Посилення демократичних інституцій. Розвиток держави на засадах професійної політики. Відстоювання суспільного інтересу. Це – місія Лабораторії законодавчих ініціатив.

І ми відчуваємо велику відповідальність, та разом з нею – натхнення і завзяття, що можемо продовжувати її втілювати поруч з надійними партнерами.

ЛЗІ розпочинає новий трирічний інституційний проєкт за підтримки Swedish International Development Cooperation Agency (SIDA). У фокусі нашої уваги на наступні роки:

• Посилення інституційної спроможності парламенту та підвищення якості законодавчого процесу;
• Посилення ефективності державного управління;
• Продовження європейської та євроатлантичної інтеграції;
• Підтримка стабілізації та відбудови України для подолання наслідків триваючої агресії з боку рф;
• Моніторинг і підтримка реформ у сфері правосуддя та безпеки – зокрема, реформи прокуратури та судової реформи;
• Політична і громадянська просвіта.

Дякуємо за довіру, підтримку і можливість робити нетривіальні речі Посольству Швеції в Україні. Переконані – наші спільні зусилля посилюють Україну сьогодні та створюють фундамент для подальшого відновлення й розвитку після нашої перемоги.

Україна сьогодні проходить крізь чи не найбільший виклик у своїй історії через загрозу, яку принесла росія, розв’язавши у 2022‐му повномасштабну війну на території нашої держави. І вже майже два роки триває боротьба за незалежність і можливість самостійно обирати власне майбутнє. Військова агресія рф спровокувала масштабні кризи, зокрема економічну та демографічну. За даними Державної служби статистики, напередодні повномасштабної війни, у листопаді 2021 року, в Україні проживало майже 41 млн осіб.

Ця цифра є радше приблизною і може мати суттєву похибку, адже востаннє повний перепис населення нашої держави проводився більше 20 років тому— у 2001‐му. Згідно з його результатами, тоді в Україні проживало 48,5 млн людей. А після майже року війни, станом на 1 січня 2023‐го, згідно з припущеннями Інституту демографії та соціальних досліджень, чисельність населення України становила від 28 млн до 34 млн осіб.

Це в майбутньому загрожує Україні поглибленням демографічної кризи, адже в основному серед вимушених мігрантів— жінки молодого та середнього віку з дітьми. Відбувається роз’єднання сімей, що негативно впливає на сімейні відносини. Так, за перше півріччя 2023‐го кількість розлучень в Україні збільшилася втричі4. Поглиблення демографічної кризи може призвести до значного дефіциту робочої сили, а відтак— стати вагомим фактором, що підриватиме економічну спроможність держави.

Розробка державної політики повернення вимушених мігрантів поряд із стимулюючими заходами, зокрема для подолання майбутнього дефіциту робочої сили, мають стати невід’ємною складовою повоєнного відновлення, що реалізовуватиметься в межах Плану відновлення України від наслідків війни, який спрямований на прискорення стрімкого економічного зростання.

9 листопада Верховна Рада прийняла державний бюджет на 2024 рік. Рішення було затверджено задовго до початку наступного року. Цьогоріч прийняття бюджету є доволі визначною подією, — в рейтингу найбільш своєчасно прийнятих бюджетів він посідає друге місце за всю історію незалежності. Про що свідчить така дисципліна в бюджетному процесі, адже вищі показники швидкості не завжди означають поліпшення?

Для відповіді на це запитання ми проаналізували дати прийняття всіх державних бюджетів від 1992-го до 2024 року. Також узяли до уваги дати проходження законопроєктами низки етапів: подачі до Верховної Ради, першого та другого читань, а також підпису президента. У вільному доступі великий пласт даних є лише починаючи із 1998 року, тож для попередніх бюджетів ми враховували тільки дату прийняття в цілому. Завдяки такій базі даних ми можемо спостерігати, як відбувалося опрацювання важливого для розвитку держави документа, а також як змінювалися робота парламенту та тенденції бюджетного процесу.

Регламентом Верховної Ради 2010 року встановлено конкретні дати, до яких має бути виконаний кожен етап прийняття бюджету. Кабмін мусить подати проєкт бюджету до Ради до 1 жовтня. Рада має прийняти його у першому читанні до 20 жовтня, у другому — до 20 листопада. І якщо цього року парламент повністю дотримався встановлених рамок, то раніше ситуація могла кардинально відрізнятися.

Так, неодноразово траплялося, що проєкт приймали в цілому вже в останні дні року, інколи отримуючи підпис президента вже святкового 31 грудня. Вперше за довгий час прийняття закону в листопаді відбулося для бюджету на 2018 рік — до цього востаннє таке було ще аж 2003-го. Загалом же з 2010 року лише тричі вдавалося прийняти проєкт бюджету у встановлені законом часові рамки. Причому двічі — після початку повномасштабного вторгнення.

Цього року проєкт бюджету прийнято вчасно як за регламентом, так і зважаючи на фіскальний рік — до початку нового ще 53 дні. Це може здаватися чимось цілком нормальним, але, якщо згадати історію питання, нормою це було далеко не завжди. У 90-х роках минулого століття, наприклад, із восьми бюджетів (з 1992-го по 1999-й) лише два приймали до початку фіскального року. В подальшому ситуація поступово покращувалася, а такі сильні запізнення ставалися дедалі рідше. Щоправда, і без них не обходилося. У цьому тисячолітті найпізніше прийняли бюджет 2010 року — на 116-й день фіскального року (29 квітня). Прийнятий цього року бюджет має другий найкращий показник вчасності прийняття за всю історію незалежності України, перебуваючи в рейтингу лише після минулорічного.

2023 року між подачею проєкту до Ради та його прийняттям минуло 55 днів, у середньому ж процес прийняття бюджету останні 26 років займає близько трьох місяців, або 84 дні. Проте цей показник украй нестабільний. Зазвичай що пізніше подають проєкт, то швидше його намагаються прийняти, орієнтуючись на початок року. Так, бюджет 2008 року подали до парламенту 26 грудня, а вже через чотири дні його підписав президент. Разом з тим дуже довгий період прийняття (наприклад, більш як 100 днів) не обов’язково є хорошим знаком: у таких випадках можливе, приміром, зняття проєкту та його подальша заміна. А це точно не є ознакою якісної роботи.

Якщо зробити крок назад і подивитися на ситуацію в перспективі скликань, то можна побачити доволі цікаву картину. У ІХ скликанні приймали бюджет у середньому за 42 дні до початку року. У VIII скликанні середньостатистичний показник інший — 17 днів. Якщо ж розглянути ще п’ять років до цього, то показник буде ще гіршим: мінус 17 днів, тобто вже у січні. Псує статистику бюджет 2010 року, який було прийнято 29 квітня (116 днів після Нового року). Загалом видно, як із часом робота над бюджетом стає дедалі більш системною та відповідальною, принаймні щодо строків.

