29 серпня 2019 року народні депутати Верховної Ради ІХ скликання склали присягу. Через сім років нові (та старі) обранці досі зберігають свої мандати — позаяк триває воєнний стан та провести парламентські вибори неможливо.

Чим же запам’ятається саме ця Верховна Рада? Лабораторія законодавчих ініціатив пропонує подивитися на пройдений шлях Парламенту крізь призму часу.

84 — саме стільки парламентарок у Верховній Раді IX скликання станом на серпень 2026 року. Жінки очолюють комітети, депутатські фракції, групи, парламентські делегації. А після 24 лютого 2022 року ще й активно розвивають парламентську дипломатію.

Це результат як послідовної політики держави (зокрема встановлення вимог до партійних списків та додаткове фінансування політичних партій, які дотрималися гендерної квоти), так і зростання суспільного запиту на представництво жінок у політиці.

Одним із перших законів, які ухвалили народні депутати IX скликання, стало скасування депутатської недоторканності.

Ідею, яку підтримали ще на всеукраїнському референдумі 2000 року, реалізували майже через два десятиліття. З часу ухвалення закону підозри у вчиненні кримінальних правопорушень отримали десятки парламентарів. Але разом із можливістю притягати депутатів до відповідальності зʼявився і ризик політичного тиску на них з боку органів правопорядку.

«Кнопкодавство» було невід’ємною частиною парламентської «культури» дуже довгий час, і навіть його криміналізація не допомогла повністю розв’язати проблему. Нарешті у 2021 році в Раді запрацювала сенсорна кнопка електронної системи голосування «Рада-3».

Принцип голосування такий: депутат протягом 10 секунд має однією рукою тримати натиснутою кнопку для голосування, а другу — одночасно тримати на сенсорній кнопці. Тобто обидві руки народного депутата України зайняті. На цьому історія з можливістю багаторазового голосування вичерпалася.

Історія з кнопкодавством — це ще й приклад того, що криміналізація не завжди спрацьовує. Ухвалення закону не розвʼязало проблеми, натомість найкраще рішення — технічне — завжди було під рукою.

Перемога партії «Слуга народу» на виборах дала змогу їй уперше в історії незалежної України сформувати коаліцію самостійно. Чи то пак, стати нею.

У політичному лексиконі це явище назвали «монобільшістю». Унаслідок цього вся влада в трикутнику «Парламент — Уряд — Президент» зосередилася в одній політичній силі. Втім, сьогодні монобільшість не може ухвалити майже жодного рішення без ситуативної підтримки інших фракцій та груп.

Початок роботи ІХ скликання в медіа прозвали «турборежимом», але справжні рекорди ухвалення законів Верховна Рада встановила в перші місяці повномасштабного вторгнення. За період з 24 лютого до 2 квітня 2022 року Парламент засідав п’ять пленарних днів, а загалом у залі засідань народні депутати провели близько 2 год 23 хв. Безпосередньо розгляду законопроєктів парламентарі приділили близько 57 хвилин, за які ухвалили в цілому 70 законів та 3 постанови.

Водночас дані свідчать про сповільнення: нині розгляд законопроєктів є найповільнішим за всю каденцію — від реєстрації до ухвалення минає понад рік.

Упродовж 14-ї сесії ухвалено в цілому 63 закони — це найнижчий показник для IX скликання. Зважаючи на рекордно низьку кількість зареєстрованих законопроєктів, можна констатувати значне зменшення законотворчої активності.

Під час роботи Верховної Ради ІХ скликання Україна розпочала переговори про вступ до Європейського Союзу. Для Верховної Ради це означає ухвалення майже 300 законів, передбачених Національною програмою адаптації. Але дедлайни щодо виконання всіх зобов’язань України для членства в ЄС постійно переносяться, а народні депутати голосують все менше євроінтеграційних ініціатив.

Схоже, що Парламент став заручником власної амбітності: попри проголошену готовність ухвалювати необхідні євроінтеграційні закони, окремої прискореної процедури він так і не визначив, обмежившись двома напівмірами-постановами.

Що кажуть дані: протягом 14-ї сесії ухвалено лише два євроінтеграційні закони. Це найнижча частка та кількість ухвалених євроінтеграційних законів від 7-ї сесії. Такі темпи є загрозливими для євроінтеграційних перспектив України.

З початку повномасштабного вторгнення Рада 20 разів продовжувала строк дії воєнного стану.

Якщо на початку каденції працювали 424 народні депутати, то зараз — 392. Навряд чи вони на початку своєї каденції очікували, що матимуть мандат довше ніж п’ять років, тим паче — в умовах війни. А без перспективи найближчих виборів депутати фактично «застрягли» у своїх кріслах.

Роки повномасштабного вторгнення показали, що Верховна Рада адаптивна до зовнішніх змін і здатна діяти, коли цього вимагають обставини. Разом із тим, загальний темп законодавчої роботи з роками знижується. Та попри таке сповільнення, а також дискусії навколо питань субʼєктності й спроможності Парламенту — саме на цій інституції завʼязані важливі державні процеси. Насамперед — супровід України на її шляху до членства в Європейському Союзі. Від працездатності Ради залежать і збереження демократичного ладу, і довіра міжнародних партнерів.

До першої річниці Уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів. Замість публічної оцінки його роботи Президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в Уряді. Уже наступного дня Прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, після чого Парламент її підтримав. Це означає, що у відставку йде автоматично увесь склад Кабміну.

Причин таких змін суспільство так і не почуло. Залишається лише здогадуватися, чи впорався Уряд зі своїми завданнями, за якими критеріями його оцінювали. І висловлювати припущення про зміну державних пріоритетів або ж намагання врятувати репутацію та рейтинги…

Сюрпризом такі новини стали і для тих, хто має надати юридичної сили цим рішенням — народних депутатів. За їхніми словами, вони дізналися про оновлення Уряду із дописів Президента у соцмережах та медіа.

Ця історія вкотре підсвітила не лише брак комунікації між гілками влади, а й продемонструвала розрив між передбаченою законом роллю Парламенту та реальною практикою, у якій політична ініціатива концентрується навколо Президента.

