Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму «Тенет» Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися. Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв’ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.

У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори: людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов’язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так, замість низки причин з’являється одна. Конкретні прізвища, персоналізація підміняють інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить «систему», однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію; конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв’яже проблему, яку роками не могли вирішити інші. У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за який достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.

Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти. Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму. Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала. Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу «ідеальності».

Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі  — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити. Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовольнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо якщо в результаті кредит довіри не виправдано.

Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.

Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох схвалених більшістю рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка «нарешті робить інакше». І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення. Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивну структуру може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.

Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірки суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.

Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем. Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину, і це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.

Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.

Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.

Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства. На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.

Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їхня нелояльність до цієї системи. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будьмо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.

Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.

Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, громадянського суспільства, журналісти, судді тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.

І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає. Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища? Чи змінюю я свою позицію, коли з’являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?

Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.

Лабораторія законодавчих ініціатив на Конференції з питань відновлення України (URC 2026) — Голова Ради ЛЗІ Катерина Рябіко підписала Гданське спільне бачення із представниками і представницями українських та міжнародних організацій у межах Форуму громадянського суспільства. Це спільне бачення відновлення України, а також пріоритетні дії для українського Уряду та міжнародних партнерів, ухвалене під час Форуму громадянського суспільства у Гданську 25-26 червня 2026 року.

Цей документ фіксує, що процеси відновлення мають ґрунтуватися на місцевому лідерстві, прозорості, підзвітності та демократичних цінностях. Учасники дискусій наголосили — відбудова інституцій і посилення громадянської участі є невіддільними компонентами реконструкції країни.

У межах Форуму також відбулися зустрічі із випускниками і випускницями Української школи політичних студій (УШПС), яку започаткувала та розвиває Лабораторія під егідою Ради Європи з 2005 року. Їхнє лідерство у сферах громадянського суспільства, державного управління, бізнесу, оборони, місцевого самоврядування, міжнародного співробітництва та підприємництва є яскравим підтвердженням довгострокового ефекту інвестицій у розвиток ціннісної лідерської моделі в Україні.

Катерина Рябіко зазначила: УШПС сьогодні — це значно більше, ніж освітня програма. Це спільнота людей, які щодня формують майбутнє України у найрізноманітніших сферах, підтримують зусилля одне одного та об’єднуються довкола цінностей, які вони поділяють. Вона додала, що минулого тижня представляла Україну у складі делегації на VivaTech у Парижі, цього тижня — на URC у Гданську. Цінність таких подій, на думку Голови Ради ЛЗІ, полягає у вмінні поєднувати їх у цілісну картину та спільний результат у роботі над викликами, які нині постають перед Україною.

Крім того, Катерина Рябіко та випускники УШПС взяли участь у дискусіях щодо демократичного врядування, законодавчих реформ та ролі громадянського суспільства у відновленні України та продовженні європейської інтеграції.

URC 2026, спільно організована Республікою Польща та Україною, об’єднала представників і предстаниць урядів, міжнародних організацій, бізнесу, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства.

Мета URC 2026 — посилити міжнародну підтримку відбудови країни, а також стимулювати інвестиції в український бізнес. Захід присвячений секторам, які найбільше постраждали від російської агресії: енергетиці, критичній інфраструктурі та логістиці. Як платформа високого рівня для сприяння інвестиціям URC об’єднує міжнародних, суверенних та приватних інвесторів з метою прискорення укладення угод і розбудови основ для довгострокової економічної трансформації.

Окремий фокус цьогорічної Конференції — посилення безпекових спроможностей України, адже зміцнення обороноздатності України розглядається як необхідна передумова для ширшої відбудови та довгострокового розвитку.

Друга презентація проміжного Тіньового звіту — Лабораторія законодавчих ініціатив спільно з коаліцією громадських організацій представила результати моніторингу за напрямом «Функціонування демократичних інституцій» кластера «Основи процесу вступу». А саме щодо Парламенту, євроінтеграції, виборів, громадянського суспільства, врядування та багаторівневого врядування. Вона описує поточний стан справ, прогрес реформ за цим напрямом, а також рекомендації від експертів профільних організацій.

Своїми напрацюваннями поділилися представники Лабораторії законодавчих ініціатив, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права. До презентації долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ.

Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський привітав партнерів по коаліції та представників ЄС з відкриттям кластера «Основи процесу вступу» для України.

У частині «Парламент» обговорили проблеми і рекомендації щодо парламентської реформи, автономності Верховної Ради, законотворчого процесу тощо. Експерт зауважив: від початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада залишається дієздатною та легітимною, а під час першої сесії в умовах воєнного стану парламентарі прийняли 258 законів — найбільшу в історії українського Парламенту кількість законів за одну сесію.

Також говорили про поступ України на євроінтеграційному треку, зокрема про планування та розвиток законотворчості, імплементацію політики, моніторинг внесених змін.

Одним із вагомих досягнень за цим напрямом стало затвердження Національної програми адаптації законодавства України до права Європейського Союзу. Наразі важливо закріпити у законодавстві статус та обов’язковий характер Національної програми, а також узгодити її з планом законодавчої роботи Верховної Ради.

Під час презентації частини «Врядування» Олександр Заславський розповів про поточний стан, а саме структурні та кадрові зміни в українському Уряді, виклики у взаємодії з Верховною Радою, планування урядової діяльності, зокрема у напрямі виконання міжнародних зобовʼязань.

У частині щодо багаторівневого врядування Володимир Скрипець зауважив: процеси євроінтеграції продовжуються і за цим напрямом — у грудні 2025 року Уряд прийняв постанову № 1748 «Про окремі питання реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в умовах воєнного стану та підготовки до вступу України до Європейського Союзу». Однак в умовах повномасштабної війни на перший план виходять проблеми, повʼязані зі спустошенням українських громад, зменшенням кількості депутатів місцевих рад, залученням інвестицій на місцевому рівні, зокрема реалізації Державної стратегії регіонального розвитку тощо.

