Конституційний Суд України: стагнація призначень чи шанс на перезапуск?

Призначення суддів Конституційного Суду України (КСУ) та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) без затримок — одна з десяти вимог плану Качки-Кос, який у 2026 році має виконати Україна. Його узгодили у грудні 2025 року як пріоритетний план для України за напрямами верховенства права та боротьби з корупцією. 

Певний прогрес у призначенні членів ВРП відбувся у березні 2026 року, коли з’їзд суддів України проголосував за двох відібраних кандидатів. Натомість через п’ять місяців після погодження плану Качки-Кос жодного призначення до КСУ так і не відбулося. 

Наразі в Конституційному Суді працюють 13 суддів із 18. У листопаді 2026 року завершуються повноваження судді Віктора Городовенка (квота з’їзду суддів). А 2 березня і 24 вересня 2027 року — ще в двох. 

Замість початку

Україна вже два з половиною роки добирає та призначає суддів Конституційного Суду за новою процедурою. Процес тривалий, недосконалий, дороговартісний, але часто неефективний, адже конкурси відбуваються, а жодного переможця може і не бути. Так уже сталося в двох попередніх конкурсах за квотою з’їзду суддів і в одному — за квотою Президента України. Або когось таки обирають, а суб’єкт призначення провалює голосування за них. Так було у 2025 році, коли Парламент не знайшов голосів за двох кандидатів за своєю квотою. Їх, після попередньої перевірки, як того вимагає закон, рекомендувала Дорадча група експертів (ДГЕ). 

За весь час існування нової процедури призначили чотирьох нових суддів — двох (у 2025 році) за квотою Президента та по одному від Парламенту та з’їзду суддів (у 2024 році). 

Щобільше, у 2025 році КСУ протягом шести місяців не виконував своїх функцій через відсутність кворуму. Тоді фактично працював лише один Сенат. Натомість Президент та Парламент зволікали з призначеннями. Але у підсумку Президент свою функцію виконав, а Парламент — провалив голосування. 

Ймовірно, саме після цього і з’явилася вимога ЄС до України щодо «призначень без затримок». 

Поточні конкурси

Триває новий добір за парламентською квотою на дві вакантні посади. Його результат стане відомим шостого травня, коли ДГЕ оцінить рівень компетентності кандидатів на посади суддів КСУ. Цього разу 10 осіб успішно пройшли оцінювання моральних якостей і потрапили до цього етапу. 

Дорадча група експертів також із квітня перевіряє документи кандидатів за квотою з’їзду суддів. Тут на дві вакантні посади претендують 18 осіб. За інформацією ЛЗІ, співбесіди з ними відбудуться в липні. До вересня ДГЕ має сформувати список претендентів на призначення. 

Натомість конкурс на одну вакантну посаду судді КСУ за квотою Президента досі не розпочато. Строки старту невідомі. 

Якщо обидва конкурси будуть успішними, влітку можна очікувати на призначення судді/суддів за квотою Парламенту, а восени — за квотою з’їзду суддів.

Щодо квоти Президента — якщо не розпочати конкурс у найближчі два–три тижні, призначень цього року навряд чи можна очікувати з огляду на складність і тривалість процедур. Водночас доцільно у найближчі місяці оголосити конкурс на відповідну вакансію, враховуючи потребу у призначенні нового судді за цією ж квотою вже у березні 2027 року.

Раніше ми вже писали, як потрібно переформатувати конкурсні процедури, аби пришвидшити результат. Але віз і нині там.

Резерв, якого немає

Деякі кандидати до КСУ, які зараз беруть участь у конкурсах, раніше вже отримували зелене світло від ДГЕ. Це актуалізує дискусію щодо необхідності формування списку резервних кандидатів, які не були призначені з технічних причин. 

Йдеться про ситуації, коли для ухвалення рішення суб’єктом призначення, наприклад, не було достатньої кількості претендентів на посаду. А саме: якщо вакансія лише одна, то за законом на неї має претендувати мінімум двоє осіб. Такий кандидат мав би потрапляти у фінал наступного конкурсу без необхідності проходити його повторно. 

Або ж коли вільних вакансій у одного з суб’єктів призначення менше, ніж, на його думку, достойних кандидатів (до прикладу, вакансія одна, а достойних претендентів — три). Тоді такі особи могли б потрапляти на рік-два в кадровий резерв, а з нього без додаткових конкурсів — на розгляд інших суб’єктів призначення. 