Дотримання процедури і прозорість рішень — це спосіб зрозуміти, хто, як і чому ухвалив рішення і хто нестиме за нього відповідальність. Від того, як відбуваються кадрові зміни, зокрема в Уряді, залежить не лише довіра до нових призначень, а й здатність держави ефективно працювати навіть після зміни людей. Розбираємо, про що свідчать ці процеси, і які наслідки вони можуть мати для держави.

Президент України не може одноосібно найняти або звільнити Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Глави держави. Інших членів Уряду — за поданням Прем’єра.

Уряд відповідальний перед Президентом і Парламентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді. Саме вона мала б оцінювати Уряд не лише в день його відставки. Протягом усієї роботи Кабміну депутати повинні перевіряти виконання зобов’язань, заслуховувати міністрів, аналізувати рішення, вимагати пояснень тощо. І зрештою — робити висновок, чи справляється виконавча влада зі своїми завданнями.

Тобто за належного парламентського контролю оцінювати Кабмін мали б не у закритому колі політичного керівництва. Це мали б робити якраз народні депутати.

Але це складно робити у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є Президент — як у сприйнятті урядовців, так і часто самих нардепів. У такій конфігурації питання підзвітності відкрите: навіщо звітувати перед Парламентом, якщо фактично не він визначає твою міністерську долю? І хоча інструменти парламентського контролю існують, на практиці вони не забезпечують відповідальність Уряду перед Верховною Радою.

У результаті суспільство отримує політичний вердикт — без публічного аналізу роботи Кабміну, чітких висновків і пояснення, що саме має змінитися з приходом нового складу.

Водночас проблем не лише в тому, що депутати не оцінюють Уряд системно. Їх можуть усунути й від вироблення кадрових рішень, які згодом вони мали б підтримати власними голосами.

За законом Уряд формують за участі Президента, Верховної Ради і кандидата на посаду Прем’єра. Неформальні перемовини — звична частина демократичного процесу. Проблема зʼявляється, коли вони повністю підміняють змістовну і відкриту процедуру, а Парламент стає лише технічним виконавцем рішення, ухваленого в іншому місці.

Наразі невідомо, чи відбувалися консультації з парламентськими комітетами до оголошення про перестановки, і хто готував перелік кандидатів. Відкритим також залишається питання: чи ділили між собою Президент, майбутній Прем’єр і парламентська більшість право пропонувати людей на посади і як вони це робили?

Судячи з публічних і кулуарних реакцій, депутати не отримали пояснень щодо причин кадрових змін в Уряді. Це робить парламентарів заручниками ситуації, а згодом і відповідальними перед суспільством за кадрові перестановки, на які вони мали обмежений вплив або не мали його взагалі. Адже їхні голоси перетворюють ініціативу Президента на рішення про призначення.

Підтримка запропонованих Президентом кадрових змін стане неформальним вотумом довіри президентській стратегії. Водночас відповідальність за проголосоване неможливо повністю перекласти на Президента і його команду.

Символічно, що відставка Свириденко співпала з закінченням річного терміну її роботи, аналогу річного імунітету від відставки, якби Програму ухвалили. Тож навіть якби влада вирішила пояснити відставку результатами роботи Уряду Свириденко, виникла б інша проблема: за якими документами оцінювати його роботу?

Свою Програму діяльності цей склад Кабміну подав до Верховної Ради у вересні 2025 року. Її так і не схвалили. Відповідно, немає затверджених Парламентом цілей, за якими можна оцінювати ефективність Уряду.

Звісно, можна проаналізувати плани пріоритетних дій, державний бюджет, виконання міжнародних зобов’язань, підготовлені законопроєкти і публічні обіцянки. Але підґрунтям такої оцінки стануть здебільшого публічні обіцянки, які не мають обов’язкового характеру та не встановлюють відповідальних.

Без схваленої Програми відставка Уряду не завершує повноцінного циклу відповідальності. Уряд просто змінюється. Але суспільство не бачить прогалин, які потрібно залатати. Вони губляться між припущеннями і чутками.

Тому першочерговим завданням нового Кабміну має стати підготовка повноцінної Програми діяльності з вимірюваними цілями, строками та відповідальними органами. Її потрібно публічно представити і вчасно подати до Верховної Ради. Схвалення Програми діяльності дасть новому Уряду річний імунітет від відставки, а депутатам і суспільству — розуміння, за що саме Кабмін відповідає і за якими критеріями його оцінюватимуть.

Асиметрія впливу і відповідальності — лише одна сторона кадрового перезапуску. Інша — його ціна для системи державного управління.

Кадрові перестановки в Україні регулярно супроводжуються зміною самої архітектури виконавчої влади. Міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, а їхні функції передають від одного органу до іншого.

Оголосити таке рішення можна за один день, однак його втілення триває місяцями. Як правило це триває півроку. У цей час міністерство працює, але значна частина його ресурсів йде на відновлення і налагодження процесів.

Міністерство національної єдності є гарним прикладом поганої управлінської практики у вигляді міністерства-піврічки. У той час коли ресурси України обмежені, було витрачено чимало ресурсів на безрезультативний експеримент.

Реорганізація потребує нового положення про міністерство, розподілу функцій, сфер відповідальності, працівників, бюджетів тощо. Частину рішень доводиться заново погоджувати з іншими органами.

Тож частина першого року нового Уряду знову може піти не на реалізацію політики, а на внутрішню перебудову. Навіть компетентна команда не здатна миттєво компенсувати втрачений час, розірвані робочі зв’язки та необхідність повторно налагодити процеси. І що складнішим є чергове переформатування, то важливішою стає належна передача справ від попереднього Уряду наступникам.

Від її якості залежить, чи зможе новий Кабмін продовжити вже розпочату роботу, чи знову витрачатиме місяці на відтворення контексту, перегляд опрацьованих рішень і формування власних команд. Саме тому справжня спадщина Уряду — це не лише перелік успіхів і провалів або фінальний допис Прем’єра, а зрозуміла картина того, у якому стані держава передає ключові напрями політики новому керівництву.

Одним з інструментів такої передачі можуть бути перехідні книги для нового Прем’єра та кожного міністра. Вони мали б фіксувати поточний стан справ, критичні строки для виконання зобов’язань, законопроєкти і підзаконні акти в роботі, можливі ризики тощо. Окремо потрібно позначити процеси, які не можна зупиняти через зміну керівництва, та рішення, які не можна відкладати.

