Лабораторія законодавчих ініціатив та Українська школа політичних студій увійшли до складу коаліції для відновлення та модернізації України після війни RISE Ukraine.

На сьогодні RISE Ukraine об’єднує понад 20 українських та міжнародних організацій, які працюють, серед іншого, над розвитком відкритого урядування та реалізацією антикорупційної реформи.

Зокрема, у принципах відбудови та модернізації RISE Ukraine задекларовано, що реформи мають продовжуватися. Кінцевою метою післявоєнного розвитку має бути не лише технологічне та економічне відновлення, а також створення ефективних державних інститутів та оновленої, потужної, розвиненої, незалежної демократичної європейської держави, члена Європейського Союзу. Україні необхідно досягти прогресу в імплементації реформ, включно зі впровадженням найкращих практик урядування, охорони здоров’я та освіти, усталенням верховенства права через впровадження ефективної антикорупційної та судової реформ.

Ми в Лабораторії законодавчих ініціатив переконані, що запорукою успішної реалізації реформ є сталі і сильні державні інституції.

10 принципів відбудови та модернізації вже підтримали Міністерство інфраструктури України, Міністерство економіки України, Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Рахункова палата України та інші провідні державні установи.

Серед завдань Коаліції також — закласти основу для використання цифрових рішень під час розбудови; побудувати підзвітні, прозорі та інклюзивні процеси, залучивши до них всіх учасників відбудови. А також створити справедливі й рівні умови для бізнесу та забезпечити підзвітність і швидкість ухвалення рішень.

Дізнатися більше про RISE Ukraine та долучитися до коаліції можна тут: https://www.rise.org.ua.

Цю публікацію підготовано за фінансової підтримки Швеції.

8 березня – це не свято краси і квітів. Це – день, який нагадує про довготривалу боротьбу жінок за свої права нарівні з чоловіками. Конституція України гарантує усім громадянам рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом. Однак усе ще ґендерна рівність залишається доволі формальним поняттям, закріпленим у документах, але не виконуваним у реальному житті.

Особливо ґендерного балансу поки бракує сектору безпеки й оборони, де жінки вкрай рідко мають можливість обіймати керівні посади та мати довіру й повагу від колег-чоловіків.

Лабораторія законодавчих ініціатив реалізовує проект «Парламентська підзвітність сектору безпеки в Україні» у партнерстві Канадським парламентським центром за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади та у рамках Програми розбудови миру та стабілізації (PSOPs). Одна з важливих складових проекту – вивчення ґендерного аспекту у секторі безпеки й оборони.

Тож до Міжнародного жіночого дня ми вирішили зануритися в тему глибше та опитати парламентарок, військових, волонтерок про те, які проблеми існують з ґендерною рівністю в секторі безпеки й оборони та як їх можна вирішити.

Думки, викладені у публікації, транслюють особисті переконання спікерів і не обов’язково відображають точку зору Лабораторії законодавчих ініціатив.

Лабораторія законодавчих ініціатив проаналізувала понад 200 референдумів, що проходили в 25 європейських країнах з 1992 року. Україна підписала договір про Асоціацію з ЄС, має безвізовий режим та закріплений у Конституції намір інтегруватися до ЄС та НАТО. Це означає, що з великою ймовірністю теми, щодо яких відбувалися референдуми в інших європейських державах, колись стануть предметом референдуму і в Україні. Тож варто звернути на них увагу.

Найчастіше на референдум виносяться міжнародні питання, пов’язані з Європейським Союзом: наприклад, вступ до ЄС чи затвердження чергової угоди. Тож можна припустити, що питання вступу України до НАТО та підписання угоди з ЄС мають хороші шанси бути винесеними на референдум. Так, курс України на НАТО та ЄС закріплений у Конституції, але історично склалося так, що український Основний Закон постійно намагаються змінити у тій чи іншій частині.

Другим блоком питань, що найчастіше виносяться на референдум, є питання, пов’язані з сімейними цінностями, а саме різні варіації щодо двох тем:

• аборти (заборона / дозвіл, коли, за яких обставин можна робити аборт);
• шлюб (дозвіл / заборона одностатевих шлюбів).

Наразі в Україні дозволені аборти і не дозволені одностатеві шлюби. Однак активізація правоконсервативних, традиціоналістських чи релігійних політичних груп з одного боку або активізація ліволіберальних політичних груп з іншого можуть призвести до актуалізації цих тем, а отже і винесення їх на референдум.

Загалом в Європі референдуми проводяться з дуже різних питань, що можуть бути об’єднані в 11 тематичних груп: 

Серед них – смертна кара, інші питання щодо правосуддя або податків. Цікавим також є те, що низка питань, пов’язаних з фінансами, часто виносяться на референдум.

