У четвер, 30 липня, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко взяла участь у презентації результатів експертного опитування «Політичний квартал: літо 2020», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Під час заходу спікери обговорили основні тенденції політичного процесу в Україні. Зокрема, Світлана Матвієнко розповіла про спостереження Лабораторії законодавчих ініціатив щодо роботи парламенту та президента. Публікуємо повністю виступ Голови ради Лабораторії законодавчих ініціатив.

«Є деякі позитивні тенденції. Однак не без АЛЕ. За перші півроку було помітне зменшення кількості зареєстрованих законопроектів. Тобто – зменшилися обсяги того, що у Дорожній карті Пета Кокса називають законодавчим спамом або «законодавчим цунамі». Всього було зареєстровано 1178 проектів законів за період роботи 1–2 сесії Верховної Ради IX скликання. Відповідно, кількість зареєстрованих законопроектів зменшилися майже на третину порівняно з  аналогічним календарним періодом VIII скликання.

За час же третьої сесії було зареєстровано на 13% менше законопроектів, ніж протягом перших двох сесій. Враховуючи той факт, що протягом перших двох сесій 9-го скликання було зареєстровано майже на третину менше законопроектів, ніж протягом аналогічного періоду 8-го скликання, виникає спокуса говорити про певну динаміку зменшення потоку законопроектів.  Однак прикметно, що поряд зі зменшенням кількості депутатських законопроектів за останні півроку, зменшилась і кількість зареєстрованих урядових та президентських законопроектів. А таке синхронне зменшення швидше можна пояснити досить тривалим суспільно-політичним локдауном під час суворого карантину.

Ще з позитивного. Збільшилась частка законопроектів, що приймаються у другому читанні. У першій-другій сесіях ця частка сягнула 74% порівняно з 38% для аналогічного періоду у VIII скликанні. Утім, тренд виявився нестійким, і в третій сесії їх частка впала до 49%. Сподіваємось, що це пов’язано з особливостями роботи ВРУ під час карантинних обмежень.

Поряд з цим розгляд законопроектів став займати більше часу у днях. Чому це добре? Бо ухвалені у першому читанні і в цілому закони – майже гарантовано – будуть нижчої якості з точки зору юридичної техніки або враховуватимуть далеко не всі позиції стейкхолдерів. У результаті це впливатиме на їхню реалізацію, результативність. Проходження майже 75% ухвалених законопроектів через 2 читання (я не згадую вже про третє) – це принаймні хоч якийсь запобіжник проти того, щоб поспішаючи розсмішити (а швидше обурити) людей.

Щодо турборежиму, про який досі полюбляють говорити представники монобільшості. Ще півроку тому нам і всім, хто моніторить роботу парламенту вже було очевидно, що цей режим не такий вже й «турбо». Як-то кажуть: усе пізнається у порівнянні. Так от: протягом перших двох сесій (читай півроку) у ІХ скликанні було прийнято 155 законів або 13% від зареєстрованих. У VIII скликанні за аналогічний календарний період було прийнято 140 законів або 9% від зареєстрованих. При цьому ми повинні пам’ятати, що монобільшість почала ухвалювати закони (в тому числі щодо внесення змін до Конституції) фактично у перший же день, одразу після урочистого відкриття і складання присяги. У той час як депутати VIII скликання принаймні перший місяць витратили на переговори, напрацювання коаліційної угоди і формування Уряду. Тому забудьте про турбо.

3-ю сесію ІХ скликання ми не порівнювали з аналогічним періодом VIII сесії, бо це було б нерелевантрно з огляду на екстраординарні обставини у вигляді суворого карантину, через що парламент втратив фактично 2 робочі місяці.

Протягом перших двох сесій можна було помітити, що зменшився відсоток прийнятих законів, суб’єктом законодавчої ініціативи яких є Уряд (17% проти 35% в VIII скликанні). Така тенденція може свідчити про послаблення ролі уряду у формуванні державних політик. Вона також негативно позначається на принципі єдності вироблення рішень.

Ну і протягом 3-ї сесії частка прийнятих урядових проектів – взагалі незначна. Було прийнято всього 7 урядових законопроектів. Чи стається це через те, що уряд дійсно має слабкі позиції в питаннях вироблення політики, повністю підпорядковуючись Офісу Президента? Чи через те, що уряд не вбачає необхідності діяти, як самостійний гравець, доручаючи реєструвати необхідні законопроекти народним депутатам? Обидва пояснення невтішні. Окрім очевидного викривлення конституційно закладеної системи запобіжників проти концентрації повноважень в одного владного суб’єкта, тенденції до послаблення уряду в системі вироблення рішень суперечать світовим трендам.

Зеленський, з останніх чотирьох президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2%. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація є доволі дивною, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента.  Хоча це вже не допомагає. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу, що є прямим порушенням Конституції. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів».

Детальніше про роботу парламенту та президента України можна прочитати в інших матеріалах Лабораторії законодавчих ініціатив.

Лабораторія законодавчих ініціатив продовжує пильно слідкувати за роботою Верховної Ради. Поки виходить так, що кожна сесія ІХ скликання особлива, як сезони хорошого серіалу: перша тривала трохи більше 13 годин; друга була початковою точкою роботи (а початок для кожної сесії – особливий на рівні даних); третя сесія припала на пандемію коронавірусу та карантинні обмеження, що привнесло свої корективи у плани Верховної Ради. Зважаючи на це, ми намагались не зосереджуватися на порівняльному аналізі сесій (зокрема за аналогічний період роботи Верховної Ради VIII скликання), але в окремих випадках, де це було доречним, ми зробили висновки щодо можливої динаміки. 

За третю сесію було зареєстровано 946 законопроектів. Прийнято – 105 законів.

За цей час було зареєстровано на 13% менше законопроектів, ніж протягом перших двох сесій. Нагадаємо, що протягом перших двох сесій ІХ скликання було зареєстровано майже на третину менше законопроектів, ніж протягом аналогічного періоду VIII скликання. Тож виникає бажання говорити про тенденцію до зменшення потоку законопроектів («законодавчого цунамі»).  Однак прикметно, що, поряд зі зменшенням кількості депутатських законопроектів, за останні півроку зменшилась і кількість зареєстрованих урядових та президентських законопроектів. А таке синхронне зменшення швидше можна пояснити досить тривалим суспільно-політичним локдауном під час суворого карантину.

Єдина політична фракція, яка суттєво збільшила кількість своїх зареєстрованих законопроектів – це Голос.  Можливо, така стратегія має певні результати, адже на розгляд їхніх законопроектів в сесійній залі загалом було витрачено 3 години. А це – втричі більше за час, витрачений на законопроекти інших парламентських фракцій та груп, які не є фракцією «Слуга Народу».

Розгляд законопроектів в сесійній залі в основному сконцентровано навколо депутатських законопроектів, при цьому 107 зі 115 годин тривав розгляд законопроектів фракції «Слуга Народу». На урядові законопроекти було витрачено ледь більше п’яти годин.

Верховна Рада уникає розгляду непрохідних законопроектів. За 3 сесію було відхилено лише один законопроект через неподолання вето Президента. З точки зору ефективності, у сенсі прийняття законопроектів, – це має сенс. Водночас є і ризики, пов’язані з ослабленням політичної дискусії. Профільні комітети підготували 86 висновків про відхилення законопроектів (2 з них на урядові законопроекти). З’являється тенденція: рішення комітету про відхилення стають достатньою підставою для зупинки подальшого розгляду законопроекту. І якщо у випадках з депутатськими законопроектами, це – додатковий фільтр законодавчого спаму, то розгляд урядових законопроектів не має припинятися навіть через незадовільний висновок комітету.

Зменшилась частка законопроектів, які розглядаються у двох читаннях. Одним з позитивних моментів попередніх сесій було збільшення частки законопроектів, які проходили два читання – протягом перших двох сесій таких законопроектів було 74% від прийнятих (порівняно з 38% у VIII скликанні за аналогічний календарний період). На жаль, під час 3 сесії їхня кількість впала до 49%. Сподіваємось, що це тимчасовий захід, пов’язаний з особливостями роботи ВРУ під час карантинних обмежень.

Законопроекти, які приймаються за основу і в цілому, повільніше проходять процедуру ухвалення. Якщо законопроект, який приймався за основу і в цілому, у попередніх сесіях в середньому приймався за 22 дні з моменту реєстрації, то в третій сесії цей показник склав 32 дні. Така тенденція є закономірною, оскільки народні депутати збиралися в сесійній залі з великими перервами. Впливає і той фактор, що у Верховній Раді часто накопичуються законопроекти, і їхній розгляд відбувається далеко не завжди протягом однієї чергової сесії.