Варто також врахувати, що відповідність прописаним у регламенті нормам і швидкість процесу не тотожні якості самого документа, яка не є предметом цього аналізу. Але час і вчасність ухвалення державного бюджету теж важливі: надто довгий або ж надто швидкий бюджетний процес, як і запізнення з ухваленням у сесійній залі — все це може слугувати показником несистемної роботи над документом або ж різних поглядів можновладців на ті чи інші складові. Відповідність прописаним нормам, зокрема щодо строків, показує якість процесу, а також злагодженість дій усіх його учасників. Хоча причини злагодженості можуть бути різними, а не всі учасники процесу — рівноцінно субʼєктними.

Загалом можна прослідкувати дві яскраві тенденції.

По-перше, зазвичай запізнюються з бюджетом перш за все у роки криз. Наприклад, у 90-х, коли Україною ширився глибокий економічний занепад, бували випадки, коли бюджети приймали через 3–6 місяців після початку року. Особливо вирізняється бюджет 1997 року, який прийняли аж у червні. Хоча слід також врахувати, що перше десятиліття незалежності — унікальний період, під час якого ще встановлювалися ті рамки та норми, в межах яких повинен працювати парламент демократичної України. Втім, такі запізнення повторювалися і надалі, в роки найгостріших криз. Наприклад, протягом 2009-го, коли можновладці мали готувати бюджет на 2010 рік, грянула криза — ВВП України впав на 15%, тож питання майбутнього відійшло на другий план. 2014 року, у період Революції Гідності, бюджет прийняли сумнозвісного 16 січня, а кілька наступних років президент підписував бюджет 31 грудня — за день до початку фіскального року. Проте ця закономірність зникла, — востаннє бюджет приймали після 1 січня у 2014 році. Наразі ж можна спостерігати за абсолютно іншим ставленням до прийняття державного бюджету.

По-друге, спостерігається значне видиме покращення взаємодії Кабміну та парламенту, як і їхньої дисципліни. Зважаючи лише на попередні показники, можна було б припустити, що і цьогорічний бюджет має прийматися із дуже великим запізненням. Проте це не так. Наразі ситуація мало не протилежна: Україна переживає найглибшу кризу за всю історію незалежності, але разом із тим слідування власним правилам покращилося. Однією з причин є те, що питання економічного виживання останні два роки є чи не найважливішим: половина бюджету на наступний рік піде на ЗСУ, і лише завдяки міжнародній допомозі можливо перекрити дефіцит бюджету, який становитиме майже 50%. Власне, вчасність ухвалення бюджету можна пояснити і виконанням зобовʼязань перед міжнародними партнерами, для яких бюджетна дисципліна — важливий показник спроможності.

Ще одна причина — централізація влади: президент, уряд і монобільшість належать до однієї команди, і в неї є один центр прийняття рішень — Банкова. Над важливими рішеннями є мало не ручний контроль, прийняття цьогорічного бюджету — один із прикладів. Цей факт дав гарний показник для кількісної статистики, яка, однак, не переростає в якісну. Система державного управління разбалансована, а уряд погодився з роллю статиста. Але це тема для іншої аналітичної статті.

І насамкінець. Кількість поправок до держбюджету та, відповідно, тривалість їхнього розгляду і муки прийняття сильно залежать від кількості у бюджеті вільних для розподілу грошей. Два останні роки навколо бюджетного процесу менше дискусій, бо власних грошей у бюджеті обмаль — і всі вони йдуть на недоторканні статті.

Якісний контроль роботи Верховної Ради з боку громадянського суспільства потребує прозорої роботи Парламенту. Неодноразово саме з роботи журналістів під куполом Ради починалися дискусії, що призводили до масштабних змін. Та чи всі аспекти роботи Ради мають бути відкритими? Так, раніше Верховна Рада дотримувалась цього принципу.

Але все змінилось півтора року тому. Із початком вторгнення у Раді запровадили певні обмеження, зокрема щодо поширення інформації. Із загального доступу прибрали календарний план пленарних засідань, трансляцію пленарних засідань та засідань Погоджувальної ради, а на вебсайті зник доступ до профілів народних депутатів. Всі ці обмеження були сприйняті суспільством із розумінням – безпековий аспект тоді сприймався як найважливіший.

Останнім часом ми можемо спостерігати протилежну тенденцію: на вебсайті Ради знову відкрили дані про депутатів, провели публічну годину запитань до Уряду. Обмеження роботи Парламенту потроху скасовуються, і Рада повертається до попереднього режиму роботи. 

Але чи потрібне повернення прозорості Парламенту у вигляді до 24 лютого 2022 року? Чи варто відкривати для загалу внутрішню кухню організації роботи Парламенту? Саме цю роль виконувала раніше Погоджувальна рада.

До повноважень цього органу входить, згідно з Регламентом, “попередня підготовка і розгляд організаційних питань Верховної Ради”. У її складі – голови фракцій та депутатських груп, голови комітетів та спікер Ради із заступниками. Отож, в теорії предметом обговорень є координування роботи Парламенту, узгодження порядків денних та забезпечення ефективної роботи Ради.

Проте на практиці все відбувалось зовсім по-іншому. Насамперед Погоджувальна рада була не простором для вирішення організаційних питань, а ареною для виголошення політичних промов і скандалів.

До прикладу, спікер Верховної Ради України VIII скликання Андрій Парубій був дуже прямолінійним у своєму ставленні до поведінки депутатів на Погоджувальній раді: “На жаль, використовують Погоджувальну раду просто як піар-майданчик, щоб відговорити меседж на камери, записати його, встати і піти”. 

Схожі думки висловлювали і самі депутати: вони роками порівнювали Погоджувальну раду із “цирком” та “ток-шоу”. Не обходилось і без скандалів. У мережі можна легко знайти, наприклад, відео, де Бойко прямо під час засідання вдарив по обличчю Ляшка; або ж і новину, як на Погоджувальну раду спікеру приносили кайданки. Погоджувальна рада відігравала роль радше великої трибуни для обміну промовами, аж ніяк не місця для організації роботи Парламенту. 

У 2016 році місія Європарламенту презентувала “Доповідь та дорожню карту щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України”. Вона містила низку пропозицій щодо змін, які вартує втілити для підвищення ефективності роботи українського Парламенту. Серед перелічених рекомендацій було і закриття Погоджувальної ради. Причина – зрозуміла: “На практиці, засідання ПР є заполітизованим заходом, протягом якого провідні представники політичних фракцій виступають з промовами щодо актуальних питань. Обговорення парламентського порядку денного зазвичай відходить на другий план”. 

