Надання соціальних послуг є важливою функцією будь-якої держави. Проте під час війни кількість людей, які потребують підтримки, збільшується в рази. Так, за півтора роки війни кількість осіб з інвалідністю збільшилася на 300 тисяч, що загалом становить вже 3 мільйони осіб. Російська агресія проти України наносить невимовних втрат – як людських, так і матеріальних. Українцям довелося зіткнутися із зруйнованою інфраструктурою, втратою житла, транспортних засобів, роботи, просто елементарних засобів для існування. Величезна кількість людей покинули дім. За останніми даними, таких людей нараховується близько 5 мільйонів осіб. Враховуючи, що війна досі триває, кількість потребуючих допомоги може і надалі зростати. Лабораторія законодавчих ініціатив з’ясовувала, які сьогодні існують процедури надання соціальних послуг вразливим верствам суспільства та які виклики ще залишаються.

Соціальні послуги, відповідно до чинного ЗУ «Про соціальні послуги», це дії спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Складні життєві обставини (СЖО) визначають обставини, що негативно впливають на життя, стан здоров’я та розвиток особи, функціонування сім’ї та які вона не може подолати самостійно. Такими обставинами можуть бути як втрата роботи, так і втрата дому чи інша шкода, завдана пожежею, стихійним лихом, катастрофою, бойовими діями, терористичним актом, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією.

Для отримання безкоштовної соціальної послуги особі потрібно було звернутися до Управління соціального захисту населення, яке мало проаналізувати потреби та направити таку особу до відповідного надавача послуг. Такими надавачами, як правило, є Центри соціально-психологічної підтримки, Центри матері та дитини, Центри комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю тощо. Водночас, відповідальність за оцінку, планування та надання соціальних послуг, відповідно до законодавства, покладається на органи місцевого самоврядування. Крім того, згідно із Законом «Про соціальні послуги», визначено 18 базових соціальних послуг, які надаються саме на рівні громад. Варто зазначити, що не всі громадяни мали право на отримання соціальних послуг безкоштовно. Для отримання послуги безкоштовно, зокрема, проводився попередній аналіз і враховувалися різні фактори: рівень доходу, наявність близьких/родичів тощо.

Самі ж соціальні послуги надавалися за процедурою (ведення випадку), яка містить низку етапів, зокрема аналіз заяви/звернення особи про надання соціальних послуг; оцінка потреб особи/сім’ї у соціальних послугах; визначення середньомісячного сукупного доходу заявника; прийняття рішення про надання соціальних послуг з урахуванням індивідуальних потреб особи/сім’ї; розробка індивідуального плану (тобто конкретних кроків, які потенційно мають допомогти особі подолати складні життєві обставини); укладення договору про надання соціальних послуг. На прийняття рішення щодо надання соціальних послуг відповідним структурам надається 10 робочих днів. Процедура змінюється тільки у разі надання соціальних послуг одноразово або екстрено (тобто невідкладно, здебільшого протягом доби, якщо існує загроза для отримувача соціальних послуг).

Після 24 лютого 2022 року стало зрозуміло, що часу на виконання всіх формальних процедур немає, і Міністерство соціальної політики ще на початку березня 2022 року розробило рекомендації щодо організації надання соціальних послуг в умовах воєнного стану. У них йшлося про спрощення та оптимізацію процедури надання окремих соцпослуг. Однією із ключових методичних порад місцевим органам влади було зазначено про надання соціальних послуг екстрено (кризово), замість застосування повної процедури. Цей вид надання послуг дозволяє приймати рішення протягом доби з моменту одержання відповідної заяви, звернення, повідомлення про необхідність надання допомоги особі.

Проте, щоб оптимізувати процедуру надання послуг, необхідні нормативні зміни. Згідно з постанови КМУ, яку прийняли ще 1.06.2020 р., «Про організацію надання соціальних послуг» та наказу Міністерства соціальної політики «Про затвердження класифікатора соціальних послуг» від 23.06.2020 р. була лише невелика кількість послуг, які могли надаватися екстрено. Тож у березні спочатку прийняли постанову КМУ від 16.03.2022 № 294, яка внесла зміни до «Порядку надання соціальних послуг особам з інвалідністю та особам похилого віку, які страждають на психічні розлади». Такі соціальні послуги як стаціонарний догляд (створення умов для проживання; забезпечення харчуванням), паліативний догляд (допомога у вирішенні питань отримання знеболювання), догляд вдома, підтримане проживання (забезпечення проживання, розвиток та підтримка навичок самообслуговування та інших навичок, необхідних для самостійного проживання) тепер можна надавати як екстрені. Згодом прийняли постанову КМУ від 7.05.2022 № 560, якою доповнено попередні зміни до Порядку. В результаті уточнено, що соціальні послуги можуть надаватися екстрено (кризово) у разі існування загрози життю чи здоров’ю особи та під час дії надзвичайного або воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях. Окрім цього, до вже існуючих послуг, які надаються екстрено, під час воєнного стану додається ще 11 послуг, які раніше надавалися через процедуру застосування випадку. Влітку 2022 року ці ж норми потім були внесені у постанову КМУ «Про організацію надання соціальних послуг» і могли вже застосовуватися до всіх осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Також 14 квітня 2022 року Верховна Рада України прийняла зміни до ЗУ «Про соціальні послуги», якими спрощувала деякі норми для оптимізації надання соціальних послуг. А саме:

• збільшили повноваження місцевих органів влади: їм надали можливості визначати особливості порядку організації та надання соціальних послуг на території відповідної громади у разі введення надзвичайного або воєнного стану. Проте це не має суперечити логіці та нормам законодавства;
• соціальні послуги надаються екстрено (кризово) у період воєнного стану;
• особам (незалежно від їхнього рівня доходу), яким завдано шкоди пожежею, стихійним лихом, катастрофою, бойовими діями, терористичним актом, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією всі соціальні послуги надаються безоплатно;
• змінилося визначення сукупного доходу громадян для визначення малозабезпечених осіб. Відтепер середньомісячний сукупний дохід громадян визначається з урахуванням кварталу, а не шести останніх місяців (як це було раніше).

Також в серпні 2023 набув чинності наказ Міністерства соціальної політики «Про затвердження Порядку визначення потреб населення адміністративно-територіальної одиниці/ територіальної громади у соціальних послугах». У ньому викладена організація визначення потреб населення у соціальних послугах під час дії воєнного або надзвичайного стану, а також у перехідний період після його припинення. У Порядку враховуються всі зміни, які були прийняті в попередніх нормативно-правових актах.

За перші півроку війни попит на соціальні послуги зріс у 2-4 рази після впровадження воєнного стану. Видатки місцевих бюджетів на соціальну сферу складали від 3% до 13%. Водночас кількість наданих соціальних послуг прямо не корелює з обсягом соціальних видатків на душу населення в регіоні. Це пов’язано з тим, що переважна частка соціальних видатків спрямовується на заробітну плату – від 79% до 98% від загальної суми. На організацію та надання соціальних послуг спрямовується в середньому менше 10% соціальних видатків. Як зазначили в самому Мінсоцполітики – це є сигналом для запровадження змін в політиці розбудови системи надання соціальних послуг.

Сьогодні існують законодавчі механізми, що дозволяють залучати представників недержавного сектору як надавачів соціальних послуг. Зокрема, шляхом соціального замовлення. Проте наявність законодавчих механізмів не дозволяє застосовувати його у повній мірі, оскільки залученість громадського сектору до надання соціальних послуг є слабкою. Наразі синхронізація зусиль державного та недержавного секторів, зокрема, спрямовані на фінансову підтримку громадських об’єднань осіб з інвалідністю, які можуть надавати соціальні послуги, на соціалізацію та інтеграцію таких осіб в суспільство. 27 січня 2023 року Уряд ухвалив постанову «Деякі питання надання фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю», яка надає можливість спрямувати кошти державного бюджету на підтримку ГО, забезпечити прозорий механізм використання коштів і покращити надання соціальних послуг особам з інвалідністю. Також постановою встановлюються вимоги та критерії участі громадських об’єднань осіб з інвалідністю у конкурсі для визначення проєктів, на реалізацію яких буде надаватися фінансова підтримка.

Загалом, зміни законодавства у сфері соціальних послуг були необхідними з початком повномасштабного вторгнення. Хоча в цілому держава виявилася неготовою до викликів війни. Це стосується і системи соціальних послуг. Окрім цього, залишаються проблеми у сфері реалізації законодавства. Зокрема:

Нерівномірність доступу громадян до соціальних послуг. За результатами досліджень, за 2022 рік в різних областях на одного надавача соціальних послуг могло припадати від декількох тисяч осіб до кількасот тисяч. Це також призводить до погіршення надання якості соцпослуг.

Нестача ресурсів. Це стосується як людських кадрів, так і матеріального забезпечення (житлові приміщення, службовий транспорт, технічна апаратура). В деяких громадах ця проблема існувала ще до повномасштабної війни. Водночас, згідно з дослідженнями, незважаючи на гостру нестачу соціальних працівників, оголошень про вакансії на такі посади небагато. Це пояснюється так званим феноменом «прихованих вакансій», коли за наявності вільних місць в організації інформація про них публічно не надається. З одного боку, таке може відбуватися в разі очікувань керівництва, що особа (наприклад, яка отримала статус ВПО) може повернутися назад на свою посаду. З іншого, така практика може мати певні корупційні мотиви, коли у керівництва є бажання працевлаштувати родича або знайомого. Також обов’язки відсутнього працівника можуть розподілятися між іншими працівники (наприклад, особа може як координувати процес соціальних послуг, так і безпосередньо надавати їх).

