На тлі останніх новин про кадрові перестановки в Уряді, зокрема звільнення очільників Міністерства аграрної політики та продовольства і Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, дуже багато говорять про те, що відбувається «за лаштунками» таких ситуацій. Втім, дуже мало про те, які аспекти формують представлення, комунікацію та врешті — прийняття важливих для держави рішень.

Виконавча директорка ЛЗІ Світлана Матвієнко в етері Радіо Свобода розповіла про формат прийняття рішень щодо кадрових змін, їх комунікацію, а також те, на що суспільство має звертати виняткову увагу в цих процесах:

Так, певно жодна каденція міністрів, особливо під час повномасштабної війни, ще не минулася ідеально. Але за умов відчутного «кадрового голоду», який є наразі, і при небажанні людей йти на керівні посади — рішення про окремі звільнення видаються досить необґрунтованими.

Водночас чи відповідає пропозиція знову роз’єднати міністерства (інфраструктури та розвитку громад, територій) ідеї Уряду щодо оптимізації міністерств взагалі — можете вирішити, ознайомившись з нещодавнім матеріалом Лабораторії за посиланням.

Текст підготовано для Української правди

Держава має зайнятися ветеранами, або ветерани займуться державою (не в хорошому сенсі цього виразу) – ця та схожі думки часто лунають під час обговорень майбутнього ветеранської політики.

За скромними оцінками, ветерани та члени їхніх сімей будуть складати щонайменше 10% населення України. Але чи готова Україна зіштовхнутися з мільйонами ветеранів, які повернуться з фронту?

Базовим законом ветеранської політики є Закон “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Саме цей закон визначає, хто є ветеранами та які пільги вони отримують.

Це закон 1993 року, і загалом він фокусується на ветеранах війн радянської доби. Звісно, що цей підхід застарілий для сучасних умов та потребує перегляду й оновлення.

Щоб зрозуміти, наскільки закон 1993 не відповідає сучасним реаліям, наведемо два приклади.

За законом, ветеранами є учасники різних воєн і військових операцій, серед яких багато неочевидних, на перший погляд, груп людей. 

Так ветеранами вважаються партизани і підпільники громадянської (1917-1921 років) та Другої світової воєн. Окреме питання: хто є підпільниками та партизанами громадянської війни – вояки Червоної армії чи вояки УНР? 

Учасники військових операцій СРСР за кордоном теж за законом є ветеранами. Чинною і дуже цікавою є постанова Кабміну 1994 року, де перераховано такі операції. Всього там 47 військових операцій СРСР починаючи з 1924 року. Серед них є і громадянські війни в Іспанії (1936-1939) та Китаї (1924-1949, з перервами), Корейська війна (1950-1953), придушення угорської революції (1956) та Празької весни (1968) тощо. Радянські військові, що брали участь в цих бойових діях, вважаються ветеранами, які мають право отримувати пільги в Україні.

Ветеранами, згідно з законом, є одночасно вояки УПА та вояки НКВС, що воювали проти УПА. Ті, хто боровся за незалежність України, та ті, хто боровся проти неї. Мовою закону це називається “ліквідація диверсійно-терористичних груп, бандитизму у 1944-1951 роках на території України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії”.

А що ж отримують ветерани всіх цих воєн (як і ветерани сучасної російсько-української війни)? Вони отримують пільги – пільги, які були прописані 30 років тому.

До переліку цих пільг, серед іншого, входять знижка на встановлення квартирного телефону або право на позачергове забезпечення продовольчими товарами поліпшеного асортименту. Нагадаємо, що в СРСР був товарний дефіцит, тому поряд зі звичайними магазинами, де майже нічого не було, були магазини підвищеного попиту.

Чому після загальної декомунізації, перегляду історичної, символічної та гуманітарної політики ці частини законодавства досі незмінні? Через те, що не змінили закон.

Чому не змінили закон? Цілком можливо, що причина в неуважності чи недоопрацюваннях, однак на це є й більш глибокі причини, конституційного рівня. 

Хоч зміни політики щодо ветеранів важливі, але це не так просто зробити. У своїй практиці Конституційний Суд не раз виносив рішення (рішення 2004, 2004, 2002, 1999 років) на користь збереження чинної моделі. Наприклад, рішення у справі щодо соціального захисту ветеранів 2018 року.

У тому ж році неконституційним був визнаний закон, за яким ветеран не мав би отримувати визначені законом пільги, якщо дохід ветерана та його сімʼї перевищував би певний рівень. Пільги в цьому випадку – це безкоштовні ліки, знижка на комунальні послуги чи інші, менш популярні пільги.

Конституційний Суд вирішив, що “обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту“, а “надання пільг (…) не повинне обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави“.

Іншими словами, пільги та інші соціальні гарантії можна тільки збільшувати, але ніяк не зменшувати. А забезпечення цих пільг і соціальних гарантій повинно виконуватися, незалежно від того, є на це у держави гроші чи немає. Якщо держава не має на це грошей, не виконує відповідні соціальні зобов’язання, то чинна в цей момент влада порушує Конституцію в частині захисту прав громадян.

Дискусія щодо того, наскільки такий підхід є виправданим і справедливим або в якій мірі ця позиція є радянським спадком і проявом державного патерналізму, тліє без особливого результату і надмірної публічної уваги вже достатньо довго. Однак є конкретні достатньо негативні наслідки такої позиції, коли недобросовісні політики заграють із громадянами перспективою підвищення соціальних гарантій.

Якщо зовсім просто, то будь-яка популістична більшість у ВРУ може додавати нові і нові пільги, ніяк не обґрунтовані фінансово, щоб отримати короткочасні електоральні дивіденди. А от скасувати ці пільги – неможливо.

Навіть глибоке реформування з запровадженням рівноцінних умов соціального захисту є ризикованим, оскільки в підходящий момент до КСУ можуть звернутися з питанням щодо того, чи є ці умови рівноцінні або ж вони є обмеженням/скасуванням соціального захисту. А Конституційний Суд може тоді скасувати таку реформу. І це – великий виклик для будь-яких спроб реформувати державну політику щодо ветеранів.

Наприклад, адресна соціальна підтримка, коли ветеран отримує допомогу відповідно до його потреб, неможлива в таких умовах. Перегляд списку старих пільг чи позбавлення пільг ветеранів НКВС теж неможливе. Але ветеранська політика – це ж не тільки про ветеранів НКВС.

За деякими оцінками, в Україні буде близько 5 млн ветеранів та членів їхніх сімей. Тобто ветеранська політика торкнеться кожного сьомого громадянина України. Законодавство 1993 року необхідно буде реформувати. Воно створювалося для пенсіонерів, які пройшли Другу світову війну, а зараз переважну більшість ветеранів та членів їхніх сімей будуть складати люди працездатного віку. 

Пошук законних шляхів вирішення цієї ситуації є нагальним завданням для України. Іншим нагальним завданням є суспільна дискусія щодо того, з чого має і з чого не має складатися ветеранська політика. Проте говорити про це – замало. Необхідно вже вносити зміни, вже починати формувати нову політику. Адже що довше затягувати цей процес, то важче нам буде інтегрувати ветеранів, коли вони повернуться додому.

Текст підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Текст Лабораторії законодавчих ініціатив для порталу Децентралізація

Запровадження системи нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування (ОМС) – важливий етап в реформі децентралізації. Хоча це питання виносилося на порядок денний ще у 2015 році, коли реформа тільки розгорталася, воно залишається невирішеним досі.

У 2020 році у Верховній Раді був зареєстрований та прийнятий у першому читанні законопроєкт № 4298 «Про внесення змін до ЗУ “Про місцеві державні адміністрації” та деяких інших законодавчих актів України щодо реформування територіальної організації виконавчої влади в Україні». Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну відтермінувало розгляд законопроєкту, оскільки всі зусилля були зосереджені на законодавче врегулювання воєнних питань. Отож, що таке нагляд за законністю рішень ОМС і чому це важливо для продовження реформи децентралізації – розповідаємо далі.