Проте не йдеться про абсолютне закриття Погоджувальної ради від громадян: пропонувалось також організувати групу спеціальних парламентських кореспондентів, які могли би доносити суспільству найактуальнішу інформацію щодо засідань.  

З початком повномасштабного вторгнення рекомендація місії Європарламенту щодо Погоджувальної ради  була неочікувано виконана – Погоджувальну раду почали проводити без присутності журналістів, а також без аудіо- та відеофіксації. 

Народні депутати під час експертних інтервʼю для Лабораторії законодавчих ініціатив зазначали, що зміни виявилися разючими: засідання Погоджувальної ради почали тривати годинами (інколи сягаючи позначки в цілих 5 годин), а самі обговорення стали значно конструктивніші – порядок денний та підтримка тих чи інших законопроєктів стали основними питаннями. Це прямо вплинуло на інші аспекти роботи Верховної Ради: до самого голосування у сесійній залі доходили насамперед ті законопроєкти, які вже мали попередню підтримку депутатів. Це було одним із показників єдності Парламенту в перші місяці повномасштабного вторгнення, адже майже кожне голосування набирало тоді більше 300 голосів “за” законопроєкти.

Це вплинуло і на кількісні показники: якщо навесні 2021 року депутати в середньому розглядали 6.7 законопроєктів за засідання, то за аналогічний період 2023 року цей показник дорівнював вже 22.6 – зростання в рази. Закриття Погоджувальної ради зіграло свою роль і тут: тривалі предметні дискусії допомагають вибудувати якомога ефективніший порядок денний.

Вимушена, повʼязана з повномасштабним вторгненням міграція українців за кордон є одним із найбільших ударів Росії по Україні, хоч і не прямим, але довгостроковим. Виїзд кількох мільйонів громадян України (здебільшого молодих і економічно активних) позначиться й на демографічному портреті українського населення, й на економічній спроможності України. Чи повернуться вони? Коли? За яких умов? Аби дати відповіді на ці запитання, Лабораторія законодавчих ініціатив за підтримки Європейського Союзу провела дослідження українських вимушених мігрантів. Кількісне опитування проводила агенція «Інфосапієнс»*. Ділимося результатами дослідження.

Загалом ситуація виглядає дещо сумною. І от чому. Більшість вимушених мігрантів не повернеться, мігрантів молодшого віку повернеться ще менше, з часом ситуація погіршується, а держава наразі не надто планує її виправляти. Але розгляньмо усе це детальніше, аби краще зрозуміти ситуацію.

Почнемо з того, скільки вимушених мігрантів повернеться. Для відповіді на це питання ми використали шкалу ймовірностей. Респондентів просили оцінити ймовірність їхнього повернення від 0 до 100 балів (0 — точно не повернуся, 100 — точно повернуся). До завершення війни лише 30% респондентів поставили більш як 50 балів (тобто респондент радше схильний до повернення), середня оцінка становить 33 бали. Це означає, що понад дві третини вимушених мігрантів, імовірно, не повернуться в Україну до завершення війни.

Після закінчення війни ситуація краща — 68% респондентів поставили більш як 50 балів, середня оцінка становить 66 балів. Отже, тут співвідношення навпаки — дві третини вимушених мігрантів планують повернуться в Україну після завершення війни.

Тобто третина вимушених мігрантів не планує повертатися зовсім, а переважна більшість — не повернеться в ближчій часовій перспективі. Досить невтішним є і віковий розподіл — що молодша людина, то менше вона схильна до повернення.

Якщо дві третини (68%) вимушених мігрантів, імовірно, планують повернутися в Україну після завершення війни, важливо розуміти, що для них означає, а що ж розуміти під завершенням війни? Відповідаючи на запитання «Чим завершиться війна?», половина респондентів (49%) впевнена, що Україна вийде на кордони 1991 року. Ще 12% вважають, що Україна вийде на межі контрольованої території станом на 23 лютого 2022-го. Можливо, ця оцінка і є оптимістичною, однак вона також говорить і про дещо інше. Ці люди чекають досягнення Україною досить амбітних цілей, значної військової або дипломатичної поразки Росії. Тому виникає ще одне запитання без однозначної відповіді: чи зможе Україна досягнути таких цілей найближчим часом?

Цікавим є і регіональний вимір — куди повертатимуться вимушені мігранти. Дослідження ЛЗІ підтвердило інтуїтивні припущення, що жителі сходу та півдня України менш схильні до повернення. Однак навіть серед тих колишніх жителів цих регіонів, хто таки планує повернутися в Україну, значна частина, ймовірно, змінить місце проживання, переїхавши в інший населений пункт, можливо, в іншій області. Наприклад, для сходу частка тих, хто точно планує повернутися до свого населеного пункту, становить лише 50% (для інших регіонів це 67–88%), інша ж половина розглядає інші населені пункти або взагалі не знає, куди повертатися.

Дослідження виявило вагомі фактори, які впливатимуть на рішення (не)повернутися, — і безпека не завжди найважливіший із них. Найбільше важить якість життя. З плином часу вимушені мігранти пристосовуються до життя за кордоном, облаштовуються, соціалізуються, звикають. Промовистий показник — це житло: 44% орендують окремий будинок або квартиру, а ще 20% живуть в окремому житлі, наданому безкоштовно. Тобто дві третини вимушених мігрантів уже мають досить комфортні умови проживання. А можливість самостійно орендувати житло є ще й показником не найнижчого рівня матеріального забезпечення. Для порівняння, у притулках для біженців (найменш комфортний варіант проживання) живуть лише 8,5%.

Те, як вимушені мігранти влаштували своє житлове питання, лише один із показників, хоча і досить промовистий. Однак таких показників значно більше, вони стали основою для економетричного моделювання, яке дало можливість зрозуміти, які з факторів є більш і менш важливими для рішення вимушених мігрантів повернутися або не повернутися. Ці фактори було об’єднано у п’ять груп.

Найвагомішою виявилася група факторів, які стосуються оцінки країни перебування, тобто те, наскільки вимушені мігранти задоволені якістю життя в країні перебування, починаючи від суто практичних питань (наприклад, якість освіти, медицини, можливості працевлаштування, сфера послуг, якість інфраструктури тощо) та закінчуючи більш загальними (наприклад, близькість менталітету населення країни перебування). Саме ця група факторів визначає 29% рішення про повернення до завершення війни та 43% — після завершення (якщо уявити рішення про повернення як 100%). Інші ж групи коливаються в межах 12–21%. Більш того, найвагоміша причина, яка зменшує бажання повертатися, — це очікування низької якості життя в Україні. 60% респондентів вказали цю причину.