Останнє явище має своє пояснення ще й через проблему низької оплати праці. Адже станом на сьогодні середня зарплатня соціального працівника складає приблизно 9 тис. грн. Проте розмір зарплатні коливається в залежності від громад і може бути нижчим за 6 тис. грн. Враховуючи суспільну важливість цієї роботи та фізичне навантаження, низькі зарплати не спонукають людей працювати у цій сфері.

Низька залученість недержавного сектору до надання соціальних послуг. Хоча в Міністерстві соціальної політики офіційно проводять політику такої співпраці, проте далеко не всі громади використовують наявні механізми та можливості. В Україні надавачами соціальних послуг переважно є організації та підприємства державного або комунального підпорядкування. Так, за даними Реєстру Міністерства соціальної політики, наразі 77% – це державні/комунальні підприємства, організації та їх філії. Громадські та благодійні організації сумарно складають лише 14% від всіх зареєстрованих надавачів соціальних послуг в Україні. Ця проблема має довгу історію, адже механізми залучення недержавних організацій були передбачені в законодавстві ще майже 20 років тому. Тож її вирішення потребує активної роботи як з органами влади, так і з громадським сектором.

Порядок визначення потреб у соціальних послугах під час воєнного стану потребує доопрацювання. Адже згідно з процедурою, щомісячний аналіз щодо забезпечення осіб соціальними послугами здійснюється тільки для екстрених послуг. Водночас, дані щодо інших послуг не уточнюються у період воєнного стану. Важливо врахувати, що у тилових громадах збільшилася кількість ВПО, які потребують різні соціальні послуги, а активні міграційні процеси змушують проводити системний облік таких громадян, щоб визначити їхні актуальні потреби.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Коли (усе ще) народний депутат Нестор Шуфрич отримав підозру про держзраду і втратив посаду голови Комітету зі свободи слова, у парламенті знову постало питання – що робити з комітетом, який за все ІХ скликання майже не відзначився законотворчою роботою та в якому залишилися три депутати? Ліквідувати? Реорганізувати й обʼєднати з іншим комітетом? Чи залишити “доживати” своє?

Пропонуємо подивитися на різні політичні розклади щодо комітету.

За весь цей час на Комітет свободи слова було розписано всього 3 законопроєкти. Із них абсолютно всі – від початку повномасштабного вторгнення. Тобто він має найменшу завантаженість роботою серед комітетів Верховної Ради девʼятого скликання. Резонним виглядає і його кількісний склад – всього три депутати – найменший з-поміж інших.

За даними зі стенограм, за перші 4 засідання комітету 2022 року (тобто всі до повномасштабного вторгнення), кожного разу одним із піднятих питань були “незаконні” обмеження медіа проросійських політиків – “НАШ” та “Ukraine Public News” (Мураєва та Медведчука відповідно). Фактично, здебільшого завдяки головуванню Шуфрича цей комітет перетворився на рупор проросійських сил, які отримали змогу вкотре заявити про всі ті “переслідування”, які випали на їхню важку долю.

Якщо ж оглянутись назад, на восьме скликання, можна побачити абсолютно іншу картину. На той момент комітет мав іншу назву – “Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики” та працював значно активніше. Кількість розписаних законів була значно більшою – цілих 109. Зовсім іншою була і кількість членів комітету, на початок восьмого скликання у його складі налічувалось 10 депутатів.

Чому відбулось таке різке послаблення комітету? Питання в змінах, які відбулися на початку девʼятого скликання. Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (аналогічний комітет у восьмому скликанні називався “Комітет з питань культури та духовності”) отримав значне розширення предмету відання. Відбулося це завдяки двом іншим комітетам: із питань свободи слова та інформаційної політики, а також із питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму.

Дотепер комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики має найбільший, серед цих трьох, кількісний склад, як і кількість розписаних законопроєктів – 186.

Причиною перерозподілу предметів відання комітету могло бути суто політичне рішення. Головування в комітетах завжди було предметом політичних домовленостей.

Отож, девʼятого скликання ОПЗЖ, очевидно проросійська партія, отримала другу найбільшу фракцію в Раді. Важіль впливу у такої фракції теж є – вони претендували і на комітети. За небажання віддавати чи не найтоксичнішій фракції такий важливий політичний ресурс, як головування в комітетах, рішення перерозподілити предмет відання та віддати слабший комітет ОПЗЖ виглядає логічним в межах загального бажання “Слуги народу” сконцентрувати у своїх руках якомога більше впливу.

Теперішній Комітет з питань молоді та спорту став жертвою схожої долі. Не дивно, що головує над ним депутат із фракції меншості – “Батьківщини”. Повною картина стає, якщо зважити на те, хто у 2019 став головою Комітету з гуманітарної та інформаційної політики. А це – людина із рядів “Слуги народу” та майбутній Міністр культури та інформаційної політики – Олександр Ткаченко.

Важливим є покращення балансу між комітетами та міністерствами. Такий перерозподіл предмету відання посилив ще одну проблему, повʼязану із контрольною функцією. Як Лабораторія писала раніше, розподіл у вигляді “одне міністерство – один комітет” є найоптимальнішим для якісного виконання контрольної функції. У такому разі кожному міністерству зрозуміло, із яким комітетом потрібно комунікувати та перед ким потрібно звітувати. Та внаслідок рішення про перерозподіл предметів відання комітету, розпорошується і його контрольна функція – Міністерство культури та інформаційної політики мусить тепер відповідати тією чи іншою мірою аж перед чотирма комітетами. Це негативно впливає як на роботу Міністерства (адже разом із погіршенням координації збільшується і навантаження на нього), так і на ефективність комітетського контролю.

От ми і опинились на роздоріжжі: а що ж робити з таким незрозумілим комітетом? Варіантів декілька. Лунали пропозиції ліквідувати комітет взагалі або обʼєднати його з іншим комітетом. Незважаючи на висловлювання представників опозиції, що це, мовляв, стане “перемогою цензури”, така “цензура”, можливо, не вийде за рамки суто заяв – Комітет з питань свободи слова зараз має настільки обмежені предмети відання, що його обнулення не надто вплине на реальний стан речей. Та це не означає, що “списувати” Комітет з питань свободи слова варто.

Інший варіант – віддати головування одній із інших опозиційних фракцій. Як ми вже підраховували на початку девʼятого скликання за допомогою методу дʼОндта, кожна із фракцій заслуговує на головування хоча би в одному із комітетів. Наразі є одна фракція, яка такого привілею не має, а саме – фракція “Голос”. Проте така зміна не вирішить головної проблеми – Комітет з питань свободи слова залишатиметься так само обмежено навантаженим роботою. Три розписаних законопроєкти за все девʼяте скликання – красномовний показник. 

Ще один варіант вирішення ситуації – повернення до того розподілу предметів відання, який був на час восьмого скликання. Та є одне “але”: “Слуга народу” станом на зараз не головує над 3 із 23 комітетів. 2 із них отримали зменшення предметів відання порівняно з минулим скликанням. Отож, чи буде наявна політична воля задля збалансування спроможності різних комітетів? Це може бути невигідно для правлячої коаліції.

Триваюча війна росії проти України спричинила негативні наслідки у різних сферах, у тому числі і для системи соціальних послуг. Активні бойові дії досі тривають, і, на жаль, поки що невідомо, чи це зміниться найближчим часом. Соціальна інфраструктура зазнає постійних руйнувань від обстрілів, а кількість громадян, які потребують соціальної підтримки, постійно зростає.

За останніми даними, наразі в Україні нараховується понад 900 тисяч ветеранів війни, близько 3 мільйонів осіб з інвалідністю та майже 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Більше того, постійно зростає кількість самотніх людей похилого віку, людей без постійного місця проживання внаслідок руйнування житла, малозабезпечених сімей через зниження доходів, збільшуються випадки домашнього насильства. Всі ці та багато інших соціальних проблем посилюють тиск на систему надання соціальних послуг за умов обмежених фінансових та людських ресурсів. Особливо це стосується деокупованих громад, де система соціальних послуг потребує повного відновлення. Більше того, для кожної громади необхідні різні підходи до планування та надання соціальних послуг, оскільки вони мають різні ступені руйнувань, наближеність до кордону з країною-агресором, різний склад населення, а відповідно – і різні потреби. Одним із рішень для оптимізації системи соціальних послуг може бути залучення недержавних виконавців до надання послуг жителям та об’єднання зусиль громадського сектору, державної та місцевої влади. Отже, які існують правові механізми для цього?

Міністерство соціальної політики України є головним органом центральної влади, що формує та забезпечує реалізацію політики у соціальній сфері. Це стосується як розробки нормативно-правової бази, так і методичного забезпечення для громад. Водночас саме громади відповідальні за оцінку потреб, планування та надання соціальних послуг. Для цього органи місцевого самоврядування мають всі повноваження. Проте це вимагає значних фінансових та людських ресурсів, належної соціальної інфраструктури.

