Міжнародна конференція на тему “Зробимо потреби громадянського суспільства почутими: проблеми й перспективи співпраці громадських організацій та політичних партій”, що проводилася в Києві 22 червня 2002 року, є лише частиною міжнародного проекту. Проведений захід мав на меті досягнення двох цілей. Пo-перше, проаналізувати існуючу практику взаємовідносин між громадськими організаціями та політичними партіями. По-друге, обговорити практичні кроки для посилення кооперації між громадянським суспільством та політичних партіями в їх спільних зусиллях, направлених на реформування політичної, соціальної, та eкономічної сфер життя пострадянського суспільства.

Ідея організації міжнародного проекту, який сприяв би порівняльному розгляду цих питань, зародилася під час одного з семінарів, організованих програмою International Policy Fellowship. Ця програма, яка існує в рамках Інституту Відкритого Суспільства, підтримує дослідження з проблем вироблення політики і об’єднує дослідників з більшості країн Центральної та Східної Європи.

Мотивацією проекту став досвід реформ, акумульований дослідниками протягом останніх десяти років. Як в науковому середовищі, так і в середовищі активістів громадського сектору, протягом останніх років, зросло розуміння того, що громадські організації, особливо в тих країнах регіону, де демократичні традиції та норми менш розвинуті, не можуть власноручно забезпечити успіх різноманітних ініціатив, започаткованих третім сектором.

Невеликі за розміром, роздроблені громадські організації часто не в змозі ефективно впливати на процес вироблення політики у сферах своєї діяльності. Вони легко підпадають під вплив різноманітних приватних інтересів або під авторитарний контроль державних чиновників. Гостра дискусія про роль і місце громадянського суспільства залишається актуальним питанням у багатьох країнах. Виходячи саме з таких реалій стану громадянського суспільства, в менш демократично розвинутих країнах посткомуністичного регіону, в середовищі суспільно активних громадян, зростає розуміння необхідності активної кооперації між громадськими організаціями та політичними партіями.

У багатьох сферах суспільного життя саме політичні партії мають потужний потенціал для того, щоб донести цілі, ідеї та пропозиції активістів третього сектору до широкого суспільного загалу і до представників державної влади. Громадянське та політичне суспільство, діючи разом, здатні більш ефективно впливати на суспільні процеси.

На сьогоднішній день, політичні партії залишаються відносно слабкими в багатьох країнах регіону. Об’єктивним, однак, є факт поступового зростання ролі політичних партій у суспільному житті, що створює передумови для пошуку шляхів активізації взаємодіі громадських організацій з політичними партіями. Така взаємодія є одним з найбільш перспективних механізмів посилення впливу громадських організацій на суспільні процеси в країнах посткомуністичного регіону.

Які основні форми залучення організацій громадянського суспільства у політичні процеси існують у вашій країні?

I. Чи відіграють громадські організації суттєву роль у просуванні принципів демократичного правління:

• заохочуючи до участі у політичних процесах;
• беручи участь у політичному просвітництві;
• виступаючи за звітність і прозорість політичного процесу;
• викриваючи корупцію серед політиків;
• забезпечуючи справедливість та відкритість виборчого процесу?

В яких з вищенаведених галузей внесок громадських організацій був найбільш суттєвим/найменш вагомим? Якими факторами пояснюються успіхи та невдачі?

Ситуаційні фактори: рівень громадської зацікавленості у певних аспектах політичного розвитку; наявність внутрішніх/зовнішніх джерел фінансування; заохочення з боку держави при залученні НДО до питань, що стосуються демократичного правління.

Організаційні фактори: наявність сильного керівництва в організаціях громадянського суспільства; розвиненість організаційних структур і мереж; високий рівень експертних оцінок та участь науковців.
Як посилити участь громадських організацій у сприянні принципам демократичного правління?

ІІ. НДО і політичні партії.
Чи мають НДО суттєвий вплив на методи діяльності політичних партій? Чи вони:

• безпосередньо взаємодіють з політиками, які належать до політичних партій, з питань, що турбують НДО;
• спираються на ЗМІ або інші непрямі форми донесення питань, які хвилюють НДО, до політичних партій;
• консультують політичні партії при виробленні останніми власної політики і програм;
• мають механізм регулярних консультацій з партійними діячами;
• залучаються до лобістської діяльності на рівні центральних і місцевих органів законодавчої влади?

НДО, пов’язані з питаннями, зазначеними у Розділі І, як правило, прагнуть до тісних контактів з політичними партіями. Які фактори впливають на їхній успіх у забезпеченні уваги до себе з боку партійних функціонерів?

Інші типи НДО, що відстоюють певні інтереси, можуть взаємодіяти з політичними партіями лише в окремих випадках. Яка природа, якщо така взагалі є, цих контактів НДО з політичними партіями? Які типові складнощі виникають у НДО будь-якого типу при намаганні встановити стосунки з політичними партіями? Які фактори визначають бажання НДО і політичних партій співпрацювати? Чи є інтенсивність такого співробітництва різною на різних ділянках політичного або громадського спектру?

Характерним для пост-комуністичних країн є низький рівень довіри до політичних партій. Чи відрізняється ставлення до політичних партій у третьому секторі від ставлення широкого загалу?

ІІІ. Аналітичні центри і політичні партії.
Як організована спільнота аналітичних центрів, і які відносини існують між нею і політичними партіями у вашій країні? Аналітичні центри функціонують, головним чином, як незалежні установи, чи політичні організації, пов’язані з партіями, домінують у середовищі аналітичних центрів?

Основні характеристики аналітичних центрів у вашій країні: кількість основних аналітичних центрів, їхня функціональна зосередженість, середня кількість співробітників, основні клієнти (виконавчі, законодавчі структури чи органи місцевого самоврядування; політичні партії; НДО; приватний сектор).

Які види неформальних стосунків мають місце між аналітичними центрами і політичними партіями? Чи поєднані неформально основні аналітичні центри з тією чи іншою політичною силою?
Аналітичні центри надають політичним партіям такі послуги:

• експертну оцінку та інформацію з політичних питань;
• є джерелом ідей для партійних політичних програм і політичних ініціатив;
• офіційне працевлаштування для партійних функціонерів, що дозволяє як провідним партійним лідерам, так і ключовим партійним кадрам мати забезпечену і високошановану роботу.

Як у розвинутих державах, так і в тих країнах, що розвиваються, аналітичні центри, як правило, є або незалежними організаціями, або такими, що пов’язані з партіями. Якою буде тенденція у плані приналежності аналітичних центрів в оглядовому майбутньому в вашій країні? Чи залишатимуться новоутворені і вже існуючі аналітичні центри як формально, так і неформально незалежними, чи прагнутимуть вони формального приєднання до політичних партій?

ІV. Усталеність недержавного сектора на довгострокову перспективу і його стосунки з політичними партіями.
Як правозахисні НДО, так і аналітичні центри почали займати видатне місце в житті посткомуністичних суспільств. Які основні фактори впливають на життєдіяльність громадянського суспільства і природу його стосунків з політичними партіями?

• зростання суспільного визнання громадянської активності і добровільної діяльності;
• зростання розуміння важливої ролі, яку НДО і політичні партії відіграють у розвинутих демократіях;
• наявність внутрішніх/зовнішніх джерел фінансування;
• сприятлива нормативна база для організацій громадянського суспільства (податкові пільги, спрощена процедура реєстрації тощо);
• консолідація партійної системи, яка може зміцнити роль політичних партій у політичних процесах;
• наявність бюджетного фінансування для політичних партій, що уможливлює збільшення ресурсів для взаємодії політичних партій з аналітичними центрами і правозахисними НДО).

What are the primary forms of engagement of civil society organizations into political process in your country?

I. Do civil organizations play a prominent role in promoting the principles of democratic governance by:

• encouraging political participation;
• contributing to political education;
• advocating accountability and transparency of political process;
• exposing political corruption;
• ensuring the fairness and openness of electoral process;

In which of the above-mentioned areas the contribution of civil society organizations was the most substantial/least significant? What factors explain successes and failures?

Context-specific factors: the level of public interest in certain aspects of political development; the availability of domestic/external funding; the government-created incentives for the NGOs’ engagement in democratic governance-related issues.

Agency-specific factors: the presence of strong leadership in civil society organizations; well-established organizational structures and networks; high level of expertise and academic involvement.

     How the involvement of civil society organizations in promoting the principles of democratic governance can be magnified?

     II. NGOs and political parties.

Do the NGOs have a substantial impact on how political parties function? Do they:

• directly interact with the party politicians on the issues that are central to the NGOs;
• rely on media or other indirect forms of communicating the NGOs concerns to political parties;
• consult political parties when the latter develop policies and political programs;
• have mechanism for the regular consultations with party politicians;
• get involved in lobbying efforts on the levels of national and local legislations;

NGOs dealing with the issues discussed in Section 1 are most likely candidates to seek close contacts with the political parties. What factors affect their success in securing the attention of party functionaries?

Other types of advocacy NGOs may have only sporadic interactions with the political parties. What is the nature, if any, of these NGOs’ contacts with the political parties?

What are the typical difficulties that any types of NGOs face while trying to establish communication with the political parties? What factors determine the NGOs and political parties’ willingness to cooperate? Is there variation in intensity of cooperation across the political or civil society spectrum?
There is a low level of trust towards political parties across the postcommunist region. Do the attitudes towards political parties found in the third sector differ from the attitudes of the general public?

     III. Think tanks and political parties.

How does the think tank community is organized and what is this community’s relationship with the political parties in your country? Do the think tanks primarily function as independent institutions or do political party-affiliated organizations dominate the think tank community?

Basic characteristics of think tanks in your country: the number of major think tanks, their functional focus, the average number of employees, major clients (executive, legislative, or local governments; political parties; NGOs; private sector).

What are the informal patterns of relationship between the think tanks and political parties? Are the major think tanks known to be informally affiliated with one or another political force?

What services do the think tanks provide to the political parties:

• provide expertise and information on policy matters;
• serve as a source of ideas for parties’ political programs and policy initiatives;
• provide formal employment for party functionaries (allowing both prominent party leaders and valuable party cadres to have secure and high-status jobs).

Think tanks both in the developed and developing countries are usually organized either as independent or party-affiliated organizations. What will be the tendency in terms of the think tanks’ affiliation in the foreseeable future in your country? Will the newly created and old think tanks stay both formally and informally independent or will they seek formal affiliation with the political parties?

     IV. Long-term sustainability of non-government sector and its relationship with the political parties.

Both advocacy NGOs and think tanks started to occupy a prominent place in the life of postcommunist societies. What are the major factors that affect the viability of civil society and the nature of its engagement with the political parties?

• the growing societal acceptance of civic activism and voluntary work;
• the growing understanding of a critical role that both NGOs and political parties play in well-functioning democracies;
• availability of domestic/external funding;
• favorable regulatory framework for civil society organizations (tax breaks, simplified registration procedure, etc);
• consolidation of party system ( which can strengthen a role that the political parties play in political process);
• the availability of budget financing for political parties ( which can provide more resources for political parties’ engagement with the think tanks and advocacy NGOs).

Програма конференції

• Сергій Панцир, “Лабораторія законодавчих ініциатив” (Украіна). Політична система та громадське суспільство: протистояння чи співіснування
• Serhiy Pantsyr, Agency for Legislative Initiatives (Ukraine). Political system and civil society: opposition or coexistence?
• Яніс Ікстенс, Департамент політичних наук коледжу Відземського універститету (Латвія). Зв’язки між політичними партіями і НДО в Латвії
• Janis Ikstens, Department of Political Science, Vidzeme University College (Latvia). Linkage between political parties and NGOS in Latvia
• Юрий Коргунюк, Региональный общественный фонд “Информатика для демократии” (фонд ИНДЕМ, Москва).Взаимоотношения политических партий и аналитических центров в современной России
• Yury Korguniuk, The regional public foundation “Computer Science for Democracy” (INDEM Foundation, Moscow). Think tanks and political parties in Russia
• Игорь Букатару, Институт государственной политики (Молдова). Проблемы и перспективы развития аналитических центров в республике Молдова
• Igor Bucataru, Association for Participatory Democracy (Moldava). Problems of and prospects for development of think-tanks in the republic of Moldova
• Александр Юрин, Институт развития избирательных систем (Москва). Общество и власть в России. Век 21. Диалог через стену
• Alex Yurin, Institute for Election System Development (Moscow). Power and society in Russia. A dialog of the deaf and the blind
• Ігор Ботан, Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” (Молдова) Співробітництво між неурядовими організаціями і політичними партіями
• Igor Botan, Association for Participatory Democracy “ADEPT” (Moldava). Cooperation between NGOs and political parties
• Михаил Горный, Санкт-Петербургский центр гуманитарных и политических исследований “Стратегия” (Россия)Взаимодействие общественных организаций и политических партий (опыт России)
• Michael Gorny, St.Petersburg Humanity and Political Studies centre STRATEGY (Russia). Interaction of public organizations and political parties (Russian experience)

Сергій ПАНЦИР,
Громадська організація
“Лабораторія законодавчих ініціатив” (Україна)

Формулювання об‘єктивних наукових суджень чи положень про співвідношення громадянського суспільства та політичної системи є непростим завданням, з огляду на неоднорідність походження та стилів осмислення цих понять, а також надто високий рівень їх абстракції. Традиція вивчення політичної системи позначена увагою до конкретних історичних форм державності та політики, до політичних, владних структур та функціональних зв‘язків між ними. У цій традиції громадянське суспільство є лише елементом системи на низовому рівні. Поняття громадянського суспільства є продуктом філософських, етичних вчень, продуктом логіки ідеалізму інтелектуалів, соціального ідеалізму низів, далекого від прагматизму реальної політики. Ідеї громадянського суспільства притаманні принципи рівності особистості, суспільства та держави, принципу прогресивного та всебічного розвитку особистості, участі громадян у формуванні влади. Така ідеологічна “естетика” ідеї громадянського суспільства, відповідність архаїчному розумінню “добра” формувала новий прояв бінарного архетипу, у протиставленні громадянського суспільства та політичної влади. Це, в свою чергу, ідеологічно наснажувало соціальну напругу та соціально-політичні конфлікти. Історичним наслідком такої напруги стало формування нового концепту демократії у Західній Європі, який опосередкував конфліктність громадянського суспільства та влади принципами верховенства права, суверенності громадянських прав, розподілу властей та процедурою періодичних демократичних виборів. Цей концепт закріплюється достатньо абстрактним конституційним правом і стає офіційною “мовою” політики та влади. Вміння владної еліти відображати свою, часто недемократичну, діяльність чи практику мовою демократичних цінностей є запорукою їх політичного довголіття.

Зазвичай, розглядати громадянське суспільство як об‘єкт політичних маніпуляцій не варто. Якщо політична система достатньо чітко структурована по вертикалі, то горизонтальна, неієрархічна стратифікація притаманна громадянському суспільству. Громадянські структури є складнішим явищем, ніж владна бюрократія, і їх природа та форми часто змінюються під впливом соціально-економічних трансформацій. На різних етапах розвитку стосунки з владною вертикаллю з‘ясовували університети, міста, релігійні общини, професійні об‘єднання та “постмодерністські” НУО. Можна погодитись із французьким соціологом П. Бурд‘є, що головним предметом з‘ясування стосунків, є перерозподіл політичного, соціального, економічного та інших видів капіталу. Саме тому, децентралізація влади також визначається як головний принцип демократії. Сучасне демократичне суспільство, для якого характерні процеси децентралізації, може являти собою мозаїку різноманітних за змістом автономій із переліком прав та повноважень. Це територіальні, галузеві, професійні, релігійні, соціальні, етнічні, культурні, статеві, вікові та інші автономії.

Чи можна стверджувати що громадянські автономії та структури співіснують (співпрацюють) із політичною системою? Співіснувати паралельно вони не можуть. Навіть якщо трактувати політичну систему у вузькому значенні владної вертикалі, громадянські структури є включеними в систему чи виступають у ролі об‘єкту чи суб‘єкту політики. Влада має прерогативу політизувати будь-яку проблему чи громадянську структуру. Навіть якщо представники етнічної меншини інтегровані в громаду, нараховують декілька осіб і не висловлюють ніяких особливих потреб, їх можна зробити об‘єктом етнічної політики: створити відповідне управління, виділити кошти на духовні потреби, стимулювати їх етнічну свідомість і відзвітувати про успішну політику у сфері етнічних відносин перед Радою Європи. Формалізовані громадянські структури швидше прагнуть стати суб‘єктами політичного процесу, соціального партнерства, брати участь у засіданні координаційних рад, мати представників у парламенті і з цією метою “політизуватимуть” свої особливі потреби та інтереси. Політизація проблем таких структур виправдана, з точки зору потреби залучення необхідних ресурсів для вирішення цих проблем. Політичні партії будуть не проти інтегрувати чи представляти громадські автономії, ділитись із ними економічними та іншими ресурсами заради великої мети – перемоги на виборах. Багатьом фахівцям відома передвиборча проблема політичних партій – проблема дефіциту соціальних питань, не вирішених діючою владою.

Фрагментація громадянського суспільства, розшарування та “спеціалізація” автономій за різними напрямками політики розмиває та послаблює його перед центральною владою, яка формується на засадах виборчого права. Державна політика вимагає узгоджених стратегій та програм розвитку для всієї країни, особливо в контексті глобалізації. Відповідно, державна політика вимагає відповідного рівня компетенції суб‘єктів політичного процесу. Постає питання: чи здатний громадянин, зашорений особистими, локальними, вузько-корпоративними інтересами та поглядами, відповідально обирати політичну силу, стратегію, методологію, які впливають на життя всього суспільства. Ця проблема достатньо чітко була сформульована відомим американським політологом Р.Далем, як проблема громадянської компетентності на початку 90-х років минулого століття. Концепт класичної демократії проходить чергову перевірку на витривалість, у контексті глобалізації політичного, економічного та інформаційного простору, та відповідного загострення проблеми громадянської компетентності.

Адекватність поняття демократії, “влади народу”, з точки зору технології влади, до останнього часу залишається під сумнівом. Як не дивно, цей сумнів підтверджується на рівні максимальних можливостей демократії, на рівні місцевого самоврядування у питаннях залучення громадськості до прийняття управлінських рішень. Фахівці з питань місцевого самоврядування часто висловлюють сумніви щодо позитивного впливу пересічних громадян на якість управлінських рішень, оскільки ефективне рішення вимагає компетентності у всіх аспектах певної проблеми, яка стоїть перед громадою. Тому, в процедурах залучення громадськості, присутні посередники – експерти, підібрані владою для вирішення проблеми, які погоджують свої рекомендації з представниками громадськості.

Залучення незалежних експертів, консультантів чи “мозкових” центрів до вирішення різноманітних проблем політики вже близько ста років практикується в розвинених демократіях і є ознакою прогресивності політиків, їх зацікавленості у використанні наукового досвіду. Безумовний авторитет науки продовжує впливати на пересічного виборця, не дивлячись на значне знецінення наукових знань та інформації в епоху постмодерну. Тривала теоретична криза в природничих та гуманітарних науках, яка проявляється в кількісному зростанні вузьких спеціалізацій та, поки що невдалих, спробах розвитку міждисциплінарних підходів, викликає серйозні сумніви у відповідальності науковців за прогнозовані соціальні чи економічні наслідки наукових проектів та практичних рекомендацій. Недоліком вузької спеціалізації наук є тенденція переносити вузьку методологію на складні системні явища, розвиток яких стає практично неконтрольованим. Крім того, варто зважати на зауваження П. Бурд‘є, що науковому світові властиві ті ж вади, що й соціальним інститутам. Прагнучи вирішити проблему фінансування, наукові інституції орієнтуються не на об‘єктивність, а на потреби клієнта чи спонсора. Часто цю боротьбу за гранти та бюджетне забезпечення програють найбільш прогресивні наукові школи та проекти. Звідси, і падіння рівня освітньої підготовки фахівців та науковців. Прикладом вказаних негативних тенденцій можуть бути колосальні розбіжності в поглядах та практичних рекомендаціях експертів різних міжнародних інституцій щодо економічного та соціального розвитку бідних країн. Звичайно, ці кризові явища не перші й не останні в історії науки, і відмовлятись від послуг консультантів навряд чи потрібно. Проте, варто висувати серйозніші вимоги до якості наукових рекомендацій та розробок, сприяти розвитку здорової конкуренції у колі експертів.

Р. Даль вказує на притаманне класичній демократії вирішення проблеми громадянської компетентності, шляхом поширення політичними партіями у ЗМІ дешевої інформації про політичні проблеми та методи їх вирішення під час виборчих компаній. Ідеалістичність такого інструменту підвищення компетентності очевидна. Орієнтація на політичну рекламу з атрибутами емоційності, декларативності та ціннісної риторики такого короткого курсу просвіти цілком зрозуміла, а тому розраховувати на ефективність не варто.

Зростання інтелектуальної потужності та якості інформаційної роботи політичних партій залежатиме, ймовірно, від зростання вимогливості з боку електорату.

Перспективним виглядає підвищення громадянської компетентності та політичної культури громадянського суспільства, шляхом розвитку аналітичних центрів, які орієнтуються на надання послуг НУО, незалежно від напрямків їх діяльності. Найбільшою проблемою на цьому шляху залишатиметься якість кадрового потенціалу. Фахові вимоги до експерта аналітичного центру третього сектора, звичайно, не можуть бути подібними до вимог наукових, державних чи приватних інститутів чи ЗМІ. Методологічна підготовка повинна бути бездоганною, що дозволить адаптувати складний аналітичний матеріал до особливостей інтересів та сприйняття різноманітних категорій громадян чи громадських організацій. Застосування сучасних інформаційних технологій відкриває широкі перспективи у наданні просвітніх, інформаційних та аналітичних послуг.