Натомість безпекові причини мали більше ваги під час прийняття рішення про виїзд з України — 79% вимушених мігрантів вказали хоча б одну безпекову причину для виїзду за кордон. Іншими словами, мігранти виїхали через небезпеку, але не повертаються через якість життя.

Проблема масового виїзду за кордон могла би бути принаймні менших розмірів. Дослідження показало, що 38% вимушених мігрантів розглядали варіант залишитися в Україні у більш безпечних регіонах. Якщо рахувати від 6 мільйонів вимушених мігрантів, то близько 2,3 мільйона могли б лишитися в Україні, ставши (принаймні на якийсь час) ВПО.

Умовна форма цих речень підводить до ще однієї проблеми — держава не вчиняла активних дій для того, щоб залишити більше людей в Україні, а вже після їхнього виїзду Україна не сформувала політики з повернення вимушених мігрантів. Немає стратегії повернення вимушених мігрантів та чітко визначеного органу, який повинен цим займатися. У публічному просторі циркулюють різні дані та здогадки щодо кількості вимушених мігрантів. Тобто немає навіть приблизно точної інформації щодо того, скільки їх і де вони знаходяться.

Безумовно, повернення вимушених мігрантів є викликом для України. Кількість мігрантів, які повернуться, та час їхнього повернення впливають на спроможності України ефективно мобілізовувати внутрішні ресурси для ведення війни та на якість післявоєнної відбудови. «Природна» динаміка поведінки мігрантів не сприяє їхньому поверненню. За інших рівних умов вони будуть і далі облаштовувати своє життя за кордоном, адаптуватися, звикати, а шанси на їхнє повернення — меншати і меншати. Кількість українців, які все ж повернуться, виглядає досить обмеженою. Зміна такого стану речей потребує інтервенції — комплексу заходів, спрямованих на зміну поточної ситуації. Мабуть, єдиним, хто має достатньо легітимності та організаційної спроможності на таку інтервенцію, є держава.

* У липні 2023 року було опитано 1032 українця віком від 18 років. Метод опитування — розсилка СМС-повідомлень на номери українців, які перебувають за кордоном. Вибірка репрезентує користувачів «Київстар» і Vodafone, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року, за країнами проживання, за винятком Росії та Білорусі. Вибірка була стратифікована за часткою ринку кожного мобільного оператора та за країнами відповідно до останніх наявних даних ФН ООН. Усередині кожної країни мобільні номери обиралися для опитування випадковим чином. Гранична теоретична похибка вибірки становить +/-3%.

Коли (усе ще) народний депутат Нестор Шуфрич отримав підозру про держзраду і втратив посаду голови Комітету зі свободи слова, у парламенті знову постало питання – що робити з комітетом, який за все ІХ скликання майже не відзначився законотворчою роботою та в якому залишилися три депутати? Ліквідувати? Реорганізувати й обʼєднати з іншим комітетом? Чи залишити “доживати” своє?

Пропонуємо подивитися на різні політичні розклади щодо комітету.

За весь цей час на Комітет свободи слова було розписано всього 3 законопроєкти. Із них абсолютно всі – від початку повномасштабного вторгнення. Тобто він має найменшу завантаженість роботою серед комітетів Верховної Ради девʼятого скликання. Резонним виглядає і його кількісний склад – всього три депутати – найменший з-поміж інших.

За даними зі стенограм, за перші 4 засідання комітету 2022 року (тобто всі до повномасштабного вторгнення), кожного разу одним із піднятих питань були “незаконні” обмеження медіа проросійських політиків – “НАШ” та “Ukraine Public News” (Мураєва та Медведчука відповідно). Фактично, здебільшого завдяки головуванню Шуфрича цей комітет перетворився на рупор проросійських сил, які отримали змогу вкотре заявити про всі ті “переслідування”, які випали на їхню важку долю.

Якщо ж оглянутись назад, на восьме скликання, можна побачити абсолютно іншу картину. На той момент комітет мав іншу назву – “Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики” та працював значно активніше. Кількість розписаних законів була значно більшою – цілих 109. Зовсім іншою була і кількість членів комітету, на початок восьмого скликання у його складі налічувалось 10 депутатів.

Чому відбулось таке різке послаблення комітету? Питання в змінах, які відбулися на початку девʼятого скликання. Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (аналогічний комітет у восьмому скликанні називався “Комітет з питань культури та духовності”) отримав значне розширення предмету відання. Відбулося це завдяки двом іншим комітетам: із питань свободи слова та інформаційної політики, а також із питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму.

Дотепер комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики має найбільший, серед цих трьох, кількісний склад, як і кількість розписаних законопроєктів – 186.

Причиною перерозподілу предметів відання комітету могло бути суто політичне рішення. Головування в комітетах завжди було предметом політичних домовленостей.

Отож, девʼятого скликання ОПЗЖ, очевидно проросійська партія, отримала другу найбільшу фракцію в Раді. Важіль впливу у такої фракції теж є – вони претендували і на комітети. За небажання віддавати чи не найтоксичнішій фракції такий важливий політичний ресурс, як головування в комітетах, рішення перерозподілити предмет відання та віддати слабший комітет ОПЗЖ виглядає логічним в межах загального бажання “Слуги народу” сконцентрувати у своїх руках якомога більше впливу.

Теперішній Комітет з питань молоді та спорту став жертвою схожої долі. Не дивно, що головує над ним депутат із фракції меншості – “Батьківщини”. Повною картина стає, якщо зважити на те, хто у 2019 став головою Комітету з гуманітарної та інформаційної політики. А це – людина із рядів “Слуги народу” та майбутній Міністр культури та інформаційної політики – Олександр Ткаченко.

Важливим є покращення балансу між комітетами та міністерствами. Такий перерозподіл предмету відання посилив ще одну проблему, повʼязану із контрольною функцією. Як Лабораторія писала раніше, розподіл у вигляді “одне міністерство – один комітет” є найоптимальнішим для якісного виконання контрольної функції. У такому разі кожному міністерству зрозуміло, із яким комітетом потрібно комунікувати та перед ким потрібно звітувати. Та внаслідок рішення про перерозподіл предметів відання комітету, розпорошується і його контрольна функція – Міністерство культури та інформаційної політики мусить тепер відповідати тією чи іншою мірою аж перед чотирма комітетами. Це негативно впливає як на роботу Міністерства (адже разом із погіршенням координації збільшується і навантаження на нього), так і на ефективність комітетського контролю.

