Лобізм, простими словами, це будь-який вплив на представників влади з метою формування певним чином державної політики в окремій сфері чи відстоювання інтересів окремих груп.

Треба розуміти, що насамперед здійснення лобістської діяльності – це багатомільйонний, якщо не багатомільярдний бізнес. Фармацевтичні компанії, виробники електроніки, власники компаній з видобування корисних копалин витрачають сотні тисяч доларів щороку на послуги лобістів, адже у тому числі від цього залежатиме їх майбутній дохід.

У міжнародній практиці лобіювання інтересів окремих груп доволі поширене явище. Основні міжнародні стандарти у сфері лобізму та все, що з ним пов’язано, висвітлено в низці рекомендацій та резолюцій Ради Європи і Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). На рівні окремих держав функціонує власне законодавче регулювання.

Найбільш яскравий приклад застосування можливостей лобізму у всій його повноті – США. Тому не дивно, що багато країн, які поки намагаються легалізувати лобізм, наслідують саме американський досвід. Водночас з 27 держав-членів Європейського Союзу більшість країн мають на сьогодні ухвалені правила та норми щодо лобіювання. Так, 6 країн прийняли окремі закони щодо регулювання лобістської діяльності (Ірландія, Франція, Австрія, Литва, Польща, Словенія), а у 9 – діє саморегуляція лобістів, що пояснюється м’яким механізмом контролю (Німеччина, Італія, Іспанія, Нідерланди, Фінляндія, Чехія, Хорватія, Латвія, Румунія).

Як правило, спільними рисами лобізму в цих країнах є: реєстрація особи, яка бажає надавати лобістські послуги, за певною процедурою; наявність відкритого реєстру лобістів; звітування лобістів про свою діяльність перед владними структурами та громадськістю; встановлення окремих обмежень під час здійснення такої діяльності; обов’язок дотримуватися встановлених правил поведінки тощо.

Натомість існування лобізму в українських реаліях можна порівняти з «котом Шредінгера»: лише відкривши коробку, стає зрозумілим, що відбується в середині. Через те, що на законодавчому рівні лобізм в Україні не закріплений, складається враження, що йому немає місця в політичній площині, але це не так – лобізм у різних проявах активно використовується. Певною мірою така латентність всіх влаштовує, оскільки немає обов’язкових правил гри, а відтак можна діяти на власний розсуд, доволі часто обираючи корупційні способи досягнення бажаного результату.

Вже понад 20 років українська влада намагається унормувати суспільні відносини у сфері лобістської діяльності. Спроби розробити й ухвалити потрібні нормативно-правові акти – неодноразові. У 2009 році навіть було схвалено Концепцію проєкту Закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів» та прийнято Закон України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки», що передбачало, з-поміж іншого, ухвалення законодавства щодо визначення правових засад лобіювання. Але законодавчої бази немає досі.

Сьогодні увага посадовців, експертів та небайдужої громадськості прикута до двох законопроєктів, розробники яких поставили собі за мету нарешті перевести лобізм з формальних взаємовідносин у площину легітимності. Перший – законопроєкт народних депутатів Тимошенко Ю. та Власенка С. «Про державну реєстрацію суб’єктів лобіювання та здійснення лобіювання в Україні» (реєстр. № 3059 від 11.02.2020). Другий – законопроєкт Національного агентства з питань запобігання корупції «Про доброчесне лобіювання в Україні», розроблений на виконання Антикорупційній стратегії до 2025 року та Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки.

Команда Лабораторії законодавчих ініціатив намагалася дослідити обидва законопроєкти з точки зору врахування міжнародного досвіду і їх відповідності актам Ради Європи та ОЕСР. Розпочати потрібно з того, що об’єднує законопроєкти і чиї норми враховують вимоги міжнародних стандартів. І законопроєкт № 3059, і законопроєкт НАЗК визначають основні поняття процесу лобіювання, запроваджують в Україні реєстр лобістів з відкритим доступом та наводять мінімальні вимоги до інформації, що міститиметься в ньому, а також передбачають обов’язок звітування лобістів про свою діяльність.

Спільним також є те, що у законопроєктах частково дотримано принципів Рекомендацій Ради Європи щодо уникнення конфлікту інтересів та запровадження стандартів етичної поведінки лобістів. Однак самі запропоновані норми викликають певні занепокоєння. Наприклад, НАЗК пропонує в майбутньому затвердити власним актом Кодекс етичної поведінки учасників здійснення лобіювання, чиї етичні правила поведінки стануть обов’язковими для всіх учасників лобіювання. З такою пропозицією навряд чи можна абсолютно погодитися, зважаючи на те, що відповідно до міжнародної практики кодекс поведінки (етичний кодекс) є внутрішнім документом певного об’єднання людей за професійною ознакою, у тому числі лобістів, які домовилися дотримуватися певних правил у своїй діяльності. У такому випадку НАЗК виступатиме зовнішнім регулятором по відношенню до учасників процесу лобіювання, а відтак серед останніх може скластися упереджене ставлення до нав’язаних їм правил поведінки, навіть за умови проведення попередніх консультацій. Натомість законопроєкт № 3059 лише мимохіть згадує обмеження в контексті конфлікту інтересів, вказуючи лише про заборону суб’єкту лобіювання вручати подарунки та організовувати поїздки на користь охоплених осіб.

Також законопроєкти у своєму змісті, на жаль, не розмежували лобізм та громадську адвокацію, а отже не врахували важливий принцип Рекомендацій Ради Європи щодо залученості громадянського суспільства до політичного життя, який передбачає, що правове регулювання лобістської діяльності не має порушувати демократичне право громадян на висловлення своєї думки, звернення з петиціями до державних службовців, органів та установ, проведення кампаній за політичні зміни та зміни до законодавства. Цілком очевидним є виникнення певних побоювань, що звичайні громадяни чи громадські організації більше не зможуть впливати на депутатів та державних службовців для впровадження позитивних змін у суспільному житті.

Отже, обидва законопроєкти наразі потребують певного удосконалення та врахування пропозицій і зауважень заінтересованих сторін, що може суттєво вплинути на ймовірність прийняття того чи іншого законопроєкту. Варто зазначити, що законопроєкт № 3059 з кінця березня 2021 року після деякого доопрацювання так жодного разу і не потрапив до порядку денного Верховної Ради України. Водночас законопроєкт НАЗК, судячи з інформації, що міститься в Інформаційній системі моніторингу реалізації Державної антикорупційної політики (ІСМ ДАП), на розгляд Уряду поки не передано. Тож яка доля цих законопроєктів – далі буде видно. Можливо, невдовзі ми станемо свідками появи нового законопроєкту або навіть декількох.