Це б економило час, гроші, зусилля українських та міжнародних експертів у складі ДГЕ. А головне — це б не відбивало бажання достойним кандидатам брати участі у конкурсах. Цифри свідчать, що охочих подаватися все меншає. Натомість на конкурси по колу приходить багато тих, хто неодноразово отримував від ДГЕ червоне світло. Отже, і виходить, що кандидати ніби є, а набрати хоча б по дві особи на одну вакансію важко, а часто — взагалі неможливо. 

При цьому на розгляді Парламенту з минулого року перебуває законопроєкт № 14149, який частково розв’язує вказані проблеми (хоча і дещо іншим способом). Водночас деякі його положення розкритикувала Венеційська Комісія, тож вони потребують змін, аби не просто успішно пройти голосування у сесійній залі, але і не зайти в конфлікт з нашими міжнародними партнерами. 

«Штучний товар» 

Тим, хто уважно відслідковує всі добори суддів КСУ або ж бере в них активну участь, кожен новий конкурс нагадує день бабака. З двох причин: головна полягає в тому, що судді КСУ — це унікальні правники, по суті — «штучний товар». Недостатньо одного бажання, щоб швидко мати незалежний та доброчесний склад суддів КСУ. 

Кожен відібраний суддя має відповідати надзвичайно високим професійним стандартам, бути не лише хорошим суддею чи добре писати складні тексти, а мати стратегічне бачення. І також надвисокі внутрішні стандарти доброчесності та етики. 

Щобільше, важливою є незалежність судді, безвідносно того, хто його призначив. Він має бути рівновіддаленим від усіх гілок влади. 

І саме в цих деталях ховається диявол. Наприклад, члени ДГЕ питають кандидатів у судді КСУ про майно, яке їхні батьки набули 30 років тому. Або ж цікавляться, чи відвідував кандидат музичну школу (яке це взагалі має значення для судді КСУ?). Або ж чому суддя Верховного Суду вирішив піти на конкурс до КСУ? 

Тут питання вже до Дорадчої групи експертів: кого, власне, вони хотіли б бачити кандидатом, якщо виникають питання щодо намірів деяких суддів ВС перейти до КСУ? Особливо, якщо якісь з них пів життя працювали суддями вищих судів. То куди такі висококваліфіковані правники мають йти далі? 

Натомість хотілося б від ДГЕ частіше чути питання щодо того, як кандидат на посаду судді КСУ бачить вирішення таких давніх проблем, як політизація Конституційного Суду? Або тривале зволікання з розглядом найбільш резонансних конституційних подань, які по п’ять–десять років перебувають на розгляді в КСУ? Наприклад, що робити з питанням люстрації, щодо якої вже давно висловився Європейський суд з прав людини. А КСУ досі неспроможний зробити те саме. 

Або ж питати про те, як має бути переформатована робота КСУ, аби в подальшому не допускати розгляду справ десятиліттями? Список можна продовжувати. 

Саме це мала би з’ясовувати ДГЕ паралельно з питаннями щодо майна самого кандидата, його родини, його батьків, бабів/дідів та навіть іноді «сусідів». А не вираховувати, скільки днів чоловік-кандидат провів у закордонному відрядженні. Члени ДГЕ або інших конкурсних комісій, до прикладу, теж можуть тижнями знаходитися у відрядженнях, проводячи співбесіди з кандидатами або готуючись до них. І ні в кого не викликає сумнівів їхня доброчесність. 

Головні цифри

Протягом 2022–2025 років на розгляді в КСУ перебувало від 43 до 50 конституційних подань. На кінець 2025 року таких подань залишалося 48, 32 з яких надійшли до КСУ до 2022 року. 

Від початку повномасштабного вторгнення і до 2025 року на розгляд КСУ надійшло 19 конституційних подань. У цей же період завершено розгляд 17 подань, більшість з яких (14) надійшли ще у 2015–2020 роках. Наприклад, ухвала про закриття одного з проваджень, відкритого ще у 2015 році, була постановлена лише у 2022 році. 

Тобто за чотири роки війни дві третини конституційних подань не отримали вирішення. А це — найскладніші питання країни, від яких можуть залежати цілі сфери або ж існування окремих органів. 

Наприклад, з 2020 року розглядається питання конституційності створення та функціонування Вищого антикорупційного суду (ВАКС). З огляду на те, що в Україні зараз утворені ще два вищі спеціалізовані суди (які розглядатимуть адміністративні справи за участі центральних органів виконавчої влади), ухвалення рішення щодо ВАКС не просто на часі, а роки на чотири прострочено. 

