Лабораторія законодавчих ініціатив розпочала новий проєкт за підтримки програми MATRA Посольства Королівства Нідерландів в Україні. Проєкт спрямований на послідовне продовження реформ судової системи та прокуратури, які мають вирішальне значення для подальшого прогресу України в європейській інтеграції.

Проєкт охоплює два стратегічні завдання.

Перший напрям — оптимізація національної мережі місцевих загальних судів. 

Чинна система судів значною мірою не відповідає новому адміністративно-територіальному устрою України та реаліям воєнного часу, що ускладнює доступ громадян до правосуддя та створює додаткові ризики для ефективного функціонування судової системи. 

Для того, щоб розвʼязати наявні проблеми, Лабораторія законодавчих ініціатив: 

1. Розробить нову методологію побудови мапи судів, що враховуватиме новий адміністративно-територіальний поділ України, процеси внутрішньої і зовнішньої міграції населення у звʼязку з триваючою війною, робоче навантаження суддів, а також територіальні та географічні особливості регіонів, в тому числі наближених до зони бойових дій. На всіх етапах будуть враховуватися рекомендації Європейської комісії з ефективності правосуддя Ради Європи (CEPEJ). 
2. Підготує модельні мапи судів для кожного підконтрольного регіону України. За результатами будуть розроблені універсальні карти кожного регіону з визначеною кількістю судів та суддів, а також опорні територіальні громади для розташування нових судів першої інстанції.
3. Розробить детальний поетапний план для пілотного проєкту оптимізації мережі місцевих загальних судів в одному з регіонів України, який за аналогією можна буде використовувати в усіх інших регіонах.
4. Допомагатиме у розробці законодавчої бази для цієї трансформації.

Цей проєкт допоможе переосмислити проєкти судових мап, розроблених ще до війни, та з урахуванням суттєвої міграції населення України запропонувати найбільш оптимальні моделі подальшого функціонування системи місцевих загальних судів задля найкращого забезпечення доступу до правосуддя громадян України, що проживають на підконтрольних територіях або ж користуються судовими послугами з-поза меж України.

Другий напрям — посилення гарантій незалежності прокурорів шляхом зміцнення інституційної спроможності та автономії Ради прокурорів України (РПУ) як органу прокурорського самоврядування та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) як органу, що забезпечує діяльність прокуратури. Наявний юридичний дизайн цих органів унеможливлює ефективне здійснення функцій із захисту прокурорської незалежності, а матеріальна залежність від Офісу Генерального прокурора підважує їх субʼєктність в цьому процесі.

Проєкт передбачає підготовку аналітичних записок на основі стандартів ЄС, які обґрунтовуватимуть запропоновані рішення проблем, експертну участь ЛЗІ у розробці змін до законодавства разом з ключовими стейкхолдерами (Офісом Генерального прокурора, Радою прокурорів України та Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів), а також подальшу адвокацію запропонованих рішень.

Реалізація проєкту має створити практичні передумови для:

• покращення доступу громадян до правосуддя через оновлену та раціонально вибудувану мережу місцевих загальних судів першої інстанції;
• прийняття прокурорами законних та справедливих рішень у кримінальних провадженнях з огляду на зниження ризиків тиску і втручання, зокрема з боку політичних сил або вищого керівництва, що стане можливим через посилення інституційної спроможності прокурорського самоврядування для захисту незалежності прокурорів;
• виконання рекомендацій Європейської комісії та завдань Дорожньої карти з верховенства права, що є необхідними для просування України на шляху до членства в ЄС.

Проєкт триватиме два роки.

Програма MATRA Уряду Королівства Нідерландів підтримує реформи у сфері демократії та верховенства права у країнах, які вступають до ЄС. Підтримка цього проєкту є ще одним свідченням послідовної допомоги Нідерландів, які навіть в умовах повномасштабної війни залишаються відданим партнером України: строгим, проте справедливим і залученим на кожному етапі інтеграції до ЄС. 

Відповідальність за зміст проєкту несуть автори, і він не обовʼязково відображає офіційну позицію Нідерландів. 

2025 рік приніс Україні певний поступ у реформуванні сфери правосуддя.

Повноцінно запрацювала Служба дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя (ВРП).

Вища кваліфкомісія суддів (ВККС) завершила низку конкурсних процедур, унаслідок яких у частині апеляційних судів уперше за 12 років з’явилися нові судді. Хоча не всі з них склали присягу та почали здійснювати правосуддя через зволікання Президента.

Водночас Володимир Зеленський призначив двох нових суддів Конституційного суду (КСУ), розблокувавши його роботу після піврічної зупинки, та двох членів ВРП, яка призначила ще одного члена ВККС, доукомплектувавши в такий спосіб її склад.

На перший погляд, може здатися, що нарешті все рухається в правильному напрямку, хоч і не так швидко, як всім би хотілося.

На жаль, далеко не все. І ось чому.

Вже третій рік Україна не має комплексної Стратегії реформування та розвитку сфери правосуддя, хоча її проєкт давно напрацьований Офісом Президента (Офіс, ОП). Однак, попри заявлену значущість цього документа, підпис Президента під ним 2025 року так і не з’явився.