Serhiy PANTSYR,
Agency for Legislative Initiatives (Ukraine)

It is not an easy task to formulate objective scientific judgments or theses on the correlation between civil society and political system in view of heterogeneity of origin and styles of comprehension of these notions, and a too high level of their abstractedness. The tradition of political system studies is characterized by attention to specifically historic forms of statehood and politics, to political, authority structures and functional correlation between them. In that tradition, the civil society is merely a base-level element of the system. The notion of civil society is a product of philosophical, ethical teachings, a product of idealism logic of intellectuals, social idealism of lower classes that is remote from pragmatism of real politics. The civil society idea is characterized by the principles of equality of an individual, society and state, the principle of progressive and comprehensive development of an individual, involvement of citizens in the shaping of power. Such ideological “aesthetics” of the civil society idea, correspondence to the archaic understanding of “virtue” shaped a new manifestation of the binary archetype in the opposition of civil society and political authority. This, in its turn, gave an ideological impetus to social tension and socio-political conflicts. Historically, such tension resulted in the formation of a new concept of democracy in Western Europe, which reconciled the conflict between civil society and authorities through the principles of the rule of law, sovereignty of civil rights, division of power, and procedure of periodically held democratic elections. This concept is enhanced through rather abstract constitutional law and becomes the official “language” of politics and authority. The ruling elites’ ability to reflect their frequently non-democratic activities or practices with the democratic values-based vocabulary is a guarantee of their political longevity.

Generally, one should not regard civil society as an object of political manipulations. Whereas the political system is fairly well structured vertically, the civil society is characterized by horizontal, non-hierarchic stratification. Civic structures are a more complex phenomenon than official bureaucracy, while their nature and forms frequently change under the influence of socio-economic transformations. At various stages of development, relations with the authority vertical were elucidated by universities, towns, religious communities, trade associations and “post-modernist” NGOs. One may agree with French sociologist P.Bourdieu that redistribution of political, social, economic and other capitals is the main subject of sorting out relationship. It is for that reason that decentralization of power is also determined as a fundamental principle of democracy. Modern democratic society, being characterized by decentralization processes, is a mosaic of autonomies, various in their content, with a list of rights and powers. They are territorial, sectoral, vocational, religious, social, ethnic, cultural, gender, age and other autonomies.

Could it be asserted that civil autonomies or structures coexist/cooperate with political system? They cannot coexist in parallels. Even with political system interpreted in the narrow sense of the authority vertical, civic structures are involved into the system either as an object or a subject of politics. The authorities have a prerogative to politicize any problem or any civic structure. Even if ethnic minority representatives are integrated into a community, being innumerous and expressing no particular requirements, they can be made an object of ethnic policy through establishing a relevant department, allocating funds for their spiritual needs, encouraging their ethnic awareness and reporting to the Council of Europe about successful policy in the field of ethnic relations. Formalized civic structures are more likely to become subjects of political process and social partnership, to take part in meetings of coordination councils, to have their representatives in parliament, and to that end they will “politicize” their particular needs and interests. Politicizing problems of such structures is justified from the standpoint of the need to attract necessary resources to address these problems. Political parties will readily agree to integrate into or represent civic autonomies, to share economic or other resources with them for the sake of a single goal – their victory at elections. Many experts are well aware of the pre-election problem of political parties – the problem of scarcity of social problems not resolved by the authorities.

Fragmentation of civil society, stratification and “specialization” of autonomies in different vectors of politics erodes and undermines it before the electable central authority. State politics require coordinated strategies and programs of development for the whole country, especially in the context of globalization. Accordingly, state politics require an appropriate level of competence of subjects of political process. The question is whether an individual, being concentrated exclusively on his personal, local, narrow corporate interests and views, is able responsibly to elect a political force, strategy, methodology affecting the whole society. In the early 1990s, this problem was rather clearly stated by R.Dahl, a well-known American political scientist, as a problem of civic competence. The concept of classic democracy is again undergoing a sustainability test in the context of globalization of political, economic and information space and relevant aggravation of the civic competence problem.

Adequacy of the notion of democracy, “the power of the people”, from the standpoint of technology has been questionable until the present day. Astonishing as it is, this doubt is proved at the level of utmost opportunities of democracy, at the level of local government in involving the public into executive decision-making. Experts on local governments often doubt the ability of ordinary citizens to have any positive impact on quality of executive decisions, as effective decisions require competence in all aspects of a certain problem, which a community is facing. For that reason, the public involvement procedures include mediators – experts selected by the authorities to address the problem, who agree their recommendations with representatives of the public.

Engagement of independent experts, advisors or think tanks into solving various problems has been practiced in developed democracies for nearly 100 years being an indication of open-mindedness of politicians and their interest in availing themselves of the scientific experience. The indisputable authority of science continues to affect an ordinary voter despite considerable depreciation of scientific knowledge and information in the era of post-modernism. The lasting crisis of theory in the natural sciences and humanities, which is manifested in the quantitative growth of specializations and so far unsuccessful attempts to develop an interdisciplinary approach gives rise to serious doubts as regards responsibility of researchers for prognosticated social or economic consequences of research projects and practical recommendations. Narrow specialization of sciences is defective because of the trend to extrapolate particular methodology to complex systemic phenomena, with their development being practically uncontrolled. In addition, let us recall P.Bourdieu’s remark that the world of science has the same defects as social institutions. Trying to resolve the problem of financing, research institutions orient themselves at the needs of their clients or sponsors rather than objectivity. Most progressive scientific schools and projects are frequently the losers in this fight for grants and budgetary funds, hence – the drop in the level of educational background of experts and researches. Enormous differences in the views and practical recommendations of experts of various international institutions as regards economic and social development of poor countries can serve as an example of the aforementioned negative tendencies. Certainly, these crisis phenomena are neither the first nor the last ones in the history of science, and it would hardly be wise to reject advisory services. However, one should set up more serious requirements for the quality of scientific recommendations and projects, and promote development of a competitive environment among experts.

R.Dahl points to the way the classic democracy addresses the problem of civic competence through disseminating cheap information in mass media by political parties during the election season about political problems and ways to resolve them. Ideality of such competence-raising instrument is obvious. It goes without saying that such short course of education is oriented at political advertising with its attributes of emotionality, tendency for effects and value-based rhetoric; and one should not therefore expect it to be effective. It appears that the growth of intellectual potential and quality of information activities of political parties depends on higher demands on the part of the electorate.

It seems appropriate to increase the level of civic competence and political standards of civil society through development of think tanks oriented at rendering of NGO services, regardless of their specialization. The biggest problem here is still the quality of the cadre potential. Professional requirements to a third sector think tank expert cannot obviously be similar to those required from research, state or private institutions or mass media. Methodological background should be practically perfect that will allow adapting complicated analytical materials to peculiar interests of and perception by various categories of individuals or public organizations. Quite promising is the use of modern information technologies in rendering educational, informational and analytical services.

Яніс ІКСТЕНС,
Департамент політичних наук
коледжу Відземського університету (Латвія)

У Східній Європі перехід до політичних режимів, функціонуючих на засадах змагань, порушив багато нормативних та емпіричних питань. Одне з них стосується зв’язків між “політичним суспільством” і “громадянським суспільством”.

У своїй початковій формі політичне суспільство можна ототожнювати з політичними партіями і посадовцями, що є членами цих партій. Громадянське суспільство, у свою чергу, можна уявити як розмаїття недержавних груп, які піклуються питаннями, що безпосередньо чи опосередковано стосуються політичного процесу.

Виходячи з досвіду розвинених демократій, вважається, що демократія тісно пов’язана з існуванням енергійного громадянського суспільства, яке впливає на процес прийняття рішень у відповідній країні. Проте, цей зв’язок можна розглядати як функцію обміну між партіями і НДО.

Попри глибокі зміни в стратегії і організаційній побудові політичних партій з часів Другої світової війни, основна характеристика політичних партій залишилася незмінною – партії, як і раніше, прагнуть політичної влади з тим, щоб впливати на процес прийняття рішень. Якщо погодитися з такою точкою зору, то звідси випливає, що в державах політичної демократії партії піклуються і про мобілізацію електоральної підтримки. Це, у свою чергу, означає, що партії, як раціональні актори, заохочуються до співробітництва з НДО, які можуть надати найбільші ресурси, які є досить різноманітними для мобілізації виборців.

В епоху масової комунікації і телетранслації виборчих кампаній, одним з найбільш важливих засобів є гроші та інші матеріальні ресурси. Цілком можливим є також, що деякі НДО мають високий мобілізаційний потенціал своїх членів і можуть забезпечувати голоси способом, що був характерним для політиканства “партійної машини” в США у ХІХ і ХХ століттях. НДО часто мають компетентних фахівців у галузі політичного процесу, а отже, можуть долучатися до вироблення програмних позицій партії. Певні НДО користуються високою репутацією завдяки своїм порядку денному та діяльності, і асоціювання їх з певною партією може також збільшити підтримку останньої. Деякі НДО можуть вживати заходів проти уряду та інших інституцій, що виробляють політику (страйки, демонстрації тощо), підриваючи таким чином позиції правлячих політичних організацій.

Виходячи з цих міркувань, можна припустити, що співробітництво між політичними партіями і неурядовими організаціями буде більш розвиненим і тісним, якщо останні матимуть більше ресурсів у своєму розпорядженні. Особливо це стосується ситуацій, коли зв’язки НДО з партіями не є історично тривалими, а політична демократія запроваджена нещодавно або відновлена після довгого періоду панування недемократичного режиму.

У світлі цих загальних міркувань метою даної доповіді є дослідження ресурсної бази латвійських НДО і аналіз відносин між ними і політичними партіями в контексті ресурсів НДО. Доповідь ґрунтується на ряді досліджень 1999-2000 рр., а також на даних офіційної статистики, законодавчих актах та інтерв’ю з представниками провідних латвійських політичних партій.

Закон про громадські організації та їх об’єднання, ухвалений латвійським парламентом у грудні 1992 року, регулює діяльність неурядових організацій та ряд аспектів функціонування політичних партій . Зокрема, він містить вимоги до реєстрації НДО – наявність програми і статуту, затверджених на установчих зборах організації, відповідність програми латвійському законодавству. Членами НДО можуть бути фізичні особи, не молодші 16 років. Для заснування НДО не потрібно наяності мінімальної кількості осіб (це не стосується політичних партій, для заснування яких необхідна підтримка з боку, принаймні, 200 дорослих громадян).

Досить ліберальний підхід до заснування і реєстрації НДО сприяв зростанню кількості цих організацій:

Кількість громадських організацій (станом на 15 червня 2002 р.)

Джерело: Lursoft IT, LTD

Не варто, втім, переоцінювати рівень діяльності всіх НДО. Доцільно буде припустити, що діючими є трохи більше половини всіх НДО, з огляду на те, що кількість організацій, які подають щорічні фінансові декларації, коливається між 55 і 60%.

Як видно з нижченаведеної таблиці, НДО є досить різноманітними за своїм форматом (як це обумовлено законодавством). Слід наголосити, що дві третини всіх організацій зареєстровані у столиці Ризі, оскількитам сконцентровано тільки 40% населення.

Різноманітність НДО у Латвії (станом на 15 червня 2002 р.)

Джерело: Lursoft IT, LTD

Членство

Згідно з даними опитування громадської думки, проведеного у 1999 р., 22% населення є членами якої-небудь добровільної організації, 14% є активними учасниками і 3% обіймають посади в таких організаціях. Понад третини всіх учасників організацій є членами профспілок, 21% – членами спортивних товариств і 15% – членами культурних, музичних, танцювальних або театральних товариств.

Існує доволі сильна тенденція залучення молоді (віком 15-24 років) до діяльності НДО. Також більш високий рівень освіти і працевлаштування в державному секторі дають прогнозовану тенденцію до зростання членів НДО.

Згідно з дослідженням, проведеним Центром недержавних організацій в Ризі, понад 43% НДО мають 10-13 членів. 14% НДО мають менше, ніж 10 членів. І тільки 4% мають понад 500 членів. Це свідчить про суттєву фрагментацію третього сектора.

Фінансування

У проведеному в 1999 році дослідженні недержавних організацій, 60% респондентів заявили, що їхній річний бюджет не перевищує 5000 латів ($8200). 27% НДО виживали з річним бюджетом у 100-1000 латів. Тільки 3% НДО визнали, що їхній річний бюджет перевищував 50000 латів ($ 82000).

Схоже, що опосередкованим показником розпорошення фінансових ресурсів є той факт, що близько 70% НДО не мають штатних співробітників, які отримують зарплату. 14% НДО заявляють, що мають одного штатного оплачуваного співробітника, а інші 10% мають 2-3 оплачуваних співробітників у своєму штаті.

Інформація про джерела фінансування НДО є неповною і дещо суперечливою, оскільки роль іноземних донорів оцінюється із значними розбіжностями: 18-80% річного доходу наприкінці 1990-х років. Ясно, проте, що обсяги донорського фінансування скорочуються, що призводить до згортання діяльності багатьох НДО, які не спромоглися віднайти і задіяти альтернативні джерела фінансування. Близько 20% НДО зазначають, що вони змогли залучити державні чи муніципальні кошти, але фактичні обсяги цих коштів невідомі. Членські внески виглядають основним джерелом фінансування для більшості НДО, водночас зростає важливість пожертвувань місцевого походження.

Латвія є “демократією на засадах партійності”. У країні запроваджена парламентська система з офіційним верховенством парламенту над іншими гілками влади. Більше того, парламент обирається на основі пропорційного представництва через виборчі списки. Надавати списки дозволяється тільки зареєстрованим політичним організаціям (партіям), і позапартійний міністр є рідким винятком. Багато інших посад у державних установах обіймаються на засадах партійності.

Це вказує на центральну роль політичних партій у процесі прийняття рішень у Латвії. Однак, рівень співробітництва НДО і політичних партій є далеким від сильного.

Дослідження, проведене у вересні 2000 року, засвідчило, що більше половини латвійських парламентаріїв вважають, що звичайні громадяни бажають брати участь у процесі прийняття рішень і впливати на нього. Проте, тільки 27% дотримуються думки, що громадяни можуть впливати на прийняття рішень у парламенті, 3% вважають це можливим на рівні уряду, але жоден з респондентів у парламенті не вірить, що громадяни можуть вплинути на рішення окремих міністерств.

Близько 70% депутатів заявили, що часто консультуються з зацікавленими сторонами і НДО з окремих питань. Проте, вони чітко відокремили профспілки і промислові асоціації від інших НДО: близько 75% рідко, або ніколи не радяться з профспілками, у той час як понад 70% депутатів часто або завжди консультуються з промисловими асоціаціями.

Таким чином, парламентарії надають невеликого значення НДО у процесі ухвалення рішень: близько 60% з них заявили, що промислові організації мали незначний або нульовий вплив на прийняття рішень, і понад 90% зазначили те ж саме, по відношенню до інших НДО. Більше того, парламентарії не вважають співробітництво з НДО шляхом до покращення результатів прийняття рішень.

Отже, не дивно, що основні партії мають тільки окремі приклади інституалізованого співробітництва з НДО. Схоже, всі ці приклади стосуються співробітництва з профспілками, які є найбільшою недержавною організацією у країні за кількістю членів. Деякі політичні організації можуть мати більш тісні зв’язки з НДО з подібних питань, але ці зв’язки не є формалізованими.

Іншою виглядає картина з точки зору старших управлінців середньої ланки (керівників департаментів). Подібно до депутатів парламенту, вони мало вірять у здатність середніх громадян впливати на прийняття рішень у країні. Втім, понад 50% респондентів цієї групи заявили про консультації з промисловими асоціаціями та іншими НДО як з питань визначення пріоритетів, так і в пошуку альтернативних рішень. Проте, такі консультації виглядають чисто формальними, оскільки понад 60% респондентів вважають, що промислові асоціації мають незначний або нульовий вплив на прийняття рішень, і близько 90% зазначили те саме по відношенню до інших НДО. Багато з опитаних посадовців скаржилися на низький рівень компетентності і професіоналізму НДО, що частково пояснює результат консультацій.

З іншого боку, Центр недержавних організацій у Ризі заявляє, що близько 500 НДО задіяні у захисній і політичній діяльності, що складає менше 10% їх загальної кількості. Більшість з них є промисловими асоціаціями, що долучаються до розробки проектів законодавства та іншої подібної діяльності. У більшості випадків співробітництво з державними установами є нерегулярним, короткостроковим та неофіційним. Є ряд випадків інституалізованого співробітництва між НДО і державою, більшість з яких сконцентровані у сфері економіки. Тільки кілька місяців тому Державна Канцелярія запросила представника Центра недержавних організацій взяти участь у щотижневому обговоренні проектів рішень Кабінету Міністрів на завершальній стадії.

Латвія має парламентську систему, в якій політичні партії відіграють ключову роль у прийнятті рішень і державному управлінні. Пропорційне представництво призвело до існування багатьох партій поза межами парламенту і значної кількості політичних організацій, представлених у парламенті. У поєднанні з ліберальним законодавством, це створило сприятливі умови для стійкого зростання кількості неурядових організацій.

Проте, співробітництво між партіями і НДО є досить слабким, з огляду на низку причин. Взагалі кажучи, НДО в Латвії є досить невеликими за кількістю членів. Їхні фінансові, а також інтелектуальні ресурси мають тенденцію помітного обмеження, отже їх потенційні можливості мобілізації сегментів суспільства є, рівною мірою, незначними.

Основним винятком з цього загального спостереження є профспілки і промислові асоціації. Відповідно, вони є більш задіяними у процес прийняття рішень. Однак, навіть це не гарантує, що їхній голос буде почутим. З’ясування причин такого незначного впливу потребує подальших досліджень усього процесу прийняття рішень у Латвії з урахуванням всіх відповідних авторів.

Janis IKSTENS,
Department of Political Science
Vidzeme University College (Latvia)

Transition to competitive political regimes in Eastern Europe has raised numerous normative and empirical issues. One of them concerns a linkage between “political society” and “civil society”.

In its crudest form, one could equate political society with political parties and office holders who are members of these parties. Civil society, in turn, can be conceived of as a variety of non-governmental groups concerned with issues directly or indirectly related to policy making.

Based on the experience of advanced democracies, it is believed that democracy is closely linked to the existence of a vibrant civil society that influences decision making in the respective country. However, this linkage can be seen as a function of exchange between parties and NGOs.

Despite profound changes in the strategies and organizational appearance of political parties since the World War II, the basic characteristic of political parties has remained unaffected – parties still strive for political power to decisively influence decision making. If one concedes to this observation, it follows that, in a political democracy, parties are inter alia concerned with mobilization of voter support. That, in turn, implies that parties – as rational actors – are encouraged to cooperate with the NGOs that can provide most resources for voter mobilization. However, these resources appear to be rather diverse.

In the era of mass communication and televised election campaigns, one of the most important resources is money and other material resources. It may well be possible that some NGOs possess high mobilization potential of their members and are capable of delivering votes in a manner that was characteristic of machine politics in the USA in 19th and 20th century. Thirdly, NGOs often possess expertise in a field of policy making, thus they may contribute to shaping programmatic stances of a party. Fourth, certain NGOs may have gained high reputation due to their agenda and activities and their association with a certain party may also boost the latter’s support. Fifth, some NGOs may be able to apply sanctions against government and other policy making institutions (strikes, demonstrations etc.) thereby undermining the positions of governing political organizations.

Based on these considerations, one could hypothesize that cooperation between political parties and non-governmental organizations will be more developed and closer if resources at the disposal of the latter are larger. This appears to be particularly relevant in situations when ties of NGOs to parties do not have a lengthy history and political democracy is a recent introduction or re-introduction after a longer period of non-democratic regime.

In light of these general considerations, the aim of this paper is to explore resourcefulness of Latvian NGOs and to analyze relations between them and political parties in the context of NGO resources. The paper is based on several surveys carried out in 1999 and 2000 as well as official statistics, legislative acts and interviews with a number of representatives of leading Latvian political parties.

The Law on Public Organizations and Their Associations was adopted by the Latvian parliament in December 1992. This law regulates activities of non-governmental organizations and a number of aspects of political party functioning . In particular, this describes registration requirements of NGOs – program and statutes adopted at the founding meeting of the organization, compliance of program with the Latvian legislation. Natural persons of at least 16 years of age can become members of NGOs. There is no minimum number of persons to establish an NGO (this does not apply to political parties, for founding of which support of at least 200 adult citizens is necessary).

The rather liberal approach to establishing and registering an NGO has been conducive to a growing number of these organizations:

Number of public organizations (as of June 15, 2002)

Source: Lursoft IT, LTD

One should not, however, overestimate the level of activity of all NGOs. It is seems appropriate to assume that slightly more than half of all NGOs are active as the number of organizations submitting their annual financial declarations oscillates between 55 and 60%.

As the following table shows, there is a notable diversity of NGOs by format (as stipulated by the legislation). It must be stressed that two thirds of all organizations are registered in the capital city of Riga while only 40% of residents are concentrated here.

Variety of NGOs in Latvia (as of June 15, 2002)

Source: Lursoft IT, LTD

Membership

According to a 1999 public opinion survey, 22% of population have a membership in any voluntary organization, 14% are active in their participation and 3% have a position within organization. More than one third of all involved in the organizations are members of trade unions, 21% – those of sports clubs and 15% – those of cultural, musical, dancing or theatre societies.

There is a fairly strong tendency for younger people (15-24 y.o.) to get involved in NGO activities. Also, higher level of education and employment in the public sector tend to be better predictors of NGO members.

According to a survey commissioned by the NGO Center in Riga, more than 43% of NGOs have 10-30 members. 14% of NGOs have less than 10 members and only 4% have more than 500 members. This signals about a rather fragmented NGO sector.

Funding

In a 1999 survey of NGOs, 60% of respondents claimed their yearly budget did not exceed 5000 Lats (USD 8200). 27% of NGOs survived on a yearly budget of 100-1000 Lats. Only 3% of NGOs admitted that their yearly budget exceeded 50’000 Lats (USD 82’000).