Нагадаємо, раніше Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

Коаліція ГО за координації ЛЗІ вже третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ. До складу коаліції входять експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права й за інформаційної підтримки «Європейської правди».

Новий Тіньовий звіт вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС.

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу.

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку.

В Україні взаємодія громадян із публічними інституціями у форматі звернень одночасно регулюється Законом України «Про звернення громадян» (№ 393/96-ВР від 02.10.1996) та Законом України «Про адміністративну процедуру» (№ 2073-IX від 15.12.2023). Ці документи ґрунтуються на різних підходах: перший — на моделі формальної відповіді у визначений строк, другий — на сучасній європейській логіці ухвалення індивідуального адміністративного рішення по суті справи. Унаслідок цього подібні за змістом звернення громадян можуть проходити за процедурами, передбаченими різними законами, що ускладнює для заявника вибір потрібної процедури та знижує її зрозумілість. Для органів влади така дуальність створює простір для застосування процедур на власний розсуд і сприяє формалізації відповідей замість вирішення проблеми, що зменшує передбачуваність і ефективність захисту прав громадян.

• Вимога ухвалення закону «Про звернення» (до IV кв. 2025), що чітко розмежовує адміністративні процедури та інші форми публічних петицій і адаптує петиції як формат взаємодії громадянина із державою до європейського законодавства, зафіксована у Звітах Єврокомісії про розширення щодо України за 2024 та 2025 роки, Дорожній карті з реформи державного управління. Вчасне виконання цих зобов’язань зумовлює швидкість вступу України до ЄС. 
• Збереження паралельного існування двох різних підходів до розгляду звернень (Закон України «Про звернення громадян» та Закон України «Про адміністративну процедуру») створює низку системних ризиків для формування інклюзивного формату взаємодії держави і громадян, а саме: знижується передбачуваність взаємодії з державою, зростає ймовірність формального характеру реагування на звернення, виникає дублювання процедур і додаткове адміністративне навантаження. 

Наразі проблема неузгодженості регулювання пропозиційних звернень з адміністративною процедурою вирішується через урядовий законопроєкт «Про звернення» (№ 11082 від 13.03.2024).

Законопроєкт №11082 був розглянутий Верховною Радою України та прийнятий у першому читанні за основу 24 квітня 2024 року. Після цього проєкт закону мав декілька раундів доопрацювання Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини.

Європейські партнери послідовно наполягають на приведенні українського законодавства (і законопроєкту № 11082) у відповідність до стандартів ЄС щодо адміністративної процедури, що регламентується законом України «Про адміністративну процедуру», який відповідає рекомендаціям Європейської комісії у частині забезпечення належного адміністрування (good governance). 

Організації громадянського суспільства оцінюють просування законопроєкту № 11082 як необхідний крок до модернізації взаємодії держави з особою та її гармонізації зі стандартами ЄС і зауважують, що редакція проєкту закону № 11082, підготовлена до другого читання, містить певні системні недоліки, які потребують виправлення. 

Подвійне регулювання пропозиційних звернень. У законопроєкті збережено можливості суб’єкта пропозиційного звернення оскаржувати відповідь суб’єкта розгляду пропозиційного звернення — попри те, що відповідь на такий тип звернення не містить предмета для адміністративного оскарження.

Інституційна невизначеність у системі розгляду звернень. Законопроєкт № 11082 розширює коло суб’єктів, зобов’язаних розглядати звернення: до них належать не лише органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх службові й посадові особи, а й «інші суб’єкти, до повноважень яких належить розгляд порушених питань». Такий підхід не узгоджується зі ст. 40 Конституції України, яка чітко визначає адресатів звернень у складі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службових і посадових осіб. Збереження цієї норми у законопроєкті № 11082 може призвести до необґрунтованого правового покладення публічно-правових обов’язків на приватних суб’єктів щодо розгляду звернень і до правової невизначеності для заявників щодо обов’язковості та наслідків розгляду звернень. 

Девальвація інституту пропозиційних звернень як механізму партисипативної демократії. Короткі строки підготовки відповіді на звернення (15 днів) створюють надмірний темп адміністрування, особливо в умовах воєнного стану. Це призводить до формування таких ризиків: 

• формалізація розгляду звернень: замість змістовного опрацювання органи влади будуть змушені надавати шаблонні відповіді для дотримання строків; 
• неминучі порушення строків відповіді: кадровий дефіцит і високе навантаження роблять їхнє практичне дотримання малоймовірним, що провокуватиме нове коло оскаржень.

Подальше просування реформи законодавства про звернення громадян потребує не лише формального ухвалення нового закону, а насамперед його системної узгодженості із законодавством про адміністративну процедуру та принципами належного врядування. Без усунення наявних концептуальних і процедурних недоліків існує ризик збереження правової фрагментарності, послаблення гарантій захисту прав громадян та ускладнення виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань.

Короткострокові. 

Під час доопрацювання законопроєкту № 11082 до другого читання: 

1. виключити з тексту законопроєкту № 11082 право на оскарження відповіді на звернення: в ч. 1 ст. 21 законопроєкту зберегти лише право суб’єкта звернення оскаржувати ненадання відповіді або залишення звернення без розгляду; з пп. 4 ч. 1 ст. 14 виключити «право суб’єкта звернення на оскарження відповіді на звернення»;
2. визначити відповідно до Конституції України перелік суб’єктів розгляду звернення: виключити згадку про «інших суб’єктів розгляду звернення» з пп. 4 ч. 1 ст. 3 законопроєкту № 11082;
3. переглянути надто стислі строки розгляду звернень: доцільно збільшити 15-денний строк для надання відповіді до стандартних (для ЄС) 30 днів (ч. 1 ст. 16 законопроєкту № 11082).

Ухвалити законопроєкт № 11082 після внесення до нього перелічених вище правок.

Середньострокові.