Політичні гравці вдають, що так і треба: мовляв, головне — не підпис, а виконання. Та й найважливіше прописано в ухваленій урядом Дорожній карті з питань верховенства права, яка фіксує наші євроінтеграційні зобов’язання в цій сфері.

Це одночасно і так, і не так. Не можна виконати документ, якого не існує, навіть якщо деякі елементи реформи рухаються в правильному напрямку. Хоча команді заступниці керівника Офісу Президента Ірини Мудрої та голові Комітету ВРУ з питань правової політики Денису Маслову, який є кандидатом на посаду міністра юстиції, в цьому питанні нема чого пред’явити. Перед підписом Президента на документах «його вертикалі» має стояти підпис не тільки профільного заступника (Мудрої), а й керівника ОП.

Після «Міндічгейту» цілком зрозуміло, чому попередньому очільнику Офісу було не до судових стратегій (хоча право на адвокатську діяльність він нещодавно відновив). Усі надії — на чинного керівника ОП Кирила Буданова, який може бути далеким від судової специфіки, але важливість стратегічного планування точно розуміє краще, ніж «адвокат» Єрмак.

Не мають своїх стратегій і головні судові інституції — ВРП, ВККС та Верховний суд. Тож навіть добре виконання ними своїх функцій (що далеко не завжди так) не призводить до суттєвих (а головне — невідворотних) позитивних змін. Так, наприклад, відсутність стратегії у ВККС спричинила непріоритетне заповнення вакансій у господарських апеляційних судах (куди, до того ж, побіг натовп родичів і друзів деяких членів ВККС та ВРП і навіть двоє чинних членів Вищої ради правосуддя, що неприпустимо в країнах сталої демократії). Водночас в апеляційних судах великих міст, як-от Одеса й Дніпро, немає кому працювати. І хоча суддів вони отримають, сподіваємося, 2026 року, це буде на рік-півтора пізніше, ніж годилося б.

Відсутність стратегічного бачення розвитку Верховного суду в Пленумі цього суду вже призвела до кризи кадрів під час обрання керівництва касаційних судів. Касаційний цивільний суд лише з шостої спроби обрав собі очільницю — Марину Червинську, яка стала компромісною фігурою після п’яти невдалих етапів виборів. А Касаційний адміністративний суд (КАС ВС) мінімальною кількістю необхідних голосів обрав своїм головою Ігоря Дашутіна — фігуранта журналістських розслідувань щодо незаконного збагачення. Неприпустимий вибір, особливо для суду, який розглядає справи проти Президента й Парламенту. Складно пояснювати міжнародним партнерам, чому в країні, яка максимально швидко прагне стати членом ЄС, на керівні суддівські посади й далі обирають суддів із сумнівною репутацією. І це все на тлі кейсів Князєва, ОАСК та інших скандалів.

Змінився й секретар Великої палати Верховного суду (ВП ВС): 13 січня судді ВП ВС обрали на цю посаду цивіліста Сергія Погрібного. Він є ідеологічним науковим союзником чинного голови Гарламенту Руслана Стефанчука. Нагадаємо: саме завдяки Стефанчуку й когорті відданих йому цивілістів-науковців 2025 року було таки скасовано Господарський кодекс України (ГКУ), який діяв із 2004 року. До чого це призведе — побачимо протягом наступних кількох років, проте багато суддів і науковців застерігали від таких дій саме під час війни, пропонуючи обрати для серйозних трансформацій спокійніший час.

Однак найбільшою проблемою ВП ВС є судді Верховного суду України, які потрапили до поточного складу ВС в обхід реформи 2017 року. Через складну законодавчу казуїстику та завдяки колишнім колегам із Конституційного суду на початку 2024 року до Верховного суду були переведені кілька суддів, які тепер у складі Великої палати повертають стару практику й неприховано лобіюють інтереси старої системи, блокують подальшу судову реформу та євроінтеграцію, фактично підводячи «новий» ВС під іще одну реформу. І хоча на початку 2026 року ВП ВС вдалося знову повернути в порядок денний один із раніше скасованих елементів судової реформи перевагою в один голос (після півторарічного хаосу), тандем Кривенда—Ємець, кажуть джерела у ВС, уже готує наступні атаки на рішення ВРП та ВККС щодо звільнення недоброчесних суддів. Тож решті суддів Великої палати варто добре подумати, в якій країні вони та їхні діти хочуть жити — країні князєвих-вовків чи верховенства права.

Натомість 2025 року свої Стратегії ухвалили Вищий антикорупційний суд (ВАКС) і Національна школа суддів України. Це точно було дуже вчасно.

ВАКС багато критикують за задовгі строки розгляду справ. Кейс Насірова лише у першій інстанції тупцював шість років, що фактично дає можливість уникнути покарання, адже строки притягнення Насірова до відповідальності спливуть уже у квітні 2026 року. І навряд чи апеляція встигне завершити розгляд справи в цей термін. На жаль, це не єдиний приклад резонансних справ, де розгляд повзе повільніше, ніж черепаха. У ВАКС розуміють, що так далі тривати не може, але час покаже, чи допоможе цьому стратегія й нові судді (які цього року мають з’явитися в суді, якщо черговий конкурс до ВАКС не зазнає провалу).