У будь-якому випадку українське суспільство потребує появи виваженого та дієвого законодавства про лобізм, яке б врахувало найкращий міжнародний досвід та позиції заінтересованих сторін. Таке законодавство має стате рушієм позитивних змін, механізмом запобігання корупційних проявів, а не черговим актом популізму владних структур.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Громадянське суспільство для післявоєнного відновлення України та готовності до ЄС», який реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу.

15 вересня 2023 року Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) провела навчальні заходи для представників парламенту та уряду для обговорення проблемних питань, що виникають під час розробки та опрацювання законопроєктів. Ці заходи підготовлені в рамках проєкту «Громадянське суспільство для післявоєнного відновлення України та готовності до ЄС», який фінансується Європейським Союзом.

Контекст. Законотворчий процес – живий організм, який постійно потребує вдосконалення. Один з інструментів для цього, який можна використовувати вже зараз – оцінка законодавчого впливу. Така практика небезпідставно вважається дієвим інструментом для покращення законопроєктів, зокрема, під час експертно-аналітичного розгляду.

Під час заходів учасники обговорили наявні прогалини та виклики в процесі розробки законопроєктів та шляхи вирішення цих проблем.

Модерував дискусії директор аналітичного напряму Лабораторії законодавчих ініціатив Олександр Заславський. Він розповів про переваги методології оцінки законодавчого впливу:

Тетяна Лукеря, залучена аналітикиня ЛЗІ, розповідала про міжнародний досвід використання цього інструменту та нюанси, які треба враховувати, адаптуючи інструмент до українських потреб:

Михайло Теплюк, заступник Керівника Апарату Верховної Ради України – керівник Головного юридичного управління ВРУ, наголосив на потребі переосмислення підходу оцінювання ефективності законопроєктів:

Олег Войтович, заступник Державного секретаря Кабінету Міністрів України зазначив, що для розробки якісних законів необхідна співпраця парламенту та уряду:

У червні 2022 року премʼєр-міністр Денис Шмигаль представив «План Відновлення України». Важлива частина Плану – це (знову) реструктуризація Кабінету Міністрів. Та нас найбільше цікавить те, чого там немає, а саме – реструктуризація парламентських комітетів. Ми переконані, що без цієї зміни реформа буде неповною, ба більше: вона послаблює становище парламенту як найвищої представницької інституції України, адже нівелює його контрольні повноваження.

Єдиним законодавчим та вищим представницьким органом в Україні є Верховна Рада. Парламент представляє інтереси громадян, створює закони та «починає» реформи, які вплинуть на життя кожного – це є основою законодавчої функції.

Проте «руками» Парламенту є інша установа – Уряд. Саме він впроваджує всі рішення, затверджені Верховною Радою. Що важливо: Кабінет Міністрів мусить бути підзвітним депутатам. Непідконтрольний парламенту уряд в якийсь момент може вирішити, що парламент йому не потрібен, і фактично захопити владу в країні або ж діяти на власний розсуд, не зважаючи на інтереси громадян. Аби не допустити цього, ми маємо таку систему: парламент призначає міністрів, він же може розпустити Кабмін, а контроль над діяльністю міністерств надається саме парламентським комітетам.

В українських умовах членство в комітетах часто є розмінною монетою в політичних домовленостях між фракціями. Це цілком нормальна ситуація, та в ідеалі комітет має укладатися спеціалістами відповідних комітетам сфер. Отже, є укладені комітети, кожен зі своєю сферою відання. Як же відбувається контроль?

Через використання наявних інструментів, як, наприклад, виклик міністра напряму для обговорення актуальних питань або надсилання запитів, депутати можуть чітко простежувати, як виконуються проголосовані законопроєкти, чи ефективно справляється міністерство та чи є якісними законопроєкти взагалі. Завдяки цьому депутати можуть покращувати законодавчу базу або ж, за неефективності міністра, навіть відправляти його у відставку.

Парламентський контроль – це ще один запобіжник, допомагає утримувати баланс між різними гілками влади та не допускати надмірного посилення виконавчої. 

На цьому наголошується, зокрема, у рекомендаціях Європарламенту щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України. Цій рекомендації вже 6 років, проте вона і досі актуальна, адже відповідності між комітетами і міністерствами у нас досі немає ні кількісно, ні за предметами відання.

Натомість є інші варіанти взаємодії міністерств і комітетів. Найгірший з них – коли одне міністерство підзвітне одразу декільком комітетам. Тоді парламентський вплив розпорошується, незрозумілим стає розподіл сфер контролю між комітетами. А в найгіршому випадку може початися конкуренція між комітетами за контроль над міністерством.

Пояснюємо на прикладі Міністерства економічного розвитку, створення якого є в планах нової реформи. Оскільки до його складу ввійде Міністерство аграрної політики, то і відповідний парламентський комітет буде займатись контролем новоствореного міністерства разом з комітетом з питань економічного розвитку.

Але який комітет у цьому випадку буде головним? Хто і за якими стандартами має право оцінювати роботу міністерства? Адже, в теоретичній ситуації, за якої відбувається значний економічний ріст, але, разом з тим, і занепад аграрної сфери, ці два комітети даватимуть абсолютно протилежну оцінку ситуації і матимуть протилежні позиції щодо потенційного зміщення міністра. Чиє слово буде вирішальним у такому разі? На це питання немає відповіді.

Субоптимальним, проте далеко не найгіршим варіантом є протилежна ситуація: один комітет контролює відразу два міністерства. Хоча такий розподіл і не загрожує конфліктом всередині парламенту та втратою контролю над виконавчою гілкою влади, проте велика кількість напрямів зазвичай знижує ефективність контролю.

Саме це ми можемо спостерігати в сучасній Раді – наразі два комітети контролюють по два міністерства. Комітет із питань соціальної політики та захисту ветеранів має два відповідні міністерства. Така ж ситуація склалась і з Комітетом з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Наприкінці 2022 року Міністерство розвитку громад і територій та Міністерство інфраструктури обʼєднали в єдине ціле – це нове відомство також називають Міністерством відновлення. Але це ще не все.

Чи не найцікавіша доля чекає на Міністерство стратегічних галузей промисловості, створене лише два роки тому. Його планують розділити на два міністерства – економічного розвитку та цифровізації.

Це міністерство створювалося, у першу чергу, для розвитку такої стратегічної галузі, як оборонно-промисловий комплекс. Ця ж галузь належить до відання Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Отож, якщо ця сфера відійде новоствореному Міністерству економічного розвитку, то воно буде підконтрольним вже двом комітетам. Далі – цікавіше: Міністерство економічного розвитку абсорбує в себе і Міністерство аграрної політики та продовольства. Відповідно, і Комітет з питань аграрної та земельної політики буде відповідати за контроль над новим міністерством. Складається ситуація, за якої надважливе відомство буде підконтрольне відразу ж трьом комітетам.