Система звернень має стати інструментом зворотного зв’язку між державою і суспільством та джерелом управлінської аналітики для виявлення системних проблем і підвищення якості публічних послуг. Відповідно, імплементація Закону про звернення має передбачати його трансформацію в інструмент доказової політики, створення національної системи аналізу звернень, інтеграцію цього аналізу в оцінювання ефективності органів влади, а також перехід до моделі використання зворотного зв’язку для коригування державної політики та вдосконалення послуг. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) системно підтримує ключові українські інституції — Парламент та Уряд, і допомагає синхронно працювати над законодавчими ініціативами, прийняття й реалізації яких вимагає євроінтеграція.

Продовженням цього напряму роботи для ЛЗІ стане реалізація проєкту «IntegRada: Посилення спроможності Верховної Ради України у сфері європейської інтеграції» за підтримки ініціативи ЄC Ukraine2EU. Він забезпечуватиме координаційну та експертну підтримку для своєчасної й ефективної імплементації Дорожньої карти з функціонування демократичних інституцій. Це сприятиме як європейській інтеграції України загалом, так і посиленню спроможності українського Парламенту забезпечувати цей процес.

Ключовим з елементом проєкту є підготовка комплексних Оцінок законодавчого впливу в законотворчій практиці. У цій темі ЛЗІ працює з 2020 року і системно допомагає з впровадженням Оцінок законодавчого впливу в українській парламентській практиці. Серед іншого, ЛЗІ підготувала Посібник з методології Оцінки законодавчого впливу, а також неодноразово проводила тренінги для працівників Апарату Верховної Ради України з підготовки гендерно-сенситивних Оцінок законодавчого впливу.

Оцінка впливу — це структурований процес, за допомогою якого визначаються та оцінюються майбутні наслідки та ймовірні впливи запропонованих ініціатив (наприклад, законопроєктів) до моменту їх впровадження. Це практичний інструмент для розробки політик і рішень, який допомагає отримати повну картину, необхідну для ухвалення обґрунтованих рішень, заснованих на фактичних даних.

У межах проєкту експерти ЛЗІ працюватимуть над оцінками законодавчого впливу, законодавства, а також проводитимуть навчання для представників Верховної Ради для посилення спроможностей у євроінтеграції. На основі власного досвіду та цієї роботи Лабораторія законодавчих ініціатив також напрацює рекомендації щодо запровадження ex-ante та ex-post оцінювання у цикл української політики. Також у межах дослідження аналітики запропонують бачення щодо запровадження законодавчої рамки для спеціальної повної законодавчої процедури для законопроєктів, пов’язаних із європейською інтеграцією.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Програми Ukraine2EU. Погляди та висловлені думки є виключною відповідальністю Лабораторії законодавчих ініціатив і необов’язково відображають позицію Програми Ukraine2EU або Європейського Союзу.

Лабораторія законодавчих ініціатив системно підтримує і всіляко сприяє євроінтеграції України. На цьому шляху ми спільно з Міжнародним фондом «Відродження» запускаємо проєкт «ІнтегРада». На основі профільної аналітики він покликаний розширити поінформованість міжнародних партнерів та українських депутатів про законодавчі зміни і реформи, які Україні необхідно впровадити на шляху до ЄС. Адже без розуміння конкретних політичних та процедурних проблем, з якими стикається проходження того чи іншого законопроєкту, перезапустити цей процес вкрай важко. Як і отримати підтримку зовні — від країн-членів ЄС, а також усередині Парламенту.

Верховна Рада України відіграє вагому роль у процесі європейської інтеграції України, забезпечуючи розгляд та ухвалення необхідних законів. Та з моменту отримання статусу кандидата на членство в ЄС Україна поступово знижує темпи розробки, розгляду та ухвалення євроінтеграційних законопроєктів: 2025 рік показав зменшення темпу законодавчої євроінтеграції порівняно з попередніми роками.

Для покращення темпу за цим треком і забезпечення сталого результату у межах проєкту ЛЗІ готуватиме регулярні інфобрифи трьох типів:

1. Брифи щодо конкретних євроінтеграційних законів.
2. Брифи щодо загальних проблем євроінтеграційного треку, які спрямовані на аналіз процедурного та інституційного вимірів.
3. Брифи для народних депутатів України про пріоритетні євроінтеграційні законопроєкти (з огляду на стратегічні плани, наприклад, Ukraine Facility або План законопроєктних робіт) на наступний місяць. 

Наш вступ до ЄС залежить і від позиції держав-членів ЄС, які не завжди є одностайними у підтримці України. Однак Верховна Рада може впливати на їхню позицію — зокрема, за допомогою груп міжпарламентської дружби. Тому органічно ще одним напрямом у цьому проєкті стане дослідження роботи цих груп. Адже підвищення ефективності інструментів парламентської дипломатії (зокрема груп дружби) дозволить Україні краще обґрунтовувати свою позицію, пояснювати поточний контекст і формувати реалістичні очікування.

Певні, що такий підхід дозволить привернути увагу міжнародних партнерів до проблем законодавчого євроінтеграційного треку та стане стимулом до їх вирішення. А в довгостроковій перспективі — забезпечить сталий євроінтеграційний поступ через стабільну роботу Верховної Ради України. 

Проєкт «ІнтегРада» реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Проєкт представляє позицію ЛЗІ і не обов’язково відображає позицію Фонду.

Лабораторія законодавчих ініціатив спільно з коаліцією громадських організацій розпочинає новий цикл моніторингу та оцінки прогресу України у сфері євроінтеграції. Його результати будуть відображені у Тіньовому звіті (Shadow Report) 2026 року. Він вже традиційно охопить розділи 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека». А також цьогоріч експерти аналізуватимуть ще одну частину кластера «Основи» — «Функціонування демократичних інституцій»:

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу ми з цього року започатковуємо нову тенденцію: Тіньовий звіт буде профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Україна. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку. Нам вдається зберігати сталість коаліції, а також розширювати її, що сприяє всебічному і глибинному аналізу. Цьогоріч до роботи над Звітом також долучилися Громадянська мережа «Опора» і Центр демократії та верховенства права. Тепер до складу коаліції входить дев’ять громадських організацій. 

Цьогоріч Тіньовий звіт готуватимуть експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Україна, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права та за інформаційної підтримки «Європейської правди». 