В Україні надавачами соціальних послуг переважно є організації та підприємства державного або комунального підпорядкування. Так, за даними Реєстру Міністерства соціальної політики, наразі 77% – це державні/комунальні підприємства, організації та їх філії. Тобто саме державний сектор є основним надавачем соціальних послуг. Такий підхід має свої ризики, а саме: перенавантаження державної системи у зв’язку із збільшенням кількості потреб, неефективне управління та додаткові витрати на утримання комунальних закладів, застаріла інфраструктура та брак фінансових ресурсів.

Натомість, за даними Реєстру, громадські та благодійні організації сумарно складають лише 14% від всіх зареєстрованих надавачів соціальних послуг в Україні. Хоча загалом активність громадського сектору не зменшується, а навпаки стрімко зростає. До прикладу, протягом 2022 року в Україні було зареєстровано 6367 нових благодійних та 2760 громадських організацій. Більше того, за даними дослідження, 55% представників регіональних організацій громадянського суспільства зацікавлені брати участь у конкурсах на надання соціальних послуг в контексті відновлення. Звісно, на сьогодні низька залученість громадського сектору як надавача послуг пов’язана з певними об’єктивними причинами, зокрема, відсутність значної кількості громадських організацій на локальному рівні, зміна напрямів їхньої діяльності, що спрямована здебільшого на забезпечення гуманітарною допомогою цивільних і військових. А в деяких регіонах досі простежується небажання органів влади співпрацювати з громадськими організаціями як надавачами послуг.

В українському законодавчому полі забезпечені механізми для залучення громадських організацій та інших недержавних надавачів соціальних послуг, зокрема шляхом соціального замовлення, державно-приватного партнерства, конкурсів соціальних проєктів, соціальних програм тощо.

Соціальне замовлення – це спосіб організації надання соціальних послуг, коли громада укладає угоди з незалежними постачальниками для виконання конкретних завдань, які визначені на основі потреб населення. Такий спосіб врегульовано Законом про “Соціальні послуги” та Порядком надання соціальних послуг.

Співпраця місцевої влади з надавачами послуг через соціальне замовлення складається з декількох етапів. Передусім, громада має визначити потреби жителів, обсяги необхідних послуг та бюджетних коштів для виплати компенсації надавачам. Загальна процедура оцінки потреб визначена відповідним Порядком, який затвердили у квітні цього року. На другому етапі передбачається розробка завдання на надання послуг, проведення конкурсу та укладення договору з виконавцями. Водночас рішення про проведення конкурсів мають прийняти до 1 березня відповідного бюджетного періоду (або не пізніше 30 календарних днів після внесення змін до відповідного бюджету). Процес оцінки конкурсних пропозицій детально описаний у відповідній Методиці оцінювання конкурсних пропозицій, форм документів щодо порядку надання соціальних послуг шляхом соціального замовлення. На останньому етапі передбачається проведення моніторингу та оцінка якості наданих послуг, здійснення контролю за дотриманням вимог, установлених законодавством. Таким чином, у імплементації соціального замовлення роль органів місцевого самоврядування виключно управлінська: вони формують замовлення та контролюють результати, що дозволяє оптимізувати кадрові та часові ресурси, а також сконцентруватися на інших важливих питаннях громади.

Практика надання соціальних послуг недержавними виконавцями використовується і в інших країнах. Наприклад, у Швеції договори у сфері соціального забезпечення між державним та недержавним секторами укладаються з 1990-х років. Найчастіше – це про догляд за людьми похилого віку, де недержавні підрядники у 2019 році надали близько 20% таких послуг. Після об’єднання Німеччини 1990 року майже всі будинки для літніх людей, лікарні, дитячі садочки та інші соціальні установи, що раніше перебували у власності державних соціальних управлінь, передали благодійним організаціям. Відсоток коштів в недержавному секторі, що виділені державою через механізм соціальних контрактів у Німеччині складає 70%, а у Франції – 80%. У Великій Британії після прийняття «Закону про соціальне замовлення» у 1993 році почалося активне залучення недержавних організацій (громадських, волонтерських) до надання послуг населенню на конкурентних засадах, і у деяких графствах цей сектор забезпечував 85% соціальних послуг. Такий підхід дозволяє розмежувати функції влади, а саме управління та надання соціальних послуг.

Таким чином, інструмент соціального замовлення фактично запроваджений в Україні, оскільки існують процедури, встановлені законом. Більше того, представники організацій громадянського суспільства зацікавлені брати участь у конкурсах на надання соціальних послуг в контексті відновлення. Тому популяризація та використання інструменту соціального замовлення має низку переваг. Це особливо актуально в контексті триваючої війни та відновлення соціальних послуг на деокупованих територіях.

Ефективність використання бюджетних коштів та можливість залучення додаткових ресурсів. Конкуренція за соціальне замовлення стимулює надавачів пропонувати якісніші та більш ефективні послуги за оптимальну ціну. Відкритий конкурсний відбір також сприяє зменшенню можливостей для корупції, оскільки рішення приймають на основі чітких критеріїв та встановлюють прозорі результати конкурсу. Окрім цього, надавачі можуть залучати додаткові ресурси у вигляді благодійної підтримки, грантів, співпраці з міжнародними організаціями.

Якість та комплексний підхід до надання соціальних послуг. Громадські організації можуть залучати додаткові ресурси для підвищення кваліфікації своїх працівників та впроваджувати нові підходи до надання соціальних послуг. До того ж, організації громадянського суспільства, зазвичай, фокусуються на конкретних соціальних проблемах, тож, зважаючи на свою експертність у відповідних сферах, спроможні запропонувати ефективні рішення тих чи інших проблем.

Розвиток ринку соціальних послуг. Зокрема, це може сприяти створенню додаткових робочих місць для фахівців з соціальної роботи, у тому числі вдосконалювати їхні професійні навички.

Розвиток громадянського суспільства. Соціальне замовлення створює можливість для громадян брати активну участь у формуванні та виконанні соціальних програм і проєктів. Особливо важливою така співпраця є на локальному рівні, коли спільнота стає партнером для місцевих органів влади у вирішенні соціальних проблем. Така взаємодія також сприяє побудові довіри між громадянами та органами влади.

Зміна сприйняття соціальних послуг та покращення соціальної захищеності населення. Досить поширеними є стереотипи про надмірну бюрократизацію процесу отримання послуг, формалізм та неефективність у наданні соціальної допомоги. З одного боку, такі стереотипи є очевидними у стані війни та браку ресурсів у громадах для повноцінного забезпечення послугами. З іншого боку, значна частина населення може не знати про можливості отримання конкретних послуг. Тому популяризація соціального замовлення та активізація громадських організацій у цьому напряму може сприяти позитивним змінам у сприйнятті соціальних послуг і покращити їхню доступність.

Попри позитивний вплив залучення недержавного сектору до надання соціальних послуг, звісно, існують можливі ризики та обмеження цього підходу. По-перше, у деяких регіонах, особливо на рівні громад, недостатньо громадських та благодійних організацій, які спроможні та готові надавати соціальні послуги. По-друге, соціальне замовлення передбачає компенсацію витрат вже після надання послуги. А отже надавачі мають володіти достатніми власними ресурсами або залучати інші джерела фінансування для якісного виконання робіт. Тому важливо вже зараз активно проводити адвокаційну роботу на локальному рівні, щоб залучити більше учасників до системи надання соціальних послуг. А також створювати умови для співпраці органів влади та громадського сектору, посилення їхньої діяльності, що необхідно для повноцінного забезпечення соціальними послугами.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У червні 2022 року премʼєр-міністр Денис Шмигаль представив «План Відновлення України». Важлива частина Плану – це (знову) реструктуризація Кабінету Міністрів. Та нас найбільше цікавить те, чого там немає, а саме – реструктуризація парламентських комітетів. Ми переконані, що без цієї зміни реформа буде неповною, ба більше: вона послаблює становище парламенту як найвищої представницької інституції України, адже нівелює його контрольні повноваження.

Єдиним законодавчим та вищим представницьким органом в Україні є Верховна Рада. Парламент представляє інтереси громадян, створює закони та «починає» реформи, які вплинуть на життя кожного – це є основою законодавчої функції.

Проте «руками» Парламенту є інша установа – Уряд. Саме він впроваджує всі рішення, затверджені Верховною Радою. Що важливо: Кабінет Міністрів мусить бути підзвітним депутатам. Непідконтрольний парламенту уряд в якийсь момент може вирішити, що парламент йому не потрібен, і фактично захопити владу в країні або ж діяти на власний розсуд, не зважаючи на інтереси громадян. Аби не допустити цього, ми маємо таку систему: парламент призначає міністрів, він же може розпустити Кабмін, а контроль над діяльністю міністерств надається саме парламентським комітетам.

В українських умовах членство в комітетах часто є розмінною монетою в політичних домовленостях між фракціями. Це цілком нормальна ситуація, та в ідеалі комітет має укладатися спеціалістами відповідних комітетам сфер. Отже, є укладені комітети, кожен зі своєю сферою відання. Як же відбувається контроль?