В Україні вже була спроба запровадження такої практики, яка, на жаль, не прижилася. Як інструмент належного врядування вона дає змогу не втратити пам’ять разом зі зміною керівника, а Парламенту — оцінити, чи запропоновані новим Кабміном заходи — новаторська ініціатива, а що — продовження роботи, розпочатої попередниками.

Зміна Уряду змусить частину урядових законопроєктів почати парламентський шлях заново. Йдеться про усі 142 проєкти законів (підраховано на основі відкритих даних), внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні. Для Парламенту це означає фактично новий цикл роботи: розгляд на комітетах, підготовка висновків і ще одне перше читання.

Попередня робота не зникає повністю, але повторне проходження процедури потребуватиме часу. Це може сповільнити низку процесів, від яких часто залежить виконання євроінтеграційних зобов’язань і отримання міжнародної фінансової підтримки України. Тож у процесі кадрових перестановок важливо зберегти ще й спроможність щодня виконувати сотні пов’язаних між собою завдань без постійного повернення до місця, звідки починали.

Кадрові перестановки іноді справді потрібні. Структуру виконавчої влади є сенс переглядати, якщо вона не дає результату. Але будь-яке таке рішення має свою ціну: час, ресурси, втрата темпу виконання міжнародних зобов’язань, повторне налагодження процесів і ризик нових криз.

Під час війни цих ресурсів у нас обмаль. Тому будь-які політичні рішення варто оцінювати не лише крізь призму політичної доцільності або ж задля задоволення власних політичних амбіцій, але й з погляду реалістичності їх впровадження.

Навіть найкраща мета не звільняє владу від обов’язку пояснити суспільству причини кадрових рішень, те, якою буде державна політика після зміни людей і що забезпечуватиме її сталість, а також від проходження визначеної законом процедури. Адже йдеться не лише про стабільність державних інституцій, а й про довіру до влади і здатність країни рухатися вперед без чергового повернення до початкової точки.

Але якщо ми вже в ній — на етапі формування нового Уряду, то хоч цього разу треба спробувати зробити все правильно, з Програмою діяльності та без кардинальної перетасовки міністерств. Так новий Кабмін, можливо, уникне долі свого попередника.

Друга презентація проміжного Тіньового звіту — Лабораторія законодавчих ініціатив спільно з коаліцією громадських організацій представила результати моніторингу за напрямом «Функціонування демократичних інституцій» кластера «Основи процесу вступу». А саме щодо Парламенту, євроінтеграції, виборів, громадянського суспільства, врядування та багаторівневого врядування. Вона описує поточний стан справ, прогрес реформ за цим напрямом, а також рекомендації від експертів профільних організацій.

Своїми напрацюваннями поділилися представники Лабораторії законодавчих ініціатив, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права. До презентації долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ.

Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський привітав партнерів по коаліції та представників ЄС з відкриттям кластера «Основи процесу вступу» для України.

У частині «Парламент» обговорили проблеми і рекомендації щодо парламентської реформи, автономності Верховної Ради, законотворчого процесу тощо. Експерт зауважив: від початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада залишається дієздатною та легітимною, а під час першої сесії в умовах воєнного стану парламентарі прийняли 258 законів — найбільшу в історії українського Парламенту кількість законів за одну сесію.

Також говорили про поступ України на євроінтеграційному треку, зокрема про планування та розвиток законотворчості, імплементацію політики, моніторинг внесених змін.

Одним із вагомих досягнень за цим напрямом стало затвердження Національної програми адаптації законодавства України до права Європейського Союзу. Наразі важливо закріпити у законодавстві статус та обов’язковий характер Національної програми, а також узгодити її з планом законодавчої роботи Верховної Ради.

Під час презентації частини «Врядування» Олександр Заславський розповів про поточний стан, а саме структурні та кадрові зміни в українському Уряді, виклики у взаємодії з Верховною Радою, планування урядової діяльності, зокрема у напрямі виконання міжнародних зобовʼязань.

У частині щодо багаторівневого врядування Володимир Скрипець зауважив: процеси євроінтеграції продовжуються і за цим напрямом — у грудні 2025 року Уряд прийняв постанову № 1748 «Про окремі питання реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в умовах воєнного стану та підготовки до вступу України до Європейського Союзу». Однак в умовах повномасштабної війни на перший план виходять проблеми, повʼязані зі спустошенням українських громад, зменшенням кількості депутатів місцевих рад, залученням інвестицій на місцевому рівні, зокрема реалізації Державної стратегії регіонального розвитку тощо.

Нагадаємо, раніше Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

Коаліція ГО за координації ЛЗІ вже третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ. До складу коаліції входять експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права й за інформаційної підтримки «Європейської правди».

Новий Тіньовий звіт вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС.

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу.

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку.

Команда Лабораторії законодавчих ініціатив отримала Почесну грамоту Верховної Ради України (ВРУ) на Першій сесії ювілейної XX програми Української школи політичних студій (УШПС) — освітньо-мережевого проєкту, який ЛЗІ впроваджує під егідою Ради Європи. Її вручив Олександр Корнієнко, Перший заступник Голови Верховної Ради України та один зі спікерів сесії, — за вагомий внесок у розвиток демократії, парламентаризму, забезпечення громадянської злагоди в суспільстві.

ЛЗІ вже понад 26 років допомагає будувати сталі інституції в Україні та формувати evidence-based державну політику в різних сферах. Посилення інституційної спроможності Парламенту й Уряду, продовження європейської та євроатлантичної інтеграції, моніторинг і підтримка реформ у сфері правосуддя та безпеки, політична і громадянська просвіта — наша щоденна робота. 

Лабораторія регулярно аналізує роботу Верховної Ради та її Апарату — у Моніторингах за сесіями, окремі парламентські процеси — у тематичних Часописах. Долучаємося до розробки законопроєктів. Продовжуємо стежити за впровадженням парламентської реформи, яка є запорукою інституційної спроможності ВРУ.

Програма УШПС досліджує різні аспекти взаємодії між суспільством і державою, зокрема те, як формуються ці звʼязки, розвиваються інституції та системи, які виклики перед ними постають і як їх долати, брати відповідальність та спільно шукати рішення.

