Днями Володимир Зеленський анонсував проєкт «Зелена країна». У рамках цього проєкту площі лісів мають збільшити на 1 мільйон гектарів протягом наступних 10 років. Для цього планується висадити 1 мільярд дерев за перші 3 роки.

Проте наскільки реалістичним є цей план? Ми поговорили з експертами галузі.

Віцепрезидент Лісівничої академії наук України, професор кафедри екологічної економіки Національний лісотехнічний університет України Ihor Soloviy розповів нам про сучасний стан лісорозведення та лісовідновлення в Україні. За його словами, зараз темпи засадження та відновлення лісів далекі від тих, які потрібні для реалізації амбітного плану Зеленського.

Державне агентство лісових ресурсів України у своїй відповіді нам зазначило, що підтримує ідею Зеленського.

Також в позиції агентства вказано, що для оптимального рівня лісистості України (20%) необхідно створити понад 2 мільйони гектарів нових лісів. Тобто удвічі більше, ніж пропонується проєктом «Зелена країна».

Нова ініціатива Зеленського справді має благородну мету. Проте поки рано говорити про позитивні зміни, оскільки залишається занадто багато питань. Чи є земля для засаджень? Як стимулювати власників землі проводити засадження? Наскільки продуманою є ця ініціатива та чи є стратегія її реалізації?

Ми не змогли залишитися осторонь, почувши про нову ініціативу Володимира Зеленського – побудувати «Президентський університет», який «має стати сучасним інноваційним освітнім та науковим центром».

У цьому університеті планують готувати фахівців таких галузей: інформаційні технології, кібербезпека та штучний інтелект, нанотехнології, аерокосмічні, енергетичні технології, біотехнології та науки про здоров’я, глобалізація та міжнародні комунікації.

Будівництво нового закладу вищої освіти, за словами міністра освіти й науки, коштуватиме 7,2 млрд гривень. Сам виш має розташовуватися на території державного «Експоцентру України».

Ініціативу президента ще має окремо затвердити Кабінет Міністрів України, однак ми звертаємо увагу на необхідність першочергового вирішення інших проблем, які супроводжують вищу освіту.

Система освіти – надзвичайно важлива для розвитку країни сфера, тому зміни у ній потрібно проводити комплексно, послуговуючись дослідженнями, а не бажанням підняти рейтинг. Створення нового університету, навіть міжнародного рівня, не вирішує системні проблеми, яких в Україні багато. Це і низька оплата праці науково-педагогічних працівників, і корумпованість окремих ланок вищої освіти, і епідемія плагіату, і, що найважливіше в цьому випадку, – велика кількість вже створених ЗВО, які не забезпечують стабільно високу якість освіти для всіх студентів.

У 2016 році експерти Лабораторії підготували Shadow Report, проаналізувавши реформу системи освіти, і на жаль, багато проблем, згаданих у ньому, є актуальними і сьогодні. У цьому звіті ми зазначали, що необхідно забезпечити першочергове фінансування «сильних» українських ЗВО, які мають потенціал входження до кола університетів-лідерів Східної Європи, за рахунок поступового зменшення державної підтримки закладів вищої освіти, що надають нижчий рівень підготовки.

Не варто також забувати, що університети створені не тільки для студентів. У першу чергу, це – дослідницькі центри. Гроші, які планують виділити на новий виш, можна було б використати на фінансування дослідницьких програм у вищезгаданих галузях.

Університети, які існують десятиліттями в Україні, вже мають необхідну базу та репутаційний капітал, тому потребуватимуть значно менших фінансових вливань, ніж створення нового закладу. Через це ймовірність витратити 7 мільярдів гривень на будівництво «Президентського університету» видається неефективним використанням наявного фінансування та точно не першочерговим кроком для підвищення якості освіти в Україні.

Ще одна проблема з новим проєктом Зеленського в тому, що реалізовувати його планують в Києві. У столиці вже сконцентрована значна кількість ЗВО, в тому числі і найпрестижніші та найкращі в країні. Реалізація проєкту такого масштабу не в Києві могла б пришвидшити економічний розвиток та посилити інвестиційну привабливість для регіонів.

Створення нового ЗВО можна розцінити як суто популістичний крок, адже він повністю ігнорує інституційні проблеми української освіти, переводячи увагу на один яскравий точковий приклад, який створює видимість змін.

Чому Україна досі не в NATO? Хоче спитати президент України Володимир Зеленський у нового президента США Джо Байдена. Але американський президент навряд чи має відповідь на це питання. Адже він не може натиснути чарівну кнопку, аби Україна стала країною-членом у Північноатлантичному альянсі. Цієї кнопки немає взагалі. Натомість – є багато завдань для України, щоб питання її повноправного членства в НАТО розглядалося всерйоз.

Україна почала співпрацювати з НАТО майже одразу після проголошення незалежності. Ми були однією з перших країн пострадянського простору, яка долучилася до програми НАТО «Партнерство заради миру». Відтоді почалася плідна співпраця між Україною і Північноатлантичним альянсом, яка у 2005-2008 роках цілком могла перерости у більш серйозні розмови щодо членства. Україна офіційно заявляла про наміри стати членом Альянсу.

Але у 2010 році, за президентства Віктора Януковича, зовнішньополітичний курс України було змінено – тодішня влада передумала й обрала позаблоковий статус для України + дистанціювання від НАТО + зближення з Росією. Повернутися до курсу «на вступ до НАТО» Україна змогла тільки 2014 року, коли вже почалася війна з Росією. У 2019 році цей курс було закріплено в Конституції. Але для членства в Північноатлантичному альянсі цього замало.