Через використання наявних інструментів, як, наприклад, виклик міністра напряму для обговорення актуальних питань або надсилання запитів, депутати можуть чітко простежувати, як виконуються проголосовані законопроєкти, чи ефективно справляється міністерство та чи є якісними законопроєкти взагалі. Завдяки цьому депутати можуть покращувати законодавчу базу або ж, за неефективності міністра, навіть відправляти його у відставку.

Парламентський контроль – це ще один запобіжник, допомагає утримувати баланс між різними гілками влади та не допускати надмірного посилення виконавчої. 

На цьому наголошується, зокрема, у рекомендаціях Європарламенту щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України. Цій рекомендації вже 6 років, проте вона і досі актуальна, адже відповідності між комітетами і міністерствами у нас досі немає ні кількісно, ні за предметами відання.

Натомість є інші варіанти взаємодії міністерств і комітетів. Найгірший з них – коли одне міністерство підзвітне одразу декільком комітетам. Тоді парламентський вплив розпорошується, незрозумілим стає розподіл сфер контролю між комітетами. А в найгіршому випадку може початися конкуренція між комітетами за контроль над міністерством.

Пояснюємо на прикладі Міністерства економічного розвитку, створення якого є в планах нової реформи. Оскільки до його складу ввійде Міністерство аграрної політики, то і відповідний парламентський комітет буде займатись контролем новоствореного міністерства разом з комітетом з питань економічного розвитку.

Але який комітет у цьому випадку буде головним? Хто і за якими стандартами має право оцінювати роботу міністерства? Адже, в теоретичній ситуації, за якої відбувається значний економічний ріст, але, разом з тим, і занепад аграрної сфери, ці два комітети даватимуть абсолютно протилежну оцінку ситуації і матимуть протилежні позиції щодо потенційного зміщення міністра. Чиє слово буде вирішальним у такому разі? На це питання немає відповіді.

Субоптимальним, проте далеко не найгіршим варіантом є протилежна ситуація: один комітет контролює відразу два міністерства. Хоча такий розподіл і не загрожує конфліктом всередині парламенту та втратою контролю над виконавчою гілкою влади, проте велика кількість напрямів зазвичай знижує ефективність контролю.

Саме це ми можемо спостерігати в сучасній Раді – наразі два комітети контролюють по два міністерства. Комітет із питань соціальної політики та захисту ветеранів має два відповідні міністерства. Така ж ситуація склалась і з Комітетом з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Наприкінці 2022 року Міністерство розвитку громад і територій та Міністерство інфраструктури обʼєднали в єдине ціле – це нове відомство також називають Міністерством відновлення. Але це ще не все.

Чи не найцікавіша доля чекає на Міністерство стратегічних галузей промисловості, створене лише два роки тому. Його планують розділити на два міністерства – економічного розвитку та цифровізації.

Це міністерство створювалося, у першу чергу, для розвитку такої стратегічної галузі, як оборонно-промисловий комплекс. Ця ж галузь належить до відання Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Отож, якщо ця сфера відійде новоствореному Міністерству економічного розвитку, то воно буде підконтрольним вже двом комітетам. Далі – цікавіше: Міністерство економічного розвитку абсорбує в себе і Міністерство аграрної політики та продовольства. Відповідно, і Комітет з питань аграрної та земельної політики буде відповідати за контроль над новим міністерством. Складається ситуація, за якої надважливе відомство буде підконтрольне відразу ж трьом комітетам.

Якщо кількість комітетів не зміниться, а реформа Кабміну продовжиться так само, то цілих три міністерства будуть підпорядковані відразу двом і більше комітетам кожне. У табличці нижче прописано якраз такі міністерства, які отримають більше одного комітету.

Структура, за якої одразу два і більше комітетів контролюють роботу одного міністерства є неоптимальним варіантом.

Нічого нового немає під сонцем. Не є винятком й ідея зменшення кількості міністерств. Вже не один раз їх розділяли, знову обʼєднували і будували плани по зміні структури Уряду. І все це – тільки за останні 4 роки. Проте незмінною залишалась структура парламентських комітетів. Нова реформа має шанси стати системною, лише якщо її частиною стане і зміна кількості та предметів відання комітетів.

Найоптимальнішим варіантом є переформатування таким чином, аби кожне міністерство отримало по одному відповідному комітету, яке могло би наглядати за діяльністю Уряду в конкретній сфері. Справді системна реформа Кабміну має охоплювати і парламент, а головним принципом має бути збереження балансу між різними гілками влади.

Цю статтю підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Військова агресія рф, що почалася у 2014 році та розширилася у 2022-му, спричинила катастрофічні наслідки для України, такі як людські жертви, масштабні руйнування, тимчасова окупація частини територій, масова міграція тощо.

За даними фахівців, станом на червень 2023 року з початку повномасштабного російського військового вторгнення загальна сума прямих задокументованих збитків, завданих інфраструктурі України, оцінюється у $150,5 млрд (за вартістю заміщення). У загальному обсязі прямих збитків найбільшу частку становлять втрати житлового фонду – $55,9 млрд, враховуючи збитки приблизно $1 млрд від затоплень і руйнувань житлових будинків внаслідок підриву Каховської ГЕС. Найбільших руйнувань зазнав житловий фонд таких міст, як Маріуполь, Харків, Чернігів, Сєвєродонецьк, Рубіжне, Бахмут, Мар’їнка, Лисичанськ, Попасна, Ізюм і Волноваха. Наприклад, за попередніми оцінками, у Сєвєродонецьку пошкоджено 90% житлового фонду, а такі міста, як Бахмут і Мар’їнка, майже не мають непошкоджених будівель. Втрати активів бізнесу оцінюються на рівні $11,4 млрд і продовжують зростати. Однією з найбільш постраждалих сфер також є освітня: прямі задокументовані збитки від руйнувань закладів освіти становлять $9,7 млрд. Загалом внаслідок бойових дій вже пошкоджено майже 3400 закладів освіти. Загальна сума прямих збитків, завданих інфраструктурі України через війну, за підсумками червня 2023 року перевищила $150 млрд.

Окрім руйнувань інфраструктури, війна спричинила масову міграцію українців. За даними ООН, кількість біженців з України, зареєстрованих для тимчасового захисту або в аналогічних національних схемах захисту в Європі, станом на серпень 2023 року досягла 5 млн 8,34 тис. осіб. Частина території України до цього часу перебуває у тимчасовій окупації. За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, станом на серпень 2023 року Автономна Республіка Крим, частина Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Харківської, Херсонської областей досі тимчасово окуповані росією.

Для досягнення цієї мети, з одного боку, були проаналізовані державні політики щодо відновлення територій (2014–2023). Ймовірні недоліки попередніх практик і правові прогалини можуть бути враховані у розробці актуальних політик та впровадженні сучасних підходів до відновлення деокупованих громад. Проте важливо зазначити, що після повномасштабного вторгнення росії рівень пошкоджень є більшим, а демографічна ситуація критичніша. З іншого боку, були проведені інтерв’ю з представниками влади (державної та місцевої), експертами та громадськими організаціями (із Донецької та Луганської областей). Для розуміння контексту дослідження та інтерпретації результатів необхідно зробити категоріальне уточнення. У нашому дослідженні поняття «відновлення територіальних громад» є найбільш уживаним. Для опису системи відновлення як заходів політики ми використовуємо поняття «політика відновлення».Детальніше про понятійно-категоріальний апарат – у Додатку 1 «Короткий огляд основних дослідницьких категорій».

Звіт складається з декількох частин. У першому розділі «Огляд державної політики відновлення та реінтеграції 2014–2021 років» проаналізовано особливості координаційних процесів відновлення, а також зміст нормативно-правових актів, які приймалися протягом 2014–2021 років, тобто до початку повномасштабного вторгнення росії. Другий розділ «Аналіз практик відновлення деокупованих територій у 2014–2021 роках» містить інформацію про те, як на територіях Донецької та Луганської областей імплементовувалися заходи політики відновлення, а також з якими проблемами місцева влада стикалася у процесі відновлення територій. У третьому розділі «Огляд державної політики відновлення громад України після повномасштабного вторгнення» подається інформація про чинні норми та їх короткий огляд. Четвертий розділ «Практики відновлення деокупованих громад України після повномасштабного вторгнення» пропонує читачам інформацію про процеси відновлення деокупованих громад України та проблеми, з якими вони стикаються.

Цей звіт підготовлено в рамках проєкту «Громадянське суспільство для післявоєнного відновлення України та готовності до ЄС», що реалізується за підтримки ЄС.

Зміст звіту є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Текст підготовлено для “Дзеркала тижня”

Кінець 2022 року серед іншого запам’ятався прийняттям скандального законопроєкту №5655, який з легкої руки його критиків встигли назвати «реформою містоґвалтування». ЗМІ писали, що він розширював можливості забудовників, знімаючи з них мало не всю відповідальність, заодно відкриваючи нові можливості для корупції. Перспектива прийняття збурила громадськість: критика лунала, здавалося, звідусіль: Мінкульт, Асоціація міст України, Національна спілка архітекторів та багато інших громадських організацій і навіть НАЗК виступили категорично проти послаблення прозорості у сфері будівництва. 