Законопроекти, які приймаються за два читання, ухвалюють набагато повільніше. Середня швидкість прийняття таких законопроектів – 173 дні. Але причина не в тому, що вони «провисають» після першого читання (тут якраз все непогано – між першим читанням та ухваленням, у середньому, проходить трохи більше 40 днів), а в тому, що у два читання частіше розглядають законопроекти, які були зареєстровані раніше. Тож, якщо підсумувати, «свіжі» зареєстровані законопроекти радше будуть прийматися в першому читанні в цілому. А законопроекти, які трохи вже «полежали», скоріш за все, будуть розглядатися у двох читаннях, що зумовлено необхідністю актуалізувати законопроект під політичний порядок денний.

Уряд втрачає свої позиції у виробленні політики. Частка прийнятих урядових проектів незначна. Зі 105 прийнятих лише 7 законів – урядові. Чи стається це через те, що уряд дійсно має слабкі позиції у виробленні політики, повністю підпорядковуючись Офісу Президента? Чи через те, що уряд не вбачає необхідності грати, як самостійний гравець, доручаючи реєструвати необхідні законопроекти народним депутатам? Обидва можливі пояснення – невтішні. Прикметно, що і протягом перших двох сесій роботи парламенту частка ухвалених урядових законопроектів суттєво зменшилася порівняно з аналогічним періодом роботи попереднього скликання Верховної Ради. В Україні відбувається очевидне викривлення конституційно закладеної системи запобіжників проти концентрації повноважень в одного владного суб’єкта. Хоча тенденції до послаблення уряду в системі вироблення рішень суперечать світовим трендам. Детальніше про це можна прочитати в нашому матеріалі «Концепція законодавчого процесу «від початку до кінця».

Окрім зазначених тенденцій, варто звернути увагу на вкрай важливу зміну у роботі парламенту протягом 3 сесії. Зокрема, ідеться про появу у Регламенті особливої процедури розгляду законопроектів у другому читанні, що позиціонується як механізм «протидії зловживанням прав народних депутатів у ході законодавчої процедури». Детальніше про ці зміни, їхні наслідки, «підводні камені»  та й загалом про проблему парламентської обструкції можна почитати в інших аналітичних матеріалах ЛЗІ.

Ефективне функціонування будь-якого органу державної влади неможливе без налагодження дієвої системи контролю за виконанням прийнятих ним рішень, адже сама «ефективність будь-якого рішення залежить від контролю». Так, наприклад, на парламент покладена функція контролю за діяльністю виконавчої влади. І скоро Верховна Рада може отримати більше інструментів для цього. У травні народні депутати зареєстрували законопроект №3499, який передбачає запровадження новітньої для України форми парламентськго контрою – інтерпеляції.

Це – ще одна з форм парламентського контролю, яка полягає в обговоренні депутатами діяльності виконавчої влади. Загалом її можна описати так: члени парламенту отримують право запросити представників уряду до парламенту, щоб урядовці або один конкретний урядовець пояснили свою політику, певні документи чи дії. Члени парламенту можуть ставити запитання урядовцям чи проводити дебати за результатами виступу члена уряду. Іноді за результатами таких дебатів парламент може висловити вотум недовіри.

Це нова для України форма парламентського контролю, який раніше здійснювався лише через депутатські запити та годину запитань до уряду. Найбільш близькою до інтерпеляції процедурою діючого Регламенту є процедура розгляду відповіді на депутатський запит, що встановлена ст. 226, але все ж процедура інтерпеляції передбачає більш конкретний вплив паралменту на діяльність уряду.

Зокрема, ст. 226 теж передбачає, що члени виконавчої влади можуть бути викликані до парламенту (для обговорення відповіді на депутатський запит). Але ми розглянемо відмінності:

Тобто – процедура обговорення депутатського запиту потребує вдвічі більшої кількості депутатів для її ініціації, рішення мінімум 226 депутатів для її призначення, триває в 4 рази менше та не має чітких юридичних наслідків. Щоправда, вона може стосуватися будь якої посадової особи, а не лише членів уряду.

Процес розгляду інтерпеляції в пленарній залі ВРУ може тривати близько двох годин. Він включає виступи народних депутатів-ініціаторів інтерпеляції та міністра-«відповідача». Після цього дискусія відбувається у форматі запитань-відповідей. Своє слово може також сказати прем’єр-міністр.

За результатами обговорення ВРУ може затребувати якісь додаткові документи – тоді призначається нова дата розгляду інтерпеляції. Якщо ж додаткових питань немає, після обговорень парламент переходить до голосування за визнання роботи члена Кабміну незадовільною. Якщо «за» проголосувало менше 226 народних депутатів, тоді робота цього члена Кабміну вважається задовільною – і він на три місяці він отримує «імунітет» від інтерпеляції.

Якщо ж робота члена Кабміну визнається незадовільною то прем’єр має протягом 15 днів внести подання про звільнення такого члена Кабміну або ж ВРУ самостійно розглядає питання його звільнення.

Тобто, наголошуємо, що фактично інтерпеляція сама по собі не може призвести до звільнення члена Кабміну. Його роботу можна лише визнати незадовільною, а після цього потрібно проводити новий розгляд питання звільнення члена Кабміну і нове голосування щодо цього питання. Відповідно – потрібно ще раз, вже після голосування по інтерпеляції, назбирати мінімум 226 голосів для звільнення міністра.

Ідея запровадження закону про інтерпеляцію – вартісна. Утім, насторожує те, що депутати намагаються запровадити інтерпеляцію окремим законом, а не через зміни до Регламенту. Таким чином, може виникнути проблема сумісності цього закону з Регламентом.

А ось і ймовірні політичні наслідки ухвалення цього законопроекту:

• По-перше, прийняття законопроекту може призвести до посилення парламентського контролю за виконавчою владою. Депутатські запити є здебільшого непублічними, а година запитань до уряду є дуже розмитою, оскільки депутати ставлять різні питання на різні тематики до різних міністрів, міністри ж здебільшого відповідають щось на зразок «не знав про цю ситуацію, розберемось» або озвучують загальні факти. Інтерпеляція ж має сконцентрувати обговорення на певному конкретному переліку питань, і до цього буде прикута публічна увага. Нарешті, наслідком розгляду інтерпеляції може стати звільнення члена Кабміну.
• По-друге, фракції отримають новий інструмент здійснення політики (politics), частина критики влади буде здійснюватися у формі інтерпеляцій.
• По-третє, відбудеться посилення правлячої більшості, яка призначає Голову ВРУ, адже саме Голова ВРУ отримує повноваження з модерації процесу інтерпеляції та може відмовити в її розгляді.
• По-четверте, якщо Голова ВРУ буде неухильно дотримуватися норм Регламенту та закону «Про інтерпеляцію» та не буде відхиляти інтерпеляцію, що ініціює опозиція, тоді доволі велика частка пленарного часу, імовірно, буде присвячена саме розгляду інтерпеляцій.

16 квітня Верховна Рада ухвалила закон, який мав би надати парламенту алгоритм дій для боротьби з «поправковим спамом». Прийнятий законопроект №1043 обіцяли зробити тимчасовим – фактично, лише для того, щоб встигнути «розправитися» з банківським законом і домовитися з МВФ про новий транш. Адже закон може трактуватися як такий, що обмежує право депутатів на законодавчу ініціативу і в довгостроковій перспективі несе в собі суттєві ризики, пов’язані з монополією на владу.

Одразу після першої перемоги парламент узявся розгрібати 16 тисяч правок до «антиколомойського закону», який вдалося ухвалити вже за місяць – 13 травня. Утім, можна очікувати, що групи впливу ще довго боротимуться за те, щоб цей закон втратив чинність.

Один із можливих способів зробити це – довести неконституційність «антиколомойського закону». Якщо зміни до Регламенту, які дозволили ухвалити банківський закон за особливою процедурою, будуть визнані неконституційними – це може підштовхнути деяких народних депутатів спробувати довести неконституційність «антиколомойського закону», аргументуючи це неконституційністю процедури, за якою цей закон був прийнятий. Зміни до Регламенту народні депутати уже намагаються оскаржити.

27 травня до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання від 53 парламентарів, які звернулися із клопотанням визнати зміни до Регламенту неконституційними. Серед них, зокрема, Антон Поляков, Ольга Василевська-Смаглюк, Віктор Бондар, Сергій Демченко – ті самі нардепи, які завалили своїми поправками банківський закон.

Чим аргументують свою позицію депутати і які у них шанси домогтися скасувати дію змін до Регламенту і, можливо, почати боротьбу із самим «антиколомойським законом»? Зараз будемо розбиратися.

Та спершу нагадаємо, що саме було введено 16 квітня, коли парламент схвалив особливу процедуру голосування за певні законопроекти.

Ухваливши закон про протидію зловживанням в законодавчому процесі № 561-ІХ, Верховна Рада отримала можливість обирати «спрощену процедуру» розгляду законопроектів із великою кількістю поправок (якщо цих поправок надійшло більше 500). Для того, щоб застосувати цю процедуру, ВРУ має прийняти відповідне рішення більшістю голосів. Після цього упродовж двох днів фракції/групи можуть обрати для обговорення до 5 правок, відхилених головним комітетом, а позафракційні депутати – 1 поправку, яку відхилив комітет.