Україна має підтвердити свої наміри конкретними вчинками і показниками. Для цього Україна щороку затверджує Річну національну програму Україна-НАТО. У цій програмі прописано заходи впровадження реформ, які відповідають стандартам Альянсу. Якщо Україна справно виконуватиме заходи Річних національних програм, вона зможе долучитися до програми «План дій щодо членства в НАТО», щоб підготуватися до потенційного членства та продемонструвати свою здатність виконувати зобов’язання. Але й участь у цій програмі не є гарантією членства ні для України, ні для будь-якої іншої країни.

Рішення ж про запрошення країни стати повноправним членом НАТО приймає Північноатлантична рада на основі консенсусу між усіма членами Альянсу. Тобто – аж ніяк не американський президент наодинці.

Після запровадження «локдауну вихідного дня» мер Львова Андрій Садовий заявив, що у Львові таке рішення Кабінету Міністрів не підтримають. Але чи може місто в особі органів місцевого самоврядування відмовитися виконувати постанови Кабміну?

Якщо коротко – ні. Постанови Кабінету Міністрів України обов’язкові до виконання.

Тепер детально. Стаття 143 Конституції передбачає:

«Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади».

Запровадження загальнодержавного карантину відбувається в рамках законодавства про цивільний захист. Координацію дій органів виконавчої влади у питаннях цивільного захисту населення здійснюють РНБО і Кабінет Міністрів. Отже, саме їм підконтрольні органи місцевого самоврядування, які мають зараз запровадити «карантин вихідного дня».

Більше того, відповідно до п. 8 ст. 7 Кодексу цивільного захисту України, за невиконання законодавства по карантину у межах цивільного захисту посадові особи органів місцевого самоврядування несуть відповідальність.

Рішення місцевої влади не підтримувати постанову Кабміну не буде легальним. Але конкретно в цій ситуації воно може бути легітимним і здобути підтримку суспільства. Важливо розуміти, чому місцева влада взагалі могла публічно оголосити про відмову виконувати постанову уряду?

За звичайних обставин (скажімо, у доковідні часи), такі дії місцевої влади важко було уявити. У ситуаціях, коли не виконувалися постанови Уряду, усі розуміли неправомірність (а подекуди злочинність) таких дій. Зараз же місцева влада відмовляється сприймати свої дії та заяви, як неправомірні. Більше того, місцевій владі може здаватися, що саме опір у цій ситуації буде найбільш правомірною дією.

Коли влада запроваджує будь-які обмеження, важливо їх обґрунтовувати. Вочевидь, достатніх аргументів не надано.

Тут треба згадати, що це проблема не лише в карантин вихідного дня, а і в більшості рішень, прийнятих МОЗ та Урядом щодо протиепідемічнх заходів. При цьому МОЗ і далі не змінює систему обґрунтування своїх рішень та їхньої комунікації. Саме цей накопичувальний ефект обурення від недостатнього розуміння дій уряду створює можливість для легітимації суспільством заяв місцевих органів не виконувати постанови.

А в ситуації, якщо місцева влада зможе запропонувати дієві (у цьому контексті достатньо обгрунтовані) протиепідемічні заходи, легітимність таких рішень навряд можна буде підставити під сумнів. Ідетья, в першу чергу, про налагодження системи відстеження контактів та забезпечення можливості цим контактам ізолюватися.

Інше питання, а чи може бодай щось чи хтось скасувати постанову Кабміну? Так, може. Акт Кабінету Міністрів України може бути оскаржений у суді в порядку та у випадках, встановлених законом.

Зупинити дію актів КМУ може також президент України, якщо вважатиме, що акт не відповідає Конституції. Тоді президент має направити відповідне звернення до Конституційного Суду.

А ще – одним рішенням скасувати постанову Кабміну може і сам Конституційний Суд, якщо, за поданням президента / 45 народних депутатів / Верховного Суду / Уповноваженого ВРУ з прав людини, визнає цю постанову неконституційною. Отак і живемо.

Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко взяла участь у пресконференції «Ризики проведення опитування 25 жовтня». Під час заходу експерти з профільних громадських організацій (Центру політико-правових реформ, Громадянської мережі ОПОРА, IFES Ukraine, Реанімаційного Пакету Реформ – РПР) обговорили доцільність і легальність проведення «усенародного опитування», а по суті – референдуму у день виборів.

Позиція Лабораторії законодавчих ініціатив однозначна, на відміну від дій влади, – без чіткого правового підґрунтя, виписаних процедур і усвідомлення наслідків громадянам України не варто брати участь в опитуванні. Світлана Матвієнко пояснила – чому:

«Оголошене президентом усенародне опитування є насправді консультативним референдумом. Ми називаємо це формуванням оманливої причетності виборця до процесів, які відбуваються. Аналіз процедур проведення цього опитування і формат спілкування президента дає розуміння, навіщо це все робиться.

Опитування проводиться не тільки заради того, щоб виборці прийшли на дільниці, а й для того, щоб підтримувати тренд «близькості політика до народу». Це будуть одні з найскладніших виборів в історії України. Замість того, щоб займатися просвітою виборців і безпекою громадян на виборах, влада формує «простий діалог з громадянами».

Мене турбує питання грошей. Ми до сих пір не почули, за які кошти буде проводитися опитування. Будь-яким експертам зрозуміло, що класичне соціологічне опитування буде набагато дешевшим, адекватнішим і релевантнішим, а головне – достовірним і легітимним. Ми зі свого боку закликаємо співгромадян не брати участі в цих опитуваннях, тому що для цього немає ні правової підстави, ні тим паче мудрої причини в часи пандемії додатково наражатися на небезпеку».

25 жовтня 2020 року в Україні пройдуть місцеві вибори. Багато експертів вважають ці вибори одними з найскладніших в історії України: нова виборча система, багато багатомандатних округів, опціональне голосування за кандидатів в списку, проблеми з фінансуванням, тиск Росії з вимогою скасувати вибори, епідемія коронавірусу з щотижневими оновленнями рекордів. До всього пропонується ще й провести загальнонаціональне опитування в день голосування.