Законопроєкт №5655 зібрав усього 228 голосів «за», — більшість дали всього три депутати. Ще за день до голосування було зареєстровано петицію з вимогою накласти вето на законопроєкт, яка за кілька днів набрала необхідну кількість підписів. Та час минав, а ні вето, ні підпис під документом не з’являлися. Спливли всі терміни, а №5655 і досі висить у «законодавчому чистилищі», наче скандального законопроєкту ніколи й не було. Та завдяки цьому виринула інша проблема, яка роками розмиває конституційні норми України. Що відбувається, і як цьому зарадити? Пропонуємо розібратися.

Стаття 94 Конституції України визначає: «Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду».

А що коли президент цього не зробить? У тій самій статті прописано: «У разі якщо президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений». У теорії — маємо доволі цілісну картину прийняття законопроєктів. На жаль, тільки в теорії.

На практиці ж усе трохи складніше. Річ у тому, що зазначена норма не дає чіткого розуміння, ким має бути підписаний такий законопроєкт, якщо «15 днів президента» спливли. З одного боку, це можна трактувати так, що сам президент має підписати й оприлюднити закон (хоч уже і з порушенням 15-денного терміну). З іншого — вже в наступному абзаці прописується норма на той випадок, якщо президент накладає вето на ухвалений законопроєкт, а Рада долає вето конституційною більшістю — 300 і більше голосів: «У разі якщо президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом». Ст. 94 міститься саме в розділі Конституції про Верховну Раду. 

Все це дає підстави вважати, що непідписаний президентом законопроєкт мав би підписати голова Верховної Ради. Так чи інакше, у другому випадку — коли є подолане вето (абзац 4 ст. 94) — є прямо затверджений суб’єкт, який робить останній крок до публікації документа. Тоді як у першому випадку — коли законопроєкт просто лежить непідписаним (абзац 3 ст. 94) — немає чіткого розуміння, хто саме має підписати непідписаний президентом законопроєкт. Саме це і створює найбільше проблем.

Як свідчить історія, дуже просто: по-перше, деякі президенти дозволяли собі легковажити лімітом у 15 днів і факти порушення терміну стали поширеним явищем ще з часів Кучми. Згодом його наступники користувалися цим дедалі частіше: на 26.06.2018 у тодішнього президента Петра Порошенка три десятки законопроєктів чекали свого підпису більше місяця. Поступово запізнення перетворилося мало не на звичку: вже за перших два роки своєї каденції Порошенко в середньому ветував законопроєкти на 19-й день, порушуючи таким чином приписи Конституції.

За період каденції Петра Порошенка сталася ще одна дуже цікава річ, аналогів якій не зареєстровано від часу прийняття Конституції: вперше законопроєкт не був підписаний у принципі (терміни повноваження і восьмого скликання ВРУ, і пʼятого президента вже спливли). Цей проєкт закону досі залишається на полиці в ОПУ. Ідеться про сумнозвісний законопроєкт №5553, який став прецедентом зловживання конкретною неточністю в Конституції. Він був націлений на заспокоєння вкладників щойно націоналізованого Приватбанку. Водночас цей документ суперечив зобов’язанням перед МВФ, що, можливо, і стало причиною неповернення президента до законопроєкту.

Та найважливіше в цій історії інше: ніколи доти стаття 94 не була випробувана на міцність так прямо. Виглядає так, що цим можна користуватись і надалі. Саме це відбувається зараз: на 10 квітня 2023 року в ОПУ лежать і «припадають пилом» 25 непідписаних законопроєктів, окремі з яких чекають вирішення своєї долі роками. Наприклад, проєкт закону «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» № 2661 від 20.12.2019 був переданий на підпис президентові ще 21.01.2020, тобто минуло вже понад три роки.

Конкретні тенденції щодо «майже-законів» видаються досить туманними. Все ж навіть наявна картина, мальована широкими мазками, видається химерною. Із загальної кількості «забутих» документів два були подані самим Зеленським і ще три — прем’єром Шмигалем. Ситуація стає ще більш дивною з урахування того, що серед ініціаторів ще 18 законопроєктів були члени пропрезидентської фракції «Слуга народу». Тобто із 25 проігнорованих законопроєктів 23 — абсолютна більшість, 92% (!) — були подані членами правлячої коаліції або «людьми Зеленського» (включно з ним самим, хоч би як іронічно це звучало).

Інші дані розкривають більшу глибину загальної картини: 13 законопроєктів із 25 проаналізованих були прийняті понад 300 голосами, — тобто тут можна говорити про повну консолідацію парламенту. І коли президент не підписує таких законопроєктів — маємо те, що називається «тихе вето», подолати яке неможливо: у 52% законопроєктів уже є конституційна більшість, тож можна уявити такий розвиток ситуації: президент накладає вето і Верховна Рада мала б його подолати (звісно, якщо матиме політичну волю і знову зможе зібрати 300 голосів за такі ініціативи). Натомість «тихе вето» — ігнорування переданого на підпис законопроєкту — на даний момент подолати неможливо.

Отож тут виокремлюються три тенденції:

Глава держави раз у раз користується недоліком Конституції, щоб відкинути навіть ті законопроєкти, які було прийнято конституційною більшістю (станом на 10 квітня — таких випадків 52%).

Більшість непідписаних законопроєктів — від пропрезидентської фракції, що свідчить про слабку комунікацію між президентом та його партією і ставить під питання саме існування монобільшості.

Мотиви рішень щодо непідписання — незрозумілі: більшість законопроєктів ініційовано представниками влади, і тільки сам президент може сказати, чому він їх не підписав.

Несерйозне ставлення до приписів законодавства, які регулюють перебіг законотворчості, властиве роботі не тільки президента, а й парламенту. У Верховній Раді порушення під час прийняття законопроєктів уже стали звичною справою. Дедалі частіше законодавці сприймають регламент не як звід правил, а як список рекомендацій, зовсім необов’язкових до виконання. Після повномасштабного вторгнення два з трьох прийнятих законів мають те чи інше процедурне порушення. А 2021 року Руслан Стефанчук зазначав, що «в цій Верховній Раді… не було прийнято жодного закону України в повній відповідності з регламентом Верховної Ради». У світлі цього, бібліотека непідписаних законопроєктів в ОПУ вже не видається чимось неймовірним.

Яка ж мотивація у президента ігнорувати ті чи інші законопроєкти? Можна висунути кілька гіпотез:

1. Частина законопроєктів, особливо прийнятих Радою ще з самого початку воєнного стану, просто втратила свою актуальність. Наприклад, законопроєкт №7153. Як і деякі інші законопроєкти, він був проголосований на початку повномасштабного вторгнення, коли обставини постійно змінювалися. Після деокупації великої частини півночі України багато проблем, які мав вирішити законопроєкт, уже втратили актуальність. Отож саме застарілість законопроєкту може бути однією з причин непідписання.

2. Показовою є історія із законопроєктом №5655 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності». Він отримав багато критики, зокрема від Спілки архітекторів та громадянського суспільства. Навіть більше: у Європарламенті прямо заявили, що прийняття цього законопроєкту — перешкода на шляху до ЄС. Але у Верховній Раді його підтримала більшість голосів, тож президент мав би підписати закон або накласти вето. Але потужний розголос, схоже, зробив свою справу, тож підписувати його гарант не готовий. Чому ж не скористатися правом на вето? Тут і настає час спекуляцій: конфлікт інтересів? Небажання відштовхнути лобістів? У кожному разі накладання вето або підписання — гучний сигнал зацікавленим групам. Менш провокативно — просто залишити документ до кращих часів.

Які є шляхи зміни нинішньої ситуації? Вирішення цієї проблеми — питання комплексне. Річ у тому, що зазначена неточність Конституції стає явною для суспільства тільки вслід за новинами про черговий непідписаний законопроєкт. Це сталося як із законопроєктом №2689 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» у 2021 році, так нещодавно й зі скандальним законопроєктом №5655. Раз у раз маленька деталь у Конституції породжує скандали, мітинги та збурені дискусії, — та щоразу звинувачується лише президент у небажанні щось робити із тим чи іншим законопроєктом. Із часом та подальшим регулярним порушенням закону, можливо, на перший план вийде і систематична проблема непропорційної влади глави держави. Проте наразі можна спостерігати тільки реакцію всього лише на точкові симптоми, але не на джерело хвороби.

Відсутність діагнозу як такого — найгірша частина всієї ситуації. За бажання, президент може застопорити роботу всієї державної машини, просто не пропускаючи абсолютно нічого до «Голосу України». Озираючись назад можна бачити, як глава держави все більше і більше зловживає цією неточністю Конституції, у вдалий момент заплющуючи очі на незручний законопроєкт. Це не може проконтролювати ніхто, тут немає системи стримування і противаг. Саме це — найтривожніший знак з усіх, відзначених раніше.

Та крім громадськості, є ще одна група людей, якій невигідний статус-кво. Це — самі депутати. Врешті-решт саме вони чи не найбільше потерпають від такої самовільності президента. Весь результат їхньої праці може бути перекреслений ігноруванням, — а що коли чи не найважливіший законопроєкт опозиційної партії або ж навіть самої коаліції відправлять до чистилища в ОПУ?