Тобто обговорення і голосування у пленарній залі відбувається лише щодо підтриманих головним комітетом поправок (якщо треба буде їх затвердити) і цієї обмеженої кількості відхилених поправок, на розгляді яких наполягають фракції, групи і позафракційні депутати.

Аргументами першої частини є те, що процедура розгляду та прийняття закону № 561-ІХ порушувала норми Регламенту в частині внесення поправок до законопроекту у другому читанні. Порушення цієї процедури, на думку ініціаторів подання, призвело до порушення ст. 83 (порядку роботи парламенту, що встановлюється Конституцією та Регламентом), та ст. 93 (права законодавчої ініціативи, що належить, зокрема, народним депутатам України) Конституції.

• Проте у абзаці 2 пункту 2 Рішення КСУ від 12.07.2000, зазначається, що «закони  та  інші  правові  акти  за  рішенням Конституційного Суду України  визнаються  неконституційними  повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена  встановлена  Конституцією  України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.  Неконституційним може бути визнаний, зокрема, той правовий акт, стосовно якого були порушені  процесуальні  вимоги,  що  встановлюються  Конституцією України, а не іншими правовими актами». В пунктах же 7 та 8 Рішення КСУ від 26.04.2018 повторюється ці положення та додатково зазначається, що «в Основному Законі України встановлено, зокрема, такі процесуальні вимоги щодо ухвалення законів: прийняття Верховною Радою України рішень виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування (частина друга статті 84); здійснення народним депутатом України голосування особисто на засіданнях парламенту (частина третя статті 84); прийняття Верховною Радою України законів, постанов та інших актів більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України (стаття 91)».
• Виходячи з цих двох рішень КСУ можна дійти висновку, що порядок подання поправок до другого читання не є процесуальною вимогою встановленою Конституцією України, а отже порушення процедури розгляду та прийняття закону № 561-ІХ, якщо і мало місце, навряд може вважатися підставою для визнання закону № 561-ІХ – неконституційним.

У другій частині ініціатори аргументують неконституційність закону № 561-ІХ новими правилами, які запроваджує закон, тобто посилаються на зміст цього закону. Народні депутати апелюють до того, що текст проекту закону, прийнятий у першому читанні, кардинально відрізняється від того, який депутати отримали до ознайомлення (і врешті ухвалили) у другому читанні.

• Проте у пункті 5 Рішення КСУ від 28.02.2018 зазначається, що «суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовує неконституційність Закону не тільки порушенням конституційної процедури його розгляду та ухвалення, а й невідповідністю Конституції України змісту Закону. Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами є однією з умов легітимності законодавчого процесу, у випадку її порушення конституційному контролю підлягає не зміст закону, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення». Власне, ці положення ініціатори наводять у першій частині аргументації.

У третій частині ініціатори подання аргументують свою позицію, цитуючи визначення верховенства права та зазначаючи, що конституційна компетенція може бути перерозподілена лише шляхом зміни Конституції.

• Проте яким саме чином закон № 561-ІХ порушує верховенство права чи перерозподіляє конституційну компетенцію, ініціатори подання не зазначають.

Отже, аргументація усіх трьох частин може бути поставлена під сумнів. Тепер чекаємо рішення Конституційного Суду України. Станом на 19 червня 2020 року ухвалою колегії суддів КСУ відкрито конституційне провадження у цій справі. Здійснюється підготовка справи до розгляду на пленарному засіданні Великої палати Суду.

Верховна Рада України не відпустила Святослава Вакарчука. «За» позбавлення його мандата народного депутата проголосували 175 парламентарів з необхідних 226.

Сам Святослав Вакарчук на засіданні ВРУ не був присутній і з трибуни свою позицію перед колегами щодо складання повноважень не пояснив.

Що ж робити, якщо народний депутат хоче відмовитися від свого мандата? Відповідно до ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1. складення повноважень за його особистою заявою (це рішення має підтримати Верховна Рада);
2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4. припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України (у цьому випадку парламент теж має проголосувати);
5. якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто*;
6. невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
7. його смерті.

*У ст. 3 ЗУ «Про статус народного депутата» пояснено детально про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності, через яку парламентаря можна достроково позбавити повноважень.

Зокрема, депутат не має права:

• бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
• мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;
• обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
• займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;
• залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися адвокатською діяльністю;
• входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Щоправда, тут важливо уточнити, рішення щодо позбавлення народного обранця мандата за цим пунктом виносить суд. А отже – це може бути довготривалий процес.

Це – єдині можливості, передбачені Конституцією України на сьогодні. У Верховній Раді ІХ скликання ще у серпні 2019 року було зареєстровано законопроект №1027, відповідно до якого ст. 81 Основного Закону мала поповнитися ще двома пунктами: позбавлення мандата через «кнопкодавство» та прогул третини засідань ВРУ. Утім, ці зміни досі не були проголосовані.

З огляду на перелічені способи, найбільш швидким і логічним може здатися можливість позбавити нардепа повноважень через його невходження до фракції або вихід з неї. І такий випадок в Україні уже був.

У 2016 році таким чином позбавили мандатів двох народних депутатів – Миколу Томенка та Єгора Фірсова. Перед цим парламентарі вийшли з фракції БПП. Тож з’їзд партії БПП «Солідарність» вирішив достроково припинити повноваження Томенка і Фірсова, посилаючись на п.6 ст. 81 Конституції України. Микола Томенко намагався оскаржити це у Вищому адмінсуді, але рішення з’їзду БПП було визнано законним.

У випадку зі Святославом Вакарчуком такий шлях – вихід з фракції – може бути репутаційно загрозливим для усієї партії «Голос». Адже, виходить, що партія власноруч (!!!) позбавить мандата свого засновника, лідера, та ідейного натхненника. Враховуючи культурну прихильність молодої української демократії до партій лідерського типу сам по собі «вихід» такої людини з парламенту може позбавити партію підтримки. А можливий «партійний остракізм» для визволення Святослава Вакарчука з парламентських тенет може поховати будь-які перспективи на майбутнє цієї політичної сили.

Директор аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Олександр Заславський прокоментував результати аналізу першого року президентства Володимира Зеленського в ефірі програми «Гуд найт, Юкрейн!» на 24 каналі.

Проаналізувати ефективність президента на посаді можна через його участь у законодавчому процесі країни. Адже реалізує свої повноваження президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із урядом та парламентом. У випадку із законодавчою діяльністю президент «залежить» від рішень Верховної Ради.

І от що показало дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив: «турборежим» і перша в історії України монобільшість, яка була сформована з президентської партії, – не стали тотожними ефективності! 

Під час програми Олександр Заславський прокоментував деякі цифри з нашого аналізу:

1. За перший рік президентства Володимира Зеленського було ухвалено 180 законів. Для порівняння даємо показники попередніх президентів України за такий же календарний рік: Петро Порошенко – 252, Віктор Янукович – 286, Віктор Ющенко – 283.
2. Майже 13% законопроектів Володимир Зеленський підписав з порушенням 15-денного строку, що є прямим порушенням Конституції і може стати підставою для визнання законів неконституційними.
3. Новий парламент прийняв 38% (29) законопроектів, запропонованих Володимиром Зеленським. За інших президентів, які не мали коаліції зі своєї партії, цей показник був чомусь мінімум удвічі більший.

Наше пояснення цього «феномену»:

Або використовується модель «добрий президент – погані депутати/посадовці» (президент пропонує «хороші ініціативи», а парламент/ уряд їх ігнорує), що позитивно впливає на рейтинг тільки президента.

Або ж це можна пояснити тим, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

https://www.facebook.com/AgencyforLegislativeInitiatives/videos/174261000671411/

Від самого початку виборчої кампанії Володимир Зеленський позиціонував себе як «несистемного» кандидата, а перебуваючи вже на посаді, принаймні в медійному дискурсі, всебічно намагався підтримувати такий імідж. Однак Президент – це не тільки медійний актор, але ще й суб’єкт законодавчої ініціативи і важливий елемент системи влади, системи стримувань і противаг, який має свої, чітко визначені Конституцією повноваження. І реалізує ці повноваження Президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із Урядом та Парламентом. Тож чи вийшло у Президента за перший рік стати «не таким, як старі політики» з точки зору взаємодії з іншими суб’єктами законодавчої ініціативи? Відповідь на це питання може дати аналіз законодавчої діяльності Володимира Зеленського у порівнянні з його попередниками.