Незважаючи на одну з базових засад державної політики – передбачуваність, деталі про це опитування від початку були невідомі. Самі питання, на які пропонується відповісти громадянам, Президентом озвучив у відеозверненнях, і все ще (за тиждень до виборів і анонсованого опитування) не мають жодної формалізації.

Хоча були заяви про те, що це опитування буде приватним (тобто профінансовано «невідомим олігархом»), його анонсував Президент України. Більше того, у вересні один з лідерів парламентської більшості – Олександр Корнієнко – зареєстрував законопроект про опитування громадської думки (Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про Центральну виборчу комісію” щодо опитувань громадської думки Номер, дата реєстрації: 4043 від 03.09.2020). Законопроект пропонує надати ЦВК повноваження на проведення (за рішенням Кабміну) опитування громадської думки в день голосування на місцевих виборах. Законопроект так і не ухвалили до місцевих виборів, а Володимир Зеленський оголосив «усенародне опитування» без жодних законних на це підстав.

Конституція України, як конституція демократичної держави, встановлює, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Виникає питання щодо значимості думки носія суверенітету та єдиного джерела влади. Якщо носій суверенітету та єдине джерело влади підтримує чи не підтримує певне питання, то логічним є висновок, що представники народу – органи державної влади – мають діяти відповідно до волі народу, а саме – підтримувати чи не підтримувати певне рішення. Тільки висловлення волі народу про підтримку чи не підтримку певного питання називається не «опитуванням громадської думки», а «референдумом». І легітимність результатів такого волевиявлення народу через референдум забезпечується передбачуваними, прозорими і зрозумілими для всіх процедурами.

Власне опитування громадської думки здійснюють соціологічні агенції. Результати опитування громадської думки не мають статусу волевиявлення народу, їх необов’язково виконувати. Опитування громадської думки не передбачає встановлення думки кожного громадянина України: думку висловлює біля 2-3 тисяч респондентів, існує методологія проведення соціологічних опитування, яка визначає і декларує певний рівень похибки щодо того, наскільки коректно вибірка з 2-3 тисяч респондентів передає думку всіх мешканців України. Ніхто не має монополії на проведення опитувань – за бажання і наявності ресурсів можна створити власну соціологічну агенцію і проводити опитування на будь-які теми. Опитування не претендує на встановлення волі народу і не має юридичних наслідків. На відміну від опитування, референдум (який так чи інакше зобов’язує органи влади реагувати на результати) може організовувати та проводити тільки держава. Він фінансується у прозорий спосіб за допомогою спеціальних фондів або ж з бюджетних коштів і намагається відобразити думку щонайбільшої кількості громадян (як правило, має бути також певний необхідний рівень явки виборців), адже участь в ньому бере не декілька тисяч, а мільйони громадян.

«Опитування громадської думки», як пропонується законопроектом, буде проводитися монопольно державою. Якщо його планують проводити в день голосування, то питати будуть не 3 тисячі респондентів, а мільйони громадян. І при цьому всьому це подається не як референдум, а як опитування!

До того ж Президент у своїх зверненнях завірив громадян, що висловлена під час опитування воля народу буде виконана…

Але ми наголошуємо: по-перше, для проведення опитування немає жодних легальних підстав; по-друге, Президент відповідно до Конституції не має повноважень на оголошення ніякого «всенародного опитування».

На цьому моменті варто зробити паузу та привітати всіх читачів, що дочитали до цього абзацу. Адже кількість слів від початку цієї статті до цього абзацу вже перевищує кількість слів в проекті закону, який вніс Олександр Корнієнко. І це є проблемою.

Порядок проведення опитування, яке за всіма ознаками є референдумом, майже не врегульовано на законодавчому рівні. Рівень явки, питання обов’язковості участі в «опитуванні», його юридичні наслідки, порядок підрахунку результатів «опитування», захист від фальсифікацій результатів, захист від маніпулятивних питань, порядок агітації тощо. Все це не врегульовано законопроектом. Встановленням порядку проведення такого «опитування» та його організацією має займатися (за проектом закону) ЦВК, хоча опитування громадської думки не входять до компетенції ЦВК. Логічним є те, що ЦВК займається організацією референдуму, але порядок проведення референдуму (за Конституцією) встановлюється виключно законами, а не постановами ЦВК. Прийнятий в першому читанні проект Закону про народовладдя через всеукраїнський референдум, хоч і має недоліки, але все ж комплексно врегульовує питання проведення референдуму.

Як опитування громадської думки, так і референдуми можуть бути формами консультації з громадянами. Проте форма цієї консультації має бути когерентною. Опитування громадської думки має бути репрезентативним: враховувати розподіл громадян за статтю, віком, місцем проживання тощо. Якщо належний розподіл (репрезентативність) не буде забезпечено, то результати такої консультації будуть викривленими. Референдум має проводитися за виписаними процедурами, інакше його результати теж будуть викривленими.

Громадяни України вже знайомі з викривленими референдумами-опитуваннями, що не були проведені за належною процедурою (а вірніше процедури взагалі не існувало, адже станом на 2014 рік вже не діяв Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми») та не були репрезентативними. «Референдуми» в Криму, Донецьку, Луганську є гарними прикладами нехтування процедурами. А це становить небезпеку для демократичного устрою. Окрім вищезгаданих псевдореферендумів, є велика кількість прикладів узурпації влади з використанням референдуму. У таких випадках референдум створював додатковий канал легітимності, дозволяючи сильній фігурі, зазвичай президенту, обійти парламент або інші конституційні органи і узурпувати владу.

