Війна зробила зброю частиною української реальності, з якою держава зобов’язана працювати. Ще до 24 лютого 2022 року за оцінками експертів, на руках у населення могло бути від 3 до 8 мільйонів одиниць нелегальної вогнепальної зброї. З того часу її кількість зросла: частина зброї потрапляє до рук цивільних внаслідок бойових дій. Після запуску в липні 2023 року державного реєстру зброї громадяни добровільно задекларували близько 22 тисяч одиниць, ще 20 тисяч — вилучила поліція. Однак це лише точкове реагування на проблему обігу зброї в Україні, яка в післявоєнний період загостриться. Ключове питання не в тому, чи буде зброя присутня в українському суспільстві, а чи зможе держава побудувати керовану й дієву архітектуру безпеки, врегульовану законом.

Це не лише внутрішнє завдання України, а й частина наших євроінтеграційних зобов’язань. 14 липня 2026 року Україні відкрили новий переговорний кластер 6 «Зовнішні зв’язки», який охоплює, зокрема, зовнішню політику, безпеку й оборону. Для воюючої країни це один із найбільш стратегічних напрямів, адже від нього безпосередньо залежать наша стійкість та обороноздатність.

У межах цього кластера ЄС очікує від України національної стратегії та плану дій із протидії незаконному обігу й володінню вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою — із чіткими строками, фінансуванням і розподілом відповідальності між органами влади. Одним лише ухваленням відповідних документів не обійтися — Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх реалізації. Тобто ЄС чекає побудови нової системи, здатної реально контролювати зброю та пов’язані з нею ризики.

Україні недостатньо вирішити — дозволити чи заборонити зброю. Головний виклик у тому, як зробити її присутність контрольованою — щоб право на захист одних не конфліктувало з правом на життя інших, а свобода володіння не дорівнювала імунітету від правил і відповідальності.

Саме це має бути в основі нової державної політики. Закон про цивільну вогнепальну зброю — це необхідний, але тільки перший крок.

Поширеним є твердження, що зброя для цивільного населення в Україні заборонена. Це не зовсім відповідає дійсності. Цілком легально можна володіти вогнепальною мисливською (гладкоствольною та нарізною), травматичною, холодною (мисливські ножі, стилети, кинджали тощо) зброєю і газовими пістолетами. Спеціальний дозвіл навіть не потрібен, щоб бути власником пневматичної та окремих видів малокаліберної (калібром до 4 мм під патрон Флобера) зброї. Це передбачено наказом Міністерства внутрішніх справ.

На час дії воєнного стану законодавство також дозволяє цивільним особам отримати вогнепальну зброю або залишити у себе знайдену для відсічі та стримування збройної агресії Росії. Виняток становлять нарізні зразки калібром понад 12,7 мм, гладкоствольні — калібром 23 мм і більше, та зброя, яка закріплена за військовослужбовцями або представниками органів правопорядку або за допомогою якої вчинено злочин.

Усі дискусії точаться навколо можливості придбавати і носити короткоствольну стрілецьку зброю — пістолети і револьвери.

Повна заборона зброї, як і повний безконтрольний дозвіл на неї, — це крайнощі. Якщо цілковите обмеження такого права має стримувальний ефект для законослухняних громадян, то злочинці, які за визначенням є порушниками закону, шукатимуть можливості обійти правила або маніпулювати ними.

Прихильники повної заборони здебільшого апелюють до того, що загальна кількість насильницьких злочинів неодмінно зросте пропорційно до кількості одиниць зброї у цивільного населення. Але комплексних досліджень, які б встановлювали прямий зв’язок між цими даними, немає. Відсутня і єдина методологія, яка б дозволяла досліджувати ці питання регулярно та порівнювати результати в динаміці. Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що кількість зброї у цивільного населення погіршує криміногенну ситуацію в країні або робить громадський простір безпечнішим.

В умовах війни та у післявоєнний період повна заборона природно призведе до тінізації та зростання нелегального обігу вогнепальної зброї. За таких умов органам правопорядку буде складніше контролювати її та забезпечувати безпеку.

Завдання держави — побудувати систему правил, за яких право на зброю не створюватиме загроз для громадського порядку і не позбавлятиме інших людей відчуття безпеки. Законодавство про зброю для цивільного населення має бути збалансованим, а розширення прав, пов’язаних із нею, доцільно запроваджувати поступово з урахуванням поточної безпекової ситуації в державі.

Крім виконання згаданих вище вимог за кластером 6, контроль за обігом вогнепальної зброї також є частиною зобов’язань у межах розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» кластера 1 «Основи процесу вступу». Україна має вдосконалити правове регулювання обігу вогнепальної зброї, міжвідомчу взаємодію органів правопорядку і міжнародну співпрацю в цій сфері. Також необхідно привести у повну відповідність до acquis ЄС (Acquis (повністю — acquis communautaire) — це сукупність усіх чинних норм, законів, принципів, рішень, судової практики та зобов’язань Європейського Союзу, які є обов’язковими для держав-членів і країн-кандидатів на вступ — ред.) і міжнародного права кримінальну відповідальність за незаконний обіг зброї.

Одним лише ухваленням законів не обійтися. Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх впровадженні. Тобто ЄС чекає побудови нової архітектури безпеки, яка органічно впишеться у загальний європейський безпековий простір. Тож ці процеси будуть під постійною пильною увагою європейських партнерів протягом всього переговорного процесу щодо вступу України в ЄС.

У Євросоюзі загальні правила придбання та зберігання зброї цивільним населенням закріплені в Директиві (ЄС) 2021/555. Вона визначає категорії стрілецької зброї, яку можна законно придбавати, носити, використовувати, зокрема для полювання або спорту, правила маркування зброї, контролю за її обігом та переміщенням між державами Євросоюзу тощо.

Директива передбачає існування реєстру, за допомогою якого можна ідентифікувати і відстежити зброю. У державі має бути створена система регулювання діяльності її виробників, продавців і майстрів, включно з перевіркою на особисту і професійну доброчесність.

Ліцензію на придбання і володіння вогнепальною зброєю може отримати людина, яка має поважну причину, досягла визначеного віку і не становить загрози для себе та інших. Але недостатньо лише раз перевірити людину під час видачі дозволу. За європейськими правилами, його слід переглядати не рідше ніж раз на п’ять років. Тобто існує система запобіжників, яка не лише дає доступ до зброї, але й своєчасно реагує на ризики, якщо власник більше не відповідає встановленим критеріям.

Водночас Директива дозволяє державам-членам ЄС запроваджувати суворіші правила, ніж визначені нею.

У країнах Європи законодавче регулювання стрілецької зброї різниться від ліберального дозволу до жорстких обмежень. Здебільшого зброя дозволена як мисливське або спортивне знаряддя. Спільними є стандарти, зокрема щодо видів зброї, забороненої для цивільного населення, та зброї, на придбання чи носіння якої необхідна спеціальна ліцензія.

Наприклад, у Хорватії дозволено приховане носіння зброї за наявності спеціального дозволу. В Австрії закрите чи відкрите носіння зброї дозволено, але зброя не повинна викликати громадського занепокоєння. У Норвегії цивільне носіння зброї фактично заборонене, а для мисливства чи спорту її можна придбати в обмеженій кількості. Лише деякі країни на законодавчому рівні розглядають зброю як засіб безпеки, як от: Фінляндія, Чехія, Польща.

Універсального рецепту, як врегулювати обіг зброї і повністю убезпечити суспільство від неї, не існує. Кожна держава напрацьовує власні механізми та процедури, враховуючи національний контекст. У будь-якому разі йдеться про формування спільної безпекової архітектури для всіх європейських країн, а не виключно надання права на зброю.

В Україні спроби ухвалити закон про зброю і дискусії навколо цього питання тривають не одне десятиліття, але досі не вдалося досягти консенсусу. За останні 30 років у Верховній Раді зареєстровано щонайменше 20 законопроєктів з цього питання. Кожна ініціатива спричиняла гострі обговорення, які в підсумку не призводили до законодавчого рішення.

Згідно з Дорожньою картою з верховенства права, закон про регулювання обігу зброї та посилення відповідальності за порушення у цій сфері необхідно ухвалити до IV кварталу 2026 року.

Законопроєкт № 5708, який зараз обговорюють, ухвалений у першому читанні напередодні повномасштабного вторгнення. Він частково враховує європейські вимоги, однак він потребує доопрацювання, щоб система була ефективнішою і виключала ризики та лазівки для недобросовісного набуття права на зброю. Також проєкт закону не дає чітких відповідей щодо окремих процедур отримання посвідчення власника зброї, правил її носіння та визначення зон, куди буде заборонено заходити зі зброєю.

Закон створить лише загальну рамку, яка без інституцій, ресурсів і щоденної практики не працюватиме. Після його ухвалення має розпочатися тривалий процес імплементації: формування інфраструктури і системи взаємодії органів влади, зброярського бізнесу та власників зброї, проведення інформаційних кампаній, підвищення спроможності держави відстежувати її обіг, вчасно виявляти ризики й попереджати насильницькі злочини тощо.

Процедура отримання дозволу на зброю та контроль за нею мають бути убезпечені від корупційних лазівок. Паралельно має відбуватися робота із суспільним сприйняттям: проведення інформаційних кампаній, навчання безпечному й відповідальному поводженню зі зброю.

Власники зброї та особи, які бажають її придбати, мають ставитися до неї не лише як до інструменту захисту, а й джерела підвищеного ризику. Невід’ємними складниками відповідального поводження зі зброєю має стати навчання, зрозумілі процедури, регулярний контроль і невідворотність наслідків за порушення.

Питання обігу цивільної вогнепальної зброї не існують у вакуумі, зброя вже стала частиною нашого життя. Але без стійкої архітектури безпеки будь-які рішення про розширення права на неї будуть передчасними.

Перший рівень такої архітектури сформує закон про зброю. Другий — це системні зміни у суспільстві, за яких свобода і право на захист співіснують із контролем та відповідальністю.

Насамперед потрібно удосконалити і законодавчо закріпити вже існуючі правила, не підважуючи основ суспільної безпеки. А коли ця система буде налагоджена і відпрацьована, варто повернутися до дискусії про вільне носіння короткостволу.

Відомому зброяреві Семюелю Кольту приписують вислів: головна деталь будь-якої зброї — голова її власника. Відповідальне ставлення до зброї має стати основою нової реальності в Україні.

Україна вже має понад 2 млн учасників бойових дій, які потребують ефективної реінтеграції. Чинна система підтримки ветеранів і ветеранок не відповідає масштабу потреб, які постають перед державою у зв’язку з поверненням Захисників і Захисниць до цивільного життя. Базовий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає статуси та соціальні гарантії, але не створює цілісної державної ветеранської політики. Наслідком цього є фрагментованість допомоги, нерівний доступ до послуг і відсутність системного супроводу після завершення служби.

• ухвалення законодавства про перехід від військової служби до цивільного життя включено до заходів Плану України в межах Ukraine Facility;
• фрагментована модель підтримки знижує доступність медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги й підтримки зайнятості;
• відсутність ефективної реінтеграції матиме наслідком втрату людського капіталу й зростання навантаження на систему соціального захисту;
• ветеранська політика є складовою відновлення, стійкості та безпеки України.

У березні 2025 року було прийнято Закон України № 4285-IX, який визначив пріоритети щодо створення системи підтримки ветеранів та ветеранок війни, членів їхніх сімей і сімей загиблих Захисників і Захисниць України, зокрема шляхом упорядкування ветеранської політики. Ці пріоритети мають бути реалізовані у відповідному законодавчому акті. Наразі розроблено кілька проєктів актів, які перебувають на розгляді Парламенту.