Одразу необхідно зробити ремарку щодо коректності аналізу календарного року роботи Президента, адже глава держави здійснює свої повноваження у співпраці з Парламентом. У той же час «свої» Парламент і Уряд Володимир Зеленський отримав не одразу, а лише наприкінці серпня 2019 року. Тут необхідно нагадати, що Україна є парламентсько-президентської республікою, і ключову роль в Україні, відповідно до Конституції, відіграє саме Парламент, який «визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики” (п.5 ст. 85), а також формує Уряд, який, у свою чергу, забезпечує «здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України» (п.1 ст. 116). Тобто свої повноваження Президент України, як «гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», здійснює незалежно від наявності чи відсутності «своїх» Парламенту та Уряду. Крім того, попередні президенти свій перший рік також починали з різних стартових позицій. Тому, на наше переконання, аналізувати результати роботи саме календарного року роботи Президента, а також порівнювати їх з «попередниками» цілком релевантно.

Про взаємозв’язок Президента та парламенту можна говорити в різних площинах. Найбільш цікавим виміром, звісно, є ступінь впливу Президента на парламент, але часто такі міркування базуються на фактах, що важко піддаються перевірці. Замість цього, ми спробували проаналізувати участь Президента в законодавчому процесі, базуючись на формальних показниках, і порівняти показники з попередніми президентами: з Петром Порошенком, Віктором Януковичем та Віктором Ющенком.

Зеленський, з останніх 4 президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2 %. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація виглядає доволі дивно, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Зеленський за перший рік скористався своїм правом вето лише 12 разів. А це – найменший показник серед 4 президентів. Це логічно з огляду на наявність підтримки в парламенті, чим не могли похизуватися попередні президенти в перший рік своєї роботи. Це також може свідчити про суттєвий вплив Президента на законодавчу гілку владу та про відсутність поляризації думок щодо законодавчої активності в партії (принаймні протягом перших місяців роботи). Зважаючи на можливий розкол в «монобільшості», імовірно, в наступні роки президент буде користуватися своїм правом вето активніше. Для порівняння, Порошенко за перший рік президентства скористався своїм правом вето – 16 разів, Янукович – 30, а Ющенко – 58(!). Цікаво, що тактика застосування вето президентами доволі різна. Так, Ющенко та Порошенко періодично ветували законопроекти два та більше разів.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів.

Ще одним показовим аспектом роботи Президента є те, як часто і за яких умов змінювався Уряд. Якщо не рахувати прем’єрів, призначених до початку президентства, то Володимир Зеленський, станом на перший рік, має такі ж показники, як і Віктор Ющенко (2 новопризначені прем’єри). За темпами зміни очільників уряду Зеленський нагадує не лише Ющенка, але і Кравчука та Кучму. Усі вони міняли діючого прем’єра на нового на 9-11 місяці свого президентства.

Аналізуючи діяльність українських президентів, не можна не звернути увагу на той факт, що кожен Президент незалежної України намагався змінити Конституцію. Винятком не є і Володимир Зеленський.

Першим Президентом України є Леонід Кравчук. Для Кравчука зміна тодішньої Конституції УРСР на Конституцію України виглядала логічною і природньою: нова держава – нова Конституція. Леонід Кравчук започаткував роботу над новою Конституцією ще до свого президентства, коли він був Головою Верховної Ради. Була створена Конституційна комісія, розроблено Концепцію нової Конституції. Проте бурхливі події початку 90-х років завадили Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки 12-го скликання, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України 1-го скликання, прийняти Основний Закон.

Леонід  Кучма продовжив конституційний процес, і врешті у 1996 році була прийнята Конституція. Однак Леонід Кучма не обмежився прийняттям однієї лише Конституції. Вже наприкінці першого терміну він почав говорити про потребу перегляду Конституції , і у 2000 році провів всеукраїнський референдум, на який виносилися питання зменшення кількості депутатів до 300 та впровадження двопалатного парламенту (пригадуєте, скільки цю ініціативу використовували в останній передвиборчій гонці?). Щоправда, результати референдуму не були втілені у зміни до Конституції. А у 2002 році, на тлі можливого програшу виборів, Леонід Кучма ініціював ще одну реформу, метою якої було посилення ВРУ за рахунок зменшення повноважень Президента та перехід до парламентсько-президентської моделі. Була створена тимчасова спеціальна комісія, і під кінець повноважень Леоніда Кучми у 2004 році були ухвалені відповідні зміни до Конституції.

Віктор Ющенко отримав свої повноваження якраз після реформи Конституції 2004 року (яка поступово вступала в дію протягом 2005-2006 рр.), тому, на відміну від двох своїх попередників, не ініціював конституційні зміни в перший рік свого президенства. Утім, зовсім без конституційних змін, Віктор Ющенко протриматися не зміг. У 2007 році була створена Національна конституційна рада, яку очолив сам президент, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Проте у тодішнього Президента не було достатньої підтримки у Верховній Раді, тому він хотів провести зміни до Конституції через референдум, але й це зробити не вдалося. У 2009 році до ВРУ був внесений проект змін до Конституції. Цей проект, серед іншого, передбачав двопалатний парламент та збільшення повноважень Президента. Врешті, без підтримки ВРУ ніяких змін до Конституції Віктор Ющенко провести не зміг.

Віктор Янукович вирішив не гаяти свій перший рік президенства в межах чинних на той момент конституційних повноважень, які дісталися йому «у спадок» від попередників. Тому руками своїх однопартійців у парламенті звернувся до Конституційного Суду щодо незаконності конституційних змін 2004 року,  і вже восени 2010 року КСУ визнав ці зміни неконституційними. Наприкінці першого року президентства, Віктор Янукович провів свої перші зміни до Конституції, знову скориставшись допомогою фракції Партії Регіонів у парламенті. Серед важливих змін, зокрема, президентові вдалося збільшити термін повноважень ВРУ та місцевих рад з 4 до 5 років.

Після цього 21 лютого 2011 року Віктор Янукович  утворив Конституційну асамблею. Її очолив Леонід Кравчук, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Конституційна асамблея мала напрацювати зміни до Конституції у частині повноважень влади та місцевого самоврядування. Наступними змінами до Конституції стало розширення повноважень Рахункової палати, яка отримала можливість здійснювати контроль за надходженнями до державного бюджету.

Події кінця 2013 – початку 2014 року призвели до припинення діяльності Конституційної асамблеї. Тобто, результатів у вигляді комплексних змін до Основного Закону Конституційна асамблея не мала.

Після перемоги Революції Гідності, 21 лютого 2014 року, ВРУ відновила дію Конституції у редакції 2004 року.

Петро Порошенко також не забарився зі змінами до Конституції. Вже у червні 2014 року він подав проект закону про внесення змін до Конституції (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування), проте сам же його і відкликав. А у березні 2015 року (на 10-му місяці президентства) він створив Конституційну комісію. Ця комісія мала напрацювати зміни до Конституції у трьох сферах:

1. Децентралізація.
2. Правосуддя.
3. Права та свободи людини та громадянина.

Перші результати діяльності Конституційної комісії з’явилися вже влітку 2015. Тоді було запропоновано зміни до Конституції щодо децентралізації влади (проект закону № 2217а). Були наміри змінити всю вертикаль влади на місцевому рівні та запровадити новий адміністративно-територіальний устрій. Однак проект закону відкликали вже після того, як посада президента перейшла від Порошенка до Зеленського.

Більш результативними виявилися зміни, запропоновані Петром Порошенко в частині правосуддя. У результаті було схвалено таке:

1. Суддів обирає Вища рада правосуддя.
2. Замість 5-річного терміну, судді обираються безстроково.
3. Ні Президент, ні ВРУ не можуть звільняти суддів.
4. Запроваджено механізм конституційної скарги.
5. Захищати громадян в судах можуть лише адвокати.

На завершення свого президентського терміну Петро Порошенко ініціював ще дві зміни до Конституції – закріплення курсу на інтеграцію України з НАТО та ЄС.

Другий проект змін до Конституції (проект закону № 9310 щодо перейменування Дніпропетровської області, фактично ініційований групою народних депутатів) не здобув необхідної підтримки у залі та був знятий з розгляду.

Володимир Зеленський ані комісій, ані асамблей поки не створював, але за перший рік свого президенства вже встиг ініціювати 8 проектів змін до Конституції та провести зміни до Конституції, ініційовані своїм попередником.

Законопроект щодо скасування депутатської недоторканості був внесений ще Петром Порошенком, але розглянутий та прийнятий він був вже за Володимира Зеленського.