Можливо, рішення має Конституційний суд? Він неодноразово давав трактування статті 94 Конституції — у 1997-му, 1998-му та 2008 роках. Але в жодному з них немає відповіді на запитання, що робити, коли президент не підписує закони. Натомість його рішення стосуються способу обчислення днів (15 календарних чи робочих), особливостей надання пропозицій та накладення вето, підписання законів, прийнятих на референдумах, та набрання чинності Конституцією. Звісно, навіть під час воєнного стану група народних депутатів може звернутися до Конституційного суду і попросити його пояснити норми Основного Закону. Проте суд може відмовитися вирішувати цю проблему. Наприклад, у 2008 році стосовно іншого проблемного питання суд зазначив, що «процедуру підписання і оприлюднення законів, прийнятих всеукраїнським референдумом, у Конституції України не врегульовано. Це питання виключно законодавчого органу і не належить до компетенції Конституційного суду України». 

Досить сумнівно, що суд витлумачить ст. 94 так, що саме голова Верховної Ради має підписувати законопроєкти, не підписані президентом. Адже прямо й чітко такі норми не прописані. Якщо ж суд розтлумачить недостатню внормованість так, що сам президент має підписувати непідписані раніше законопроєкти, то ситуації цей вердикт не змінить: президент і зараз діє саме так. Системна ж проблема залишається: можливість президента повністю блокувати процес прийняття законів, які йому не подобаються, і неможливість Верховної Ради вирішити цю ситуацію навіть за наявності бажання більш як 300 депутатів.

Тому найреальніший шлях вирішення проблеми — зміна до Конституції. Це важливо як мінімум для самих парламентаріїв, адже стане гарантією їхніх власних здобутків. А враховуючи те, що регламент Верховної Ради вже давно не вважається чимось обов’язковим, то й комплексна реформа напрошується сама собою. Але це справді має бути позиція більшості, — все-таки зміна до Конституції потребує голосів понад 300 законотворців. 

Хоча слід зазначити, що змін до Конституції варто очікувати вже після війни, адже під час воєнного стану змінювати Основний Закон не можна. Це, звісно ж, не означає, що зазначена реформа «не на часі», публічні дискусії вкрай необхідні. Хоча наразі з депутатських лав ніхто не артикулює потребу в конкретних реформах, надія на зміну є, причому не в останню чергу завдяки сумнозвісному №5655.

Повномасштабне вторгнення російської федерації значно пожвавило дискусії щодо надання цивільним особам права на вільне володіння вогнепальною зброєю. Такі тенденції є цілком зрозумілими через необхідність самозахисту, яка особливо гостро постала під час війни. Водночас питання легалізації зброї є «вічною» темою для українського суспільства і обговорюється ще від проголошення незалежності. Однак до цього часу проблема залишається невирішеною. Незважаючи на обраний проєвропейський вектор розвитку, наразі Україна залишається чи не єдиною державою Європи, яка досі не має спеціального закону про зброю. Разом з тим уникнення правового регулювання створює потенційні загрози для зростання кількості нелегальної зброї серед населення. Як використання вогнепальної зброї регулюється в інших країнах і чи є єдино правильний підхід – давайте розбиратися.

Світова практика показує, що врегулювання обігу та володіння вогнепальною зброєю серед цивільного населення у різних державах залежить від історичних умов, культурних традицій та правової системи. Тож політика країн щодо зброї іноді діаметрально протилежна.

Загалом у міжнародній практиці співіснують дві ключові тенденції щодо встановлення контролю над використанням зброї цивільним населенням.

Перша з них тяжіє до посиленого законодавчого врегулювання умов володіння та використання зброї. Така національна політика є продовженням позиції ООН, висловленої на Конференції з проблеми незаконної торгівлі стрілецькою зброєю та легкими озброєннями 2001 року, коли країни-члени організації підписали обов’язковий до виконання план боротьби зі стрілецькою зброєю. Позиція ООН така: незаконне виробництво та обіг зброї, її надмірне накопичення і неконтрольоване поширення підриває безпеку і розвиток людства. Тому ООН закликала держави ефективно регулювати «цивільне» володіння та використання вогнепальної зброї, оскільки це допоможе стримувати її нелегальний обіг.

На національному рівні існування цієї тенденції пов’язано з такими факторами:

• багато урядів бачать зв’язок між збройним насильством і неконтрольованою або слабко контрольованою торгівлею та володінням стрілецькою зброєю;
• вогнепальна зброя, яка є у цивільних осіб, часто стає об’єктом незаконної торгівлі та неправомірного використання через крадіжки, недбале зберігання або нелегальний продаж.

У межах цього підходу відповідальність за всі порушення, вчинені приватними особами із застосуванням вогнепальної зброї, покладається на державу, оскільки вважається, що саме національна влада не змогла встановити розумне регулювання приватної власності на цивільну вогнепальну зброю, а також не здатна захистити населення від домашнього насильства та організованої злочинності.

Друга тенденція проявляється у спробі знайти розумний баланс між встановленням обмежень на володіння зброєю і правом на її законне використання цивільними особами. Основна ціль, яку ставлять перед собою держави, полягає у тому, щоб запобігти зловживанню зброєю та підвищити громадську безпеку. Однак у межах цього підходу також зустрічаються різні позиції щодо того, які обмеження слід застосовувати. Так, одні країни схильні встановлювати жорсткий контроль над використанням вогнепальної зброї, у той час як інші застосовують більш ліберальне законодавство. Разом з тим жодна держава у світі не дозволяє необмеженого володіння та використання зброї цивільними особами.

Тож для того, щоб з’ясуватиособливості підходів до врегулювання використання та обігу вогнепальної зброї серед цивільного населення, звернімося до практики окремих країн.

Прибічники  легалізації зброї часто апелюють до правової традиції Сполучених штатів Америки, де ще у 1791 році було прийнято другу поправку до Конституції та узаконено право громадян вільно зберігати та носити вогнепальну зброю. Водночас на момент запровадження цих конституційних змін у державі вже існувала певна культура поводження зі стрілецькою зброєю. Додатково загальнонаціональне право американців зберігати вдома зброю для самооборони було закріплено на рівні постанов Верховного суду США у 2008 та 2010 роках. Останнє резонансне рішення Верховного суду, прийняте  влітку 2022 року,  також поширило право на носіння зброї і за межі будинку.

Утім, право на зброю у США не є абсолютним – законодавством заборонено носити зброю окремим категоріям населення (наприклад, психічнохворим, особам, винним у домашньому насильстві з використанням зброї тощо). Крім того, у державі запроваджено низку обмежень щодо типів стрілецької зброї, яка може  використовуватися громадськістю, а також  заборонено носити зброю у певних місцях, як-от в урядових будівлях чи школах.

Однак питання вільного володіння зброєю у США все ще залишається дискусійним, оскільки США є лідером у показниках як за кількістю самогубств, так за кількістю злочинів, вчинених з використанням зброї. І ця тенденція має пряму кореляцію з легким доступом багатьох американців до вогнепальної озброєння.

У період із середини 1990-х до початку 2000-х років у державі була значна проблема із контрабандою вогнепальної зброї через воєнні конфлікти у регіоні. Однак з 2013 року, коли Хорватія стала повноправним членом Європейського Союзу, національна політика переорієнтувалася на значне зменшення обігу незаконної зброї. Зокрема, у 2007 році уряд Хорватії запровадив перманентне вилучення зброї. Ця тенденція знайшла продовження і на рівні Закону про зброю 2018 року.

У країні успішно застосовувалася «програма амністії», яка націлена на боротьбу з високими показниками незаконного володіння вогнепальною зброєю серед цивільного населення. Основна мета цієї програми –  переконати громадян здати будь-яку вогнепальну зброю, яка зберігається незаконно, повідомивши про це в поліцію. Досвід впровадження подібних програм існує також  в Естонії та Фінляндії.

Упродовж тривалого часу на території країни можна було знайти велику кількість нелегальної зброї, яка залишилася ще з часів Другої світової війни. Проте, за останніми оцінками, загальна кількість нелегальної вогнепальної зброї в Естонії невелика. Серед іншого, це пов’язано із прийняттям законів про володіння зброєю в 1991 і 2001 роках. Законодавство Естонії було чи не першим на пострадянському просторі, яке дозволило цивільним особам мати короткоствольну вогнепальну зброю для самозахисту. На відміну від більшості європейських країн, естонці також можуть мати напівавтоматичну зброю. Але повністю автоматичну зброю зарезервовано виключно для Кайтселійту, який фактично є естонським аналогом Територіальної оборони.

Тим не менше, у державі передбачено запобіжні заходи, які гарантують безпеку при поводжені цивільного населення зі зброєю, – встановлено вимоги до її зберігання, запроваджено суворі перевірки навичок, а також діє обов’язковий реєстр зброї.

Водночас після вступу до Європейського Союзу у 2004 році Естонія посилила деякі правила поводження зі зброєю на основі директив ЄС. Зокрема, це стосується положень Директиви щодо вогнепальної зброї, яка також кілька разів переглядалася Європейською Комісією з метою посилення боротьби з нелегальним обігом вогнепальної зброї. Така політика ґрунтувалась на  необхідності застосовувати більш скоординований та узгоджений підхід після терактів 2015 року. Загалом естонське законодавство можна охарактеризувати як доволі ліберальне щодо правил приватного володіння зброєю. Цей підхід контрастує з більшістю інших пострадянських країн, які залишаються доволі обмежувальними у питанні врегулювання зброї.