Якщо кількість комітетів не зміниться, а реформа Кабміну продовжиться так само, то цілих три міністерства будуть підпорядковані відразу двом і більше комітетам кожне. У табличці нижче прописано якраз такі міністерства, які отримають більше одного комітету.

Структура, за якої одразу два і більше комітетів контролюють роботу одного міністерства є неоптимальним варіантом.

Нічого нового немає під сонцем. Не є винятком й ідея зменшення кількості міністерств. Вже не один раз їх розділяли, знову обʼєднували і будували плани по зміні структури Уряду. І все це – тільки за останні 4 роки. Проте незмінною залишалась структура парламентських комітетів. Нова реформа має шанси стати системною, лише якщо її частиною стане і зміна кількості та предметів відання комітетів.

Найоптимальнішим варіантом є переформатування таким чином, аби кожне міністерство отримало по одному відповідному комітету, яке могло би наглядати за діяльністю Уряду в конкретній сфері. Справді системна реформа Кабміну має охоплювати і парламент, а головним принципом має бути збереження балансу між різними гілками влади.

Цю статтю підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Реформа децентралізації, а разом з нею і передача ресурсів та повноважень на місцевий рівень збільшили кількість інструментів участі для мешканців громад. У громадах з’явилося більше можливостей для тих змін, які можуть ініціювати самі мешканці громади – бюджети участі, електронні петиції, консультації під час розробки проєктів рішень, громадський контроль та інші опції для забезпечення прозорості локальних процесів. Ці інструменти закріплені на законодавчому рівні. Але як громада може долучатися до вирішення місцевих проблем? І чи дозволяють це умови воєнного стану?

Повномасштабне вторгнення росії в Україну і запровадження воєнного стану створюють деякі обмеження для громадян – і в контексті форм громадської участі, і доступу до публічної інформації. Це пов’язано насамперед із питанням безпеки, адже ворог намагається використати всю можливу доступну (у тому числі публічну) інформацію як зброю проти нас.

Зокрема, під час воєнного стану органи місцевого самоврядування або їхні «замінники» – військово-цивільні та військові адміністрації – можуть не оприлюднювати проєкти рішень. Робота депутатських комісій та місцевих рад не оголошується попередньо та може відбуватися у закритому форматі. Публічні електронні реєстри (особливо щодо земельних ділянок, містобудівної документації) можуть бути закриті для громадян. Крім того, у деяких громадах тимчасово припинилося проведення конкурсів громадського бюджету або відтермінувалися проєкти бюджетів участі (Це врегульовано Постановою КМУ, яка легітимізує вільне розпорядження/передачу місцевих коштів з метою протидії російській агресії. Фактично бюджетні кошти, які закладалися на реалізацію ініціатив, перенаправляються на військові потреби). Це пов’язано із особливостями бюджетного процесу в умовах воєнного стану та обмеженістю фінансових ресурсів.

Усе це так чи інакше змінює відносини органів місцевого самоврядування і громади, закладені реформою децентралізації, і, відповідно, зменшує можливості громадян впливати на місцеву владу. Але варто пам’ятати, що всі вище перераховані обмеження є тимчасовими, і громадяни не позбавляються прав участі у житті своєї громади. На сьогодні немає жодного законодавчого акту, який би повністю це забороняв.

В українському законодавчому полі відсутній єдиний закон, який би регулював процедури усіх форм громадської участі. Основні форми участі громадян на місцевому рівні визначені у статутах, положеннях громад та у таких законах:

• ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»
• ЗУ «Про органи самоорганізації населення»
• ЗУ «Про звернення громадян»
• ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад»

Отже, участь громадян не обмежується тільки виборами голови громади і депутатів, які, до речі, заборонено проводити під час воєнного стану (принаймні поки). Громадянам також гарантується право на вільний доступ до інформації про діяльність місцевої влади, відвідування засідань органів місцевого самоврядування, подання електронних петицій, проведення громадських слухань тощо. Які з них можна використовувати в умовах воєнного стану, а які доведеться відкласти на потім – розповідаємо далі.

Місцевий референдум (ст. 7) – форма прямого волевиявлення мешканців громади. На референдумі можуть розглядатися будь-які питання, окрім тих, які заборонені Конституцією (питання податків, бюджету та амністії) та які належать до повноважень державної влади, а не місцевої. Наприклад, місцевим референдумом у громаді може вирішуватися питання ліквідації чи реорганізації комунальних навчальних закладів, затвердження статуту громади чи змін до нього, програми розвитку громади, дострокового припинення повноважень голови громади тощо.

Рішення, які приймаються місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання. Але організувати та реалізувати його проведення не так просто. Для цього потрібна ініціативна група громадян, збір підписів серед виборців, фінансові ресурси для його організації.

Проте на сьогодні проведення референдуму неможливе із двох причин. По-перше, в Україні діє воєнний стан, в умовах якого забороняється проведення виборів, а референдуми є їхнім різновидом. По-друге, наразі інститут місцевого референдуму у національному законодавстві згадується фрагментарно в окремих законодавчих актах, оскільки у 2012 році втратив чинність основний закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми». Тому щодо процедурних аспектів проведення цієї форми участі утворився правовий вакуум. У ЗУ «Про місцеве самоврядування» зазначається про те, що порядок призначення і проведення місцевого референдуму, перелік питань визначаються законом про референдуми. Проте цього закону на сьогодні немає. У Верховній Раді є зареєстрований ще у 2021 році законопроєкт № 5512 «Про місцевий референдум», але його не ухвалено досі.

Загальні збори громадян (ст. 8) передбачають безпосередню участь громадян у вирішенні питань місцевого значення. Наприклад, це можуть бути збори мешканців під’їзду, вулиці, мікрорайону для обговорення проблем своєї території, внесення пропозицій до органів місцевого самоврядування, обговорення проєктів рішень ради. На зборах громадяни можуть вимагати від органів місцевого самоврядування звіти та заходи щодо проблемних питань (наприклад, щодо стану навколишнього середовища, забезпечення соціальними послугами різних категорій громади, благоустрою тощо). Порядок проведення загальних зборів громадян визначається статутом конкретної територіальної громади. Будь-який мешканець громади може ініціювати загальні збори, якщо виникла потреба у вирішенні питання чи створення будинкових комітетів (наприклад, ОСББ). Якщо мешканець громади ініціює такі збори, то повідомлення разом із порядком денним надсилається до місцевої ради, публікується на офіційному веб-сайті, поширюється у ЗМІ.