Проект закону щодо опитування громадської думки пропонує опитування, які за суттю та ознаками є референдумом, але виводить порядок його організації в сферу підзаконних актів – постанов ЦВК. Опитування, що будуть претендувати на волевиявлення народу, на які будуть посилатися очільники України при прийнятті найважливіших рішень, не будуть врегульовані законом. Тут відкривається величезний простір для спотворення волевиявлення. Виборчий Кодекс України має 289 статей для захисту виборчого процесу від спотворень та маніпуляцій, проект Закону «Про народовладдя через всеукраїнський референдум» має 131 статтю та займає 157 сторінок задля захисту процесу референдуму від спотворень та маніпуляцій. Риторичним є питання, чому проект закону щодо опитувань громадської думки міститься на 2 сторінках та має менше 400 слів? Можливо не від, а для маніпуляцій?

Маніпуляційними, принаймні, видаються питання, анонсовані Володимиром Зеленським.

Законодавство частини держав прямо забороняє виносити на референдум питання, пов’язані з правосуддям, попри це маємо питання №1 «Чи підтримуєте ви ідею довічного ув’язнення за корупцію в особливо великих розмірах?». Це питання сформульовано так, ніби непідтримка такого виду покарання означає підтримку корупції в особливо великих розмірах, а отже схиляє до ствердної відповіді.

І це при тому, що наразі система антикорупційних органів все ще не працює належним чином, і поки що підтримані судом обвинувачення і, відповідно, вироки для топ-корупціонерів ще треба пошукати. Якщо існуюча система антикорупційних органів, яку довго і звитяжно вибудовували, не може забезпечити виконання чинного законодавства, то складно собі уявити, що підвищення рівня покарання хоч якимось чином виправить цю ситуацію.

Незрозумілим є особливості правового статусу вільної економічної зони, яку пропонується створити на території Донбасу у питанні №2. Громадянам залишається лише здогадуватися, буде ця економічна зона «котом в мішку» чи «вовком в овечій шкурі», адже ніякого конкретного змісту словосполучення «вільна економічна зона» саме по собі не несе. У світі десятки, якщо не сотні вільних економічних зон. Яку саме з них пропонується обрати громадянам – не зрозуміло.

Законопроект про скорочення кількості депутатів до 300 уже був попередньо схвалений у ВРУ. Незрозуміло, чому Президент захотів проконсультуватися з громадянами саме зараз, поставивши питання №3, а не перед тим, як ініціювати розгляд цього законопроекту.

Хоча є нюанс: щодо цього законопроекту Конституційний Суд України надав висновок із застереженнями. А це означає, що, відповідно до Регламенту Верховна Рада мала доопрацювати законопроект змін до Конституції і знову ініціювати його розгляд у КСУ. Однак парламентська монобільшість цього не зробила, вирішивши просто проігнорувати застереження КСУ, які, до речі, були виключно техніко-юридичного характеру, спрямовані на запобігання невідповідностей між різними статтями Конституції. У такому розрізі винесення цього питання на «всенародне опитування» виглядає як спроба Президента (і його більшості у парламенті) легітимізувати свої дії щодо цього законопроекту (знову ж таки, всупереч позиції КСУ і положенням Регламенту Верховної Ради). Таке популістичне загравання із «всенародним волевиявленням» щодо, насправді, не дуже простого питання, що ставить на одну чашу ваг законність та процедуру, а на іншу – волю громадян, насторожує схожістю подібністю до авторитарних режимів.

Питання №4 і №5 є подвійними.

Четверте питання можна розбити так – «Чи підтримуєте ви легалізацію каннабісу в медичних цілях?» та «Чи підтримуєте ви зменшення болю у важких хворих?». Маніпуляція в тому, що, підтримавши зменшення болю, ми автоматично підтримуємо легалізацію каннабісу.

П’яте питання теж можна розбити на два: «Чи підтримуєте ви право України на використання гарантій безпеки, визначених Будапештським меморандумом?» та «Чи підтримуєте ви відновлення державного суверенітету і територіальної цілісності України?». І людина, що не підтримує меморандум, одночасно не підтримує і територіальну цілісність. Питання викликає і юридична сила самого меморандуму, який не був ратифікований країнами-підписантами, і не містив жодних важелів впливу чи механізмів змушувати країни-підписанти дотримуватися меморандуму.

Рівень маніпулятивності питань на неофіційному громадському опитуванні викликає значні побоювання щодо маніпуляцій громадською думкою у разі ухвалення законопроекту 4043 від 03.09.2020 або ж у разі спроб проведення такого опитування без будь-яких легальних підстав.

Загалом же, мотивів для ініціювання такого опитування може бути два: 1) хоч якось реанімувати рейтинги Слуги Народу і мобілізувати явку свого електорату на місцевих виборах, і 2) легітимізувати  небезпечні для українського суверенітету кроки щодо Донецької та Луганської областей.

У четвер, 30 липня, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко взяла участь у презентації результатів експертного опитування «Політичний квартал: літо 2020», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Під час заходу спікери обговорили основні тенденції політичного процесу в Україні. Зокрема, Світлана Матвієнко розповіла про спостереження Лабораторії законодавчих ініціатив щодо роботи парламенту та президента. Публікуємо повністю виступ Голови ради Лабораторії законодавчих ініціатив.

«Є деякі позитивні тенденції. Однак не без АЛЕ. За перші півроку було помітне зменшення кількості зареєстрованих законопроектів. Тобто – зменшилися обсяги того, що у Дорожній карті Пета Кокса називають законодавчим спамом або «законодавчим цунамі». Всього було зареєстровано 1178 проектів законів за період роботи 1–2 сесії Верховної Ради IX скликання. Відповідно, кількість зареєстрованих законопроектів зменшилися майже на третину порівняно з  аналогічним календарним періодом VIII скликання.

За час же третьої сесії було зареєстровано на 13% менше законопроектів, ніж протягом перших двох сесій. Враховуючи той факт, що протягом перших двох сесій 9-го скликання було зареєстровано майже на третину менше законопроектів, ніж протягом аналогічного періоду 8-го скликання, виникає спокуса говорити про певну динаміку зменшення потоку законопроектів.  Однак прикметно, що поряд зі зменшенням кількості депутатських законопроектів за останні півроку, зменшилась і кількість зареєстрованих урядових та президентських законопроектів. А таке синхронне зменшення швидше можна пояснити досить тривалим суспільно-політичним локдауном під час суворого карантину.