Також КСУ втягнуто у дискусію щодо участі міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Останніх намагаються позбутися, маніпулюючи начебто втручанням в державний суверенітет. На часі її вирішити, навіть попри те, що зараз суддів КСУ добирають за участі міжнародних експертів. 

Значно краща ситуація із розглядом конституційних скарг. Від моменту, коли в Україні з’явилась можливість звернутися до КСУ з ними (30 вересня 2016 року), суб’єкти права на конституційну скаргу подали до КСУ понад чотири з половиною тисячі конституційних скарг. Найбільше надійшло у 2018 році (690), а найменше (з об’єктивних причин) ― у 2022 році (248). Перші рішення за результатами розгляду конституційних скарг КСУ почав ухвалювати у 2019 році. Всього таких рішень 67. 

Питання у скаргах менш політизовані, ніж  у конституційних поданнях. Тому і статистика їх розгляду в рази краща. Однак варто звернути увагу, скільки процесуального «сміття» надходить до КСУ. Більше половини конституційних скарг не відповідають навіть формальним вимогам. Багато скаржників взагалі не розуміють справжньої ролі Суду та суті такого інструменту як конституційна скарга, тож намагаються влаштувати із КСУ «четверту» судову інстанцію. 

Навіть попри спроби завалити скаргами весь Суд, запровадження інституту конституційної скарги у 2016 році було правильним рішенням. КСУ справляється зі своєю задачею.

Нагальні проблеми КСУ

Окрім вже згаданого, варто також звернути увагу на системні проблеми, до яких призводить функціонування Суду на межі кворуму. Як-от неможливість «зібрати» належну кількість голосів навіть за важливі і прогресивні рішення. Якщо з 18 суддів в останні роки наявні лише 12–14, а кількість голосів «За» має бути хоча б 10, це призводить до постійних відкладень розгляду конституційних подань. 

Деякі рішення навіть неможливо винести на обговорення. Однією з причин є небажання з боку доповідача виносити на розгляд політично складне питання (і з цим наразі нічого неможливо зробити). Механізми примусового внесення таких питань в порядок денний відсутні. Водночас накопичення невирішених справ формує «зачароване коло»: нові справи продовжують розподілятися між суддями, їх загальна кількість зростає, строки розгляду подовжуються, судді на власний розсуд пріоритезують справи, надаючи перевагу найбільш актуальним, на їхню думку. Однак якби й були механізми примусового постановлення в порядок денний, то як ухвалювати рішення, якщо суддя-доповідач, який володіє матеріалами більше за інших, не хоче навіть обговорювати такий кейс? 

Проблемою є також наявні відводи чи самовідводи суддів. З огляду на те, що деякі з суддів — колишні депутати, які часто голосували за те, що зараз необхідно розглядати на предмет конституційності, виходить зрив кворуму. Одна ситуація, коли це 1–2 судді у відводах/самовідводах, якщо наявні 17–18 суддів. І інша — якщо 12–13. 

Тож небажання призначати навіть відібраних кандидатів до КСУ (або ж зволікання з цим) по суті блокує ухвалення будь-якого рішення Конституційним Судом.

Нині очевидно, що Суд функціонує як під внутрішнім, так і під зовнішнім політичним тиском. Таким чином, для вирішення будь-яких дійсно важливих, але вкрай політичних історій без призначення нових суддів КСУ фактично заблоковано. Так, в Суді можна отримати рішення про визнання неконституційною законодавчої «блохи». А от вирішити щось, про що за пару хвилин буде 400 новин в медіа — неможливо. 

Замість висновків 

Ми не ставили собі за мету перерахувати усі наявні проблеми Конституційного Суду. Для цього існують Тіньові звіти, які щороку пише коаліція громадських організацій за координації ЛЗІ та інші представники громадянського суспільства. 

Однак на цьому етапі вкрай важливо звернути увагу на політичну і кадрову складову. Не лише тому, що це вимога плану Качки-Кос. А тому, що від політично незалежного та внутрішньо стабільного КСУ, який працює належно, залежить баланс влади у воюючій країні. Україна має не лише вижити у битві зі скаженим ведмедем. Але й вбити внутрішніх драконів, які роками руйнують привабливість України, насамперед — для своїх же громадян, які вирішують виховувати дітей за кордоном, а також для наших союзників з Євросоюзу та НАТО, які вже не так впевнено говорять про швидкий вступ України хоча б до ЄС.