Насамперед це проєкт Закону України «Про основні засади державної ветеранської політики щодо ветеранів/ветеранок, які брали участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України» (номер, дата реєстрації: 13696 від 25.08.2025), поданий Урядом. 

Паралельно Урядом напрацьовано проєкт Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави (Ветеранського кодексу) (номер, дата реєстрації: 14265 від 28.11.2025).

Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Верховної Ради України напрацював власну (альтернативну) редакцію проєкту Кодексу про захист державності, незалежності та статус захисників держави (номер, дата реєстрації: 14265-1 від 17.12.2025).

Усі зазначені проєкти формують ветеранську політику, зокрема закріплюють права ветеранів та ветеранок у сферах:

• охорони здоровʼя: медична, реабілітаційна допомога, підтримка психічного здоровʼя;
• зайнятості та формування добробуту: програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, підтримка ветеранського бізнесу тощо.

1. Збереження фрагментованої системи ветеранської політики. Ветеранська політика досі регулюється значною кількістю законів і підзаконних актів. За відсутності комплексного законодавчого акта зберігаються дублювання повноважень, неузгодженість програм підтримки, складність доступу ветеранів і ветеранок до послуг та нерівномірне впровадження політики на рівні громад.
2. Відсутність цілісної системи переходу від військової служби до цивільного життя. Попри наявність окремих програм підтримки, в Україні досі не визначено цілісної системи переходу, яка б забезпечувала безперервний супровід військовослужбовців під час служби та після звільнення зі служби. Це призводить до несвоєчасного інформування про доступні послуги, невиявлення потреб у реабілітації, відновленні здоров’я, освіті та працевлаштуванні, ізольованості програм підтримки та залежності реінтеграції від спроможності конкретної громади.
3. Втрата людського капіталу та потенціалу для відновлення країни. Відсутність ефективної системи підтримки та реінтеграції обмежує можливості ветеранів і ветеранок брати участь у житті громад, знижуючи їхній внесок у післявоєнне відновлення України.
4. Ризик невиконання зобов’язань у межах Ukraine Facility. Набрання чинності законодавством про державну ветеранську політику є одним із кроків Плану України в межах Ukraine Facility. Затримка з його прийняттям або впровадженням може ускладнити виконання індикаторів Плану та негативно вплинути на оцінку прогресу реформ з боку європейських партнерів.

Формування системи переходу від військової служби до цивільного життя є не лише питанням соціальної підтримки ветеранів і ветеранок, а й необхідною передумовою їхньої ефективної реінтеграції, збереження людського капіталу й використання ветеранського потенціалу для відновлення, безпеки та стійкості України.

Збереження фрагментованої моделі підтримки, орієнтованої переважно на статуси та пільги, не відповідає масштабу потреб ветеранів і ветеранок та ускладнює доступ до медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги, освіти, зайнятості й підтримки підприємництва. Без переходу до цілісної, потребоорієнтованої системи підтримки реінтеграція й надалі залежатиме від спроможності окремих громад, доступності послуг на місцях. 

Ухвалення законодавства про державну ветеранську політику є необхідною умовою виконання кроку Ukraine Facility та наближення ветеранської політики до сучасних європейських підходів.

Короткострокові:

1. Ухвалити новий базовий закон щодо державної ветеранської політики. Він має визначити мету, принципи та основні засади державної ветеранської політики, а також створити основу для формування системи переходу від військової служби до цивільного життя. У ньому доцільно закріпити повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, залучених до підтримки ветеранів і ветеранок; передбачити механізми оцінювання індивідуальних потреб ветеранів і ветеранок та членів їхніх сімей; а також визначити механізми міжвідомчої координації у сфері ветеранської політики.

Середньострокові:

1. Створити повноцінну систему переходу від військової служби до цивільного життя. Система переходу має забезпечувати безперервний супровід військовослужбовця від підготовки до звільнення зі служби до завершення реінтеграції у цивільне життя. Для цього необхідно запровадити оцінювання потреб до звільнення, визначити порядок міжвідомчої взаємодії, забезпечити доступ до медичних, реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, налагодити інформування ветеранів і ветеранок про доступну підтримку та координацію між державою, громадами та надавачами послуг.
2. Посилити роль територіальних громад у реалізації ветеранської політики. Для цього необхідно визначити мінімальні стандарти підтримки на місцевому рівні, розвивати систему фахівців із супроводу ветеранів і ветеранок, забезпечити координацію між громадами, ветеранськими просторами та надавачами послуг, а також надати громадам ресурси для роботи з ветеранами і ветеранками та членами їхніх сімей.
3. Забезпечити перехід від моделі пільг до моделі відновлення людського капіталу. Ветеранська політика має поєднувати соціальний захист із відновленням здоров’я, професійною адаптацією, зайнятістю, підтримкою підприємництва та участю ветеранів і ветеранок у житті громад. Її ефективність має оцінюватися не за кількістю передбачених пільг, а за реальними результатами відновлення та реінтеграції.

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

10 червня Верховна Рада України ухвалила законопроєкт № 6506-1, який передбачає зміни щодо розміру грошового забезпечення поліцейських. Наразі він очікує на підпис Президента України. Медіапростором прокотилася хвиля невдоволення, мовляв, «поліцейським підняли зарплати, а військовим — ні». Заголовки звучать ефектно, але лише частково відповідають змісту ухвалених змін. Насправді йдеться про встановлення мінімальної гарантованої межі оплати праці, а не про підвищення посадових окладів для всіх поліцейських. Саме ця різниця здебільшого залишилася поза увагою.

З’ясуємо, якою ж є повна картина щодо зарплат поліцейських у контексті ухваленого законопроєкту.

Проєкт Закону про збільшення виплат поліцейським «завис» у Парламенті ще з січня 2022 року. За основу його прийняли лише в березні 2025 року — з доопрацюванням, яке тривало майже рік. У першій редакції цього законопроєкту й справді йшлося про посадовий оклад, від якого потім розраховуються усі доплати — надбавки, премії тощо. Проте до другого читання ця концепція змінилася. 

В ухваленій редакції йдеться вже про загальний розмір грошового забезпечення, а не лише про посадовий оклад, тобто «голу ставку». Іншими словами, встановлюється мінімальний поріг, нижче якого сукупний розмір зарплати поліцейського не може опускатися. Його грошове забезпечення складається з посадового окладу, доплат за спеціальне звання, надбавок за вислугу років, доплат за доступ до держтаємниці, доплат за науковий ступінь, премій. 

Тобто в медіапросторі сплутали первинну редакцію законопроєкту й остаточну (ухвалену). У першому випадку дійсно йшлося б про збільшення грошового забезпечення, яке поліцейські отримують «на руки» майже вдвічі. Але в ухваленій редакції йдеться лише про мінімальну межу, яка не стосуватиметься більшості поліцейських.

Відповідно до ухвалених змін, ця сума сумарно має складати не менше 10 прожиткових мінімумів (наразі це 33 280 гривень). Зміни, передбачені проєктом Закону № 6506-1, набирають чинності з 1 січня 2027 року, а проєктований розмір прожиткового мінімуму на той час становить 3 482 гривні. Тобто мінімальна гарантована межа зарплати поліцейського становитиме 34 820 гривень.

На сьогодні різні категорії поліцейських уже отримують виплати, які наближаються до цього рівня або навіть перевищують його. За словами міністра внутрішніх справ Ігоря Клименка, середній розмір забезпечення поліцейського на початку 2026 року становив 34–36 тисяч гривень. 

Патрульні, слідчі, дізнавачі, психологи, які працюють у Національній поліції, отримують мінімум 25–30 тисяч гривень, але мають доплати. Наприклад, у патрульній поліції середня заробітна плата становить орієнтовно 20 тисяч гривень, ще приблизно 10 тисяч — отримують за наказом Міністерства внутрішніх справ (МВС) на час воєнного стану. Проте ці кошти не виплачуються під час лікарняного чи відпустки, тому не є повноцінною надбавкою. Саме тому МВС позиціонувало цей законопроєкт радше як унормування виплат, які б не залежали від воєнного стану, а не як збільшення грошового забезпечення як такого.

Тож теперішній рівень фактичних виплат не означає, що він гарантовано збережеться після завершення воєнного стану. Прийнятий законопроєкт закріплює мінімальний поріг грошового забезпечення на постійній основі, який не залежить від воєнного стану.

Атестованих поліцейських в Україні наразі близько 98 тисяч. Але підвищення зарплат торкнеться не всіх. Так, наприклад, частину поліцейських на керівних посадах у центральному апараті з великою вислугою років ці зміни взагалі не зачеплять. Адже вони вже отримують більше, ніж встановлений мінімум.

Припустимо, що 50 тисяч поліцейських мають нижчу заробітну плату (патрульні, дільничні, ювенальні офіцери та інші). Тоді навантаження на бюджет після набрання чинності Законом складатиме додатково близько пʼяти тисяч на кожного з них. Для Державного бюджету це складатиме приблизно 250 мільйонів гривень на рік і 20,8 мільйона гривень на місяць. 

Якщо ці ж кошти направити не поліцейським, а розподілити між військовими, які несуть службу (яких лише в структурі ЗСУ близько мільйона), то кожен з них отримав би додатково лише близько 208 гривень на місяць. Чи було б це справедливо? Питання риторичне. Безперечно, військові мають бути в пріоритеті, однак збільшення на 5% в очах суспільства виглядало б просто як знущання.

Для України, яка вже пʼятий рік веде оборонну війну, питання забезпечення військовослужбовців, чітких термінів служби, адекватної відповідальності за правопорушення у війську чи мобілізації — залишаються надважливими, хоча й політично чутливими. Дійсно, грошове забезпечення українських військових має бути збільшене, і вони мають отримувати належну винагороду за свою службу. 

Та ці кроки не мають протиставлятися встановленню мінімальної межі грошових виплат для поліції, яка забезпечує громадську безпеку, протидіє загальнокримінальним правопорушенням та виконує низку інших функцій. 

Невдовзі після ухвалення законопроєкту № 6506-1 Президент анонсував підвищення зарплат військовослужбовцям — щонайменше 30 тисяч гривень у тилу. Це ще раз підтверджує, що внутрішня безпека (поліція, ДСНС) і військові — це два окремі треки підвищення грошового забезпечення, обидва важливі.

Дискусія щодо цього має відбуватися у профільній площині, розглядатися в контексті підвищення податків і зборів, оптимізації та перерозподілу витрат.  А заголовки новин мали б звучати інакше. Не «Верховна Рада підвищила зарплати поліцейським», а «Верховна Рада встановила мінімальний поріг зарплат у поліції». Саме це й є головним змістом ухвалених змін. Чи хтось свідомо маніпулює українцями, чи просто помилився, прочитавши первинну редакцію законопроєкту, а не ухвалену? Питання риторичне. Нагадує історію з «масовою трудовою міграцією».

Дорожня карта з питань верховенства права, Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядовий План заходів до нього передбачають уніфікацію правових засад організації системи органів правопорядку зі встановленням критеріїв розмежування напрямів діяльності, яку здійснюють органи правопорядку та інші державні органи, на основі виключної функціональної спрямованості. Аналогічний захід визначений і в Дорожній карті з питань верховенства права.