Ще з позитивного. Збільшилась частка законопроектів, що приймаються у другому читанні. У першій-другій сесіях ця частка сягнула 74% порівняно з 38% для аналогічного періоду у VIII скликанні. Утім, тренд виявився нестійким, і в третій сесії їх частка впала до 49%. Сподіваємось, що це пов’язано з особливостями роботи ВРУ під час карантинних обмежень.

Поряд з цим розгляд законопроектів став займати більше часу у днях. Чому це добре? Бо ухвалені у першому читанні і в цілому закони – майже гарантовано – будуть нижчої якості з точки зору юридичної техніки або враховуватимуть далеко не всі позиції стейкхолдерів. У результаті це впливатиме на їхню реалізацію, результативність. Проходження майже 75% ухвалених законопроектів через 2 читання (я не згадую вже про третє) – це принаймні хоч якийсь запобіжник проти того, щоб поспішаючи розсмішити (а швидше обурити) людей.

Щодо турборежиму, про який досі полюбляють говорити представники монобільшості. Ще півроку тому нам і всім, хто моніторить роботу парламенту вже було очевидно, що цей режим не такий вже й «турбо». Як-то кажуть: усе пізнається у порівнянні. Так от: протягом перших двох сесій (читай півроку) у ІХ скликанні було прийнято 155 законів або 13% від зареєстрованих. У VIII скликанні за аналогічний календарний період було прийнято 140 законів або 9% від зареєстрованих. При цьому ми повинні пам’ятати, що монобільшість почала ухвалювати закони (в тому числі щодо внесення змін до Конституції) фактично у перший же день, одразу після урочистого відкриття і складання присяги. У той час як депутати VIII скликання принаймні перший місяць витратили на переговори, напрацювання коаліційної угоди і формування Уряду. Тому забудьте про турбо.

3-ю сесію ІХ скликання ми не порівнювали з аналогічним періодом VIII сесії, бо це було б нерелевантрно з огляду на екстраординарні обставини у вигляді суворого карантину, через що парламент втратив фактично 2 робочі місяці.

Протягом перших двох сесій можна було помітити, що зменшився відсоток прийнятих законів, суб’єктом законодавчої ініціативи яких є Уряд (17% проти 35% в VIII скликанні). Така тенденція може свідчити про послаблення ролі уряду у формуванні державних політик. Вона також негативно позначається на принципі єдності вироблення рішень.

Ну і протягом 3-ї сесії частка прийнятих урядових проектів – взагалі незначна. Було прийнято всього 7 урядових законопроектів. Чи стається це через те, що уряд дійсно має слабкі позиції в питаннях вироблення політики, повністю підпорядковуючись Офісу Президента? Чи через те, що уряд не вбачає необхідності діяти, як самостійний гравець, доручаючи реєструвати необхідні законопроекти народним депутатам? Обидва пояснення невтішні. Окрім очевидного викривлення конституційно закладеної системи запобіжників проти концентрації повноважень в одного владного суб’єкта, тенденції до послаблення уряду в системі вироблення рішень суперечать світовим трендам.

Зеленський, з останніх чотирьох президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2%. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація є доволі дивною, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента.  Хоча це вже не допомагає. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу, що є прямим порушенням Конституції. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів».

Детальніше про роботу парламенту та президента України можна прочитати в інших матеріалах Лабораторії законодавчих ініціатив.

Ефективне функціонування будь-якого органу державної влади неможливе без налагодження дієвої системи контролю за виконанням прийнятих ним рішень, адже сама «ефективність будь-якого рішення залежить від контролю». Так, наприклад, на парламент покладена функція контролю за діяльністю виконавчої влади. І скоро Верховна Рада може отримати більше інструментів для цього. У травні народні депутати зареєстрували законопроект №3499, який передбачає запровадження новітньої для України форми парламентськго контрою – інтерпеляції.

Це – ще одна з форм парламентського контролю, яка полягає в обговоренні депутатами діяльності виконавчої влади. Загалом її можна описати так: члени парламенту отримують право запросити представників уряду до парламенту, щоб урядовці або один конкретний урядовець пояснили свою політику, певні документи чи дії. Члени парламенту можуть ставити запитання урядовцям чи проводити дебати за результатами виступу члена уряду. Іноді за результатами таких дебатів парламент може висловити вотум недовіри.

Це нова для України форма парламентського контролю, який раніше здійснювався лише через депутатські запити та годину запитань до уряду. Найбільш близькою до інтерпеляції процедурою діючого Регламенту є процедура розгляду відповіді на депутатський запит, що встановлена ст. 226, але все ж процедура інтерпеляції передбачає більш конкретний вплив паралменту на діяльність уряду.

Зокрема, ст. 226 теж передбачає, що члени виконавчої влади можуть бути викликані до парламенту (для обговорення відповіді на депутатський запит). Але ми розглянемо відмінності:

Тобто – процедура обговорення депутатського запиту потребує вдвічі більшої кількості депутатів для її ініціації, рішення мінімум 226 депутатів для її призначення, триває в 4 рази менше та не має чітких юридичних наслідків. Щоправда, вона може стосуватися будь якої посадової особи, а не лише членів уряду.

Процес розгляду інтерпеляції в пленарній залі ВРУ може тривати близько двох годин. Він включає виступи народних депутатів-ініціаторів інтерпеляції та міністра-«відповідача». Після цього дискусія відбувається у форматі запитань-відповідей. Своє слово може також сказати прем’єр-міністр.