Децентралізація, як реформа демократичного врядування, стосується передачі більшості повноважень «на місця», у конкретні громади. Відповідно, ефективна реалізація реформи не може відбуватися без взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування, адже всі рівні влади складають єдину систему державних органів, які здійснюють управління суспільством. Цілком логічним є те, коли держава реагує на порушення, які можуть відбуватися на будь-яких рівнях влади. Наприклад, незаконні рішення, які загрожують суверенітету України або ж рішення, які не відносяться до конституційно закріплених повноважень. Для цього і встановлюється система нагляду за законністю рішень.

Європейські країни, які успішно реалізували реформу децентралізації, мають врегульовану систему адміністративного нагляду. Це Франція, Німеччина, Данія, Італія та інші. Звичайно, не існує універсальної моделі того, як повинен відбуватися нагляд чи як мають взаємодіяти державна і місцева влада. Кожна країна вибудовує свою лінію залежно від моделі місцевого самоврядування, форми правління, політичного устрою, спроможності громад та/чи регіонів. Від цього і залежить кількість інституцій, які здійснюють нагляд (одна чи декілька), підпорядкованість наглядової інституції (центральному органу чи регіональному органу), повноваження наглядової інституції (звертатися до суду, призупиняти рішення ОМС, скасовувати рішення, накладати санкції, рекомендувати змінити/покращити акти рішень).

Про адміністративний нагляд, мета якого – забезпечити дотримання закону, також написано у Європейській Хартії місцевого самоврядування (ст. 8). Жодне положення Хартії не зобов’язує центральні органи влади встановлювати механізм адміністративного нагляду (зокрема за законністю), однак за висновками Ради Європи, Україна – це єдина європейська країна, яка не врегулювала систему нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування на законодавчому рівні.

В Україні до 2016 року роль «наглядача» за законністю рішень ОМС виконувала прокуратура, потім із реформування прокуратури її повноваження значно звузили. І як підтверджують позиції стейкхолдерів (представників органів місцевого самоврядування, центральної влади), реформування прокуратури є перевагою для децентралізації, оскільки нагляд з боку прокуратури здійснювався хаотично і несистемно, часто прокуратура використовувала функцію нагляду як маніпулятивний інструмент, що збільшувало корупційні ризики.

Таким чином, у 2016 році у системі нагляду за законністю рішень утворився і досі існує «правовий вакуум». Відсутність врегульованої системи взаємодії державної та місцевої влади призводить до таких проблем:

1. зростають ризики надмірного втручання державної влади в роботу органів місцевого самоврядування;
2. підвищується ймовірність незаконних рішень, які приймаються на рівні органів місцевого самоврядування.

Загалом, система нагляду визначає процедуру, за якою здійснюється моніторинг рішень органів місцевого самоврядування та реагування на ті рішення, які є незаконними та не відповідають Конституції України. Наприклад, порушення територіальної цілісності України, мовні питання, співпраці з державою-агресором тощо. Нагляд за законністю рішень не стосується контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та доцільністю прийняття рішень. Тобто громада самостійно вирішує питання місцевого значення (земельні питання, надання необхідних послуг, побудови інфраструктури, облаштування благоустрою тощо).

Врегулювання системи нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування дискутується ще з 2015 року. Саме тоді були запропоновані зміни до Конституції України у частині децентралізації, де пропонувалося введення інституту префекта. Цей інститут мав представляти державу на місцях. Проте процес розгляду проєкту зупинився на першому читанні, більше того – це призвело до людських жертв під Верховною Радою. Норма у проєкті про «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» спричинила протести.

Друга спроба змін у частині децентралізації була у 2019 році. Перший текст пропозицій Президента відразу розкритикували, бо були прописані занадто широкі повноваження префектів. У 2020 році на центральному та регіональному рівнях напрацьовувалася редакція других змін до Конституції, тривали обговорення в експертному середовищі. Цей проєкт доопрацьовувався, врешті було досягнуто політичного консенсусу, а міжнародні партнери надали позитивний відгук на законопроєкт. Проте наразі в умовах воєнного стану ці зміни до Конституції в частині децентралізації не можуть бути затверджені на національному рівні.

Єдиним і перехідним вирішенням проблеми є прийняття законопроєкту, який би врегулював питання нагляду за законністю рішень. У 2020 році був зареєстрований законопроєкт № 4298 «Про внесення змін до Закону України “Про місцеві державні адміністрації” та деяких інших законодавчих актів України щодо реформування територіальної організації виконавчої влади в Україні», який забезпечує механізм нагляду, поки не внесені зміни до Конституції.

Законопроєкт пропонує закріпити префектурні повноваження за місцевими державними адміністраціями (обласними та районними), які є органами виконавчої влади на місцях. Він передбачає два префектурні інструменти для МДА щодо забезпечення законності рішень:

1. вимога про усунення порушення законності;
2. звернення до суду з позовом про визнання акту органу місцевого самоврядування незаконним.

Тобто якщо органи місцевого самоврядування не виконали вимогу про усунення порушення законності, місцеві державні адміністрації мали би право подавати до суду.

Законодавці пропонують таку систему нагляду: обласна державна адміністрація здійснює нагляд за законністю рішень районних рад, а районна державна адміністрація – рішень сільських, селищних, міських рад. Окрім цього, органам місцевого самоврядування надається можливість отримувати консультації від місцевої державної адміністрації. Тобто система нагляду діятиме як превентивний механізм, оскільки можливості консультацій мінімізуватимуть ризики прийняття незаконних рішень.

На сьогодні остаточна редакція законопроєкту доопрацьовується у комітеті Верховної Ради. Очікується, що його прийняття найближчим часом врегулює систему нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування.

Представники органів місцевого самоврядування та експерти зауважують, що закріплення чіткої системи нагляду зможе вирішити такі проблеми:

1. Зловживання повноваженнями та прийняття незаконних рішень на місцевому рівні.
2. Нерівномірний розподіл функцій на різних рівнях влади. Це стосується роботи обласної та районної державних адміністрацій, завдання яких на сьогодні дублюються.
3. Втручання обласних адміністрацій у роботу органів місцевого самоврядування. Дотепер у деяких громадах представники ОДА намагаються утримувати владу на місцях, централізовано керувати розподілом коштів і впливати на рішення громади щодо реалізації проектів.

Тому має бути встановлена прозора і чітка система нагляду за законністю рішень та налагоджена взаємодія державної влади на місцях з органами місцевого самоврядування. Ця система повинна базуватися на таких компонентах:

Прозорий судовий порядок. Це стосується справедливого правосуддя, коли прийняття рішення щодо незаконності акту ОМС буде відповідати всім конституційним нормам, а не позиціям окремих осіб.

Має бути право звернення. Визначені структури, які реагують на ймовірні порушення і подають скарги до суду. Ці структура повинні оперативно реагувати на окремі питання, що стосуються суверенітету та державної цілісності України, а судові органи – швидко скасовувати.

Система нагляду має бути доступною та інформативною для всіх суб’єктів, які проживають у громаді. Про систему нагляду, її необхідність, наслідки прийняття незаконних рішень має бути повідомлено всім громадянам, у тому числі бізнесу. Громада управляє своїми територіями, проте часто рішення приймаються в інтересах окремих осіб, а не громади загалом (наприклад, територія виділяється під побудову церковної споруди, а в результаті з’являється багатоповерховий будинок). Тому відповідальність за незаконні схеми мають нести всі причетні суб’єкти.

Скасовувати незаконні рішення мають судові органи, а не голови адміністрацій. Прихильність і лояльність МДА до деяких громад може впливати на їхні рішення у процесі моніторингу актів ОМС. Тому зупиняти незаконні рішення, надавати рекомендації можуть голови адміністрацій, громади – їх переглядати, проте скасовувати мають виключно судові органи.

Нагляд має залишитися на рівні обласних адміністрацій. Це аргументується тим, що контролюючі органи мають відбиратися за певними процедурами, які визначатимуть їхню експертність та доброчесність. З цієї точки зору, раціональніше було б відібрати і навчити 24 голови адміністрацій, аніж витрачати ресурси на створення контролюючих органів ще і в кожному районі (у кожній області в середньому 5 районів). Це важливо для того, щоб наглядові органи не були формальними, дуальними надбудовами, а ефективно виконували свої функції. Натомість сьогодні районні адміністрації є певними філіями ОДА, а їхні функції дублюються.Окрім цього, експерти зауважують, що РДА можуть слугувати інструментом для ОДА і є ризик того, що ОДА буде нарощувати сили у регіонах та продовжувати стару практику, яка панувала до об’єднання громад.

Можливість консультацій для органів місцевого самоврядування. Повинен бути чіткий часовий вимір для можливості виправлення помилок на рівні ОМС у разі виявлення незаконних рішень. Це включає можливість консультацій, якщо така потреба є в органів місцевого самоврядування. Скасування рішень має відбуватися у разі того, якщо зауваження/рекомендації не були враховані.

Ввести категорії рішень, які вимагають скасування у день їх прийняття. Це важливо для державної безпеки України. Ці категорії повинні стосуватися таких питань, як сепаратизм, колабораціонізм, питання державної мови, національних кордонів тощо.

Необхідно категоризувати та систематизувати ті напрямки рішень, по яких здійснюється перевірка. Це пов’язано з тим, що є екологічна служба, податкова, які також здійснюють нагляд. Окрім того, є орган казначейства, який перевіряє документи щодо бюджетних коштів та вимог законодавства.

Для моніторингу рішень ОМС та надання оцінки рішенням необхідно забезпечити певний рівень експертності. Якщо нагляд здійснює префект, треба провести відбір на посаду з оцінкою кандидатів на наявність необхідних навичок. При префектурі має бути науково-консультаційна рада, яка буде аналізувати рішення відповідно до закону.

Мають бути прописані чіткі підстави для здійснення нагляду, моніторингу рішень. Це необхідно з метою уникнення узурпації влади на місцях адміністраціями. Оскільки є ризики, що адміністрація буде зловживати повноваженнями і перевіряти рішення ОМС минулих років, намагаючись навмисно притягнути певну громаду до відповідальності.

Таким чином, чітка система нагляду за законністю рішень є як превентивним механізмом порушень на місцевому рівні, так і захистом для органів місцевого самоврядування. Позиції стейкхолдерів спільні у тих аспектах, що, по-перше, нагляд даватиме сигнал як для представників ОМС, так і для наглядових органів. Адже буде чітко встановлена відповідальність всіх органів у разі зловмисних порушень. По-друге, система нагляду мінімізуватиме ризики корупції, прийняття незаконних рішень органами місцевого самоврядування. Адже представники ОМС матимуть можливість отримати консультації від наглядових органів.

Для МДА, як наглядового органу, система нагляду – це, з одного боку, розуміння того, що їхні функції першочергово наглядово-контрольні. З іншого – те, що вони є державними службовцями, представниками держави, а не політичної сили. І за втручання у роботу ОМС передбачена відповідальність. На шляху України до ЄС встановлення таких норм є актуальними і важливими у частині боротьби з корупцією.

Загалом більшість позицій, висловлених стейкхолдерами, прописані у чинній редакції законопроєкту № 4298, зокрема це: можливість консультацій та рекомендації для ОМС, скасування рішень у судовому порядку, визначений наглядовий орган (у цьому випадку – це МДА). Це результує, що законопроєкт є важливим для громадськості.

Утім, потребують доопрацювання окремі його частини, особливо питання професіоналізації наглядового органу, про що, зокрема, і наголошували стейкхолдери. Для оцінки рішень органів місцевого самоврядування відповідності законам та Конституції необхідний і відповідний рівень експертності.

Методологія аналізу

Дослідження було проведено у два етапи:

1-ий етап –  аналіз законодавства та законодавчих ініціатив, міжнародних документів (Конституція України, ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації”, законопроект № 4298 “Про внесення змін до Закону України “Про місцеві державні адміністрації” та деяких інших законодавчих актів України щодо реформування територіальної організації виконавчої влади в Україні”, Європейська хартія місцевого самоврядування); аналіз вторинних джерел інформації щодо міжнародного досвіду системи нагляду за законністю рішень ОМС. 

2-ий етап – проведення напівструктурованих глибинних інтерв’ю з 12 представниками ОМС (головами міських, селищних, сільських рад), 7 експертами (народні депутати, фахівці у різних галузях реформи децентралізації).

Цей матеріал підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Текст Лабораторії законодавчих ініціатив для LB.ua

Відновлення деокупованих територій — фактично, повернення України на свою міжнародно визнану територію насамперед у правовому, адміністративному, соціальному та іншому планах. Це стосується всіх сфер, які необхідні для нормальної життєдіяльності – охорона здоров’я, освіта, бюджетні виплати, соціальні та адміністративні послуги тощо. Першочергово, деокуповані міста, селища, села повинні мати спроможне місцеве самоврядування для того, щоб координувати відновлення інфраструктури, житла, доставку гуманітарної допомоги.

У квітні, після звільнення Київщини від російських загарбників, Україна вже мала досвід відновлення місцевої влади, проте проблема Харківщини, Херсонщини та тих територій, які дотепер знаходяться в умовах тимчасової окупації рф, потребує іншого підходу. По-перше, ці території перебували довший час під окупацією – як мінімум, пів року. По-друге, в органах місцевої влади були і, ймовірно, є колаборанти, які співпрацюють з ворогом. Загалом, Служба безпеки України від початку повномасштабного вторгнення виявила понад 700 осіб, яких підозрюють у колабораційній діяльності. Для перевірки осіб та виявлення колабораціоністських намірів необхідна додаткова синергія з правоохоронними органами.

Тому для повного відновлення функціонування місцевого самоврядування на деокупованих територіях необхідно принаймні три умови. По-перше, залученість правоохоронних органів для виявлення, розслідування серед представників ОМС осіб, які мають підозри співпраці з ворогом. По-друге, наявність кворуму та здатність ухвалювати рішення. Місцеве самоврядування не може функціонувати, коли представники ОМС покинули область чи навіть країну, або ж вони несуть кримінальну відповідальність чи стали жертвами терору російської федерації (зникли безвісти або були викраденими). По-третє, необхідне проведення виборів. Громада повинна обирати своїх керівників – це і є одним із принципів місцевого самоврядування. Першочергово це стосується тих територій, де обрані голови громад не можуть виконувати свої функції. Проте в умовах воєнного стану організація і проведення виборів заборонені законом.

Альтернативним варіантом для відновлення управління на місцях є утворення військових адміністрацій на період воєнного стану, які поєднають у собі усі три перелічені умови. Після звільнення частини Харківської та Херсонської областей Президент України підписав укази щодо створення військових адміністрацій (ВА) у населених пунктах. Протягом жовтня у Харківській області було утворено 21 ВА (6 міських, 8 – селищних, 7 – сільських). У Херсонській області – 20 ВА (2 міські, 9 – селищних, 9 – сільських).

Здебільшого, начальниками військових адміністрацій призначали тих осіб, які були обрані головами громад на місцевих виборах у 2020 році. Винятками є ті громади, у яких голови громад або підозрюються у колабораціонізмі, або відмовилися від посад.

У Херсонській області у тих військових адміністраціях, які були утворені протягом жовтня 2022 року, у 15 із 20 випадків начальниками призначені ті, хто був обраний головами громад у 2020 році на місцевих виборах. У Харківській області із 21 утворених військових адміністрацій 16 також очолюють голови громад, які виграли на місцевих виборах.

Військові адміністрації є тимчасовими державними структурами, які утворюються для оборони території, дотримання громадського порядку, захисту прав і свобод осіб у період воєнного стану, або ж якщо в області, районі чи громаді відповідні ради не скликають сесії і не приймають рішення у встановлені строки. Є три рівні військових адміністрацій: обласний, районний та для населених пунктів (тобто міський, сільський, селищний). Військові адміністрації населених пунктів утворюються в межах території територіальних громад.

Обласна державна адміністрація або військове командування вирішує питання необхідності утворення військових адміністрацій у своєму підпорядкуванні, подає пропозицію, а Президент офіційно затверджує.

Військові адміністрації є цілісними та універсальними структурами, адже поєднують у своєму штаті працівників військової, правоохоронної сфери, служби цивільного захисту. Якщо в області утворені ВА, то структуру і штатний розпис районних ВА та ВА населених пунктів затверджують начальники відповідних обласних військових адміністрацій. І всі штатні рішення приймає начальник обласної ВА. Якщо звичайна обласна або районна адміністрація набула статусу військової, то посади державних службовців у таких адміністраціях можуть заміщатися військовослужбовцями, особами правоохоронних органів, але для цього начальник обласної ВА має подати запит, який потім затверджує (або ні) указом президент.

Військові адміністрації також утворюють там, де органи місцевого самоврядування не спроможні виконувати покладені на них функції – управляти майном, затверджувати і контролювати бюджет та програми, а також вирішувати інші нагальні питання місцевого значення. Пропозицію про створення військової адміністрації для конкретного населеного пункту (громади) подає начальник обласної ВА, який в курсі всіх нюансів у регіоні, або військове командування. Важливо, що закон «Про правовий режим воєнного стану» не забороняє призначати сільського, селищного, міського голову начальником військової адміністрації населеного пункту. Проте функції голови громади у звичний час і начальника військової адміністрації у воєнний період суттєво відрізняються. Повноваження начальника є значно ширшими, аніж голови громади. Начальник військової адміністрації – це, по суті, голова громади, рада та виконком.

Повноваження звичайних рад на час дії військової адміністрації припинені. Але органи місцевого самоврядування, які були до ВА, не зникають назавжди. Депутати, рада, староста зберігають свої права і гарантії, і коли все стабілізується, вони повернуться до виконання роботи.

 А поки начальник військової адміністрації приймає одноосібно ті рішення, які приймала рада у мирний час. Зокрема, він

• організовує роботу військової адміністрації і несе особисту відповідальність за це;
• призначає на посади та звільняє з посад працівників військової адміністрації;
• розпоряджається та розподіляє бюджетні кошти громади;
• від імені територіальної громади укладає договори про співпрацю, співфінансування програм тощо – тобто повноцінно представляє громаду у відносинах із державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями;
• має право звертатися до суду, якщо певні офіційні документи громади є незаконними або порушено права територіальної громади;
• видає накази і розпорядження, які мають таку ж юридичну силу, що і рішення відповідної ради, адже повноваження рад припинені;
• проводить особистий прийом громадян, розглядає звернення громади та громадських об’єднань. Раніше цю функцію виконували депутати, проте у період воєнного стану їхня роль радше громадська, а не політична.

З одного боку, побудова управлінської лінії у вигляді військових адміністрацій збільшить ефективність роботи чиновників, враховуючи те, що прийняття рішень вимагатиме менше часу. Але, з іншого боку, одноосібні рішення начальників військових адміністрацій, які, фактично, є вертикаллю Президента, можуть збільшувати корупційний ризик.

Окрім цього, реагувати на проблеми і запити мешканців складно з точки зору кількості населення. Якщо у громаді десятки тисяч мешканців, то розглянути звернення всіх громадян одному начальнику складно. Враховуючи ще і те, що запити громадян також змінилися, бо якщо раніше вирішення проблем громади стосувалися, наприклад, допомоги у складних життєвих обставинах, питання домашнього насильства та інших соціальних проблем, то на сьогодні багато громадян залишилися без житла чи якихось базових речей для проживання, і ці питання не можна відкласти.

Призначення начальниками військових адміністрацій у деокупованих населених пунктах голів громад є позитивною тенденцією з точки зору збереження принципів місцевого самоврядування. Адже, як і у процесі відновлення ОМС на Київщині, обов’язки начальників військових адміністрацій виконують ті представники ОМС, які були обрані громадою на місцевих виборах у 2020 році.

Альтернатива військових адміністрацій є позитивною з точки зору безпеки. Адже, по-перше, багато населених пунктів Харківської, Херсонської та інших областей знаходяться територіально близько до кордону з російським агресором. По-друге, ці міста, селища, села знаходяться на більшій відстані від територій, які в тилу. Відповідно, це викликає більше труднощів для доставки необхідної базової гуманітарної допомоги мешканцям. Тому для мінімізації безпекових ризиків така управлінська лінія, де в одній структурі працюють військове командування, правоохоронні органи та служби цивільного захисту, є ефективнішою.

Однак за функціонування такої вертикалі є і певні корупційні ризики, а також загроза зловживання владою. Наприклад, при прийнятті на службу не потрібно проводити конкурси, подавати декларацію чи проходити спеціальну перевірку, подавати документ про підтвердження рівня володіння державною мовою. Ці всі процедури і подання документів переносяться на мирний час.

Процедури, які стосуються закону «Про доступ до публічної інформації», також не діють. На акти органів місцевого самоврядування чи посадових осіб не поширюються вимоги про оприлюднення. Крім того, у період воєнного стану вплив центральної влади можливий і на рівні громад, адже рішення щодо призначення керівників у регіонах, громадах приймає Президент. Тому після закінчення воєнного стану важливо відновлювати місцеве самоврядування на засадах принципів децентралізації і можливості громади обирати керівників на місцях.

Військові адміністрації у населених пунктах будуть функціонувати протягом періоду воєнного стану, а також 30-ти днів після офіційного закінчення цього режиму. І тільки тоді ми зможемо повернутися до повного відновлення органів місцевого самоврядування – через повернення до роботи раніше обраних представників органів місцевого самоврядування або проведення демократичних виборів. Якщо ж, наприклад, стара місцева влада була чи є колаборантами, здійснювати повноваження місцевої влади продовжить начальник військової адміністрації.

Текст Лабораторії законодавчих ініціатив для “Дзеркала тижня”

Від ранку 24 лютого і по сьогодні Верховна Рада — єдиний законодавчий орган України, — попри високу загрозу фізичного знищення, продовжує виконувати свої повноваження в Києві. Конституційна більшість депутатів — в Україні. Закони приймаються. Держава функціонує.

Український парламент, на щастя, вперше переживає унікальний досвід функціонування під час повномасштабної війни. Як саме працює Верховна Рада в умовах воєнного стану і реальної загрози ракетних ударів? Лабораторія законодавчих ініціатив проаналізувала роботу Верховної Ради України за пів року війни — з 24 лютого по 6 вересня (це частина сьомої сесії, яка відбувалася впродовж воєнного стану). Далі — наші стислі висновки.

Швидкість, консенсус, ефективність — три слова, якими можна охарактеризувати роботу парламенту під час війни. З одного боку.

За пів року війни Верховна Рада України справді дуже багато попрацювала. Так багато, що встановила рекорд із кількості прийнятих законів за одну сесію. Від початку повномасштабного вторгнення і по 6 вересня було ухвалено 229 законів. Це — більше, ніж за будь-яку іншу сесію Верховної Ради України всіх скликань (щодо яких є дані).

Чому так багато, і що це за закони? Левова частка — закони, які регулюють життя країни під час війни.

Вторгнення обнулило чималу частину попереднього порядку денного. З 24 лютого виникла потреба терміново адаптувати законодавство до реалій повномасштабної війни. Відповідні закони розроблялися та приймалися майже з нуля, і дуже швидко.

Пріоритетними потребами і напрямами роботи Верховної Ради в умовах повномасштабної війни стали національна безпека, перерозподіл фінансів, охорона правопорядку та підтримка економіки.

Упродовж пів року повномасштабної війни президент фактично передав законодавчу роль у формуванні внутрішньої політики уряду і депутатам. Подані президентом за цей час законопроєкти — виключно ратифікації, укази та символічні проєкти законів, які стосувалися питань зовнішньої політики, безпеки та оборони (що, до речі, чітко відповідає розподілу повноважень за Конституцією).

Пів року війни також можна назвати справжнім «турборежимом». Крім рекордної кількості прийнятих законів, ми бачимо значне зменшення часу на опрацювання та проходження законопроєктів, за всіма показниками. Комітети й експертно-аналітичні підрозділи мобілізували ресурси та швидко надавали висновки, процеси політичного погодження законопроєктів теж значно пришвидшилися, а між депутатами в сесійній залі діяв тривалий консенсус. Усі працювали злагоджено, наскільки це можливо, та ефективно використовували наявні часові й інші ресурси.

Маємо цікаві дані про пленарний час: половина законопроєктів, прийнятих у першому читанні, була розглянута менш ніж за 41 секунду; 90% законопроєктів у першому читанні депутати розглядали менше двох хвилин; половину всіх законопроєктів, що пройшли обидва читання упродовж пів року війни, законотворці розглядали в сесійній залі менше шести хвилин.

Для порівняння. В останню «довоєнну», шосту, сесію ВРУ ці часові показники в рази більші: половина законопроєктів, прийнятих у першому читанні, розглядалася до 15 хвилин у залі; до 26 хвилин пленарного часу займав розгляд половини законопроєктів, які пройшли обидва читання протягом шостої сесії.

Фактично пів року повномасштабної війни депутати «під куполом» тільки те й робили що натискали кнопки — без скандалів, тривалих виступів з трибуни і бійок, як раніше. Цей «феномен» можна пояснити трьома факторами:

1. наявністю політичного консенсусу — особливо щодо питань оборони та безпеки — і необхідністю негайно реагувати на реалії повномасштабної війни;
2. загрозою безпеці народних депутатів під час засідань Верховної Ради, — Росія неодноразово «обіцяла» удари по «центрах прийняття рішень»;
3. відсутністю онлайн-трансляцій засідань, а отже й потреби виголошувати розлогі промови, націлені на виборців.

Але ефективність роботи не дорівнює якості. Нові реалії війни і «турборежим» воскресили старі та створили нові «баги» в системі законотворчості.

Якщо швидко приймати багато законів, страждатиме якість самих рішень, а певна частина процедур буде ігноруватися.

Законопроєкт — це дуже важливий документ, який, у разі прийняття, визначатиме, як держава і громадяни мають функціонувати в тій чи іншій сфері. Перш ніж законопроєкт потрапить до сесійної зали, його мають опрацювати як мінімум комітети, експертні управління ВРУ. З текстом законопроєкту і супровідними документами мають ознайомитися народні депутати. Всі ці процедури потрібні для хоч якогось контролю якості того, за що натискають кнопки законотворці в сесійній залі. Щоб убезпечитися від прийняття поспішних, поганих (популістських, недемократичних, непродуманих) рішень.

Але в умовах війни від виникнення ідеї до прийняття законів минало дуже мало часу. За півріччя повномасштабної війни з’явилося багато законопроєктів, які приймалися «з коліс»: п’ять законопроєктів було прийнято в день реєстрації; 12 законопроєктів — наступного дня після реєстрації. Більшість законопроєктів (59%) стали законами вже після першого читання.

Хоча протягом попередніх двох сесій був протилежний тренд: дві третини законів приймалися у другому читанні. На практиці два читання дозволяють краще підготувати законопроєкт, виправити недоліки та помилки, виявлені при першому читанні. Однак два читання потребують також і більше часу, якого в умовах вторгнення, очевидно, не було. Чи можемо ми бути впевненими, що всі вони якісно виписані й проаналізовані або принаймні прочитані? Ні. Чи знаємо ми, як ці ухвалені рішення вплинуть на країну надалі, зокрема після закінчення війни? Наразі це неможливо оцінити.

Потреба в адаптації законотворчого процесу до умов воєнного стану створила ще одну незвичну парламентську практику — «закони-матрьошки». Це — закони, в яких під однією назвою ховаються кілька різних за предметом регулювання та змістом законів. Зазвичай такі закони мають один зміст і спрямованість на етапі першого читання. Та потім до них вносять поправки, якими фактично додають абсолютно нових положень, що не тільки не розглядалися під час першого читання, а й належать до іншої сфери регулювання.

Наприклад, Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану». В редакції першого читання він стосувався розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та військовими адміністраціями. Але на етапі поправок до другого читання було додано положення, якими розширюються повноваження Верховної Ради та президента. Зокрема, на основі цих нових норм звільнено Уповноважену Верховної Ради з прав людини Людмилу Денісову. Нові положення, додані до другого читання, не лише стосувалися зовсім іншої теми, а й порушували Конституцію, адже розширювали повноваження Верховної Ради та президента.

Нагадаємо, що нові повноваження Верховної Ради та президента можуть з’явитися лише через зміни до Конституції, що заборонено під час воєнного стану. Але українські законотворці знехтували зазначеною нормою. І це — не поодинокий випадок за пів року війни.

Ще одне фактично порушення Конституції — непідписання президентом прийнятих законопроєктів у встановлений 15-денний строк. Така практика існувала і до повномасштабного вторгнення, і не тільки у Зеленського. Проте зараз вона особливо видима — наприклад, на початок вересня назбиралося вже понад два десятки законопроєктів, яких президент ані підписує, ані ветує. Вони перебувають у підвішеному стані місяцями й не набирають чинності. Очевидних причин цього явища немає.

Зокрема це:

1. Проєкт Закону про внесення змін до статті 3 ЗУ «Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу — учасників Державного концерну «Укроборонпром» та забезпечення їх стабільного розвитку».
2. Проєкт Закону про внесення змін до статті 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації наукових, науково-педагогічних та педагогічних працівників.
3. Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення засад організації та ведення руху опору.
4. Проєкт Закону про внесення змін до ЗУ «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» щодо уточнення окремих положень.
5. Проєкт Закону про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення добору та підготовки прокурорів.

Поряд із порушеннями Конституції, інші відхилення від правил видаються не такими значними, хоча їх теж було немало. За пів року війни до 67% законів (тобто дві третини) приймалися з порушеннями процедур розгляду. Здебільшого це були порушення строків та відсутність потрібних висновків експертно-аналітичних підрозділів ВРУ до законопроєктів.

Підсумовуючи: повномасштабне вторгнення справді поставило на порядок денний багато термінових питань, тому значний обсяг порушень процедури виправданий, зважаючи на ситуацію. Але це не є нормальною практикою в довгостроковій перспективі.

Наразі постає гостра необхідність у напрацюванні спеціальних процедур, які зможуть забезпечити легітимне та швидке опрацювання і прийняття законопроєктів в умовах війни або за інших надзвичайних обставин, що вимагатимуть швидких і при цьому законних рішень. Потрібен чіткий алгоритм дій, який забезпечить адекватне функціонування системи, аби працездатність парламенту і всієї держави в умовах війни була не дивом, у яке мало хто вірив, а закономірністю — в очах громадян, міжнародних партнерів і ворога.

Після скасування воєнного стану Раді та Кабміну, із залученням експертів громадянського суспільства, потрібно буде провести ревізію прийнятих поспіхом законів, аби виключити можливі негативні наслідки в період мирного життя.

30 листопада 2023 року

6 листопада 2023 року Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) оприлюднило на своєму вебсайті проєкт Закону “Про доброчесне лобіювання і адвокацію в Україні” та проєкт Закону “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо порушення законодавства у сфері здійснення лобіювання та адвокації” (далі – законопроєкти), а також ініціювало їх громадське обговорення.

Обидва проєкти були підготовлені НАЗК без залучення громадських організацій на основі більш раннього законопроєкту “Про доброчесне лобіювання в Україні”, який мав істотні недоліки та був скерований на експертизу до Ради Європи для оцінки його відповідності міжнародним стандартам. Зауваження, надані Радою Європи, не були виправлені при доопрацюванні законопроєкту.

Після тиску з боку громадських організацій НАЗК ініціювало проведення публічних консультацій 10 та 23 листопада. Проте ці консультації носили формальний, радше імітаційний характер. Так, учасники наполягали на тому, що громадські організації, які здійснюють адвокацію для досягнення суспільних змін, мають бути виведені з-під дії закону. Втім, без жодних обґрунтувань ці пропозиції не були враховані. А у день проведення останнього обговорення НАЗК передало законопроєкти на розгляд Кабінету Міністрів України для наступного внесення (у разі схвалення) на розгляд парламенту.

Аналіз проєктів, переданих НАЗК на розгляд Кабінету Міністрів України, дозволяє стверджувати, що переважна більшість висловлених Радою Європи зауважень щодо первинного варіанту проєкту НАЗК у доопрацьованих версіях враховано не було. НАЗК змінило назву первинного проєкту, додавши до лобіювання поняття “адвокація”, виключило із законопроєкту ряд положень, які загалом отримали позитивну оцінку Ради Європи (наприклад, в частині обов’язків посадовців щодо розкриття інформації про контакти з лобістами тощо), та доповнило текст проєкту низкою сумнівних або вкрай нечітких норм, частина з яких суперечать Конституції України, міжнародним стандартам та кращим європейським практикам у сфері лобіювання. Окремі з цих нових положень не обговорювались в ході публічних консультацій (наприклад, заборона лобіювання змін до Конституції тощо).

Дія законопроєктів поширюється не лише на лобіювання, але і на адвокацію та реалізацію громадянами своїх конституційних прав і свобод. Автори законопроєкту запевняли, що це відповідає європейським стандартам. Втім, у ряді європейських країн закони про лобіювання прямо передбачають, що діяльність громадських організацій, пов’язана із забезпеченням суспільних інтересів, а також діяльність громадян щодо реалізації своїх конституційних прав не регулюється законами про лобіювання. Але підготовлені НАЗК законопроєкти фактично розглядають адвокацію як одну з форм лобізму. Згідно з проєктами, для здійснення адвокації громадські організації мають добровільно зареєструватись в Реєстрі прозорості, а також щорічно оприлюднювати “загальну інформацію щодо кожного предмета адвокації та про джерела фінансування на здійснення адвокації у довільній формі”. Прагнення НАЗК зберегти норми щодо регулювання адвокації суперечать висловленим в ході публічних консультацій позиціям. Це можна розцінювати лише як бажання створити плацдарм для подальшого тиску на громадські об’єднання та створення умов для обмеження діяльності громадських об’єднань.

Законопроєкти також забороняють здійснювати лобіювання змін до Конституції України, законодавчих змін, які “загрожують національній безпеці” або суперечать принципам міжнародного права. Ці положення не відповідають принципу правової визначеності і є нетиповими для законодавства про лобіювання європейських країн. Проєкти законів також передбачають адміністративну відповідальність за порушення у сфері лобіювання, однак не визначають, хто саме має накладати відповідні стягнення. Тому на практиці вказані санкції не працюватимуть. Лобістам не надано додаткових прав, окрім уже і так передбачених чинним законодавством. Всупереч міжнародним стандартам та кращим практикам у сфері лобіювання проєкт не покладає на чиновників обов’язків розкриття інформації про свої контакти з лобістами. Правила поведінки лобістів та правила здійснення адвокації визначатиме НАЗК, яке і контролюватиме дотримання цих правил. Це перетворює НАЗК на “суддю у власній справі” і створює конфлікт інтересів у діяльності інституції. Цей перелік недоліків проєктів не є вичерпним.

У додатку до проміжного рішення Європейської комісії щодо вступу України до ЄС, оприлюдненому 8 листопада 2023 року, наголошується на необхідності прийняття Україною закону про регулювання лобістської діяльності як частини плану дій з деолігархізації. При цьому такий закон, на думку Європейської комісії:

1. має відповідати європейським стандартам;
2. повинен бути результатом відкритої та інклюзивної дискусії з широким спектром зацікавлених сторін (зокрема, організацій громадянського суспільства), широких публічних консультацій;
3. не передбачати обмеження законної діяльності організацій громадянського суспільства та не створювати для таких організацій непропорційне адміністративне навантаження.

Подані НАЗК до Кабінету Міністрів України законопроєкти за своїм змістом та процесом їх обговорення не відповідають жодній з цих трьох рекомендацій. Попри те, що законопроєкти позиціонуються як антиолігархічні, запропоновані механізми не здатні вирішити питання політичної корупції та непрозорих впливів на прийняття рішень. Проте вони здатні заблокувати роботу інститутів громадянського суспільства, ускладнять залучення їх експертизи та розробку необхідних змін до законодавства. Громадські організації, благодійні фонди, волонтерські ініціативи, які стали надійними партнерами держави у просуванні демократичних реформ та протидії збройній агресії РФ, фактично будуть позбавлені ключової функції — бути голосом тих, чиї права вони захищають, в комунікації із владою, виступати в інтересах суспільства.

З огляду на це закликаємо:

1) Кабінет Міністрів України:

• повернути внесені НАЗК законопроєкти на доопрацювання та забезпечити проведення НАЗК подальших змістовних, відкритих та інклюзивних консультацій щодо таких проєктів до кінця 2023 року. Результатом таких консультацій має бути приведення законопроєктів у відповідність до міжнародних стандартів, врахування у їх положеннях рекомендацій Ради Європи та учасників попередніх та майбутніх обговорень, зокрема – в частині виведення діяльності громадських організацій та адвокації з-під сфери регулювання законопроєктів про лобіювання;
• внести доопрацьовані НАЗК законопроєкти на розгляд парламенту не пізніше 20 березня 2024 року за умови приведення їх у відповідність до європейських стандартів, врахування в положеннях проєктів попередніх рекомендацій Ради Європи та пропозицій зацікавлених сторін;

2) Верховну Раду України:

• невідкладно прийняти у другому читанні та в цілому як закон проєкт Закону України “Про публічні консультації” (реєстр. № 4254 від 23 жовтня 2020 р.), який включатиме положення щодо обов’язкового проведення публічних консультацій стосовно законопроєктів, внесених народними депутатами України.

Перелік підписантів

1. ГО “Харківська правозахисна група”
2. Центр прав людини ZMINA
3. Transparency International Ukraine
4. Громадянська мережа ОПОРА
5. Реанімаційний Пакет Реформ
6. Центр політико-правових реформ
7. Український незалежний центр політичних досліджень
8. Антикорупційний штаб
9. ГО Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ)
10. Школа політичної аналітики НаУКМА
11. Рух ЧЕСНО
12. ІСАР “Єднання”
13. ГО «Інтерньюз – Україна»
14. ГО «Платформа прав людини»
15. Лабораторія законодавчих ініціатив
16. ГО “Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”
17. Інститут громадянського суспільства
18. Міжнародний фонд «Відродження»
19. СтейтВотч
20. Міждисциплінарний науково-освітній центр протидії корупції
21. Фундація DEJURE
22. Всеукраїнська правозахисна організація «Юридична Сотня»
23. Український центр європейської політики
24. ГО “Проти Корупції”
25. Інститут економічних досліджень та політичних консультацій
26. ГО “Разом проти корупції”
27. Лабораторія цифрової безпеки
28. Cedos
29. Антикорупційний центр ІЗІ
30. Одеська обласна організація ВГО «Комітет виборців України»
31. Інститут Євроатлантичного співробітництва
32. Громадська організація “Донбас СОС”
33. ГО “КримСОС”
34. БФ «СХІД SOS»
35. Центр економічної стратегії
36. Діксі Груп
37. Міжнародний благодійний фонд “Карітас України”
38. Фонд “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва”
39. ГО «Єднання заради дії»
40. БО БФ “Стабілізейшн Суппорт Сервісез”
41. ГО Інститут Республіка.
42. ВМГО “Фундація Регіональних Інціатив”
43. Центр політичних студій і аналітики “Ейдос”
44. Інститут Масової Інформації
45. ГО «Детектор медіа»
46. ГО “Харківський антикорупційний центр”
47. Комітет виборців України
48. Інститут розвитку регіональної преси
49. ГО “Українська правова консультативна група”
50. ГО “Жіночий Антикорупційний Рух”
51. Центр досліджень визвольного руху
52. Національна спілка кінематографістів України
53. ГО “Офіс розвитку громад”
54. Фонд місцевої демократії
55. Центр спільних дій
56. Експертна група Сова
57. Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ)
58. Асоціація громадських радників України
59. Центр “Нова Європа”
60. Центр розвитку інновацій
61. Українська фундація громадського здоров’я
62. Пласт — українська скаутська організація
63. ГО “Чернігів європейський”
64. Громадська організація “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”
65. ГО “Канівська організація осіб з інвалідністю «Відродження»
66. ГО “Батьки за вакцинацію”
67. ГО “Життя”
68. ГО “Легкий бізнес”
69. Центр Промінь надії
70. Харківський інститут соціальних досліджень “ХІСД”
71. Донецький Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу
72. Мережа захисту національних інтересів «АНТС»
73. ГО Центр “Соціальна Дія”
74. ГО “Волинський Інститут Права”
75. ГО “Інститут реформ та інновацій”
76. Громадська організація “Волинський Інститут Підтримки та розвитку Громадських Ініціатив”
77. Громадська організація “Асоціація підтримки та розвитку ОСББ та ОСН”
78. Центр екологічних ініціатив “Екодія”
79. ГО «Брейншторм»
80. ВМГО “Федерація дебатів України”
81. РГБФ “Право і Демократія”
82. ГО «Наше Поділля»
83. ГО «Дніпровський центр соціальних досліджень»
84. ГО «Фонд розвитку міста Миколаєва»
85. ГО “Правозахисний ЛГБТ Центр “Наш світ”
86. Відокремлений підрозділ “Опера С.Франческо Саверіо Україна”
87. ГО “АЛЬЯНС.ГЛОБАЛ”
88. Громадська спілка «Коаліція «На лінії зіткнення»
89. Благодійна організація «Благодійний фонд «КАРІТАС ЗАПОРІЖЖЯ»
90. ГО «Асоціація ЛГБТ «ЛІГА»
91. ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ “ЛУГАНСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ “СОЛІДАРНІСТЬ”
92. ГО “Аналітично-адвокаційний центр “Львівський регуляторний хаб”
93. ГО «ЮЕЙ ГРУП»
94. ГО «Синергія Про»
95. Громадська організація “Культурна Фортеця”
96. Громадська організація “КОМРОЗ”
97. Сила Людей
98. Громадська організація “Центр дозвілля дітей з інвалідністю “Дивосвіт “
99. ГО «МІНЗМІН»
100. БО” БФ” Екта Ініціатива”
101. ГО “Радість жити”
102. ГО “Аутизм Особливий всесвіт” Херсон
103. ГО « Рівність в діі»
104. ГО “ТРИБУН”
105. ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ “ГРОМАДСЬКИЙ ДІМ”
106. ГО « Ґрунт»
107. Громадська організація «Правозахисне об’єднання «ПРАВЕ ДIЛО»
108. ГО ” Наше Відродження – Донбас Україна”
109. Перша лінія, Допомагаємо виїхати
110. ГО «Інкубатор демократичних ініціатив»
111. Сумська платформа реформ
112. ГО”Студія громадських жіночих ініціатив”
113. БО «БФ»Христинська медична асоціація України»
114. ГО “Центр міжнародного співробітництва і впровадження проектів”
115. ГО «Мегасоціум»
116. Всеукраїнська ініціатива «Активна Громада»
117. ГО “Добропільський центр молоді “ДОБРО”
118. ГО “Асоціація”Відродження та розвиток”
119. ГО “Центр Доброчин”
120. ВГО “Асоціація сприяння самоорганізації населення”
121. Громадська Спілка «Національна Освітня Асоціація»
122. ГО людей з інвалідністю Fight For Right
123. ГО « Моя зграя»
124. ГО «Молодіжний простір Дрогобича»
125. ГО «Ліки Контроль»
126. Чернігівський Центр Прав Людини
127. Громадська організація ЮМАЙНД
128. Спілка захисту громадянських свобод
129. Громадська ініціатива Луганщини
130. Громадська організація «Амбасадори освіти»
131. ГО “Асоціація рідкісного захворювання України-легенева гіпертензія”
132. Го “Країна вільних людей”
133. ГО “Одеський інститут соціальних технологій”
134. Громадська організація “Майстерня Активних Людей”.
135. ГО “Обʼєднання матерів і дружин Захисників України”
136. Громадська організація «Нова Дружківка»
137. “Дій для дітей України”
138. ГО “Українська спілка активістів Майдану “Нескорені”
139. “Save Peace In Ua”
140. ГО “Простір Можливостей”
141. ГО “Плато”
142. ГО “Центр соціальних та ділових ініціатив”
143. ГО “Еколтава”
144. Причорноморський центр політичних і соціальних досліджень
145. ГО “Екологічний клуб “Еремурус”
146. Агенція місцевого економічного розвитку Яворівщини
147. ГО “Екоклуб”
148. ГО “Центр журналістських розслідувань “Сила правди”
149. ГО «Стоїмо Разом»
150. БФ “Діти з гемофілією”
151. Центр громадянської просвіти «Альменда»
152. Громадська організація “Діа-Дзен”
153. ГО “Громадська ініціатива “Місто Сонця”
154. ГО «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»
155. Благодійна організація “Фонд Боярської громади”
156. ГО “Центр суспільно-політичних досліджень та громадських ініціатив “СТАТУМ”
157. МБО “Екологія – Право – Людина”
158. Кримська правозахисна група
159. Інститут миру та порозуміння

На тлі ескалації військової агресії з боку РФ дуже важливо надавати світові чіткі меседжі про те, що і чому відбувається в Україні. Тож директор аналітичного напряму Лабораторії Олександр Заславський у прямому ефірі індійського каналу NewsX розповів про ситуацію в Україні та можливість повномасштабного вторгнення Росії.

Про все це та багато іншого Ви можете послухати тут.

А ми публікуємо бесіду повністю:

Директор аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Олександр Заславський прокоментував результати аналізу першого року президентства Володимира Зеленського в ефірі програми «Гуд найт, Юкрейн!» на 24 каналі.

Проаналізувати ефективність президента на посаді можна через його участь у законодавчому процесі країни. Адже реалізує свої повноваження президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із урядом та парламентом. У випадку із законодавчою діяльністю президент «залежить» від рішень Верховної Ради.

І от що показало дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив: «турборежим» і перша в історії України монобільшість, яка була сформована з президентської партії, – не стали тотожними ефективності! 

Під час програми Олександр Заславський прокоментував деякі цифри з нашого аналізу:

1. За перший рік президентства Володимира Зеленського було ухвалено 180 законів. Для порівняння даємо показники попередніх президентів України за такий же календарний рік: Петро Порошенко – 252, Віктор Янукович – 286, Віктор Ющенко – 283.
2. Майже 13% законопроектів Володимир Зеленський підписав з порушенням 15-денного строку, що є прямим порушенням Конституції і може стати підставою для визнання законів неконституційними.
3. Новий парламент прийняв 38% (29) законопроектів, запропонованих Володимиром Зеленським. За інших президентів, які не мали коаліції зі своєї партії, цей показник був чомусь мінімум удвічі більший.

Наше пояснення цього «феномену»:

Або використовується модель «добрий президент – погані депутати/посадовці» (президент пропонує «хороші ініціативи», а парламент/ уряд їх ігнорує), що позитивно впливає на рейтинг тільки президента.

Або ж це можна пояснити тим, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

https://www.facebook.com/AgencyforLegislativeInitiatives/videos/174261000671411/

Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко взяла участь в ефірі програми «Свободи слова» 20 січня 2020 року. У випуску гості програми обговорили ключові політичні події, зокрема, питання, що стосуються парламентського процесу.

Під час свого виступу Світлана Матвієнко дискутувала з Дмитром Разумковим, Головою Верховної Ради України, про важливість Конституції та верховенства права. За словами Світлани, перевагою «турборежиму» називають ефективність та продуктивність. Проте в гонитві за результатом часто страждає закон. Зокрема, за результатами моніторингу Лабораторії, 76% ухвалених в цілому законопроектів за перший квартал роботи Ради мали хоча б одне процедурне порушення в частині строків.

У свою чергу, Дмитро Разумков відповів: «Дійсно, згідно з регламентом, правки, таблиці повинні роздаватись за десять днів. Але, згідно з цією логікою, ми б не прийняли і чверті того, що було б прийнято».

https://www.facebook.com/AgencyforLegislativeInitiatives/videos/474864283204657/

Майдан і війна викликали сплеск безпрецедентної громадянської активності. 

Останніми роками про громадянське суспільство, громадських активістів, громадські організації та ініціативи почули навіть ті, кому раніше здавалося, що їх це не обходить. Багато хто спробував самостійно вирішувати суспільно значущі проблеми за покликом серця, спираючись на здоровий глузд і власні сили. Ми почали гостріше бачити і завзятіше боротися. За справедливість. Проти бідності, корупції, безкарності  силовиків. Однак хто ці «ми»?

Хвиля громадського активізму та волонтерського руху пішла на спад. За результатами серпневого опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з КМІС, волонтерською діяльністю впродовж  2019 року займалися 9% громадян, що вдвічі менше від показника минулого року (18%) і, фактично, не відрізняється від показника 2012 року — 10%. Кількість громадян, залучених у активну громадську діяльність, становить  лише 7,5%, що порівнянно з показником 2013 року — 8%. Аналогічна ситуація і з членством у громадських організаціях: як у 2013-му (85,5%), так і в 2019-му (90%) переважна більшість громадян не належить до жодної організації. Проте питання не у формальній приналежності, що часто є лише прихистком для власного еґо, і навіть не в кількісних показниках фактичної залученості. Настав  час, і на національному рівні викристалізувалося кілька дуже виразних кіл.

Одні лишаються борцями за цінності та принципи — це ті, хто ладен вирвати своє серце і віддати кожному, хто потребує. Вони такі  непохитні й чесні з самими собою та іншими, що з роками поступово вигорають і нетямляться. Інші вдало роблять із цього бізнес. Треті — налагоджують більш-менш стабільну професійну діяльність на грантах міжнародної технічної допомоги. Кредо четвертих — дружити з будь-якою владою, палко або з помірною критикою для годиться підтримувати й легітимізувати будь-які її ініціативи. 

Багато кому це важко визнавати, проте ми не маємо відповіді на ключове запитання: яка ж насправді роль громадянського суспільства в сучасній демократичній країні, що вирізняє організовану громадськість і відокремлює  її від державних інституцій та приватних установ?

Серед усіх можливих потрактувань призначення громадянського суспільства можна виділити головну складову — представлення інтересів громадян. Але, на відміну, приміром, від парламенту чи місцевої ради, які представляють  весь народ або всю відповідну територіальну громаду, громадські організації можуть представляти інтереси окремих груп і спільнот. Саме ця характеристика третього сектора ставить перед ним дві вимоги: спроможність представляти інтереси таких груп і спільнот та спроможність формулювати аргументи, бути змістовними й переконливими у відстоюванні цих інтересів. Гірка правда в тому, що ніхто з представників згаданих кіл найчастіше не закорінений серед громадян, у реальних громадах і  спільнотах. Чиї інтереси вони представляють? Треба чесно сказати: за    поодинокими винятками, що тільки підтверджують загальну тенденцію, — нічиїх, окрім своїх власних. Наскільки вони самі це розуміють? 

Міжнародні донори та їхні програми технічної допомоги ледь не з маніакальною наполегливістю пропонують проєкти, спрямовані на стимулювання участі громадян у виробленні рішень на всіх рівнях. При цьому розвиваються й сучасні засоби впливу та комунікації з органами влади (наприклад, запровадження інструменту електронних петицій). У результаті, після чергових суспільних потрясінь у багатьох громадян з’являється мотивація брати активну участь у суспільно-політичному житті країни, а розмаїття  інструментарію такої участі вже зараз перетворює громадянина з активною громадською позицією на озброєного  до зубів  бійця громадського фронту. 

Проте  організації, які отримують гранти,  представляють інтереси людей  —  чи є, радше, підрядниками міжнародних донорів, які й визначають мету їхньої діяльності та  споживають їхні послуги? Чи можна назвати волонтерами представників організацій, які, наприклад, будують житло для військових, прикриваючись волонтерством? Де тут місце тих, хто без жодних  бюджетів, проломлюючи стіни, допомагає справді потребуючим? Часто    громадські активісти, проєкти, організації якщо й представляють якийсь інтерес, то лише виходячи з власного розуміння корисності, уявлень про суспільне благо і на базі  власного професійного досвіду. Таку ситуацію можна описати як відсутність укоріненості громадських організацій у суспільстві. 

Відсутність цього «суспільного коріння», в результаті, неминуче призводить до проблем, які найчастіше називають самі представники громадянського суспільства: по-перше, брак фінансування і,   по-друге, невдала  комунікація  з органами влади, які звинувачуються у корупції, зашкарублості та закритості і які насправді часто просто не можуть оцінити ані рівня представлення інтересів тією чи іншою  організацією, ані спроможності надавати якісні й актуальні експертні та аналітичні матеріали. 

Якщо за організацією не стоять кілька тисяч чи бодай сотень громадян, які довіряють її цінностям, місії, продуктам, то проблеми фінансування ніколи не зникнуть, а періодична донорська чи державна «голка» не лише не вирішує цієї проблеми, а  й не дозволяє розгледіти її як слід, переводить у хронічну.

Патерналізм усього суспільства позначається на  рівні громадянської участі. Більшість громадян (50%) визнають потрібність громадських організацій у своїх містах та селах, однак 51% опитаних  при цьому  взагалі не планує  брати участь у роботі громадських організацій, абсолютна ж більшість громадян (77%) вважають, що держава повинна сприяти розвиткові громадянського суспільства (опитування Фонду «Демократичні ініціативи»). Ключове питання: що ми маємо зробити, аби активна меншість зачепила пасивну більшість?

Для багатьох країн сталої демократії суспільна корисність організацій громадянського суспільства, рівень довіри громадян до цих організацій, рівень громадської фінансової підтримки  — взаємопов’язані речі. Наприклад, аналітичні продукти громадських організацій (власне, аналітичних центрів) часто не є безкоштовними для споживачів. Безкоштовної, якісної, неупередженої аналітики просто не буває. До нас це розуміння приходить занадто повільно. Як і розуміння потреби в громадських організаціях як у додатковому інструменті реального впливу суспільства на державну політику. Твого власного інструмента, якого, крім тебе і твоїх однодумців, що прагнуть цей вплив реалізувати, не профінансують.

Повертаючись до згаданої проблеми «вкоріненості» і, відповідно, представлення інтересів громадян, ми неминуче приходимо до проблеми довіри. Довіри громадян до законності діяльності та порядності державних службовців, довіри державних службовців до професійної чистоплотності й незаангажованості позиції громадських організацій, довіри представників громадянського суспільства до рівня експертності й етичності колег по цеху. 

Очевидно, що довіра не може вибудуватися за один день, як і розуміння специфіки роботи органів влади та процесу ухвалення рішень не з’явиться після першого ознайомлення з Конституцією України. Основою для довіри є поінформованість, власний досвід участі у вирішенні бодай  однієї суспільної проблеми, досвід написання бодай  одного запиту на доступ до публічної інформації, бодай  однієї телефонної розмови з представником влади. 

Пошук найважливішої проблеми громадянського суспільства, цілком очікувано, приведе нас до досить  банальної речі, про яку не говорили хіба що ледачі: громадянської освіти, без якої ми не прийдемо нікуди. Кожному  читачеві  цих рядків має  бути очевидно, що ціною ефективних державних інституцій, чесних політиків і прозорих публічних фінансів є часові, емоційні, фінансові ресурси кожного громадянина. Можливо, саме зараз треба усвідомити й максимально транслювати думку, що громадянство — не позначка в паспорті, це відповідальна місія, в певному розумінні — набір умінь і навичок, яких  треба вчитися, які треба практикувати й на які треба виділяти час, зусилля, а інколи — й кошти. Якщо ми   легко виділяємо їх, наприклад, на спорт, то чому ж шкодуємо на колективний захист  спільних інтересів? Громадські організації — доступний і легітимний інструмент активного й відповідального громадянства, який усе ще критично мало використовується суспільством у своїх інтересах.