Ідеться про розроблення та прийняття Закону «Про органи правопорядку», яким має бути визначено:

1. систему органів правопорядку;
2. уніфікацію засад їх організації та функціонування, основні критерії розмежування їхньої компетенції та напрями діяльності;
3. закріплення в їхній діяльності принципів доброчесності, гендерної рівності та недискримінації;
4. розбудову їхніх аналітичних спроможностей (кримінальний аналіз, ILP-модель);
5. закріплення їхньої інституційної незалежності, належного рівня фінансового та матеріально-технічного забезпечення; встановлення гарантій соціально-правового захисту працівників органів правопорядку;
6. форми міжвідомчої взаємодії та координації між органами правопорядку та прокуратурою, зокрема інформаційної, а також взаємодії з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, документи державної політики в частині реформи всіх органів правопорядку передбачають удосконалення механізмів внутрішнього контролю та запобігання корупції, застосування єдиних критеріїв і стандартів доброчесності для перевірки співробітників усіх органів правопорядку, а також їхнього постійного моніторингу; впровадження єдиних етичних принципів для співробітників органів правопорядку.

Вказані заходи спрямовані на розв’язання проблем, пов’язаних із дублюванням функцій, на чіткіше розмежування повноважень органів правопорядку, на посилення незалежності цих органів, підвищення їхньої ефективності, удосконалення механізмів взаємодії та правових і соціальних гарантій для їхніх працівників.

• 2.1. Визначення ключових понять

Протягом кількох десятиліть в юридичній науціНапр.: Лапкін А.В. Прокурор у кримінальному провадженні: теоретичні, правові та організаційно-методичні проблеми : монографія. Харків : Право, 2020. С. 98, 122–123, 287; Тарасенко О.С. До поняття правоохоронні органи України. Науковий вісник публічного та приватного права. Вип. 3, 2025. С. 246–260; Столітній А.В. Законодавчі колізії визначення «органів правопорядку» та «правоохоронних органів» у контексті прокурорського нагляду: шляхи уніфікації термінології. Актуальні проблеми інноваційної економіки та права. 2026. № 1. С. 27–31 та ін. тривають дискусії щодо змісту і співвідношення поняття правоохоронні органи та органи правопорядку, які загострилися після внесення змін до Конституції України 2016 року. Тоді поняття органи правопорядку з’явилося в тексті Основного Закону як об’єкт прокурорського нагляду — відповідно до нових функцій прокуратури вона здійснює нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку (ст. 131-1 Конституції України). 

З огляду на це, можна зробити висновок, що органи правопорядку відповідно до конституційних функцій прокуратури наділені повноваженнями здійснювати негласні та інші слідчі й розшукові дії. Отже, з позиції конституційного регулювання до органів правопорядку насамперед належать органи, які мають повноваження здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень та негласні слідчі (розшукові) дії, визначені КПК України (ст. 41, 216 КПК України) та Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 5 Закону) відповідно.

Водночас в Розділі І Конституції України вживається поняття правоохоронні органи: «забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом» (ст. 17 Конституції). Проте таке формулювання радше є артефактом застарілої термінології, на що вказують дві обставини: 1) згадка правоохоронних органів відбувається у загальному розділі Конституції в контексті національної безпеки, а не в спеціальних положеннях, присвячених питанню діяльності органів виконавчої влади та правосуддя; 2) внесення змін до Розділу І Конституції вкрай складне, безпрецедентне і, власне, майже неможливеЗаконопроєкт про внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ст. 156 Конституції України). В історії чинної Конституції України випадки внесення змін до Розділу І невідомі., тому що цей розділ визначає загальні засади устрою держави, а зміни до Основного Закону, що вносилися після 2014 року, спрямовані передусім на реформу системи правосуддя та визначення євроінтеграційного і євроатлантичного курсу держави. 

Серед юристів-практиків часто можна зустріти посилання на Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», у якому нібито визначено перелік правоохоронних органів. Проте в цьому Законі прямо зазначено, що наведений у ньому перелік може застосовуватися лише для цілей регулювання цим Законом, відповідно до якого: «правоохоронні органи — органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, Бюро економічної безпеки України, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції» (ч. 1 ст. 2 Закону).

Проблемним є, по-перше, той факт, що це поняття застосовується саме для цілей цього Закону, про що прямо вказано в його тексті; по-друге, те, що відсутній чіткий критерій, за яким саме ці органи віднесено до переліку; по-третє, цей перелік не є вичерпним, а визначення правоохоронних органів через правозастосовні та правоохоронні функції взагалі розширює його до повної невизначеності через повторюваність ознак і предмету визначення. Правоохоронні органи не можуть визначатись як органи, що виконують правоохоронні функції, адже це визначення нічого не додає до змісту поняття і не дає змоги зрозуміти, в чому полягають такі функції. 

Правоохоронна функція — це вкрай широке поняття, до якого в теорії відносять не тільки будь-яку діяльність органів влади із застосуванням норм права, а подекуди й діяльність будь-якої людини, яка підкоряється правовим нормам, отже, застосовує їх. Іншими словами, посилання на визначення, наведене у Законі «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», неможливе за жодних умов, крім випадків розвʼязання практичних питань застосування його положень. До того ж, юридична невизначеність перелікуБіла книга деполітизації органів правопорядку та прокуратури: призначення/звільнення керівництва / Крапивін Є.О. // Центр політико-правових реформ. Київ : ФОП Буря О.Д., 2023. С. 46. правоохоронних органів дезорієнтує.

Верховний Суд у 2023 році розвʼязав виключну правову проблему, яка полягає у відсутності на законодавчому рівні та в судовій практиці чітких критеріїв визначення понять «правоохоронний орган» і «працівник правоохоронного органу», що призвело до неоднакового застосування норм матеріального і процесуального права, а також вкрай негативно впливало на реалізацію принципу правової визначеності. Предметом неоднорідної судової практики було визначення субʼєкта посягання, який користується підвищеним захистом з боку держави (працівник правоохоронного органу), у відповідних складах кримінальних правопорушеньПрацівника правоохоронного органу названо потерпілим від таких кримінальних правопорушень, як опір (ст. 342 КК України), втручання в діяльність (ст. 343 КК України), погроза або насильство (ст. 345 КК України), умисне знищення або пошкодження майна (ст. 347 КК України), посягання на життя (ст. 348 КК України), захоплення як заручника (ст. 349 КК України), невжиття заходів безпеки (ст. 380 КК України).. 

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у справі № 633/195/17 (провадження № 13-39 кс 23), до правоохоронних органів слід відносити: 1) органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи 2) такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію. Розвʼязуючи питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу: положень Конституції України, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення заходів; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівників.

Також варто звернути увагу на розробки допоміжних органів Парламенту. У 2024 році Дослідницька служба Верховної Ради України опублікувала документ під назвою «Наукова концепція законодавчого забезпечення діяльності органів правопорядку України». У ньому слушно зазначається, що наявна ситуація концептуальної та законодавчої невизначеності поняття, основоположних засад, статусу, завдань і функцій органів правопорядку як окремої автономної системи, їхнього розмежування з іншими державними органами, які виконують суміжні функції, негативно впливає на стан протидії злочинності та результативність відповідної державної політики в цій сфері. Як наслідок, вказана правова невизначеність призводить до неузгодженості та розбалансованості в роботі відповідних державних установ, неефективного виконання ними своїх функціональних повноважень та внаслідок цього — незабезпечення гарантій захисту громадян від кримінальних та інших протиправних посягань, недотримання принципу верховенства права, невиконання державними органами основного завдання щодо охорони конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Загалом недосконале правове регулювання негативно впливає на визначення статусу того чи іншого державного органу, його місця у системі органів державної влади, призводить до неоднорідної правозастосовної практики, зокрема у кримінальних провадженнях щодо правопорушень проти авторитету органів державної влади.

На наш погляд, найпродуктивнішим підходом у розмежуванні понять правоохоронні органи та органи правопорядку є функціональний підхід, який спирається на основні завдання та функції відповідних органів, цілком узгоджується з положеннями Конституції України та відповідає положенням Дорожньої карти з питань верховенства права, Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядового Плану заходів до нього.

Такий підхід дає змогу визначити: 

1. співвідношення вказаних понять. Найдоцільнішим видається розрізняти поняття правоохоронні органи та органи правопорядку як родове і видове (будь-який орган правопорядку є правоохоронним органом, але не кожен правоохоронний орган може бути віднесений до органів правопорядку);
2. критерії віднесення певного державного органу до категорії правоохоронних, серед яких можна виокремити функції та відповідні повноваження, а саме: 1) функції: захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань; охорона громадського порядку; забезпечення громадської та національної безпеки; 2) повноваження: запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень; здійснення оперативно-розшукових заходів, негласних слідчих (розшукових) дій; застосування від імені держави заходів прямого примусу, включно із застосуванням вогнепальної зброї.

• 2.2. Поняття «орган правопорядку» та його ознаки

Правовий порядок (правопорядок) — термін, який широко використовується як юридичною наукою, так і національним та міжнародним правом. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Отже, правовий порядок — це фактичний стан упорядкованості суспільних відносин за допомогою юридичних засобівТеорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О.В. Петришин, С.П. Погребняк, В.С. Смородинський та ін.; за редакцією О.В. Петришина. Харків, Право, 2014. С. 337. В останньому реченні практично акцентується на трьох складових цього поняття: а) праві; б) примусі; в) порядку. Тобто в усіх випадках так чи інакше йдеться про примусове застосування закону для захисту правопорядку з боку органів його охорони.

З огляду на це пропонується така дефініція:

Органи правопорядку — центральні органи виконавчої влади та структурні підрозділи державних органів і військових формувань, основними функціями яких відповідно до законів є захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку, забезпечення громадської та національної безпеки.

Ця дефініція враховує ситуацію, коли вказані функції не є основними для державного органу чи військового формування, однак у його структурі наявні підрозділи, що здійснюють такі функції (наприклад, Військова служба правопорядку у складі Збройних Сил України). 

Основними ознаками органів правопорядку можна вважати такі:

1. реалізація функцій із захисту прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, забезпечення громадської та національної безпеки;
2. організація і порядок діяльності таких органів, їхній адміністративно-правовий статус визначаються законом;
3. приналежність до сектору безпеки і оборони;
4. повноваження щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування кримінальних правопорушень;
5. повноваження здійснювати оперативно-розшукову діяльність/негласні слідчі (розшукові) дії;
6. право застосовувати прямий примус на підставі та у випадках, визначених законом, включно із правом на застосування вогнепальної зброї;
7. наявність контролю з боку органів прокуратури за діяльністю таких органів щодо протидії правопорушенням і здійснення негласних та інших слідчих і розшукових дій органів правопорядку.

• 2.3. Предмет регулювання Закону

На відповідність наведеним вище ознакам були проаналізовані державні органи та військові формування, які б могли бути віднесені до органів правопорядку (або на чиї підрозділи міг би поширюватися відповідний закон), а саме: Національна поліція України (НПУ); Державне бюро розслідувань (ДБР); Національне антикорупційне бюро України (НАБУ); Бюро економічної безпеки України (БЕБ); Служба безпеки України (СБУ); Державна прикордонна служба України (Держприкордонслужба); Служба зовнішньої розвідки України (СЗР); Управління державної охорони України (УДО); органи і установи виконання покарань та слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС); розвідувальний орган Міністерства оборони України (ГУР МО); Військова служба правопорядку ЗСУ (ВСП ЗСУ); підрозділи Національної гвардії України (НГУ); Державна митна служба (Держмитслужба); Служба судової охорони (ССО).

Для формування переліку органів і військових формувань за основу взято положення ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, законів України «Про національну безпеку України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядового Плану заходів до нього. 

Відповідність вказаним вище ознакам встановлюється на основі положень законів України, які регулюють діяльність цих органів.

Крім того, у процесі аналізу були виявлені окремі недоліки законодавства, які потребуватимуть усунення.