Щороку до Спільноти УШПС долучаються дієвці з різних сфер — військові та підприємці, політики й державні службовці, діячі культури й журналісти. Детальніше про Школу, її цінності та навчання читайте за посиланням.

До розмови долучилися експерти у сферах врядування, верховенства права, антикорупції та виборів. Учасники спілкувалися про середньострокові тенденції та можливі шляхи залучення Канади до підтримки реформ, можливості для відновлення та реконструкції в Україні.

Окрему увагу приділили роботі українського Парламенту. Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський на основі парламентського Моніторингу за 14-ту сесію говорив про тенденції в роботі Верховної Ради та ключові виклики, з якими вона стикається. На думку експерта, серед причин зниження законотворчої активності інституційна втома, оскільки IX скликання є найдовшим за всю історію Верховної Ради, а також події навколо НАБУ і САП, інші корупційні скандали, внутрішні конфлікти тощо. 

Олександр Заславський зазначив, що сповільнення роботи Парламенту впливає й на впровадження необхідних реформ — перш за все ухвалення євроінтеграційних законопроєктів. Водночас якщо Україна прагне вступити до Європейського Союзу в 2027 році, ухвалення всіх потрібних законів потребує не тільки посиленої уваги, але й постійного темпу. 

На думку Олександра Заславського, активна громадськість продовжує відігравати важливу роль у розбудові державних інституцій і національному становленні. Він окремо закцентував на тривожних тенденціях в роботі громадянського суспільства. Часто громадським організаціям доводиться працювати не ДЛЯ інституцій, а ЗАМІСТЬ них. У довгостроковій перспективі це неминуче підриватиме їхню спроможність, — зазначає Олександр Заславський. Тому у своїй роботі громадськості доцільно зосередитися на підходах, які якомога глибше залучатимуть установи, держслужбовців і тих, хто ухвалює рішення. Це дасть нам змогу зберегти й посилити спроможність державних інституцій, передусім тих, які відповідають за європейську інтеграцію.

14-та сесія Верховної Ради України за кількісними показниками є далеко не найсильнішою у IX скликанні — про це свідчать дані парламентського Моніторингу Лабораторії законодавчих ініціатив. І це не один невдалий тиждень чи кілька провалених голосувань. Йдеться про системні проблеми у роботі Верховної Ради, що підтверджує сукупність індикаторів та даних.

Про парламентську кризу вже написали не одну статтю. Про неї говорять і самі депутати. Перший заступник голови фракції «Слуга народу» Андрій Мотовиловець заявив, що збирати голоси за законопроєкти, необхідні для формування бюджету та виконання міжнародних зобов’язань, все важче. Окрім того, за його словами, близько 40 нардепів готові скласти мандати. А це приблизно 10% усього складу Парламенту.

Спробуємо зіставити цифри з реаліями, про які говорять самі нардепи, і зрозуміти — як Парламент може вийти з цієї кризи і відновити втрачений темп роботи.

Український Парламент не паралізований, але його ефективність відчутно просіла. Комітети, ТСК та пленарні засідання регулярно проводяться. Рішення ухвалюються. Тоді чому і в чому проявляється криза?

1. Повільні темпи. Щоб ухвалити закон у другому читанні, Парламент витрачав у середньому 382 дні — найповільніше за все IX скликання.
2. Неважливі ініціативи. Вагому частину ухвалених законів склали ратифікації та дрібні правки, водночас до важливих євроінтеграційних законів справа не дійшла — всього 2 євроінтеграційні закони зібрали достатню кількість голосів.
3. Радикальне зменшення кількості ухвалених законів. З вересня 2025 року до лютого 2026 Рада спромоглася ухвалити всього 63 закони — найменшу кількість за все IX скликання. Це вчетверо менше за часи, коли Парламент був «на висоті» (коли Парламент за лютий–серпень 2022 ухвалив 229 законів).

Якщо такі темпи збережуться, то Україна зможе поєднати святкування вступу до ЄС зі святкуванням початку ХХІІ століття (У разі, якщо Україна зможе вступити до ЄС після ухвалення всіх євроінтеграційних законів). Саме стільки часу — 75 років — знадобиться, щоб ухвалити всі 300 євроінтеграційних законопроєктів, про які говорить Віцепремʼєр-міністр з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Тарас Качка. (Якщо за 1-шу сесію, яка триває пів року, ухвалювати по 2 євроінтеграційних закони, тоді за рік виходить 4 закони. 300/4=75. Такі розрахунки не враховують перспективу збільшення обсягу Acquis communautaire).

Особливо дивно виглядають такі темпи роботи у звʼязку з тим, що саме на осінь 2025 року припали перші 100 днів нового Уряду — час, коли Кабмін мав би працювати найактивніше (і, наприклад, схвалити Програму своєї діяльності).

Чому зʼявилася криза? У багатьох інтервʼю різним виданням народні депутати називають цілу купу причин:

• брак комунікації Парламенту з Урядом та всередині монобільшості;
• обурення від «Міндічгейту» і всіх наслідків, які це за собою потягнуло;
• внутрішні конфлікти;
• події навколо НАБУ/САП;
• а також серію підозр нардепам від антикорупційних органів.

Що можна сказати точно — ця криза зародилася ще влітку, а не взимку. Це показують кількісні дані.

Про вступ до ЄС у 2027, міжнародну підтримку за виконання структурних маяків від Міжнародного валютного фонду, а також вимоги по Плану Ukraine Facility — можна сміливо забути, якщо не змінити ситуацію. (За умови, що Верховна Рада не почне ухвалювати закони, передбачені в Плані Ukraine Facility та потрібні для вступу України до ЄС).

Без Верховної Ради тут не обійтися. Ні Кабмін, ні Президент не мають повноважень на ухвалення законів. А саме закони потрібні і для євроінтеграції, і для отримання кредитних грошей за формулою — «кошти в обмін на реформи». Без них Україні складно фінансувати навіть найкритичніші статті бюджету, як-от: оборонні видатки, не кажучи вже про національні кешбеки.

Працездатний Парламент потрібен для збереження демократичного ладу й довіри міжнародних партнерів. Тож хоч критика низької продуктивності Верховної Ради доцільна, але знецінення самої інституції — небезпечне.