Законодавчі ж ініціативи самого Зеленського поки не реалізовані, частина знаходиться на розгляді, а частина вже відхилена. А саме – це:

1. Зміни щодо скасування адвокатської монополії (проект закону № 1013), за якими громадяни можуть самостійно представляти себе у судах, крім представництва у кримінальних справах. Законопроект очікує на розгляд.
2. Зміни щодо регуляторних органів (проект закону № 1014), за якими Президент зможе утворювати нові регуляторні органи, призначати і звільняти голів НАБУ та ДБР. Законопроект відхилено.
3. Зміни щодо законодавчої ініціативи народу (проект закону № 1015), за якими народ наділяється правом законодавчої ініціативи. Законопроект очікує на розгляд.
4. Зміни щодо уповноважених Верховної Ради (проект закону № 1016), за якими запроваджується посада Уповноважених Верховної Ради України за додержанням Конституції України і законів в окремих сферах. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
5. Зміни щодо зменшення кількості депутатів та пропорційної виборчої системи (проект закону № 1017), за якими кількість депутатів зменшується до 300 осіб і в Конституції закріплюється пропорційна виборча система. Законопроект очікує на розгляд, хоч і отримав висновок Конституційного Суду із застереженнями.
6. Зміни щодо розширення підстав позбавлення депутатського мандату (проект закону № 1027), за якими пропонується забирати в депутата мандат у випадку неособистого голосування або відсутності депутата на більше, ніж третині засідань. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
7. Зміни щодо додаткових органів ВРУ (проект закону № 1028), за якими ВРУ отримує право створювати консультативні та дорадчі органи. Законопроект отримав позитивний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
8. Зміни щодо децентралізації влади (проект закону № 2598), за якими впроваджується нова структура місцевої влади та новий адміністративно-територіальний устрій. Законопроект відкликано.

Отже, за перший рік свого президентства, Володимир Зеленський подав найбільше законопроектів щодо змін до Конституції серед усіх Президентів України. Але важливо зауважити, проекти змін, подані Володимиром Зеленським, є точковими. Хоча і частина з них неодноразово позиціонувалася,  наприклад, як «парламентська» реформа.

Крім того, на відміну від попередників, Зеленський, принаймні поки що, не створював органів чи відкритих та інклюзивних майданчиків для розробки змін до Конституції. Законодавчі ініціативи шостого президента України можна підсумувати так:

• Серед усіх проектів законів прийнятий був лише проект закону, що розроблявся ще за часів Петра Порошенка.
• 3 проекти змін до Конституції вже отримали висновки КСУ та були попередньо схвалені (хоча проект змін № 1017 отримав висновок КСУ із застереженнями).
• 1 проект змін отримав висновки Конституційного Суду із застереженнями та ще не був розглянутий.
• 3 проекти змін отримали негативні висновки Конституційного Суду, а тому не можуть бути прийняті.
• 1 проект змін був відкликаний, так і не дійшовши до розгляду.

Загальний висновок проведеного порівняльного аналізу полягає у тому, що Володимир Зеленський, як Президент, не настільки відрізняється від своїх попередників, як це може здатися із медійного дискурсу. Принаймні, частота зміни Уряду, порушення під час законодавчого процесу, а також намагання «швидко» змінити Конституцію ріднять його з іншими Президентами України. А активне віддзеркалення публічного невдоволення на інших конституційних суб’єктів викликає аналогію із Леонідом Кучмою, що, у результаті, підтверджується і опитуванням Соціологічної групи «Рейтинг».

Однак ті відмінності, які все ж є, можна звести до таких аспектів:

• Законодавча (однак не дуже результативна) активність;
• Намагання діяти на стільки швидко, наскільки це дозволяють процедури;
• Намагання уникнути деліберації (обговорення) при ухваленні важливих рішень – зокрема, йдеться про зміни до Конституції.

До яких результатів і наслідків призведуть ці схожості та відмінності – ми побачимо та проаналізуємо згодом.

До законопроекту 2571-д (так званий «антиколомойський закон») подали понад 16 000 поправок. Один лише Антон Поляков подав 6 000 правок, а це більше ніж кількість правок, яку подали всі депутати до законопроекту про ринок землі. В умовах необхідності отримання кредиту від МВФ прийняття законопроекту 2571-д є вкрай важливим, розгляд же всіх 16 000 правок є несумісним з швидкою законодавчою процедурою.

У зв’язку зі складною ситуацією, в ЗМІ почали з’являтися повідомлення (1, 2, 3) про можливі шляхи обходу поправкового спаму через статтю 119 Регламенту Верховної Ради України.

Лабораторія Законодавчих Ініціатив провела аналіз можливостей швидкого прийняття законопроекту з багатьма поправками по статті 119.

На чому засновується переконання в ефективності 119 статті?  Власне, згідно з ч. 2 ст. 119 : «Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування». Дійсно, якщо розглядати ст. 119 у вакуумі, не враховуючи інші положення Регламенту, то «розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування» може виглядати так, ніби поправки до законопроекту можна не обговорювати та не голосувати. Тим не менш, інші положення Регламенту суперечать такій логіці.

Нагадаємо, що розгляд питань порядку денного в пленарній залі ВРУ складається з обговорення та голосування. Тут можна згадати і рішення КСУ № 2-р/2018.

Стаття 120 дійсно зазначає, що у разі прийняття процедурного рішення відповідно до ст. 119, порядок обговорення може бути змінено. Статтю 119 можна таким чином трактувати так, що замість «обговорення кожної статті в порядку її нумерації» обговорення може стосуватись розділів та частин. Однак ч. 4 ст. 34 встановлює гарантоване право на виступ: «народному депутату, представникам інших суб’єктів права законодавчої ініціативи, які внесли пропозицію чи поправку, на їхню вимогу надається слово для обґрунтування пропозиції чи поправки». І ст. 34 на відміну від ст. 120 не містить виключення для статті 119. Тобто, хоча обговорення буде проводитися за розділами та частинами, а не по статтях, народні депутати все одно мають право на обґрунтування поправки. Відповідно, обговорення законопроекту, щодо якого застосували «поравковий тероризм», не буде значним чином скорочене.

А як щодо голосування? Ч. 1 ст. 121 встановлює, що «Верховна Рада проводить голосування по кожній пропозиції, поправці, відхиленій головним комітетом, якщо на цьому наполягає ініціатор внесення – суб’єкт права законодавчої ініціативи». Ст. 121, на відміну від ст. 120 не передбачає іншої процедури голосування для випадку ст. 119. Тобто кожна з 16 000 поправок може бути проголосована, якщо на цьому наполягатиме ініціатор поданої поправки. Одне голосування займає не менше 15 секунд, що для 16 000 поправок складає понад 66 годин (і це ще оптимістичний сценарій, якщо депутати просто безперервно натискатимуть на кнопки).

Тобто ст. 119 Регламенту можна трактувати:

• або як таку, що суперечить інших статтям Регламенту і дозволяє не проводити обговорення і голосування поправок,
• або як таку, що не суперечить іншим статтям Регламенту  і передбачає обговорення та голосування не постатейне, а розділами та частинами. При цьому поправки обґрунтовуються та голосуються. Самостійне обговорення та голосування не означає, що воно має підміняти собою інші статті Регламенту.

Для кращого розуміння того, що означає самостійне обговорення та голосування можна звернутися до ч. 1 ст. 119: «Під час розгляду законопроекту в другому читанні Верховна Рада проводить його постатейне обговорення та голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування окремі частини, пункти, підпункти, речення або статі» Ч. 2 ст. 119 встановлює, що «Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування». Порівнявши перші та другу частину ст. 119 можна дійти висновку, що частина друга ст. 119 дозволяє виділити обговорення та голосування розділів та частин у самостійне обговорення та голосування, тобто замінити постатейний розгляд на розгляд розділами. Але про поправки у цій статті жодного слова!

Здається, депутати й самі розуміють, що ст. 119 не дозволить значно скоротити час розгляду законопроекту 2571-д, тому у ЗМІ з’явились новини (1, 2), що Верховна Рада планує зайнятися змінами до Регламенту. Більше того, вже зареєстрований законопроект 3313 від 08.04.2020, авторства В. Ар’єва, В. Сюмар та Р. Павленка. На противагу йому автор 6 000 поправок – А. Поляков зареєстрував альтернативний законопроект – 3313-1 від 14.04.2020, текст якого на момент написання цього матеріалу ще не з’явився.

Проблема в тому, що в нинішньому вигляді законопроект 3313 навряд чи кардинально вирішить проблему поправкового спаму. Він передбачає наступне: «У випадку подання до другого читання законопроекту більш як 2000 пропозицій, поправок, Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд відхилених головним комітетом пропозицій, поправок без обговорення. В разі ухвалення такого рішення кожна депутатська фракція, група отримує право на виступ до 10 хвилин, а позафракційні депутати, які  мають зареєстровані поправки до 3 хвилин». Тим не менш, цей законопроект не скасує понад 66 годин безперервного голосування (адже ч. 1 ст. 121 цей законопроект не змінює), а розгляд законопроекту, як ми пам’ятаємо, складається з обговорення та голосування. Крім того, законопроект прямо не говорить про зміну ст. 34, що залишає поле для дебатів на тему – «Чи розглядати виступ з обґрунтуванням як обговорення?».