У період воєнного стану цей інструмент участі офіційно працює. Єдине, можуть виникнути труднощі в організації зборів, особливо у тих громадах, де значна кількість мешканців виїхали у безпечніші регіони. Рішення загальних зборів громадян повинні розглядатися органами місцевого самоврядування. Якщо ж місцева влада вирішить не враховувати рішення загальних зборів, то вона має надати аргументовану відповідь про відмову у прийнятті такого рішення.

Місцеві ініціативи (ст. 9) – право членів територіальної громади ініціювати розгляд у раді будь-якого питання, яке відноситься до місцевого самоврядування. Це можуть бути питання щодо земельних відносин, соціальних, адміністративних, освітніх, медичних послуг тощо. Наприклад, ініціативи про створення комунального центру реабілітації ветеранів, недопущення забудови міста, висадження дерев вздовж вулиці, розвиток транспортної інфраструктури, проведення ремонту освітнього закладу тощо. Місцеві ініціативи також можуть стосуватися складу комісій ради – наприклад, можна вносити пропозиції щодо змін до персонального складу комісії і виключення певного депутата, якщо мешканці громади йому не довіряють. Фактично, через місцеві ініціативи мешканці громади можуть готувати проєкти рішень, як це роблять депутати, і які обов’язково мають розглядатися на сесії ради.

У період воєнного стану цей інструмент участі є доступним для мешканців громад навіть у ситуації, якщо засідання ради не є гласним. Питання ініціативної групи попередньо вноситься у порядок денний засідання, повідомляється про день засідання і обов’язково обговорюється всіма членами ради за участі цієї групи.

Громадські слухання (ст. 13) – право територіальної громади проводити зустрічі з депутатами ради або посадовими особами. Це свого роду публічні збори для обміну думок, на яких громадяни можуть висловитися щодо проблемних питань, а представники ОМС – почути потреби мешканців громади.

Наприклад, перед прийняттям рішення щодо побудови сміттєпереробного заводу ОМС може організувати громадські слухання, щоб отримати зворотній зв’язок від мешканців щодо цього. Таким чином, громадські слухання є не просто інструментом інформування мешканців громади про актуальні питання, а й залучення громадян до вирішення місцевих проблем.

Громадські слухання проводяться не рідше 1 разу на рік, хоча на практиці ця вимога закону не завжди діє. Усі пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, обов’язково повинні розглядатися органами місцевого самоврядування.

У період воєнного стану організувати та провести громадські слухання може бути складно. Насамперед тому, що представники ОМС сьогодні вирішують нагальні питання, пов’язані із військовими потребами, ВПО, гуманітарною допомогою. Або ж консультації з громадськістю проводяться неформально чи в онлайн-форматі. Громади використовують для цього онлайн-платформи – е-DEM, google-форми, чат-бот Дія. Наприклад, у Калуській і Червоноградській громадах використовували такі формати участі для перейменування вулиць.

Консультативні опитування громадян (ст. 43) – форма участі, яка застосовується для виявлення думки мешканців щодо потреб, проблем громади. Районні й обласні ради на своїх пленарних засіданнях приймають рішення за пропозицією територіальних громад щодо проведення такого опитування. Результати цього опитування враховуються у прийнятті відповідних рішень. Здебільшого таке опитування передбачає однозначні відповіді – «так» або «ні» – та стосуються якихось конкретних проблем. Консультативне опитування громадян є гнучким, оскільки може проводитися для окремого будинку, кварталу, вулиці – все варіюється залежно від рішення місцевої влади. Таке опитування займає небагато часу, і учасники опитування мають разово відповідати на питання. Обмежень щодо системності проведення таких опитувань немає – вони можуть відбуватися залежно від виникнення запитів. Наприклад, якщо існують дискусії навколо певного проєкту рішень ради щодо благоустрою, озеленення, місцевої інфраструктури, безпеки навколишнього середовища тощо.

Органи самоорганізації населення (ст. 14) створюються для вирішення окремих питань місцевого значення. Ці органи можуть бути наділені власними фінансами, майном, повноваженнями. А створюються вони за ініціативою жителів будинку, кварталу, вулиці, мікрорайону.

Умовно, мешканці населеного пункту створенням таких органів можуть прямо впливати на рішення ради та проводити моніторинг щодо їхнього виконання. Це, фактично, – інструмент прямої демократії. Є чимало прикладів питань, які можуть вирішуватися органами самоорганізації населення. Наприклад, планується зведення житлового комплексу, але його будівництво не погоджували з місцевими мешканцями, які живуть у тому районі. У такому разі мешканці можуть самоорганізуватися і створити комітети, які не допускають незаконну забудову. Або ж в окрузі розбита дорога, і депутат місцевої ради не реагує на проблему. Тут теж створення вуличних комітетів сприяє просуванню питання у ЗМІ та на рівень ОМС.

Є й інші випадки, коли можуть створюватися органи самоорганізації населення. Наприклад, якщо у погано облаштованому кварталі громади є активна частина мешканців – вони можуть об’єднатися для системного просування своїх ідей.

Об’єднання в ОСН має подвійну перевагу – його діяльність може підсилювати роботу депутатів округу, а може бути спротивом, якщо депутат зловживає своїми повноваженнями і витрачає бюджетні ресурси на власні потреби. Округ, за яким закріплений депутат, є зазвичай більшим, ніж вулиця, будинок чи квартал. Тому часто депутату може не вистачати ресурсу і часу, щоб лобіювати певне рішення на користь громади або навіть дослідити проблему глибше. Відповідно, у цьому випадку ефективним буде квартальний чи вуличний комітети, які, по суті, виконують роль депутатів, пропонуючи рішення проблем. Єдине, звісно, ініціатори з органів самоорганізації населення не можуть голосувати у раді за ці рішення.

Створення ОСН може бути особливо ефективним у процесі відновлення територій, адже їхня діяльність стосується різних сфер. Враховуючи те, що ОСН разом з депутатами представляють жителів вулиці, будинку, кварталу тощо, їхня ініціатива може мінімізувати ризики зловживань та корупції. Ще однією перевагою функціонування такого органу у процесі відновлення територій є можливість залучення фінансування, оскільки ОСН фінансуються не тільки коштами місцевого бюджету, але і добровільними внесками осіб та іншими надходженнями, які не заборонені законодавством.