От ми і опинились на роздоріжжі: а що ж робити з таким незрозумілим комітетом? Варіантів декілька. Лунали пропозиції ліквідувати комітет взагалі або обʼєднати його з іншим комітетом. Незважаючи на висловлювання представників опозиції, що це, мовляв, стане “перемогою цензури”, така “цензура”, можливо, не вийде за рамки суто заяв – Комітет з питань свободи слова зараз має настільки обмежені предмети відання, що його обнулення не надто вплине на реальний стан речей. Та це не означає, що “списувати” Комітет з питань свободи слова варто.

Інший варіант – віддати головування одній із інших опозиційних фракцій. Як ми вже підраховували на початку девʼятого скликання за допомогою методу дʼОндта, кожна із фракцій заслуговує на головування хоча би в одному із комітетів. Наразі є одна фракція, яка такого привілею не має, а саме – фракція “Голос”. Проте така зміна не вирішить головної проблеми – Комітет з питань свободи слова залишатиметься так само обмежено навантаженим роботою. Три розписаних законопроєкти за все девʼяте скликання – красномовний показник. 

Ще один варіант вирішення ситуації – повернення до того розподілу предметів відання, який був на час восьмого скликання. Та є одне “але”: “Слуга народу” станом на зараз не головує над 3 із 23 комітетів. 2 із них отримали зменшення предметів відання порівняно з минулим скликанням. Отож, чи буде наявна політична воля задля збалансування спроможності різних комітетів? Це може бути невигідно для правлячої коаліції.

У межах проєкту PASS Ukraine народні депутати України Іванна Климпуш-Цинцадзе, Марія Іонова та Єгор Чернєв відвідали Канаду для посилення зв’язків з канадськими парламентарями.

Канада – важливий партнер України, чия роль та підтримка значно зросли з початку повномасштабного вторгнення. Тому надзвичайно важливо підтримувати діалог та ділитися поглядами на те, як саме канадська підтримка України може бути збережена та адаптована до сьогоднішніх потреб. Окрему значущу роль у цьому напрямі відіграє співпраця Верховної Ради з парламентами інших країн, аби на найвищому рівні розповідати нашим партнерам правду, переконувати у важливості підтримки України та не давати ігнорувати злочини, які росія вчиняє щодо українського народу.

Під час візиту Іванна Климпуш-Цинцадзе та Марія Іонова вже зустрілися з членами міжпарламентської групи дружби Україна-Канада, щоб розповісти про розвиток ситуації в Україні та конкретні кроки, які робить парламент для невійськового опору російській агресії. Також парламентарки мали можливість поговорити зі Спікером Палати громад Канади Високоповажним Ентоні Ро́та та Амбасадором Канади у справах жінок, миру і безпеки Жаклін О’Ніл.

Агресія росії може бути загрозою для всього світу навіть після перемоги України у цій війні. Саме тому Україна зараз шукає шляхів, як посилити обороноздатність країни і створити умови для стабільності та безпеки в умовах війни і після її завершення.

Один з таких шляхів – вступ України до НАТО, про що українські посадовці говорять на усіх рівнях з міжнародною спільнотою. Минулого тижня, у рамках проєкту PASS Ukraine, Голова Постійної делегації України у Парламентській Асамблеї НАТО, народний депутат України Єгор Чернєв обговорив питання безпеки та оборони з канадськими колегами.

Зміцнення міжпарламентських зв’язків дозволяє Україні формувати потужні лобістські групи у західних парламентах та добиватися збільшення нам військової, фінансової та гуманітарної допомоги. Для цього українські депутати та громадянське суспільство докладають максимум зусиль.

Лабораторія законодавчих ініціатив і надалі продовжить співпрацювати з канадськими партнерами для допомоги з реформами та налагодження діалогу між парламентами України та Канади.

Візит народних депутатів України до Канади відбувся в рамках спільного проєкту ЛЗІ та Парламентського центру (Канада) «Парламентська підзвітність сектору безпеки в Україні» (PASS Ukraine), який реалізується за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади та Програми розбудови миру та стабілізації (PSOPs) у партнерстві із Верховною Радою України.

30 листопада 2023 року

6 листопада 2023 року Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) оприлюднило на своєму вебсайті проєкт Закону “Про доброчесне лобіювання і адвокацію в Україні” та проєкт Закону “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо порушення законодавства у сфері здійснення лобіювання та адвокації” (далі – законопроєкти), а також ініціювало їх громадське обговорення.

Обидва проєкти були підготовлені НАЗК без залучення громадських організацій на основі більш раннього законопроєкту “Про доброчесне лобіювання в Україні”, який мав істотні недоліки та був скерований на експертизу до Ради Європи для оцінки його відповідності міжнародним стандартам. Зауваження, надані Радою Європи, не були виправлені при доопрацюванні законопроєкту.

Після тиску з боку громадських організацій НАЗК ініціювало проведення публічних консультацій 10 та 23 листопада. Проте ці консультації носили формальний, радше імітаційний характер. Так, учасники наполягали на тому, що громадські організації, які здійснюють адвокацію для досягнення суспільних змін, мають бути виведені з-під дії закону. Втім, без жодних обґрунтувань ці пропозиції не були враховані. А у день проведення останнього обговорення НАЗК передало законопроєкти на розгляд Кабінету Міністрів України для наступного внесення (у разі схвалення) на розгляд парламенту.

Аналіз проєктів, переданих НАЗК на розгляд Кабінету Міністрів України, дозволяє стверджувати, що переважна більшість висловлених Радою Європи зауважень щодо первинного варіанту проєкту НАЗК у доопрацьованих версіях враховано не було. НАЗК змінило назву первинного проєкту, додавши до лобіювання поняття “адвокація”, виключило із законопроєкту ряд положень, які загалом отримали позитивну оцінку Ради Європи (наприклад, в частині обов’язків посадовців щодо розкриття інформації про контакти з лобістами тощо), та доповнило текст проєкту низкою сумнівних або вкрай нечітких норм, частина з яких суперечать Конституції України, міжнародним стандартам та кращим європейським практикам у сфері лобіювання. Окремі з цих нових положень не обговорювались в ході публічних консультацій (наприклад, заборона лобіювання змін до Конституції тощо).