Законопроект 3313 таким чином стає (неефективним) інструментом вирішення конкретної ситуації навколо законопроекту про банки та банківську діяльність. Він позбавлений універсальності. Замість того, щоб комплексно опрацювати проблему поправкового спаму, автори законопроекту просто пропонують створити спеціальне регулювання для законопроектів, що мають більше ніж 5000 поправок.

Більш цікавим виглядає законопроект 1043 від 29.08.2019, який вже був прийнятий в першому читанні, а 15.04.2020 – його доопрацювали. Відповідно до нього, для ВРУ може отримати можливість застосувати особливу процедуру до великих законопроектів (до яких надійшло більше 500 поправок). Ця особлива процедура буде передбачати, що фракції/групи можуть обрати до 5 правок, відхилених головним комітетом, а позафракційні депутати – 1 поправку, яку відхилив комітет. І в пленарній залі будуть обговорюватися лише ці поправки (а не всі відхилені поправки, як раніше). Такий спосіб дійсно може зменшити кількість часу, потрібного для розгляду величезної кількості поправок, зокрема і до законопроекту – 2571-д. Тим не менш, і з цим законопроектом є проблеми: по-перше, він ніяким чином не апелює до 34 статті (не встановлює винятки з цієї статті), яка передбачає «слово для обґрунтування пропозиції чи поправки» для суб’єктів внесення таких поправок. А по-друге, такий вибірковий розгляд поправок може бути трактований як обмеження права законодавчої ініціативи народних депутатів (через право на обґрунтування своїх поправок як складової прав суб’єктів законодавчої ініціативи). Так, обмеження законодавчої ініціативи народних депутатів можливе за наявної практики зловживання ними своїми правами навіть необхідне. Однак такі обмеження вимагають прозорого обговорення, яке базуватиметься на аналізі роботи Верховної Ради та до якого будуть залучені усі внутрішньопарламентські сили, адже інші способи боротьби з поправковим спамом мають бути обговорені.

В IX скликанні блокування роботи парламенту шляхом великої кількості поправок стає великою проблемою, на відміну від попередніх скликань. Закономірно виникає питання – у чому причина? Можна зробити припущення про те, що міжфракційний діалог в парламенті не відбувається. Хоча монобільшість може приймати законопроекти силами однієї фракції, все ж це не скасовує необхідність діалогу з іншими фракціями, як необхідної умови демократичності законодавчого процесу. Виключені з діалогу опозиційні фракції не можуть виконувати свою контрольну функцію відносно монобільшості, через що набувають нової  функції – «палиці в колесі».

Також необхідно враховувати особливість складу нового парламенту. Оскільки більшість парламентарів не мають політичного бекграунду, в новий парламент з великою імовірністю не передалося знання про інституційні практики роботи (що в цілому помітно по стилю роботи). Тож окремі депутати діють в межах власного уявлення про «хороше» та «погане», не враховуючи особливості роботи інституції. В той час як зловживання опозиційними фракціями своїми правами врешті-решт призведе до суттєвих обмежень їх прав. Обмеження ж прав опозиції може бути гарним рішенням в конкретній ситуації, але в довгостроковій перспективі несе в собі суттєві ризики пов’язані з монополією на владу.

У зв’язку з пандемією коронавірусу, яка забрала вже майже сотню тисяч життів по всьому світу, а також спричинила безпрецедентні карантинні заходи з радикальним обмеженням прав громадян, у масовій свідомості неминуче виникають запитання: хто винен в епідемії коронавірусу? Кажани? Панголіни?

Реальна відповідь може бути значно складнішою, оскільки потребує чималих наукових зусиль, і, можливо, не менших зусиль для пояснення вузькопрофільних знахідок широким верствам населення. До того ж вчені, як правило, не дають 100% однозначну і коротку відповідь, а пропонують багатосторінкові звіти з гіпотезами та купою даних, які ці гіпотези підтверджують або заперечують.  Якщо ж Ви «точно» і «негайно» хочете знати, хто винен в пандемії, то альтернативою тривалим і складним пошукам та поясненням можуть бути так звані «теорії змови». Вони «відкриють Вам очі» і розкажуть «справжню правду» не лише про винуватців коронавірусу, але й про винуватців інших історичних епідемій. Пропонуємо Вам ознайомитися з деякими з цих теорій та самостійно віднайти історичні паралелі.

Чорна смерть 14-го сторіччя. Хто винен? Як тоді вважалося – юдеї. Вони отруювали колодязі, річки та інші джерела води. Іноді додавалося, що юдеї робили це на прохання і за фінансової підтримки «короля маврів», який втомився від постійних поразок від християн. Або ж юдеї домовилися з «королем сарацин» про те, що вони отримають Єрусалим, якщо віддадуть Париж сарацинам. Для цього юдеї підкупали людей вже інфікованих чумою, щоб вони розносили хворобу та отруювали водоймища.

Є декілька рецептів отрути, яку нібито використовували нащадки Юди. Наприклад: суміш з голови ящірки, лап жаби, жіночого волосся та чорної смердючої рідини. Інший «рецепт» – порошок з християнських сердець, павуків, жаб, ящірок, людського м’яса та освяченого хліба. Паралельно з цим, юдеїв звинувачують у кривавому наклепі, у якому юдеї використовують кров християнських немовлят у своїх релігійних обрядах та здійснюють людські жертвоприношення.

Насправді що чума поширювалася і в тих поселеннях, де не було єврейських общин, а там, де такі общини були, юдеї помирали від чуми так само, як і християни. Тим не менш, наслідком таких вірувань стала хвиля єврейських погромів.

У 21 сторіччі обвинувачення в отруєнні колодязів сумішшю з жаб, ящірок й павуків та звинувачення у кривавій вакханалії виглядають дещо дико. Але теорії змови живі і квітнуть рясно й понині, адже часто дають прості і зрозумілі відповіді, які знаходять відклики у масовій стереотипній свідомості. Відмінність в тому, що тепер теорії змови переключилися з етно-конфесійних груп на ворожі уряди або таємні чи не дуже організації (частина з яких все одно досі пов’язується з обраним народом). Пентагон, ЦРУ, НАТО, Держдеп, Більдербержський клуб, ілюмінати, масони, китайські чи радянські комуністи, іноземні агенти, Рокфеллер, Сорос, інопланетяни, рептилоїди з планети Нібіру та багато інших. Усі вони винаходять секретну зброю чи просто вступають в таємну змову з метою винищення частини населення, отримання всесвітнього контролю тощо. Такі тенденції характерні і для 20, і для 21 сторічь.

Епідемія іспанки забрала життя понад 20 млн людей, в тому числі й німців. Тим не менш, деякі газети стверджували, що іспанський грип є німецькою зброєю: німці на своїх підводних човнах завезли іспанський грип до Бостону для того щоб виграти війну. За іншою версією, німецька фармацевтична компанія «Байер» додавала бацили іспанського грипу до аспірину і, коли людина намагалася втамувати головний біль, заражалася грипом. Цікавим є й те, що в різних державах «іспанський грип» називався по різному: в Мадриді – «Неаполітанський солдат», в Італії – «німецька хвороба», в Німеччині – «російська чума», в Росії – «китайська хвороба» та «іспанка», а в Японії – «американська хвороба». Прикметним є те, що мало не кожну масову хворобу в часи війни називали на ім’я «супостата», як, наприклад, неодноразово відбувалося з сифілісом.

Соціалістичні країни часто звинувачували США у використанні біологічної зброї та розповсюдженні хвороб на їхній території. Під час Корейської війни США нібито спеціально закидували комах та павуків, що розносили чуму, холеру, менінгіт та енцефаліт на території північної Кореї та північного Китаю. Фідель Кастро звинувачував США в поширенні тропічних хвороб (лихоманка Денге та геморагічний кон’юнктивіт) на території Куби. Радянські газети 1982 року писали, що США під виглядом антималярійної програми в Пакистані розробляють особливо небезпечний вид москітів, що буде використовуватися як біологічна зброя в Афганістані. Після таких звинувачень Пакистан вигнав голову американського дослідницького центру з країни.

ВІЛ/СНІД теж часто зображали як вигаданий у США вірус для знищення чорношкірого населення. Радянська пропаганда стверджувала, що СНІД був винайдений у форті Детрік і використовувався як біологічна зброя. Зокрема американська програма вакцинацій в Заїрі ніби розроблялася для поширення СНІДу. Такі теорії досі живі. У 2005 році близько половини афроамериканців вважали, що СНІД є творінням людини. Ідею про штучність СНІДу виказував і міністр охорони здоров’я Південної Африки у 2000 році, і перша африканська лауреатка Нобелівської премії з миру у 2004.

А хто ж вигадав коронавірус? Здавалося б, у часи нанотехнологій та безпрецедентної прозорості діяльності урядів теорії змови мали відійти на задній план і стати притулком маргіналів. Однак, як виявилося, ані масова освіта, ані тотальне покриття інформаційними ресурсами мало не кожного кроку фізичних та юридичних осіб, не спричинило вимирання «юдео-масонської архаїки». Навіть, здається, навпаки – кількість та варіації пояснень в дусі «отруєних колодязів» у сьогоднішньому глобалізованому світі лише збільшуються. Пропонуємо ознайомитися лише з деякими такими теоріями.

1. Коронавірус придумали в Пентагоні та ЦРУ або в USAID, як біологічну зброю для того, щоб протистояти геополітичним суперникам США – китайцям та росіянам. Причому до Китаю його завезли американські солдати, що брали участь у світових військових іграх, які проходили в Ухані в жовтні 2019 року. Іноді його приписують навіть особисто Дональду Трампу, що раніше вручав корони на своєму конкурсі краси, а потім переключився на коронавірус. Винен не обов’язково особисто Трамп, за іншою версією, – це американські банкіри профінансували біолабораторії, щоб вони створили коронавірус, і використовують його як зброю для досягнення світового панування. Потім відбудеться чіпування людей та зниження народжуваності. Іноді ж, навпаки, Дональд Трамп та Володимир Путін зображуються союзниками, що боряться проти Нового світового порядку, а коронавірус є фінальною битвою цього протистояння.

2. З іншої сторони океану звинувачують китайських комуністів в тому, що вони придумали коронавірус, щоб ослабити весь світ і стати світовими господарями. Згідно з цією версією, коронавірус був придуманий у дослідницькій лабораторії 4 рівня в Ухані. Потім його або використали як біозброю або ж він був випущений «на волю» випадково через погану систему безпеки. Більше того, версії про комуністично-китайське походження вірусу озвучують досить значні та близькі до Трампа фігури американської політики – Стів Бенон та Раш Лімбо. При цьому, майже чверть американців вважає, що коронавірус був вигаданий в лабораторії.

3. Коронавірус придумали фармацевтичні компанії та виробники антисептиків з масками, для того щоб отримати надприбутки.

4. Коронавірус придумали наймогутніші люди світу, серед яких Білл Гейтс, Воррен Баффет та Девід Рокфеллер, з метою вирішити проблему перенаселення Землі. Причому іноді версія про змову фармацевтичних компаній поєднується з версією про залучення Білла Гейтса, який фінансує кампанією вакцинацій в Африці.

5. Коронавірус був придуманий керівниками глибинної темної держави (щось на зразок таємного світового уряду). Метою є доведення людей до стану критичної паніки з подальшою поголівною вакцинацією, чіпізацією, встановленням тотального контролю. Іноді використовується більш легка версія цієї теорії – коронавірус є великим соціальним експериментом для того, щоб подивитися, наскільки сильні репресії (обмеження в правах) будуть прийняті населенням без підняття бунту.

6. Одним з засобів поширення коронавірусу є 5G зв’язок, про це йшлося в одному з відео, що набрало мільйонні перегляди. Відео видалили, а супутні плітки намагалися заблокувати. І все б нічого, тільки на початку квітня у Великій Британії було спалено понад 20 вишок зв’язку, частина з яких була оснащена лише 3G та 4G.

Загалом же коронавірус не породив поки принципово нової торії змови. Змова лабораторій, банків, фармацевтичних кампаній, таємних урядів, або інтриги конкретного уряду недружньої країни – це теми, які існували і під час попередніх епідемій і, насправді, не потребують епідемій взагалі. Це більш-менш усталені об’єкти обвинувачень теорій змови, а епідемія коронавірусу просто додає до інших змов ще й коронавірус.

Але, можливо, дійсно цей вірус все ж біологічна зброя? Якби коронавірус і створили штучно (а вчені довели, що це не так), то, як біологічна зброя, коронавірус дуже неефективний. Смертність від нього не перевищує 10%, за найбільш песимістичними підрахунками. Для порівняння – сибірка (Anthrax) може призводити до смерті у 50-90% випадків. Вірус вражає громадян усіх країн, завдаючи їм величезних втрат (як людських так і економічних), тому версія про те, що країна А використала коронавірус проти країни В – теж не витримує критики, адже страждають обидві сторони. Врешті, і США, і Китай зацікавлені у світовій торгівлі чи не найбільше, а коронавірус б’є по торгових оборотах.

Широта та глибина теорій змови дійсно вражає. Як виникає така кількість теорій змови і чому вони набувають такого впливу в часи епідемій? Є багато пояснень, але в цій статті варто згадати два з них.

1. Соціальна параноя. В умовах невизначеності та невідомості, за наявності значної загрози, люди намагаються створити для себе цілісну, несуперечливу картину світу, у якій все чітко і зрозуміло, забезпечуючи таким чином уявний контроль над епідемією. І тут на допомогу приходять теорії змови, які пропонують прості для зрозумілі для громадян (небіологів, нехіміків, немедиків та інших «не») пояснення.
2. Політичний інструмент. Хоча епідемія поставила частину нормального життя на карантин, але політика не знає карантину. Тому задля збільшення своєї влади, уникнення відповідальності чи дискредитації політичних опонентів деякі політики вигадують, запускають або просто підтримують деякі теорії змови.

Ці два пояснення не взаємовиключні. Соціальна параноя дійсно зростає під час епідемій, а політики використовують її як інструмент у своїй неспинній боротьбі.  

Для унаочнення можна подивитися в сторону північного сусіда України. Чи дійсно російські урядовці вважають, що ФБК Навального розповсюджує коронавірус або навіть роздає лікарям маски, що інфіковані коронавірусом? Можливо самі урядовці в це не вірять, але теорію змови, яка полягає у зображенні громадської організації як іноземного агента та шпигуна (до речі нещодавно ця російський теорія змови потрапила і на територію України у вигляді «соросят») тепер адаптували до умов епідемії. І тепер ця теорія змови, що використовується для підтримки влади у неепідемічні часи, застосовується й під час епідемії.

Теорії змови можуть здаватися безневинними казками. Але це не так. У середньовічній Європі вслід за розповсюдженням таких казок почалися криваві єврейські погроми, а в сучасній Британії – знищення вишок зв’язку.  Переконання ж, що коронавірусом інфікуються лише, наприклад, китайці може призвести до поширення епідемії серед не китайців, тобто до реальних людських жертв. Не варто забувати і про інші ефекти як наприклад – посилення авторитаризму (якщо громадян країни успішно переконають, що демократія – це масонська змова, а демократи поширюють біологічну зброю США – коронавірус). Тому теорії змови не є безневинними казками.

Отже, поширення епідемій завжди співпадало з поширенням теорій змови. Соціальна параноя під час епідемій вміло використовується як політичний інструмент. Отруєння колодязів сумішшю з жаб й павуків відділене від біологічної зброї й чіпізації дистанцією у 650 років, але ідея того, що епідемія викликана змовою, – живе досі.

P.S. Насправді ж неважливо, вигаданий коронавірус чи ні. Уряд під контролем рептилоїдів найближчим часом все одно його знищить, розпиливши хімікати з вертольотів, тому зачиняйте вікна на ніч.

В Україні готують законопроекти про впровадження дистанційного голосування. Наразі є також багато новин про те, що депутати, фракції, парламенти переходять на дистанційну роботу. Якщо під дистанційною роботою розуміти обговорення окремих питань чи навіть законодавчих ініціатив, яке за своїми правовими наслідками не відрізняється від участі у відео-інтерв’ю та телешоу, тоді дійсно багато окремих партій, фракцій, груп чи просто депутатів працюють дистанційно. Якщо ж говорити про розгляд та голосування питань порядку денного, наслідком яких є прийняття законодавства, то таких прикладів буде значно менше.

Через епідемію коронавірусу багато парламентів світу змушені були змінити режим своєї роботи, а все тому, що політики мають більший за інших шанс захворіти на коронавірус. Але саме парламент є ключовою інституцією в демократичному врядуванні. Тому, щоб не блокувати роботу законодавчого органу, багато депутатів по всьому світу почали говорити про впровадження дистанційного голосування у своїх парламентах. Зокрема, спікер грузинського парламенту доручив розробити ініціативу, яка дозволить здійснювати електронне обговорення та голосування за законопроекти. У Великобританії дискусія про дистанційне голосування доволі давня. Спочатку вона стосувалася депутаток, які нещодавно народили, але коронавірус знов повернув актуальність цьому питанню. У США як на рівні конгресу, так і на рівні парламентів штатів також з’явилися пропозиції про запровадження дистанційного голосування.

А президент Латвії вирішив піти дуже оригінальним шляхом. Після консультацій з юристами він заявив, що згідно з Конституцією, у разі надзвичайних обставин «Сейм може зібратися в іншому місці». Таким іншим місцем, на думку президента Латвії, є електронний простір, тобто Сейм може проводити свої засідання онлайн. Хоча наразі прецедентів дистанційного голосування у Латвії немає.