Цей звіт міститиме:

1. Опис поточного стану справ щодо функціонування демократичних інституцій, прогресу реформ у цій сфері, а також рекомендації з погляду громадянського суспільства.
2. Оцінку прогресу, досягнутого Україною за розділами 23 та 24, починаючи з моменту оприлюднення Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2025 році за кожною сферою, а також враховуючи рекомендації з попередніх Тіньових звітів.
3. Детальний аналіз проблем, які виникли в процесі реформування за кожною сферою цих розділів.

Окрема частина Тіньового звіту 2026 року включатиме конкретні рекомендації коаліції щодо вирішення виявлених проблем у кожній сфері. Це формуватиме орієнтири подальшого руху державної політики за кожним напрямом. 

Зауважимо, цьогорічний Тіньовий звіт буде опубліковано вже традиційно напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу. 

Тіньовий звіт — це незалежний альтернативний аналіз державної політики та виконання країною-кандидатом зобов’язань перед ЄС. Це системний аудит від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії. Натомість є інструментом громадянського контролю та залученості експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи — стандартам ЄС. Одним із завдань Тіньового звіту є визначити прогалини та стимулювати ефективне впровадження змін.

Верховна Рада нарешті ухвалила закон про військового омбудсмана. 17 вересня за це проголосували 283 депутати. Нова посада має всі шанси посилити захист військовослужбовців. Військового омбудсмана призначатиме Президент на 5 років для розгляду скарг про порушення прав військовослужбовців, проведення перевірок та надання висновків з вимогою припинити порушення прав, звітування про свою діяльність перед Президентом і Верховною Радою.

На перший погляд — довгоочікувана позитивна новина. Але на практиці — ризиків, схоже, більше, ніж можливостей. Розбираємо, чи стане кращим захист прав військовослужбовців. 

Головний ризик для нової інституції в тому, що ми знову можемо повторити минулий досвід. Детальніше про нього експерти Лабораторії законодавчих ініціатив розповідали у Зеленій книзі по парламентському контролю у сфері безпеки й оборони. Військовий омбудсман — це вже четверта спроба захистити права військових. Якщо попередні три не спрацювали (через що й знадобилася нова інституція), то чим відрізнятиметься ця? Чому саме вона має стати успішною? Інструменти залишаються тими ж, змінюється лише назва та людина, яка займатиме посаду.

З 1998 року в Україні існує Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Цей Уповноважений має захищати права всіх людей, включно з військовослужбовцями, чиї звернення складають понад 25% загальної кількості звернень до Уповноваженого. Лише за 2024 рік їх було понад 28 тисяч. 

Щоб захистити права військовослужбовців, Уповноважений проводить моніторинг дотримання цих прав, приймає звернення та скарги, звертається до різних органів задля відновлення порушених прав. При ньому існує Координаційна рада з питань захисту прав військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу та членів їхніх сімей. Уповноважений регулярно готує Доповіді про дотримання прав людини, у яких розписує, які є проблеми з дотриманням прав військовослужбовців, та надає рекомендації, як їх можна вирішити. 

Тобто Уповноважений вже виконує всі основні функції Військового омбудсмана, до того ж вже має розбудовану організаційну структуру, наповнену співробітниками, вже має досвід захисту прав військовослужбовців, вже має затверджену та погоджену «підзаконку», вже відновлює права тисяч військовослужбовців, які до нього звертаються. Більше того, це навіть не Уповноважений мирного часу. Нинішнього Уповноваженого (Дмитра Лубінця) Верховна Рада призначила на посаду у середині 2022 року, мабуть же, враховуючи, що у воєнний час він займатиметься і питаннями захисту прав військовослужбовців. Однак, схоже, цього було недостатньо, тож вирішили створити Офіс Військового омбудсмана.

У квітні 2024 року захист прав військовослужбовців посилили додатковим механізмом — створили Центральне управління захисту прав військовослужбовців у структурі Міноборони. За час існування до нього надійшло понад 5000 звернень. У результаті їхнього розгляду було поновлено права 2038 військовослужбовців та членів їхніх сімей. З яких 1037 — у 2025 році. Тим не менш, це, схоже, також не принесло задовільного результату — проблема порушення прав військовослужбовців не зникла.

На допомогу вже існуючим двом структурам 30 грудня 2024 року зʼявилася третя — Президент створив нову посаду свого радника, яку назвав «Уповноважений Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей». Цієї консультативно-дорадчої посади виявилося теж замало, тож паралельно з її створенням почалася розробка закону «Про Військового омбудсмана».

Три спроби захисту прав військовослужбовців, зі схожим [на Військового омбудсмана] функціоналом, не змогли вирішити проблему і забезпечити достатній захист. Четверта справді може бути більш успішною. Але як вона співвідноситиметься з попередніми трьома? Хто за що буде відповідати? Які права захищатиме?

Новий закон не вносить жодних змін в правила роботи Уповноваженого з прав людини, чверть звернень до якого направляють військовослужбовці. Схоже, що вони обидва займатимуться моніторингом дотримання прав, проведенням перевірок, усуненням порушень, підготовкою звітів та рекомендацій. Чимось схожим займатиметься і Центральне управління захисту прав військовослужбовців у структурі Міноборони. 

Особливо заплутаним виглядає співвідношення Військового омбудсмана з Уповноваженим Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей. Вони обидва призначаються Президентом та обидва мають захищати військовослужбовців. Чи буде займати обидві посади одна й та сама людина? 

Закон «Про Військового омбудсмана» має великі ризики стати неконституційним. Закон передбачає, що Президент через Військового омбудсмана здійснюватиме демократичний цивільний контроль за сектором безпеки і оборони. Однак Конституція (ч.2 ст.106) прямо забороняє Президенту передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Конституція чітко визначає повноваження Президента, однак наразі там не прописано нічого ні про призначення, ні про звільнення Військового омбудсмана. Щоб надати нові повноваження, потрібні зміни до Конституції. Немає серед цих повноважень також тих, якими буде наділено Військового омбудсмана, який напряму підпорядковуватиметься Президентові.