За результатами обговорення ВРУ може затребувати якісь додаткові документи – тоді призначається нова дата розгляду інтерпеляції. Якщо ж додаткових питань немає, після обговорень парламент переходить до голосування за визнання роботи члена Кабміну незадовільною. Якщо «за» проголосувало менше 226 народних депутатів, тоді робота цього члена Кабміну вважається задовільною – і він на три місяці він отримує «імунітет» від інтерпеляції.

Якщо ж робота члена Кабміну визнається незадовільною то прем’єр має протягом 15 днів внести подання про звільнення такого члена Кабміну або ж ВРУ самостійно розглядає питання його звільнення.

Тобто, наголошуємо, що фактично інтерпеляція сама по собі не може призвести до звільнення члена Кабміну. Його роботу можна лише визнати незадовільною, а після цього потрібно проводити новий розгляд питання звільнення члена Кабміну і нове голосування щодо цього питання. Відповідно – потрібно ще раз, вже після голосування по інтерпеляції, назбирати мінімум 226 голосів для звільнення міністра.

Ідея запровадження закону про інтерпеляцію – вартісна. Утім, насторожує те, що депутати намагаються запровадити інтерпеляцію окремим законом, а не через зміни до Регламенту. Таким чином, може виникнути проблема сумісності цього закону з Регламентом.

А ось і ймовірні політичні наслідки ухвалення цього законопроекту:

• По-перше, прийняття законопроекту може призвести до посилення парламентського контролю за виконавчою владою. Депутатські запити є здебільшого непублічними, а година запитань до уряду є дуже розмитою, оскільки депутати ставлять різні питання на різні тематики до різних міністрів, міністри ж здебільшого відповідають щось на зразок «не знав про цю ситуацію, розберемось» або озвучують загальні факти. Інтерпеляція ж має сконцентрувати обговорення на певному конкретному переліку питань, і до цього буде прикута публічна увага. Нарешті, наслідком розгляду інтерпеляції може стати звільнення члена Кабміну.
• По-друге, фракції отримають новий інструмент здійснення політики (politics), частина критики влади буде здійснюватися у формі інтерпеляцій.
• По-третє, відбудеться посилення правлячої більшості, яка призначає Голову ВРУ, адже саме Голова ВРУ отримує повноваження з модерації процесу інтерпеляції та може відмовити в її розгляді.
• По-четверте, якщо Голова ВРУ буде неухильно дотримуватися норм Регламенту та закону «Про інтерпеляцію» та не буде відхиляти інтерпеляцію, що ініціює опозиція, тоді доволі велика частка пленарного часу, імовірно, буде присвячена саме розгляду інтерпеляцій.

Директор аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Олександр Заславський прокоментував результати аналізу першого року президентства Володимира Зеленського в ефірі програми «Гуд найт, Юкрейн!» на 24 каналі.

Проаналізувати ефективність президента на посаді можна через його участь у законодавчому процесі країни. Адже реалізує свої повноваження президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із урядом та парламентом. У випадку із законодавчою діяльністю президент «залежить» від рішень Верховної Ради.

І от що показало дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив: «турборежим» і перша в історії України монобільшість, яка була сформована з президентської партії, – не стали тотожними ефективності! 

Під час програми Олександр Заславський прокоментував деякі цифри з нашого аналізу:

1. За перший рік президентства Володимира Зеленського було ухвалено 180 законів. Для порівняння даємо показники попередніх президентів України за такий же календарний рік: Петро Порошенко – 252, Віктор Янукович – 286, Віктор Ющенко – 283.
2. Майже 13% законопроектів Володимир Зеленський підписав з порушенням 15-денного строку, що є прямим порушенням Конституції і може стати підставою для визнання законів неконституційними.
3. Новий парламент прийняв 38% (29) законопроектів, запропонованих Володимиром Зеленським. За інших президентів, які не мали коаліції зі своєї партії, цей показник був чомусь мінімум удвічі більший.

Наше пояснення цього «феномену»:

Або використовується модель «добрий президент – погані депутати/посадовці» (президент пропонує «хороші ініціативи», а парламент/ уряд їх ігнорує), що позитивно впливає на рейтинг тільки президента.

Або ж це можна пояснити тим, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

https://www.facebook.com/AgencyforLegislativeInitiatives/videos/174261000671411/

Від самого початку виборчої кампанії Володимир Зеленський позиціонував себе як «несистемного» кандидата, а перебуваючи вже на посаді, принаймні в медійному дискурсі, всебічно намагався підтримувати такий імідж. Однак Президент – це не тільки медійний актор, але ще й суб’єкт законодавчої ініціативи і важливий елемент системи влади, системи стримувань і противаг, який має свої, чітко визначені Конституцією повноваження. І реалізує ці повноваження Президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із Урядом та Парламентом. Тож чи вийшло у Президента за перший рік стати «не таким, як старі політики» з точки зору взаємодії з іншими суб’єктами законодавчої ініціативи? Відповідь на це питання може дати аналіз законодавчої діяльності Володимира Зеленського у порівнянні з його попередниками.

Одразу необхідно зробити ремарку щодо коректності аналізу календарного року роботи Президента, адже глава держави здійснює свої повноваження у співпраці з Парламентом. У той же час «свої» Парламент і Уряд Володимир Зеленський отримав не одразу, а лише наприкінці серпня 2019 року. Тут необхідно нагадати, що Україна є парламентсько-президентської республікою, і ключову роль в Україні, відповідно до Конституції, відіграє саме Парламент, який «визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики” (п.5 ст. 85), а також формує Уряд, який, у свою чергу, забезпечує «здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України» (п.1 ст. 116). Тобто свої повноваження Президент України, як «гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», здійснює незалежно від наявності чи відсутності «своїх» Парламенту та Уряду. Крім того, попередні президенти свій перший рік також починали з різних стартових позицій. Тому, на наше переконання, аналізувати результати роботи саме календарного року роботи Президента, а також порівнювати їх з «попередниками» цілком релевантно.