Звернення громадян – викладені у письмовій або усній формі пропозиції, заяви і скарги, електронні петиції. Звернення можуть стосуватися будь-якого питання, яке турбує мешканців громади або потребує негайного вирішення. У період воєнного стану ця форма участі є поширеною, оскільки значно збільшилася кількість осіб, які потребують консультацій щодо соціальних послуг, відновлення житла тощо. У деяких регіонах створили спеціальні центри надання консультативної допомоги (наприклад, у Львові функціонує Міський центр підтримки вимушено переміщених осіб). Ще одна форма громадської участі – доручення виборців своєму депутату місцевої ради – регламентована у ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад». Виборці можуть подавати своєму депутатові місцевої ради доручення на зборах, під час його звітів чи зустрічей з ним. Ці доручення стосуються будь-яких питань і потреб відповідного до виборчого округу чи громади в цілому (наприклад, ремонту доріг, відновлення освітнього закладу тощо). Таке доручення має бути підтримано (шляхом голосування) більшістю присутніх на зустрічі (зборах). Депутат повинен донести зміст доручення місцевій раді, і відповідно до наявних ресурсів приймається рішення щодо його реалізації. Цей інструмент дозволяє об’єднувати зусилля всієї громади для виконання доручення, оскільки участь у реалізації можуть брати як виборці округу, так і ОСН.

Національне законодавство, воєнний стан та обмеження, пов’язані з ним, не забороняють повної участі громадян у місцевому самоврядуванні. Більше того, у Верховній Раді на сьогодні прийнятий у першому читанні законопроєкт «Про внесення змін до ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законодавчих актів України щодо народовладдя на рівні місцевого самоврядування», за яким покращується процедура організації форм участі. Тому навіть у сьогоднішніх умовах для органів місцевого самоврядування важливим є не відмовлятися від використання інструментів участі громади, які формально затверджені у їхніх статутах чи положеннях. Залежно від рівня безпеки і можливостей кожного регіону можна використовувати гнучкі форми участі – електронні консультації з громадськістю, дистанційні конференції, опитування мешканців тощо. Такі механізми участі, окрім їхньої доступності, покращать якість рішень відповідно до потреб різних соціальних категорій, адже у регіонах збільшилася кількість ВПО, відбулася релокація бізнесу, виникла необхідність перерозподілу бюджетів, залучення додаткових ресурсів тощо. Це вимагає посиленої взаємодії з громадою.

Цей матеріал підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Лабораторія законодавчих ініціатив та Парламентський центр Канади у співпраці із програмою PROTECT презентували посібник із підготовки оцінки законодавчого впливу для представників Міністерства оборони України.

Оцінка впливу — це важливий етап у процесі ухвалення рішень, який дозволяє визначити та оцінити майбутні наслідки та ймовірні впливи запропонованих рішень до того, як вони будуть ухвалені і впроваджені. Закони (або більш широко – державні політики) приймаються з визначеною метою та очікуваним результатом. Оцінка того, як закон (або інші інструменти державної політики) досягне мети, є вагомою частиною законодавчого контролю.

Оцінка впливу як аналітичний інструмент використовується в процесі розробки політики у багатьох урядах в усьому світі. Однак для України оцінка впливу усе ще не є поширеним явищем для законотворців.

Лабораторія законодавчих ініціатив та Парламентський центр Канади працювали разом з двома комітетами ВРУ – Комітетом з питань правоохоронної діяльності та Комітетом з питань інтеграції України до Європейського Союзу – над адаптацією канадського досвіду проведення оцінки законодавчого впливу на український контекст.

У рамках проєкту обидва комітети ВРУ значно покращили свої навички у проведенні оцінки законодавчого впливу. Загалом було підготовлено 18 аналітичних документів: 8 – Комітетом з питань правоохоронної діяльності, 10 – Комітетом з питань інтеграції України в ЄС.

Підготований за результатами роботи посібник є описом методології оцінки законодавчого впливу, законодавчої процедури в Канаді та Україні, а також досвіду підготовки оцінки двома комітетами ВРУ — Комітету з питань правоохоронної діяльності та Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.

Застосування канадського досвіду проведення оцінки законодавчого впливу в Україні сприятиме більш глибинному вивченню проблеми, яку вирішує законодавча ініціатива, її причин, і в результаті – визначенню прогнозу наслідків у разі прийняття законопроєкту. Систематичне використання цією методики допоможе підвищити якість законопроєктів і сприятиме до зменшення законодавчого спаму.

Надалі планується проведення тренінгів, підготовка навчальних матеріалів та поширення цього досвіду серед інших комітетів Верховної Ради України.

Реформа децентралізації розпочалася ще у 2014 році і є актуальною як для суб’єктів законодавчих ініціатив, так і для місцевої влади. Децентралізація – це насамперед наближення послуг до людей. Одним з механізмів розвитку децентралізації є інститут старости.

Запровадження інституту старости мало дві мети: по-перше – підтримка балансу довіри до місцевого самоврядуванняСтаростинський округ утворюється відповідною сільською, селищною, міською радою у складі одного або декількох населених пунктів (крім адміністративного центру територіальної громади), на території якого (яких) проживає не менше 500 жителів. При утворенні старостинських округів враховуються історичні, природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток таких старостинських округів та відповідної територіальної громади., а по-друге – мінімізація політичної напруги у громадах, створених з кількох населених пунктах.

Першопочатково інститут старости розглядався як певна заміна посаді сільських, селищних, міських голів, адже після об’єднання сіл/селищ/міст багато з них припинили свою діяльність. Староста, як людина, що працює «на місці», добре знає специфікуУ контексті довіри до інститутів суспільства та політиків зберігається тенденція більшого рівня довіри до місцевої влади, аніж до національної. Зокрема, станом на серпень 2021 року довіра до голови міста (селища, села), в якому проживає респондент – 57%, ради міста (селища, села) – 51%. Натомість довіра до Президента України – 36%, до уряду – 22%, до Верховної Ради – 19% – дослідження проведене Центром Разумкова з 29 липня по 4 серпня 2021. Було опитано 2019 респондентів. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з ймовірністю 0,95. свого старостинського округу.

Від часу запровадження інституту старости у 2015 р. відбувається багато дискусій щодо таких тем:

1. Територія громади та утворення старостинських округів.
2. Чіткі підстави для обрання старост на цих територіях: у голів громад виникало занепокоєння щодо того, чи не будуть старости використовувати свої повноваження та довіру громади задля нарощування передвиборчих ресурсів.
3. Якою має бути кваліфікація старости і чи повинен відбуватися відбір на посаду.
4. Як обирається староста – шляхом прямих чи непрямих виборівВарто зазначити, що прямі вибори передбачають обрання представників безпосередньо виборцями, а непрямі – обрання виборцями представників (у цьому випадку голови громади), які мають право від їхнього імені обирати кандидатів на відповідні посади.. Зокрема, відбувалися зміни в порядку обрання старости – спочатку у Виборчому кодексі було прописано, що староста буде обиратися прямим шляхом на місцевих виборах, проте у 2019 році процедура змінилася на підбір кандидатури головою із подальшим затвердженням на сесії місцевої ради. У контексті цього вносилися пропозиції та зміни до законів задля узгодження процедури обрання старости і дотримання конструктивного політичного балансу між повноваженнями голови громади та старости.