2.3.1. Статус державних органів

Статус центрального органу виконавчої влади мають: НПУ, БЕБ, ДКВС, Держмитслужба, а НАБУ є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Ці органи відповідно до законодавства віднесені до виконавчої гілки влади. 

ДБР — правоохоронний орган, УДО і Держприкордонслужба — правоохоронні органи спеціального призначення. Держприкордонслужба відповідно до Закону України «Про розвідку» віднесена також до розвідувальних органів. 

СБУ має статус державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями. 

ССО — державний орган у системі правосуддя.

СЗР визначений як розвідувальний орган зі статусом окремого державного органу, який не є органом виконавчої влади.

НГУ є військовим формуванням з правоохоронними функціями, а ВСП ЗСУ — спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил.

Статус центрального органу виконавчої влади означає, що такі органи утворюються відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», а також цей Закон поширюється на їхню діяльність у частині, що не суперечить спеціальним законам. Відповідно до ст. 16 центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики. Їхня діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідне міністерство. Спеціальний статус центрального органу виконавчої влади передбачає спеціальний порядок формування складу такого органу (якщо він колегіальний) або спеціальний порядок призначення його керівника, а також особливу форму взаємодії з Урядом.

Поняття «державний орган» має широке значення і є узагальнювальним. У Законі України «Про запобігання корупції» визначено, що це поняття має таке значення: орган державної влади, зокрема колегіальний державний орган, інший суб’єкт публічного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи, якому згідно із законодавством надані повноваження здійснювати від імені держави владні управлінські функції, юрисдикція якого поширюється на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю. Таким чином, цим поняттям охоплюються органи законодавчої, виконавчої і судової влади. 

2.3.2. Функції та завдання

У законах, які регулюють діяльність державних органів і військових формувань, включених до переліку, спостерігається різний підхід до визначення функцій та завдань цих органів, а також до змісту самих понять «завдання» і «функція». Однак переважає підхід, за якого функцією органу виступає його головне призначення, а завданнями є конкретні напрями діяльності. 

Захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, по суті, є функцією всіх органів переліку. Водночас під таким захистом мається на увазі забезпечення права на життя, свободу, недоторканність, особисту безпеку та приватну власність, запобігання злочинності, боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, охорона суверенітету, територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. 

Забезпечення громадської та національної безпеки також віднесене до функцій усіх державних органів переліку.

Водночас національна безпека — це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Громадська безпека і порядок — захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз. 

П’ять органів з переліку мають повноваження провадити досудове розслідування: НПУ, ДБР, НАБУ, БЕБ, СБУ. Здійснювати оперативно-розшукову діяльність, крім цих п’яти органів, також можуть: Держприкордонслужба, СЗР, УДО, ДКВС і ГУР МО. З огляду на положення ст. 131-1 Конституції України, усі ці органи є об’єктом контролю з боку органів прокуратури. Однак СЗР та ГУР МО не можуть бути віднесені до органів правопорядку, оскільки їхньою основною функцією є розвідувальна, а не правоохоронна діяльність.

Усі органи переліку мають право на застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї на підставах та у випадках, визначених законом. Водночас положення законів, які регулюють діяльність ДБР, НАБУ, БЕБ, СЗР, УДО, ДКВС, ГУР МО, НГУ та ССО, мають бланкетний характер і відсилають до відповідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

2.3.3. Приналежність до сектору безпеки і оборони

До сектору безпеки й оборони відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» не віднесено ДБР, НАБУ, БЕБ, ДКВС, Держмитслужбу. 

Три органи з перелічених мають майже ідентичний правовий статус: НАБУ, БЕБ і ДБР, однак невключення їх до сектору безпеки і оборони, на нашу думку, є помилковим.

Відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» сектор безпеки і оборони — це система органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України.

Отже, важливим критерієм віднесення того чи іншого державного органу до сектору безпеки є функціональна спрямованість на захист національних інтересів держави від загроз. 

Національні інтереси України — це життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян. 

Відповідно, загрози національній безпеці України — це явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України. До таких загроз належить і злочинність. 

ДБР, НАБУ, БЕБ утворені для протидії окремим категоріям кримінальних правопорушень. Ба більше, у Законі «Про Національне антикорупційне бюро України» зазначено, що цей орган протидіє корупційним та іншим кримінальним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Відповідно до Закону «Про Бюро економічної безпеки України» цей орган покликаний протидіяти загрозам економічній безпеці України, яка є складовою безпеки національної. Отже, ДБР, НАБУ і БЕБ мають бути віднесені до сектору безпеки і оборони як сили безпеки.

2.3.4. Органи правопорядку і перелік питань, які будуть регулюватися Законом

а) такі органи державної влади (положення Закону України «Про органи правопорядку» поширюються на них повністю):

• Національну поліцію України; 
• Державне бюро розслідувань; 
• Національне антикорупційне бюро України; 
• Бюро економічної безпеки України. 

б) структурні підрозділи таких державних органів і військових формувань, на які положення Закону України «Про органи правопорядку» поширюються частково:

• Служби безпеки України; 
• Державної прикордонної служби України; 
• Управління державної охорони України; 
• Державної кримінально-виконавчої служби України; 
• Національної гвардії України;
• Державної митної служби; 
• Військової служби правопорядку ЗСУ;
• Служби судової охорони.

У перспективі до переліку органів правопорядку (на які положення Закону поширюються в повному обсязі) можуть бути додані Державне бюро військової юстиції, а також митниця. 

До предмета регулювання Закону «Про органи правопорядку» пропонується віднести такі питання:

1. поняття органу правопорядку та інші дефініції, пов’язані з діяльністю таких органів;
2. організаційно-правовий статус органів правопорядку, особливості спеціального статусу в системі виконавчої влади;
3. вичерпний перелік органів правопорядку;
4. засади діяльності органів правопорядку (принципи діяльності, функції, повноваження, завдання, гарантії незалежності, засади організації, типова структура, загальна штатна чисельність кожного органу);
5. засади аналітичної діяльності, включно з використанням ILP-моделі, врахування кримінальної політики в діяльності органів правопорядку, застосування системи SOCTA та IOCTA, проведення регулярного оцінювання стану злочинності (crime survey, victimology survey) та довіри громадян до цих органів (включно з відчуттям безпеки як ключовою складовою довіри) тощо;
6. засади служби в органах правопорядку (засади і порядок призначення керівників, вимоги до кандидатів, строки повноважень керівників, підстави і порядок дострокового припинення їхніх повноважень; перелік типових посад (детектив, аналітик); порядок призначення та звільнення працівників, вимоги до кандидатів на посади, загальні засади носіння однострою, загальні засади присвоєння спеціальних звань, соціальний захист, гарантії матеріального забезпечення);
7. підстави і порядок застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї;
8. засади міжнародної і міжвідомчої взаємодії та координації діяльності органів правопорядку (принципи, засади координації та взаємодії, роль МВС, порядок і форми взаємодії, особливості взаємодії органів правопорядку під час дії воєнного стану);
9. засади доброчесності та професійної етики працівників органів правопорядку (зокрема етичні засади взаємодії з учасниками кримінального провадження);
10.  система аудиту і внутрішнього контролю, засади захисту викривачів;
11.  загальний порядок і підстави притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності;
12.  зовнішній контроль за діяльністю органів правопорядку (зокрема парламентський, громадський контроль).

Уніфікація ключових засад діяльності названих вище органів дасть змогу усунути прогалини в законодавстві, уточнити місце цих органів у загальній системі органів державної влади і їхній статус, посилити гарантії їхньої незалежності, удосконалити систему взаємодії між цими органами для ефективнішого виконання основних функцій. 

18 квітня у Голосіївському районі Києва пролунали постріли. Семеро людей загинуло, щонайменше 14 — поранено. Двом поліцейським повідомлено про підозру в тому, що вони втекли з місця подій, залишивши цивільних у небезпеці. Цей теракт укотре здійняв хвилю обговорення реформи Національної поліції та її ефективність, як і минулі події у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах, Переяславі, Кагарлику… Кожен із цих випадків супроводжувався хвилею обурення та обіцянками змін. Жоден не став точкою системного перелому.

Про те, що саме має змінитися в підготовці поліції та системі безпеки, ZN.UA вже писало раніше. Але справа не лише в рецептах. Ключове — чи здатна сама система ці зміни реалізувати.

Після того, що сталося, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив голові Нацполіції Івану Вигівському провести службове розслідування щодо дій поліцейських і надати всю інформацію у Державне бюро розслідувань (ДБР). Також було відсторонено від посад цілу вертикаль керівництва патрульної поліції Києва. Міністр Клименко також зазначив, що протоколи реагування та підготовка представників органів правопорядку мають бути переглянуті з урахуванням ризику використання громадянами зброї та боєприпасів.

Це передбачатиме і зміни у системі підготовки патрульних. Ігор Клименко знову підтримав ідею закону про цивільну зброю з обов’язковим навчанням і чіткою класифікацією різних її видів, над якою і так іде робота останніми роками в межах євроінтеграції. 27 квітня комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності створив робочу групу щодо цього, попри вже наявну в МВС, яка кілька років працює над цими питаннями. Важливо й те, що Україна пообіцяла Єврокомісії у Дорожній карті з верховенства права, що у грудні 2026 року зазначений законопроєкт таки буде ухвалено.

Тим часом соцмережі та медіа наввипередки шукають, хто і як має понести відповідальність: «Клименка у відставку», «поліцейських за грати», «всіх переатестувати», «всіх на фронт» тощо. Однак в умовах повномасштабної війни, де внутрішня безпека залежить безпосередньо від поліції, такі рецепти є поверхневими і не сприятимуть практичним змінам. Вжити заходів — як кадрових, так і інституційних — однозначно потрібно.

Однак проблема не лише в окремих помилках чи кадрових рішеннях. Питання в тому, як влаштована сама система. Щоб це зрозуміти, варто подивитися, як будувалася реформа поліції та де вона дала збій.

Трансформація пострадянської міліції в українську поліцію після Революції Гідності відбулася. Однак успіх патрульної поліції, яка є «вітриною» всієї реформи, тоді видали за реформу як таку. 2015 року її працівників із нуля набирали за конкурсом, ця ланка громадської безпеки справді відрізнялася від усіх інших. Інших міліціонерів протягом 2015–2016 років атестували, а після звільнення «грузинської команди» провели 2017 року консультативний конкурс на другого голову Нацполіції. На цьому масштабні кроки з реформування завершилися.

Від початку поліція не мала чіткого плану розвитку, а зміни впроваджувалися точково і нагадували радше ситуативне гасіння пожеж, ніж систему, об’єднану спільними цілями. Трансформація стосувалася більше поліції громадської безпеки, ніж кримінального блоку. Натомість невирішеними залишилися системні проблеми, які стосувалися катувань, незаконних затримань, свавілля чи, навпаки, безпорадності, нездатності захистити від злочину, ефективно його розслідувати. За офіційними даними, 7,7% колишніх міліціонерів були звільнені, половина з них поновилася через суд і отримала грошові компенсації. «Моя нова поліція» насправді здебільшого складалася з колишніх міліціонерів, які привнесли із собою інституційну пам’ять і неформальні практики роботи, заручниками яких Нацполіція залишається й досі.

Це не просто інституційна проблема, це нова українська реальність повномасштабної війни. Зростання соціальної нерівності, виклики демобілізації, посттравматичні розлади, слабка ветеранська політика — усе це неминуче впливає на рівень насильницької злочинності. Наука кримінологія і досвід інших країн показують: після завершення війни ця тенденція лише посилюється. І саме до такої реальності система виявилася не готовою.