Про взаємозв’язок Президента та парламенту можна говорити в різних площинах. Найбільш цікавим виміром, звісно, є ступінь впливу Президента на парламент, але часто такі міркування базуються на фактах, що важко піддаються перевірці. Замість цього, ми спробували проаналізувати участь Президента в законодавчому процесі, базуючись на формальних показниках, і порівняти показники з попередніми президентами: з Петром Порошенком, Віктором Януковичем та Віктором Ющенком.

Зеленський, з останніх 4 президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2 %. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація виглядає доволі дивно, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Зеленський за перший рік скористався своїм правом вето лише 12 разів. А це – найменший показник серед 4 президентів. Це логічно з огляду на наявність підтримки в парламенті, чим не могли похизуватися попередні президенти в перший рік своєї роботи. Це також може свідчити про суттєвий вплив Президента на законодавчу гілку владу та про відсутність поляризації думок щодо законодавчої активності в партії (принаймні протягом перших місяців роботи). Зважаючи на можливий розкол в «монобільшості», імовірно, в наступні роки президент буде користуватися своїм правом вето активніше. Для порівняння, Порошенко за перший рік президентства скористався своїм правом вето – 16 разів, Янукович – 30, а Ющенко – 58(!). Цікаво, що тактика застосування вето президентами доволі різна. Так, Ющенко та Порошенко періодично ветували законопроекти два та більше разів.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів.

Ще одним показовим аспектом роботи Президента є те, як часто і за яких умов змінювався Уряд. Якщо не рахувати прем’єрів, призначених до початку президентства, то Володимир Зеленський, станом на перший рік, має такі ж показники, як і Віктор Ющенко (2 новопризначені прем’єри). За темпами зміни очільників уряду Зеленський нагадує не лише Ющенка, але і Кравчука та Кучму. Усі вони міняли діючого прем’єра на нового на 9-11 місяці свого президентства.

Аналізуючи діяльність українських президентів, не можна не звернути увагу на той факт, що кожен Президент незалежної України намагався змінити Конституцію. Винятком не є і Володимир Зеленський.

Першим Президентом України є Леонід Кравчук. Для Кравчука зміна тодішньої Конституції УРСР на Конституцію України виглядала логічною і природньою: нова держава – нова Конституція. Леонід Кравчук започаткував роботу над новою Конституцією ще до свого президентства, коли він був Головою Верховної Ради. Була створена Конституційна комісія, розроблено Концепцію нової Конституції. Проте бурхливі події початку 90-х років завадили Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки 12-го скликання, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України 1-го скликання, прийняти Основний Закон.

Леонід  Кучма продовжив конституційний процес, і врешті у 1996 році була прийнята Конституція. Однак Леонід Кучма не обмежився прийняттям однієї лише Конституції. Вже наприкінці першого терміну він почав говорити про потребу перегляду Конституції , і у 2000 році провів всеукраїнський референдум, на який виносилися питання зменшення кількості депутатів до 300 та впровадження двопалатного парламенту (пригадуєте, скільки цю ініціативу використовували в останній передвиборчій гонці?). Щоправда, результати референдуму не були втілені у зміни до Конституції. А у 2002 році, на тлі можливого програшу виборів, Леонід Кучма ініціював ще одну реформу, метою якої було посилення ВРУ за рахунок зменшення повноважень Президента та перехід до парламентсько-президентської моделі. Була створена тимчасова спеціальна комісія, і під кінець повноважень Леоніда Кучми у 2004 році були ухвалені відповідні зміни до Конституції.

Віктор Ющенко отримав свої повноваження якраз після реформи Конституції 2004 року (яка поступово вступала в дію протягом 2005-2006 рр.), тому, на відміну від двох своїх попередників, не ініціював конституційні зміни в перший рік свого президенства. Утім, зовсім без конституційних змін, Віктор Ющенко протриматися не зміг. У 2007 році була створена Національна конституційна рада, яку очолив сам президент, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Проте у тодішнього Президента не було достатньої підтримки у Верховній Раді, тому він хотів провести зміни до Конституції через референдум, але й це зробити не вдалося. У 2009 році до ВРУ був внесений проект змін до Конституції. Цей проект, серед іншого, передбачав двопалатний парламент та збільшення повноважень Президента. Врешті, без підтримки ВРУ ніяких змін до Конституції Віктор Ющенко провести не зміг.

Віктор Янукович вирішив не гаяти свій перший рік президенства в межах чинних на той момент конституційних повноважень, які дісталися йому «у спадок» від попередників. Тому руками своїх однопартійців у парламенті звернувся до Конституційного Суду щодо незаконності конституційних змін 2004 року,  і вже восени 2010 року КСУ визнав ці зміни неконституційними. Наприкінці першого року президентства, Віктор Янукович провів свої перші зміни до Конституції, знову скориставшись допомогою фракції Партії Регіонів у парламенті. Серед важливих змін, зокрема, президентові вдалося збільшити термін повноважень ВРУ та місцевих рад з 4 до 5 років.

Після цього 21 лютого 2011 року Віктор Янукович  утворив Конституційну асамблею. Її очолив Леонід Кравчук, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Конституційна асамблея мала напрацювати зміни до Конституції у частині повноважень влади та місцевого самоврядування. Наступними змінами до Конституції стало розширення повноважень Рахункової палати, яка отримала можливість здійснювати контроль за надходженнями до державного бюджету.

Події кінця 2013 – початку 2014 року призвели до припинення діяльності Конституційної асамблеї. Тобто, результатів у вигляді комплексних змін до Основного Закону Конституційна асамблея не мала.

Після перемоги Революції Гідності, 21 лютого 2014 року, ВРУ відновила дію Конституції у редакції 2004 року.