Станом на жовтеньДані моніторингу реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади. 2021 року у громадах вже затверджено 7861 старост, утворено 8177 старостинських округів.

Саме для удосконалення правового регулювання, 29 липня 2021 року президент підписав Закон щодо розвитку інституту старостРоль старости та основні його повноваження регламентовані ст. 541 ЗУ «Про місцеве самоврядування». (законопроєкт № 4535), який визначає повноваження старости та процедуру їх обрання. Ці зміни передбачають:

• Утворення старостинських округів чітко віднесено до компетенції відповідних місцевих рад.
• Виключено імперативну норму, що староста є членом виконкому. Тепер прийняття такого рішення віддано на розсуд голові громади. Чому це важливо? У великих громадах, які укрупнилися за рахунок суміжних територій, збільшення виконкому може призвести до неефективного управління.
• Визначено статус, повноваження та процедуру обрання старости. Тепер голова громади має провести консультації із мешканцями громади до того, як подати кандидатуру на розгляд ради. Це дозволить, з одного боку, навчитися головам громади приймати політичні рішення і залучати громаду до цього, а з іншого – це мінімізує політичний дисбаланс у громаді, адже мешканцям дається право долучатися до переговорів щодо кандидатур на посаду старости і пропонувати свої рішення.

Покращилися і можливості впливу мешканців громади на прийняття рішень місцевою владою. Нововведення у Законі дають можливість мешканцям громади впливати на прийняття рішення та вибір кандидатур старост, які, у свою чергу, представляють інтереси громади перед місцевою владою.

Така синергія дозволяє якісніше надавати послуги та знаходити ефективні варіанти вирішення проблеми, оскільки староста відслідковує їх. Виконання повноважень старости може посприяти підвищенню рівня громадської активності, адже староста сприяє утворенню та діяльності органів самоорганізації населення, громадських організацій та безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення. Окрім того, громада має можливість долучатися до відкритих зустрічей із старостою, де він звітує про свою роботу, як перд радою, так і перед мешканцями старостинського округу. Це також збільшує рівень довіри мешканців громади до старости.

Порядок громадських обговорень, закріплений в Законі, забезпечує реальний вплив мешканців на вибір старости. Визначено мінімальну кількість людей, яка має підтримати кандидатуру старости (щось на зразок кворуму), щоб голова міг внести її на розгляд місцевої ради. Така процедура убезпечує від несправжніх та малочисельних громадських обговорень і є певним аналогом виборів. Однак це має і свої обмеження – Закон не врегульовує, що має робити голова у разі низької явки на громадські обговорення або якщо учасники такого обговорення не змогли дійти згоди щодо запропонованої головою кандидатури.

Безсумнівно, без ефективних дій управлінців громади, громада не в змозі стати справді спроможною. З цією метою зміни до Закону надали більше можливостей головам громади для вибудовування ефективної управлінської лінії, яка б забезпечила діалог між мешканцями, депутатами, старостою. Для старост громад важливо взяти на озброєння всі інструменти, які передбачені для них та які є актуальними для громад. Зокрема, це:

• налагодження конструктивної співпраці з мешканцями та постійна комунікація з ними;
• залучення мешканців до розробки стратегії громади;
• донесення до органів місцевої влади пріоритетних проблем громади та напрацювання якісних механізмів їхнього вирішення;
• внесення пропозицій до виконавчих комітетів щодо сучасних інструментів для розвитку території;
• мотивування органів місцевого самоврядування до співпраці з іншими громадами та обмін досвідом.

Реформа децентралізації сприяла виникненню демократичних інструментів у громадах. Одним із таких інструментів є можливість укладання договорів між громадами – міжмуніципальне співробітництво.

Міжмуніципальне співробітництво передбачає співпрацю громад на договірній основі з метою вирішення існуючих проблем. Кінцевим результатом такого співробітництва має бути підвищення якості життя громад. Міста, селища, села мають низку проблем, які складно вирішувати самостійно. Ці проблеми стосуються не однієї громади, а декількох. Наприклад, очищення водойм, забезпечення якісного водопостачання та водовідведення, утримання пожежної охорони, переробка відходів тощо. Впоратися із цим простіше, якщо правильно співпрацювати – об’єднати матеріальний ресурс і зусилля із сусідніми громадами, які також зацікавлені у цьому. Тому громади можуть обирати співробітництво здебільшого з двох причин – економічнихЗважаючи на дефіцит бюджетних коштів, невеликі громади часто не в змозі самостійно надавати певні послуги. та кадровихСпільні знання та досвід, акумуляція кадрових ресурсів сприяють написанню та реалізації якісних проєктів і можливість залучення позабюджетних коштів..

Для визначення кількісного виміру міжмуніципального співробітництва громад ми проаналізували дані Реєстру договорів по співробітництву територіальних громадАналіз здійснений на основі Реєстру договорів по співробітництву територіальних громад (станом на 30.11.2021).. Загалом процес організації співробітництва територіальних громад унормований ЗУ «Про співробітництво територіальних громад», у якому зазначено 5 основних форм співробітництва (стаття 4).

Розподіл за формами муніципального співробітництва виглядає наступним чином:

• 508 договорів (66,7% із загальної кількості) – об’єднання ресурсівУ ЗУ – «реалізація спільних проєктів, що передбачає координацію діяльності суб’єктів співробітництва та акумулювання ними на визначений період ресурсів з метою спільного здійснення відповідних заходів». для реалізації спільних проєктів, заходів;
• 154 договори (20,3% із загальної кількості) – спільне утриманняУ ЗУ – «спільне фінансування (утримання) суб’єктами співробітництва підприємств, установ та організацій комунальної форми власності – інфраструктурних об’єктів». інфраструктурних об’єктів;
• 80 договорів (10,5% із загальної кількості) – надання послугУ ЗУ – «делегування одному із суб’єктів співробітництва іншими суб’єктами співробітництва виконання одного чи кількох завдань з передачею йому відповідних ресурсів». однією громадою іншій громаді, у якій відсутні ті послуги та/або яка неспроможна їх надавати;
• 14 договорів (2% із загальної кількості) – об’єднання ресурсівУ ЗУ – «утворення суб’єктами співробітництва спільних комунальних підприємств, установ та організацій – спільних інфраструктурних об’єктів». для утворення інфраструктурних об’єктів;
• 5 договорів (0,5% від загальної кількості) – об’єднання ресурсівУ ЗУ – «утворення суб’єктами співробітництва спільного органу управління для спільного виконання визначених законом повноважень». Особливо актуальний у громадах, де наявний дефіцит кадрового ресурсу. для утворення органу управління.