Легалізація/заборона вільного носіння зброї, проституції, грального бізнесу, легких наркотиків здаються ідеальними темами для референдумів, бо знімають із політиків відповідальність ухвалювати остаточне рішення щодо таких чутливих тем. Однак в жодній з 25 держав, які були проаналізовані, ці теми не виносилися на референдум. Отже, можна зробити припущення, що в Україні вони теж не будуть предметом референдуму в осяжному майбутньому.

Цікавою є й кількість референдумів. Хтось каже що в Україні їх буде дуже мало, а хтось, навпаки, боїться навали народних ініціатив. Кількість референдумів в європейських державах дуже різниться від країни до країни. Є держави, що за майже 30 років провели всього кілька референдумів, а є ті, де кількість загальнонаціональних референдумів вимірюється десятками. Тож визначити, наскільки частими будуть референдуми в Україні, засновуючись на міжнародному досвіді, – складно, навіть незважаючи на те, що провести референдум – доволі дороге «задоволення». Якщо говорити про досліджувані 25 держав, то за кількістю референдумів їх можна об’єднати в такі групи:

1. Мала кількість референдумів (1-4 референдуми): Австрія, Хорватія, Чехія, Великобританія, Фінляндія, Греція, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція. Всього 10 країн.
2. Середня кількість референдумів (5-10 референдумів): Болгарія, Данія, Естонія, Франція, Угорщина, Ісландія, Латвія, Польща, Румунія. Всього 9 країн.
3. Велика кількість референдумів (11+ референдумів) (найбільше – 47 в Італії): Нідерланди, Ірландія, Італія, Литва, Словаччина, Словенія. Всього 6 країн.

Думаючи про одностатеві шлюби та заборону абортів, можна зауважити, що це – проблеми розвинених західноєвропейських демократій, а Україні, для якої найбільш актуальними проблемами наразі є мир, безпека і територіальна цілісність (і взагалі збереження суверенітету, якщо говорити в широкому контексті), до них далеко.

Тому можна подивитися на досвід держав, що більше нагадують Україну, принаймні за показником індексу демократії. Ми додатково подивилися на досвід таких держав: Північна Македонія, Албанія, Вірменія, Чорногорія, Грузія, Сербія, Молдова.

Всі ці держави мали незначну кількість референдумів (до 5 в кожній країні з 1992 року). І дійсно, питання, пов’язані з сімейними цінностями, не виносилися на референдум в жодній зі згаданих держав. Як і в європейських державах, популярними темами є міжнародні питання – вступ до НАТО та надання згоди на міжнародні угоди. Іншим блоком питань, що виносилися на референдум в цих державах, є установчі питання – прийняття конституцій, затвердження національних символів чи форми державного устрою.

Отже, підсумовуючи огляд міжнародного досвіду, можна зробити такі висновки для України:

• спочатку темами референдумів в Україні будуть міжнародні договори та, можливо, питання установчого характеру;
• якщо Україна буде просуватися в напрямку демократії та економічного розвитку, тоді через якийсь час на референдум можуть бути винесені питання абортів чи одностатевих шлюбів;
• залежно від досвіду проведення, референдуми можуть залишитися екзотикою для українського політичного життя або ж увійти в арсенал політичної зброї. Якщо референдуми все ж будуть часто використовуваними, тоді їхня тематика стане досить різноманітною – пенсії, медицина, страхування, виборча система, питання громадянства, кількість депутатів в парламенті, повноваження президента, фінансування політичних партій – ці та багато інших тем будуть виноситися на референдуми.

Чому Україна досі не в NATO? Хоче спитати президент України Володимир Зеленський у нового президента США Джо Байдена. Але американський президент навряд чи має відповідь на це питання. Адже він не може натиснути чарівну кнопку, аби Україна стала країною-членом у Північноатлантичному альянсі. Цієї кнопки немає взагалі. Натомість – є багато завдань для України, щоб питання її повноправного членства в НАТО розглядалося всерйоз.

Україна почала співпрацювати з НАТО майже одразу після проголошення незалежності. Ми були однією з перших країн пострадянського простору, яка долучилася до програми НАТО «Партнерство заради миру». Відтоді почалася плідна співпраця між Україною і Північноатлантичним альянсом, яка у 2005-2008 роках цілком могла перерости у більш серйозні розмови щодо членства. Україна офіційно заявляла про наміри стати членом Альянсу.

Але у 2010 році, за президентства Віктора Януковича, зовнішньополітичний курс України було змінено – тодішня влада передумала й обрала позаблоковий статус для України + дистанціювання від НАТО + зближення з Росією. Повернутися до курсу «на вступ до НАТО» Україна змогла тільки 2014 року, коли вже почалася війна з Росією. У 2019 році цей курс було закріплено в Конституції. Але для членства в Північноатлантичному альянсі цього замало.