Попри деклароване прагнення «деполітизувати» поліцію, тобто зменшити вплив міністра на її оперативне управління, Нацполіція так і залишилася залежною від МВС у невластивих для міністерства питаннях. Наразі ж посада голови Нацполіції — це цілковито рішення міністра внутрішніх справ, а на відсутність конкурсу як на проблему вказує Єврокомісія. Тож посада, яку зараз обіймає Іван Вигівський, досі залишається контрольованою очільником МВС. Ба більше, призначення всіх керівників територіальних органів та їхніх заступників теж погоджує міністр.

Натомість міністр внутрішніх справ мав би відповідати лише за формування державної політики, брати участь у засіданнях Кабінету міністрів, представляти бюджетні та нормотворчі питання, а голова Нацполіції — управляти самою поліцією. На практиці ж усі міністри одночасно займалися і політикою, і операційною діяльністю у поліції. Міністр — політичний висуванець, якого призначають народні депутати. А операційну діяльність поліції потрібно відмежувати від впливу політики.

Під час повномасштабної війни поліція й надалі уникає гострих тем соціальної несправедливості. Наприклад, забезпечення правопорядку під час мобілізаційних заходів. Міністр Клименко прямо виступив проти того, щоб доручити здійснювати такі заходи поліцейським, які мають право законно застосовувати примус. Поліція мінімізує свою участь у цьому процесі, щоб не провокувати політичної кризи та нової хвилі вимог покарати саму поліцію. Тож увесь репутаційний негатив збирають на себе ТЦК.

Цікаво, що навіть в умовах повномасштабної війни поліція зберігає суттєву підтримку суспільства, — соціологія свідчить, що довіра до поліції перебуває в межах 48% (Центр Разумкова, Rating Group). Значне схвалення також викликає безпосередня участь майже 10% поліцейських (за даними МВС) у бойових діях на фронті (підрозділ «Лють», стрілецькі підрозділи тощо), до того ж робота як на прифронтових територіях, так і в тилу пов’язана зі щоденним ризиком для життя.

За законом про Нацполіцію 2015 року, основним показником ефективності діяльності поліції є довіра громадян до неї. На виконання цієї норми 2018 року було ухвалено постанову Кабміну, яка передбачала, що держава оголошуватиме тендер на такі заміри. До 2022 року незалежні соціологічні служби проводили відповідні дослідження, але із запровадженням воєнного стану тендери призупинили. Тоді також ішлося про 40+ відсотків довіри. Але проблема в тому, що з року в рік різні соціологічні служби можуть застосовувати різні методології, що унеможливить порівняння результатів за одними критеріями. Постанову від 2018 року скасували у березні 2026-го. Натомість затвердили нову, відповідно до якої такі опитування мають проводитися щодо всіх органів кримінальної юстиції. Проблема з використанням соціологами різних методологій залишилася.

Реформа системи органів правопорядку формально триває, зокрема, як частина євроінтеграційних зобов’язань України. Розділ 24 acquis ЄС «Юстиція, свобода та безпека» безпосередньо вимагає посилити інституційну спроможність органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою.

У світлі цього Нацполіція зараз планує перейти від боротьби з одиничними явищами до боротьби із системними випадками, організованою злочинністю. Йдеться про розвиток аналітичних спроможностей, включення поліції до системи кримінальної політики, впровадження європейської системи оцінки загроз організованої злочинності (SOCTA), зокрема у сфері кібербезпеки (IOCTA), тощо. Частину євроінтеграційних заходів було відображено у першій Стратегії розвитку Нацполіції на 2026–2030 роки. Їхня реалізація має завершити реформу кримінального блоку. Зараз Україна перебуває в тій точці, де реформа нарешті може охопити те, що не вдалося зробити у 2015–2019 роках, а за жорсткої оцінки Єврокомісії з’являється шанс на якісні зміни.

Некоректно вважати, що будь-які резонансні випадки за участю поліцейських мають автоматично призводити до відставки керівництва. Це може працювати у країнах усталених демократій, які мають ресурси і можливість практикувати широкі представницькі повноваження, наприклад, у Швейцарії. Але не в країні, яка перебуває у стані повномасштабної війни.

За наслідками теракту 18 квітня у Києві відповідальність за підлеглих мали б нести керівництво патрульної поліції та Національної поліції загалом. Але якщо зараз звільнять Івана Вигівського, то новий голова Нацполіції буде таким же керівником просто тому, що це буде кандидатура міністра внутрішніх справ, його ставлеником з огляду на недеполітизованість поліції. Тобто зміна прізвища не означає зміни курсу органу. І це напряму впливає на здатність системи швидко й ефективно реагувати на кризові ситуації.

Методи колективної відповідальності — це логіка політична, а не професійна. Політична розправа не є ознакою європейської поліції, яку ми хочемо мати. Тому набагато важливіше, яких системних кроків вжито, щоб запобігти подібній трагедії в майбутньому.

При цьому охочих керувати поліцією на будь-якому рівні обмаль, а то й узагалі немає. Професійних кадрів, очевидно, не приваблюють низькі зарплати, постійний ризик бути звільненим не за результатами аудиту чи оцінки ефективності, а просто в межах «колективної відповідальності за підлеглих» тощо.

Масштаб проблеми підтверджує і керівництво самої Нацполіції. За словами її голови, некомплект у патрульній поліції становить близько 25%, а в Києві — ще більше. В таких умовах працівників змушені постійно залучати на підсилення, навіть якщо вони не мають достатнього досвіду роботи в реагуванні. Як визнав Іван Вигівський, одна з поліцейських, що опинилися в центрі подій 18 квітня, не працювала системно в таких нарядах.

Накладається ще й проблема із кадрами, актуальна не лише для поліції, а й для всієї держслужби. Єврокомісія наголошує на необхідності меритократичного просування по службі — мають бути конкурси на керівні посади, включно з посадою очільника поліції. Наразі такі правила впроваджено щодо добору всіх керівників органів правопорядку, крім голови Нацполіції. Скасування цього винятку частково зменшить залежність Нацполіції від міністра внутрішніх справ.

З конкурсом на керівні посади в поліцію складніше, адже їх там тисячі, і фізично організувати його майже неможливо, бо тоді необхідно створити безліч комісій. Логічно застосовувати конкурсну процедуру не на всі, а лише на вищі керівні посади й окремі посади середньої ланки. Натомість МВС згодне на конкурс лише за умови, щоб посади, на які він поширюється, визначалися у підзаконному акті за рішенням міністра. Але це створює ризик, що міністр обмежить конкурсний добір кількома невпливовими посадами. Найбільш збалансованим може бути підхід, за якого конкурсна процедура стосується насамперед високих керівних посад, а саме тих управлінців, чиї рішення мають системний вплив на роботу поліції загалом.

Тож не варто очікувати швидкого розв’язання кадрових проблем, зокрема, якщо йдеться про конкурсні процедури. Відповіддю на наслідки теракту має стати посилення внутрішніх механізмів контролю: неупереджених службових розслідувань, встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності керівників за неналежну організацію роботи підлеглих.

Проблеми в поліції, які підсвітив теракт у Голосіївському районі столиці, навряд чи можна розв’язати, ухваливши кілька ситуативних кадрових і політичних рішень. Натомість необхідно посилити інституційну спроможність органу. Це передбачає: деполітизацію системи управління, ефективний внутрішній контроль, оновлені протоколи реагування, професійну підготовку тощо. Комплекс цих змін зможе забезпечити баланс між правами громадян, їхньою безпекою й ефективністю органів правопорядку під час війни.

1. Кримінальна відповідальність індивідуальна. «Поліцейські, які втекли» — кримінальне провадження за частиною 3 статті 367 Кримінального кодексу України, в межах якого Державне бюро розслідувань, вивчивши протоколи і процедури, дасть оцінку наявності складу злочину, і прокуратура скерує справу до суду.
2. Відповідальність керівництва. У межах службового розслідування має бути досліджено питання наявності підстав для дисциплінарної відповідальності керівництва поліції — патрульної поліції Києва, голови Національної поліції та інших осіб, які організовували операцію з протидії теракту.
3. Протоколи реагування. На терористичні акти із захопленням заручників протоколи мають бути вдосконалені. Так, КОРД виконав свою роботу, але якісна робота перемовників і спецпідрозділів, їхня взаємодія з патрульними, які прибувають першими на місце події, можуть допомогти зменшити кількість жертв до ліквідації терориста.
4. Тактико-технічна підготовка. Навички застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї мають відпрацьовуватися постійно. Кількість годин на це потрібно збільшити, зокрема на заняття з практичної стрільби, тобто із застосування ведення вогню в незвичних і екстремальних умовах. Недостатньо лише мати зброю, треба ще й володіти нею — бути готовим застосувати на законних, критично необхідних підставах.

Окремо слід виокремити критичну проблему — готовність поліцейських застосовувати зброю.

1. Психологічна підготовка поліцейських. Саме її відсутність ми побачили 18 квітня: поліцейські втекли не лише через індивідуальні фактори, а й через системну неготовність діяти в ситуації, де застосування зброї неминуче тягне за собою розслідування. Застосування зброї в нашій правовій системі — апріорі проблема, хтось має за це понести покарання. Це має величезний психологічний стримувальний ефект, який ми побачили у дії. З кожним роком гасло «краще не застосувати, аби чогось не вийшло» у суспільстві у стані війни призводить до руйнування безпеки і правопорядку. Наразі за кожним фактом застосування зброї проводиться службове розслідування, але не завжди такі розслідування є об’єктивними. Судова практика щодо законного застосування зброї слабка порівняно із самообороною цивільних.
2. Вдосконалення дозвільної системи. Необхідно, нарешті, ухвалити закон із чіткими правилами щодо зброї у цивільного населення (або законопроєкт №5708, або його доопрацьовану версію згаданими робочою/робочими групами). Необхідно навести лад у дозвільній системі — краще контролювати реєстрацію/перереєстрацію зброї, оцінку психічного стану особи, якій надається дозвіл, підготовку власників зброї, відстріл нарізної зброї тощо.

Дещо із переліченого вже анонсував міністр Клименко. Але визначальними стануть не політичні заяви після резонансної трагедії, а здатність системи правопорядку реалізувати ці зміни на практиці. Тому ключове запитання: чи є ця інституційна спроможність? І поки деполітизація поліції залишається декларацією, а не нормою, межі реформи визначає не війна, а сама система.

Реформа сектору безпеки та оборони має на меті не лише виконання нормативних актів, але й реальні зміни в інституційній спроможності, прозорості та підзвітності всієї системи правопорядку. Відповідно, зацікавлені в цьому мають бути усі — і представники державних інституцій, і громадянське суспільство, і міжнародні партнери.

25 лютого Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до першого установчого засідання Координаційної ради з питань моніторингу реалізації плану заходів, спрямованих на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки (КСП). На засіданні була створена Експертна робоча група в рамках Координаційної ради, затверджений склад та положення про неї. До складу цієї групи, що здійснюватиме експертну підтримку моніторингу та оцінки стану виконання КСП, увійшов і керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін.

Учасники обговорили стан імплементації КСП, подальші кроки та зміцнення ефективної міжвідомчої взаємодії для ефективної та своєчасної реалізації КСП, а також — міжнародну підтримку реалізації реформ.

Голова Координаційної ради, Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Тарас Качка, наголосив на важливості консолідації зусиль усіх державних інституцій на шляху до європейської інтеграції — потрібно просуватися вперед ще активніше.