Найбільшу кількість договорів укладено у формі реалізації спільних проєктів, заходів. Однією з причин вибору саме цієї форми є можливість спрощеної процедури укладання договорів, оскільки у ЗУ «Про співробітництво територіальних громад» зазначено, що для підготовки проєкту договору процедурні вимоги, які передбачені у Законі, можуть не застосовуватисяЗокрема, це стосується статтей 5-9 ЗУ «Про співробітництво територіальних громад».. Тобто організаційно ця форма співробітництва є найпростішою. Натомість інші вимагають глибинного аналізу фінансового ресурсу, статутів, особливо якщо це стосується проєктів стратегічного значення, які стимулюватимуть зростання економічного розвитку громади, інвестицій, утворення нових об’єктів. Інша причина – потреби громад, адже договори форми «спільних проєктів» вирішують нагальні проблеми, які стосуються як інфраструктурної (наприклад, реконструкція приміщень), так і освітньої, просвітницької сфери (наприклад, екоакції).

За часовим розподілом найбільше договорів було укладено у 2019 році (222 договори), найменше – у 2014 (2 договори), що є цілком логічним, адже ЗУ «Про співробітництво територіальних громад» набрав чинності у 2014 році, відповідно громади вивчали процедурні особливості укладання договорів, визначали пріоритетність наявних проблем та механізми їхнього вирішення. У 2014 році була ухвалена Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, після чого був затверджений План заходів щодо її реалізації, які дали старт реформі.

Питання співробітництва стає все більше актуальним як для громад, так і для уряду. Зокрема, кількісні показники укладання договорів збільшуються щомісячноСтаном на серпень 2021 року було укладено 741 договір, а станом на вересень – 744.. Проте відбулися зміни адміністративно-територіального устрою, перерозподіл повноважень, тому уряд намагається стимулювати розвиток цього процесу. Зокрема, у 6 сесії ВРУ 9 скликання планується розглянути законопроєкти, які стосуються реформи децентралізації. Одним із них є № 5742 «Про внесення змін до Закону України «Про співробітництво територіальних громад». Законопроєктом пропонується удосконалити та спростити порядок укладання договорів, а саме:

• запровадження процедури приєднання територіальних громад до вже організованого співробітництва за спрощеною процедурою шляхом укладення додаткового договору про приєднання до організованого співробітництва;
• визначення змішаного договору про співробітництво, в якому можуть міститися елементи різних форм співробітництва;
• надання можливості проводити засідання комісій з підготовки проєкту договору про співробітництво, а також громадських обговорень щодо організації співробітництва у дистанційній формі.

Це відбувається шляхом:

1. Обміну досвідом і кращими практиками з іншими громадами.
2. Надання громадам, особливо невеликим, можливості утримувати деякі дороговартісні заклади і тим самим забезпечувати населення необхідними послугами, або покращити якість вже наявних послуг за рахунок акумуляції ресурсів.
3. Створення підстав для утворення нових робочих місць та залучення інвестицій.

Децентралізація – це насамперед наближення послуг до людей. А міжмуніципальне співробітництво якраз і є одним з інструментів, який допомагає вирішувати громадам глобальні проблеми та покращувати життя людей. І як показало наше дослідження – іструмент життєздатний та стає все більш популярним серед громад.

Одна з функцій громадськості – слідкувати за тим, щоб дії влади відповідали її заявам. Якщо державна програма передбачає будівництво дороги, то громадськість має контролювати, чи відбувається таке будівництво і чи воно відповідає стандарту якості. Або ж якщо держава декларує в законі, що адміністративні послуги надаються відповідно до певного стандарту, то громадськість має перевіряти, чи дійсно так відбувається по факту. 

Такий вид діяльності знайомий, мабуть, кожному громадському активісту. Але часто так буває, що результатом такого контролю в кращому випадку стає поширення інформації у ЗМІ, реальних же змін не відбувається. Це може бути пов’язано з безліччю причин, але, якщо винести за дужки загально-політичні процеси, то недостатність комунікації з владою та прагнення знайти винних відіграють не останню роль. Тож з одного боку барикад залишається громада, а з іншого – влада, а самі головні герої знаходяться в одному човні. 

Соціальний аудит може вирішити цю проблему. Від звичайного громадського контролю або журналістської діяльності соціальний аудит відрізняє наявність чіткої методології, яка забезпечує: 

• залученість представників влади до проведення аудиту,
• залучення широкої громадськості  до проведення аудиту, 
• проведення адвокаційної та інформаційної кампанії,
• використання дослідницьких методів оцінки послуги та публічної політики. 

Тобто, соціальний аудит – це цілий комплекс заходів, спрямованих на зміну та покращення процесу надання конкретних послуг та реалізації конкретної публічної політики. 

Основоположна цінність соціального аудиту – це партисипативність, тобто головним в соціальному аудиті є не саме дослідження (хоча це не скасовує необхідність його чіткого та методично правильного планування), а залучення зацікалених сторін до активної діяльності: користувачів послуги, бенефіціарів політики, державних органів, лідерів громадської думки тощо. Можна навіть сказати, що дослідження в межах соціального аудиту є таким собі «приводом» активізації певної громади. 

Соціальний аудит є засобом забезпечення підзвітності влади через вивчення думки кінцевих отримувачів послуги чи публічної політики. Він може стати інструментом забезпечення підзвітності влади щодо певної соціальної послуги (чи публічної політики) на процес забезпечення постійної підзвітності влади через активне залучення громадян до процесу моніторингу та оцінки політики.

Основною ціллю соціального аудиту є покращення врядування, посилення демократії, покращення моніторингу політики, оцінка наслідків певної політики, перевірка використання публічних ресурсів.

Соціальний аудит не може ставити собі за мету пошук винних, ідеться про об’єднання зусиль громадськості та влади у питаннях контролю. Справа у тому, що цикл політики завжди передбачає аналіз результатів впровадження політики. Такий аналіз мав би відбуватися всередині державного органу, відповідального за певну політику. Утім, українські реалії такі, що ця оцінка проводиться формально або не проводиться зовсім. І от саме тут соціальний аудит, організований громадою, може стати важливим інструментом взаємодії влади та громадськості. Головне – пояснити державним органам, що вони отримують від такого аудиту користь (це може бути найважчою та найдовшою частиною вашого аудиту!). 

В основі методології соціального аудиту лежить поєднання набору дослідницьких методів вивчення думки зацікавлених сторін (наприклад, отримувачів послуги) з недослідницькими методами забезпечення підзвітності. Коректне використання дослідницьких методів забезпечує легітимність результатів проведеного соціального аудиту і тому вимагає залучення до розробки методології конкретного аудиту відповідних експертів. З іншого боку, розбудова альянсу з залученням представників органів влади є однією з головних умов ефективності проведення соціального аудиту, оскільки забезпечує достатній рівень представництва інтересів та мобілізацію конкретної громади. 