Дія законопроєктів поширюється не лише на лобіювання, але і на адвокацію та реалізацію громадянами своїх конституційних прав і свобод. Автори законопроєкту запевняли, що це відповідає європейським стандартам. Втім, у ряді європейських країн закони про лобіювання прямо передбачають, що діяльність громадських організацій, пов’язана із забезпеченням суспільних інтересів, а також діяльність громадян щодо реалізації своїх конституційних прав не регулюється законами про лобіювання. Але підготовлені НАЗК законопроєкти фактично розглядають адвокацію як одну з форм лобізму. Згідно з проєктами, для здійснення адвокації громадські організації мають добровільно зареєструватись в Реєстрі прозорості, а також щорічно оприлюднювати “загальну інформацію щодо кожного предмета адвокації та про джерела фінансування на здійснення адвокації у довільній формі”. Прагнення НАЗК зберегти норми щодо регулювання адвокації суперечать висловленим в ході публічних консультацій позиціям. Це можна розцінювати лише як бажання створити плацдарм для подальшого тиску на громадські об’єднання та створення умов для обмеження діяльності громадських об’єднань.

Законопроєкти також забороняють здійснювати лобіювання змін до Конституції України, законодавчих змін, які “загрожують національній безпеці” або суперечать принципам міжнародного права. Ці положення не відповідають принципу правової визначеності і є нетиповими для законодавства про лобіювання європейських країн. Проєкти законів також передбачають адміністративну відповідальність за порушення у сфері лобіювання, однак не визначають, хто саме має накладати відповідні стягнення. Тому на практиці вказані санкції не працюватимуть. Лобістам не надано додаткових прав, окрім уже і так передбачених чинним законодавством. Всупереч міжнародним стандартам та кращим практикам у сфері лобіювання проєкт не покладає на чиновників обов’язків розкриття інформації про свої контакти з лобістами. Правила поведінки лобістів та правила здійснення адвокації визначатиме НАЗК, яке і контролюватиме дотримання цих правил. Це перетворює НАЗК на “суддю у власній справі” і створює конфлікт інтересів у діяльності інституції. Цей перелік недоліків проєктів не є вичерпним.

У додатку до проміжного рішення Європейської комісії щодо вступу України до ЄС, оприлюдненому 8 листопада 2023 року, наголошується на необхідності прийняття Україною закону про регулювання лобістської діяльності як частини плану дій з деолігархізації. При цьому такий закон, на думку Європейської комісії:

1. має відповідати європейським стандартам;
2. повинен бути результатом відкритої та інклюзивної дискусії з широким спектром зацікавлених сторін (зокрема, організацій громадянського суспільства), широких публічних консультацій;
3. не передбачати обмеження законної діяльності організацій громадянського суспільства та не створювати для таких організацій непропорційне адміністративне навантаження.

Подані НАЗК до Кабінету Міністрів України законопроєкти за своїм змістом та процесом їх обговорення не відповідають жодній з цих трьох рекомендацій. Попри те, що законопроєкти позиціонуються як антиолігархічні, запропоновані механізми не здатні вирішити питання політичної корупції та непрозорих впливів на прийняття рішень. Проте вони здатні заблокувати роботу інститутів громадянського суспільства, ускладнять залучення їх експертизи та розробку необхідних змін до законодавства. Громадські організації, благодійні фонди, волонтерські ініціативи, які стали надійними партнерами держави у просуванні демократичних реформ та протидії збройній агресії РФ, фактично будуть позбавлені ключової функції — бути голосом тих, чиї права вони захищають, в комунікації із владою, виступати в інтересах суспільства.

З огляду на це закликаємо:

1) Кабінет Міністрів України:

• повернути внесені НАЗК законопроєкти на доопрацювання та забезпечити проведення НАЗК подальших змістовних, відкритих та інклюзивних консультацій щодо таких проєктів до кінця 2023 року. Результатом таких консультацій має бути приведення законопроєктів у відповідність до міжнародних стандартів, врахування у їх положеннях рекомендацій Ради Європи та учасників попередніх та майбутніх обговорень, зокрема – в частині виведення діяльності громадських організацій та адвокації з-під сфери регулювання законопроєктів про лобіювання;
• внести доопрацьовані НАЗК законопроєкти на розгляд парламенту не пізніше 20 березня 2024 року за умови приведення їх у відповідність до європейських стандартів, врахування в положеннях проєктів попередніх рекомендацій Ради Європи та пропозицій зацікавлених сторін;

2) Верховну Раду України:

• невідкладно прийняти у другому читанні та в цілому як закон проєкт Закону України “Про публічні консультації” (реєстр. № 4254 від 23 жовтня 2020 р.), який включатиме положення щодо обов’язкового проведення публічних консультацій стосовно законопроєктів, внесених народними депутатами України.