Україна має підтвердити свої наміри конкретними вчинками і показниками. Для цього Україна щороку затверджує Річну національну програму Україна-НАТО. У цій програмі прописано заходи впровадження реформ, які відповідають стандартам Альянсу. Якщо Україна справно виконуватиме заходи Річних національних програм, вона зможе долучитися до програми «План дій щодо членства в НАТО», щоб підготуватися до потенційного членства та продемонструвати свою здатність виконувати зобов’язання. Але й участь у цій програмі не є гарантією членства ні для України, ні для будь-якої іншої країни.

Рішення ж про запрошення країни стати повноправним членом НАТО приймає Північноатлантична рада на основі консенсусу між усіма членами Альянсу. Тобто – аж ніяк не американський президент наодинці.

Що влада робить для того, щоб допомогти громадянському суспільству і чи працюють державні політики (policies) у цьому напрямку?

Під час форуму “Діалоги про реформи: на шляху до Вільнюса” в рамках #URC2020 заступниця Голови Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Уляна Полтавець модерувала дискусію експертів щодо того, як має розвиватися громадянське суспільство далі. Попри ілюзію того, що в Україні сильне громадянське суспільство, факти говорять про те, що лише 18,6% громадян (за даними опитування Фонду “Демократичні Ініціативи”) беруть участь у діяльності громадських організацій, що є набагато нижчим показником, ніж в європейських країнах.

Для розвитку громадянського суспільства існує Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 рр. Проте ми в Лабораторії законодавчих ініціатив разом з Офісом Ради Європи в Україні минулого року проаналізували її виконання та дійшли висновку, що стратегія далека від досконалості. Зокрема:

• відсутні чіткі визначення термінів «громадянське суспільство»,
• завдання сформульовані нечітко,
• критеріїв оцінки виконання цих завдань нема,
• відсутнє виділене фінанансування,
• регіональні плани не узгоджуються зі стратегією.

Результати дослідження повністю є тут.

У підготовленому до Конференції у Вільнюсі брифі про розвиток громадянського суспільства також йдеться про проблеми законодавчої рамки діяльності ОГС та їхньої фінансової стійкості, переслідування громадських активістів та неналежне розслідування злочинів щодо них, відсутність діалогу з владою, забезпечення координації процесу з боку влади.

Що з цим усім робити – читайте в галузевому брифі.

Слідкуєте за виборами в США? Ми теж. А поки ситуація з голосами і результатами тільки набирає обертів – розповідаємо про найбільш суперечливі і скандальні вибори в Америці, які відбулися у 2000 році.

Конституційний суд спричинив політичну кризу в Україні. Але суди впливають на політику не тільки в Україні. Як пов’язані рішення Верховного Суду США та виборів американського президента?

3 листопада завершився виборчий період у США. Результати цих виборів вплинуть не лише на громадян Америки, але й на політичні та економічні процеси в інших країнах. Тому за перебігом кампанії та підрахунком голосів слідкуватимуть в усьому світі.

Будь-які вибори, проведені у 2020 році, є особливими через виклики пандемії. Однак у США, які піддались вірусу найбільше, виборчий процес змінився до невпізнаваності. Рекордна кількість виборців проголосували задовго до дня виборів, надіславши бюлетені поштою.

Оскільки кожен штат має власні закони, процедура підрахунку голосів відрізняється – кілька штатів дозволяють рахувати бюлетені, що надійдуть навіть після дня виборів за умови їх своєчасного відправлення, а деякі штати почали рахувати голоси заздалегідь і вже скоро матимуть результати. Серед останніх – кілька так званих “хитких штатів” (swing states), штати, де кандидати від двох основних партій мають рівні шанси бути обраними. На цих виборах такими штатами є, наприклад, Пенсильванія та Північна Кароліна, де до моменту закриття виборчих дільниць вже було підраховано близько 80% бюлетенів.Однак одним з найбільш проблемних «хитких штатів» традиційно залишається Флорида – саме цей штат неодноразово вирішував долю американських виборів.

У 2000 році розрив між кандидатами Джорджем В. Бушем (Республіканська партія) та Альбертом Гором (Демократична партія) становив менше 1%, і вибори вирішувалися саме у Флориді, де підрахунок показав, що Буш виграє Флориду з таким маленьким відривом (всього 537 голосів), що закон вимагав перерахунку.

Перерахунок також вимагали через невизначеність щодо великої частини бюлетенів у вигляді перфокарт, в яких автоматичні машини для голосування неправильно зробили перфорацію (так звані «hanging, dimpled, or pregnant chads», не до кінця пробиті, увігнуті або вигнуті перфорації напроти обраного кандидата) – виникли суперечки щодо зарахування таких бюлетенів або ж ступеню перфорації, який можна зарахувати. Вже після виборів, експерти порахували, що якби підрахунок відбувся по всьому штату Флорида, більшість із бюлетенів із проблемною перфорацією були б зараховані, і штат Флорида, а з ним і вибори, виграв би Ел Гор.