Навіть ослаблений Парламент кращий за інституційний вакуум. Порожня Верховна Рада не проголосує бюджет і не ухвалить законів. А уявляти ситуацію, коли хтось вирішить розпустити Раду та взяти на себе її повноваження — зовсім не хочеться. Краще не треба малювати в деталях послідовність подій, яка складається з державного перевороту, каскадного колапсу державних інституцій, привиду громадянської війни лівійського зразка чи стрибкоподібної окупації території України…

Гарна новина в тому, що Верховна Рада має 393 чинних народних депутатів, безумовну легітимність та навіть формально існуючу коаліцію. (Депутатська фракція у Верховній Раді України, що має права коаліції депутатських фракцій). Парламент ще можна оживити.

Усі сценарії виходу з кризи мають одну спільну точку — налагодження діалогу у трикутнику Парламент-Уряд-Президент. А от як саме це зробити — питання для дискусії.

Перший сценарій — Коаліція національної єдності, про яку говорили у 2022 році, може покращити стан справ у 2026. Якщо тоді це був крок з розряду «було б добре, якби», то у звʼязку з браком голосів він перетворюється на необхідний крок із практичного погляду. Цей сценарій може доповнюватися переформатуванням Уряду, ухваленням компромісних законів, підписанням формальної коаліційної угоди, але потребує реального діалогу та взаємних поступок з фракціями та групами парламентської меншості.

Другий сценарій — налагодити взаємодію чинного Уряду і Парламенту. Депутати скаржаться на:

• хаотичну комунікацію;
• непідконтрольність;
• відсторонення від ухвалення рішень.

Їх може усунути і Кабмін Юлії Свириденко, якщо знайде правильні підходи до Верховної Ради.

Третій сценарій — переформатування Уряду. Якщо причина кризи у поганій комунікації Уряду з Парламентом, а чинний Кабмін змінити її не може, тоді, можливо, варто дати шанс новому? Цей крок може бути здійснений виключно силами фракції «Слуга народу», хоча залучення підтримки інших фракцій виглядає більш реалістичним. Важливим тут має бути принцип формування — Парламент повинен мати реальний вплив на обрання кандидатур міністрів, тоді народні депутати ставитимуться до нового Уряду по-іншому.

Четвертий сценарій — налагодження внутрішнього діалогу в Парламенті. Можливо, він призведе до взаємної підтримки законопроєктів (так званий Logrolling). Можливо, до перегляду депутатських зарплат (якщо проблема справді у перекритті доплат у конвертах, що припускають журналісти). Або ж до розширення пакету консенсусних голосувань (як-от зараз голосуються Укази про продовження воєнного стану та мобілізації).

Ці сценарії можуть здаватися складними для втілення, але завжди варто памʼятати про альтернативу — погіршення ситуації в умовах війни може призвести і до втрати державності. Зрештою, вихід з парламентської кризи — можливий. Надію на це дає… Верховна Рада дворічної давнини (осінь 2023 року). Тоді ситуація нагадувала нинішню — за 10-ту сесію Парламент ухвалив лише 64 закони, з яких усього чотири — євроінтеграційні. Але вже навесні 2024 року ситуація покращилася. Хоча і не настільки радикально, як хотілося б. Можливо, досягнути бажаного результату вийде у 2026 році.

Лабораторія законодавчих ініціатив системно підтримує і всіляко сприяє євроінтеграції України. На цьому шляху ми спільно з Міжнародним фондом «Відродження» запускаємо проєкт «ІнтегРада». На основі профільної аналітики він покликаний розширити поінформованість міжнародних партнерів та українських депутатів про законодавчі зміни і реформи, які Україні необхідно впровадити на шляху до ЄС. Адже без розуміння конкретних політичних та процедурних проблем, з якими стикається проходження того чи іншого законопроєкту, перезапустити цей процес вкрай важко. Як і отримати підтримку зовні — від країн-членів ЄС, а також усередині Парламенту.

Верховна Рада України відіграє вагому роль у процесі європейської інтеграції України, забезпечуючи розгляд та ухвалення необхідних законів. Та з моменту отримання статусу кандидата на членство в ЄС Україна поступово знижує темпи розробки, розгляду та ухвалення євроінтеграційних законопроєктів: 2025 рік показав зменшення темпу законодавчої євроінтеграції порівняно з попередніми роками.

Для покращення темпу за цим треком і забезпечення сталого результату у межах проєкту ЛЗІ готуватиме регулярні інфобрифи трьох типів:

1. Брифи щодо конкретних євроінтеграційних законів.
2. Брифи щодо загальних проблем євроінтеграційного треку, які спрямовані на аналіз процедурного та інституційного вимірів.
3. Брифи для народних депутатів України про пріоритетні євроінтеграційні законопроєкти (з огляду на стратегічні плани, наприклад, Ukraine Facility або План законопроєктних робіт) на наступний місяць. 

Наш вступ до ЄС залежить і від позиції держав-членів ЄС, які не завжди є одностайними у підтримці України. Однак Верховна Рада може впливати на їхню позицію — зокрема, за допомогою груп міжпарламентської дружби. Тому органічно ще одним напрямом у цьому проєкті стане дослідження роботи цих груп. Адже підвищення ефективності інструментів парламентської дипломатії (зокрема груп дружби) дозволить Україні краще обґрунтовувати свою позицію, пояснювати поточний контекст і формувати реалістичні очікування.

Певні, що такий підхід дозволить привернути увагу міжнародних партнерів до проблем законодавчого євроінтеграційного треку та стане стимулом до їх вирішення. А в довгостроковій перспективі — забезпечить сталий євроінтеграційний поступ через стабільну роботу Верховної Ради України. 

Проєкт «ІнтегРада» реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Проєкт представляє позицію ЛЗІ і не обов’язково відображає позицію Фонду.

Протягом 14-ї сесії проведено 7 «годин запитань до Уряду» — загалом народні депутати та міністри витратили понад 8 годин, аби поставити запитання та отримати на них відповіді.

Найбільше запитань народні депутати мали щодо реалізації державної соціальної політики під час дії воєнного стану та виконання євроінтеграційних зобов’язань України. 

Народні депутати припинили діяльність 8 тимчасових комісій і утворили 5 тимчасових слідчих комісій. 

Протягом 14-ї сесії народні депутати подали 218 депутатських запитів — майже в півтора раза менше, ніж упродовж 13-ї сесії .