What appears to be an indirect indicator of dispersion of financial resources is the fact that nearly 70% of NGOs do not have paid staff. 14% of NGOs claim to have one paid staff member and another 10% say they have 2-3 paid staff members.

Information about the sources of NGO funding is incomplete and somewhat contradictory as the role of foreign donors is estimated with notable differences: 18-80% of yearly income in the late 1990s. What is clear, however, is that the amounts provided by foreign donors are decreasing, which undercuts the activities of many NGOs as they have been unable to find and utilize alternative sources of funding . Some 20% of NGOs say they have been able to attract state or municipal funding but the actual amounts are unknown. Membership fees appear to be the prime source of funding for most NGOs while the importance of donations of local origins seems to be growing.

Latvia emerges as a party-based democracy. The country has adopted a parliamentary system with formal parliamentary supremacy over other branches of government. Moreover, the parliament is elected by the system of proportional representation on the basis of candidate lists. Only registered political organizations (parties) are allowed to submit the lists. Hence, the government is also composed of party representatives and a rare exception would be a non-partisan minister. Many other positions in state agencies are filled on the basis of partisanship.

This description points to a central role of political parties in the decision making process in Latvia. However, the degree of cooperation of NGOs and parties appears to be far from strong.

A September 2000 survey demonstrated that more than half of Latvian parliamentarians believed that ordinary citizens are willing to participate in and contribute to the decision making process. However, only 27% thought that the citizens are able to affect decision making in the parliament, 3% thought it was possible at the governmental level but none of the parliamentary respondents believed citizens could affect decisions of single ministries.

Some 70% parliamentarians asserted that they frequently consult with stakeholders and NGOs on a particular decision. However, they clearly separated trade unions and industrial associations from other NGOs: some 75% would rarely or never consult with trade unions while more than 70% of parliamentarians would frequently or always confer with industrial associations.

Consequently, parliamentarians attached a rather low importance to NGOs in the decision making process: nearly 60% of them said that industrial organizations had little or no influence on decision making and more than 90% said the same with regard to other NGOs. Moreover, parliamentarians did not view a cooperation with NGOs as a way to improve the results of decision making.

Therefore, it is hardly a surprise that major parties a very few instances of institutionalized cooperation with NGOs. It seems that all of them are related to cooperation with trade unions, which are largest NGOs in the country in terms of membership. Some political organizations may have closer ties to NGOs with similar agenda but these ties appear to be not formalized.

The picture appears different from the viewpoint of upper middle level bureaucrats (directors of departments). Similarly to parliamentarians, they have a low trust in the ability of ordinary citizens to influence decision making in the country. Yet, more than 50% of respondents in this group claimed to consult with industrial associations and other NGOs on both defining policy priorities and finding alternative solutions. Nevertheless, these consultations appear to be pro forma as more than 60% of respondents thought industrial associations have little or no impact on decision making and nearly 90% said the same about other NGOs. Many of the bureaucrats surveyed complained about a low level of competence and expertise of NGOs, which may partly explain the outcome of consultations.

From a different perspective, the NGO Center in Riga claims that some 500 NGOs are involved in advocacy and policy making, which is less than 10% of the total. Most of them are industrial associations providing their input for drafting legislation and similar activities . In most cases, cooperation with state institutions tends to be irregular, short-lived and informal. There are few instances of institutionalized cooperation between NGOs and the state and most of them are concentrated in the sphere of economics. Only a few months ago, the State Chancery invited a representative of the NGO Center to participate the final stages of discussions about draft decisions of the Cabinet of Ministers on a weekly basis.

Latvia has a parliamentary regime where political parties play a key role in decision making and state administration. Proportional representation has given rise to numerous parties outside the parliament and a notable number of political organizations represented in the parliament. Coupled with a liberal legislation, this has created favorable conditions for a steadily rising number of non-governmental organizations.

However, the cooperation between parties and NGOs is rather weak for a number of reasons. Generally speaking, NGOs in Latvia are rather small in terms of membership. Their financial and also intellectual resources tend to be notably restricted, therefore, their potential to mobilize segments of society appears to be equally insignificant.

Trade unions and industrial associations emerge as major exceptions to this general observation. Hence, their deeper involvement in the decision making process. However, even that does not guarantee their voice to be heard. Reasons for this weak influence require further studies of the whole decision making process in Latvia taking into account all relevant actors.

Юрий КОРГУНЮК,
Региональный общественный фонд
“Информатика для демократии” (фонд ИНДЕМ, Москва)

В каждой стране отношения между политическими партиями и аналитическими центрами (разумеется, если и те, и другие имеются в наличии) складываются по-своему. В одних странах центры политического консультирования не зависимы от партий, в других, напротив, аффилированы последними. Причины, по которым ситуация складывается тем или иным образом, в каждом случае индивидуальны, однако, среди них можно выделить и факторы, общие для всех случаев.

Когда партии только выходят на сцену, ни о каких аналитических центрах пока нет и речи – рынок услуг политических консультантов еще отсутствует как таковой. Партии, да и все прочие политические игроки, за исключением государства, во-первых, слишком бедны, а во-вторых, сами представляют собой сообщества интеллектуалов, справляющихся с написанием политических программ, занимающихся разработкой стратегии и тактики избирательных кампаний, подготовкой предвыборных материалов и прочего собственными силами, причем, иногда это получается у них не хуже, чем у самых высококлассных профессионалов.

Но и когда партии встают на ноги, это автоматически не ведет к расцвету центров политического консультирования. Их коммерческому успеху может препятствовать высокий градус идеологизированности политической жизни, высокая степень политизированности общества. Когда политические маневры напоминают военные операции, а общество почти автоматически раскалывается на полярно противоположные лагеря по любому мало-мальски значительному вопросу, нет никакой необходимости в специальных агентах, задача которых заключается в том, чтобы привлечь внимание широкой публики к политическим вопросам. Общество и так с головой погружено в политику, и любые вопросы склонно решать в черно-белой логике – или мы, или они. На худой конец, политические партии всегда имеют возможность прибегнуть к услугам добровольных помощников из числа интеллектуалов, готовых оказать агитационную и пропагандистскую помощь, на совершенно безвозмездной основе.

Напротив, когда градус идеологизированности политической жизни снижается, и широкая публика теряет интерес к политике, а политическое поле начинает напоминать не столько баррикады, сколько рынок, тут же возникает спрос на услуги специалистов, владеющих изощренными технологиями привлечения внимания рядового обывателя и способных постоянно изобретать все новые и новые нетривиальные ходы. Это создает благоприятную почву для выхода на сцену центров политического консультирования.

Будут ли эти центры независимыми или, напротив, окажутся втянуты в орбиту деятельности крупных политических партий, не в последнюю очередь зависит от характера данных партий. Централизованные массовые партии, изначально стремящиеся к контролю над всем и вся, тяготеют к тому, чтобы сделать аналитические центры частью партийного аппарата. И, наоборот, партии кадрового типа, где власть сосредоточена в руках нотаблей (как правило, парламентариев) и где отдельные индивидуумы, подразделения и организации пользуются высокой степенью автономности, предпочитают сотрудничать с независимыми аналитическими центрами.

Кроме того, независимости аналитических центров благоприятствуют фракционная и клановая раздробленность внутри партийного руководства, а также значительная степень неопределенности политической ситуации. Немаловажным фактором является и то, по какой системе проводятся в данной, конкретной стране выборы в парламент. Выборы по мажоритарной системе на руку независимым аналитическим центрам, обслуживающим, в первую очередь, кандидатов и только во вторую – партии. Выборы же по пропорциональной системе, напротив, способствуют втягиванию политтехнологов в сферу деятельности крупных политических игроков.

Что касается современной России, то здесь в развитии взаимоотношений между партиями и аналитическими центрами можно выделить три основных этапа: 1) 1989-1991 гг. – начальный этап развития многопартийности, когда только-только возникшие аналитические центры являлись не столько агентами политического рынка, сколько сообществами энтузиастов, сотрудничавшими с политическими партиями на бескорыстной основе; 2) 1992-1999 гг. – период кризиса партий «первой волны», время расцвета независимых центров политического консультирования; 3) с 2000 г. по сегодняшний день – период, характеризующийся налаживанием устойчивых связей между влиятельными политическими партий и солидными аналитическими центрами.

На первом этапе (1989-1991) только появившиеся политические партии не имели достаточных средств для того, чтобы прибнуть к услугам платных политических консультантов – последних, к тому же, еще просто не было. Зато с лихвой хватало энтузиастов, готовых выполнять ту же работу на абсолютно безвозмездной основе. Сами партии, в большинстве своем, являлись клубами единомышленников, без остатка отдававшихся политической борьбе и, несмотря на ограниченность ресурсов, добивавшихся очень неплохих результатов.

Справедливости ради следует отметить, что дело было не столько в талантах партийных энтузиастов, сколько в особенностях расстановки политических сил. Тогдашнее общество отличалось большой политизированностью, а политической атмосфере был свойственен высокий идеологический накал. Противостояние пролегало по линии «КПСС – демократы», и каждый, кто вступал в политику, почти автоматически оказывался в том или другом лагере.

В подавляющем большинстве появившиеся в тот период аналитические центры – среди них был и Центр прикладных политических исследований ИНДЕМ («Информатика для демократии») – без колебаний приняли сторону демократов; исключение составили только отдельные маргинальные структуры, вроде «Экспериментального творческого центра» Сергея Кургиняна. При этом, сотрудничество независимых аналитических центров с политическими партиями происходило, как правило, на безвозмездной основе. Центры жили за счет выполнения заказов коммерческих структур (в основном, речь шла о проведении социологических опросов и разработке баз данных) или спонсорской помощи, а их сотрудники оказывали партиям помощь в индивидуальном качестве – в соответствии со своими политическими пристрастиями.

Второй этап (1992-1999) характеризовался заметным падением общественного интереса к политике, уменьшением доверия к политическим деятелям, а, следовательно, и снижением градуса идеологизированности политической жизни. Если до 1991 г. для того чтобы их избрали, удобнее всего было объявить себя сторонником демократии и противником КПСС, то, начиная с 1992 г., кандидаты в депутаты, мэры, губернаторы и пр. предпочитали подчеркивать свои прагматизм и отсутствие политических пристрастий. На авансцену вышли «крепкие хозяйственники» и «беспартийные управленцы».

Подобный климат весьма благоприятствовал возникновению многочисленных независимых центров политического консультирования. Можно сказать даже, что независимые аналитические центры, в какой-то мере, пришли на смену партиям в качестве специализированных агентств, способствующих проведению во власть тех или иных кандидатов. Некоторые политические партии – Республиканская партия РФ или Демократическая партия России, – сами, по сути, превратились в ширмы для центров политического консультирования, готовых организовывать избирательные кампании любому, у кого есть деньги.

В указанный период многие аналитические центры получили возможность оказывать платные услуги и в организации собственно партийного строительства, а иногда и создавать партии «под ключ». Среди наиболее ярких примеров – активное участие «ЭПИцентра» и Института гуманитарно-политических исследований (В.Игрунов) в формировании «Яблока» (1993); фонда «Политика», Центра политических технологий и др. – в создании Партии российского единства и согласия (1993), движения «Наш дом – Россия» (1995) и блока «Отечество – Вся Россия» (1999); Центра политической конъюнктуры и Фонда эффективной политики – в формировании «Единства» (1999).

Что касается создания партий «под ключ», то здесь, в качестве примера, можно привести участие Центра ИНДЕМ в формировании Конструктивно-экологического движения России «Кедр». По сути, именно сотрудники ИНДЕМа убедили основателей «Кедра» сделать свое движение экологическим, придумали для этого движения название, подготовили программные и уставные документы, а также представили предложения по проведению избирательной кампании. В том, что эта кампания оказалась не особенно удачной, вины сотрудников ИНДЕМа уже не было – руководство «Кедра» отказалось прислушиваться к их советам, а накануне избирательной кампании вообще сменило консультантов.

Следует отметить, что на данном этапе, в первой половине 90-х гг., деятельность независимых политконсультантов на ниве партстроительства носила еще достаточно творческий характер, а аналитические центры были способны внести заметный вклад в успех того или иного объединения. Позже, к 1997-98 гг., суть деятельности независимых центров в данной области претерпела заметные изменения, а сами они деградировали до уровня контор, за деньги штампующих фиктивные учредительные документы и договаривающихся с чиновниками Минюста о регистрации существующих только на бумаге организаций. Те аналитические центры, которым была дорога своя репутация, до этого, конечно, не опустились и потому постепенно отошли от «партстроительства», занявшись более содержательными проектами.

Что касается отношений между сколько-нибудь влиятельными партиями и серьезными аналитическими центрами, то они стали более дифференцированными и во многом зависели от степени идеологизированности той или иной политической силы.

Так, наиболее идеологизированные объединения либо довольствовались услугами собственных «мозговых центров», либо продолжали сотрудничество с идейно близкими аналитическими структурами на безвозмездной основе: КПРФ – с «РАУ-корпорацией» (А.Подберезкин) и Центром исследований политической культуры России (С.Васильцов), «Яблоко» – с «ЭПИцентром» и ИГПИ, «Демократический выбор России – с Институтом экономики переходного периода (Е.Гайдар) и Центром законодательной и парламентской работы (Ю.Нисневич).

Деидеологизированные же объединения (прежде всего т.н. «партии власти») с самого начала более остальных нуждались в услугах профессиональных политконсультантов и, при этом, не имели возможности пользоваться ими на идейной, а следовательно, бесплатной основе. Поскольку идеология этих организаций сводилась к апологии претензий правящего слоя бюрократии на удержание власти, единственное, чем они могли привлечь к себе активистов и аналитиков, – это материальной заинтересованностью (статусной или откровенно денежной). В свою очередь, сами политконсультанты, не без оснований, смотрели на «партию власти», как на дойную корову, и поэтому с порога отвергали любую мысль о работе за бесплатно.

Третий этап (с 2000 г. по нынешнее время) характеризуется переплетением тенденций, свойственных как первому, так и второму этапу.

С одной стороны, подавляющее большинство выборов в стране по-прежнему проводится по мажоритарной системе, а население испытывает к партиям более чем скептическое отношение. В таких условиях для независимых аналитических центров всегда найдется работа. Проходящая в соответствии с новым законом перерегистрация политических партий также предоставляет политконсультантам неплохие шансы поправить свое материальное положение.

С другой стороны, реально претендовать на прохождение в Госдуму и, вообще, на проведение своих кандидатов в органы власти могут только пять партий – КПРФ, «Единая Россия», Союз правых сил, «Яблоко» и ЛДПР. Аналитические центры, работающие с остальными организациями, идут, таким образом, на сознательный обман клиентов и занимаются не столько реальным политическим консультированием, сколько его имитацией. Данное обстоятельство уже сейчас обозначило четкую линию между серьезными аналитическими структурами и «шарашкиными конторами», готовыми ради денег жертвовать своим добрым именем.

Отношения же между влиятельными политическими партиями и серьезными аналитическими центрами приобрели более специализированный характер. Политические программы и стратегию избирательных кампаний партии, как правило, разрабатывают собственными силами, а к услугам независимых агентств прибегают, в основном, для решения «технических» вопросов. Впрочем, разным партиям это свойственно в разной мере.

Так, Союз правых сил – это, с одной стороны, достаточно идеологизированная партия, не испытывающая недостатка в интеллектуалах, способных к продуктивной генерации идей. Кроме того, у партии немало сторонников среди научной и творческой интеллигенции, а также среди сотрудников аналитических центров, готовых оказывать посильную поддержку не за деньги, а за идею. Так что основные проблемы СПС в данной области связаны не столько с производством идей, сколько с их перепроизводством и, следовательно, с необходимостью их фильтрации. С этой целью внутри партии даже создан специальный орган – Креативный совет. С другой стороны, руководство СПС достаточно ясно осознает ограниченность принципа «сделай сам» и, при всей налаженности аналитической и информационной работы внутри партийного аппарата, не считает лишним тратить деньги на оплату услуг специализированных аналитических центров. Следует ожидать, что с началом избирательной кампании, обращение к услугам специалистов приобретет еще более широкий характер. В конце концов, производство, к примеру, рекламных клипов – дело, требующее специальных знаний и умений.

«Яблоко», тоже не жалующееся на недостаток теоретиков и аналитиков, вместе с тем, испытывает значительную нехватку средств, а потому вынуждено обходиться собственными средствами, и к услугам специалистов со стороны будет прибегать только непосредственно в период избирательных кампаний.

Компартия РФ, по традиции, экономит на привлечении специалистов со стороны и при проведении агитационных кампаний предпочитает обходиться собственными силами, обращаясь к услугам только тех аналитических центров, которые готовы предоставить ей помощь на безвозмездной основе.

Партия «Единая Россия» пользуется услугами политтехнологов не только на стадии технического воплощения намеченных проектов, но и при разработке стратегических вопросов. При этом, она прибегает к услугам сразу нескольких конкурирующих аналитических центров, чему в немалой степени способствуют некоторые особенности ее внутрипартийного устройства. «Единая Россия» представляет собой конгломерат больших и малых кланов и клиентел, причем этот конгломерат, даже на верхнем уровне, имеет как минимум три центра власти, а на более низких уровнях – вообще неисчислимое множество. Соперничая между собой, каждый из этих центров пытается обеспечить себя независимыми ресурсами, в том числе собственной аналитической структурой. Поскольку же ни один из кланов не чувствует себя в партии, как дома, а наоборот – все воспринимают ее, как общий котел, из которого нужно вытащить, как можно больше, то неудивительно, что и аналитические структуры, как правило, не создаются внутри аппарата, а приглашаются со стороны (речь, разумеется, идет не о совершенно посторонних, а, в той или иной степени, «своих» организациях).

Наконец, ЛДПР всегда стояла особняком в ряду российских партий. В деле сотрудничества с аналитическими центрами она также не изменяла привычкам и никогда не сотрудничала ни с какими посторонними структурами. В партии все держится на харизме В.Жириновского, и вся подготовительная работа строится, в основном, на импровизации. Если же в процессе подготовки возникает необходимость в специалистах, то речь, как правило, идет именно об отдельных людях, а не о самостоятельных структурах.

* * *

Что касается перспектив развития взаимоотношений политических партий и аналитических центров, то правильнее всего исходить из того, что в обозримом будущем вряд ли следует ожидать повышения градуса идеологизированности российской политической жизни, заметного роста доверия к партиям со стороны населения или выхода на арену новых централизованных массовых партий. Если учесть, к тому же, маловероятность полного перевода выборов на пропорциональную систему, то можно констатировать, что на политическом пространстве остается еще немало простора для деятельности независимых аналитических центров, не вовлеченных в сферу деятельности наиболее крупных партий.

Yury KORGUNIUK,
The regional public foundation
“Computer Science for Democracy” (INDEM Foundation, Moscow)

In every country think tanks have had their specific relations with political parties. In some cases think tanks are independent of parties, in some cases the former are affiliated with the latter. The reasons different in each case, but one may discover certain common factors.

When parties just appear on the political scene there are no think tanks because the ‘political market’ is still non-existent. The parties and other political actors (except the government) are too poor. Besides, at that moment the parties are just groups of intellectuals who draft political platforms and elaborate strategies and tactics of electoral campaigns on their own. And sometimes they do it better than any professional.

But even when parties mature it doesn’t mean that think tanks would ‘automatically’ flourish. They can fail to achieve prosperity because society is too politicized. When the political maneuvers resemble the military ones, there is no need in specialized agencies the task of which is to attract attention of the general public to political issues. Besides, political parties can always resort to volunteers who are ready to work without remuneration.

On the contrary, when the public loses interest in politics, demand grows for experts who possess sophisticated technologies for attracting people’s curiosity and who are able to invent non-trivial tricks. Thus think tanks find fertile soil for their activities.

Whether think tanks would be independent or, on the contrary, affiliated with large political parties, depends to a considerable degree on the nature of these parties. The centralized mass parties are inclined to make think tanks just a subdivision of their apparatus. On the contrary, the parties of cadre type where power is concentrated in the hands of ‘notables’ (as a rule, parliament members) prefer to work with independent think tanks.

Struggles between factions and clans in the party’s leadership and a high degree of political uncertainty also contribute greatly to think tanks’ independence. The electoral system of the country also has a decisive impact on the think tanks. The one-seat district system develops independent think tanks which assist first of all individual candidates and the parties in the second place. Under the proportional representation system the think tanks tend to gravitate to the sphere of influence of ‘Big Brothers’, that is major political actors.

It is possible to distinguish three stages in the history of relations between parties and think tanks in present-day Russia:

• 1989-91: the initial stage of new Russian parties’ evolution when think tanks had just appeared not as agents at the ‘political market’ but rather as groups of enthusiasts who cooperated with the parties free of charge.
• 1992-99: the period of crisis of the ‘first-wave’ parties and of a boom of independent think tanks.
• 2000 till today: the period of stable relations between the most influential parties and the most respectable think tanks.

In the initial stage (1989-91) the newly-born political parties had not had enough money to hire professional political experts, and besides, such experts were virtually absent. But their shortage was compensated by abundance of enthusiasts who were ready to do the same work free of charge. At that time, political parties were in most cases nothing more than clubs of like-minded intellectuals who were selflessly engaged in politics and achieved good results despite lack of resources.

It would be right to note that the main reason for success of these new parties was not political genius of their leaders but the political situation itself. Society was politicized to the very great degree. The main controversy had developed between the Communists (the CPSU) and democrats and everybody who entered politics had to join one of the camps.

The greater part of the newly-born think tanks (the Center for Applied Political Research INDEM among them) took the democratic side without hesitation. The independent think tanks had got no money for their services to the parties and earned their living through contracts from business enterprises (opinion polling or data base maintenance) or grants. Think tank experts helped the parties mainly because they shared the same political beliefs.

The second stage (1992-99) was characterized by obvious decrease of public interest in politics, growing mistrust in politicians and lessening role of ideology in the political life. Until 1991, the best way to be elected had been to declare oneself an advocate of democracy and an opponent of the CPSU, since 1992 the candidates preferred to emphasize their pragmatism, professionalism and absence of political beliefs.

Such political environment encouraged appearance of independent think tanks. More than that, to a certain degree the independent think tanks had replaced political parties as specialized entities the task of which is to place their candidates to elected offices. Some parties, for example the Republican Party of Russian Federation or the Democratic Party of Russia, became a kind of camouflage for think tanks which would handle an electoral campaign for everybody able and willing to pay.

At that period many think tanks obtained possibility to take part in establishment of political parties, sometimes from the very outset, and to get their fees for it. For example, the EPI-Center led by Grigorii Yavlinskii and Viacheslav Igrunov’s Institute for Humanitarian and Political Research participated in creation of ‘Yabloko’, the ‘Politika’ Foundation with Viacheslav Nikonov at the head and Igor Bunin’s Center of Political Technologies were actively involved in creation of the PRES (Party of Unity and Accord of Russia) (1993), ‘Russia Is Our Home’ (1995) and ‘Fatherland – All Russia’ (1999) movements. The Center of Political Situation and the Foundation for Effective Policy helped in establishment of ‘Unity’ (‘Edinstvo’) party.

The Center for Applied Political Research INDEM took part in creation of the Constructive Ecological Movement ‘Kedr’ (‘Cedar’) in 1992-93. In particular, it was INDEM’s experts who convinced the ‘Kedr”s founders to make it an environmental organization. They invented the party’s logo and drafted its Program and Charter. Also, the INDEM’s experts prepared an electoral platform but ‘Kedr”s leaders discarded their advice and turned to another think tank. As the result, ‘Kedr’ lost the elections.

It’s worth to note that the independent think tanks work in the field of ‘party construction in the early 90s was of a creative nature, and experts were able to contribute to electoral successes of political actors. However, in 1997-98, importance of the think tanks fell and many of them evolved into mediators between ambitious people who wanted to have their own party and the Ministry of Justice officials who were ready to accept bribes for registration of fictional organizations. Those think tanks which valued their reputation stopped their participation in such “party construction”.

As to relations between the largest parties and the most respected think tanks, they had become more differentiated and more and more depended on the degree of ideologization of each party.

The most ideologized parties either used their own experts or continued cooperation with like-minded think tanks free of charge. The Communist Party of the Russian Federation (CPRF) closely worked with Alexei Podberezkin’s RAU Corporation and the Center for Research of the Political Culture of Russia led by Sergey Vasiltsov. ‘Yabloko’ cooperated with the EPI-Center and the Institute for Humanitarian and Political Research while the ‘Democratic Choice of Russia’ party was assisted by Egor Gaidar’s Institute for the Economics of the Transitional Period and the Center for Legislative and Parliamentary Activities headed by Yulii Nisnevich.

Deideologized parties, first of all the so called ‘party of power’, needed the help of professional experts from the very beginning but had to pay big amounts of money for this help. No experts would agree to work free of charge for such parties.

The third stage (2000 till today) can be described as intertwining of the trends typical for the first and second stages.

For the most part, the elections in Russia, as before, are held in accordance with the one-seat district system and the voters treat the parties skeptically. Thus the independent think tanks will have plenty of work for a long time. Besides, according to the new legislation, all political parties have to re-register and the think tanks also benefit from this.

On the other hand, only five parties have real chance to win elections: the CPRF, ‘The United Russia’ (‘Edinaya Rossia’), the Union of Right Forces (Soiuz Pravych Sil – SPS), ‘Yabloko’ and the Liberal-Democratic Party of Russia. Think tanks which work with other parties deliberately deceive their clients.

Nowadays, the most influential think tanks provide more specialized services to the largest political parties. As a rule, the parties draft their platforms and work out plans for electoral campaigns themselves and resort to think tanks only when solving technical problems. However, the parties do it in different manner.

For example, the SPS is a quite ideologized party and therefore has sufficient number of its own ‘highbrows’ who are able to generate fresh ideas. The party also has many adherents among the intelligentsia who are ready to work without remuneration. In fact, the main problem of the SPS lays not in production but in overproduction of ideas. Selection of workable ideas is the task of a special party body, the Creative Council. On the other hand, the SPS leaders cooperate with think tanks when they need more specialized services – informational, technical, etc.

“Yabloko” has enough experts and too little money. Because of this the party resorts to outside experts and think tanks only during electoral campaigns.

The CPRF traditionally relies on its own intellectual forces and cooperates with like-minded think tanks only when they work free of charge.

“The United Russia” invites think tanks to take part not only in solution of technical problems but in drafting of platforms and preparation of plans for electoral campaigns. As the party is a conglomeration of big and small clans and clienteles, it cooperates not with a single think tank but with several ones, and every clan tries to enlist help from ‘its own’ think tank.

The LDPR invites only individual experts and not think tanks.

* * *

It seems likely that the independent think tanks will survive on Russian political scene for a long time in the future because the political life will unlikely become ideologized too much, the voters will unlikely treat parties with much greater respect, the elections will unlikely be carried in accordance with only proportional system, and new mass centralized parties will unlikely appear.

Игорь БУКАТАРУ,
Институт государственной политики (Молдова)

Положение структур третьего сектора в Республике Молдова достаточно проблематично. Особенно много проблем появилось после прихода к власти партии коммунистов.

Исходя из этого, один из главных вопросов, который стоит перед гражданским обществом в нашей стране, это: оказывают ли компоненты, составляющие третий сектор, существенное влияние на процесс демократизации, становление правового общества в Республике Молдова?

В результате проводимых исследований, можно констатировать тот факт, что в нашей стране некоммерческие организации не способны эффективно выполнять такие функции, как:

• обеспечение прозрачности политических процессов;
• способствование политической социализации;
• ободрение активного политического поведения.

Есть много аспектов, которые способствуют такому положению вещей. Например, неэффективная законодательная база, проблемы внутреннего финансирования и т.д. Но я бы хотел выделить один момент, это практически полное отсутствие легитимности НКО.

Специфика нашего общества — это патриархальный и подданнический тип политической культуры. В большинстве своем, население республики сконцентрировано в селах. В этих населенных пунктах, к сожалению, уровень политической культуры очень низкий, и о деятельности НКО население практически не информировано. Задача молдавских Общественных организаций заключается в поднятии политической культуры сельского населения, посредством так называемого «хождение в народ». Их цель — политическая социализация населения. Гражданин должен поверить в свои силы, в то, что он может что-то изменить в стране.

Что касается положения аналитических центров в Молдове, то здесь можно выделить два аспекта: теоретический и эмпирический.

На теоретическом уровне, термин «think tanks» используется только в узком кругу представителей третьего сектора.

На практическом уровне, как феномен, это уже не новость для Республики Молдова.

Аналитические центры немногочисленны. Среди них можно выделить такие структуры как: Institute of Public Policy (Директор г-н Барбэрошие), центр политических и социологических исследований CAPTES (директор г-н В.Мошняга), центр IST (директор г-н Дорош). В отношениях с партиями, в большинстве случаев они зависимы, потому что общество очень идеологизировано. А это не способствует развитию независимых «think tanks–ов». Еще одна причина такого положения вещей состоит в том, что в нашей стране отсутствует «рынок», на котором могут быть востребованы аналитические центры.

То, что наша многопартийная система еще не сформировалась, является главной причиной слабого развития аналитических центров. Об их слабом развитии говорит, и тот факт, что они ищут финансирование за пределами государства. Также нужно отметить и то, что услуги «think tanks–ов» совсем не востребованы государством.
Результаты на лицо.

Igor BUCATARU,
Association for Participatory Democracy (Moldava)

The situation of third sector structures in the Republic of Moldova is rather problematic. Problems became especially numerous following the Communists coming to power.

In view of that, one of the major problems that the civil society is facing in our country is whether the third sector components have any significant effect on democratization and development of the law-based society in the Republic of Moldova.

As a result of the conducted surveys, it could be stated that non-profit organizations in our country are unable effectively to perform such functions as:

• ensuring transparency of political processes;
• promoting political socialization;
• encouraging active political behavior.

There are quite a few aspects contributing to such situation. The include, for instance, the ineffective legal basis, problems of domestic financing, etc. However, I would like to outline one point, specifically that NGOs are practically completely illegitimate.

A peculiar feature of our society is the outdated and subservient type of political standards. Most of the population in the republic lives in the rural areas. There, regrettably, the political standards are very low, and the public has practically no idea of NGO activities. The task of NGOs in Moldova is to raise the political standards of the rural population through the so-called “going to the people” aimed at political socializing of the population. A citizen should have faith in himself and his ability to change things in the country.

     As for the status of think tanks in Moldova, there are two aspects here: a theoretical one and an empirical one.
At the theoretical level, the term “think tank” is used only within the narrow circle of third sector representatives.
At the practical level, as a phenomenon, it is not a new thing for the Republic of Moldova.
Think tanks are not numerous. Among them one should mention such structures as the Institute of Public Policy (headed by Mr. Barberoshie), CAPTES Center for Political and Sociological Studies (headed by Mr. V.Moshnyaga), and IST Center (headed by Mr. Dorosh).
They are mostly dependent in their relationship with parties. It is because the society is too indoctrinated, which is not conducive to development of independent think-tanks. Another reason for such state of affairs is the fact that there is no market for think tank services in our country.
The fact that our multi-party system is still in the phase of shaping is the main reason for inadequate development of think tanks.      The fact that they seek for financing abroad is another sign of their underdevelopment. It should also be indicated that think-tank services are in no demand of the state at all.
The result is quite obvious.

Александр ЮРИН,
Институт развития избирательных систем (Москва)

Партии и негосударственные организации в России в роли посредников между властью и гражданами.

Сегодняшние взаимоотношения между политическими партиями и общественными (негосударственными) организациями в России во многом обусловлены тем наследием, которое досталось нашему обществу от предыдущего строя. В течение поколений гражданам СССР прививались идеи о превосходстве государственного над частным, общественного над личным, абстрактного над конкретным. Вся жизнь была подчинена обслуживанию идеи, которая подменяла нормальные ориентиры.

В результате, на момент распада СССР, разные республики оказались на разных этапах готовности общества к радикальным общественным переменам. Население России, служившее на протяжении поколений объектом социального эксперимента, получило в наследство искривленную структуру общества и государственного управления, с иррациональной организацией производства, без частной собственности и без признания общечеловеческих ценностей, неэффективной системой контроля над всей жизнью, нарушенными связями с гражданами, военно-промышленным комплексом, отягощенным одновременно комплексами превосходства, исключительности и неполноценности.

Считается, что Россия прошла длинный путь с момента развала СССР, но очень важно понять, сколько еще необходимо пройти.

Внешние изменения, позволяющие причислять Россию к демократиям, повлияли на общественное развитие в меньшей степени, чем того можно было ожидать. Многопартийность, зародившаяся еще в 1989 году, не получила развития, несмотря на попытки как власти, так и оппозиции организовать массовые политические партии. Негосударственные организации, которые стали создаваться даже раньше, чем партии, не стали органической частью общества. Они не представляют особой опасности для власти и не претендуют на выражение воли избирателей, в отличие от партий, поэтому, в основном, были предоставлены сами себе.

Это находит подтверждение в том, как именно власть рассматривает ту среду, в которой сама существует. Власть постоянно проговаривается, называя общество «населением» . На сегодняшней стадии развития гражданского общества в России пока нет достаточного количества граждан. Само общество атомизировано, состоит из фрагментов, разделенных географически и социально; связи между ними либо разрушены, либо еще не установлены, поскольку отсутствуют объективные условия.

До сих пор общество дает власти сдачу теми же деньгами, отстраняясь от государственного управления и полагаясь в решении всех вопросов на того, кому принадлежит власть. Власть рассматривается большинством, как нечто отдельное от «государства», однако само большинство не хочет ничем быть обязанным «государству», подсознательно не рассчитывая ничего получить от него взамен. «Население» упорно уклоняется от службы в вооруженных силах, уплаты налогов, оплаты коммунальных услуг, но требует от государства того, что когда-то было где-то записано, – бесплатного медицинского обслуживания, квартир, общественного транспорта, охраны порядка. Многое из этого должно работать совершенно иначе в новых экономических условиях, и по сей день бесплатно и доступно только тем, кто участвует в распределении этих благ.

Это противоречие также было получено в наследство от СССР , и прекрасно сохранилось, несмотря на то, что с 1992 года прошло целое десятилетие.

Существуют объективные причины, по которым радикальных изменений в обществе не произошло. В конце второго тысячелетия в России старое общество разложилось, а новое еще не создано. Государство, которое должно быть внешним проявлением самоорганизованного общества, существует теперь, как вещь «в себе». В какой-то момент эта часть практически отделилась от общества, посчитав, что можно обойтись и без него.

Не в последнюю очередь это объясняется уникальной ситуацией, которая в России приводит к консервации существующего положения на неопределенный срок. Необходимо понять, насколько реально рассчитывать на социальные изменения в ближайшие годы.

Россия располагает богатейшими природными ресурсами, которыми нужно было бы распоряжаться с умом, чтобы ими могли воспользоваться наши внуки. Ранее (до 1992 года) эти ресурсы использовались бездумно, для доказательства превосходства над другими странами (приблизительно до 1976 года), а потом – для того, чтобы покрыть дефицит продовольствия, потом – для отчаянных попыток удержаться на плаву. Ни одна из этих целей не ставила приоритетным развитие личности, улучшение условий жизни, сохранение стратегических ресурсов для последующих поколений. Такое впечатление, что власти даже не пытались планировать развитие страны на 5-10 лет вперед и просто старались, во что бы то ни стало, удержаться у руля.

После 1992 года ситуация не улучшилась – ресурсы вывозятся. Теперь впечатление такое, что власти не уверены, что им удастся удержать огромные территории, где находятся эти ресурсы, поэтому стараются продать сейчас как можно больше. Отсутствие реальной связи между гражданами и властью, невозможность, хоть как-то повлиять на формирование и распределение бюджетных средств, приводит к тому, что власть может бесконтрольно распоряжаться государственным бюджетом в своих интересах.

Вопрос о роли таких демократических институтов, как партии, тесно связан с тем, какое место они занимают в жизни и какие социальные группы обслуживают. Если попытаться упростить картину и свести ее, графически, к некой растекшейся яичнице, то можно говорить о двух отдельных структурах, существующих сегодня в России и выполняющих различные функции.

Одна структура – государственная, имеющая некую внутреннюю организацию. Около 17 миллионов человек в России сейчас получают зарплату из госбюджета (Сектор А и Б). Лишь часть из них – госслужащие, но есть и военные, работники МВД, таможни, медсестры, ученые, работники культуры, детских учреждений. Работники местного самоуправления, поскольку оно не относится к органам государственной власти (согласно Конституции), должны находиться как раз на границе между А и Б. Вторая структура – гражданская. Есть нечто связующее между этими структурами – деньги и доступ к социальным благам (бюджетным средствам, предназначенным для всего общества).

Сектор А и Б – минимум 17 миллионов человек;
Сектор Г – неработающая молодежь(35-40 миллионов), инвалиды и пенсионеры (около 30 миллионов);
Сектор В – экономически активное самостоятельное население (около 50 миллионов)
(Данные очень приблизительные, оценка).

К моменту развала СССР, структура общества и эффективность государства уже не соответствовали современным требованиям; плановая экономика исчерпала свои возможности. Поражение в холодной войне и распад социалистического блока привели к некоторой экономии средств, ранее уходивших на поддержку «мира во всем мире», но это не могло помочь в развитии страны.

Одновременно с экономическими сдвигами, в попытках оптимизации государственных расходов, произошли серьезные сдвиги в обществе. При сокращенном объеме государственных доходов удалось сохранить нетронутой структуру государственного управления, унаследовав союзные структуры (Сектор А), и, в пропорции к остальным секторам, она стала представлять еще большую нагрузку на государственный бюджет. Сектор Б был предоставлен сам себе, научные и исследовательские работы не финансировались годами, в надежде на то, что все сотрудники разойдутся и удастся сдать помещения в аренду; больницы и детские садики практически не строились. Более других пострадал сектор Г, который должен обеспечивать воспроизводство общества и нормальные условия для пожилых и инвалидов. Сектор В тоже был предоставлен сам себе и до сих пор выживает, несмотря на новые изобретения правительства.

Для изменения в социальной структуре, в первую очередь, были уничтожены накопления людей, поскольку они значительно превышали ресурсы системы. В таких условиях значительная часть общества была вынесена на обочину жизни и маргинизировалась. Этих людей, в полной мере, нельзя назвать гражданами, поскольку они не принимают участия в гражданской жизни – почти не имеют денежных доходов, не платят налогов, не пользуются социальными гарантиями (по причине их отсутствия), никак не связаны с другими секторами общества и ничего не надеются получить от государства. Единственное, что государству требуется от таких людей, которые живут на прожиточном минимуме или полностью находятся в теневой экономике – это служба в Вооруженных силах и участие в голосовании.

Не меняя структуры перераспределения доходов, государство приспособило правила и законы для того, чтобы внешне соблюсти демократические процедуры (многопартийность, выборы, и т.п.). Вопрос в том, насколько эта система жизнеспособна, если ничего не менять и далее?

На протяжении нескольких избирательных циклов мы наблюдали изменение приоритетов Кремля – от отказа от политических партий до внедрения смешанной системы на выборах, даже в регионах России. Любопытно, что те регионы, где подобная система действует уже около 10 лет, не могут похвастаться бурным развитием многопартийности. Тем не менее, закон протолкнули через Думу, в надежде выбить лучшие позиции для торга Кремля с местными князьками.

Единственной партией, которая располагает региональными структурами, активистами и добровольцами является КПРФ. Она же используется властями в качестве пугала для западных кредиторов. Реального влияния на политику правительства КПРФ не имеет, по причине полного контроля законодательного органа исполнительной властью. Остальные партии либо целиком находятся в государственном секторе («Отечество», «Единство», СПС), находятся на границе (ЛДПР), либо маргинализировались («Яблоко»).

Логично предположить, что НГО захотят сотрудничать с любой партией, у которой есть ресурсы на осуществление какого-либо проекта. Для этого партия должна быть правящей… или иметь возможности и желание заниматься общественно важными проектами. Однако, любая работа с партиями, находящимися в оппозиции, подрывает возможность далее сотрудничать с государственными организациями…

Теоретически партии должны быть заинтересованы в контактах с НГО, хотя бы для приведения своей программы в соответствие с чаяниями граждан вне партийной структуры. То, что все программы похожи, говорит, что такая работа ведется, либо она делается через подрядчиков-политтехнологов. Но сейчас это уже не так важно, поскольку, с новым законом о политических партиях, положен некий водораздел – одни партии институционализировались и стали частью системы, другие остались за ее рамками. Теперь у партий, представленных в Думе, нет повода общаться с гражданами – их будущее довольно безоблачно.

Основные вехи движения общества за последние 10-12 лет:

1. Общих ресурсов на всех не хватает, либо просто невыгодно допускать к ним всех граждан России.
2. Оптимизировать управление обширной территорией правительство не способно.
3. В результате не удается сократить количество чиновников и обслуживающего персонала, не получается повысить их эффективность.
4. На науку, культуру, спорт и иные социальные направления денег не остается.
5. На общественные обязанности у государства денег не остается (содержание социальной сферы).
6. Деньги на оборону государство предпочитает изыскивать за счет сокращения расходов на социальные цели, либо просто ждет изменения конъюнктуры на природные ресурсы.
7. Экономически активное население, в большинстве своем, не имеет связей с другими секторами, за исключением сугубо экономических.
8. Государственное управление никаким образом не зависит от существования остальной части общества, неподотчетно и непрозрачно.
9. Государственное управление существует, исключительно за счет перераспределения земельной ренты, и не заинтересовано в развитии экономически активного сектора, поскольку это единственная, самостоятельная часть общества, которая может и должна предъявить счет своим слугам.
10. С 1999 года все действия государственного сектора направлены на закрепление, существующей ситуации (establishment) через контроль над всеми потенциально опасными институтами: СМИ, судами, силовыми министерствами, законодательными органами и даже партиями.
11. Существование оппозиции признается вредным явлением. Оппозиция сразу же выносится на обочину общественной жизни (становится маргиналами). Все остальные партии соперничают в попытках угодить власти.
12. Государственный сектор имеет возможность банальной скупки самых недовольных представителей из любого сектора для предотвращения опасного для сектора А развития (путем перераспределения ресурсов).
13. Существование негосударственных организаций, независимых от поддержки властей, рассматривается неодобрительно; налаживание сотрудничества с государственными органами идет трудно.
14. Есть определенное количество НГО, созданных под использование бюджетных либо муниципальных средств, и находящихся под контролем государства.
15. Сотрудничество между политическими партиями и НГО во многом зависит от их доступа к ресурсам.
16. Партии – чужеродный элемент в российском обществе и создаются сверху, не выходя из государственного сектора. Им нет необходимости вести реальную работу с гражданами или негосударственными организациями.
17. Никаких условий для преобразования структуры общества в России не создается.
18. В настоящее время идет консервация сложившейся структуры на неопределенный срок.
19. НГО и просто социально активные граждане, тем не менее, могут использовать противоречия внутри секторов для обеспечения своих интересов.
20. Для этого могут и должны использоваться партийные структуры.

Выводы:

У России нет задела, который мог бы позволить не беспокоиться за будущее. Сложившаяся структура общества не соответствует потребностям нового тысячелетия, а наркотик вывоза за рубеж природных ресурсов, принадлежащих нашим внукам, консервирует существующую ситуацию. Вместо того, чтобы пустить бесцельно прожигаемую земельную ренту на подготовку новых кадров, науку, здравоохранение, эти ресурсы идут на содержание безмерно раздутой бюрократии, генералов и охрану существующего строя.

Никакой стратегии развития страны на десятилетия вперед мы пока не увидели.

Если такая ситуация сохранится еще в течение 5-10 лет, то Россия безнадежно отстанет в развитии от остального мира и окончательно превратится в сырьевой придаток и буфер между Европой и Азией, которые будут отделены от нее железным занавесом.

Для того чтобы этого не произошло, необходимо снести барьер между секторами общества и сдвинуть центр внимания (приоритеты) на народ. Только это должно быть сделано не своим, особым и никому не известным путем, поскольку он неизбежно приведет назад к патерналистскому тоталитарному государству, которое держится на экспансии (территориальной, или за счет вывоза ресурсов). Нужно освободить инициативу народа и предпринимательства и мудрыми законами, справедливым судом создать условия для накопления достаточных сил, чтобы, на равных, существовать в третьем тысячелетии.

Негосударственные организации в этом процессе должны играть важную роль, но многое зависит от того, сколько еще лет собираются прожить государственные чиновники, которых никто не избирал, но которые никогда не отдадут своего места у корыта, если их к этому не вынудить.

Alex YURIN,
Institute for Election System Development (Moscow)

Parties and NGOs in Russia as Connectors between the Power and the Citizens

Today’s relationship between political parties and non-governmental (public) organizations is haunted by the legacy of the past. Generations of Soviet citizens had been raised brainwashed about superiority of the state over the private, of the public over the personal, of the abstract over the concrete. The entire life had been compelled to service the ideas that substituted normal human values.

At the moment of dissolution of the Soviet Union different republics ended up with a different degree of preparedness for radical social changes. Population of Russia had served the object of unhealthy social experiment for generations. It had inherited a warped social structure and a system of governance with irrational economy. With no private property and no recognition of human values, totalitarian control and no feedback from the citizens, with military build-up out of proportion, the society was haunted with a combination of complexes of inferiority, superiority and exclusiveness.

Russia is believed to have walked a long way since the moment the Soviet Union split up and it’s important to understand how many more miles are still to go.

External repairs that allow calling Russia a democracy have influenced social development to a smaller degree than it could have been expected. Multiparty system born in 1989 did not flourish regardless of the attempts by the power or the opposition to create political parties with real field structures. Non-governmental organizations had come into existence even before political parties but failed to become an integral part of the society. They represent little problems to the state and do not pretend to express voter’s will. So they were left to their own design.

Funny how the power identifies the environment it exists in. It continues to be a state within the state! The classic Freudian slip of the power is when they call the society “the population” . In today’s Russian civil society there are not enough citizens. The society is atomized and fragmented, divided geographically and socially. Connections between different parts are either destroyed or inexistent.

The society is paying back with the same money – withdrawing from the governance and relying on whoever is in power to solve all problems. The power is viewed by the majority as something separate from “the state”, but the majority itself doesn’t feel they owe anything to “the state”, subconsciously not counting on getting anything in exchange. There is a certain contradiction though: the “population” is trying to evade military draft, taxes, paying utility bills, but demands things that once were proclaimed as available to everyone – free medical insurance, public transportation, free apartments, law enforcement, etc. Many of these should operate on an absolutely different basis and are available for free only to those who are in charge of distributing the public wealth.

This contradiction is also a Soviet heritage and it has preserved perfectly despite all the years passed after the deceased Union.

There must be explanations as to why the Russian social structure didn’t suffer radical changes. By the end of the millennium old Soviet society had decayed but nothing was created to replace it. The state that is meant to be an outer form of a self-organized society now exists as a thing-in-itself. At a certain moment this part fell off the society believing it can live on its own.

To a considerable degree this is explained by the unique situation that may conserve the state of things in Russia for indefinite period. It is important to see, however, whether social changes may happen over the next decade.

Russia owns the richest natural and mineral resources that should be used wisely as they belong not to us but to our grandchildren. Before mid-seventies these resources had been used to finance insane ideas of a superpower, later – to cover the deficit of inefficient economy, and then simply in a desperate effort to stay afloat. Unfortunately, none of the above had social development as a priority, or such things as improvement of living standards or conservation of natural reserves for the future generations. All this leaves the feeling that the power never tried to plan the nation’s development for 10 years in advance and was only trying to stay in power…

The situation didn’t change after 1992 – the resources are being sold and now the power is not sure they will be able to keep the territories they manage. Hence they are trying to sell as much as possible now. Lack of communication between the citizens and the power, inability to influence the budget or its distribution allows the power to manipulate redistribution of the budget in their own interests.

The role of democratic institutions and parties is closely connected with their place in real life and with what social groups they service. While trying to simplify the picture we come to a graphical “fried egg” design. When we try to focus on the fried egg we get two major social groups with different functions.

One group is “the state” (or the governmental, as having the income directly from this source and servicing the state, and supposedly, the society), with some obscure structure. About 17 million people officially get their income from the state (Sectors A and B). Only Sector A is what can be called “public servants” although in Russia this would be an insult, so let’s call it “Management”. Sector B allocates other officials – local self-government, rank and file military, police and the customs officers and also scientists, education, state and municipal medical staff, kindergartens and other former socialist state structures. In other words, Sector B shows how much the society can afford to spend for its maintenance.

The other group is the civic one (non-governmental), with Sector C producing enough income for the entire society and Sector D dependant on state or directly on other sectors (supported by relatives or charity).

What links all the sectors is the money and access to social benefits that ideally should reach each citizen.

The yellow indicates the amount of state (government) funds and social benefits available to each sector. The white indicates that some people are left out of this social process (alienated from the society or marginalized).

The dotted line indicates the approximate place of the state/public (governmental/nongovernmental) sectors in the Soviet Union.

This is roughly the division per sector in today’s Russia:

This figure illustrates sources of income and allocation of public wealth in today’s Russia.

As a point of reference, the place of the Soviet distribution system by late ’80s is indicated in dotted line. (As the state, the public and the social were all blended into one, under communism any life outside of these boundaries was next to impossible. The division was vertical and sectors B and D oriented on equal misery and state support hated sectors A and C. Misbalanced social structure and irrational redistribution of resources led to total economic insolvency of the regime.)

Horizontal axis divides the governmental and non-governmental sectors; the vertical axis shows dependence or independence of citizens in generating their income.

The white indicates the current Russian population; the yellow indicates the amount of public wealth redistributed to different sectors.

• Sector A – Government, state and other top officials from federal and regional structures; army, police, KGB, the Customs, tax police officers, etc;
• Sector B – Local self-government staff, military, police, KGB, customs, tax police rank-and-file, etc. Social workers, education, public health, public transportation, culture, etc.
• Sector C – Citizens generating public wealth;
• Sector D – Non-working youth (younger than 18) and students; retired and disabled citizens.

This is roughly the division per sector in today’s Russia:
Sectors A (Management) and B (Maintenance) – about 17 million people.
Sector C (Production) – working age citizens (about 50 million).
Sector D (Reproduction) – non-working youth (35-40 million), retired and disabled (about 30 million).

The horizontal axis indicates citizens’ dependence or independence in terms of income generation. It shows that Russian society is in need of change as the yellow is accumulated in the state managerial sector and other sectors are neglected. What this leads to is problems in each sector – decay for Sector A, corruption for Sector B, poverty and pauperization for Sector D, mafia crime and no stability for Sector C.

Noticeably, the distribution of public funds is totally out of proportion, as citizens have no say in it.

By the time the Soviet Union collapsed its social structure and state efficiency could not respond to the challenges of global competition; the planned economy had exhausted itself. The defeat suffered in the cold war, the disintegration of the socialist camp allowed some redistribution of resources but it already couldn’t help the nation’s development.

The predominantly paternalistic society was very slow to react and while the state was trying to optimize the costs the society started disintegrating. After more than ten years of living in new conditions the state managed to keep basically intact the structure of governance and absorbed most of the Soviet Union federal government structures in Sector A. Compared to other sectors it now represents a much bigger burden on the state budget. Sector B was left without funding in hopes that people will simply drift to other sectors (meaning primarily Sector C); no money was going towards science, new hospitals kindergartens, etc. As Sector B continued shrinking, it left a lot of people outside – mostly those who couldn’t adapt or protect themselves. It was too dangerous to do the same with the army, which also belongs to the same sector as servicing the entire nation. Other officials and social workers from this sector found a way to survive by converting their positions into cash.

Sector D suffered more than any other since those people have no means to protect themselves and rely on the rest of the society to take care of them. Sector C is still surviving and trying to adapt regardless of the new inventions of the government.

To be able to shift the income to themselves, the Government destroyed the savings accumulated by generations of Soviet people – they exceeded by far the system resources, initially not available for money. Such a shift could have been justified only if the funds were directed to social and economic reform, but it didn’t happen. In new conditions a big portion of the society was left out of the process and became marginalized. These people are not fully citizens as they abstain from social life – they barely have income and don’t pay taxes, they don’t use social benefits for lack of those, they are not linked with other sectors of the society and don’t hope to get anything from the state (or the society). The government remembers about such citizens only when it needs them for the army or on election day.

Without changing the structure of redistribution of public wealth the government adapted rules and laws to ritualize democratic procedures (multiparty system, elections, etc). How viable is this construction if no changes take place in it? That is the question.

We have observed how the Kremlin has changed its priorities several times during the past election cycles – from no need for political parties to imposing mixed election system even at the regional level, where people don’t know what a party looks like. Curiously, the regions where similar system is operating for about a decade can’t boast flourishing political systems. Nevertheless the law was pushed through the Duma in hopes to get better positions for Kremlin in bargaining with local chieftains.

The only party that has local structures, activists and volunteers is the Communist Party. It’s almost entirely placed in sectors D and B and apparently has some support from Sector C. The party is used to scare western creditors but has no real influence over the government as the Duma is under full control of the executive. Other parties are entirely in the governmental sector (Otechestvo, Edinstvo, SPS and other “center” parties), between A and C (LDPR) or beyond the margin in B, C and D (Yabloko).

Logically, an NGO would prefer to cooperate with a party that has resources for a project that interests both. Unfortunately, such a party has to be the ruling one… or must have the will and possibility to conduct projects important for the public. However, any cooperation with opposition parties even on social projects damages future opportunities for cooperation with the state-controlled structures.

Political parties should be interested in contacts with NGOs for sheer need to adapt their platforms with issues of importance for the citizens. The fact that you can’t tell one party platform from another tells that they do have such practices, or similar jobs are done by contracted PR companies. With the new law on political parties some of them got institutionalized and now don’t need to worry about platforms or talk to the citizens – their future in Duma is more or less guaranteed.

In a scoop, these are the observations of what Russia has reached in the last 10-12 years:

1. Public wealth is not enough to reach everyone, or it is simply pointless to waste it on all Russian citizens.
2. The government can’t optimize management over such a big territory.
3. The government fails to reduce the number of officials or to make them more efficient or responsible – in a democracy they would be hired by the society, in Russia they are hired by the state… The bureaucracy has even grown during the last decade.
4. No funds are available to spend on the science, culture, public sports and social projects.
5. The government can’t finance social benefits – its major function.
6. The government prefers to finance projects in Sector B (like defense budget) from Sectors C and D, or simply wait for changes in the oil market.
7. Sector C has little connections (other than economic) with any other sector of the society while in fact it should take care of everything (hire and fire managers and maintenance staff).
8. The government in no way depends on existence of other sectors; it is not transparent and not subordinate to any part of the society.
9. The governance in general exists thanks to redistribution of public wealth that is formed primarily from exporting oil, gas and raw materials.
10. The government objectively is not interested in developing Sector C as the only independent part of the society that can and may one day ask for an account or total audit to see how efficient public servants are.
11. Since 1999 all activities of Sector A are directed to consolidation of existing situation through total control over potentially dangerous institutions: media, courts, military and law enforcement bodies, legislative bodies of all levels and even political parties.
12. Any opposition is declared destructive and is pushed out to the margins of social life. Remaining parties compete to please the powers.
13. Sector A has a way of buying off (through redistribution of resources) the most noticeable critics and most disgruntled representatives from other sectors to prevent dangerous developments.
14. Independent NGOs with funding from sources outside of public funds are viewed disapprovingly.
15. Coordination of projects with the government is encumbered by eagerness of the power to control everything.
16. Certain number of NGOs was created with the sole purpose to use budget or municipal funds; even when not, they still are strictly controlled by the state.
17. Cooperation between political parties and NGOs depends on their access to funds and resources.
18. Parties are foreign element in the current Russian landscape; they are created by the government and don’t leave Sector A. They have no need to conduct fieldwork or cooperate with NGOs.
19. No conditions to reform the Russian social structure are created.
20. Existing structure is being cemented to stay as is for indefinite time.
21. NGOs and socially active citizens can still use the contradictions within sectors in the interests of the whole society, and they can use political parties wisely.

Conclusion:

Russia has no stockpiled reserves that could guarantee undisturbed future. The current social structure is behind the requirements of the new millennium. The exports of our natural resources have become a drug addiction that our economy can’t get over with. The warped distribution system is preserving the situation.

Instead of investing money from selling our grandchildren’s resources in preparing new and qualified personnel, in science and public health, they go to finance bureaucracy that grew out of proportion, maintain inefficient defense and law enforcement and ensure security of the regime.

We have seen no clear strategy for the nation’s development for at least 20-30 years.

Unfortunately, if this situation is conserved for another 5-10 years Russia will be left behind the civilized world and will eventually become a raw material base and a buffer between Europe and Asia that will protect themselves by a new Iron Curtain.

If we don’t want this happening we should knock down the walls between the government and non-government sectors and shift the priorities to the people. This should be done not in a traditional Soviet way that doesn’t fit anybody else because it’s authentically and indigenously Russian – such a way will inevitably lead back to paternalistic totalitarian state based on geographical expansion or abuse on natural resources. What needs to be done should encourage popular initiative and businesses. With laws and independent courts we should accumulate enough energy to compete in the third millennium.

An important role in this process belongs to NGOs as conductors of popular will, but much more will depend on how many more years the public servants that were never elected by us are planning to live here. They will never start acting unless they are forced to do it.

Ігор БОТАН,
Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” (Молдова)

Співробітництво між неурядовими організаціями і політичними партіями, фактично, досить природне, оскільки і ті, й інші є громадськими об’єднаннями і представляють так зване громадянське суспільство. У цьому відношенні об’єднання їхніх зусиль, на засадах певних принципів, могло б бути надзвичайно корисним для зміцнення громадянського суспільства. Проте цілі і методологія НУО та політичних партій мають значні відмінності. НУО створюються з тим, щоб громадяни користувалися своїм правом на об’єднання і для переслідування цілей, визначених їх засновниками і прихильниками. НУО, таким чином, переслідують або громадський, або взаємний інтерес. Хоча політичні партії утворюються згідно з тим же правом на свободу об’єднань, їх метою є прихід до влади законним шляхом через популяризацію своїх основних програмних положень серед електорату. Саме тому, дуже часто, політичні партії вважаються чимось на зразок проміжної ланки між суспільством і державними органами.

Оскільки політичні партії переслідують різні цілі, постає питання, чи можуть НУО зашкодити своєму іміджу позапартійних організацій, якщо вони співпрацюватимуть з ними? Це не просто риторичне запитання, оскільки воно передбачене діючим законодавством Республіки Молдова. Так, на президентських виборах 1996 року кожен з основних кандидатів Петру Лучинські і Мірча Снєгур мали підтримку з боку 60-70 НУО. У той час суспільство стало свідком боротьби за забезпечення привселюдних заяв про підтримку з боку якомога більшої кількості НУО. Таким способом імідж-мейкери кандидатів намагалися продемонструвати, котрий з них користується більшою “підтримкою громадянського суспільства”.

Одним з результатів такої широкої підтримки кандидатів на виборах з боку НУО стало ухвалення Закону про громадські об’єднання через кілька місяців після виборів. Закон провів різницю між суспільно-корисними організаціями і організаціями взаємної вигоди; останні користуються більшою фінансовою та іншими видами підтримки. Однією з умов отримання статусу суспільно-корисного об’єднання, який надається Атестаційною комісією Міністерства юстиції, є вимога стосовно того, що неурядова організація була позапартійною і не надавала відкритої підтримки будь-якому кандидату на виборах у минулому. Неурядова організація, яка підтримує кандидата на виборах, може сподіватися на якісь привілеї тільки тоді, коли відповідний кандидат переможе на виборах, в іншому разі вона може очікувати дискримінаційного поводження по відношенню до себе з боку переможця. В обох випадках залучення до політики може зашкодити іміджу НУО як позапартійної організації. Проте відкрита підтримка кандидатів не забороняється, просто такі НУО не можуть претендувати на статус суспільно-корисного об’єднання. У такому випадку вони вважаються організаціями взаємної вигоди тих, хто підтримує певну політичну партію.

Прийняття Закону мало позитивні наслідки, і, протягом наступних трьох виборчих кампаній, НУО утримувалися від надання відкритої підтримки політичним партіям. У той же час Закон дав змогу обговорити шляхи залучення НУО до політики. Дійсно, молдовські НУО, утворені за інтересами з тим, щоб спільно вирішувати проблеми, такі як: захист навколишнього середовища, права людини, проблеми молоді, гендерні питання тощо. Ці організації не можуть ігнорувати державну політику у відповідних сферах, яка проводиться правлячими партіями, і не можуть не висловлювати свою позицію стосовно цієї політики, оскільки вона зачіпає суспільні інтереси. З огляду на це, позиції НУО викликають тим більше довіри, чим менш партійними є неурядові організації. Здається, у середовищі молдовських НУО дійшли висновку про необхідність розрізняти між залученням НУО до політики, шляхом відкритої підтримки політичних партій та програм влади, і сприянням з боку НУО державній політиці задля суспільного інтересу без будь-яких ідеологічних забарвлень. Більше того, виходячи з думки, що НУО повинні стояти поза державною політикою, вони мали б забути про діалог, започаткований Президентом Володимиром Вороніним у рамках Суспільного Пакту, особливо з огляду на те, що президент є також головою Компартії. У такому випадку НУО змушені були б ізолювати себе саме в той час, коли влада бажає “побудувати громадянське суспільство в Республіці Молдова”. З іншого боку, багато скептично налаштованих аналітиків уважають, що важко провести різницю між політичною задіяністю і сприянням підзвітній державній політиці. Різниця між НУО і політичною партією подібна до різниці між дівчиною і заміжньою жінкою, де перша все ще вільна обирати, в той час як друга вже зробила свій вибір і пов’язана ним.

У Республіці Молдова відносини між НУО і політичними партіями не є цілковито досконалими. Одразу ж після парламентських виборів 2001 року, коли переважна більшість демократично налаштованих партій зазнали поразки, ряд ЗМІ, що претендують на статус “незалежних”, а в дійсності є партійними, заявили, що перемога Комуністичної партії сталася завдяки “відсутності громадянського суспільства в Республіці Молдова”. Ці звинувачення адресувалися двом тисячам неурядових організацій, які, хоча і претендували на те, щоб бути частиною громадянського суспільства, були просто “поглиначами грантів”. Звичайно, в цих звинуваченнях є доля правди, але тільки незначна, оскільки падіння демократичних партій є виною самих партій та їхнього керівництва.

Для уникнення подібних звинувачень у майбутньому доцільно з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні причини поразки демократів на виборах та визначити дії, які необхідно здійснити, у напрямку зміцнення громадянського суспільства.

Перш за все, це стосується іміджу НУО та партій у суспільстві. Згідно з останніми опитуваннями громадян, переважна більшість не довіряє ані політичним партіям, ані неурядовим організаціям. НУО, однак, мають більш позитивний імідж у суспільстві, ніж партії та профспілки. Заслуговує на увагу той факт, що, одразу ж після виборів, Володимир Воронін заявив, що він добре усвідомлює той факт, що Комуністична партія перемогла на виборах не завдяки своїй програмі, а, головним чином, завдяки голосам протесту електорату.

Крім того, контрольовані політичними партіями ЗМІ працювали на те, щоб очорнити партії-опоненти. У результаті постраждав імідж усіх політичних лідерів. Лівим та лівоцентристським лідерам закидають на їхнє походження від номенклатури часів СРСР, яка, з проголошенням незалежності, обернулася проти демократів з тим, щоб брати участь у процесі приватизації. Що стосується правих лідерів, то їх звинувачують в обмеженні власного електорату, з огляду на їх вибір на користь національних цінностей, замість загальновизнаних цінностей.

По-друге, демократичні партії програли на парламентських виборах 2000 року через те, що протягом 11 років незалежності життєвий рівень значно знизився, звідси – ностальгія за відносною стабільністю і добробутом радянських часів. Нарешті, політичні і корупційні скандали, за участю лідерів демократичних партій, зокрема тих, що входили до Альянсу демократичних сил, який був при владі у 1998-2000 рр., значно погіршили їхній імідж, хоча і не було доведено, що ці звинувачення були обґрунтованими. Досить цікавим є те, що в ці звинувачення вірять не тільки громадяни, але й самі лідери партій, якщо це стосується їх політичних суперників. Тому політичні лідери весь час закликають до альянсу партій одного спектру, але, за рідкими винятками, такі альянси ніколи не матеріалізуються. Ілюстрацією цього може бути Демократичний Форум Молдови. Він був створений через три місяці після парламентських виборів 25 лютого як самозахист і для “об’єднання демократичних сил” проти політики Комуністичної партії, однак протримався він лише декілька місяців.

Ще одним фактором, що зумовлює поведінку електорату, є невміння демократів розмовляти з виборцями їхньою мовою. Тому тільки ліві партії, які обіцяють розв’язання соціальних проблем, здатні подолати виборчий бар’єр і мати своє представництво. Вітчизняні аналітики пояснюють це відсутністю середнього класу, який у демократичних країнах складає переважну більшість населення, забезпечує політичну стабільність у країні і голосує за ліво- та правоцентристські партії. “Середній клас” визначається відповідно до доходів, що уможливлюють певний життєвий рівень і певну особисту свободу. Оскільки основними цінностями громадянського суспільства є плюралізм і вільна ініціатива громадян, можна стверджувати, що цінностями громадянського суспільства є, фактично, цінності середнього класу і, відповідно, зміцнення громадянського суспільства йде пліч-о-пліч з розвитком середнього класу.

Оскільки Компартія претендує на розбудову громадянського суспільства в Республіці Молдова, вона повинна усвідомлювати той факт, що тим, що вона прагне збудувати, є середній клас, визначений у теорії марксизму як “дрібна буржуазія”. Марксистські лідери писали у першій главі Маніфесту комуністичної партії, яка має назву “Буржуазія і пролетаріат”, що буржуазія має “вирвати значну частину населення з ідіотизму сільського життя”. Не потрібно говорити, що в Республіці Молдова на початку ХХІ століття сільське населення, за своєю чисельністю, переважає над міським. Щодо буржуазії, або середнього класу, у минулому столітті він знищувався в Молдові, тільки-но спромігся “оперитися”. Отже, основною метою молдовської політичної еліти, що прагне побудувати громадянське суспільство, має бути збільшення середнього класу. Керівництво Компартії вже проголосило модернізацію партії і, навіть, перегляд своєї програми. Воно також указало на необхідність перегляду Конституції таким чином, щоб вона задовольняла будь-яку партію, що приходить до влади. Це обнадійливо, коли Компартія говорить про цінності, що поділяються всім політичним спектром. Міжнародна політична ситуація, тобто процеси інтеграції у світі та Європі, також спонукають правлячу партію рухатися в цьому напрямку.

Однак було б наївним, з нашого боку, очікувати швидкої появи сильного середнього класу, який усвідомлює свої політичні і економічні потреби. Навіть за сприятливої політичної та економічної ситуації, цей процес займе значний час. З огляду на це, є деякі з основних цілей, яких треба досягти — це культура суспільства і громадянське виховання, а це саме та галузь, у якій неурядові організації і політичні партії можуть ефективно співпрацювати.

По-перше, НУО можуть допомагати політичним партіям у визначенні і вихованні керівників громадськості з питань лідерства, навичок спілкування тощо. Фактично, НУО вже здійснюють таку роботу. Велика кількість пересічних лідерів отримали користь від проектів розвитку місцевого рівня, які здійснюються НУО. Ці моделі можуть бути відтворені в інших сільських районах. Зарано ще говорити про масові громадські рухи, проте не слід ігнорувати успішний досвід. Після вирішення проблем місцевого рівня досить часто ці лідери починають шукати партії, здатні запропонувати національні та регіональні програми з питань вирішення соціальних проблем пересічних громадян. Таким чином громадські лідери і політичні партії можуть віднайти спільне підгрунтя. В травні місяці сербські молодіжні організації поділилися своїм досвідом у цій галузі зі своїми молдовськими колегами. Керівники неурядових організацій Сербії утримуються від участі у виборчих кампаніях на боці політичних партій, замість цього вони пропагують успішні ініціативи для розв’язання громадських або місцевих проблем. У виборчих кампаніях таким лідерам, які отримали довіру місцевої спільноти через розв’язання її проблем, достатньо лише натякнути, якого кандидата вони вважають надійним, як цей кандидат уже очолює список виборчих симпатій. У Молдові також політичні партії шукають майбутніх лідерів (пересічних громадян), але, при цьому, вони вдаються до обіцянок, які, як правило, не виконуються. У цьому відношенні сербська стратегія може бути більш успішною. Наприклад, Компартія започаткувала ініціативу, спрямовану на віднайдення лідерів на майбутніх місцевих виборах серед відомих підприємців місцевого рівня. Це може бути ознакою того, що Комуністична партія розуміє важливість відродження середнього класу.

По-друге, досить велика кількість НУО можуть надавати допомогу і консультаційні послуги політичним партіям з різних питань, проводити підготовку також в різних галузях. Крім того, існує кілька НУО у вигляді аналітичних центрів двох типів. Перший тип включає НУО, які віддають перевагу певній політичній доктрині і воліють співпрацювати з партіями, що втілюють її у життя. Наприклад, Фундація “Соціум-Молдова” співпрацює з політичними партіями соціал-демократичної орієнтації. Інститут суспільних технологій надає перевагу роботі з Компартією.

Другий тип не надає переваги будь-якій політичній доктрині, а проводить дослідження і опитування з найважливіших проблем суспільства. Як і слід очікувати, цей тип аналітичних центрів стикається з проблемою нестачі коштів. До таких аналітичних центрів належать Інститут громадської політики, а також НУО, що діють у конкретних сферах: Інститут суспільних ініціатив “Viitorul” – державне управління; Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” – вибори, політичні партії, неурядові організації. Є, правда, аналітичні центри всередині самих партій або ЗМІ, проте вони мають інший статус.

Вищезазначені фактори великою мірою залежать від самоорганізації НУО. За останні роки спільнота молдовських НУО, здається, знайшла певну форму самоорганізації і започаткувала досить непогані проекти. Звичайно, у процесі самоорганізації молдовські НУО йдуть тим же шляхом, що й їх колеги з країн Центральної та Східної Європи. Регіональні форуми НУО, метою яких є визначення найбільш активних НУО у регіоні, уособлюють собою перший рівень самоорганізації. Галузеві форуми також стають традиційними, наприклад, Форум природоохоронних НУО, молодіжних НУО, гендерних НУО тощо. Національні форуми НУО уособлюють другий рівень самоорганізації. З 1997 року було вже організовано три такі форуми. Делегати форуму обиралися за такими критеріями: ефективність, територія і галузь діяльності. Форум зосереджується на основних завданнях середовища НУО, ухвалює рішення із спільних ініціатив, партнерських зв’язків з урядовими, бізнесовими колами тощо. Крім того, шляхом таємного голосування, Форум обрав Раду неурядових організацій, уповноважену виконувати рішення Форуму, а також відстежувати розвиток сектора і представляти його інтереси у відносинах з іншими партіями. У своїй діяльності члени Ради керуються Кодексом найкращої практики і працюють на добровільних засадах. Голова Ради обирається з її членів за принципом ротації. Після трьох національних Форумів і двох регіональних ярмарок, неурядові організації дійшли висновку, що Рада повинна представляти тільки ті НУО, які беруть участь у Форумі, щоб інші 2700 НУО могли шукати інші шляхи самоорганізації. Якщо самоорганізація базується на принципах найкращої практики, ризик розколу або конфліктів усередині НУО досить незначний.

Минулого року в середовищі молдовських НУО виникла ідея організації Громадянського Форуму, в рамках якого неурядові організації, політичні партії, профспілки та уряд могли б зустрічатися і обговорювати перспективи розвитку молдовського третього сектора. Це б уособлювало найвищу форму самоорганізації, проте ця ініціатива не отримала належної підтримки. Політичні партії були зайняті зализуванням ран, отриманих під час останньої виборчої кампанії. Деякі лідери профспілок розцінили цю ініціативу як передчасну, з огляду на те, що НУО ще не отримали права розмовляти з таким сильним партнером, як профспілки. Профспілки мають тисячі членів, вони на рівних розмовляють з урядом і союзами роботодавців за столом переговорів. А хто такі НУО? Слід зазначити, що в розпалі політичної кризи президент країни висунув ідею Суспільного Пакту, в рамках якого мають проводитися зустрічі, подібні до тих, що пропонувалися для Громадянського Форуму, і цього разу ініціатива отримала підтримку як політичних партій, так і профспілок. Це є обнадійливим фактом, проте є певний ризик, що одна й та ж ініціатива заперечується, якщо вона походить від НУО, і підтримується, коли вона походить від правлячої партії.

Після політичної кризи 2002 року політичні партії також зрозуміли, що їм потрібен певний механізм співробітництва. То ж, за рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи було створено Постійно діючий круглий стіл, відкритий для всіх політичних партій і НУО. Круглий стіл ставить за мету захист і сприяння демократії і політичному плюралізму в контексті існування комуністичної більшості в парламенті, яка уможливлює навіть внесення змін до Конституції. Є досить багато скептичних думок щодо життєздатності такого механізму для політичного діалогу, оскільки учасники круглого столу переслідують різні цілі. Скептицизм посилюється підозрами, що одна політична партія може скористатися круглим столом на власну користь. Проте, сила круглого столу полягає в тому, що він об’єднує партії, які поділяють одні цінності і пропонують ті ж самі шляхи розв’язання проблем, що стоять перед суспільством; обидва фактори можуть призвести до стійких альянсів або злиття. Крім того, політичні партії-учасники круглого столу закликали до інформаційної підтримки з боку НУО, таким чином підтвердивши, що співробітництво з ними є дійсно корисним.

Igor BOTAN,
Association for Participatory Democracy “ADEPT” (Moldava)

The cooperation between NGOs and political parties is in fact very natural, as both are public associations and represent the so-called civil society. In this respect joining their efforts according to certain principles might prove extremely useful in strengthening civil society. Nevertheless, the goals and methodology of NGOs and political parties differ a lot. NGOs are established for citizens to exercise their right to association and to pursue goals set by the founders and proponents. Thus, NGOs pursue either a public or a mutual interest. Although political parties are established under the same right to free association, their goal is to legally accede to power by selling their governing programs to the electorate. That is exactly why very frequently political parties are considered to be some sort of interface between the society and state bodies.

As the goals pursued by political parties are different one may wonder if by cooperating with them NGOs may impair their image of unpartisan organizations? This is not mere a rhetoric questions as it is provided for in the incumbent legislation of the Republic of Moldova. Thus, in the 1996 presidential race the major players Petru Lucinschi and Mircea Snegur enjoyed the support of 60-70 NGOs each. Back then the society witnessed a race for securing public declarations of support from as many NGOs as possible. By this, candidates’ image-makers were looking to highlight which of the candidates enjoys a greater “support of the civil society”.

One of the results of such a massive NGO support to electoral contestants was the adoption of the Law on Public Associations several months latter. The law distinguished between public and mutual benefit organizations; the latter enjoying larger fiscal and other incentives. One of the criteria for receiving public benefit status, issued by the Certification Commission of the Ministry of Justice is for the NGO to be non-partisan with no previous records of publicly supporting electoral contestants. The NGO, which supports an electoral contestant might be entitled to some privileges as long as the relevant contestant wins elections, otherwise loses elections the NGO might expect a discriminatory treatment from the winner. Both ways, involvement in politics may impare NGO’s image as non-partisan. However, open support of contestants isn’t prohibited, just that those NGOs could not claim public benefit status. In such a case they are regarded as organizations of mutual benefit of those, who support a certain political party.

The Law had a positive impact, so that in the next 3 electoral campaigns NGOs refrained from publicly supporting political parties. At the same time the Law was an occasion to speak about ways of NGO involvement in politics. Indeed, Moldova NGOs organize themselves around their field of interest so as to jointly solve problems, such as environment, human rights, youth, gender, etc. Those organizations may not ignore public policies in the relevant fields promoted by the parties in governing and cannot refrain from expressing their standpoint on those policies as long as those policies affect public interest. Therefore, NGOs positions are the more credible the less partisan NGOs are. It seems that the Moldovan NGO community has reached the conclusion that a difference should be made between NGO’s involvement in politics, by publicly supporting political parties and governing programs, and NGO promotion of public policies for the public interest without any ideological implication. On the contrary, if guided by the assumption that NGO should have nothing to do with the public policies, then NGOs would have to forget about the dialogue initiated by President Vladimir Voronin within the Social Pact, especially as the president is also the Chair of the Communist Party. In such a case NGO would have to isolate themselves, just at the time authorities are willing to “edify a civil society in the Republic of Moldova”. Though, many skeptical analysts claim it is hard to distinguish between political involvement and promotion of accountable public policies. The difference between a NGO and political party is that between a miss and a Mrs., the former is still free to choose, the latter has already made its choice and is bound to it.

In the Republic of Moldova relationships between NGOs and political parties are not exactly perfect. Immediately after 2001 parliamentary elections when the great majority of democratically oriented parties failed, a series of pretended “independent” media outlets, but in fact partisan ones, claimed that the victory of the Communist Party is due to “the absence of civil society in the Republic of Moldova”. Those allegations were addressed to the 2,000 NGOs, which although claimed to be part of civil society, were mere “devours of grants”. Of course there is some truth in those allegations, but just a little, as the collapse of democratic parties is the fault of the parties themselves and their leaders.

To avoid such allegations in the future it would be appropriate to clarify the objective and subjective factors of the democrats’ loss in elections and actions to be undertaken in view of strengthening civil society.

Firstly, it’s the image NGOs and parties enjoy in the society. According to the recent polls, the great majority of citizens trust neither political parties, nor NGOs. However, NGOs enjoy a more positive image in the society than parties and trade unions. Noteworthy, immediately after elections Vladmir Voronin stated that he was very much aware of the fact that the Communist Party won elections not because of its program but rather due to the protest vote of the electorate.

Further, media controlled by political parties worked to denigrate opponent parties. As a result the image of all political leaders had to suffer. Left wing and center-left leaders are accused of coming from URSS nomenclature, which upon the proclamation of independence have turned into democrats so as to take part in the privatization process. As for the right-wing leaders, they are accused of limiting their electorate due to their option for national values instead of generally accepted ones.

Secondly, democratic parties failed in the 2001 parliamentary elections due to the fact that in the 11 years of independence living standards had considerably declined, so that the nostalgia for the relative stability and welfare of the soviet times. Finally, the political and corruption scandals involving leaders of democratic parties, especially those of the Alliance of Democratic Forces in governing between 1998 – 2000 greatly eroded their image, although it wasn’t proved that those allegations were grounded. Interestingly enough not only citizens believe those allegations, but the leaders of parties themselves share the same believe with regard to their political rivals. That is why political leaders keep calling for alliance of the parties of the same spectrum, but with rare exceptions those alliances never happen. An illustration of this may be the Democratic Forum of Moldova. It was establish three months after the February 25 parliamentary elections, as a self-defense and “unification of democratic forces” reaction against the policies of the Communist Party, however it only survived for several months.

Another factor dictating the electorate behavior is the democrats’ failure to speak on the voters’ language. That is why only left-wing parties, which promise to solve social problems are able to pass the threshold of representation. Domestic analysts explain this by the absence of a middle class, which in democratic countries account for the great majority of the population, ensure political stability in the country, and vote for center-left and center-right parties. “Middle class” is distinguished according to its income, which may entitle them to a certain living standard and to certain personal freedom. As the basic values of the civil society are pluralism and citizens’ free initiative, one may claim that civil society values are in fact those shared by the middle class, consequently strengthening civil society goes hand in hand with the development of a middle class.

As the Communist Party claims to edify a civil society in the Republic it should be aware of the fact that what they intend to edify is a middle class, defined in the Marxist theory as the “small bourgeoisie”. Marxist leaders wrote in the first chapter of the Communist Manifesto entitled “Bourgeoisie and Proletarians” that the bourgeoisie was the one to “awake the great majority of citizens from the stupid somnolence of the rural life”. Needless to say that in the Republic of Moldova at the beginning of the XXI century rural population outnumber urban population. As for the bourgeoisie, or middle class, in the last century it was annihilated in Moldova whenever it managed to full-fledge. Consequently a major goal for the Moldovan political elite striving to edify a civil society, should be boosting middle class. Leaders of the Communist Party have already announced the modernization of the party and even revision of their program. They also pointed to the need of revising the Constitution in such a manner so as to satisfy any party acceding to power. It is encouraging that Communist Party is talking about values shared by the entire political spectrum. International political situation, i.e. integration processes worldwide and in Europe, has also pushed the governing party towards the same direction.

However, it would be naive for us to expect that a strong middle class aware of its political and economic needs might appear soon. Even under favorable political and economic situations, it would take quite a time. In this respect some of the major challenges to be met would be social culture and civic education. And this is exactly the field where NGOs and political parties could efficiently cooperate.

Firstly, NGOs may assist political parties in identifying and educating community leaders on leadership, communication skills, etc. In fact NGOs are already doing such kind of work. Quite a number of grassroots leaders benefited of the community development projects undertaken by NGOs. Those models may be replicated in other rural communities. It is too early to speak about a mass community movement, however success stories should not be neglected. After addressing community problems often enough those leaders start looking for parties able to offer national and regional programs addressed to grassroots social problems. Thus, community leaders and political parties might find common grounds. An example in this respect was shared by Serbian youth organizations with Moldovan counterparts in May. NGO leaders of Serbia refrain from electioneering in favor of political parties, rather they promote successful initiatives in solving community or neighborhood problems. In electoral campaigns, it’s enough for those leaders who managed to gain the trust of the community by addressing its problems, to hint the candidate they regard as reliable, for that candidate to be in the top of electorate’s preferences. In Moldova also, political parties are looking for would-be grassroots leaders, but by doing so they resort to promises, which as a rule are not kept. In this respect Serbian strategy may prove more successful. For instance, Communist party launched an initiative aimed to identify leaders for the upcoming local elections from among the entrepreneurs popular in the community. This may be an indication that the Communist party understands the importance of reviving middle class.

Secondly, there is quite a number of NGOs able to provide assistance and consultation to political parties on various issues. NGOs could provide trainings in other fields as well. Further there are several think-tank NGOs, in fact two types. The first type includes NGOs favoring a certain political doctrine and preferring to cooperate with parties embodying such a doctrine. For instance, Socium-Moldova Foundation cooperates with social-democratic oriented political parties. Institute of Social Technologies prefers to work with the Communist Party. The second type does not give preference to any political doctrine, while conducting studies and polls on the most important problems society is facing. As is to be expected this type of think tanks are confronted with the lack of funding. Illustration of such think-tanks is Institute for Public Policies, as well as NGOs working in specific fields Institute for Social Initiatives “Viitorul” – public administration; Association for Participatory Democracy “ADEPT” – elections, political parties, NGOs. It’s true there are think tanks within the parties themselves or within media outlets, however they have a different status.

The above factors greatly depend on the self-organizations of NGOs. In the last years Moldovan NGO community seems to have found a certain form of self-organization and launch very good projects. Certainly, in self-organizing Moldovan NGOs follow the same path as their Central and Eastern European counterparts. The regional NGO Forums aiming at identifying the most active NGOs in the region embody the first level of self-organization. The Sector Forums are becoming a tradition as well, for example Forum of the Environmental NGOs, Youth NGOs, Gender NGOs, etc. National NGO Forums embody the second level of self-organization. Since 1997 three such forums have already been organized. Delegates to the forum were selected based on the following criteria: performance, territorial, and field of activity. The Forums focus on the major challenges of the NGO community, decides on joint initiatives, partnership with government and business, etc. Further, via a secret vote the Forum elected the NGO Council entrusted to implement the Forum Resolutions as well as to monitor the development of the sector and represent its interests in relations with other parties. In their activity Council members are guided by a Code of Best Practices and do voluntary work. The Council Chair is elected by rotation from among the Council members. After three National NGO Forums and two NGO Fairs, NGOs reached the conclusion that the Council should represent only the NGOs participating at the Forum, so as to enable the rest of NGOs out of 2,700 to find other ways of self-organization. If self-organization is based on best practices’ standards, the risks of scissions or conflicts within NGOs are very slim.

Last year Moldovan NGO community launched the idea of organizing a Civic Forum, a framework for NGOs, political parties, trade unions, and government meet and talk about prospects of the Moldovan NGO sector development. This would have embodied the highest form of self-organization, however the initiative failed to gain support. Political parties were busy healing the wounds of the last electoral campaign. Some of the trade union leaders viewed the initiative as premature, on the grounds that NGOs haven’t yet gained the right to talk to such a strong partner as trade unions. Trade unions have thousands of members, they are equal partners to Government and employers’ unions at the negotiation table, and who are NGOs? Noteworthy, in the middle of political crisis the President of the country launched the idea of a Social Pact and within it’s framework host reunions similar to those envisaged in the Civic Forum, however this time the initiative gained the support of both political parties and trade unions. This is encouraging, but there are some risks at stake when the very same initiative is rejected when it comes from NGOs and supported when it comes from the governing party.

After 2002 political crisis, political parties too realized they need some sort of cooperation mechanism. Thus, at the recommendation of the Council of Europe Parliamentary Assembly a Permanent Round Table, open to all political parties and NGOs, was set up. The Round table aims to defend and promote democracy and political pluralism in the context of Communist majority in Parliament, which entitles them even to amend the Constitution. There are to many skeptical opinions on the sustainability of such a mechanism for political dialogue. Participants to the roundtable pursue different goals. The skepticism is coupled with suspicions that one political party might take advantage of the roundtable. Nevertheless, the strength of the roundtable is that it joins parties sharing the same values and issuing the same solutions to the problems society is facing, both may lead to sustainable alliances or fusion. Further, political parties participants to the roundtable have appealed to the informational assistance of NGOs, thus proving that cooperation with them is a real advantage.

Михаил ГОРНЫЙ,
Санкт-Петербургский центр
гуманитарных и политических исследований “Стратегия” (Россия)

1. В соответствии с российским федеральным законом о политических партиях, на 1 июня 2002г. зарегистрированы 20 политических партий, в т.ч. все партии, которые имеют фракции в Государственной Думе (Единая Россия, КПРФ, ЛДПР, СПС, ЯБЛОКО).

Отношение населения к политическим партиям в современной России более, чем прохладно. По результатам исследования ИНДЕМ, проведенного в 1999-2001гг., по мнению как населения, так и предпринимателей политические партии относятся к самым коррумпированным организациям, отсюда явное недоверие к деятельности партий. По результатам социологического опроса , проведенного в Санкт-Петербурге в мае 2002г. Центром изучения и прогнозирования социальных процессов, более трети опрошенных вообще не интересуются политическими партиями либо не могут определить своего отношения к ним. Ясно, что отношение общественных организаций (далее будем называть их некоммерческими организациями или НКО) к политическим партиям отражает отношение всего населения к данным институтам.

В России сегодня зарегистрировано более полумиллиона НКО, из которых к реально работающим можно отнести примерно 10% или 50000 НКО. Реально работающими НКО мы будем называть такие, которые ежегодно отчитываются о своей содержательной и финансовой деятельности.

Российские НКО крайне разнообразны, как по сферам своей деятельности, так и по уровню своего развития, и по заинтересованности во взаимодействии с органами власти. Именно две последние классификации определяют степень заинтересованности НКО в политических партиях.

Напомним, что НКО в своем развитии проходит три основные стадии: выживания, стабилизации и успеха. Стадия выживания (на этой стадии находятся примерно 70% российских НКО) характеризуется отсутствием стабильных ресурсов (денег, помещения, персонала), НКО согласна выполнять практически любую работу, единственный интерес таких НКО к политическим партиям – это получение каких-либо ресурсов, а так как партии у нас небогатые, то НКО на данной стадии с партиями не взаимодействуют. На стадиях стабильности и успеха НКО имеет постоянное помещение, штат сотрудников, получающих вознаграждение. Возможность взаимодействия с партиями обусловлена миссией НКО, ее взаимоотношением с властными структурами.

По отношению к органам власти НКО можно разбить на следующие группы:

• НКО, для которых органы власти не играют особой роли (клубы по интересам, общества любителей бабочек, организации самопомощи и др. – 5-10% от общего числа НКО). Этим НКО необходимо лишь невмешательство властей в их деятельность, а от самих организаций требуется исполнение решений органов власти. Данные НКО с политическими партиями практически не взаимодействуют.
• НКО, которые заинтересованы в использовании ресурсов, имеющихся у властных структур (бюджетные средства, помещения, налоговые льготы и льготы по арендной плате, социальные программы и социальные заказы). К этой группе относится подавляющее большинство НКО (до 90% от общего числа НКО). При этом возможны различные варианты взаимодействия НКО с органами власти. Первый тип отношений – отношения «патрон – клиент», когда НКО просит и получает необходимый ей ресурс (получает грант от местных властей, например), взамен поддерживает или, по крайней мере лояльна к власти (НКО, лидеры которых имеют личные контакты с властями; организации, созданные самими властными структурами или, то, что называется «квазинезависимые НКО»). Эти НКО в принципе могут стать клиентами «партии власти». Второй тип отношений – отношения сотрудничества или социального партнерства, когда НКО получает от власти ресурс и выполняет за счет этого отдельные функции власти, причем выполняет их намного эффективнее (в первую очередь НКО, работающие в социальной сфере), выгоду от этого получают обе стороны и население. Эти НКО в принципе могут взаимодействовать с политическими партиями.
• НКО, осуществляющие контроль за действиями властных структур (1-2% от общего числа НКО). Для таких НКО сотрудничество в полном смысле этого слова невозможно в принципе, но конструктивное взаимодействие возможно и желательно (экологические и правозащитные организации). Взаимодействие данных НКО наиболее вероятно с политическими партиями, находящимися в оппозиции к существующей власти.
• НКО – посредники, представляющие интересы других НКО перед властными структурами (0.1-1% от общего числа НКО). Здесь мы имеем дело со сравнительно новым в России типом организаций 3-го сектора (аналитические, образовательные и ресурсные центры, центры публичной политики). Эти НКО через отдельных депутатов в представительных органах и ответственных чиновников в исполнительных органах, через СМИ лоббируют интересы других НКО. Взаимодействие данных НКО с политическими партиями наиболее вероятно.

Таким образом, более или менее правдоподобное число НКО, которые могут взаимодействовать с политическими партиями, – это примерно 1-2% от числа реально работающих НКО (порядка 500-1000 НКО).

2. Санкт-Петербургский центр «Стратегия» на своих семинарах, которые проходят с 1994г. практически по всем регионам России для лидеров НКО, депутатов МСУ и региональных органов власти, представителей политических партий, проводил экспертный опрос. Суть опроса: для чего политическим партиям нужны НКО, и для чего НКО нужны политические партии. Более половины респондентов от НКО однозначно ответили, что политические партии им не нужны, что понятно, и соответствует отношению населения к политическим партиям. Ответы остальных представителей НКО сводились к тезису: «… политические партии могут быть полезны для НКО, т.к. в принципе могут лоббировать интересы НКО».

Ответы представителей политических партий отличались большим разнообразием. Политическим партиям НКО нужны для:

• Проведения агитации и голосования за партию на выборах
• Помощи в разработке программы, пропаганды идеологии и программы партии
• Рекрутирования новых членов
• Получения денег через гранты для НКО.

Проиллюстрируем данные ответы примерами из деятельности российских НКО и политических партий.
Деятельность НКО, связанная с взаимодействием с политическими партиями:

• Содействие прозрачности власти и защита прав. Важным аспектом взаимоотношений НКО и властных органов является проблема общественного участия: участие НКО в процессе принятия и исполнения решений, эта проблема напрямую связана с открытостью власти, с доступом к информации о ее деятельности и с прозрачностью, т.е. понятностью процедур принятия властных решений. Наиболее просто и эффективно проблема решается, если между властями и НКО установились отношения социального партнерства. Применительно к политическим партиям: тезис о прозрачности власти, о доступе к информации содержится в программах партий, которые у власти не находятся. НКО, которые занимаются данной проблематикой – это либо правозащитные и экологические организации, либо аналитические центры. Так российские экологические НКО Гринпис, «Экологический союз» и др. поддерживают ЯБЛОКО в борьбе за запрещение ввоза ядерных отходов, за предоставление информации об этом; «Региональная стратегия» (НКО из Калиниграда), тесно связанная с СПС, участвовала в разработке принятого закона Калининградской области, регулирующего порядок предоставления информации о деятельности органов власти, НКО «Гражданский контроль» из Санкт-Петербурга, также наиболее близкая к СПС, занимается защитой права населения на информацию и на доступ к ней; петербургская НКО «Городской центр развития общественных связей», работающая в контакте с КПРФ, содействует открытости избирательных кампаний, прозрачности выборов. Крупнейшими правозащитными НКО, в мероприятиях которых участвуют политические партии (СПС, ЯБЛОКО, Демократическая Россия), являются Мемориал, Международная хельсинкская группа, Фонд «Гласность» и Фонд защиты гласности и многие другие.
• Предупреждение коррупции. Данная тема тесно связана с предыдущей, поскольку предупреждение коррупции без прозрачной власти невозможно, однако, тезис о борьбе с коррупцией содержится в программах практически всех политических партий, в том числе и партии власти (в данном случае – это Единая Россия). Крупнейшими НКО, работающими в сфере борьбы с коррупцией, являются Транспаренси интернешнл-Россия, ИНДЕМ, Санкт-Петербургский центр «Стратегия». На результаты их исследований ссылаются в том числе и политические партии.
• Политическое образование. Данной сферой деятельности занимаются НКО, которые можно отнести к центрам гражданского образования, центрам публичной политики. На своих семинарах, конференциях, лекциях, проводимых для лидеров политических партий, кандидатов в депутаты, действующих депутатов, обсуждаются вопросы политической системы, демократических институтов, парламентской культуры, партийных программ. Наиболее известные НКО, занимающиеся данными вопросами, являются: Московская школа политических исследований, ИНТЕРЛИГАЛ, Институт права и др.
• Работа на выборах. Деятельность НКО заключается в проведении агитации за партию и/или кандидата, организационной помощи (Работа в избирательной комиссии, наблюдение в день голосования и др.). Работа может быть добровольной и за деньги. Добровольная работа наиболее налажена у КПРФ. Такие НКО как советы ветеранов, организации по месту жительства (домкомы, органы территориального общественного самоуправления (ТОС)) охотно помогают кандидатам от этой партии на выборах, причем делают это бесплатно. Работа за деньги. Ее используют практически все политические партии (может быть, кроме КПРФ). Работа заключается в сборе подписей за кандидата и за партийный список, в организации и проведении полевых работ. Данной сферой деятельности занимаются молодежные НКО, состоящие в основном из студентов, и специальные центры избирательных технологий (также НКО, между прочим). Кроме этого, некоторые НКО (Лига избирательниц, Невский исследовательский центр, например) в рамках грантов готовят наблюдателей за ходом выборов в день голосования для избирательных объединений (те же политические партии).

Примеры взаимодействия политических партий и НКО.

Единая Россия – это партия власти, и ее основной интерес к НКО связан с повышением имиджа партии. Организация декларирует свое сотрудничество с органами ТОС, союзами научных и культурных деятелей. В Санкт-Петербурге лидер движения Воля Петербурга, близкого к Единой России, С.М.Миронов, заявил об «усыновлении» льва из зоопарка данной организацией. Партия имеет свою молодежную организацию.

КПРФ – партия находится в оппозиции (по крайней мере провозглашает это) к существующей власти. НКО, с которыми партия сотрудничает – это союзы ветеранов, общество блокадников (в Санкт-Петербурге), организации жителей (домкомы, ТОС). Партия имеет свою молодежную («комсомол») и детскую («пионеры») организации.

ЛДПР – партия, ассоциированная с партией власти. Основное внимание уделяет молодежным НКО («Соколы Жириновского»).

СПС – поле деятельности данной организации занято взаимодействием с бизнес-структурами, в том числе с ассоциациями бизнесменов, зарегистрированными как НКО. Кроме этого, с данной партией традиционно ассоциируются некоторые правозащитные организации. Деятельность СПС по реформе призыва в армию привлекает к этой партии студенческие НКО.

ЯБЛОКО – взаимодействует с женскими НКО, ассоциациями ЖСК, экологическими НКО; имеет свое молодежное отделение, зарегистрированное как НКО.

Кроме этого, следует упомянуть взаимодействие социал-демократических партий России с профессиональными союзами.

Особое внимание следует уделить взаимодействию партий и аналитических центров (фабрик мысли, центров публичной политики и пр.). Данные НКО анализируют ситуацию в стране и регионах, разрабатывают рекомендации органам власти по ее улучшению. Некоторые аналитические центры плотно взаимодействуют с политическими партиями, разрабатывают для них стратегии избирательных кампаний, партийные программы и др. Так НКО «Центр стратегических разработок» под руководством Г.Грефа, разрабатывал программу президента Путина и партии, которая сегодня называется Единая Россия, идеологию избирательной кампании и Президента и данной партии разрабатывал «Фонд эффективной политики» Г.Павловского; «Центр стратегических исследований Приволжского федерального округа» помогает представителю президента и одному из лидеров СПС С.В.Кириенко, «Институт экономики переходного периода», известный как институт Е.Гайдара, помогает СПС; партия ЯБЛОКО пользуется разработками Фонда экономических и политических исследований (ЭПИЦЕНТР).

3. Заключение.

• Взаимное влияние НКО и политических партий в России сегодня крайне слабое и является отражением слабости институтов гражданского общества вообще
• То взаимодействие, которое имеет место, либо основано на прямой материальной выгоде сторон (гранты для партий через НКО; материальная помощь НКО со стороны партий), либо связано с тем, что НКО является прямым клиентом политической партии, как правило, партии власти, например создана ею
• Наиболее эффективно с политическими партиями взаимодействуют аналитические центры.

Michael GORNY,
St.Petersburg Humanity and Political Studies centre STRATEGY (Russia)

1. In accordance with the Federal law About political parties, there are 20 political parties registered as of June 1, 2002, including all the parties, that have fractions in the State Duma (Edinaya Rossiya [the United Russia], CPRF [Communist Party of Russia], LDPR [Liberal Democratic Party of Russia, SPS [Union of Right-wing Forces], YABLOKO).

Attitude of the population to political parties in Russia today is more than cool. According to the research carried out by INDEM Foundation in 1999-2001, both population and businessmen consider political parties the most corrupted organizations, hence obvious mistrust to their activities. According to the interview carried out in May 2002 in St.Petersburg by the Center for Research and Forecast of Social Processes, over one third of the interviewed are not interested in political parties at all, or not able to define their attitude to them. It’s clear, that attitude of public organizations (hereinafter – non-governmental organizations – NGO) to political parties reflects attitude of the population to these institutes in general.

Over half a million of NGO are registered in Russia today, of which about 10% or 50000 are real working NGO. Real working NGO shall be construed as organizations that annually report on their operations and financial activities.

Russian NGO are quite diverse in terms of spheres of activities, level of development, and interest in interaction with authorities. The last two classifications determine extent of interest of NGO in political parties.

Let’s remember, that NGO go through three major stages in its development: survival, stabilization and success. Survival stage (about 70% of Russian NGO are at this stage) is characterized by lack of stable resources (money, offices, personnel). NGO is prepared to carry out practically any work, and the only interest of such NGO to political parties is in getting some resources. Since the parties here are not rich, NGO at this stage do not interact with political parties. At stages of stability and success NGO are in possession of permanent office, staff, who get fees. Possibility of interaction with parties is conditioned by NGO’s mission and its relationship with authorities.

In terms of relation to the authorities NGO could be split into the following groups:

• NGO, for which authorities play no special role (service clubs, butterflies-lovers associations, self-help organizations, etc. – 5-10% of the total number of NGO). These NGO only need that authorities are not intervening into their activities, while the organizations themselves should perform decisions of authorities. These NGO practically do not interact with political parties.
• NGO interested in use of resources available with authorities (budgetary funds, offices, tax and rent privileges, social programmes and social orders). The majority of NGO belongs to this group (up to 90% of the total number of NGO). In this case various options of interaction between NGO and authorities are available. The first type of interaction is “patron – client” type, when NGO ask for and get required resource (for instance, get grant from local authorities) and in return support, or at least, is loyal towards the power (NGO, leaders of which have personal contacts with authorities; organizations established by authorities themselves, or what is called “quasi-independent NGO”). These NGO in principle can become clients of the “party in power”. The second type of interaction is cooperation and social partnership, when NGO gets resources from authorities, carries out some functions of power on this basis, and does this more efficiently (first of all, these are NGO in social sphere). Benefits are received by both parties of the process and by the population. Such NGO in principle can interact with political parties.
• NGO supervising actions of authorities (1-2% of the total number of NGO). For such NGO cooperation in full meaning is not possible in principle, but constructive interaction is possible and desirable (environmental and law reinforcement organizations). Interaction of these NGO is more probable with political parties being in opposition to the existing power.
• NGO – intermediaries, representing interests of other NGO to structures of power (0.1 – 1% of the total number of NGO). Here we deal with comparatively new for Russia type of organizations of the 3rd sector (analytical, educational and resource centers, centers of public politics). These NGO through individual deputies in representative bodies and responsible officers in executive bodies, as well as through mass media, lobby interests of other NGO. Interaction of these NGO with political parties is the most probable.

Thus, more or less likely number of NGO, which are to interact with political parties is about 1-2% of the number of virtually functioning NGO (about 500 – 1000 NGO).

2. St.Petersburg Center “Strategy” have carried out expert interview at the seminars which have been taking place since 1994 virtually in all regions of Russia. These have been held for NGO leaders, MSU deputies and regional authorities, as well as representatives of political parties. Over half of respondents, representing NGO, gave unambiguous answer, that political parties are not necessary, which is obviously corresponding to the attitude of population to political parties. Replies of the rest of NGO representatives resolved to the following thesis: “…political parties can be useful for NGO, because in principle they are able to lobby interests of NGO”.
Replies of political parties representatives were highly diverse. Political parties need NGO for the following reasons:

• Agitation and voting for the party at elections
• Assistance in programme drafting, ideology propaganda and programme of the party
• Recruiting of new members
• Getting money via grants for NGO.

Let’s illustrate these replies with examples from the activities of Russian NGO and political parties.
Activities of NGO, related to interaction with political parties:

• Support to power transparency and protection of rights. Important aspect of interaction between NGO and governmental authorities is the problem of public participation: participation of NGO in decision-making and decision implementation processes. This problem is directly related to the openness of the power, to access to information about its activities and transparency, i.e. clearness of decision-making by governmental authorities. The most simple and effective way to solve the problem is to establish social partnership relations between authorities and NGO. In relation to political parties: thesis on power transparency, on access to information is included in programmes of the parties, which are not possessing the power. NGO dealing with these problems are either law reinforcement and environmental organizations, or analytical centers. Thus, Russian environmental NGO “Greenpeace”, “Environmental Union”, etc. support YABLOKO in their campaign against import of nuclear wastes, and for publicity of respective information; “Regional Strategy” (NGO from Kaliningrad) closely related to SPS participated in drafting of newly adopted law of Kaliningrad region, regulating order of information submission about activities of authorities. NGO “Civil Control” from St.Petersburg, also close to SPS, deals with protection of right for information and access to it for the population; NGO “Urban Center of Public Relations Development” functioning in contact with the CPRF, supports openness of electoral campaigns, and elections transparency. The largest law reinforcement NGO, in whose activities participate political parties (SPS, YABLOKO, Democratic Russia) are Memorial, International Helsinki Group, “Glasnost” Foundation and Glasnost Protection Foundation, and many others.
• Corruption prevention. This subject is closely related to the previous one, since prevention of corruption is not possible without transparent power. However, thesis about prevention of corruption is included in programmes of practically all political parties, including the party in power (in this case it is the United Russia). The largest NGO, functioning in the sphere of corruption prevention, are Transparency International-Russia, INDEM, St.Petersburg Center “Strategy”. Results of their research are referred to by political parties.
• Political education. This sphere of activities is in scope of activities of NGO, which could be classified as centers of civil education, and centers of public politics. At their seminars, conferences, lectures, held for leaders of political parties, candidates to deputies, acting deputies, issues of political system, democratic institutes, parliamentary culture, party programmes are discussed. The most popular NGO dealing with these matters are: Moscow School of Political Research, INTERLEGAL, Institute of Law, etc.
• Working at elections. Activities of NGO covers agitation for a party and/or candidate, organizational assistance (working in electoral commission, observations during elections, etc.). Work can be both voluntary and paid. Voluntary work is the best organized with the CPRF. Such NGO as Veterans’ Unions, local organizations of residents (house committees, territorial public self-governance bodies (TOS)) eagerly support candidates of this party during elections, and do this free of charge. Paid work. This is used by virtually all the political parties (perhaps, excluding, the CPRF). The work covers collecting of signatures for a candidate and party list, organization and carrying out of field works. This sphere of activities is covered by youth NGO, mostly comprised of students, as well as special centers of electoral technologies (also NGO, by the way). On the top of that, some NGO (eg. Electress’ League, Nevsky Research Center) based on the grants prepare observers over election procedure on the day of voting for electoral associations (the same political parties).

Examples of interaction between political parties and NGO.

United Russia is the party in power, its major interest to NGO is related to improvement of the party’s image. The organisation declares its cooperation with TOS bodies, scientific and cultural representatives. In St.Petersburg Mr.S.M.Mironov, the leader of the movement called “Will of St.Petersburg”, which is close to the United Russia, declared about “adoption” by this organization of a lion from the Zoo. The party has its youth organization.

CPRF – the party is in opposition (at least declares so) to the existing power. NGO, the party cooperates with are veterans’ unions, Society of inhabitants of St.Petersburg during the Siege, residents’ organizations (house committees, TOS). The party has its youth (“Komsomol”) and children’s (“Pioneers”) organizations.

LDPR is the party associated with the party in power. The major attention is paid to youth NGO (“Sokols of Zhirinovsky”).

SPS – scope of activities of this organization covers interaction with business-structures, including associations of businessmen, registered as NGO. Apart from that, this party is traditionally associated with some law reinforcement organizations. Activities of the SPS on reform of army recruiting attracts student’s NGO to this party.

YABLOKO – interacts with women’s NGO, associations of housing and construction complex (ZhSK), environmental NGO. The party has its youth division, registered as NGO.

On the top of that worth mentioning is interaction between social-democratic parties of Russia with professional unions.

Special attention should be given to interaction between parties and analytical centers (factories of thoughts, centers of public politics, etc.). These NGO analyze situation in the country and in regions, develop recommendations to governmental bodies concerning its improvement. Some analytical centers closely interact with political parties, develop for them strategies of electoral campaigns and party programmes, etc. Thus, NGO “Center of Strategic Developments” headed by Mr.G.Gref developed the programme for the President Putin and the party, which is now called United Russia. Ideology of electoral campaign for both the President and this party was developed by the “Foundation of Effective Politics” of Mr.G.Pavlovsky. “Center of Strategic Research of Privolzhsky Federal District” supports the representative of the president and one of the leaders of SPS Mr.S.V.Kirienko; “Institute of Economy of Transition Period” known as E.Gaidar’s Institute, supports SPS; YABLOKO party uses developments of the Foundation for Economic and Political Research (EPICENTER).

3. Conclusion

• Mutual influence between NGO and political parties in Russia nowadays is extremely mean and reflects weakness of the civil society institutes in general.
• Interaction, that is taking place, is either based on direct material benefits of the parties (grants of parties via NGO; financial aid from parties to NGO), or related to the fact, that NGO is a direct client of a political party, usually being a party in power, particularly, established by this party.
• Mostly effective in interaction with political parties are analytical centers.

До останнього часу роль Європарламенту у вирішенні спільних проблем держав – членів ЄС була досить незначною. Разом з тим, не можна говорити й про безперспективність існування цього органу, оскільки з року в рік держави, які входять до складу Європейського Союзу, надають йому все більших повноважень: якщо у 1957 році Римський договір закріпив за ним статус консультативного та контрольного органу, то вже Маастрихтським договором 1992 року за Європарламентом було закріплено провідне місце серед інших інституцій, створених в рамках ЄС.

На сьогодні до складу Європарламенту входять представники 15 країн Європи – Данії, Ірландії, Великобританії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Німеччини, Австрії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Визначальними принципами організації та функціонування цього органу є рівноправність країн-членів при вирішенні питань, віднесених до його компетенції, свобода, безпека, солідарність та забезпечення довготривалого миру на території держав ЄС.

Історія створення Європейського Парламенту невіддільно пов’язана з євроінтеграційними процесами, які розпочались у перше повоєнне десятиліття. Так, протягом 1950-1970 років у Європі виникла значна кількість регіональних економічних організацій, основною метою діяльності яких стало об’єднання асоціацій та підприємств різних галузей для захисту інтересів виробників продукції на європейському ринку. Зокрема, було засновано Організацію економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та Європейське Економічне Співтовариство. Ідея створення останнього належала міністру закордонних справ Франції Роберту Шуману, який 9 травня 1950 року виступив з планом об’єднання вугільної та металургійної промисловості країн Європи. В 1951 році “план Шумана” починає втілюватись: Бельгія, Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Італія, Нідерланди та Люксембург підписали договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), який вступив у дію 23 липня 1952 року. Це об’єднання стало першою європейською організацією наднаціонального характеру, а її Загальна Асамблея – попередником Європейського Парламенту. Повноваження Асамблеї були досить обмеженими і зводились в основному до контролю за діяльністю Верховного органу ЄОВС та окремими напрямами діяльності Об’єднання. Далеким від досконалості був і порядок формування цього органу: хоча Договором про створення ЄОВС було передбачено, що депутати Асамблеї повинні обиратись безпосередньо громадянами держав-членів, формування цього представницького органу здійснювалось непрямими виборами – 78 її депутатів обирались зі складу членів національних парламентів.

25 березня 1957 року у Римі було підписано ряд договорів, які передбачали створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). З набранням Римським договором чинності у 1958 році відповідні організації розпочали свою діяльність. Згодом було прийняте рішення (Перша Конвенція Злиття) про створення єдиного представницького органу для всіх існуючих на території Європи економічних організацій (ЄОВС, ЄЕС та Євроатому) – Європейської парламентської асамблеї. До повноважень цього органу було віднесено здійснення контролю за виконавчими органами відповідних регіональних організацій та виконання консультативних функцій.

Парламентська асамблея зібралась у складі 142 членів на перше засідання в Страсбурзі 19 березня 1958 року. 30 березня 1962 року депутати Європейської парламентської асамблеї прийняли рішення про зміну її назви на “Європейський Парламент”.

За умовами Римського договору члени Європейської парламентської асамблеї повинні були обиратись громадянами держав, які ввійшли до складу Співтовариства, на основі прямого і загального виборчого права за єдиною для всіх держав процедурою. Аналогічний підхід до визначення порядку формування Асамблеї було закріплено у відповідній конвенції Європейської парламентської асамблеї, прийнятій у 1960 році.

Однак на практиці до 1979 року депутати представницького органу ЄЕС обирались непрямими виборами: кожен національний парламент держав-учасниць у межах квот, відведених відповідній країні, обирав зі свого складу представників до Європейської парламентської асамблеї за системою, встановленою національним законодавством. І лише у вересні 1976 року Радою ЄЕС було схвалено Акт “Про вибори до Європейської парламентської асамблеї загальними прямими виборами”, положення якого, однак, були закріплені внутрішнім законодавством держав-учасниць лише у 1979 році.

Європейський Парламент є наднаціональним органом, який представляє інтереси понад 370 мільйонів громадян держав – членів ЄС.

У статті 4 Договору про Європейський Союз зазначено, що здійснення завдань, покладених на Співтовариство забезпечується:

• Європейським Парламентом
• Радою ЄС
• Комісією ЄС
• Судом ЄС
• Рахунковою палатою.

Серед них політичними органами є Рада, Комісія та Парламент. При цьому лише в окремих випадках кожен з цих органів може приймати самостійні рішення. На практиці ж вирішення спільних проблем держав-членів Європейського Союзу здійснюється спільними зусиллями декількох інституцій ЄС через різноманітні механізми погоджувального прийняття рішень.

Об’єднання депутатів у політичні партії та групи здійснюється на загальноєвропейському рівні. Це є обов’язковою передумовою для інтеграції всередині Союзу, формування європейської ідентичності і виявлення політичної волі його громадян. Сьогодні в Європейському Парламенті нараховується 7 політичних груп, до яких входить 593 депутати (на даний момент 33 депутати не входять до жодного з політичних об’єднань).

На сьогодні Європарламент складається з 626 депутатів – представників держав-членів Європейського Союзу (для порівняння: Загальна асамблея Європейського об’єднання вугілля та сталі складалась з 78 депутатів, Парламентська асамблея в 1958 році – зі 142 депутатів). При цьому чисельність депутатського корпусу не є сталою, оскільки включення нових держав до ЄС неодмінно призводить до змін квот представництва країн-членів та відповідного зростання кількості депутатів. Тому існують всі підстави вважати, що протягом наступних 20-40 років чисельність депутатського корпусу зросте у два рази (на сьогодні країнами-кандидатами на вступ до Європейського Союзу є Болгарія, Кіпр, Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Румунія, Словацька Республіка, Словенія).

Рівень представлення тієї чи іншої держави залежить не лише від кількості її населення, але й від її впливу на вирішення спільних проблем держав ЄС. При цьому невеликі держави отримують дещо більше місць, ніж повинні були б отримати за умови пропорційного представництва. Так, якщо б мандати розподілялись між держави лише за ознакою їхньої густонаселеності, Федеративна Республіка Німеччина отримала б 137 депутатських мандатів, Великобританія – 98, тоді як Люксембург – 1 місце, а Фінляндія та Данія – по 9 місць. Відступ від пропорційного представництва має спрямований на захист інтересів невеликих країн.

ОСНОВНІ ВІХИ РОЗШИРЕННЯ ДЕПУТАТСЬКОГО СКЛАДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ:

• 1 січня 1973 року з приєднанням до Європейського Союзу Данії, Ірландії та Великобританії – кількість членів Європейського Парламенту зросла з 142 до 198 осіб
• 1 січня 1981 року з приєднанням Греції склад Європейського Парламенту поповнюється 24 делегованими грецьким парламентом представниками
• 1 січня 1986 року депутатський корпус розширюється з 434 членів до 518 за рахунок нових, делегованих національними парламентами, представників – від Іспанії (60 осіб) та Португалії (24 особи)
• Внаслідок об’єднання Західної та Східної Німеччини зростає величина їх квоти у Європарламенті з 87 до 99 мандатів
• У результаті підвищення народжуваності в окремих державах ЄС та відповідного збільшення населення у червні 1994 року обиралось не 518, а 567 осіб
• Наступне розширення у 1995 році відбулось внаслідок приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції. Кількість місць у Європейському Парламенті зросла до 626, якою залишається і дотепер

З часу заснування Європейського Парламенту його повноваження постійно розширювались. На сьогодні можна виділити чотири основні сфери повноважень Європейського Парламенту:

ОСНОВНІ СФЕРИ ПОВНОВАЖЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

Процедура співпраці

Процедура спільного прийняття рішень

Процедура ухваленняСхвалює проект в цілому

Готує поправки

Здійснює поточний контроль за виконанням бюджету

Затверджує звіт про виконання бюджетуПарламентська відповідальність Комісії

Тимчасові комісії з розслідування

Омбудсмен (Уповноважений з прав людини)

Інформаційний контроль за діяльністю Ради та Комісії

Право на подачу індивідуальних та колективних петиційПраво на отримання інформації

Необхідність консультативного висновку Європейського Парламенту для деяких міжнародних договорів, які укладаються Радою

Право схвалення чи несхвалення міжнародних угод у процедурі співприйняття рішення

Підтримання стосунків з національними парламентами країн

Обговорення проблем міжнародного характеру на пленарних засіданнях

Закріплення за Європейським Парламентом виключно контрольних та консультативних функцій суттєво обмежило його вплив на вирішення ключових проблем держав-членів ЄС. Однак, завдяки впровадженню Єдиним Європейським Актом у 1987 року та Договором про Європейський Союз від 1993 так званої “процедури співпраці”, інституту “прийняття співрішення”, а також наданню Європарламенту права на звернення до Комісії з ініціюванням розробки проектів нормативно-правових актів (така пропозиція вноситься на вимогу більшості депутатів), вплив Європарламенту на діяльність органів ЄС суттєво зріс. Хоча кількість консультативних висновків у загальній чисельності прийнятих Європарламентом актів все ще залишається значною.

Бюджетні повноваження
Європейський Союз, на відміну від більшості інших міжнародних організацій, повністю фінансується за рахунок власних ресурсів. Бюджетний процес регулюється Договором про Європейський Союз та актами, прийнятими органами ЄС на розвиток його положень (норми Договору мають загальний характер і їхнє пряме застосування є неможливим). Основними учасниками бюджетного процесу є Комісія, Рада, Парламент (які утворюють бюджетний орган) та Рахункова палата (здійснює функцію бюджетного контролю). Бюджетні повноваження Європейського Парламенту є досить значними і дають йому можливість здійснювати вагомий вплив на політику Європейського Союзу.

Три основні рівні бюджетних повноважень Європейського Парламенту:

1. Розгляд та прийняття законопроекту
У процесі розгляду законопроекту Європейський Парламент готує поправки. Договір про Європейський Союз поділяє витрати на обов’язкові та необов’язкові. Такий поділ пояснюється політичними факторами і пов’язаний з розподілом бюджетних повноважень відповідних інститутів Європейського Союзу.

• Поправки, внесені Європейським Парламентом, щодо “необов’язкових витрат Європейського Співтовариства” мають обов’язковий характер. До них, зокрема, належать: адміністративні витрати організацій Європейського Співтовариства, витрати у сфері науково-дослідницької, енергетичної, транспортної політики, охорони навколишнього середовища. У 1999 році їх загальна сума становила 46,3% всіх бюджетних витрат. Проте ці поправки не можуть виходити за межі загальних витрат передбачених бюджетом.
• Дорадчий характер мають поправки щодо “обов’язкових витрат” – витрат, чітко регламентованих правовими нормами Європейського Співтовариства. До них, наприклад, належать гарантійні виплати аграрному сектору, компенсації та фінансова допомога державам-членам тощо. Вони можуть бути предметом розгляду у Європейському Парламенті і, якщо Рада їх не відхилить необхідною кількістю голосів, будуть вважатися прийнятими.

Європейський Парламент має право прийняти чи відхилити проект бюджету в цілому та вимагати надання нового проекту. В минулому Європейський Парламент тричі відхиляв запропонований Комісією та Радою проекти бюджету: у 1974, 1984 та у 1982 роках.

2. Поточний контроль за виконанням бюджету.
Комітет з питань бюджету здійснює поточний контроль за виконанням основного фінансового плану шляхом розгляду щоквартальних звітів Комісії щодо поточного виконання бюджету.

3. Затвердження звіту про виконання бюджету.
Парламент затверджує звіт про виконання бюджету на підстави поданих Рахунковою палатою документів. Він має право схвалити чи відхилити звіт. Законодавством Європейського Союзу не визначено можливих наслідків відмови Парламенту затвердити звіт Комісії. В історії Європейського Парламенту така ситуація вже мала місце щодо бюджету за 1982 рік. Вважається, що відмова затвердити звіт не означає винесення вотуму недовіри.

Контрольні повноваження
Парламентська відповідальність уряду: Європейський Парламент наділений значними повноваженнями у сфері контролю за діяльністю органів Європейського Союзу.

Парламент бере активну участь у формуванні Європейської Комісії. Кандидат на посаду Голови Комісії висувається урядами країн-членів Європейського Союзу, проте він повинен отримати згоду Європейського Парламенту (процедура інвеститури). Уряди держав-членів, за погодженням із кандидатом на посаду Голови, висувають пропозиції щодо складу всієї Комісії. Парламент схвалює запропоновані кандидатури колегіально. Завершальним етапом формування Комісії є призначення Голови та членів Комісії, яке здійснюється за загальною згодою урядами держав-членів.

Європейський Парламент має право внести на розгляд питання винесення вотуму недовіри Комісії. Голосування з цього приводу є відкритим і проводиться не раніше, ніж за 3 дні після внесення на розгляд цього питання. Для прийняття відповідного рішення необхідно набрати більшість у дві третини поданих голосів.

Наслідком винесення незадовільної оцінки діяльності Європейської Комісії є її розпуск (передбачено частиною 2 статті 201 Договору про Європейський Союз). Отже, Європейська Комісія несе лише колегіальну відповідальність перед Парламентом. Право винесення незадовільної оцінки діяльності конкретному члену Комісії не передбачене. Дотепер своїм правом винесення вотуму недовіри Парламент скористався лише кілька разів: було внесено 5 пропозицій розпуску Комісії, три з них поставлено на голосування та жодну не підтримано.

Тимчасові комісії з розслідування: Договором про Європейський Союз передбачена можливість створення при Європарламенті тимчасових комісій з розслідування. Вони формуються на вимогу не менше, ніж однієї четвертої від загальної кількості депутатів (156). Метою її діяльності є проведення розслідування у зв’язку з обвинуваченнями, висунутими на адресу певних інститутів та органів, щодо порушень законодавства Співтовариства.

Не можуть створюватися комісії для розгляду питань, які є прерогативою Суду Європейського Союзу.
Комісії можуть створюються на певний термін або, за загальним правилом, до моменту оголошення звіту за результатами своєї діяльності. Одну з таких комісій було створено з метою розгляду справи щодо відповідальності Співтовариства за несвоєчасне вжиття заходів під час епідемії “коров’ячого сказу” у Великобританії. Проте в установчих договорах не передбачено конкретних наслідків у разі виявлення порушень.

Омбудсмен (Уповноважений з прав людини): призначається на посаду Європейським Парламентом на термін його повноважень (5 років). Омбудсмен залишає свою посаду: після закінчення терміну повноважень; за особистою заявою про відставку; за рішенням Суду ЄС. До повноважень цієї особи віднесено прийняття скарг від громадян Європейського Союзу, інших фізичних чи юридичних осіб, які перебувають під юрисдикцією держав-членів. Подання скарг допускається щодо недоліків управлінської діяльності органів ЄС, якщо скарга не може бути розглянута Судом ЄС.

Омбудсмен проводить незалежне розслідування базуючись на відповідних скаргах чи за власною ініціативою. За результатами розслідування надається звіт у відповідні інститути чи органи, які протягом 3 місяців зобов’язані вжити заходів для усунення порушень. Підсумковий звіт подається до Парламенту, зацікавленим органам та інститутам, а також особі, яка подавала скаргу. Щорічно в Європейський Парламент подається звіт про діяльність омбудсмена.

Інформаційний контроль за діяльністю Комісії та Ради: Європейський Парламент наділений правом на отримання інформації щодо діяльності Ради та Комісії.
Комісія та Рада зобов’язані:

• захищати свої пропозиції перед Парламентом;
• надавати звіт про свою поточну діяльність та підсумковий річний звіт про діяльність Європейського Союзу;
• відповідати на усні та письмові запити парламентарів

Після заслуховування відповідних звітів проводиться обговорення діяльності Ради та Комісії. Депутати активно користуються своїм правом задавати питання. Як свідчить практика, більшість з них звертається до Комісії (наприклад, протягом 1998 року було задано 4014 питань у письмовій формі. З них 3737 – Комісії, а 377 – Раді). Усні запитання ставляться під час години запитань та відповідей та в ході пленарних засідань.
Право на подачу індивідуальних чи колективних петицій (звернень) мають:

• всі громадяни Європейського Союзу;
• всі фізичні та юридичні особи, які проживають чи зареєстровані в будь-якій державі-члені Європейського Союзу.

Внесена петиція підлягає розгляду на засіданнях Парламенту. Проте передбачено дві обов’язкові вимоги для таких звернень

• вони повинні стосуватись сфери, що входить у компетенцію Співтовариства
• дії, які оскаржуються, повинні безпосередньо торкатись особи, яка звертається

Повноваження у зовнішньополітичний сфері
Повноваження Європейського Парламенту у зовнішньополітичній діяльності ЄС значно розширились після підписання Маастрихтського та Амстердамського договорів. Перш за все Парламент має право на отримання інформації: Рада та Комісія зобов’язані інформувати його про всі найважливіші зовнішньополітичні події (міжнародні переговори, підготування та укладення міжнародних угод), які потім обговорюються і дискутуються на пленарних засіданнях.

Обговорення проблемних питань міжнародної спільноти в ході пленарних засідань становить значну частину діяльності Парламенту. Питання на обговорення вносяться за ініціативою окремих депутатів, парламентських груп чи комітетів. Після відповідного розгляду приймаються декларації, які проте не мають обов’язкової юридичної сили.

Передбачено окремі випадки, коли укладанню міжнародного договору передує отримання консультативного висновку Парламенту, а набуття чинності певних міжнародних угод залежить від їх схвалення. Наприклад, держава, що бажає приєднатися до Європейського Союзу, звертається з відповідною заявою до Ради. Відповідне рішення приймається Радою на основі принципу одноголосності після консультацій з Комісією і отримання висновку Європейського Парламенту (приймається абсолютною більшістю голосів від усього складу).

Спільні для всіх держав-членів ЄС засади виборів представників до Європейського Парламенту визначаються Актом про вибори від 20 вересня 1976 року. Хоча положення останнього мають виключно рекомендаційний характер, більшість з них на сьогодні включено до національного виборчого законодавства країн-учасниць.

Актом про вибори передбачено, що формування Європейського Парламенту повинно здійснюватись безпосередньо громадянами держав, які входять до складу ЄС, на основі системи пропорційного представництва політичних партій. Членам Європейського Союзу дозволено визначати величину загороджувального бар’єру. Остання, однак, не може перевищувати 5% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Державам ЄС рекомендовано створити умови для того, щоб участь у виборах могли взяти громадяни інших країн, які входять до складу Союзу. Щоправда, вони можуть реалізувати належні їм виборчі права лише за умови включення до списків виборців відповідної держави. Не можуть брати участі у виборах особи, яких позбавлено права голосу законодавством держави, в якій вони проживають або громадянами якої вони є.

Право бути обраним до Європарламенту мають громадяни держав-членів ЄС, які досягли віку, передбаченого національним законодавством, та не обмежені у виборчих правах. При цьому законодавством держави, у якій проживають кандидати – громадяни інших країн Євросоюзу, повинні бути встановлені однакові вимоги для всіх претендентів на місця у Європейському Парламенті, незалежно від їхнього громадянства або походження.

Актом визначено перелік посад, обіймання яких є підставою для припинення депутатських повноважень у Європарламенті. Так, не дозволяється суміщення мандату з посадами в інших органах ЄС (Раді, Комісії тощо), а також зі службою в органах виконавчої влади будь-якої держави, яка входить до складу Європейського Союзу.

Акт про вибори до Європейського Парламенту дозволяє брати участь у голосуванні на виборах лише один раз. Дата проведення виборів може встановлюватись національним законодавством, але день голосування не може припадати на перші три дні тижня. Підрахунок голосів виборців у державах ЄС повинен розпочинатись лише після закриття останньої виборчої дільниці на території Союзу. Новообраний Європарламент повинен приступити до роботи першого вівторка по закінченню одного місяця з дня голосування.

Необхідно відзначити, що Європейським Парламентом було розроблено перелік загальних принципів проведення виборів депутатів до цього органу на виборах 2004 та 2009 років. Зокрема, державам-членам співтовариства рекомендовано проводити вибори за пропорційною системою, яка б забезпечувала максимальну відповідність волевиявлення громадян результатам виборів. При цьому в державах з населенням більше 20 000 000 чоловік рекомендовано утворити загальнонаціональні багатомандатні виборчі округи. Характерним є те, що вибори до Європарламенту 2009 року передбачається проводити у багатомандатному загальноєвропейському виборчому окрузі, межі якого збігатимуться з кордонами Європейського Союзу.

ВИБОРИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ДЕРЖАВ – ЧЛЕНІВ ЄС

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ
(за результатами виборів 10-13 червня 1999 року)

ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ
(станом на лютий 2002 року)

ВИБОРЧА АКТИВНІСТЬ ПІД ЧАС ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
у 1994 та 1999 роках

     * Участь у голосуванні є обов’язковою

ВИБОРЧА АКТИВНІСТЬ
НА ВИБОРАХ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(1979-1999)

      * Вибори відбулись у 1996 році
** Вибори відбулись у 1981 році
*** Вибори відбулись у 1987 році

ЖІНКИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ

ОНОВЛЕННЯ СКЛАДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(за результатами виборів 1999 року)

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ
(3 жовтня 1999 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СОЮЗНОЇ РАДИ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СОЮЗНОЇ РАДИ
(вересень 1998 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(національні партії, які здобули перемогу на виборах 1994 та 1999 років, а також політичні групи всередині Європарламенту, до яких вони приєднались)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ*

* Примітка: Зовнішнє півколо відображає національні партії та кількість місць у Європарламенті, яку вони отримали. Внутрішнє півколо відображає політичні групи, до яких увійшли представники національних партій в Європарламенті.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ
(13 червня 1999 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(13 червня 1999 року)

РОЗПОДІЛ МІСЦЬ У СЕНАТІ

ВИБОРИ В ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

* Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, обрані за списком партії, увійшли до складу Групи Зелених/Європейський Вільний Альянс)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ГРОМАД

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ГРОМАД
(7 червня 2001 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

* Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, обрані за списком Шотландської Національної Партії, увійшли до складу Групи Зелених/Європейський Вільний Альянс; Юніоністської Партії Ольстеру – до Народної Партії Європи)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ДЕПУТАТІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ГРОМАД
(7 червня 2001 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ФОЛЬКЕТИНГУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ФОЛЬКЕТИНГУ
(11 березня 1998 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

*Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, обрані за списком Червневого Руху проти ЄС та Народного Руху проти ЄС, увійшли до складу Групи за Європу Демократій та Різноманіття)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ
(6 червня 1997 року)

* Після виборів Демократичні ліві приєднались до Трудової партії

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(6 серпня 1997 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(6 серпня 1997 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ КОНГРЕСУ ДЕПУТАТІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО КОНГРЕСУ ДЕПУТАТІВ
(12 березня 2000 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(12 березня 2000 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ДЕПУТАТІВ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(13 травня 2001 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

* Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, які були обрані за Списком Боніно, увіійшли до групи незалежних депутатів)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ
(6 червня 1997 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ
(6 травня 1998 року)

* Після виборів Федерація політики реформування та Ліга реформованої політики об’єднались у Християнський Союз.

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(29 травня 1999 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

* Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, обрані за списком блоку Федерації Політики Реформування, Партії Політичного Реформування, Ліги Реформованої Політики, увйшли до складу Групи за Європу Демократій та Різноманіття)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