Однак у справі «Буш проти Гора» Верховний Суд США прийняв скандальне рішення про скасування перерахунку голосів, озвучивши дуже політичну мотивацію уникнення «непотрібної і невиправданої хмари» над легітимністю Буша. Таким чином, за законами штату, всі голоси Флориди (навіть ті, що були віддані за Гора), перейшли до Буша, що й визначило його перемогу.

Це рішення до сьогодні вважається спірним та серйозно підважило як репутацію Верховного Суду, так і легітимність обраного президента.

Сценарій 2000 року, коли долю виборів в США вирішували маленькі дірочки в бюлетенях та 9 суддів, є малоймовірним, оскільки боротьба навряд чи зведеться до одного штату. Однак результати цих виборів навряд будуть менш скандальними, з огляду на умови проведення виборів, а також велику кількість судових позовів. Машини для голосування з тих пір замінили на електронні, але надскладний американський виборчий процес ймовірно потребує більш серйозних змін та реформ у майбутньому.

Рівно 20 років тому, 31 жовтня 2000 року, була прийнята резолюція Ради Безпеки ООН № 1325, більш відома як резолюція «Жінки, мир, безпека». Хочемо розповісти про основні її положення та важливість для нашої країни.

Хоча резолюція прийнята 20 років тому, світова спільнота, а саме Рада Безпеки ООН, активно її вдосконалює. На підтримку виконання цієї резолюції у 2008-2019 роках було прийнято ще 9 резолюцій РБ ООН під номерами: 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2242, 2467, 2493.

Україна, як член ООН, теж має впроваджувати положення резолюції. Зокрема, у лютому 2016 року, Україна прийняла Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року. Напередодні 20-ї річниці Україна ухвалила другий такий Національний план.

• Відзначається особлива важливість врахування потреб жінок та дівчат у конфліктних ситуаціях та особлива вразливість жінок перед негативними наслідками конфліктів.
• Рада Безпеки закликає держави-члени ООН активно залучати жінок до прийняття рішень на всіх рівнях в рамках національних, регіональних та міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання та вирішення конфліктів.
• Держави-члени ООН закликають включати гендерний компонент в польові операції, зокрема активніше залучати жінок у складі військових та поліцейських сил.

Подальші резолюції РБ ООН, на підтримку резолюції 1325, були спрямовані на протидію сексуальному насильству під час конфліктів, збільшенню залученості жінок до врегулювання конфліктних та пост-конфліктних ситуацій тощо.

Резолюція стала інституційною рамкою для інтеграції жінок до безпекового сектору. Вже більше 60 держав (серед яких і Україна) прийняли національні плани дій на виконання резолюції 1325. Плани дій прийняли також НАТО та ЄС. Залучення жінок до прийняття рішень та збільшення представлення жінок в армії та поліції значно підвищує ефективність протидії ґендерно зумовленому насильству та покращує врахування потреб жінок в ситуації конфлікту.

Україна вже має перші здобутки від імплементації резолюції 1325. У навчальних закладах сфери безпеки та оборони створюються посади гендерних радників, прийнято закон щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у  ЗСУ, розширено перелік військових спеціальностей, які можуть займати жінки, а понад 27 тисяч жінок служать в ЗСУ.

Утім, українську імплементацію резолюції також критикують: жінки переважно займають фемінізовані посади в сферах забезпечення, логістики, медичної служби. Попри формальне розширення списку військових спеціальностей, існує неформальний опір збільшенню кількості жінок в секторі безпеки та оборони, а серед керівного складу (особливо на рівні звання «полковник» і вище) жінок майже немає.

Резолюція 1325 та інші резолюції, спрямовані на її підтримку (остання з яких прийнята у 2019), плани дій, демонструють зусилля щодо інтеграції жінок до миротворчих та безпекових процесів, але також вони є сигналом недостатності таких зусиль. Проблеми, на які спрямована резолюція 1325, досі не вирішені. Тому зараз, через 20 років після прийняття резолюції «Жінки, мир, безпека», потрібно збільшувати зусилля з її виконання.

Питання кінцевої істини в праві є досить суперечливим. У сучасній українській правовій системі право встановлення кінцевої істини має Конституційний Суд України.

Проте один факт того, що КСУ прийняв якесь рішення не робить це рішення остаточно правильним. У справі «про конституційність окремих положень Закону «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України»,  КСУ міг прийняти інше рішення, маючи при цьому достатньо вагоме правове обґрунтування. Таке обґрунтування наявне в Розбіжній думці судді КСУ Сергія Головатого та Окремій думці судді КСУ Василя Лемака. Аргументація ж самого рішення КСУ критикується багатьма експертами. Зокрема і Представник Президента у Конституційному Суді Федір Веніславський вважає юридично слабко вмотивованим рішення КС. Додаткові підстави сумніватися в справедливості рішення дає можливий конфлікт інтересів у деяких суддів КС, щодо яких НАЗК склало адміністративні протоколи або здійснювало перевірки. Особливий резонанс викликала історія про незадекларований будинок в Криму Голови КСУ. У тексті ж рішення КСУ знайшли плагіат, зі збірки статей та есе «Федераліст» авторства О. Гамільтона.