Перелік підписантів

1. ГО “Харківська правозахисна група”
2. Центр прав людини ZMINA
3. Transparency International Ukraine
4. Громадянська мережа ОПОРА
5. Реанімаційний Пакет Реформ
6. Центр політико-правових реформ
7. Український незалежний центр політичних досліджень
8. Антикорупційний штаб
9. ГО Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ)
10. Школа політичної аналітики НаУКМА
11. Рух ЧЕСНО
12. ІСАР “Єднання”
13. ГО «Інтерньюз – Україна»
14. ГО «Платформа прав людини»
15. Лабораторія законодавчих ініціатив
16. ГО “Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”
17. Інститут громадянського суспільства
18. Міжнародний фонд «Відродження»
19. СтейтВотч
20. Міждисциплінарний науково-освітній центр протидії корупції
21. Фундація DEJURE
22. Всеукраїнська правозахисна організація «Юридична Сотня»
23. Український центр європейської політики
24. ГО “Проти Корупції”
25. Інститут економічних досліджень та політичних консультацій
26. ГО “Разом проти корупції”
27. Лабораторія цифрової безпеки
28. Cedos
29. Антикорупційний центр ІЗІ
30. Одеська обласна організація ВГО «Комітет виборців України»
31. Інститут Євроатлантичного співробітництва
32. Громадська організація “Донбас СОС”
33. ГО “КримСОС”
34. БФ «СХІД SOS»
35. Центр економічної стратегії
36. Діксі Груп
37. Міжнародний благодійний фонд “Карітас України”
38. Фонд “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва”
39. ГО «Єднання заради дії»
40. БО БФ “Стабілізейшн Суппорт Сервісез”
41. ГО Інститут Республіка.
42. ВМГО “Фундація Регіональних Інціатив”
43. Центр політичних студій і аналітики “Ейдос”
44. Інститут Масової Інформації
45. ГО «Детектор медіа»
46. ГО “Харківський антикорупційний центр”
47. Комітет виборців України
48. Інститут розвитку регіональної преси
49. ГО “Українська правова консультативна група”
50. ГО “Жіночий Антикорупційний Рух”
51. Центр досліджень визвольного руху
52. Національна спілка кінематографістів України
53. ГО “Офіс розвитку громад”
54. Фонд місцевої демократії
55. Центр спільних дій
56. Експертна група Сова
57. Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ)
58. Асоціація громадських радників України
59. Центр “Нова Європа”
60. Центр розвитку інновацій
61. Українська фундація громадського здоров’я
62. Пласт — українська скаутська організація
63. ГО “Чернігів європейський”
64. Громадська організація “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”
65. ГО “Канівська організація осіб з інвалідністю «Відродження»
66. ГО “Батьки за вакцинацію”
67. ГО “Життя”
68. ГО “Легкий бізнес”
69. Центр Промінь надії
70. Харківський інститут соціальних досліджень “ХІСД”
71. Донецький Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу
72. Мережа захисту національних інтересів «АНТС»
73. ГО Центр “Соціальна Дія”
74. ГО “Волинський Інститут Права”
75. ГО “Інститут реформ та інновацій”
76. Громадська організація “Волинський Інститут Підтримки та розвитку Громадських Ініціатив”
77. Громадська організація “Асоціація підтримки та розвитку ОСББ та ОСН”
78. Центр екологічних ініціатив “Екодія”
79. ГО «Брейншторм»
80. ВМГО “Федерація дебатів України”
81. РГБФ “Право і Демократія”
82. ГО «Наше Поділля»
83. ГО «Дніпровський центр соціальних досліджень»
84. ГО «Фонд розвитку міста Миколаєва»
85. ГО “Правозахисний ЛГБТ Центр “Наш світ”
86. Відокремлений підрозділ “Опера С.Франческо Саверіо Україна”
87. ГО “АЛЬЯНС.ГЛОБАЛ”
88. Громадська спілка «Коаліція «На лінії зіткнення»
89. Благодійна організація «Благодійний фонд «КАРІТАС ЗАПОРІЖЖЯ»
90. ГО «Асоціація ЛГБТ «ЛІГА»
91. ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ “ЛУГАНСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ “СОЛІДАРНІСТЬ”
92. ГО “Аналітично-адвокаційний центр “Львівський регуляторний хаб”
93. ГО «ЮЕЙ ГРУП»
94. ГО «Синергія Про»
95. Громадська організація “Культурна Фортеця”
96. Громадська організація “КОМРОЗ”
97. Сила Людей
98. Громадська організація “Центр дозвілля дітей з інвалідністю “Дивосвіт “
99. ГО «МІНЗМІН»
100. БО” БФ” Екта Ініціатива”
101. ГО “Радість жити”
102. ГО “Аутизм Особливий всесвіт” Херсон
103. ГО « Рівність в діі»
104. ГО “ТРИБУН”
105. ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ “ГРОМАДСЬКИЙ ДІМ”
106. ГО « Ґрунт»
107. Громадська організація «Правозахисне об’єднання «ПРАВЕ ДIЛО»
108. ГО ” Наше Відродження – Донбас Україна”
109. Перша лінія, Допомагаємо виїхати
110. ГО «Інкубатор демократичних ініціатив»
111. Сумська платформа реформ
112. ГО”Студія громадських жіночих ініціатив”
113. БО «БФ»Христинська медична асоціація України»
114. ГО “Центр міжнародного співробітництва і впровадження проектів”
115. ГО «Мегасоціум»
116. Всеукраїнська ініціатива «Активна Громада»
117. ГО “Добропільський центр молоді “ДОБРО”
118. ГО “Асоціація”Відродження та розвиток”
119. ГО “Центр Доброчин”
120. ВГО “Асоціація сприяння самоорганізації населення”
121. Громадська Спілка «Національна Освітня Асоціація»
122. ГО людей з інвалідністю Fight For Right
123. ГО « Моя зграя»
124. ГО «Молодіжний простір Дрогобича»
125. ГО «Ліки Контроль»
126. Чернігівський Центр Прав Людини
127. Громадська організація ЮМАЙНД
128. Спілка захисту громадянських свобод
129. Громадська ініціатива Луганщини
130. Громадська організація «Амбасадори освіти»
131. ГО “Асоціація рідкісного захворювання України-легенева гіпертензія”
132. Го “Країна вільних людей”
133. ГО “Одеський інститут соціальних технологій”
134. Громадська організація “Майстерня Активних Людей”.
135. ГО “Обʼєднання матерів і дружин Захисників України”
136. Громадська організація «Нова Дружківка»
137. “Дій для дітей України”
138. ГО “Українська спілка активістів Майдану “Нескорені”
139. “Save Peace In Ua”
140. ГО “Простір Можливостей”
141. ГО “Плато”
142. ГО “Центр соціальних та ділових ініціатив”
143. ГО “Еколтава”
144. Причорноморський центр політичних і соціальних досліджень
145. ГО “Екологічний клуб “Еремурус”
146. Агенція місцевого економічного розвитку Яворівщини
147. ГО “Екоклуб”
148. ГО “Центр журналістських розслідувань “Сила правди”
149. ГО «Стоїмо Разом»
150. БФ “Діти з гемофілією”
151. Центр громадянської просвіти «Альменда»
152. Громадська організація “Діа-Дзен”
153. ГО “Громадська ініціатива “Місто Сонця”
154. ГО «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»
155. Благодійна організація “Фонд Боярської громади”
156. ГО “Центр суспільно-політичних досліджень та громадських ініціатив “СТАТУМ”
157. МБО “Екологія – Право – Людина”
158. Кримська правозахисна група
159. Інститут миру та порозуміння

Цього року у Страсбурзі  пройшов десятий, ювілейний, World Forum for Democracy. Проте для України цей Форум особливий ще й тим, що це великий міжнародний майданчик для того, щоб розповісти про війну, для того, щоб Європа та весь світ не забували про жахіття, які прямо зараз переживає наша країна, для того, щоб переконати світ припинити шукати «хороших» росіян і сфокусувати всю свою увагу на справді важливих речах – на підтримці України.

Такою була назва Форуму у 2022 році . У центрі уваги ж була демократія: чому сповільнюються темпи її поширення? Через що демократія занепадає в деяких країнах? Як це можна виправити та яке демократичне майбутнє можливе в інтересах людей в усьому світі?

Спікери різних панелей говорили про те, що збереження демократії потребує більших зусиль щодо просвітництва і навчання нових лідерів. Українська ж делегація на Форумі наголошувала, що порятунок демократії у глобальному сенсі неможливий, допоки Україна не переможе у війні з росією.

Адже наразі Україна є форпостом, який захищає демократичні європейські країни від агресії тоталітарних держав, зокрема росії. І саме від завершення цієї війни залежить, чи виживе демократія як соціальний конструкт у світі.