Будувати механізм захисту прав військовослужбовців на неконституційній основі непросто. Зрештою, якщо закон визнають неконституційним, права військових вкотре будуть загроженими — і, відповідно, всі ресурси та зусилля, витрачені на побудову нової інституції, будуть змарновані. У гіршому  випадку це створить неприємний прецедент, коли Президент зробив те, що вважав за потрібне, всупереч Конституції.

Існує ще багато ризиків, які можуть завадити Військовому омбудсману ефективно захищати права військовослужбовців. Наприклад, попри рекомендації ПАРЄ та Венеційської комісії, кандидатура омбудсмана відбирається без конкурсу, ця посада напряму залежна від Президента. А в законі навіть не прописано, хто ж буде обʼєктом перевірки, яку проводитиме омбудсман. Ці та ще десятки інших проблем описані в експертних висновках, наприклад, Головного юридичного управління (ГУЮ), але закон усе ж ухвалили, після чого його наступного ж дня підписав Президент. 

Попереду нас чекає призначення Військового омбудсмана, надання йому фінансового та матеріального забезпечення, розробка та затвердження потрібних для його функціонування документів та багато інших речей, потрібних для початку роботи нової інституції. Чи буде вона успішною? Чи зможе омбудсман не повторювати помилок інших інституцій, які мали б захистити права військовослужбовців? Чи зможе скоординувати свою роботу з цими інституціями так, щоб від цього виграли військовослужбовці? Чи зможе оминути ризики неконституційності? Звісно ж, треба на це сподіватися. Сподіватися, що створення ще однієї інституції нарешті вирішить проблему захисту прав військовослужбовців, яку чомусь не вирішили три, створені раніше. 

Основна робота омбудсмана — реагувати на порушення прав. Коли права військових порушено, вони можуть звернутися до нього, щоб він допоміг у цих питаннях. Але головна перевага та сила омбудсмана не у відновленні окремих прав окремих військовослужбовців. Сотні випадків порушення прав військових, з якими він стикається, дозволяють побачити системні причини цього. Це все разом із рекомендаціями знаходитиме своє відображення у звітах, які мають виключно рекомендаційний характер.

Омбудсман не може самостійно усунути причини масових порушень прав військовослужбовців, не може змінити систему, а лише вказати на її недоліки та порадити, як це виправити. Якщо ж до його порад не дослухаються, тоді й проблема порушення прав військових нікуди не зникне. А Уповноважений ВРУ з прав людини, Центральне управління захисту прав військовослужбовців у структурі Міноборони, Уповноважений Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей, Військовий омбудсман лише помʼякшуватиме її наслідки.

1. 23 липня набрав чинності Закон № 4555-ІХ «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливостей досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних зі зникненням осіб безвісти за особливих обставин під час дії воєнного стану», більш відомий як «закон про скасування незалежності НАБУ і САП» або «про посилення ролі Генерального прокурора щодо антикорупційних проваджень».

2. Закон № 4555-ІХ був зареєстрований як проєкт Закону № 12414 від 16.01.2025, проте суттєво розширений і ухвалений в цілому протягом одного дня — 22 липня 2025 року. Лабораторія законодавчих ініціатив уже надавала аналіз ухвалених змін. В остаточній редакції ним було внесено зміни до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про прокуратуру».

3. Змістовно Закон № 4555-ІХ стосується чотирьох блоків питань:

1) процесуальних повноважень Генерального прокурора щодо САП та всіх прокурорів (скасовані особливі процедури здійснення процесуального керівництва щодо прокурорів САП і детективів НАБУ, що нівелюють процесуальну незалежність прокурора і відкривають шлях для зловживань);

2) уточнення підстав проведення невідкладного обшуку (без ухвали слідчого судді) (зміни до ч. 3 ст. 233 КПК України з одного боку звузили перелік злочинів, де може бути проведено невідкладний обшук, а також поняття «врятування майна» до «збереження доказів», з іншого — позбавили можливості проведення невідкладних обшуків у корупційних і повʼязаних з корупцією кримінальних справах, що підважує ефективність їх розслідування);

3) можливість зміни місця проведення розслідування кримінальних проваджень, повʼязаних із безвісно зниклими особами за місцем проживання (перебування) потерпілого (зміни до ст. 615 КПК України, якими реалізовано первинний задум проєкту Закону № 12414 від 16.01.2025);

4) кадрових змін до Закону України «Про прокуратуру» (законом уможливлюється добір до прокуратури людей без досвіду роботи поза конкурсом, а також звільнення прокурорів, які перебувають «поза штатом» (звільнені внаслідок ліквідації, реорганізації підрозділів) всупереч висновкам, висловленим КСУ у Рішенні №11-р(ІІ)/2024, тобто попри гарантії незалежності шляхом «кадрових чисток»).

4. 23 липня Президент України заявив, що він «запропонує Верховній Раді України законопроєкт, який буде відповіддю, який забезпечить силу системі правопорядку», а 24 липня, що «текст законопроєкту, який гарантує реальне зміцнення системи правопорядку в Україні, незалежність антикорупційних органів, а також надійний захист системи правопорядку від будь-якого російського впливу чи втручання» був погоджений. Проєкт Закону зареєстровано за номером № 13533. Далі надається аналіз цього проєкту Закону. 

5. Проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про прокуратуру» стосується двох складників Закону № 4555-ІХ (крім кадрових питань прокуратури й норм щодо зниклих безвісти), зазначених вище. А також впроваджує механізм перевірок на поліграфі працівників НАБУ та САП, які мають доступ до державної таємниці (підрозділами внутрішнього контролю НАБУ та САП за методологією СБУ) та перевірки протягом 6 місяців детективів НАБУ та прокурорів САП, які мають доступ до державної таємниці, що здійснюватиме Служба безпеки України. Загалом це стосується усіх органів правопорядку та прокуратури. 

6. Щодо процесуальної частини. Проєкт Закону скасовує всі процесуальні обмеження для  САП, внесені Законом № 4555-ІХ (зміни до ст. 3, 36, 37, 39, 40, 40-1, 41, 216, 218, 284, 294, 470, 480, 481 та зміни до Розділу ХІ «Перехідні положення»). До того ж ці процесуальні обмеження накладались не лише на САП, а й усіх прокурорів. Проте зберігається механізм «витребування» матеріалів з метою перевірки самим Генеральним прокурором або третіми особами (прокурорами) – крім проваджень НАБУ. Тобто цими змінами продовжує підважуватись процесуальна незалежність усіх прокурорів (крім САП). Натомість уся логіка впровадження стандартів ЄС полягала у зворотному — розширення процесуальної незалежності прокурора, а не повернення до старих наглядових проваджень прокуратури (в контексті функції «нагляду за додержання законності»).

Так само він скасовує обмеження керівника САП щодо керування прокурорами САП, внесені до профільного Закону (зміни до ст. 8-1 Закону України «Про прокуратуру»).

7. Щодо підстав проведення невідкладних обшуків. Підстави для проведення невідкладних обшуків (без ухвали слідчого судді) повертаються у первинну редакцію (зміни до ст. 233 КПК України).

Загалом ч. 3 ст. 233 КПК уже містить належний механізм проведення обшуку без ухвали слідчого судді. А саме: 1) проведення невідкладного обшуку; 2) звернення до слідчого судді за судовим контролем; 3) легалізація слідчим суддею результатів обшуку — розвʼязання питання щодо наявності підстав, що надалі впливає на допустимість/недопустимість здобутих доказів. З огляду на це проблема радше не в нормативному регулюванні, а слабкому судовому контролі. ЄСПЛ у нещодавньому рішенні «Корнієць та інші проти України» (10 липня 2025 року) слушно зазначає, що тут ключовим є питання дискреції й судовий контроль мав би нейтралізувати будь-які зловживання. Тобто невідкладні обшуки можуть існувати як інструмент, проте мають відповідати принципу верховенства права.

8. Щодо змін до ст. 615 КПК України. Проєкт Закону зберігає зміни до ст. 615 України, які передбачають можливість зміни місця проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень під час дії воєнного стану за клопотанням потерпілого, який є близьким родичем чи членом сім’ї особи, яка зникла безвісти за особливих обставин. За таким клопотанням місце змінюється на місце проживання (перебування) потерпілого, який є близьким родичем чи членом сім’ї особи, зниклої безвісти за таких обставин. Ці зміни є первинним задумом проєкту Закону № 12414 від 16.01.2025 і загалом можна оцінити позитивно, адже вони розвʼязують практичну проблему в діяльності органів правопорядку, насамперед Національної поліції України. Варто зауважити, що «опозиційний» проєкт Закону № 13531 від 24.07.2025 (н.д. Совсун І. та інші) також залишає цю норму чинною.

9. Щодо кадрових питань в прокуратурі. Можливість добору в прокуратуру прокурорів поза процедурою конкурсу, а також звільнення внаслідок виведення «поза штат» у звʼязку з реорганізацією, ліквідацією органу прокуратури зберігається. У законопроєкті відсутнє скасування змін до ст. 41, 51, 60 та Розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру». Ці зміни не відповідають стандартам ЄС щодо меритократичного добору в органи прокуратури за результатом конкурсу та євроінтеграційним зобовʼязанням України загалом. Положення щодо звільнення осіб «поза штатом» за своїм змістом є фактичним невиконанням Рішення КСУ №11-р(ІІ)/2024 від 18.12.2024, тобто неконституційними. Впроваджений механізм, відповідно до якого прокурору пропонується посада, а у разі повторної відмови — він звільняється, може бути легко нівельований. Наприклад, шляхом пропонування посад у прокуратурах нижчого рівня або у прокуратурах, де є великий кадровий дефіцит, у звʼязку з наближеністю до зони бойових дій (наприклад, окружні прокуратури в районах Сумської області, близьких до кордону з російською федерацією).

10. Щодо перевірок з боку СБУ. Прикінцевими й перехідними положеннями проєкту Закону впроваджується такий механізм «очищення антикорупційних органів від впливу російських спецслужб»:

10.1 Підрозділ внутрішнього контролю НАБУ та інших органів правопорядку, ОГП, САП, за методологією, узгодженою із СБУ, не рідше одного разу на два роки проводить поліграфологічні дослідження працівників органів правопорядку та прокурорів ОГП та САП, які мають допуск до державної таємниці, на предмет вчинення дій на користь держави-агресора.

10.2 Протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Законом СБУ проводить перевірку працівників Національного антикорупційного бюро України та інших органів правопорядку, прокурорів ОГП та САП, які мають допуск до державної таємниці, на предмет вчинення дій на користь держави-агресора.

Отже, основний задум «компромісних» змін від Президента України є «очищення» НАБУ від впливу російських спецслужб. Інформаційна кампанія, якою було завдано шкоди репутацію НАБУ у звʼязку з обшуками й затриманням 21 липня, створила уявлення, ніби це є поширеною проблемою у НАБУ. Проте належних доказів чи достатньо публічної комунікації з боку СБУ не було здійснено.

Такі перевірки можуть бути тиском на НАБУ та САП, а також підставою для отримання СБУ доступу до матеріалів НСРД Негласні слідчі (розшукові) дії у провадженнях НАБУ та САП. Крім того, можна говорити про «узалежнення» НАБУ від СБУ шляхом впровадження механізму постійних перевірок на поліграфі. Це підриває інституційну незалежність НАБУ та САП, яка вибудовувалась протягом 10 років в ході реалізації державної антикорупційної політики.

11. Щодо розшуку активів. Прикінцевими й перехідними положеннями проєкту Закону передбачено розробку низки законодавчих ініціатив.

11.1 Так, доручається Офісу Генерального прокурора та Міністерству юстиції посилити роботу щодо розшуку та видачі іноземними державами (екстрадиції) осіб, які ухиляються від досудового розслідування, судового розгляду чи відбування покарання. У разі необхідності, протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом спільно з КМУ розробити та подати до ВРУ проєкт змін до законодавства у цій частині. 