Конституційний Суд має бути останнім бастіоном охорони конституції, проте непоодинокими є зовсім протилежні випадки, і Конституційний Суд виступає інструментом руйнування конституційного ладу держави. Часто Конституційний Суд дозволяв президенту певної країни обиратися на новий третій, четвертий чи п’ятий термін, цим самим руйнуючи конституційні засади демократичного режиму у державі. Так Конституційні Суди дозволяли обиратися на треті терміни президентам Киргизстану, Сенегалу та Бурунді, на четвертий термін – президенту Болівії, на п’ятий – президенту Росії. Власне Конституційний Суд України теж відзначився в цьому списку, дозволивши Леонідові Кучмі переобиратися на третій термін (хоча останній цим і не скористався). Іншим прикладом руйнівного для конституційного ладу є рішення 2010 року, про скасування поправок до Конституції 2004 року. Усі ці рішення призвели до руйнування конституційного ладу та негативних наслідків для держави, а конституційні суди – зіграли в них головну роль.

Аналізуючи саме рішення Конституційного Суду у справі щодо діяльності антикорупційних органів, а також у спробах осмислити і хоч якось для себе артикулювати ситуацію, яка склалася, автори цього коментаря зійшлися на не менш абсурдному, ніж сама ситуація висновку: демократична інституція приймає в демократичний спосіб недемократичне рішення. Парадоксальність цієї ситуації полягає у тому, що вона можлива (адже вона вже сталася) і неможлива (через катастрофічні для державних інституцій наслідки) водночас. Першим інтуїтивним способом стати в критичну позицію щодо цієї катастрофи буде звісно пошук винних. Адже якщо процедура була з порушеннями або була злочинна змова, то винна не система, а конкретні люди, конкретні судді. Такий спосіб критики відсилає нас до сучасної версії мракобісся, коли, замість того, щоб визнавати, що щось не так з формою, структурою, шукають конкретних винних (так здебільшого працює сучасний український інформаційний простір і політичний дискурс). Але поки припустимо, що судді Конституційного Суду щиро переконані у законності та правомірності свого рішення.

Зрозуміло, що Конституційний Суд міг прийняти й інше рішення по цій справі. Окрім здорового глузду, про це свідчить і наявність двох окремих думок, і одностайність думок незалежних експертів та представників дуже різних політичних таборів. Тобто Конституційний Суд розглядав відповідне подання і розумів, що є інші способи вирішення справи. Як так сталось, що в молодій, і вже без сумніву демократичній, державі, де боротьба з корупцією декларується на всіх рівнях, Конституційний Суд виносить настільки суперечливе рішення?

Здивування та обурення стали частиною нашого повсякденного життя за останній час. Незрозуміла кадрова політика, згортання (а то і відверте скасування) багатьох реформ, плутані публічні заяви із кардинально протилежними діями та наслідками – це політична реальність, в якій живемо ми і судді Конституційного Суду. При цьому найбільше жахає навіть не саме рішення, як доконаний факт. У цьому рішенні найбільше лякає рівень (не)обґрунтованості, а також те, що поважні судді Конституційного Суду взагалі вважають за можливе і прийнятне приймати рішення з таким рівнем обґрунтування.  Але в країні, де рівень обґрунтування будь-яких змін слабкий, а найпопулярнішою підставою для змін (при чому дуже радикальних) є результати невідомих за природою, рівнем легітимності і можливими політико-правовими наслідками відповіді на «питання Президента», то чи можна очікувати від суддів, що вони будуть пропонувати високі стандарти обґрунтування?

Інша проблема, яка напряму пов’язана з рівнем обґрунтування є (не)передбачуваність рішень судів, а особливо Конституційного Суду. Саме вичерпність обґрунтування дає можливість рішенням суду бути передбачуваними. Непередбачуваність рішень Конституційного Суду – це вирок реформам, оскільки вони так чи інакше спрямовані на зміну статусу кво. Тут можна, звичайно, говорити про випадки політичної заангажованості суддів, коли за різних умов Конституційний Суд виносив абсолютно протилежні рішення/тлумачення з одного й того самого питання (наприклад рішення № 16-рп/2008  та № 11-рп/2010 щодо принципу формування парламентської коаліції), або коли винесене рішення не тільки суперечило вже усталеним правовідносинам, а й мали наслідком руйнування конституційного ладу і узурпації влади (рішення № 20-рп/2010 щодо відміни Конституційної реформи 2004 р.). За такої ролі Конституційного Суду і при такому підході суддів до винесення рішень немає жодної гарантії, що через певний час не будуть скасовані будь-які реформи, будь-які нові політики, бодай скільки грошей міжнародних партнерів на них не було витрачено чи скільки десятків та сотень життів не було втрачено у вимогах їх впровадження.