Абсолютна більшість парламентів світу не поспішають втілювати в життя законодавчі ініціативи щодо дистанційного голосування. Очільники як республіканців так і демократів у Конгресі США виступили проти таких ініціатив. Інші парламенти теж надають перевагу таким заходам з протидії коронавірусу, як:

• корекція часу пленарних засідань (їх відміна чи перенесення);
• дезінфекція будівель парламенту;
• переведення всієї непленарної діяльності парламенту в дистанційний режим (офіси депутатів, працівники апарату працюють дистанційно);
• дозвіл на дистанційну участь окремих депутатів у пленарних засіданнях: виступи, спостереження за засіданням, участь в обговоренні (але не голосування);
• максимальне скорочення часу обговорення питань у пленарній залі і переведення такого попереднього обговорення в дистанційний режим;
• Перенесення правил поводження в громадських місцях на пленарну залу (відстань між людьми, носіння масок, тощо).

В Італії, де епідемія коронавірусу набула особливо великого розмаху, депутати обмежили кількість пленарних засідань – вони проводяться лише один день на тиждень (у середу). Також в італійському парламенті намагаються забезпечити відстань між депутатами у мінімум 1 метр.

Якщо ж говорити саме про можливість дистанційного голосування, то в рамках побіжного огляду вдалося знайти лише два парламенти, де воно є можливим, причому обидва парламенти не є парламентами суверенних держав.

Очільник Європарламенту у попередніх заявах стверджував, що можливою буде лише дистанційна участь депутатів у пленарних засіданнях, але не голосування. Утім, зі стрімким поширенням коронавірусу він змінив свою думку і, згідно з повідомленнями у ЗМІ, 26 березня пройде перше засідання Європарламенту з можливістю дистанційного голосування. Голосування буде здійснюватися через використання електронної пошти.

Другим парламентом є Законодавчі Збори Пермського краю. 19 березня 2020, депутати підтримали поправки, які дозволяють діяльність Законодавчих Зборів, комітетів та комісій у дистанційному режимі на період введення режиму підвищеної готовності чи надзвичайної ситуації. Питання порядку денного планується розглядати через відеозв’язок, а заочне голосування здійснювати за допомогою «Єдиного віртуального кабінету депутата». Причому депутати вже мають досвід використання заочного голосування.

Невідомо, чи надихалися народні депутати України одним з наведених прикладів, але законопроекти щодо дистанційної пленарної роботи розробили і у Верховній Раді. Для реалізації цієї мети Верховна Рада планує прийняти законопроект № 3250 «Про підстави та порядок проведення пленарних засідань Верховної Ради України та засідань комітетів Верховної Ради України в режимі відеоконференції на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню короновірусної хвороби (COVID-19)» (далі – законопроект 3250).

Мотивація прийняття цього законопроекту чітка та зрозуміла. Та ми хотіли би зазначити декілька моментів, які, на нашу думку, потребують обговорення. Дії Верховної Ради (особливо в надзвичайних ситуаціях!) мають бути законними та відповідати Конституції. А вкрай важливі і термінові законодавчі ініціативи мають ухвалюватися у законний спосіб, в результаті застосування якого неможливо поставити під сумнів легітимність прийнятих рішень чи наміри парламентарів (або пропрезидентської більшості).

Також ми глибоко переконані, що законодавчий процес, навіть у найскладніших ситуаціях, повинен бути відкритий, а суспільство повинно бути максимально поінформоване про законодавчі ініціативи, їх мету та можливі наслідки, і у разі потреби могло б відреагувати хоча б в онлайн–режимі.

Законопроект №3250 встановлює можливість проведення пленарних засідань у форматі відеоконференції.

Так, Конституція не містить положень, які б обмежували можливість проведення пленарних засідань у форматі відеоконференцій, але такий формат має передбачати забепечення особистого голосування. У рішенні КСУ від 7 липня 1998 року зазначається, що особисте  голосування народного депутата України на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від  способу голосування.

Викликає питання законодавчий спосіб закріплення порядку проведення таких пленарних засідань. Сам законопроект є новим, тобто таким, що буде існувати у формі окремого законодавчого акту, а не вносити зміни до інших законів. Це важливо, оскільки частина 5 статті 83 Конституції України передбачає, що «порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України», а частина третя статті 88 зазначає: Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. З цього закономірно слідує, що зміни порядку роботи ВРУ (наприклад,  можливість проведення відеоконференції) мають обов’язково міститися в Регламенті.

Суб’єкти законодавчої ініціативи запропонували варіант, відповідно до якого порядок роботи Верховної Ради визначатиметься окремим законодавчим актом, а не Регламентом. Законопроект у прикінцевих положеннях також передбачає внесення змін до статті 1 Регламенту, яка визначає, що порядок роботи Верховної Ради України (…) встановлюється Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та низкою інших законів. Пропонується додати у перелік законів новий закон про проведення пленарних засідань у режимі відеоконференції. Однак такої відсилки недостатньо для забезпечення законності. Регламент (затверджений Законом) є основним актом, який регулює роботу народних депутатів. Інші закони, до яких відсилає стаття 1 Регламенту, є такими, що доповнюють положення Регламенту, однак не можуть йому суперечити тому, що Регламент має вищу юридичну силу, оскільки положення Конституції прямо на нього посилаються. Тобто в ситуації, коли Регламент та, наприклад, закон «Про комітети Верховної Ради України» суперечать один одному, перевага надається положенням Регламенту.

Таким чином запропоновані зміни повинні міститися в Регламенті, наприклад, як додаткова Глава, яка матиме тимчасову дію. Звісно, створення комплексних змін щодо проведення пленарних засідань у режимі відеоконференції та модернізація відповідно до них Регламенту з точки зору юридичної техніки є більш обачливим і правильним варіантом. Утім, короткі строки на підготовку законопроекту роблять такий підхід небезпечним, оскільки розробка комплексних змін потребує часу. При цьому, досвід роботи Верховної Ради у режимі відеоконференції дасть можливість розробити такі зміни по закінченню строку дії прийнятих тимчасових положень.

Чому так важливо, щоб положення про режим відеоконференції містилися в Регламенті? Тому, що це спосіб забезпечити законність рішень Верховної Ради. Теоретично, рішення Верховної Ради, прийняті в режимі відеоконференцій, якщо така можливість не передбачена Регламентом, можуть бути визнані неконституційними. А це може потягнути за собою низку неприємних правових наслідків – наприклад, позови до ЄСПЛ, позови до міжнародних арбітражів тощо. Адже в таких умовах – під час відеоконференції – може відбуватися голосування за впровадження надзвичайного стану, що передбачатиме обмеження прав і свобод громадян, які гарантовані Конституцією та низкою міжнародно-правових актів.

Процес голосування зафіксовано в статті 10 проекту закону.

Народний депутат України після появи його зображення на інформаційному табло називає своє прізвище, ім’я, по батькові, номер посвідчення народного депутата України, реєстраційний номер законопроекту, проекту іншого акту, що розглядається, після чого особисто здійснює голосування шляхом підняття руки із зазначенням позиції «за», «проти» або «утримався». Тривалість часу голосування кожного з народних депутатів України становить не більш як 15 секунд. У разі необхідності тривалість часу голосування може бути збільшена головуючим. Зазначений процес можна вважати достатнім для забезпечення волевиявлення народними депутатами та запобігання зловживань. За умов відсутності відповідного програмного забезпечення та попереднього досвіду його використання, запропонований варіант можна вважати оптимальним.

З іншого боку, бентежать короткі строки на ознайомлення депутатів з положеннями законопроектів (стаття 4 проекту закону) – як мінімум 24 години. Залишається сподіватися, що Верховна Рада буде планувати свою роботу так, щоб цей строк був більшим.

В умовах пандемії дійсно є необхідність в прийнятті швидких рішень. Однак народні депутати не повинні забувати про необхідність обґрунтування своїх рішень перед суспільством. У таких надзвичайних умовах це має велике значення для ефективності та успішності правозастосування норм на практиці. За звичайних умов, нові норми права, як правило, проходять певну еволюцію на практиці, щоб відповідати соціальним реаліям. Зараз цього часу немає, тож дуже важливо, щоб депутати могли обґрунтувати необхідність заходів, які приймаються, а також максимально детально спрогнозувати, як ці норми будуть працювати. Саме для цього необхідно підвищувати інформаційно-аналітичну спроможність Верховної Ради, зокрема, шляхом залучення зовнішніх аналітичних центрів та громадських організацій. Зараз кожен крок Верховної Ради значною мірою впливає на рівень довіри до влади, навіть якщо крок правильний, але не доопрацьований, – це може викликати обурення та зневіру.

Це необхідно тримати в голові особливо тоді, коли розглядають ініціативи з посилення повноважень органів правопорядку задля забезпечення реалізації норм, які обмежують права та свободи громадян в умовах пандемії коронавірусу. Якщо рішення максимально обґрунтовані, а громадяни – поінформовані, то, очевидно, і лояльність до таких рішень буде значно більшою, і, відповідно, немає необхідності для посиленого контролю з боку органів правопорядку.