Право на володіння зброєю у цій державі було відновлено після розпаду СРСР. До того ж влітку 2021 року чеський парламент прийняв революційне рішення, яким схвалив поправку до Конституції, що дозволяє самозахист зі зброєю. Це конституційне положення доповнило Хартію основоположних прав і свобод Чехії нормою про те, що «право захищати своє життя або життя іншої людини, навіть за допомогою зброї, гарантується на умовах, встановлених законом».

Чинне «збройне» законодавство Чехії є досить ліберальним. Зокрема, у цій країні дозволено купувати зброю для самозахисту, а також передбачено можливість приховано носити заряджену зброю. Для цього необхідно отримати спеціальний дозвіл, який надається після проходження відповідної перевірки. Цей дозвіл діє лише протягом 10 років, а власник зброї зобов’язаний кожні 5 років проходити перевірку щодо його стану здоров’я і підтверджувати законність підстав для володіння. Крім того, на відміну від багатьох держав Європи, тут на рівні закону передбачено можливість зберігати вдома зброю у зарядженому стані у випадку, якщо власник має відповідну ліцензію.

Водночас сам факт права на наявність зброї для самозахисту не є тотожним необмеженій можливості її використання. У державі також діє ряд обмежень, а тому застосування зброї дозволяється лише у разі крайньої необхідності.

Законодавство Швейцарії ще з 1997 року дозволило громадянам носити зброю. Ця країна вважається однією з найбільш озброєних держав Європи та світу. Разом з тим у Швейцарії досить високий рівень культури поводження зі зброєю, оскільки володіння та використання вогнепальної зброї тісно пов’язане з традиціями державотворчості та захисту демократії. Відтак будь-яка особа має можливість відкрито носити зброю, якщо на це є відповідний дозвіл. Строк дії такого дозволу – 5 років. Водночас у випадку наявності у швейцарців бажання отримати дозвіл на приховане носіння, їм слід додатково пройти перевірку біографічних даних, інспекцію зброї в поліції, а також обґрунтувати мотиви такої необхідності.

У відповідь на прийняття Європейським Союзом директив щодо вогнепальної зброї владі Швейцарії довелося дещо посилити національне законодавство. Населення держави також підтримало цю ініціативу щодо впровадження жорсткіших «збройних» заборон на референдумі 2019 року. Проте в цілому швейцарська політика щодо зброї залишається достатньо ліберальною.

Таким чином, міжнародний досвід доводить, що єдиного підходу до вироблення політики щодо зброї у світі не існує. Водночас тенденції безапеляційно вказують на одне – належне правове регулювання є обов’язковим атрибутом ефективної реалізації державної стратегії у сфері легалізації вогнепальної зброї. Тож прийняття відповідного закону в Україні дозволило б значно зменшити випадки незаконного поводження зі зброєю та підвищити загальний рівень громадської безпеки. Та до розробки спеціального закону необхідно підходити виважено, щоб забезпечити максимальну якість правового регулювання й  уникнути потенційних ризиків.

За останні два місяці українська влада найвищого рівня зазнала незвично багато як на воєнний час кадрових змін.

31 травня 2022 року Верховна Рада звільнила Уповноважену ВРУ з прав людини Людмилу Денісову, а 18 липня – Міністра соціальної політики Марину Лазебну. Ввечері 17 липня Президент опублікував два укази про усунення Голови СБУ та про відсторонення Генерального прокурора. Верховна Рада «затвердила» ці рішення. Якщо звільнення Міністра соціальної політики відбувалося за звичайною процедурою (принаймні формально «за власним бажанням» і без зайвих скандалів), то процедура звільнення інших трьох осіб викликала великі дискусії. А у випадках з Іриною Венедіктовою та Людмилою Денісовою одна з причин для критики була спільною: застосування нового правового механізму, створеного нещодавно ухваленим законом № 2259-ІХ (для простоти  будемо називати його особливим законом воєнного стану).

Особливий закон запровадив два нових механізми:

• Президент України у період дії воєнного стану може прийняти рішення про відсторонення від займаної посади посадової особи, призначення на посаду та звільнення з посади якої віднесено до його повноважень (цю процедуру застосовували щодо Ірини Венедіктової, спершу її саме відсторонили і лише потім звільнили вже за іншою процедурою).
• У період дії воєнного стану Верховна Рада України може прийняти рішення про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Верховної Ради України … у разі висловлення недовіри такій посадовій особі (цю процедуру застосували щодо Людмили Денісової).

Особливий закон вніс зміни до тексту Закону України «Про правовий режим воєнного стану», додавши нові процедури у ст. 11 та ст. 12, однак ст. 10 при цьому не змінювали.

І хоча Генерального прокурора можна (не заборонено) звільняти під час воєнного стану, у цьому процесі все одно виникли труднощі із законністю. Конституція України встановлює, що Верховна Рада надає згоду на те, що Президент призначає та звільняє Генерального прокурора.

Порушення Конституційної процедури під час звільнення Генерального прокурора викликало критику у суспільстві, що, вочевидь, призвело до необхідності збиратися народним депутатам, щоб зробити все «по закону». Чому цього не можна було зробити одразу?

Тому що, як виявилося, і в цьому випадку вийшло б не на 100% законно. Для звільнення Генерального прокурора є три підстави: 1) особиста заява Генерального прокурора, 2) подання органу, що здійснює дисциплінарне провадження, або Вищої ради правосуддя, 3) несплата аліментів (ст. 42 закону «Про прокуратуру»). Жодна з цих підстав не була застосована. І знову ж, незрозуміло –  навіщо потрібно було звільняти Генерального прокурора саме за такою процедурою, без відповідних підстав, якщо Верховна Рада могла висловити Ірині Венедіктовій недовіру (висловлення недовіри не потребує наявності особливих підстав).

Але пропонуємо повернутися до джерела згаданих доленосних рішень, особливого закону, за допомогою якого зараз змінюються очільники ключових інституцій в країні.

Законопроєкт № 7269 «щодо функціонування місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» було зареєстровано 9 квітня 2022. Першопочатково він стосувався саме місцевого самоврядування та перерозподілу повноважень на місцевому рівні в умовах воєнного стану. 21 квітня він був прийнятий у першому читанні. Потім, до другого читання, були внесені поправки, що запровадили ці дві нові процедури, розширивши повноваження Верховної Ради та Президента.

Вже на етапі прийняття цього законопроєкту він критикувався і викликав непорозуміння. Ні Президент, ні Верховна Рада напряму не призначають і не звільняють посадових осіб місцевого самоврядування. Відповідно –  незрозуміло було, на кого саме спрямовані ці зміни, що прописані в законі «щодо функціонування місцевого самоврядування у період дії воєнного стану». Також було незрозуміло, навіщо надавати Президенту та Верховній Раді повноваження на звільнення тих осіб, яких вони і так можуть призначати та звільняти? Такі складні та абстрактні формулювання можна було б сприйняти як погану нормотворчу техніку, але, як виявилося, вони стосувалися іншого.

Хочемо ще раз пояснити і наголосити: ці нові процедури фактично розширюють повноваження Президента та Верховної Ради, і це неконституційно.

Тепер же процедури, встановлені цим законом, почали застосовувати у спосіб, що порушує процедури, встановлені Конституцією та іншими законами України.

Якщо дивитися на цей процес з політичної точки зору, то після звільнення Людмили Денісової, стало дещо ясніше, навіщо було ухвалено цей неконституційний особливий закон. Матеріали, оприлюднені Українською правдою, в яких йшлося про негативні сторони діяльності Уповноваженого з прав людини, слугували певним виправданням для порушення процедури в екстраординарних умовах.

Закон 2259 можна було б сприйняти як точковий засіб для вирішення конкретної критичної необхідності. Однак тепер ці механізми були застосовані знову. Причому тепер неконституційні повноваженні Президента були застосовані у спосіб, що порушує Конституційну процедуру (відсторонення Генерального прокурора). Тобто маємо подвійне порушення Конституції. Є всі підстави вважати, що прописані в особливому законі механізми будуть зостосовано знову.

Справа не просто в порушенні законів та Конституції, хоча в нормальній правовій державі сам факт таких порушень – вже неординарна подія. 

За реальними прикладами далеко ходити не треба. Достатньо згадати неоднозначні результати атестації прокурорів Офісу Генерального прокурора. Це, у свою чергу, викличне організаційно-управлінський хаос та двовладдя.

Але є інші, набагато більш небезпечні наслідки застосування неконституційних процедур. Це – деградація системи стримувань та противаг, інституційних балансів влади, перш за все між Президентом та Верховною Радою. Система стримувань та противаг має гарантувати виживання демократичного режиму, ситуацію, коли народ України є носієм суверенітету і здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Якщо така система руйнується, то виникає загроза узурпації влади. Україна вже проходила через загрозу узурпації влади у 2013-2014 роках. Руйнування системи стримувань та противаг, у свою чергу, веде до розмивання довіри як внутрішньої, так і зовнішньої.

Громада є основним носієм функцій місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування відповідають за більшість послуг на місцях: за дошкільну та шкільну освіту, медичні, соціальні, адміністративні послуги, забезпечення функціонування закладів культури, громадського порядку, благоустрою, земельних відносин та інші повсякденні питання.