З іншого боку, в цьому контексті можна говорити про зловживання народними депутатами свого права на конституційні подання. Адже такі звернення повинні в першу чергу також мати на меті захист Конституції, а не досягнення політичних цілей. Завантаженість Конституційного Суду такими рішеннями створює у суддів певне уявлення щодо політичної реальності сьогодення. За умови непередбачуваності дій Конституційного Суду такі подання несуть реальну загрозу для демократичних інституції, верховенства права і національної безпеки України.

З судовим рішенням можна не погоджуватися, але важливо, щоб логіка рішення була зрозумілою і не викликала сумнівів. Обґрунтованість рішень КСУ – це одна з найважливіших засад його діяльності. Однак в цьому конкретному випадку важко осягнути, яким чином судді прийшли до ухвалених в результаті висновків.

Так, на думку КСУ, незалежність судової гілки влади тягне за собою визнання неконституційними норм, які стосуються не тільки суддів, а загалом усіх суб’єктів декларування. У Конституційного Суду були і тут альтернативні варіанти визнати норму неконституційною з вимогою до Верховної Ради внести відповідні зміни, як, наприклад, Суд вчинив у справі щодо конституційності положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України. У цій справі Суд визнав положення неконституційним  і зобов’язав  Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність із Конституцією України та цим рішенням. Такий спосіб, зокрема, допомагає уникнути ситуації  «законодавчої паузи», як висловився суддя Лемак, у своїй окремій думці. Чому Суд не зробив схожим чином зараз? Прикра помилка? Зумисний саботаж реформи? Демонстрація «сили» судової гілки влади у ситуації реальної загрози вже звичному способу життя і статусу суддів?

У питанні щодо кримінальної відповідності Суд висловив думку, що встановлення кримінальної відповідальності за декларування завідомо недостовірних відомостей  є надмірним, а негативні наслідки, яких зазнає особа, – непропорційні шкоді. Однак проблема полягає в тому, що Суд не навів якихось додаткових міркувань, які дозволили йому зробити такий висновок. Хоча навіть в своєму рішенні Суд наводить Висновок Консультативної ради європейських суддів від 9 листопада 2018 року, де зазначається, що корупція серед суддів є однією з основних загроз суспільству та функціонуванню демократичної держави. А як зазначається в Розбіжній думці пана Головатого з посиланням на міжнародні договори, які підписала Україна, корупція є однією із найнебезпечніших загроз правопорядку, демократії та правам людини, руйнує добропорядне врядування, чесність та соціальну справедливість. Інша проблема лежить у теоретичному просторі: чи може взагалі Конституційний суд визначати доцільність покарання замість того, щоб аналізувати наявність чи відсутність розумних обґрунтувань для обмеження свобод, як це зазвичай відбувається в межах конституційного судочинства.

Підсумовуючи цю частину, і якщо зовсім коротко, то Конституційний Суд міг ухвалити як мінімум не таке руйнівне для антикорупційної архітектури рішення: як в аспекті обсягу застосування, так і передбачаючи адекватні механізми імплементації цього рішення.  Однак не зробив цього.

Рішення КСУ може мати дуже вагомі наслідки, настільки вагомі, що під загрозою може опинитися національна безпека України. У НАЗК вже заявили, що втратили доступ до реєстрів. Відповідно НАЗК не може здійснювати спеціальні перевірки кандидатів на посади, без яких керівники органів державної влади не можуть бути призначені, оскільки «Рішення про призначення (обрання) або про відмову у призначенні (обранні) на посаду, пов’язану із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, приймається після проведення спеціальної перевірки» (джерелоЧастина 2 ст. 58 закону «Про запобігання корупції» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#Text). Це ставить під питання результати місцевих виборів, та й функціонування державного апарату в цілому. ЄС вважає, що рішення КСУ є достатньою підставою для тимчасового призупинення безвізового режиму. Антикорупційна реформа є однією з основних складових домовленостей України з західними партнерами: МВФ, Світовим Банком, вищезгаданим Європейським Союзом. Посли держав Великої Сімки теж висловили своє незадоволення підривом антикорупційної реформи. Фінансова підтримка у формі кредитів чи прямої фінансової допомоги тепер теж знаходиться під питанням. А кращого часу для відмови від фінансової підтримки годі й шукати – пандемія та економічна криза дуже вдало збіглися з анти-антикорупційним рішенням КСУ. Не варто забувати й безпосередньо про боротьбу з корупцією. Досить квола боротьба з корупцією буде ще більше ослаблена рішенням КСУ: громадськість втрачає можливість контролювати спосіб життя чиновників, вилучається одна з головних антикорупційних статей Кримінального кодексу, а головний орган по запобіганню корупції втрачає більшість своїх повноважень. Рішення КСУ таким чином вилучає інтегральні частини антикорупційної архітектури. Навіть якщо буде прийнято новий закон, існуючі кримінальні справи по (вже) неконституційним статтям будуть припинені. Весну, коли почнуться посадки за корупцію доведеться чекати дуже довго. Мабуть навіть довше ніж виходу нової книги Дж. Мартіна «Мрії про весну» (A Dream of Spring).

По великому рахунку, Конституційний Суд створив патову ситуацію для всієї антикорупційної реформи, а також для багатьох державних інституцій.  Конституційний Суд може спробувати скористатися положенням частини 2 статті 95 Закону «Про Конституційний суд» і за клопотанням учасника конституційного провадження, який брав участь у справі, роз’яснити порядок виконання рішення, пояснивши, що рішення стосується лише працівників судової системи. Хід не дуже красивий. З іншого боку, ймовірно, Верховній Раді доведеться намагатися приймати нові положення, які стосуються діяльності НАЗК і узгоджуються з рішенням Конституційного Суду. Проблема полягає у тому, що, оскільки обґрунтування дуже розпливчасте, то теоретично будь-які нові закони щодо НАЗК також можуть бути визнані неконституційними.  Чи не єдиним виходом із ситуації, що склалася, є винесення питання законності рішення КСУ на всенародне опитування, під час другого туру місцевих виборів: «питання від Президента: одне, але на мільярд» (для гарячих голів з ОП – це жарт).

Проте Володимир Олександрович вирішив йти ще більш незаконним шляхом, ніж проведення всенародного опитування. Подано законопроект «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства», що суперечить і Конституції, і самій суті законів (які не є актами індивідуальної дії). Виникає риторичне питання: що є гіршим – рішення КСУ чи цей законопроект?

Конституційний Суд є одним з найбільш незалежних органів в українській правовій системі. Таку незалежність йому гарантує Конституція. З огляду на це, чинність рішень Конституційного суду, як і питання перебування суддів Конституційного Суду на посадах не може бути предметом регулювання закону. Відповідно до правової доктрини законодавчий акт, який скасовує рішення Конституційного Суду або звільняє з посад суддів Конституційного Суду, не може мати жодних юридичних наслідків. Навіть сама така пропозиція викликає закономірне обурення і є неосяжною для будь-якої людини з правовою освітою. Однак зважаючи на те, що вже «несеться», спробуємо моделювати ситуацію, що законопроект було прийнято і хоч якось легітимовано.

Тут виникає досить несподіваний сценарій. Закони є, фактично, конституційними доти, доки Конституційний суд не ухвалив рішення про їх неконституційність. Якщо закон про припинення повноважень складу КСУ не буде визнано неконституційним, тоді він теж буде конституційним. Але оскільки повноваження КСУ припиняються, відповідно рішення про неконституційність не може бути ухвалене цим складом КСУ. Виникає колізія. Після припинення повноважень цього складу КСУ, буде сформовано новий склад КСУ, і тоді може бути прийнято рішення про неконституційність цього закону. Тут знову виникає колізія – чи буде означати визнання закону про припинення повноважень КСУ неконституційним те, що повноваження попереднього складу КСУ будуть поновлені? Проте і новий склад КСУ начебто має бути сформований за законною та конституційною процедурою. Відкритим залишається і питання конституційності Закону «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, адже у разі визнання закону (який на разі на стадії законопроекту) В. Зеленського, ці поновлені закони теж будуть неконституційними. Новий склад КСУ в своєму рішенні може вирішити ці колізії, розтлумачивши порядок виконання свого рішення, проте очевидними є наявність занадто великої кількості колізій та невідомого. Навіть якщо процес визнання неконституційності закону «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства» (якщо він стане законом) не буде запущено одразу, фундамент законності у Закону «Про запобігання корупції», окремих положень Кримінального кодексу України буде дуже хитким, і це лише питання часу, коли такий закон буде визнано неконституційним.

Набагато більш законним виходом із ситуації було б прийняття закону в новій редакції, з врахуванням зауважень КСУ, наскільки це можливо, маючи на увазі досить абстрактний і нечіткий характер обґрунтування рішення.

Ми могли б накидати кілька не менш абсурдних варіантів, ніж запропонований Президентом законопроект (наприклад, позбавлення суддів громадянства, визнання їх безвісти відсутніми – а чому б ні? Після такого ці судді не «існують» для суспільства), але жодний варіант не вирішить наявну ситуацію. Більше того, такі абсурдні варіанти підважують конституційний лад в нашій країні ще більше. Цю ситуацію необхідно прийняти і визнати, що проблема вкорінена в саму систему. Це не означає, що нічого не треба робити. Протести, прийняття нового закону щодо НАЗК, висвітлення в ЗМІ кожного подальшого кроку Конституційного Суду, (можливо) реформування Апарату Конституційного Суду і навіть проведення правоохоронними органами перевірок, щоб виключити факт «злого умислу» в діях суддів (особливо враховуючи конфлікт інтересів деяких суддів, які підтримали рішення) – це спокійно, демократично і впевнено.