Петро Порошенко також не забарився зі змінами до Конституції. Вже у червні 2014 року він подав проект закону про внесення змін до Конституції (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування), проте сам же його і відкликав. А у березні 2015 року (на 10-му місяці президентства) він створив Конституційну комісію. Ця комісія мала напрацювати зміни до Конституції у трьох сферах:

1. Децентралізація.
2. Правосуддя.
3. Права та свободи людини та громадянина.

Перші результати діяльності Конституційної комісії з’явилися вже влітку 2015. Тоді було запропоновано зміни до Конституції щодо децентралізації влади (проект закону № 2217а). Були наміри змінити всю вертикаль влади на місцевому рівні та запровадити новий адміністративно-територіальний устрій. Однак проект закону відкликали вже після того, як посада президента перейшла від Порошенка до Зеленського.

Більш результативними виявилися зміни, запропоновані Петром Порошенко в частині правосуддя. У результаті було схвалено таке:

1. Суддів обирає Вища рада правосуддя.
2. Замість 5-річного терміну, судді обираються безстроково.
3. Ні Президент, ні ВРУ не можуть звільняти суддів.
4. Запроваджено механізм конституційної скарги.
5. Захищати громадян в судах можуть лише адвокати.

На завершення свого президентського терміну Петро Порошенко ініціював ще дві зміни до Конституції – закріплення курсу на інтеграцію України з НАТО та ЄС.

Другий проект змін до Конституції (проект закону № 9310 щодо перейменування Дніпропетровської області, фактично ініційований групою народних депутатів) не здобув необхідної підтримки у залі та був знятий з розгляду.

Володимир Зеленський ані комісій, ані асамблей поки не створював, але за перший рік свого президенства вже встиг ініціювати 8 проектів змін до Конституції та провести зміни до Конституції, ініційовані своїм попередником.

Законопроект щодо скасування депутатської недоторканості був внесений ще Петром Порошенком, але розглянутий та прийнятий він був вже за Володимира Зеленського.

Законодавчі ж ініціативи самого Зеленського поки не реалізовані, частина знаходиться на розгляді, а частина вже відхилена. А саме – це:

1. Зміни щодо скасування адвокатської монополії (проект закону № 1013), за якими громадяни можуть самостійно представляти себе у судах, крім представництва у кримінальних справах. Законопроект очікує на розгляд.
2. Зміни щодо регуляторних органів (проект закону № 1014), за якими Президент зможе утворювати нові регуляторні органи, призначати і звільняти голів НАБУ та ДБР. Законопроект відхилено.
3. Зміни щодо законодавчої ініціативи народу (проект закону № 1015), за якими народ наділяється правом законодавчої ініціативи. Законопроект очікує на розгляд.
4. Зміни щодо уповноважених Верховної Ради (проект закону № 1016), за якими запроваджується посада Уповноважених Верховної Ради України за додержанням Конституції України і законів в окремих сферах. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
5. Зміни щодо зменшення кількості депутатів та пропорційної виборчої системи (проект закону № 1017), за якими кількість депутатів зменшується до 300 осіб і в Конституції закріплюється пропорційна виборча система. Законопроект очікує на розгляд, хоч і отримав висновок Конституційного Суду із застереженнями.
6. Зміни щодо розширення підстав позбавлення депутатського мандату (проект закону № 1027), за якими пропонується забирати в депутата мандат у випадку неособистого голосування або відсутності депутата на більше, ніж третині засідань. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
7. Зміни щодо додаткових органів ВРУ (проект закону № 1028), за якими ВРУ отримує право створювати консультативні та дорадчі органи. Законопроект отримав позитивний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
8. Зміни щодо децентралізації влади (проект закону № 2598), за якими впроваджується нова структура місцевої влади та новий адміністративно-територіальний устрій. Законопроект відкликано.

Отже, за перший рік свого президентства, Володимир Зеленський подав найбільше законопроектів щодо змін до Конституції серед усіх Президентів України. Але важливо зауважити, проекти змін, подані Володимиром Зеленським, є точковими. Хоча і частина з них неодноразово позиціонувалася,  наприклад, як «парламентська» реформа.

Крім того, на відміну від попередників, Зеленський, принаймні поки що, не створював органів чи відкритих та інклюзивних майданчиків для розробки змін до Конституції. Законодавчі ініціативи шостого президента України можна підсумувати так:

• Серед усіх проектів законів прийнятий був лише проект закону, що розроблявся ще за часів Петра Порошенка.
• 3 проекти змін до Конституції вже отримали висновки КСУ та були попередньо схвалені (хоча проект змін № 1017 отримав висновок КСУ із застереженнями).
• 1 проект змін отримав висновки Конституційного Суду із застереженнями та ще не був розглянутий.
• 3 проекти змін отримали негативні висновки Конституційного Суду, а тому не можуть бути прийняті.
• 1 проект змін був відкликаний, так і не дійшовши до розгляду.

Загальний висновок проведеного порівняльного аналізу полягає у тому, що Володимир Зеленський, як Президент, не настільки відрізняється від своїх попередників, як це може здатися із медійного дискурсу. Принаймні, частота зміни Уряду, порушення під час законодавчого процесу, а також намагання «швидко» змінити Конституцію ріднять його з іншими Президентами України. А активне віддзеркалення публічного невдоволення на інших конституційних суб’єктів викликає аналогію із Леонідом Кучмою, що, у результаті, підтверджується і опитуванням Соціологічної групи «Рейтинг».

Однак ті відмінності, які все ж є, можна звести до таких аспектів:

• Законодавча (однак не дуже результативна) активність;
• Намагання діяти на стільки швидко, наскільки це дозволяють процедури;
• Намагання уникнути деліберації (обговорення) при ухваленні важливих рішень – зокрема, йдеться про зміни до Конституції.

До яких результатів і наслідків призведуть ці схожості та відмінності – ми побачимо та проаналізуємо згодом.