11.2 Також Офісу Генерального прокурора, Міністерству юстиції, Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, НАБУ, БЕБ, ДБР, СБУ, Нацполіції, Державній службі фінансового моніторингу України посилити роботу щодо виявлення, розшуку на повернення з іноземних держав активів, здобутих злочинним шляхом. У разі необхідності, протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом спільно з КМУ розробити та подати до Верховної Ради України проєкт змін до законодавства у цій частині.

11.3 КМУ та НАБУ протягом 1 місяця з дня набрання чинності цим Законом внести зміни до нормативно-правових актів щодо заборони, на час дії воєнного стану, виїзду працівників Національного антикорупційного бюро України за кордон, окрім випадків службових відряджень.

Тобто працівникам і працівницям НАБУ під час воєнного стану повністю забороняється виїжджати за кордон (крім службових відряджень), наприклад, у відпустку. Крім того, процедура погодження службових відряджень може містити низку бюрократичних обмежень, які стануть підставою для зловживань. 

Проєкт Закону, запропонований Президентом України, є компромісом у питанні збереження процесуальної незалежності САП, а також усіх прокурорів (за винятком окремих негативних інструментів). Ним скасовуються всі обмеження процесуальної незалежності САП, внесені Законом № 4555-ІХ. Проте він посягає на інституційну незалежність (самостійність) НАБУ та САП шляхом впровадження постійних перевірок на поліграфі з боку СБУ або за методологією СБУ. Загалом ці перевірки стосуються всіх органів правопорядку та прокуратури. 

Підстави для проведення невідкладних обшуків (без ухвали слідчого судді) повертаються в первинну редакцію норми КПК України.

При цьому негативні положення щодо кадрових питань в прокуратурі не скасовуються. Так, до прокуратури можна буде і надалі добирати людей поза конкурсом (всупереч стандартам ЄС), а також звільняти їх у разі ліквідації, реорганізації органу прокуратури (всупереч Рішенню КСУ №-р11(ІІ)/2024).

В Україні петиції є важливим інструментом, який дозволяє громадянам звертатися до влади — від місцевих рад до Президента, Кабінету Міністрів і Верховної Ради. Закріплене статтею 40 Конституції України право на звернення гарантує кожному можливість висловити свою позицію та отримати відповідь. Проте чи справді петиції щось змінюють? У цій статті йдеться про те, як петиції можуть впливати на рішення влади, які є недоліки у відповідях на них, і чому лише деякі з них досягають мети.

Петиції створені для того, щоб забезпечувати прямий зв’язок громадян з владою у процесі ухвалення рішень. Вони дають змогу ініціювати обговорення суспільно значущих тем, стимулюють діалог без партійної заангажованості й зміцнюють демократичну легітимність. Петиції слугують джерелом інформації для влади: вони публічно демонструють владі позиції певних суспільних груп із конкретних питань. Навіть якщо петиція не призводить до негайного ухвалення рішень, вона може сприяти формуванню громадської думки, а отже, впливати на порядок денний.

Ефективність петицій значною мірою залежить від того, як вони обробляються та якими є правила їхнього розгляду. Критичною умовою для ефективності є гарантоване право петиціонера на формальну відповідь. Розгляд петицій можливий лише за умови збору визначеної кількості підписів — 25 тисяч для петицій центральним органам влади в Україні. У цьому контексті вирішальне значення має рівень медійної підтримки та актуальності питання: перевагу отримують ті петиції, які здобувають широку увагу суспільства, але це можуть бути петиції з популярною або популістською тематикою.

Протягом періоду дії воєнного стану найбільше петицій, які набрали більш як 25 тисяч підписів, адресовані Президенту України — 351. Більшість із них (213) стосуються нагородження військових посмертно, що пояснюється як конституційними повноваженнями Президента, так і високим рівнем громадської підтримки таких ініціатив. Петицій до Кабінету Міністрів, які набрали таку кількість підписів, було 37 за цей період, а до парламенту — 4.

Від початку повномасштабного вторгнення у відповідях Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів на петиції присутні дві типові риси. 

По-перше, типовим є посилання на відсутність повноважень в адресата петиції для розвʼязання порушених питань. Така відповідь показує кілька типових проблем у роботі з петиціями:

1. Ініціатори петицій можуть не до кінця розуміти межі повноважень органів влади, яким вони адресують свої звернення. Це спричиняє накопичення петицій, які перебувають поза компетенцією відповідного органу, та призводить до формальної відповіді без подальших дій.
2. Законодавство не зобов’язує органи влади реагувати на петиції, які не належать до їхніх повноважень. Через це частина звернень просто зникає з публічного простору без жодного подальшого обговорення чи дій, попри те, що зібрано достатньо підписів. Винятком є Президент, який має право офіційно передавати такі петиції іншим інституціям. Але цей механізм працює лише в межах президентських повноважень і не поширюється на інші органи. Тож механізм передачі актуальних для суспільства петицій існує, але є обмеженим. 

По-друге, однією з найбільш поширених відповідей на петиції є обіцянка «розглянути порушене питання». Це особливо характерно для Кабінету Міністрів України. Така відповідь може створювати враження дотримання формальності в опрацюванні петиції, проте містить зафіксовану обіцянку обговорити порушене питання. Це вже певний результат: у владі можуть початися обговорення, а проблема може потрапити в публічний простір.

Водночас варто зауважити, що моніторинг фактичного виконання обіцянки «розгляду» є доволі ускладненим. У більшості випадків відсутні прозорі механізми відстеження того, чи справді розгляд питання відбувся і які результати він мав.

Обмеження роботи онлайн-казино: відповідь на проблему ігрової залежності під час війни

Один із прикладів ефективного використання інструменту електронних петицій стосується обмеження діяльності онлайн-казино в Україні. Проблему публічно озвучив військовослужбовець Павло Петриченко, який наголосив на зростанні ігрової залежності серед бійців. Електронна петиція із закликом заборонити онлайн-казино для військовослужбовців на період воєнного стану швидко набрала 25 тисяч підписів. 