Заступник голови Координаційної ради, Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко наголосив, що реформа є ключовою для трансформації держави, та навів приклади вже впроваджених змін — роботу Служби 112, модернізацію системи оповіщення, нову HRM-стратегію та діяльність профільного координаційного центру. Зі свого боку секретар Координаційної ради, заступник Міністра внутрішніх справ України Олексій Сергєєв розповів про масштабність та міжвідомчий характер плану: «Комплексний стратегічний план охоплює 198 заходів, а до його реалізації залучено майже 50 суб’єктів — державні та місцеві органи влади, громадські організації, наукові установи».

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін зауважив, що Координаційна рада та експертна група при ній — це важливий крок на шляху до євроінтеграції.

Експерт був долучений до розробки і Комплексного стратегічного плану реформування, і Плану заходів до нього ще з 2020 року, коли виникла ідея продовжити Концепцію розвитку кримінальної юстиції 2008 року. Врешті, ці документи були розроблені робочою групою за координації Офісу Генерального прокурора та ухвалені в 2023 і 2024 роках відповідно, а тому втілити ці ідеї в життя — спільна задача для органів правопорядку, центральних органів виконавчої влади, народних депутатів та міжнародних партнерів.

Зі свого боку ЛЗІ, як і інші представники експертного середовища, продовжуватиме підтримувати реформування органів правопорядку і прокуратури в Україні аналітичними напрацюваннями — задля формування об’єктивного та змістовного підходу до впровадження змін.

Координаційна рада утворена згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2026 року № 65 як тимчасовий консультативно-дорадчий орган Уряду. Раду очолив Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Заступником голови Ради визначено Міністра внутрішніх справ України, секретарем — заступника Міністра внутрішніх справ. До посадового складу Ради увійшли керівники ключових органів правопорядку (НПУ, ДПСУ, ДБР, БЕБ, СБУ, Держмитслужби), представники Офісу Президента, РНБО, народні депутати України, а також міжнародні партнери.

Дослідження проблематики ветеранської політики — не нова тема для Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ), а потреба у її якісній розробці та впровадженні — актуальна для України як ніколи. Тож ЛЗІ продовжує працювати у цій сфері — зокрема, 19 лютого ми провели зустріч з представниками Німецького товариства міжнародного співробітництва (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ)).

Обмінялися думками та баченням щодо того, як працюють з ветеранами в Україні — які аспекти потребують змін, а механізми — вдосконалення. Окремо зосередилися на важливості розробки комплексної ветеранської політики, обговорили проблеми та особливості її імплементації, зокрема:

• формування законодавчої рамки ветеранської політики;
• розгортання мережі помічників ветеранів;
• залучення місцевих бізнесів до підтримки ветеранів;
• спроможності місцевої влади до інтеграції ветеранів;
• відповідність послуг потребам ветеранів, спроможність їх надання.

ЛЗІ вже має системні напрацювання у цій сфері, зокрема, комплексний Тіньовий звіт з дослідження невидимої ветеранської політики за 2014–2022 роки, де експерти ЛЗІ описали увесь цикл ветеранської політики — щоб зрозуміти, чи можливо створити таку політику, яка буде здатна дійсно розвʼязувати проблеми ветеранів, і які системні помилки були допущені раніше.

Також просвітницький проєкт ЛЗІ — Українська школа політичних студій (УШПС) проводила навчальну програму «Ти — важлива» у 2024 році, до першого циклу якої долучилися більше як 30 військовослужбовиць та ветеранок.

До зустрічі долучилися Світлана Матвієнко, виконавча директорка ЛЗІ, Володимир Скрипець, керівник аналітичного відділу ЛЗІ, Олександра Егерт, заступниця виконавчої директорки ЛЗІ з операційних питань та координації проєктної роботи, Себастьян Шлебуш, керівник програми InClude Component EMPOWER Program (GIZ), та Олександр Хоруженко, радник проєкту «Спеціальна програма підтримки України» (GIZ).

На початку 2026 року Президент публічно заявив про курс на оновлення Державного бюро розслідувань (ДБР). Він доручив протягом січня підготувати відповідний законопроєкт і невідкладно внести його до Парламенту. Рішення не з’явилося спонтанно, адже реформування ДБР обговорювалося і раніше, це радше політичний сигнал щодо необхідності зробити це тут і зараз. Отже, воно органічно вписалося у порядок денний як у контексті євроінтеграції, так і на фоні кадрових перестановок.

Якість цих перестановок не тема цього тексту, а ось реформа ДБР — один із десяти пріоритетів, які Україні потрібно виконати протягом 2026 року у межах frontloading’у. Це процес, запущений спільно з Євросоюзом, який дозволить нам підготуватися до відкриття переговорних кластерів для вступу у ЄС ще до зняття угорського вето. 

У цьому контексті оновлення Державного бюро розслідувань стає важливим тестом для української влади: чи здатна вона переосмислити роль ще одного органу правопорядку із суттєвою концентрацією повноважень і явними ознаками заполітизованості процесів. 

Якою ж має бути роль ДБР у системі правопорядку? Чому цей орган продовжує опинятися у центрі скандалів? Як перетворити реформу з формальності на реальні інституційні зміни? 

Ідея створення Державного бюро розслідувань у 2018 році виглядала логічною. Орган мав розслідувати службові злочини — катування, незаконні затримання, фальсифікацію доказів та інші злочини проти правосуддя, усуваючи конфлікт інтересів, коли порушення розслідують ті самі структури, працівники яких можуть бути до них причетні. ДБР мало стати інституцією, що зменшує відчуття безкарності й демонструє: над законом не стоїть ніхто, навіть посадові особи.

До листопада 2018 року ці злочини розслідувала прокуратура, а передання підслідності новому органу передбачалося ще Конституцією 1996 року. Після кількох невдалих спроб створити аналогічний орган у 1997 та 2004 роках КПК 2012 року зобов’язав створити ДБР у п’ятирічний строк. Формально це завдання виконали — підслідність передали, багаторічна законодавча робота завершилася. Але очікуваного ефекту не сталося.

ДБР так і не змінило правил гри у сфері протидії катуванням та іншим службовим злочинам. Фактичним пріоритетом стала корупція середнього рівня, а сам орган почав позиціювати себе як ще один антикорупційний. У результаті первинна місія відійшла на другий план — всупереч очікуванням правозахисників і міжнародних партнерів.

У перший рік роботи (2018–2019) управлінська модель ДБР нагадувала «тріумвірат»: директор і заступники по черзі виконували керівні функції, що підривало вертикаль відповідальності. Це швидко призвело до скандалів, символом яких стали «плівки Труби» — записи розмов, пов’язані з тодішнім директором Романом Трубою, які породили сумніви щодо неформального впливу на розслідування. Саме це стало поштовхом до першої спроби «перезавантаження».

3 грудня 2019 року Парламент підтримав президентський закон про дострокове припинення повноважень керівництва ДБР. Хоч рішення виглядало політично зрозумілим, спосіб його реалізації викликав серйозні сумніви: повноваження припинялися автоматично, без індивідуальної процедури відповідальності. Роман Труба оскаржував цю логіку в Конституційному Суді, однак той так і не дав оцінки саме його випадку. Водночас сьогодні такий сценарій практично неможливий — адже у 2021–2023 роках КСУ неодноразово наголошував у рішеннях щодо атестації поліцейських та прокурорів, що Парламент не може підміняти кадрові процедури політичними рішеннями.

Дострокове звільнення керівництва зробило ДБР інституційно вразливим і закріпило сприйняття Бюро як органу, залежного від політичної кон’юнктури. Закон став реакцією на кризу довіри, а не справжнім перезавантаженням: повноваження не переглянули, оцінювання доброчесності не провели, запобіжників від зловживань не створили.

У грудні 2021 року директором ДБР за результатами конкурсу став Олексій Сухачов. Його повноваження спливають наприкінці 2026 року. Проте обсяг критики на адресу Бюро свідчить: навіть конкурсна зміна керівництва не розвʼязала системні проблеми. Отже, питання не в персоналіях — а в самій моделі ДБР.

З часом Державне бюро розслідувань перетворилося на універсального «розслідувача всього», коли ресурси розпорошуються, а пріоритети зміщуються. І це ніяк не службові злочини, тим паче у сфері правосуддя. Значну частину проваджень органу сьогодні становлять військові злочини (проти порядку несення військової служби), що логічно в умовах війни. Хоча актуальні дані кримінальної статистики закриті (з огляду на масштаби СЗЧ), зі старих форм видно, що в останні роки їх частка становила близько 80–90% всієї підслідності ДБР (зокрема, у 2024 році — 89 тис. з 98 тис. проваджень). Але коли орган створювали, то цю підслідність сприймали за залишковим принципом, зовсім не основну.

Водночас інша частина ресурсів ДБР спрямовується на розслідування корупційних злочинів середнього рівня, що за своєю природою також не було головною причиною створення цього органу. До того ж ефективність такої роботи викликає питання: до вироків доходить небагато справ, тоді як ситуація зі злочинами у сфері правосуддя залишається стабільно поганою, а безкарність — системною. Врешті катування, незаконні затримання, фальсифікація доказів — найменший пріоритет цього органу. А саме для цього його створювали.

У результаті ДБР одночасно перевантажене і позбавлене чіткого пріоритету. Не випадково підслідність щодо військових злочинів регулярно пропонують передати новому спеціалізованому органу, на кшталт Державного бюро військової юстиції, адже ДБР об’єктивно не справляється з таким обсягом. Ідеться не лише про понад 200 тис. проваджень щодо СЗЧ, а й загалом про злочини у війську, включно з корупцією, яка за рівнем суспільної небезпеки часто не дотягує до підслідності Національного антикорупційного бюро. 

Певний час також обговорювалася ідея передати ДБР розслідування злочинів проти національної безпеки в межах реформування Служби безпеки України, щоби позбавити її функції досудового розслідування. Нині ж ця пропозиція викликає у фахівців радше іронію, а в суспільстві — відверте роздратування.

Додаткові питання виникають і щодо залежності ДБР від Офісу Президента та ролі органу у можливих «політичних переслідуваннях». ДБР регулярно опиняється у центрі скандалів, а журналісти й представники громадянського суспільства неодноразово звинувачували його у тиску, вибірковому правозастосуванні та заполітизованості за умов надмірно широких повноважень.

Показовими в цьому контексті стали події навколо Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) у 2025 році. ДБР провело серію обшуків у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії, допитувало її членів. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили значно глибші інституційні проблеми. ВККС публічно заявила, що розцінює ці дії як тиск і втручання у виконання її конституційних функцій, на що звернули увагу і міжнародні партнери, і громадські організації. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

На суспільне сприйняття діяльності ДБР також суттєво вплинуло активне використання невідкладних обшуків без ухвали слідчого судді. Хоча КПК України допускає такий інструмент у виняткових випадках, на практиці він дедалі частіше виглядає як стандартна процедура, яку легалізують постфактум. Коли ж скандали та виявлені порушення не призводять до службових розслідувань чи дисциплінарних рішень, формується відчуття безкарності. Це лише посилює наративи про «політичне ДБР» і підриває довіру до органу.

Скандали довкола ДБР не залишилися поза увагою міжнародних партнерів. Європейська Комісія у Звітах про розширення за 2024 і 2025 роки прямо вказала на необхідність реформи Бюро. Зокрема, Україна має запровадити прозорі, засновані на заслугах (merit-based) процедури добору керівництва ДБР із залученням незалежних експертів — не формальний конкурс, а механізм, здатний гарантувати інституційну незалежність від політичних впливів. На цьому наголошують не випадково: попередні конкурсні процедури до ДБР неодноразово критикували за непрозорість і нестабільність роботи комісій, а під час воєнного стану їхня ефективність узагалі не аналізувалася.