Важлива роль місцевого самоврядування і полягає у тому, що мешканець міста, селища чи села має право як самостійно вирішувати питання місцевого значення, так і під відповідальність органів і посадових осіб, тобто сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси  громад. Тому система місцевого самоврядування включає участь як мешканців, так і відповідних органів, які забезпечують якість послуг.

На місцях роль державної влади (або ж центральної виконавчої влади) виконують місцеві державні адміністрації (МДА). Місцеві державні адміністрації функціонують на обласному (ОДА) та районному рівнях (РДА). На другому етапі реформи було скорочено кількість районів із 490 до 136, тому кількість РДА теж скоротилася і змінилися їхні назви відповідно до назв новоутворених районів. Чинний Закон України “Про місцеві державні адміністрації” унормовує порядок утворення, реорганізацію та діяльність адміністрацій.

Основні завдання МДА – забезпечувати виконання законів на відповідній території, дотримання правопорядку, прав і свобод громадян, виконання спільних програм розвитку, співфінансування, підготовка і виконання бюджетів, координація територіальних органів виконавчої влади (ДСНС, Державна податкова служба, інспекції, тощо). Ці завдання базуються також на взаємодії з органами місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування і державна влада є цілісним організмом і без стабільної взаємодії між рівнями влади успішне функціонування державного апарату, а відповідно і здійснення реформ є малоймовірним. Особливо важлива ця взаємодія в умовах повномасштабної агресії росії проти України, коли необхідно забезпечувати «нормальну» життєдіяльності державних інституцій усіх рівнів.

Чинна редакція Закону про місцеві державні адміністрації частково окреслює взаємодію ОМС і державної влади як одне із завдань діяльності державних адміністрацій. Взаємодія МДА із ОМС за чинним законодавством стосується наступного:

1. сприяння у здійсненні власних повноважень ОМС (вирішення питань економічного, соціального, культурного розвитку територій);
2. зміцнення матеріальної та фінансової бази ОМС;
3. контроль виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади;
4. розгляд та врахування у своїй діяльності пропозицій ОМС;
5. можливість укладання договорів, створення спільних органів та організацій для виконання спільних програм.

Ще у чинній редакції закону передбачено, що МДА є стороною соціального діалогу на територіальному рівні і сприяють розвитку цього діалогу. Цей діалог повинен базуватися на принципах невтручання у роботу ОМС. Завдання, якими наділяються органи місцевого самоврядування, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншими органами (центральними чи регіональними).

Взаємодія між ОМС та МДА, як засвідчують і міжнародні практики, і результати проведених інтерв’ю повинна базуватися на співпраці. Зокрема, якщо місцева державна адміністрація розглядає питання, які стосуються предмету діяльності ОМС або зачіпають їхні інтереси, то про це має повідомлятися представників органів місцевого самоврядування. Вони мають право брати участь у загальних зборах, якщо це стосується інтересів органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, у свою чергу, можуть висловлювати свою позицію щодо питання, вносити пропозиції або ж намагатися скасовувати те чи інше рішення.

Ця взаємодія включає також консультативну, методичну допомогу для ОМС (наприклад, щодо фінансування програм, затверджених центральною владою можливостей реалізації проектів, вирішення освітніх, безпекових питань тощо) для зміцнення матеріальної, фінансової бази ОМС.

Вище були проаналізовані нормативні аспекти взаємодії ОМС та МДА, які передбачені у законодавстві та міжнародних практиках. Ця частина аналізу стосується виключно оцінки позицій стейкхолдерів щодо взаємодії із МДА, отриманих у результаті проведених інтерв’ю.

Хоч і на другому етапі реформи був сформований новий адміністративно-територіальний устрій, проте державні адміністрації продовжують працювати за старими правилами. На сьогодні досі невирішене питання щодо функціонування ОДА та РДА у частині їхніх повноважень та взаємодії з органами місцевого самоврядування.

Взаємодія між МДА та ОМС залежить від волі та бажання як керівників МДА, так і ОМС співпрацювати. На місцях є певна частка осіб, які не мають амбіцій втілювати зміни. З іншого боку, на бажання представників ОМС співпрацювати з МДА впливає рівень компетенцій представників МДА. Особливо це стосується районного рівня, адже здебільшого працівники РДА після реформування перейшли працювати у структури органів місцевого самоврядування. Відповідно, на сьогодні малоймовірно отримати фахову консультацію у РДА.

МДА залишається «координаційно-інспектуючим центром», а співпраця з ОМС, здебільшого, «статистична». Це стосується запитів, які, як і раніше, вимагаються від органів місцевого самоврядування. Окрім цього, це призводить до дуальної системи управління на рівні МДА – бо РДА дублюють роботу ОДА. Оскільки райони втратили більшість своїх повноважень, наразі немає чітко прописаних обов’язків РДА. Ця проблема впливає на людський, часовий ресурс ОМС, які наразі виконують важливу функцію для громади в умовах воєнного стану. І ця проблема є наслідком неузгодженості повноважень адміністрацій.

на сьогодні у деяких регіонах МДА намагаються втримати владу на місцях, і відсутність чіткого механізму поширює практики, коли МДА вимагають у ОМС перед затвердженням рішень обговорювати його заздалегідь з МДА.

Особисті, політичні інтереси ОДА превалюють над інтересами ОМС. Зокрема, обласна державна адміністрація як орган державної влади зацікавлена у розвитку якоїсь однієї громади. І відповідно реагування на запити інших громад відбувається із затримками (наприклад, стосовно фінансових можливостей) або взагалі не враховуються інтереси громади. Це також пов’язано із тяглістю старих моделей, коли ОДА виконувала роль важливої владної еліти у регіонах і були радше політизованими, а не державними структурами.

На місцях простежується модель взаємодії, коли голови МДА намагаються вирішувати більшість питань самостійно. Цей аспект залежить від вищезазначених, а особливо від політичної волі керівників. Це також впливає на якість співпраці, адже якщо і проводяться спільні наради, збори – вони можуть бути формальними і без прозорої комунікації.

Однозначно, МДА є важливими суб’єктами, які мають вплив і ведуть переговори на місцях (наприклад, щодо співфінансування, програм). Також з точки зору європейських практик, держава і місцеве самоврядування є цілісними, а не окремими суб’єктами. Врегулювання балансу взаємодії між МДА та ОМС на рівні правових  механізмів сприятиме мінімізації вищезазначених проблем, оскільки будуть чітко встановлені правила та відповідні наслідки за порушення цих правил. З одного боку, МДА нестимуть відповідальність за свої рішення. Наприклад, якщо трапляються критичні ситуації, коли потрібно залучити територіальний підрозділ міністерства, то їхня координація відбувається головою обласної державної адміністрації, який і нестиме відповідальність за такі рішення. З іншого боку, громади зберігатимуть суб’єктність на місцях і матимуть правовий захист у разі втручання у справи ОМС. Якщо на місцях функціонуватиме політична культура, заснована на партнерстві, повазі, відкритості, це захистить державу загалом перед зовнішніми та внутрішніми викликами.

Аналіз засновується, з одного боку, на огляді чинних законодавчих норм щодо функціонування державних адміністрацій, а з іншого – на проведених напівструктурованих глибинних інтерв’ю із експертами.

Минулого тижня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що Кабінет Міністрів України робить важливі кроки для завершення реформи держуправління.

Крок 1. Зменшити кількість держслужбовців на 10%.

Крок 2. Законопроєкт щодо реформування системи оплати праці держслужбовців на основі класифікації посад. При цьому концепцію реформи заробітної плати Уряд затвердив ще в 2020 році.

Ми слідкуємо за цією реформою з самого початку та підготували декілька звітів. Реформування системи оплати праці справді було однією з рекомендацій, внесених до Стратегії реформування державного управління, проте питання кадрів дещо важче.

Основними проблемами у реалізації реформи державного управління є, скоріше, не кількість держслужбовців, а невідповідна потребам часу та реальним задачам система підготовки кадрів. Зміни в цьому напрямі відбуваються, але занадто повільно. У нашому останньому звіті 2019 року ми наголошували на тому, що фахівці, які не мали досвіду роботи на державній службі, оцінювали навчальні програми як відносно корисні, хоча навіть базове навчання відбувається зі значною затримкою (6-8 місяців). Це часто нівелювало освітню цінність тренінгів, адже фахівці вже встигали набути необхідні знання на робочому місці. Досвідчені державні службовці, у свою чергу, критично ставилися як до викладачів, так і до наповнення тренінгів.

Окрім того, є проблема «кадрового голоду» на ринку державних службовців. Хоча варто відмітити і позитивні зрушення. НАДС (Національне агентство України з питань державної служби) вдалося забезпечити прозорі та професійні конкурси на певні посади, що створило соціальний ліфт у міністерствах. НАДС також почало розробляти унікальні навчальні програми для держслужбовців і навіть запустило онлайн-курс «Управління персоналом на державній службі» на Prometheus.

Тому важливо створити систему та програми для підвищення кваліфікації державних службовців без відриву від служби та скоротити, а краще зовсім нівелювати, розрив між наявними програмами та реальними потребами державного управління та державної служби.

Зменшення кількості держслужбовців також важливий крок, але паралельно потрібно пришвидшити зміни, які стосуються підвищення кваліфікації «старих» кадрів та збільшити привабливість державної служби для «нових».