Загалом вся ця ситуація стала можливою через небезпечні процеси політизації судової влади, яка характерна для молодих демократій, а також авторитарних режимів. То чи можна визнати дії суддів КСУ зрадою і відправити їх до Ростова, як пропонують активісти, або «просто взяти і відновити довіру до КСУ», перезапустивши його? Якщо судді виходили зі своїх переконань щодо права і переконані в тому, що їх рішення не просто законне, а і правове, то ні. Судді як частина ширшого процесу вказують нам на політичні проблеми, які панують в нашій державі. Легітимність цього рішення під сумнівом, однак при цьому під сумнівом і діяльність всього Конституційного Суду, рішення або позиції якого у різних випадках викликають схвальні відгуки одних і обурення інших.

Сучасні політики мають усвідомлювати певну сакральність Конституції, як документу, як суспільного договору. А отже і призначення суддів КСУ не може бути змаганням за політичний вплив або результатом політичних торгів. Тут звісно можна згадати процес призначення суддів Верховного Суду США, який є важливою частиною політичної гри. Більше того, в США процес призначення є важливою подією в інформаційному просторі, і кожне призначення публічно дебатується. В ідеалі, суб’єкти призначення суддів Конституційного Суду мали би змагатися за те, хто з них призначить найбільш достойну та варту довіри людину. Адже Конституційний Суд – це та інституція, яка має повноваження динамічно тлумачити Конституцію, вдихаючи в неї життя відповідно до сучасної реальності.

На жаль, ані політична культура в сучасній Україні, ані судова реформа, яка триває вже не один рік, ані система підготовки правників (і відповідно суддів) все ще не дозволяють наблизитися до такого високого конституційного ідеалу. І що гірше, реакція інших гілок влади, зокрема, Президента із його новою (хочеться навіть сказати «цнотливою») політичною силою – не те, що якось може виправити ситуацію. Навпаки, це затягує нас у вир конституційного хаосу, і запускаючи сніжний антиконституційних ком, де кожна наступна дія видається ще більш неконституційною і, як в результаті, підриваючи легітимність державних інституцій.

Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив та директорка Української школи політичних студій Світлана Матвієнко взяла участь у «Бесіді за чашечкою» на запрошення Фонду Конрада Аденауера в Україні. Зокрема, разом з журналістом Філіпом Диканем Світлана Матвієнко дискутувала на тему жінок у політиці: як жінкам долучатися до політичного процесу, що допоможе подолати стереотипи і чи потрібні гендерні квоти?

Ми зібрали найцікавіше з розмови:

Більше дивіться у записі прямого ефіру розмови.

Дякуємо за можливість Фонду Конрада Аденауера! Дуже цінуємо наше партнерство.

Асоціація шкіл політичних студій Ради Європи, до мережі якої належить і Українська школа політичних студій, засудила нечесні вибори у Білорусі та намагання білоруської влади придушити мирний протест громадян.

Публікуємо переклад повного тексту заяви, з якою виступила Асоціація шкіл політичних студій:

«Страсбург 15.08.2020: Асоціація шкіл політичних студій Ради Європи (ASPS) висловлює обурення щодо сфальсифікованих виборів, які відбулися 9 серпня, та наступних жорстоких репресій під час протестів у Білорусі.

Використання насильства авторитарним режимом країни проти її власних громадян ототожнюють зневагу до прав людини, демократії і верховенства права.

Закликаючи звільнити всіх затриманих під час виборів, Асоціація шкіл політичних студій засуджує спроби уряду Лукашенка заглушити опозиційні голоси, послабити громадянське суспільство та перешкодити появі нового покоління демократичних лідерів.

Народ Білорусі повинен мати право на вільні та справедливі демократичні вибори, а також повагу до прав людини, які лежать в основі роботи шкіл політичних студій Ради Європи, зазначили в Асоціації.

Асоціація шкіл політичних студій об’єднує мережу з 21 школи в Європі та Північній Африці, у тому числі Східноєвропейську школу політичних студій, яка була заснована в Україні у 2007 році та працює для Білорусі. Білоруська програма сприяє виникненню та розвитку громадянського суспільства в країні, але більшість її заходів відбуваються поза межами Білорусі».

Українська школа політичних студій та Лабораторія законодавчих ініціатив також висловила підтримку народу білорусі у його прагненні відстояти свої демократичні права та свободи.

Чому підтримка міжнародної спільноти зараз вкрай важлива для Білорусі і за що бореться суспільство – можна прочитати у нашому інтерв’ю з прес-секретаркою білоруської опозиції та випускницею Східноєвропейської школи політичних студій Анною Красуліною.