Ще жорсткішою є позиція, викладена у Скринінговому звіті щодо відповідності українського законодавства праву ЄС (січень 2025 року), де рекомендовано «перезавантаження» ДБР за аналогією з Бюро економічної безпеки (БЕБ). Хоча цей документ не є публічним, про таку рекомендацію ще у лютому 2025 року повідомляв народний депутат Ярослав Железняк.

Дорожня карта з питань верховенства права передбачає комплексний огляд інституційної структури ДБР у IV кварталі 2026 року, розробку механізмів доброчесності та нагляду, а вже потім — оцінку доцільності подальшого реформування і підготовку відповідного законодавства. Водночас урядовий підхід виглядає надто повільним, зважаючи на масштаб проблем і кількість запитань до ДБР з боку політиків, громадянського суспільства та професійних спільнот. Реалізація такого плану може розтягнутися на роки.

Альтернативний шлях пропонують народні депутати Ярослав Железняк і Анастасія Радіна. У серпні 2025 року вони зареєстрували законопроєкт № 13602, який передбачає «перезавантаження» ДБР за моделлю БЕБ — новий порядок добору директора з вирішальним голосом міжнародних експертів та атестацію персоналу. Втім: це має стати лише першим етапом реформи ДБР, адже він стосується насамперед кадрових питань.

Ключове ж питання реформи ДБР — не в заміні директора, а в переосмисленні логіки підслідності, системи контролю та ролі органу в загальній архітектурі правопорядку.

Історія Державного бюро розслідувань уже знає спроби «перезавантажень», які не дали довгострокового ефекту. Якщо структура і далі поєднуватиме надширокий портфель повноважень — політичний вплив на її діяльність буде неминучим. 

Як цього уникнути? Комплексна реформа має стосуватися насамперед підслідності ДБР, його місця в системі правопорядку. Якщо ДБР має насамперед протидіяти злочинам у сфері правосуддя та службовим зловживанням, то на ці напрями потрібно спрямувати ресурси і кадри. Почати зі спеціалізації слідчих підрозділів і перейти до створення захищених каналів звʼязку, розширення інституту викривачів до службових злочинів тощо. Багато ідей, висловлених у 2021 році в Урядовій Стратегії протидії катуванням, так і не було реалізовано, а взятися за це має якраз ДБР.

Паралельно з цим критично потрібно розвивати аналітичну спроможність для прогнозування злочинності, для ефективної протидії їй, почати працювати з європейськими інструментами, такими як SOCTA, вдосконалити питання кримінальної політики тощо. Це наблизить нас до системи правопорядку зразка ЄС. А європейські підходи у цій сфері ґрунтуються саме на аналізі даних і стратегічному визначенні пріоритетів.

Є потреба вдосконалити підзвітність ДБР і впровадити реальні інструменти контролю. Формальна наявність підрозділів внутрішнього контролю, рад громадського контролю тощо не гарантує результату, якщо ці механізми не можуть реально впливати на діяльність ДБР. Вони мають бути достатньо незалежними від керівництва і неупереджено розглядати скарги на працівників Бюро. Переглядати інституційну траєкторію можна, наприклад, через періодичний аудит діяльності, внаслідок якого керівник може втратити посаду, а робота органу може бути суттєво відкоригована ззовні — Урядом і Парламентом. 

Реформа ДБР сьогодні — це перевірка на здатність розбудовувати інституції з реальними стримуваннями і противагами. Без системного переосмислення ролі цього органу кадрові зміни не спрацюють. 

Призначення нового керівництва — лише один з багатьох кроків, які потрібні для реальної реформи ДБР. Тим паче це «новостворений» орган, який зʼявився після Революції Гідності — з конкурсами, радою громадського контролю і звітуванням перед Парламентом. Тому лише перестановки кадрів недостатньо, адже навіть максимально прозорий конкурс за участі громадськості і міжнародних експертів не розвʼяже проблеми, якщо орган і далі працюватиме з тією ж концентрацією повноважень, розмитою підслідністю та слабкими запобіжниками від зловживань, без зовнішнього і внутрішнього контролю. Старі практики повернуться, якщо не виправити ці глибинні аспекти. Якщо реформа змінюватиме логіку роботи ДБР, фіксуватиме його чітку підслідність та передбачатиме запобіжники і механізми контролю, то це дасть шанс на реальні зміни і виконання пріоритетних євроінтеграційних вимог.

Служба безпеки України (СБУ) давно перестала бути «просто спецслужбою». У часі війни вона стала однією з ключових інституцій для виживання держави. СБУ виконує контррозвідувальні функції, займається боротьбою з організованою злочинністю, колабораціонізмом та воєнними злочинами, викриттям агентурних мереж, протидіє диверсіям і кібератакам тощо. А подекуди — її працівники встигають брати участь у «конфліктах» навколо бізнесу й політики.

Сама Служба зазначає — «ми розвиваємося». Але чи є такий розвиток реформою, яку від України чекає ЄС?

СБУ й досі поєднує функцію класичної спецслужби — контррозвідкиКонтррозвідка — спеціальні заходи з попередження, своєчасного виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав (це все поза сферою кримінального провадження, що стосується загроз нацбезпеці). та органу правопорядку — досудового розслідуванняСлідство або досудове розслідування — це розслідування кримінальних правопорушень, конкретних складів, визначених Кримінальним кодексом. У підслідності СБУ лише злочини проти нацбезпеки, тероризм, контрабанда, злочини у сфері держтаємниці та міжнародні злочини. злочинів з доволі широкою підслідністю. Така концентрація повноважень створює простір для зловживань, заполітизованості органу, конфліктів компетенцій і ризиків для прав людини.

Реформа СБУ є євроінтеграційною вимогою, попри негласний консенсус серед фахівців, що це «не на часі», бо послабить обороноздатність країни. Європейський Союз констатує, що за останній рік прогресу в реформі СБУ немає. Водночас він прямо вказує, що функцію досудового розслідування СБУ має передати спеціалізованим органам правопорядку, а сама — сфокусуватися на сфері нацбезпеки (national security tasks) й запровадити ефективні запобіжники проти зловживань.

Єврокомісія вимагає посилити як внутрішні, так і зовнішні механізми нагляду та протидії корупції, а також удосконалити правила добору керівного складу і персоналу Служби безпеки України. На це також звертає увагу коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив (ЛЗІ) у Тіньовому звіті. Українська влада ж офіційно взяла на себе зобов’язання змінити СБУ до першого кварталу 2026 року.

Варто зауважити, що під сферою національної безпеки наше законодавство розуміє широке коло питань — від питань оборони до економічної та екологічної безпеки. При цьому різниці між звичним для СБУ терміном «державна безпека» і «національна безпека» небагато, все залежить від контексту, бо системності законодавству тут бракує.

Так, термін «національна безпека» ширший за «державну безпеку», десь ці терміни синоніми, десь же термін «держбезпека» стосується лише загроз невоєнного часу тощо. Водночас розвиток законодавства призвів до того, що термін «нацбезпека» вживається значно частіше, зокрема це стосується відповідальності, яка за Конституцією визначена у повноваженнях Президента і Кабміну — захист нацбезпеки. Відповідно вони покладають ці завдання на спецслужбу — СБУ. Тож важлива не сама назва, а щоб повноваження СБУ були чітко визначені законом і не допускали широкого тлумачення, адже часто випадки незаконних дій Служби геть не стосуються її повноважень, коли під нацбезпекою розуміють усі сфери діяльності держави.

Тож розбираємо, чому і яких змін потребує Служба безпеки України та наскільки реалістично реформувати цю структуру у часі повномасштабної війни.

За законом СБУ є центральним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями. Та на практиці — працює в межах надширокого кола завдань і повноважень. Це підхід ще радянської логіки силового універсалізму, коли одна структура відповідала майже за все: від держбезпеки до економічних злочинів. Водночас особливістю демократичних суспільств є якраз те, що повноваження спецслужб обмежені, а їхня діяльність є предметом цивільного контролю, зокрема парламентського.

Саме тому після Революції Гідності реформа СБУ стала одним із завдань, яке так і не встигли виконати перед повномасштабним вторгненням. З 24 лютого 2022 року багатозадачність Служби безпеки лише посилилася. Постали нові виклики: масштабні міжнародні злочини, загрози національній безпеці (держзрада, колабораціонізм, пропаганда війни тощо), спецоперації на окупованих територіях та територіях ворога, міжнародне співробітництво тощо.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив відзначають злиття контррозвідки й контртероризму у діяльності структури в умовах війни. З погляду верховенства права це розмиває межі відповідальності та підзвітності.

Воєнний стан не може бути довгостроковою «індульгенцією» для збереження старих інституційних рішень. Так, війна вимагає гнучкості й швидких рішень, але є потреба у перегляді управлінських і правових моделей та підходів, які формувалися в іншому безпековому контексті.

Проблемним є питання підслідності. Йдеться передусім про широкі функції досудового розслідування у СБУ — не лише нацбезпека і тероризм. Це і контрабанда, і міжнародні злочини, і злочини у сфері держтаємниці, і захист критичної інфраструктури. Зокрема, деякі з них перебувають в економічній сфері, на що скаржиться бізнес (контрабанда, фінансування тероризму, колабораційна діяльність у формі підприємництва тощо). Це нетипово для спецслужб європейського зразка.

Наприклад, воєнні злочини фактично розслідує Нацполіція — з огляду на представленість поліцейських у всіх громадах, до них звертаються першими й більшість з них це «прильоти», наслідки яких треба належно зафіксувати. Тож лунають заклики до розширення підслідності поліції або утворення нового органу, який в довгостроковій перспективі зможе розслідувати ці злочини, щоб не повторити негативний досвід «справ Майдану».

Часто критикують і окремі політики кримінального переслідування, наприклад, пенсіонерів за колабораційну діяльність (вподобайки в «Однокласніках») чи тих, хто вимушено залишився на окупованих територіях (звісно, не ті, хто пішов працювати в окупаційну адміністрацію чи активно підтримував окупаційний режим). Надто жорстка фактична кримінальна політика є наслідком загострених вимог до справедливості, проте програшна у довгостроковій перспективі, особливо деокупації. Подекуди це просто наслідок роботи на кількісні показники розкриття, а не реальна боротьба зі злочинами.

За словами представників СБУ, з якими експерти ЛЗІ спілкувалися у межах підготовки Тіньового звіту, Служба проти звуження функції досудового розслідування. За винятком контрабанди, підслідність за якою може бути передана Бюро економічної безпеки України з огляду на предметну спрямованість. Але потрібне ширше звуження підслідності — наприклад, визначити поетапність, що буде передано іншим органам в умовах воєнного стану, а що — після його завершення. Розслідування злочинів має бути вторинним порівняно з іншими завданнями із захисту держави.

Крім того, оперативні підрозділи СБУ широко залучаються до розслідування кримінальних правопорушень всіма органами досудового розслідування (навіть Національне антикорупційне бюро (НАБУ) інколи залучає оперативників СБУ — у цьому немає жодного конфлікту). Водночас «погану славу» у Службі безпеки України мають підрозділи «К» (контррозвідка у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю) та «Е» (контррозвідка у сфері економіки) — раніше їх часто критикували правозахисники, журналісти та антикорупційні активісти за втручання у діяльність інших органів, стеження за активістами і журналістами тощо. Після такої критики діяльність підрозділів «К» та «Е» у 2021 році переорієнтували на захист критичної інфраструктури (фактично відбулося суттєве звуження функцій).

Тут важливо зрозуміти, що корупційні злочини не перебувають у підслідності СБУ. Їх розслідують НАБУ, Державне бюро розслідувань (ДБР) і Нацполіція. Діяльність згаданих підрозділів відбувається саме у контррозвідувальній сфері і не передбачає кримінального переслідування Службою за корупцію чи економіку як таку. Економічна сфера, загрози нацбезпеці органів влади та інші чутливі сфери не можуть бути повністю виведені з поля діяльності Служби безпеки України як контррозвідувального органу, адже є сферою впливу іноземних розвідок, промислового шпигунства, готування терористичних актів тощо.

Контррозвідка як функція завжди залишатиметься за цим органом, адже вона притаманна спеціальній службі, на відміну від досудового розслідування. Питання лише у тому, наскільки Служба підзвітна і підконтрольна в демократичному суспільстві, щоб цими повноваженнями не зловживати.

Безумовно, ризики зловживань були і будуть завжди. Саме тому мають бути інструменти, які їх нівелюватимуть через контроль, підзвітність тощо. Зі свого боку цим має займатися Парламент. На необхідності посилення таких механізмів наголошують як Єврокомісія, так і експерти ЛЗІ у Тіньовому звіті.

Поширеним є наратив про заполітизованість СБУ — через гучні скандали довкола спецслужби і її працівників, а також минулий досвід, коли органи правопорядку ставали інструментами політичної боротьби. Проте таке узагальнення надмірно спрощене.

Цікаво, що при цьому рівень довіри до СБУ станом на вересень 2025 року становить 78%. Зрозуміло, чому після Сил оборони довіра до СБУ найвища. У часі війни репутація СБУ корелює з її ефективністю на полі бою та в тилу ворога (згадаємо спецпідрозділ «Альфа»), а також протидією внутрішнім безпековим загрозам.

Водночас багато говорять про так зване «політичне СБУ» та «інше СБУ». Тільки от такий поділ позбавлений сенсу, адже звужує проблему структури до персоналій. Недостатньо лише замінити «поганих» керівників на «хороших». Потрібно сформувати таку систему стримувань і противаг, визначити обсяг повноважень, впровадити механізми підзвітності, які унеможливлять зловживання в роботі Служби.

Важливо розуміти, що реформу СБУ не вийде забезпечити за універсальним рецептом «за участі міжнародних експертів» у конкурсних процедурах. Адже мова йде про спецслужбу, а не орган виконавчої влади чи навіть суд. Переатестації усіх працівників або ж регулярне нагадування в медіапросторі про кейси Шила і йому подібних — недостатньо, щоб наблизити нас до стандартів ЄС і НАТО. Ці інструменти не аплікабельні до осіб, які мають високий рівень доступу до держтаємниці, виконують завдання з конфіденційного співробітництва та часто є непублічними людьми. Так, наприклад, під час масштабної атестації поліції у 2015–2016 роках переатестацію не проводили щодо оперативних працівників, що вже говорити про цілу спецслужбу.

Помітною у цьому контексті є справа детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова, якого разом із батьком СБУ звинуватила у начебто продажу технічних конопель представникам сектору економіки росії. Магамедрасулова заарештували 21 липня, що так чи інакше повʼязано з спробою знищити незалежність антикорупційних органів. Його захисники публічно заявляли, що розглядають цю справу як можливий тиск на детектива та його родину. Медіа і громадськість також звернули увагу, що уся ситуація може бути пов’язана із розслідуванням справи щодо корупційних зловживань в оточенні Президента. Оприлюднення інформації стосовно операції «Мідас», яку проводили НАБУ і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) дещо прояснило ситуацію.

За словами НАБУ, детектив Магамедрасулов брав участь у зборі доказів для цієї операції. І вже 3 грудня прокуратура змінила свою позицію щодо необхідності тримання Магамедрасулова і його батька під вартою, у результаті чого суд випустив їх із СІЗО під особисте зобов’язання.

Чи є в цьому роль СБУ? Безперечно. Водночас йдеться про заполітизованість всієї системи — від прокурорів, очільник яких є результатом політичних домовленостей, до Офісу Президента, який традиційно поза гілками влади і дублює всі інші сфери діяльності держави. Адже у кримінальному провадженні задіяні різні субʼєкти: слідчий, який збирає докази, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, та слідчий суддя, який контролює дотримання прав і свобод людини, зокрема застосовує запобіжні заходи.

Іншими словами — справа Магомедрасулова чи інші «політичні» справи є вироком всій системі кримінальної юстиції, а не винятково СБУ. Щобільше, якщо СБУ максимально вивести з-поза цієї системи (а в цьому і полягає ідея реформи, яка серед іншого обмежує підслідність Служби), то і можливість залучати її до політичних справ стане меншою. А далі потрібно деполітизація всієї системи кримінальної юстиції, що не є предметом цієї статті.

Ефективніше у цьому аспекті було б змістити фокус дискусії з прив’язки до персоналій до пошуку системних інституційних рішень. Так, варто говорити про поступову реформу Служби, яка трансформуватиме і розвиватиме саму структуру й при цьому посилювати демократичний контроль за нею. Зокрема, це можуть робити нардепи через профільний Комітет з питань нацбезпеки, оборони і розвідки.

На початку 2027 року планують створити окремий Комітет ВРУ, який забезпечуватиме контрольні функції Парламенту за діяльністю органів спецпризначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спецпризначення та розвідувальних органів. Він функціонуватиме відповідно до найкращих європейських практик і буде захищений від необґрунтованого політичного впливу. Цей захід Дорожньої карти з питань верховенства права посилює субʼєктність Парламенту у контролі за СБУ.

Окрім того, стежити за роботою Служби має незалежний омбудсмен/наглядовий орган для розслідування індивідуальних скарг та інших питань, повʼязаних із діяльністю СБУ. Створення цієї посади або органу згідно з європейськими стандартами передбачено Дорожньою картою до першого кварталу 2027 року.

Про реформу говорять ще з 2021 року. Її мета — трансформація спеціальної служби у невелику мобільну високотехнологічну структуру, на кшталт британської MI5, з вичерпним переліком завдань: контррозвідка, боротьба з тероризмом та охорона держтаємниці.

Фундаментом для цього мав стати законопроєкт № 3196-д, ухвалений у першому читанні у січні 2021 року. Він передбачав демілітаризацію служби, позбавлення її невластивих функцій досудового розслідування згаданих видів економічних злочинів і посилення контррозвідувального блоку. Відповідну ініціативу готували враховуючи рекомендації ЄС і НАТО та стратегічних документів з розвитку сектору безпеки.

Однак контекст кардинально змінився. Наразі цього законопроєкту вже недостатньо, тож необхідні зміни намагатимуться ввести через кілька законодавчих ініціатив, центральною з яких має стати новий Закон України «Про Службу безпеки України».

Дорожня карта з питань верховенства права встановлює дедлайни цих нововведень. У її розробці брала участь і сама СБУ, свою оцінку надала і Єврокомісія. У четвертому кварталі 2025 року мають фіналізувати аналіз законодавства ЄС і НАТО, а до першого кварталу 2026 — ухвалити новий Закон «Про СБУ». Відповідно до вимог міжнародних партнерів він має зосередити діяльність служби на контррозвідці, боротьбі з тероризмом, кібербезпеці та захисті держтаємниці. До того ж на слідчі та оперативні підрозділи поширюється великий блок реформ, повʼязаних з діяльністю органів правопорядку.

Зміни до законодавства можливі. Лише у 2025 ухвалили два закони, які уточнюють структуру, посилюють соціальні гарантії та збільшують чисельність працівників СБУ. Також Службі надано право самостійно звертатися до Уряду або Президента з проєктами змін до законодавства (раніше це відбувалося за посередництва Міністерства внутрішніх справ).

Час на обговорення, чи потрібна реформа СБУ, вже давно минув. Зараз українська влада має чіткі зобов’язання і перед суспільством, і перед Європейським Союзом. Зміни в структурі мають бути в інтересах і самої СБУ: орган потребує очищення своєї репутації й утвердження довіри людей як у верховенство права, так і в те, що старі патерни не повторяться і спецслужба не буде ще одним інструментом політичних впливів та карального впливу.

Скандали довкола СБУ, події липня 2025 року, подальші кримінальні провадження, підозрюваними у яких є детективи НАБУ, досвід «політичного хитання» керівників окремих інституцій вказують на довгострокові негативні наслідки в умовах війни. Тож відновлення довіри до СБУ не як «органу політичного переслідування» чи «каральної дубини Президента» є порівняно новою ціллю розвитку Служби, яка виникла у 2025 році.

Щобільше, реформа СБУ — умова подальшої євроінтеграції України. Служба безпеки України може трансформуватися із багатофункціонального органу правопорядку з ознаками політизованості в сучасну стратегічну спецслужбу європейського зразка, що узгоджується з стандартами ЄС та НАТО. Питання лише, чи вистачить українській владі політичної волі, щоби цей шанс не змарнувати.

Стартувала програма Civilian Security Sector Reform (CSSR), у межах якої Лабораторія законодавчих ініціатив разом з іншими громадськими організаціями, аналітичними центрами та експертами говорили про реформу сектору цивільної безпеки і те, як зробити її більш дієвою, прозорою і такою, що відповідає стандартам ЄС.

Обговорювали й те, як громадянське суспільство може реально впливати на імплементацію Плану заходів на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку — ключового документа трансформації на 2023–2027 роки. Важливою частиною події став пошук «точок входу» для громадських організацій у впровадження реформи через підтримку органів влади, зокрема у підготовці законопроєктів та стратегічних документів.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін розповідав про прогрес та виклики у виконанні Плану заходів КСП.

За словами експерта, реформа органів правопорядку потребує комплексного підходу: розділ 24 acquis ЄС містить не лише перелік унікальних заходів, а й перш за все відсилає до Комплексного стратегічного плану. Тобто завдання подвійне і стосується не лише конкретних органів, а й правил, за якими вони працюють — змін до кримінального процесу, судово-експертної діяльності, кримінальної політики тощо. Відповідальними за виконання цих заходів є насамперед МВС, Офіс Генпрокурора та Мінʼюст. Водночас Євген Крапивін зазначив, що громадських організацій, які спеціалізуються на цих аспектах значно менше, ніж у антикорупційній чи судовій реформі.

Щодо аспектів впровадження Комплексного стратегічного плану учасники сесії обговорили такі питання:

• як КСП і План заходів вписані у виконання зобов’язань за розділами 23 та 24;
• роль КСП у реформі органів правопорядку;
• чому виконання Плану заходів дорівнює виконання вимог ЄС;
• де у цьому процесі потрібна участь громадськості.

Нагадаємо, у 2023 році ухвалення Комплексного стратегічного плану (КСП) стало виконанням однієї з семи рекомендацій Європейської Комісії щодо отримання Україною статусу кандидата на членство у ЄС, наданих у червні 2022 року. А вже наступного року Кабінет Міністрів України розпорядженням від 23.08.2024 № 273 затвердив План заходів, який містить детальний перелік заходів для втілення стратегічних пріоритетів і спрямований власне на виконання КСП. У 2025 році КСП став невідʼємною частиною Дорожньої карти з питань верховенства права, адже його виконання є одним з євроінтеграційних заходів за Розділом 24 acquis ЄС.

Більше про окремі стратегічні пріоритети Плану заходів розповідаємо у одному з матеріалів Лабораторії законодавчих ініціатив.

Програма «Підтримка реформування сектору цивільної безпеки» (Civilian Security Sector Reform, CSSR) спрямована на підтримку євроінтеграційних цілей України шляхом надання допомоги українським партнерам у реформуванні сектору правоохоронних органів відповідно до Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки. та його Плану дій. Вона реалізується за підтримки Міністерством закордонних справ, Співдружності та розвитку Великої Британії.