Після її розгляду Президент України ініціював засідання Ради національної безпеки і оборони, за результатами якого були ухвалені обмежувальні заходи. Зокрема, було введено негайну заборону на доступ військових до азартних ігор, запроваджено контроль за ігровими акаунтами, встановлено ліміти на витрати та час участі в грі, передбачено інформаційно-просвітницьку кампанію щодо ризиків ігрової залежності. Водночас був підтриманий законопроєкт, що передбачає посилення регулювання ринку азартних ігор. Як результат, петиція спричинила реальні дії для зменшення ризиків ігрової залежності.

Відкриття декларацій посадовців 

Іншим прикладом успішної петиції стала вимога ветувати законопроєкт, що передбачав відтермінування відкриття реєстру майнових декларацій посадовців. Відмова Верховної Ради забезпечити негайний доступ до е-декларацій, передбачений у законопроєкті № 9534, викликала широку хвилю обурення в суспільстві. Вже за три години відповідна петиція набрала понад 25 тисяч голосів.

Реакція Президента була швидкою: законопроєкт було ветовано та повернуто до парламенту з вимогою відкрити декларації. Це відбулося ще до опублікування офіційної відповіді на петицію, але після набрання нею необхідної кількості підписів. 

Президент обґрунтував своє рішення необхідністю дотримання державних антикорупційних принципів і зобов’язань перед міжнародними партнерами. Верховна Рада оперативно розглянула пропозиції та ухвалила оновлений закон, який передбачав негайне відкриття декларацій та зобов’язував чиновників подати звіти за попередні роки. Таким чином, завдяки петиції вдалося зберегти прозорість і відкритість у публічному секторі — навіть під час війни.

Петиція на захист Tabletki.ua

Публікація проєкту постанови Кабінету Міністрів щодо змін до ліцензійних умов роздрібної торгівлі лікарськими засобами викликала обурення серед споживачів та представників онлайн-сервісів. Згідно з проєктом, розміщення інформації про наявність та вартість ліків мало б відбуватися виключно на сайтах аптек, що означало фактичну заборону на роботу незалежних прайс-агрегаторів, зокрема сервісу Tabletki.ua. 

У відповідь на це була зареєстрована електронна петиція з вимогою переглянути проєкт. Менш ніж за добу вона зібрала необхідні 25 тисяч підписів, а згодом досягла 30 тисяч. Уряд був змушений відреагувати: відбулися перемовини між представниками сервісів, МОЗ та Держлікслужби, за результатами яких ухвалення спірних змін було зупинено. В офіційній відповіді Кабінету Міністрів наголошено, що проєкт постанови буде доопрацьовано з урахуванням пропозицій громадськості.

Впровадження жіночих купе в Укрзалізниці

На тлі зростання суспільного запиту на безпеку пасажирок у залізничному транспорті була ініційована електронна петиція щодо впровадження окремих жіночих купе у поїздах далекого сполучення. Її підтримали понад 25 тисяч осіб. 

У відповіді уряду на петицію було вказано, що Укрзалізниця самостійно ухвалює рішення в межах наданих повноважень, однак ініціатива з окремими купе буде розглянута як відповідь на громадський запит, який отримав легітимацію через петицію. Після цього АТ «Укрзалізниця» оголосила про запуск пілотного проєкту. У червні 2023 року перші жіночі купе стали доступні для бронювання у мобільному додатку компанії. Запровадження супроводжувалося модернізацією вагонів, оснащенням їх відеоспостереженням та тривожними кнопками. 

Посилення обороноздатності громадами

З чотирьох розглянутих Верховною Радою петицій результативною можна назвати лише одну — петицію на підтримку законопроєкту № 9560-1, що передбачає внесення змін до Бюджетного кодексу для надання громадам чітких правових підстав допомагати Збройним силам України коштом місцевих бюджетів. Без таких змін представники органів місцевого самоврядування, які закуповують допомогу військовим, ризикували стати фігурантами кримінальних проваджень. 

У відповіді парламентський Комітет з питань бюджету повідомив, що спершу буде ухвалений законопроєкт № 9559-д, після чого законопроєкт № 9560-1 разом з альтернативними буде підготовлено до першого читання. Перший був дійсно підтриманий парламентом у червні 2024 року. Утім, із того часу законопроєкт знаходиться у «законодавчому чистилищі»: він не був ні підписаний, ні ветований Президентом України. Це унеможливлює його реалізацію, що продовжує викликати обурення громадськості. 

Законопроєкт №9560-1 та його альтернативи досі не розглянуті. Попри це, логіка процесу свідчить про можливу успішність петиції: на момент надання відповіді Верховною Радою вимоги петиції були враховані. Оскільки у відповіді парламенту було передбачено, що робота над законопроєктом № 9560-1 почнеться після фіналізації № 9559-д, подальша затримка не є прямою відповідальністю Верховної Ради й виходить за межі її повноважень. Відсутність підписання або ветування № 9559-д з боку Президента фактично заблокувала наступні етапи реалізації кроків, передбачених у відповіді на петицію. 

У підсумку, електронні петиції в Україні мають значний потенціал як інструмент прямої демократії, що дозволяє громадянам впливати на рішення влади та формувати суспільний порядок денний. Успішні кейси як-от обмеження онлайн-казино, відкриття декларацій посадовців чи впровадження жіночих купе, демонструють, що за умови чіткого формулювання вимог, відповідності повноваженням адресата та потужної медійної підтримки петиції можуть призводити до реальних змін. Водночас формальні відповіді, нечіткість процедур і обмежені механізми переадресації звернень часто перетворюють петиції на імітацію діалогу. Зрештою, навіть у разі відсутності негайного розвʼязання питання, петиція може стати імпульсом для початку комунікації всередині владних інституцій, між владою та громадянським суспільством. Важливо вже те, що тема порушена, винесена на порядок денний і публічно озвучена — це теж результат.