Важливо зауважити, що соціальний аудит може доповнювати урядову звітність чи фінансовий аудит. У той час, як інші види аудиту здійснюються, в основному, через перевірку документації, соціальний аудит відбувається через перевірку реальної діяльності. Саме тому, соціальний аудит може доповнити інші види аудиту та оцінок, розкривши невисвітлені в інших форматах питання.

Соціальний аудит – це гнучкий інструмент, який може бути адаптований до конкретної ситуації в конкретній громаді. Існує велика кількість конкретних методів. Ми ж будемо говорити про 3 основні методи: партисипативні опитування громади, оцінювання послуг громадою та фактичні перевірки. Але про це трохи згодом.

Росія повернулася до Парламентської Асамблеї Ради Європи і почала стрімко укріплювати позиції: російський представник призначений віце-спікером ПАРЄ, а доповідь щодо обмеження прав російської делегації доручили підготувати нідерландському політику з відкритими проросійськими поглядами. Чому це відбувається, що робити у цій ситуації Україні і як нам домогтися притягнення Росії до відповідальності за порушення міжнародного права? На ці питання відповіла Олена Сотник, у минулому перший заступник голови комітету з юридичних питань та прав людини у ПАРЄ, народна депутатка України VIII скликання та випускниця програми Української школи політичних студій.

Російська делегація посилилася, поки нас не було. У неї з’явилося більше союзників, незважаючи на те, що Росія не сплатила досі до кінця свій внесок, – у них залишається борг близько 8 мільйонів за членськими внесками. Це є прямим порушенням статуту. Тож європейці повертали Росію не тільки лише заради грошей. Очевидно, що є більш серйозні домовленості.

Поява пана Толстого в одному з ключових керівних органів Парламентської Асамблеї говорить про те, що Російська Федерація майже повністю відновила свій вплив на Раду Європи. У свою чергу, якість і кількість союзників для України різко зменшується. Нам буде усе важче приймати резолюції, які б фіксували порушення Російської Федерації.

Нас досі підтримують Латвія, Литва, Польща, Велика Британія, Естонія, Грузія і нордичні країни. Та надалі багато буде залежати від української сторони. Важливо вміти об’єднати цих людей навколо конкретних дій.

Поки що залишається незрозумілим, яким є план дій нинішньої делегації, що вона збирається робити з однозначним посиленням Росії в ПАРЄ.

У першу чергу, українці мали б висунути певні вимоги. Де реакція української делегації на абсолютно незаконні дії РФ на окупованих територіях, як-от видача російських паспортів, проведення виборів? Де вимога притягнення до відповідальності?

Україна мала б збирати коаліцію з країн, які можуть нас підтримати або поставити жорсткі умови для Росії, якщо вже вона повернулася до ПАРЄ. Ніяких делегацій в Асамблеї, обраних в Криму, не має бути.

Росія тестує ПАРЄ, порушуючи все більше вимог. Категоричної позиції України з цього приводу поки немає.

Позиція «нам треба в будь-якому випадку залишатися працювати в ПАРЄ», можливо, і правильна, але до якого моменту? Скільки ми будемо толерувати і терпіти те, що абсолютно ігноруються інтереси держави Україна? Це – ключове питання. Україна має розставити червоні лінії і озвучити їх публічно. Ми повинні сказати: якщо ПАРЄ виходить за ці лінії, то для української делегації немає сенсу там знаходитися.

Перспективи, що російську делегацію якимось чином обмежать в правах і повноваженнях, примарні. Та це не означає, що Україна має скласти руки. Якщо неможливо оскаржити повноваження всієї російської делегації, то треба намагатися оскаржити повноваження тих людей, які були обрані голосами Криму. Треба використовувати абсолютно всі можливості.

13 грудня Лабораторія законодавчих ініціатив взяла участь у Майстерні майбутнього «Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства: досвід реалізації та наступні кроки».

На заході були присутні більше 100 представників громадського сектору та органів виконавчої влади.

На початку Майстерні майбутнього учасники ознайомилися зі стандартами Ради Європи у сфері розвитку громадянського суспільства та громадської участі.

Зокрема, Мері-Енн Хеннесі, голова відділу громадянського суспільства Ради Європи зазначила: «Право участі громадян у процесі прийняття державних рішень – це одне із першочергових та невід’ємних прав людини! Запорукою ефективності такого процесу може бути лише відкрита та чесна комунікація між усіма учасниками. Тому основною метою сьогоднішнього заходу стане систематизація форм участі громадян, де буде відчутна роль та відповідальність кожного. Адже лише стратегія зможе привести до системних, динамічних та інноваційних змін!»

У свою чергу, Анна Рурка, президентка Конференції міжнародних неурядових організацій при Раді Європи, привітала учасників із нагодою попрацювати разом та наголосила: «Участь – це завжди процес двостороннього навчання, де кожен учасник вчиться чомусь від іншого. Лише за умови поваги до відкритості – як влади, так і громадського сектору, доступності – використання мови, яка зрозуміла для громадян, інклюзивності – включеності усіх груп до процесу прийняття рішень ми зможемо побудувати чесний та прозорий діалог усіх зацікавлених стейкхолдерів. Devil is in the details – основне правило успіху під час побудови такого діалогу!»

Також під час Майстерні були презентовані результати моніторингового дослідження реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства на 2016 – 2020 роки.

«Насправді це не кінець роботи. Ми маємо ще цілий рік. За цей час можна ще багато встигнути зробити, якщо якісно це обговорити, презентувати і донести до стейкхолдерів. Тут є величезна роль місцевих організацій, тому що не всі великі справи завжди робляться в центрі. Досвід багатьох країн світу показує, що саме локальні ініціативи задають вектор розвитку на майбутнє», – сказала Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко.

Звіт підготувала Лабораторія законодавчих ініціатив на запит Секретаріату Кабінету Міністрів України та за фінансової підтримки Ради Європи в рамках її проекту «Сприяння участі громадян у демократичному процесі прийняття рішень в Україні».

Після презентації розпочалася практична частина Майстерні. Учасники, розділені на групи, пройшли три етапи обговорення. Під час першого – фази критики – вони дискутували щодо перешкод для розвитку громадянського суспільства в Україні. Разом представники громадянського суспільства і влади виокремили 97 проблем.

На другому, візійному, етапі учасники напрацьовували ідеальний варіант розвитку громадянського суспільства в Україні. А під час останнього етапу – фази реалізації – вони разом обговорювали реальні кроки для подолання проблем та подальшої державної політики у цьому напрямку. Спільно було запропоновано 60 заходів та активностей.

Далі залишається тільки усе заплановане виконати у 2020 році, а також у майбутній Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства.

https://www.facebook.com/AgencyforLegislativeInitiatives/videos/2649272585138169/