«Година запитань до Уряду» — це інструмент парламентського контролю, за допомогою якого народні депутати можуть поставити запитання членам Кабінету Міністрів із визначеної теми та дістати на нього відповідь. Під час проведення «години запитань до Уряду» можуть порушуватися лише питання з визначеної теми. Зазвичай із трибуни відповідає профільний міністр, до чиєї компетенції належить тема, з якої проводиться «година запитань до Уряду». Водночас запитання можуть бути адресовані також прем’єр-міністру та іншим міністрам. 

Протягом 14-ї сесії проведено 7 «годин запитань до Уряду» — загалом народні депутати та міністри витратили понад вісім годин, аби поставити запитання та дістати на них відповідіНерідко народні депутати можуть передавати слово іншому народному депутату під час «години запитань» для поставлення запитання. Зважаючи на це, з даних були видалені репліки народних депутатів, які тривають менше ніж 10 секунд, адже найімовірніше, це були саме такі передавання слова.. 

Народні депутати можуть ставити й декілька запитань під час одного виступу, а міністри — відповідати на декілька запитань, або на одне запитання можуть відповідати декілька міністрів. Зважаючи на ці особливості проведення «години запитань до Уряду», отримані дані ілюструють зацікавленість народних депутатів у певних темах чи навіть міністрах.

Як порівняти з 13-ю сесією, дані «години запитань до Уряду» демонструють зниження активності народних депутатів, що загалом узгоджується із загальними тенденціями цієї сесії. 

*Варто зазначити, що «година запитань до Уряду» поділяється на два блоки: 1) запитання до членів Кабінету Міністрів України від депутатських фракцій (депутатських груп) та відповіді на них; 2) запитання народних депутатів до членів Кабінету Міністрів України та відповіді на них — до 30 хвилин. 

Як і на попередніх сесіях, найбільше запитань (виступів) надійшло від фракції «Слуга народу» — майже третину всіх запитань поставили її представники. Найчастіше ж на запитання народних депутатів упродовж 14-ї сесії відповідали прем’єр-міністр України Юлія Свириденко та міністр освіти і науки Оксен Лісовий. Такий розподіл є очевидним з огляду на роль прем’єр-міністра, який координує діяльність Кабінету Міністрів, та те, що міністр освіти був доповідачем на «годинах запитань до Уряду».

Верховна Рада може утворювати тимчасові органи: тимчасові спеціальні комісії та тимчасові слідчі комісії, які утворюються строком не більш як на один рік. Під час 14-ї сесії Парламент проголосував за утворення п’яти тимчасових слідчих комісій та завершив роботу восьми тимчасових комісій (з яких п’ять — спеціальні комісії). Їх перелік наведений у додатку 7.

Народні депутати мають право спрямовуватиОскільки депутатські звернення не потребують оголошення на пленарному засіданні та щодо них немає інформації про їх реєстрацію, що ускладнює збирання даних, вони не є предметом цього моніторингу. депутатські запити та депутатські звернення. Перші є вимогою народного депутата дати офіційну відповідь із питань, віднесених до компетенції органу чи установи, другі — пропозицією дати офіційне розʼяснення чи викласти позицію з питань, віднесених до компетенції органу чи установи. 

За період 14-ї сесії народні депутати подали 218 депутатських запитів — майже вдвічі менше, ніж упродовж 13-ї сесії, та на рівні 9-ї сесії . Усі депутатські запити до Президента були запитами про присвоєння званьПрисвоєння звань та нагород належить до повноважень Президента, тому депутатський запит до Президента щодо нагородження військовослужбовців та інших осіб (найчастіше — званням Героя України) став одним з інструментів визнання внеску військовослужбовців на рівні звернень громадян чи електронних петицій..

Зменшення кількості спрямованих депутатських запитів, а також кількості проведених «годин запитань до Уряду» та активності народних депутатів на них підтверджує тезу, що 14-та сесія — одна з найповільніших та найменш активних сесій з початку повномасштабного вторгнення. 

Протягом 14-ї сесії частка порушень Регламенту під час ухвалення законів становила 38%, що на 30% менше, ніж за попередню сесію.

Частка порушень у другому читанні законопроєктів зменшилася вдвічі, як порівняти з 13-ю сесією.

Загальна частка порушень конституційного терміну (15 днів) на підписання законів Президентом упродовж 14-ї сесії знову склала 44%. Строк підписання (або надання пропозицій) порушено для 20 законів, а ще 8 законів ані підписано, ані ветовано.

Обсяг порушень законодавчої процедури протягом 14-ї сесії значно зменшився та майже досяг рівня до початку повномасштабного вторгнення. Загальна частка законопроєктів, ухвалених із порушеннями, є меншою, ніж за всі інші сесії воєнного стану, зокрема через значне зменшення частки порушень для другого читання.

У цьому розділі надається інформація про порушення Регламенту під час ухвалення законів упродовж 14-ї сесії.

14-та сесія за часткою порушень продемонструвала зниження порушень у всіх категоріях. Процедури розгляду орієнтовно 38% (понад третини) законів мали порушення протягом 14-ї сесії, упродовж 13-ї сесії це значення становило 68%.

Протягом 14-ї сесії динаміка частоти порушень Регламенту однакова для першого та другого читання. Для першого читання частка порушень, як порівняти з 13-ю сесією, зменшилася. Загалом частка порушень Регламенту в першому читанні продовжує знижуватися з 11-ї сесії.

Від 9-ї сесії частка порушень у другому читанні зростала. Під час 14-ї сесії частка порушень Регламенту в другому читанні знизилася майже вдвічі для всіх трьох видів порушень, які відстежувалися для другого читання.

Це одні з найнижчих показників для всього IX скликання. Обсяг порушень і для першого, і для другого читань досі поступово наближується до обсягів до повномасштабного вторгнення.

У графіках та таблиці дані щодо того, яку частку законопроєктів ухвалено з тими чи іншими порушеннями Регламенту, подаються за сесіями.

*Регламент ВРУ не містить прямого та чіткого припису щодо обов’язковості висновку ГНЕУ. Поряд із ч. 4 ст. 103, де зазначено про відсутність зауважень у разі відсутності висновків у 14-денний термін, наявні й норми щодо необхідності висновків ГНЕУ:

1. ст. 112 встановлює, що супровідні документи до законопроєкту надаються народним депутатам не пізніше як за сім днів до дня розгляду цього законопроєкту на пленарному засіданні Верховної Ради;
2. п. 3 ч. 2 ст. 99 встановлює, що висновки експертиз щодо законопроєкту є частиною супровідних документів.

Отже, можна зробити висновок, що Регламент ВРУ є недосконалим та містить суперечливі норми. Для прикладу, ГНЕУ може надати висновок після 14-денного терміну (у зв’язку із завантаженістю), і в такому разі незрозуміло, що має робити головний комітет — вважати, що зауважень немає, чи брати до уваги зауваження. 

**Висновок ГЮУ відсутній для проєкту державного бюджету, однак це не вважалося порушенням через усталену практику відсутності висновків ГЮУ до бюджетів за різні роки.

Крім звичайних порушень Регламенту, здійснено моніторинг порушень Конституції в частині порушення 15-денного терміну на підпис Президентом ухвалених законів (ст. 94 Конституції). Моніторинг здійснено щодо 63 законів, ухвалених Верховною Радою України протягом 14-ї сесії. Строк підписання (або надання пропозицій) порушено щодо 20 законів, тобто у 32% випадків (за період 13-ї сесії було 43%). Крім цього, ще 8 законів взагалі не були ані підписані Президентом, ані ветовані, ані отримали пропозиції (хоча термін їх підписання вже минув). Якщо об’єднати всі порушення, це складе 44% від усіх ухвалених протягом 14-ї сесії законів, що нижче, ніж результати 13-ї сесії (47%). Отже, майже половина всіх ухвалених протягом 14-ї сесії законів містила порушення строків, передбачених Конституцією України. 

Звісно, неважливо, на скільки днів порушено термін — на 2 чи на 102 — в обох випадках це є порушенням. Якщо все ж розглядати рекордсменів у цьому плані, то рекордним став термін підписання тривалістю 83 дні. 

Порушення конституційної процедури почали збільшуватися з початком воєнного стану. 11-та, 13-та сесії були рекордними за кількістю порушень конституційної процедури, а 12-та і 14-та демонстрували мінімальне зниження. Утім, про зміну тренду в реальності говорити зарано. Попри значні покращення в процесі ухвалення законів, терміни підписання залишаються значною проблемою. Не можна пояснити ці порушення і нормативно-процедурними недолікамиЗгідно з Конституцією України, Президент має 15 днів, щоб підписати закон та офіційно його оприлюднити або повернути його зі своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до Парламенту. За рішенням Президента Уряд організовує експертизу закону, що надійшов на підпис Президентові. Згідно з Регламентом КМУ, Уряд має максимум сім днів для подання своїх пропозицій стосовно підписання Президентом закону або обґрунтовані та вмотивовані пропозиції щодо доцільності застосування Президентом України права вето. Витрати часу на підготовку узагальнених зауважень і пропозицій залежать як від обсягу і складності закону, так і від інших чинників — дня тижня і часу надходження копії закону, кількості залучених в експертизі міністерств, різниці в їхніх позиціях щодо ухваленого закону, внутрішніх бюрократичних процедур у міністерствах, технічних причин тощо. Будь-яка комбінація цих чинників може затримати подання пропозицій Уряду щодо закону та, відповідно, ухвалення Президентом рішення щодо підписання закону або повернення його до Парламенту., адже відповідні норми не змінювалися.

Протягом 14-ї сесії Президент вчасно (без порушення 15-денного терміну) наклав вето та надав пропозиції до одного законопроєкту. Законопроєкт був ініційований представниками фракції «Слуга народу», тому, скидається на те, що в цьому разі позиції ініціаторів та Президента не були погоджені або цей законопроєкт був технічно недосконалим. Верховна Рада наразі ще не розглянула цей законопроєкт.

• Найбільш завантаженими є Комітет економічного розвитку (34 висновки), Комітет з питань фінансів (25 висновків), Комітет з питань національної безпеки та Комітет з питань соціальної політики (по 24 висновки).
• За кількістю законопроєктів на одного депутата велике навантаження впродовж 14-ї сесії мають два комітети — Комітет з питань економічного розвитку та Комітет з соціальної політики. Обидва комітети мають понад 2 розписані законопроєкти та надані висновки в перерахунку на 1 депутата. У дев’яти комітетах навантаження (кількість наданих висновків) не перевищує значення 0,5 на 1 депутата.

Протягом 14-ї сесії комітети Верховної Ради і далі здійснювали свою роботу в умовах незначного зменшення кількості зареєстрованих законопроєктів, як порівняти з 12-ю сесією. Загальна кількість наданих висновків зменшилася до 260, що на 32 висновки менше, ніж комітети надали протягом аналогічної 12-ї сесії. Нерівномірний розподіл навантаження між членами комітетів, що подекуди відрізняється в 17 разів, порушує питання щодо перерозподілу обов’язків або складу депутатів та працівників секретаріатів у комітетах.

Інформація щодо строків надання висновків комітетів представлена в розділі про швидкість проходження законопроєктів.

Протягом 14-ї сесії підготовлено 38 висновків головних комітетів про відхилення законопроєктів. Висновки про відхилення можуть свідчити як про політичну лояльність комітетів, так і про рівень (хоча б мінімальний) якості підготовки законопроєктів. Водночас, як і протягом 11-ї сесії, дві третини відхилених законопроєктів є альтернативними. Президентські законопроєкти, здається, витримують обидва критерії, оскільки не мають висновків про відхилення (водночас варто пам’ятати, що президентських законопроєктів було небагато і вони часто є ратифікаціями та указами). Урядові законопроєкти теж здаються здебільшого безпроблемними: під час 14-ї сесії вони взагалі не отримували висновків про відхилення. Основну масу висновків про відхилення отримали законопроєкти депутатів фракції «Слуга народу», що логічно, зважаючи на кількість депутатів та їхню законодавчу активність. 

Під час розгляду навантаження на комітети варто зважати, що цей моніторинг розраховує навантаження, насамперед ґрунтуючись на кількості висновків головних комітетів. Ця методика використовується з огляду на доступність даних (формат відкритих даних). Саме інформація про висновки головних комітетів постійно доступна на сайті Верховної Ради, регулярно оновлюється та наявна щодо всіх висновків головних комітетів. Однак комітети, звісно ж, виконують багато інших функцій та завдань, крім надання висновків головних комітетів. Три комітетиКомітет з питань бюджету, Комітет з питань антикорупційної політики та Комітет з питань європейської інтеграції. мають надавати обов’язкові висновки до всіх законопроєктів, на комітети може покладатися завдання з підготовки висновків як допоміжних комітетів, комітети розглядають та ухвалюють рішення щодо контрольної функції, розглядають листи та звернення, проводять конференції, круглі столи тощо. Наведені обмеження варто брати до уваги, переглядаючи подану нижче інформацію, яка ґрунтується на висновках головних комітетів.

Поданий графік має два показники. По-перше, він демонструє, яку кількість висновківКількість висновків не дорівнює кількості розглянутих законопроєктів. Комітет може надавати декілька висновків щодо одного законопроєкту, наприклад, висновок про включення до порядку денного, висновки до першого і до другого читань, до повторних читань, до тексту законопроєкту, що надаються на заміну, тощо. надали головні комітети. Другий показник — це кількість законопроєктів, яку розписав кожен комітет як головний відповідно до предмета відання. Разом вони показують розподіл законопроєктної роботи щодо попереднього опрацювання законопроєктів.

Найбільше навантаження за кількістю наданих висновків (34 висновки) має Комітет з питань економічного розвитку. Ще три комітети також мають (як порівняти з іншими комітетами) високе навантаження: Комітет з питань фінансів (25 висновків), Комітет з питань національної безпеки та Комітет з питань соціальної політики (по 24 висновки). Хоча Комітет з питань економічного розвитку під час останніх сесій не був лідером із кількості наданих висновків, для інших комітетів це порівняно стандартний розподіл для останніх семи сесій воєнного стану (7-ї, 8-ї, 9-ї, 10-ї, 11-ї, 12-ї та 13-ї).

Загальна кількість наданих висновків зменшилася до 260, що на 32 висновки менше, ніж комітети надали на аналогічній 12-й сесії.

Найбільше зменшили (як порівняти з аналогічною 12-ю сесією) кількість наданих висновків протягом 14-ї сесії такі комітети, як-от: Комітет з питань правової політики (−32 висновки) та Комітет з питань правоохоронної діяльності (−29 висновків). 

Водночас у частині комітетів кількість наданих висновків зросла, як порівняти з 12-ю сесією. Так, найбільше зросла кількість наданих висновків у Комітеті з питань економічного розвитку (+18 наданих висновків).

Обсяг розписаних на комітети законопроєктів, як порівняти з 12-ю сесією, змінився в діапазоні від −28 до +15 розписаних законопроєктів. 

Потенційне навантаження (кількість розписаних законопроєктів) на комітети протягом 14-ї сесії найсильніше зменшилося (як порівняти з 12-ю сесією) для тих самих комітетів, для яких і зменшилося реальне навантаження: для Комітету з питань правової політики (−28 розписаних законопроєктів) та Комітету з питань правоохоронної діяльності (−27 розписаних законопроєктів). 

Потенційне навантаження на комітети зросло найбільше для Комітету з питань бюджету (+15 розписаних законопроєктів) та Комітету з питань соціальної політики (+10 розписаних законопроєктів).

Інший вимір навантаження на комітети демонструє наведений вище графік, де показано, скільки висновків або зареєстрованих законопроєктів припадає на одного депутата-члена комітетуКількість депутатів на кінець 14-ї сесії, протягом 14-ї сесії кількість депутатів у комітетах змінювалася.. Велике навантаження (кількість розписаних законопроєктів і наданих висновків перевищує 2 на 1 депутата) упродовж 14-ї сесії має лише один комітет — Комітет з питань соціальної політики (5,1 законопроєкту на 1 депутата та 2,4 висновку на 1 депутата). Ще два комітети (Комітет з питань економічного розвитку та Комітет з питань інтеграції до ЄС) мають навантаження понад 1,5 висновку та законопроєкту на 1 депутата. 

У дев’яти комітетах кількість наданих висновків у перерахунку на одного депутата не досягає показника 0,5 (за період 12-ї сесії це значення не досягало 0,5 так само щодо дев’яти комітетів). Найменша кількість наданих висновків у перерахунку на одного депутата зафіксована для Комітету з бюджету (0,14 висновку на 1 депутата) та Комітету з питань аграрної політики (0,23 висновку на 1 депутата). Ще три комітети, попри розписані законопроєкти, не надали жодного висновку. 

Якщо порівняти 14-ту сесію та аналогічну 12-ту сесію, то можна зауважити відчутну різницю в навантаженнях, адже різниця між кількістю наданих висновків на одного депутата коливається в межах показників від −1,78 до +1,43. Кількість розписаних законопроєктів також значно коливається — у межах показників від −1,56 до +1.

Реальне навантаження (тобто кількість наданих висновків на одного депутата) найбільше зменшилося для Комітету з питань правової політики (−1,89 наданого висновку на 1 депутата) та Комітету з питань правоохоронної діяльності (−1,32 наданого висновку на 1 депутата). Найбільше зростання реального навантаження зафіксовано для Комітету з питань економічного розвитку (+1,43 наданого висновку на 1 депутата).

Потенційне навантаження найсильніше зменшилося (як порівняти з 12-ю сесією) у Комітеті з правової політики (−1,56 розписаного законопроєкту на 1 депутата) та Комітеті з питань правоохоронної діяльності (−1,23 законопроєкту на 1 депутата). Натомість найсильніше зросло потенційне навантаження для Комітету з питань інтеграції до ЄС (+0,88 розписаного законопроєкту на 1 депутата) та Комітету з питань соціальної політики (+1 розписаний законопроєкт).

Тенденції щодо реального та потенційного навантаження на одного члена комітету загалом відповідають даним щодо навантаження на комітети. 

Якщо порівнювати найменш та найбільш завантажені комітети, то їхнє навантаження відрізняється в 17 разів. Така ситуація, що склалася під час 14-ї сесії, а також певні тенденції в навантаженні комітетів, які переходять від сесії до сесії, актуалізують питання про перерозподіл або депутатів, або сфер відання між комітетами.