Делегація УШПС зробила голос України на Форумі гучним та дуже помітним. І ми дуже вдячні за це.

Завдяки промові Ольги Стефанішиної, Народної депутатки України та випускниці УШПС 2016 року, учасники Форуму вшанували хвилиною мовчання пам‘ять про людей, які загинули у війні, захищаючи Україну.

Люди в Україні віддають життя за демократію, за свободу і право на вибір, і Європа має пам‘ятати про ціну мирного життя. І цей контраст між звичними буднями інших європейських країн та тими викликами, що кожного дня долають люди в Україні чудово проілюструвала Аліна Михайлова.

В Україні – повномасштабна війна, яка поставила на кін долю світової демократії. Однак Європа хоче говорити не тільки про це.

Тема війни в Україні на Форумі справді звучала, але більше на тлі. Натомість окрему дискусійну панель присвятили темі «Чому в росії не склалося з демократією?». Де хоч і звучали заклики проти російської агресії в бік України, але також публічно озвучували тези про те, що не тільки Україні потрібен «план Маршалла» для відбудови, а й росії, де наголошували на тому, що без росії світ не зможе подолати кліматичні та низку інших проблем, тому має докладати більше зусиль, щоб звільнити росію та її громадян від тоталітаризму.

Але українська делегація не стояла осторонь і продовжувала нагадувати про важливість для всього світу перемоги України. І зараз зовсім не час говорити про майбутнє росії та про можливість там демократії.

А наша випускниця Оксана Глєбушкіна (випуск 2007 року) розповіла дуже незручну для російських «лібералів» правду про свій досвід життя в окупації в Херсоні.

Це все показує, скільки ще потрібно говорити, пояснювати, доводити на усіх можливих міжнародних рівнях нашу, українську, позицію, щоб світ чув і розумів нас. І плануючи майбутнє для Європи треба чітко розуміти роль росії у тих проблемах, які зараз стосуються кожного європейця.

Завершення цьогорічного Форуму стало справжнім сюрпризом. І дуже неприємним.

У той час як українці віддають свої життя заради майбутнього, заради свободи та перемоги демократії над імперіалізмом, на Форумі нагородили дипломами та фотографувалися з «ліберальними» російськими імперіалістами.

На фото немає української делегації, тому що посміхатися на фото, стоячи поруч з росіянами, для нас – неприйнятно. Бо тиснути руку й аплодувати «російській опозиції» ми ніколи не будемо. Бо для нас кожен росіянин – ворог.

Українська школа політичних студій і надалі робитиме усе можливе, щоб європейська спільнота теж усвідомлювала це.

Більше матеріалів з Форуму за посиланням.

Учасники:

• Девід Донат Каттін, Генеральний секретар, Міжнародна мережа Парламентарі за «Глобальну дію» (PGA);
• Алі Ехсассі, Член Парламенту (Канада), Голова Всепартійної парламентської групи із запобігання геноциду та іншим злочинам проти людства; Голова Національної групи Міжнародна мережа Парламентарі за «Глобальну дію» (PGA Canada) та член правління PGA;
• Аніта Ванденбелд, Членкиня Парламенту (Канада), Парламентський секретар міністра міжнародного розвитку;
• Євгенія Кравчук, Народна депутатка України, Членкиня PGA, Заступниця Голови фракції «Слуга народу» у Верховній Раді України, Заступниця Голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики;
• Іванна Климпуш-Цинцадзе, Народна депутатка України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу, Віце-прем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (2016 – 2019);
• Марина Бардіна, Народна депутатка України, Членкиня PGA, Заступниця Голови Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, Голова підкомітету з питань дотримання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини та гендерної політики;
• Кастурі Патто, Членкиня Парламенту (Малайзія), Президентка PGA.

12 травня на 78 день повномасштабної війни, яку розв’язала російська федерація проти України ми провели захід, метою якого було донесення інформації про нескінченні воєнні злочини проти народу України, поточну ситуацію та позицію ЛЗІ та українських парламентарів до світової спільноти з «перших вуст».

Тому, в контексті своєї діяльності та враховуючи, конституційно визначену роль Парламенту (Верховної Ради України) у питаннях війни та миру, територіальних змін та ратифікацій міжнародних угод, Лабораторія законодавчих ініціатив у партнерстві з Парламентським центром (Канада) в рамках проекту «Парламентська підзвітність сектору безпеки і оборони України» (PASS Ukraine), який реалізовується за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади (Global Affairs Canada), Програми розбудови миру та стабільності (PSOPs) разом з міжнародною мережею – Парламентарі за «Глобальну дію» (Parliamentarians for Global Action (PGA)), організували та залучили українських, канадських та інших парламентарів країн-членів (PGA), щоб обговорити розвиток подій, роботу та роль українських парламентарів, перспективи протистояння майбутнім загрозам, а також потреби та варіанти міжнародної підтримки в умовах війни.

Міжнародна мережа – Парламентарі за «Глобальну дію» (Parliamentarians for Global Action (PGA)) – платформа, яка об’єднує парламентарів всього світу, як і багато інших майданчиків, що вже використовуються, відіграє свою роль у формуванні єдиного правильного, єдиного можливого ставлення до росії як до країни агресора, країни, якій не місце в сучасному світі, і якої треба позбутися задля спасіння не тільки вже досягнутого світовою цивілізацією, але і всього живого.

Зараз парламентарі, які піддаються все більшому ризику відіграють ключову роль у об’єднанні союзників і друзів з усього світу в спільний об’єднаний фронт: прагнення до миру, справедливості та підзвітності та захисту демократії, її принципам та інститутам. Для цього у заході взяли участь українські парламентарки, дві з яких є членами PGA, – це Євгенія Кравчук та Марина Бардіна, а також Іванна Климпуш-Цинцадзе розповіли своїм закордонним колегам з якими труднощами вони зараз стикаються у своїй роботі, які подальші плани та яка ключова допомога зараз потрібна, як Україні в цілому, так і Парламенту, зокрема.

Українські депутатки наголосили на необхідності термінового надання Україні подальшої військової та фінансової допомоги, а також введення додаткових санкцій проти російської економіки. Також зачепили тему гуманітарної катастрофи, що розгортається в Україні, відзначивши, що руйнування та людські жертви є немислимими для тих, хто спостерігають здалеку в мирі та безпеці і наголосили, що російське вторгнення завдає шкоди, зокрема українським жінкам, зазначивши, що сексуальне насильство є одним із військових злочинів, які вчиняють російські солдати.

Світлана Матвієнко, виконавча директорка ЛЗІ, проінформувала та нагадала усім учасникам про те, що відбувається зараз у цей час у ці хвилини у нашій країні: