В Україні взаємодія громадян із публічними інституціями у форматі звернень одночасно регулюється Законом України «Про звернення громадян» (№ 393/96-ВР від 02.10.1996) та Законом України «Про адміністративну процедуру» (№ 2073-IX від 15.12.2023). Ці документи ґрунтуються на різних підходах: перший — на моделі формальної відповіді у визначений строк, другий — на сучасній європейській логіці ухвалення індивідуального адміністративного рішення по суті справи. Унаслідок цього подібні за змістом звернення громадян можуть проходити за процедурами, передбаченими різними законами, що ускладнює для заявника вибір потрібної процедури та знижує її зрозумілість. Для органів влади така дуальність створює простір для застосування процедур на власний розсуд і сприяє формалізації відповідей замість вирішення проблеми, що зменшує передбачуваність і ефективність захисту прав громадян.

• Вимога ухвалення закону «Про звернення» (до IV кв. 2025), що чітко розмежовує адміністративні процедури та інші форми публічних петицій і адаптує петиції як формат взаємодії громадянина із державою до європейського законодавства, зафіксована у Звітах Єврокомісії про розширення щодо України за 2024 та 2025 роки, Дорожній карті з реформи державного управління. Вчасне виконання цих зобов’язань зумовлює швидкість вступу України до ЄС. 
• Збереження паралельного існування двох різних підходів до розгляду звернень (Закон України «Про звернення громадян» та Закон України «Про адміністративну процедуру») створює низку системних ризиків для формування інклюзивного формату взаємодії держави і громадян, а саме: знижується передбачуваність взаємодії з державою, зростає ймовірність формального характеру реагування на звернення, виникає дублювання процедур і додаткове адміністративне навантаження. 

Наразі проблема неузгодженості регулювання пропозиційних звернень з адміністративною процедурою вирішується через урядовий законопроєкт «Про звернення» (№ 11082 від 13.03.2024).

Законопроєкт №11082 був розглянутий Верховною Радою України та прийнятий у першому читанні за основу 24 квітня 2024 року. Після цього проєкт закону мав декілька раундів доопрацювання Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини.

Європейські партнери послідовно наполягають на приведенні українського законодавства (і законопроєкту № 11082) у відповідність до стандартів ЄС щодо адміністративної процедури, що регламентується законом України «Про адміністративну процедуру», який відповідає рекомендаціям Європейської комісії у частині забезпечення належного адміністрування (good governance). 

Організації громадянського суспільства оцінюють просування законопроєкту № 11082 як необхідний крок до модернізації взаємодії держави з особою та її гармонізації зі стандартами ЄС і зауважують, що редакція проєкту закону № 11082, підготовлена до другого читання, містить певні системні недоліки, які потребують виправлення. 

Подвійне регулювання пропозиційних звернень. У законопроєкті збережено можливості суб’єкта пропозиційного звернення оскаржувати відповідь суб’єкта розгляду пропозиційного звернення — попри те, що відповідь на такий тип звернення не містить предмета для адміністративного оскарження.

Інституційна невизначеність у системі розгляду звернень. Законопроєкт № 11082 розширює коло суб’єктів, зобов’язаних розглядати звернення: до них належать не лише органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх службові й посадові особи, а й «інші суб’єкти, до повноважень яких належить розгляд порушених питань». Такий підхід не узгоджується зі ст. 40 Конституції України, яка чітко визначає адресатів звернень у складі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службових і посадових осіб. Збереження цієї норми у законопроєкті № 11082 може призвести до необґрунтованого правового покладення публічно-правових обов’язків на приватних суб’єктів щодо розгляду звернень і до правової невизначеності для заявників щодо обов’язковості та наслідків розгляду звернень. 

Девальвація інституту пропозиційних звернень як механізму партисипативної демократії. Короткі строки підготовки відповіді на звернення (15 днів) створюють надмірний темп адміністрування, особливо в умовах воєнного стану. Це призводить до формування таких ризиків: 

• формалізація розгляду звернень: замість змістовного опрацювання органи влади будуть змушені надавати шаблонні відповіді для дотримання строків; 
• неминучі порушення строків відповіді: кадровий дефіцит і високе навантаження роблять їхнє практичне дотримання малоймовірним, що провокуватиме нове коло оскаржень.

Подальше просування реформи законодавства про звернення громадян потребує не лише формального ухвалення нового закону, а насамперед його системної узгодженості із законодавством про адміністративну процедуру та принципами належного врядування. Без усунення наявних концептуальних і процедурних недоліків існує ризик збереження правової фрагментарності, послаблення гарантій захисту прав громадян та ускладнення виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань.

Короткострокові. 

Під час доопрацювання законопроєкту № 11082 до другого читання: 

1. виключити з тексту законопроєкту № 11082 право на оскарження відповіді на звернення: в ч. 1 ст. 21 законопроєкту зберегти лише право суб’єкта звернення оскаржувати ненадання відповіді або залишення звернення без розгляду; з пп. 4 ч. 1 ст. 14 виключити «право суб’єкта звернення на оскарження відповіді на звернення»;
2. визначити відповідно до Конституції України перелік суб’єктів розгляду звернення: виключити згадку про «інших суб’єктів розгляду звернення» з пп. 4 ч. 1 ст. 3 законопроєкту № 11082;
3. переглянути надто стислі строки розгляду звернень: доцільно збільшити 15-денний строк для надання відповіді до стандартних (для ЄС) 30 днів (ч. 1 ст. 16 законопроєкту № 11082).

Ухвалити законопроєкт № 11082 після внесення до нього перелічених вище правок.

Середньострокові.

Система звернень має стати інструментом зворотного зв’язку між державою і суспільством та джерелом управлінської аналітики для виявлення системних проблем і підвищення якості публічних послуг. Відповідно, імплементація Закону про звернення має передбачати його трансформацію в інструмент доказової політики, створення національної системи аналізу звернень, інтеграцію цього аналізу в оцінювання ефективності органів влади, а також перехід до моделі використання зворотного зв’язку для коригування державної політики та вдосконалення послуг. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Лабораторія законодавчих ініціатив взяла участь в зустрічі щодо регулювання прав парламентської більшості та опозиції в Україні. До події, організованої Національним демократичним інститутом, долучилися народні депутати та депутатки, представники політичних партій, громадських організацій, академічної спільноти та експертного середовища. Також у межах заходу презентували Аналітичну записку щодо регулювання прав парламентської більшості та опозиції в Україні.

Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський говорив про Концепцію законодавчого закріплення діяльності/статусу/прав опозиції. Її напрацювала у 2022 році Підгрупа щодо врегулювання статусу опозиції Робочої групи з парламентської реформи, до складу якої входила ЛЗІ.

Олександр Заславський наголосив: ключове напрацювання підгрупи — це відмова від уявлення про опозицію як про єдиний монолітний суб’єкт, оскільки українська парламентська практика значно складніша. Тобто варто говорити про множинність опозиції та навіть про опозиційні фракції, які можуть ситуативно кооперуватися між собою, ніж про опозицію як таку.

Щодо визначення поняття «опозиції» робоча група сформулювала декілька варіантів її критеріїв:

1. фракції, більшість списочного складу яких не голосувала за призначення Уряду (або більшості членів Уряду) — обов’язковий критерій;
2. ⁠фракції, більшість списочного складу яких не голосувала за Програму Уряду — опціональний критерій;
3. фракції, які оголосили себе опозиційними або підписалися під опозиційним списком, — опціональний критерій.

Також концепція відображає професіоналізацію більшості та меншості. Більшість відповідає за формування політики, а меншість — концентрує свої зусилля на здійсненні парламентського контролю. Вони мають володіти важелями та інструментами, наприклад, закріплення посад голів тих комітетів, які мають яскраво виражені контрольні функції.

Регулювання статусу парламентської опозиції — це одна з речей, яку парламентарі IX скликання мають вирішити нарівні з іншими важливими рішеннями, які вже давно чекають своєї черги. Йдеться і про ухвалення Кодексу депутатської етики, і закону про парламентську службу, і формування рамки для створення в наступному скликанні спеціального контрольного комітету у сфері розвідки тощо.

Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади ще у 2014 році передбачала досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування (далі — ОМС) та органами державної влади. Проте питання належного розмежування повноважень залишається невирішеним. Це зберігає надмірну централізацію державного управління, консервує неефективний розподіл влади між центральними органами та ОМС, підважує результати децентралізації й не відповідає європейським принципам публічного врядування. На практиці відсутність такого розмежування спричиняє конфлікти компетенцій, неефективне використання ресурсів і залежність місцевого самоврядування від «ручного» управління з центру.

• ухвалення закону щодо розмежування повноважень між ОМС та органами державної влади, між різними рівнями публічного управління за принципом децентралізації та субсидіарності вже у цьому році є умовою Плану для Ukraine Facility на 2024–2027 рр., що передбачає виділення Україні у 2026 році орієнтовно 7,2 млрд євро. Невиконання реформ формує ризик неотримання цих коштів;
• завершення реформи місцевого самоврядування до 31.12.2027 є індикатором виконання Дорожньої карти з питань реформи державного управління, що необхідно для вступу України до ЄС;
• хронічні конфлікти компетенцій між рівнями влади підважують інституційну спроможність органів публічного врядування.

Постановою КМУ № 1748 від 12.12.2025 оновлено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади у напрямі більш чіткої класифікації повноважень між рівнями публічного врядування та визначення функцій ОМС. Наступним етапом розв’язання проблеми розмежування та розподілу повноважень між ОМС, виконавчою владою та різними рівнями місцевого самоврядування має стати урядовий законопроєкт «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» (№ 14412 від 30.01.2026), який пройшов перше читання 7 квітня 2026 року. КМУ визначає законопроєкт як рамковий: остаточне закріплення повноважень ОМС передбачається шляхом внесення змін до 158 законів та інших нормативно-правових актів. Окремо Уряд наголошує на потребі ухвалення спеціального законопроєкту щодо секторального розмежування компетенцій у сфері формування та реалізації політик на обласному, районному та базовому рівнях місцевого самоврядування. У Комітеті Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування наголошують на важливості оперативного ухвалення законопроєкту № 14412 за умови забезпечення його належної якості. Європейські партнери, послідовно підтримуючи ідею розмежування повноважень між рівнями органів публічного врядування та уточнення функцій ОМС відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, оцінюють законопроєкт № 14412 як «важливий крок» у цьому напрямку. Водночас вони вказують на необхідність додаткового законодавчого врегулювання ролі публічного управління районного рівня, повноважень місцевих державних адміністрацій та усунення дублювання повноважень між різними рівнями публічного врядування. Представники громадянського суспільства загалом підтримують рамковий підхід законопроєкту № 14412, але наголошують на потребі максимально оперативно конкретизувати компетенції кожного рівня влади відповідно до підходів, закладених у постанові КМУ № 1748. 

Неузгодженість у правових підставах діяльності різних рівнів публічного врядування. Наявність у законопроєкті № 14412 норм, що суперечать Конституції України та європейському праву (визначення законом формату виконання ОМС власних функцій; уточнення не законом, а нормативно-правовим актом Уряду чи Президента переліку функцій ОМС; обмеження права ОМС на оскарження в суді рішень щодо власних повноважень, «договірні підстави» спільного здійснення повноважень або їх делегування), а також наявність у законопроєкті № 14412 розбіжностей із постановою КМУ № 1748 щодо класифікації повноважень органів публічного врядування (у разі якщо законопроєкт не буде доопрацьований до другого читання) формують ризики високої ймовірності визнання закону неконституційним (повністю або частково), формування суперечливої моделі публічного врядування, гальмування євроінтеграції.

Інституційний перекіс на користь виконавчої вертикалі. Законопроєкт № 14412 фактично допускає визначення функціоналу ОМС на підзаконному рівні (акти Президента та Кабінету Міністрів), що створює загрози порушення балансу гілок влади, зокрема обмеження компетенції Парламенту та місцевих рад. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 без коригування концептуальних неузгодженостей сформує ризики юридичної невизначеності та інституційних конфліктів, створить підґрунтя як для подальшого посилення централізації управління з боку виконавчої влади, так і для нівелювання позитивних результатів реформи децентралізації, уповільнить виконання євроінтеграційних зобов’язань України.

Короткострокові.

Під час доопрацювання законопроєкту № 14412 до другого читання: 

• усунути дуальність правового тлумачення розмежування повноважень: синхронізувати термінологію та класифікацію повноважень між законопроєктом № 14412 та постановою КМУ № 1748, а також узгодити урядові рішення із законодавчими змінами у сфері розподілу повноважень між ОМС та державною владою;
• виключити підзаконне регулювання функцій ОМС: закріпити в ч. 1 ст. 3 законопроєкту, що визначення повноважень ОМС здійснюється виключно законами;
• забезпечити інституційну автономію ОМС (відповідно до ст. 4(2) Європейської хартії):

1. вилучити ч. 1 ст. 16 законопроєкту, яка дозволяє законом визначати способи та порядок реалізації ОМС власних повноважень (залишити громадам право самостійно обирати методи роботи в межах закону);
2. віднести інституційно-організаційні повноваження до власних функцій ОМС (ч. 3 ст. 6 законопроєкту);
3. розширити судовий захист на всі види повноважень ОМС (власні та делеговані), гарантувавши право оскарження будь-яких дій чи бездіяльності органів влади щодо компетенції громад (ч. 5 ст. 8 законопроєкту).

• привести законопроєкт у відповідність до європейських стандартів: виключити поняття «факультативні повноваження» (ст. 9 законопроєкту), оскільки воно:

1. не має аналогів у європейському праві;
2. створює юридичну невизначеність через відсутність в законопроєкті чіткого механізму їх фінансування;
3. запроваджує не передбачену чинним законодавством процедуру «договірного перерозподілу повноважень» між інститутами публічної влади (п. 2 ст. 9 законопроєкту).

Середньострокові. 

1.  провести функціональний аудит системи публічних повноважень;
2. розробити та законодавчо закріпити єдину модель класифікації повноважень;
3. унормувати ресурсне забезпечення реалізації ОМС делегованих повноважень;  
4. інституціоналізувати механізм контролю за дотриманням розподілу повноважень між ОМС та органами державної влади, між різними рівнями публічного управління. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Припинення конкурсного добору на початку 2022 року стало рятівним кроком для системи державної служби в перші місяці після повномасштабного вторгнення. Водночас залишаються відкритими питання щодо:

1. обґрунтованості застосування такої практики протягом усього періоду дії правового режиму воєнного стану;
2. механізмів, які передбачається запровадити для виправлення ситуації;
3. відповідності запропонованих підходів інтересам цільової аудиторії — самих державних службовців.

Знайти відповіді на ці питання є головним завданням цього звіту.

Упродовж дії правового режиму воєнного стану питання відновлення конкурсних процедур на посади державної служби неодноразово ставало предметом активних дискусій. Міжнародні інституції наголошують на необхідності для України повернутися до конкурсного добору, що ґрунтується на принципі меритократії, суб’єкти законодавчої ініціативи зосереджені на виконанні цих вимог, тоді як цільова аудиторія — державні службовці — не завжди поділяє ці погляди.

У межах цього дослідження увагу зосереджено на внутрішньому баченні державних службовців сучасного стану та перспектив формування кадрового складу державної служби під час дії правового режиму воєнного стану, їхніх настроях, потребах та очікуваннях.

Внутрішні оцінки та настрої державної служби з’ясовувалися за допомогою анонімного анкетного опитування.

Загалом результати опитування вказують на те, що державні службовці адаптувалися до чинної моделі добору кадрів і демонструють обмежене усвідомлення потенційних переваг конкурсного добору. Більшість респондентів (57,2%) задоволені відсутністю конкурсних процедур та подекуди прямо висловлювалися проти відновлення конкурсних процедур, і не лише під час дії воєнного стану, а й загалом.

Водночас деякі респонденти чітко розуміють необхідність і чекають на відновлення конкурсів на посади державної служби, з якими пов’язують забезпечення справедливості добору, зменшення впливу людського чинника та мінімізацію корупційних ризиків під час ухвалення кадрових рішень. Проте частка таких респондентів становить лише 26,3%.

Попри те, що перспектива відновлення конкурсних процедур не була широко підтримана, більшість респондентів (51,7%) висловила довіру до їх результатів. Водночас майже кожен п’ятий респондент не довіряє результатам конкурсного добору. Як пояснюють самі державні службовці, така недовіра ґрунтується на власному негативному досвіді проходження конкурсних процедур.

Наявність такого досвіду зумовлює запит респондентів на підвищення якості та прозорості проведення конкурсів. У цьому контексті державні службовці назвали напрями, які можуть посилити ефективність роботи Комісії з питань вищого корпусу державної служби та конкурсних комісій, зокрема:

1. надати комісіям повноваження обирати серед кандидатів одного переможця конкурсу та наступного за ним кандидата, який може обійняти посаду в разі відмови переможця або вивільнення цієї посади протягом року після проведення конкурсу — 29,5%;
2. зменшити політичний вплив на членів комісій — 29%;
3. конкретизувати відповідальність за втручання в роботу комісій — 22,9%;
4. забезпечити навчання членів комісій щодо інструментів оцінювання професійної компетентності кандидатів — 22,5%.

Державних службовців, які були призначені на посади без конкурсу на період дії воєнного стану, хвилює їхній подальший статус у разі відновлення конкурсного добору. Більшість опитаних (42,8%) вважає, що такі особи можуть продовжити проходження державної служби без конкурсу на підставі результатів оцінювання службової діяльності, 26,7% — на підставі фактично відпрацьованого часу, а 22,5% — за результатами конкурсу на загальних засадах. Окрім того, респонденти пропонували поєднати результати оцінювання та фактично відпрацьований час, а також спростити конкурсні процедури для осіб, які вже мають певний стаж роботи на посадах державної служби.

38,6% учасників опитування зазначили, що продовження проходження державної служби за рішенням суб’єкта призначення покращить якість державного управління, оскільки створює можливості для збереження цінних і досвідчених працівників.

З одного боку, такі результати можуть відображати побоювання перед конкурсним добором або небажання витрачати свої власні ресурси (зокрема, час і зусилля) на додаткову підготовку до нього. З іншого боку, схильність до такої практики може свідчити про те, що розсуд суб’єкта призначення не сприймається державними службовцями як істотний ризик, а подекуди навіть розглядається як потенційна перевага та прийнятна альтернатива конкурсному добору.

Водночас модель добору кадрів не є головним чинником професійності, престижності та кадрової стабільності державної служби. Не менш важливу роль відіграють умови праці, які наразі не сприяють ні залученню на державну службу висококваліфікованих фахівців, ні утриманню чинних державних службовців.

Лише 8% респондентів вважають роботу на посадах державної служби престижною.

Найчастіше респонденти зазначають:

• надмірне навантаження, яке призводить до вигорання та звільнення;
• низький рівень заробітної плати;
• часті зміни в організаційній структурі державних органів (зміна структури, штатного розпису, скорочення штату); 
• нестабільність системи центральних органів виконавчої влади (перерозподіл повноважень, реорганізації та зміни підпорядкування чи функцій органів);
• неефективні рішення та слабкий менеджмент з боку політичного керівництва. Ці явища спонукають державних службовців змінити місце роботи.

Ухвалення законопроєкту № 13478-1 про відновлення конкурсних процедур сприятиме виконанню однієї з вимог Плану для Ukraine Facility на 2024–2027 роки та розв’язанню низки проблем формування кадрового складу, проходження та припинення державної служби.

Водночас державні службовці стримано оцінюють спроможність цього законопроєкту покращити ситуацію. Так вважають лише 4,2% респондентів, тоді як більшість (29,2%) припускає, що законопроєкт дасть змогу розв’язати проблеми частково. Кожен шостий респондент (17,8%) взагалі не знайомий з положеннями законопроєкту № 13478-1. Це свідчить про недостатню поінформованість державних службовців про перспективи продовження державної служби та потребу посилення комунікаційних заходів з метою їх підготовки до роботи в оновлених умовах.

Попри скептичне ставлення більшості респондентів до відновлення конкурсних процедур, конкурсний добір залишається інструментом, що має очевидні переваги перед чинною процедурою формування кадрового складу державної служби.

Меритократичний підхід до формування кадрового складу підвищує цінність вибору як для самого державного службовця, який інвестує власні зусилля у вступ на державну службу, так і для державного органу, зацікавленого в утриманні професійного фахівця, відібраного на конкурентних засадах.

Добір кандидатів на посади державної служби на конкурсних засадах потенційно сприяє більш збалансованому розподілу навантаження між працівниками, зменшуючи ризик ситуацій, коли деякі фахівці змушені компенсувати нестачу досвіду чи професійної підготовки новопризначених працівників. Тож відновлення конкурсів, напевно, сприятиме зменшенню плинності кадрів.

Не варто очікувати, що саме по собі відновлення конкурсного добору та уточнення певних умов проходження і припинення державної служби автоматично забезпечить залучення висококваліфікованих фахівців або суттєво підвищить престиж державної служби.

Для цього потрібні комплексні рішення, спрямовані на формування таких умов праці, які були б водночас привабливими та прийнятними як для потенційних, так і для чинних державних службовців. Зокрема, йдеться про забезпечення справедливої оплати праці (респонденти зазначають ганебно низький рівень заробітної плати), стабільності системи органів державної влади, а також про підвищення якості управлінських компетентностей і рішень політичного керівництва, ефективність яких частина державних службовців оцінює критично.

Відновлення конкурсних процедур є необхідним кроком, однак паралельно потрібно продовжувати роботу над розробленням та впровадженням заходів, спрямованих на підвищення престижності державної служби та зміцнення іміджу держави як надійного та конкурентоспроможного роботодавця.

Команда Лабораторії законодавчих ініціатив отримала Почесну грамоту Верховної Ради України (ВРУ) на Першій сесії ювілейної XX програми Української школи політичних студій (УШПС) — освітньо-мережевого проєкту, який ЛЗІ впроваджує під егідою Ради Європи. Її вручив Олександр Корнієнко, Перший заступник Голови Верховної Ради України та один зі спікерів сесії, — за вагомий внесок у розвиток демократії, парламентаризму, забезпечення громадянської злагоди в суспільстві.

ЛЗІ вже понад 26 років допомагає будувати сталі інституції в Україні та формувати evidence-based державну політику в різних сферах. Посилення інституційної спроможності Парламенту й Уряду, продовження європейської та євроатлантичної інтеграції, моніторинг і підтримка реформ у сфері правосуддя та безпеки, політична і громадянська просвіта — наша щоденна робота. 

Лабораторія регулярно аналізує роботу Верховної Ради та її Апарату — у Моніторингах за сесіями, окремі парламентські процеси — у тематичних Часописах. Долучаємося до розробки законопроєктів. Продовжуємо стежити за впровадженням парламентської реформи, яка є запорукою інституційної спроможності ВРУ.

Програма УШПС досліджує різні аспекти взаємодії між суспільством і державою, зокрема те, як формуються ці звʼязки, розвиваються інституції та системи, які виклики перед ними постають і як їх долати, брати відповідальність та спільно шукати рішення.

Щороку до Спільноти УШПС долучаються дієвці з різних сфер — військові та підприємці, політики й державні службовці, діячі культури й журналісти. Детальніше про Школу, її цінності та навчання читайте за посиланням.

Лабораторія законодавчих ініціатив системно підтримує і всіляко сприяє євроінтеграції України. На цьому шляху ми спільно з Міжнародним фондом «Відродження» запускаємо проєкт «ІнтегРада». На основі профільної аналітики він покликаний розширити поінформованість міжнародних партнерів та українських депутатів про законодавчі зміни і реформи, які Україні необхідно впровадити на шляху до ЄС. Адже без розуміння конкретних політичних та процедурних проблем, з якими стикається проходження того чи іншого законопроєкту, перезапустити цей процес вкрай важко. Як і отримати підтримку зовні — від країн-членів ЄС, а також усередині Парламенту.

Верховна Рада України відіграє вагому роль у процесі європейської інтеграції України, забезпечуючи розгляд та ухвалення необхідних законів. Та з моменту отримання статусу кандидата на членство в ЄС Україна поступово знижує темпи розробки, розгляду та ухвалення євроінтеграційних законопроєктів: 2025 рік показав зменшення темпу законодавчої євроінтеграції порівняно з попередніми роками.

Для покращення темпу за цим треком і забезпечення сталого результату у межах проєкту ЛЗІ готуватиме регулярні інфобрифи трьох типів:

1. Брифи щодо конкретних євроінтеграційних законів.
2. Брифи щодо загальних проблем євроінтеграційного треку, які спрямовані на аналіз процедурного та інституційного вимірів.
3. Брифи для народних депутатів України про пріоритетні євроінтеграційні законопроєкти (з огляду на стратегічні плани, наприклад, Ukraine Facility або План законопроєктних робіт) на наступний місяць. 

Наш вступ до ЄС залежить і від позиції держав-членів ЄС, які не завжди є одностайними у підтримці України. Однак Верховна Рада може впливати на їхню позицію — зокрема, за допомогою груп міжпарламентської дружби. Тому органічно ще одним напрямом у цьому проєкті стане дослідження роботи цих груп. Адже підвищення ефективності інструментів парламентської дипломатії (зокрема груп дружби) дозволить Україні краще обґрунтовувати свою позицію, пояснювати поточний контекст і формувати реалістичні очікування.

Певні, що такий підхід дозволить привернути увагу міжнародних партнерів до проблем законодавчого євроінтеграційного треку та стане стимулом до їх вирішення. А в довгостроковій перспективі — забезпечить сталий євроінтеграційний поступ через стабільну роботу Верховної Ради України. 

Проєкт «ІнтегРада» реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Проєкт представляє позицію ЛЗІ і не обов’язково відображає позицію Фонду.

Демократичне врядування та утвердження верховенства права є важливими складниками євроінтеграції, а також — нашої безпеки та обороноздатності у довгостроковій перспективі. Лабораторія законодавчих ініціатив послідовно відстоює ці цінності і працює задля їх впровадження в українських державних інституціях. Тому у складі делегації українських неурядових організацій ЛЗІ взяла участь у Першому додатковому засіданні з людського виміру від Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україну представили заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський, директор Українського парламентського інституту Ігор Когут, адвокаційна менеджерка з європейської інтеграції Центру прав людини ZMINA Анастасія Даців, директорка «Detector Media» Галина Петренко.

Вступ до ЄС вимагає впровадження інституційних реформ та прозорих законодавчих змін за участі громадянського суспільства. Відповідальність за це лежить на українському Парламенті, на роботу якого безумовно впливає низка обставин воєнного часу. У межах панельної дискусії «Парламентське законотворення: Україна між війною та європейською інтеграцією» ЛЗІ спільно з іншими обговорювали, як парламентські процедури адаптуються під час війни, зберігаючи при цьому прозорість та підзвітність. Також обмінювалися думками щодо ролі громадянського суспільства у підтримці якості законодавства, приведення законодавства у відповідність до acquis ЄС та незалежного моніторингу.

Олександр Заславський наголосив, що Верховна Рада IX скликання працювала в умовах повномасштабної війни довше, ніж у мирний час, і пройшла кілька етапів трансформації. Перші місяці характеризувалися надзвичайною швидкістю прийняття рішень та винятково високим рівнем законодавчої активності і політичної єдності.

Особливу увагу слід приділити зміцненню спроможності Парламенту функціонувати в умовах постійних викликів у сфері безпеки та при цьому просуватися на євроінтеграційному шляху — це зауважив Ігор Когут. Серед важливих напрямів — розвиток парламентської служби та реалізація Дорожньої карти для демократичних інституцій разом із рекомендаціями Європейської комісії щодо розширення.

Тобто, незважаючи на процедурні перешкоди, Верховна Рада значною мірою пристосувалася до умов тривалої війни і, попри очевидні труднощі, продовжує працювати. Що ж допоможе Парламенту досягнути сталості в українських реаліях:

1. Повноцінне впровадження методології оцінки законодавчого впливу законопроєктів в комплексі із інструментами пост-законодавчого контролю, а також методики гендерно-правової експертизи законодавчих ініціатив.

2. Прийняття закону про посилення етичних стандартів для парламентарів.

3. Актуалізація пріоритетів щодо подальших кроків, зокрема, прийняття нової Постанови щодо парламентської реформи.
4. Передбачення в Регламенті Верховної Ради спеціальних процедур і механізмів на випадок потреби працювати в екстремальних (зокрема воєнних) умовах.

Ці рекомендації ЛЗІ сприятимуть послідовному вдосконаленню законотворчої роботи, а також ефективному законодавчому супроводу євроінтеграції. У цьому процесі важливими є відкритість Парламенту до взаємодії та діалогу з громадянським суспільством.

Попри безпекові ризики, повʼязані з воєнним станом, Верховна Рада все ж стає відкритішою, однак це відбувається поступово і досі не досягло довоєнного рівня.

Додаткові засідання з людського виміру слугують платформою для обміну думками між державами-учасницями Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), інституціями ОБСЄ, міжнародними організаціями, громадянським суспільством та іншими зацікавленими сторонами з метою обговорення виконання конкретних зобов’язань ОБСЄ у людському вимірі. У 2026 році ОБСЄ проведе три такі засідання. Перше засідання було присвячене загрозам демократичній законотворчості, ролі превентивних запобіжних заходів, внеску громадянського суспільства та незалежного нагляду, а також важливості судового контролю та підзвітності протягом усього законодавчого процесу. 

Серія засідань організована Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)/Бюро демократичних інституцій і прав людини (БДІПЛ). Обговорення «Парламентське законотворення: Україна між війною та європейською інтеграцією» відбулося за підтримки Нідерландського Гельсінського Комітету.

Верховна Рада України почала 2026 рік не надто активно, але «яскраво» — найбільшу зацікавленість у роботі депутатів демонструють антикорупційні органи. Це не може не впливати на спроможність парламенту, його здатність ухвалювати законопроєкти, зокрема євроінтеграційні. А також вкотре підіймає запитання: чи здатна Верховна Рада не тільки ухвалювати рішення, а й здійснювати ефективний контроль за виконавчою владою. 

Увага Національного антикорупційного бюро і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури до діяльності народних депутатів напряму пов’язана із виконанням депутатами своїх прямих обов’язків — хабарі за «потрібні голосування», недостовірне декларування, обвинувачення у привласненні землі тощо. Цього разу працівники НАБУ і САП не оминули увагою і голову фракції «Батьківщина» Юлію Тимошенко.

Весь цей антикорупційний трек (включно із корупційним скандалом в енергетичній сфері) не могли не вплинути на «новорічний» порядок денний парламентарів. І, що найважливіше, вочевидь це вплинуло і на результативність перших засідань. 

Спочатку парламент звільнив двох міністрів і лише з другої спроби — ухвалив рішення про призначення Дениса Шмигаля та Михайла Федорова на інші посади: першого віцепрем’єр-міністра України — міністра енергетики України та міністра оборони України відповідно. Однак нардепи і досі не голосували за нового голову Служби безпеки України, а також зміни у Міністерстві юстиції. 

Якщо говорити про законодавчу діяльність, то з 1 січня до 2 лютого 2026 року народні депутати розглянули лише 12 законопроєктів, з яких ухвалили шість. Загальний пленарний час за цей період склав 11 годин. За аналогічний період 2025 року Верховна Рада розглянула 46 законопроєктів, а пленарний час в залі склав майже 18 годин.

Щоправда, Президент теж не відзначився продуктивністю у законодавчій сфері з початку січня до 2 лютого: мав підписати або надати пропозиції до 13 законів. Однак чотири закони так і не отримали жодної реакції Президента (станом на 17 лютого 2026 року два з них вже підписані), попри завершення 15-денного терміну. Серед них — законопроєкт № 3195 про запровадження обовʼязкового звітування членів уряду перед звільненням. 

У контексті цього законопроєкту проаналізуємо у матеріалі, чи є шанс на дієвий парламентський контроль протягом 15 сесії Верховної Ради. А також – чому парламентський контроль не працює і як це виправити.

17 грудня 2025 року переважна більшість народних депутатів підтримали в цілому законопроєкт № 3195, який зобовʼязує міністрів звітувати перед комітетами та, власне, парламентом при розгляді питання про їх відставку. 285 голосами «за» Верховна Рада ІХ скликання спробувала утвердити/посилити/відновити власну суб’єктність через посилення парламентського контролю. Те, що законопроєкт № 3195 підтримали фактично всі фракції і групи, можна розглядати як інституційний запит на посилення контролю.

Звільнення міністра юстиції Германа Галущенка та міністерки енергетики Світлани Гринчук, які відбулися без їхньої присутності в Раді, вчергове продемонструвало прірву у взаємодії між урядом і парламентом. Цілого арсеналу інструментів недостатньо, щоби забезпечити міністерську підзвітність та відповідальність перед парламентом.

Після енергетики сектор безпеки та оборони — наступна сфера, де можна очікувати нових скандалів із ще масштабнішими наслідками як для обороноздатності країни, так і для суспільно-політичної стійкості. Тут парламентський контроль за урядом традиційно нічим не відрізняється від інших сфер.

Хоча останні моніторинги роботи Верховної Ради фіксують значне збільшення кількісних показників, зокрема, зростання кількості запитів і звернень від нардепів, це не завжди свідчить про реальний парламентський контроль. Багато в чому це тиск чи особистий зиск. Зокрема, з плівок операції «Мідас» стало відомо, що злочинна група просила у народних депутатів направляти певні запити.

За діалогом урядовці та парламентарі провели дев’ять «годин запитань до уряду», що не залишилося непоміченим і в звіті Європейської Комісії.

Втім, незважаючи на те, що енергетична інфраструктура була найбільш обговорюваною темою «годин запитань до уряду», помітити завчасно проблеми, які в результаті вилилися у найбільший корупційний скандал, як мінімум з часів початку повномасштабної війни, Верховній Раді не вдалося.

Це ще раз підкреслило слабкість та недієвість цього механізму. Україна має чимало прописаних норм і практик для збереження рівноваги у владному трикутнику, що тотожні загальноєвропейським та євроатлантичним відповідникам. На практиці ж застосування цих інструментів не приносить результатів. Спроби запровадити штрафи за ігнорування запрошення на парламентське засідання у законопроєкті № 11387 ветував Президент.

Коли говоримо про забезпечення парламентського контролю та підзвітність виконавчої влади, то дедалі помітнішими стають структурні обмеження. Виконувати ці функції складно у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є Президент — як у сприйнятті урядовців, так і часто самих нардепів. У такій конфігурації питання підзвітності відкрите: навіщо звітувати перед парламентом, якщо фактично не він визначає твою міністерську долю? Як наслідок, інструменти парламентського контролю продовжують існувати на папері, однак у реальності — залишаються формальністю.

Говорячи про посилення парламентського контролю в Україні, часто звертаються до міжнародного досвіду у пошуках швидких і ефективних рішень. Попри те, що закордонні практики і регуляції у сфері парламентського контролю можуть суттєво відрізнятися, а відповідні країни наразі не перебувають у стані війни, ознайомлення із роботою цих механізмів в інших країнах дозволить краще зрозуміти, чому запропонований українськими законодавцями підхід навряд спрацює як очікується. 

Як правило, прем’єр-міністр та інші міністри мають право подати у відставку з власної ініціативи. У розвинених демократіях звітування уряду перед парламентом — один із компонентів ширшої архітектури контролю і здебільшого є добровільним. У деяких країнах відставка міністра взагалі не передбачає обов’язкового обговорення — як, наприклад, у Північній Македонії або Сербії.

Уряд Фінляндії щороку подає парламенту звіт про свою роботу, окремо — про стан економіки та виконання бюджету. Парламентарі також можуть вимагати тематичні звіти. Їх розгляд може завершуватися або схваленням, або вотумом недовіри уряду чи окремому міністру.

У Великій Британії міністри зобов’язані звітувати за свою роботу, а також — їхніх департаментів і агенцій. Щобільше — за дії останніх можуть понести відповідальність. Інструментами контролю є парламентські питання й комітетські слухання. У разі незадовільних результатів звіту міністр може бути звільнений з посади прем’єром або подати заяву про відставку.

У Швеції уряд щороку представляє парламенту програму, яка визначає його основні пріоритети та завдання, та подає звіт про виконання бюджету. Окрім того, також звітує про роботу комісій, які створює для розробки пропозицій щодо розвʼязання актуальних проблем. Додатково уряд може надати парламенту заяву або доповідь з питання, яка стосується управління країною або міжнародних відносин. Розгляд такої заяви може завершитися висловленням недовіри Уряду або міністру.

Польський уряд теж щороку звітує про виконання бюджету. За результатами його розгляду ухвалюється резолюція про надання або відмову у наданні згоди на подальшу діяльність уряду. Також існують тематичні звіти (стан системи охорони здоров’я, екологічна політика тощо), які парламент може схвалити або відхилити. Відхилення звіту не означає автоматичної відставки члена уряду, відповідального за відповідну державну політику.

Регламенти деяких країн також передбачають інтерпеляції. Інтерпеляція — це коли парламент викликає представників уряду, а урядовці мають пояснити свою політику, певні документи чи дії. За результатами інтерпеляції член уряду отримує імунітет на певний короткий термін або починається процедура його звільнення. Наприклад, у Чехії є усні та письмові інтерпеляції.

Ефективний парламентський контроль за кордоном ґрунтується не на поодиноких процедурах, а на цілісній системі інструментів, які забезпечують регулярний доступ парламенту до інформації та підзвітність уряду. Саме з цього аспекту варто розглянути законопроєкт № 3195 — чи доповнює він наявний арсенал інструментів парламентського контролю в Україні та чи здатен його реально посилити.

Законопроєкт № 3195 передбачає, що міністр, який подає заяву про відставку, має особисто бути присутнім і відзвітувати про свою роботу під час розгляду питання про його звільнення. Як на засіданні профільного комітету, так і в сесійній залі. Автори також пропонують привести у відповідність до Конституції окремі положення Регламенту Верховної Ради у частині призначення членів Кабінету Міністрів.

Однак у чинній редакції законопроєкт № 3195 навряд посилить контрольну функцію парламенту, оскільки містить низку недоліків.

Наприклад, вимога про звітування не поширюється на звільнення за поданням прем’єр-міністра, Президента або за ініціативою самої Верховної Ради. 

Законопроєкт № 3195 також не встановлює жодних вимог до структури, змісту чи стандартів такого звіту. Тобто міністр зможе самостійно визначати, що саме і в якій формі потрібно повідомити парламенту. Тож, це перетворює і усне, і письмове звітування на формальність.

Парламентський контроль має працювати в комплексі з усіма наявними інструментами, адже тільки тоді він буде ефективним. Зокрема, розширити цей арсенал допоможе інтерпеляція. Однак зареєстровані у ВРУ законопроєкти № 3499 і № 13596 щодо цього так і не були винесені на розгляд парламенту. Головне наукове-експертне управління та комітети Верховної Ради висловили до них суттєві зауваження, утім важливо здійснити оцінку інтерпеляції як потенційного засобу парламентського контролю.

Саме лише звітування про свою діяльність перед відставкою міністра є недостатнім. Це радше символічний жест, ніж ефективний інструмент контролю. Він не здатен замінити системні механізми — інтерпеляції, регулярні та позачергові звіти, розвинену комітетську роботу тощо.

Законопроєкт № 3195 позиціює звітування міністра як санкцію, яка вмикається наприкінці, коли міністр йде у відставку, замість того, щоби бути інструментом регулярної підзвітності. Тобто міністра фактично карають звітом — у момент звільнення роблять для нього публічний «екзамен». Такий підхід перетворює посаду міністра з апогею політичної кар’єри на вимушені «громадські роботи», з яких без звіту ще й не відпустять. 

Якщо прагнення посилити парламентський контроль — реальна ціль, а не лише імітація, то діяти потрібно системно, а не вибірково. Висмикування з усього набору інструментів лише один — звітування — і його ситуативне застосування не розвʼяже проблеми. Особливо в контексті скандалів у секторі безпеки і оборони — тут парламентський контроль і підзвітність критично необхідно посилити. Законопроєкт № 3195 цього не розвʼязує, натомість парламент вкотре намагається прийняти точкове рішення, яке не відповідає масштабу проблеми.

Обмежений парламентський контроль погано вкладається в рамку європейської та євроатлантичної інтеграції. Саме через контрольну функцію парламент може гарантувати баланс між безпекою та свободою, дотримання демократичних принципів та прав людини, що є основами вступу до ЄС. 

Для країни у стані війни це має особливе значення, коли мова йде про сектор безпеки та оборони. Це традиційно закрита сфера, яка потребує нагляду, узгодження безпекових та політичних цілей, встановлення запобіжників зловживань з боку виконавчої влади. Парламент, здійснюючи контроль за безпековим сектором, забезпечує його ефективність, прозорість та підзвітність, нагляд за належним використанням коштів. Втім, поки Верховна Рада не може перетворити сукупність наявних інструментів в інституційно розвинений контроль, то й сектор безпеки не поспішає йому підпорядковуватися. Чи можливо це змінити? У Зеленій книзі експерти ЛЗІ аналізують, чи в умовах воєнного стану Верховна Рада використовує наявні інструменти парламентського контролю повною мірою, наскільки ця функція парламенту обмежується в умовах війни і що з практик країн-членів НАТО варто перейняти в майбутньому.

Зокрема, європейські партнери наголошують на необхідності реформи СБУ, що контроль за ключовим органом нацбезпеки потрібно посилити, так само як і перезавантажити Державне бюро розслідувань (ДБР) та центральні і регіональні підрозділи Національної поліції. Не оминають згадкою і політичні ризики, пов’язані з роботою нещодавно об’єднаних Агенції оборонних закупівель та Державного оператора тилу. 

У Верховній Раді реакція, на жаль, уповільнена. Депутатські законопроєкти № 13602 про перезавантаження ДБР (зареєстрований у серпні 2025 року) і № 4210 про демократичний цивільний контроль припадають пилом. Створення комітету з нагляду за органами спеціального призначення, який матиме розширені можливості парламентського контролю, ініціювали з IV cкликання, воно передбачене чинним законодавством. Однак і це рішення вже декілька років не ухвалюють, хоча воно залежить виключно від Верховної Ради.

Без комплексного підходу Верховна Рада й надалі матиме формальні повноваження, але буде обмеженою у спроможності реально ними користуватися. А саме ця спроможність, зокрема щодо контролю за сектором безпеки і оборони, є маркером зрілої демократії — і ключовою умовою європейського майбутнього України.

Значна частина проблем, свідками яких сьогодні є українське суспільство та міжнародні партнери, є наслідком рішень, які відклали питання підзвітності й контролю (як і багато інших) «на після війни» та/або щоб передати їх розвʼязання своїм наступникам. Втім, здається, «зависнути» у гіпотетичному очікуванні можна ще на дуже довго. Чи зміниться найближчим часом Президент і парламент? Вочевидь, ні. Втім від розвʼязання описаних проблем саме цим парламентом і цим Президентом залежить, коли і як настане довгоочікуваний момент post bellum.

Оцінка законодавства є важливим складником законотворчого процесу, який дає можливість виявити недоліки та прогалини в законодавчих актах та оцінити їхній вплив на різні аспекти суспільного життя. Крім того, аналіз практичного впровадження законів сприяє розбудові відкритого діалогу між законотворцем та стейкхолдерами.

У європейських країнах оцінка законодавства застосовується, щоб оцінити досягнення поставлених цілей, виявити недоліки, непередбачені наслідки, а також змінити законодавство для підвищення його ефективності. 

В українській практиці увага парламентарів зосереджується переважно на факті ухвалення законодавчих рішень, натомість здатність законодавства досягати задекларованих цілей та ефективність його застосування залишаються без відповідної оцінки. Водночас відсутність системного підходу до оцінки законодавства ускладнює своєчасне виявлення проблем, а також знижує ефективність законотворчої діяльності загалом.

З серпня 2019 року до червня 2025 року включно ВРУ ухвалила низку законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, спрямованих на продовження процесу децентралізації. Не всі вони аналізувалися на предмет практики застосування. А в умовах війни громади стикаються з новими викликами, що своєю чергою зумовлює необхідність оперативного та якісного перегляду законодавства.

Тому метою цього дослідження став аналіз окремих законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, ухвалених протягом серпня 2019 року — червня 2025 року включно, та оцінка практики їх реалізації.

1. які чинники впливають на якість та ефективність законодавчих норм;
2. наскільки ухвалене законодавство відповідає потребам територіальних громад;
3. як покращення комунікації між законотворцем та ОМС може сприяти вдосконаленню законодавчого процесу та підвищенню ефективності застосування законів.

Дослідження містить також низку рекомендацій для законодавців, органів місцевого самоврядування та центральних органів виконавчої влади для напрацювання системного підходу до застосування та оцінювання законодавства.

Попри те, що в Україні вимога про оцінювання законодавства набуде чинності лише після завершення воєнного стану, у дослідженні ми наводимо рекомендації, які можна застосовувати вже зараз. 

Більше про оцінку законодавства у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку — у новому випуску Часопису «Парламент» від ЛЗІ.

Це дослідження підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.

Лабораторія законодавчих ініціатив розпочала новий проєкт за підтримки програми MATRA Посольства Королівства Нідерландів в Україні. Проєкт спрямований на послідовне продовження реформ судової системи та прокуратури, які мають вирішальне значення для подальшого прогресу України в європейській інтеграції.

Проєкт охоплює два стратегічні завдання.

Перший напрям — оптимізація національної мережі місцевих загальних судів. 

Чинна система судів значною мірою не відповідає новому адміністративно-територіальному устрою України та реаліям воєнного часу, що ускладнює доступ громадян до правосуддя та створює додаткові ризики для ефективного функціонування судової системи. 

Для того, щоб розвʼязати наявні проблеми, Лабораторія законодавчих ініціатив: 

1. Розробить нову методологію побудови мапи судів, що враховуватиме новий адміністративно-територіальний поділ України, процеси внутрішньої і зовнішньої міграції населення у звʼязку з триваючою війною, робоче навантаження суддів, а також територіальні та географічні особливості регіонів, в тому числі наближених до зони бойових дій. На всіх етапах будуть враховуватися рекомендації Європейської комісії з ефективності правосуддя Ради Європи (CEPEJ). 
2. Підготує модельні мапи судів для кожного підконтрольного регіону України. За результатами будуть розроблені універсальні карти кожного регіону з визначеною кількістю судів та суддів, а також опорні територіальні громади для розташування нових судів першої інстанції.
3. Розробить детальний поетапний план для пілотного проєкту оптимізації мережі місцевих загальних судів в одному з регіонів України, який за аналогією можна буде використовувати в усіх інших регіонах.
4. Допомагатиме у розробці законодавчої бази для цієї трансформації.

Цей проєкт допоможе переосмислити проєкти судових мап, розроблених ще до війни, та з урахуванням суттєвої міграції населення України запропонувати найбільш оптимальні моделі подальшого функціонування системи місцевих загальних судів задля найкращого забезпечення доступу до правосуддя громадян України, що проживають на підконтрольних територіях або ж користуються судовими послугами з-поза меж України.

Другий напрям — посилення гарантій незалежності прокурорів шляхом зміцнення інституційної спроможності та автономії Ради прокурорів України (РПУ) як органу прокурорського самоврядування та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) як органу, що забезпечує діяльність прокуратури. Наявний юридичний дизайн цих органів унеможливлює ефективне здійснення функцій із захисту прокурорської незалежності, а матеріальна залежність від Офісу Генерального прокурора підважує їх субʼєктність в цьому процесі.

Проєкт передбачає підготовку аналітичних записок на основі стандартів ЄС, які обґрунтовуватимуть запропоновані рішення проблем, експертну участь ЛЗІ у розробці змін до законодавства разом з ключовими стейкхолдерами (Офісом Генерального прокурора, Радою прокурорів України та Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів), а також подальшу адвокацію запропонованих рішень.

Реалізація проєкту має створити практичні передумови для:

• покращення доступу громадян до правосуддя через оновлену та раціонально вибудувану мережу місцевих загальних судів першої інстанції;
• прийняття прокурорами законних та справедливих рішень у кримінальних провадженнях з огляду на зниження ризиків тиску і втручання, зокрема з боку політичних сил або вищого керівництва, що стане можливим через посилення інституційної спроможності прокурорського самоврядування для захисту незалежності прокурорів;
• виконання рекомендацій Європейської комісії та завдань Дорожньої карти з верховенства права, що є необхідними для просування України на шляху до членства в ЄС.

Проєкт триватиме два роки.

Програма MATRA Уряду Королівства Нідерландів підтримує реформи у сфері демократії та верховенства права у країнах, які вступають до ЄС. Підтримка цього проєкту є ще одним свідченням послідовної допомоги Нідерландів, які навіть в умовах повномасштабної війни залишаються відданим партнером України: строгим, проте справедливим і залученим на кожному етапі інтеграції до ЄС. 

Відповідальність за зміст проєкту несуть автори, і він не обовʼязково відображає офіційну позицію Нідерландів.