Власну Стратегію реформування та розвитку в жовтні 2025 року отримала й прокуратура. Направду, вона повністю повторює вимоги, які містяться в інших документах у сфері державної політики і якими сама прокуратура нехтує, наприклад, скасувавши в липні 2025 року базовий конкурс до прокуратур вищого рівня. Чи є щось про це у Стратегії? Звісно, ні. Тож це той випадок, коли хотіли як краще, а вийшло як завжди. Останнього тижня медіа та громадськість сколихнули новини про формування конкурсної комісії для відбору на керівні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. До її складу поряд із міжнародними експертами призначили адвоката Олексія Шевчука.

Тут питання далеко не в тому, інтереси яких клієнтів він колись представляв (право на захист є конституційним та універсальним). Річ у сприйнятті суспільством та експертною спільнотою кандидатури Шевчука: коли держава бажає підвищити рівень довіри до виборів керівників антикорупційної прокуратури, це точно не робиться через призначення до складу конкурсних комісій осіб, до яких є питання щодо їх репутації та етичності. Тим паче це прямі вимоги закону — «бездоганна ділова репутація, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, доброчесність». Прикро, що генеральний прокурор, маючи таку високу посаду та повноваження, цього не розуміє або, що ще гірше, свідомо підриває довіру до конкурсної комісії ще до початку її роботи. Для чого тоді Україна витрачає час і ресурси наших міжнародних партнерів (і донорів), якщо генпрокурор нехтує такими базовими категоріями, як етика й мораль?

Не краща ситуація і в адвокатурі, якій бракує не лише повноцінної стратегії розвитку (попередня була до кінця 2025 року), а й переобраного керівництва, яке й мало б напрацювати цей документ. До речі, саме на відсутність бодай якихось позитивних змін в адвокатурі звернув увагу Європейський Союз у своєму Звіті про розширення, оприлюдненому в листопаді. Про це також рік у рік пишуть експерти в тіньових звітах.

(Буквально під час підготовки цього матеріалу Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) повідомила про затвердження Стратегії на 2026–2028 роки. До речі, стратегії САП і ВАКС допомагали розробляти проєкти з міжнародної технічної допомоги).

Брак комплексного стратегічного документа й детального реалістичного зведеного плану з його виконання вже призвів до прострочень у реалізації низки міжнародних зобов’язань України.

Відповідно до попередніх планів, затверджених у таких документах, як План для Ukraine Facility чи Меморандум із МВФ, 2025 року Україна мала б заповнити 25 вакансій у ВАКС і ухвалити нове законодавство про декларації доброчесності суддів.

Зрештою ВАКС поповнився лише двома новими суддями, а законопроєкти щодо декларацій доброчесності суддів (а також щодо дисциплінарної відповідальності) отримали безліч критичних зауважень від Венеційської комісії й станом на кінець 2025 року не були ухвалені Парламентом.

Україна не отримала майже 700 млн євро за Ukraine Facility (серйозна сума для країни, що воює) й до кінця першого кварталу має виправити ситуацію з добором суддів ВАКС (іще мінімум 23 судді), а до кінця третього кварталу — з деклараціями доброчесності. Тоді можна буде розраховувати на отримання зазначених сум.

Шанс виконати ці зобов’язання 2026 року досить високий. У грудні в конкурсі до ВАКС і його Апеляційної палати завершено кваліфікаційний іспит. Його успішно склали 73 правники. Далі ВККС та Громадська рада міжнародних експертів перевірятимуть доброчесність кандидатів, а ті, хто успішно подолає цей етап, потраплять до рейтингу та визначатимуться з місцем роботи: перша чи друга інстанції ВАКС.

На черзі також конкурс до двох вищих адміністративних судів — Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС) та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС). Через те що Парламент понад рік ухвалював два закони, необхідні для старту цього конкурсу, минулого року ВККС устигла лише зібрати документи потенційних кандидатів. Таких осіб виявилося 268 (356 заяв, оскільки дехто бере участь у конкурсах до обох судів).

Це прогрес, якого Україна очікує вже три роки: СОАС та СААС розглядатимуть «політичну» частину справ ліквідованого ще в грудні 2022 року ОАСК. Тож цілком зрозуміло, чому політична влада не прагне швидко запустити роботу цих судів.

А загалом на початку 2026 року в Україні працює 4794 судді. Це на 208 менше, ніж станом на 1 січня 2025 року. Тобто ВРП і ВККС працюють майже «на повну потужність», а суддів меншає.

Наразі є 1399 вакансій у першій інстанції, 725 — в апеляційній, 80 суддів бракує у вищих спеціалізованих судах, конкурси до яких тривають, і 50 суддів — у Верховному суді, конкурс до якого теж на часі.

Щодо призначення на посади суддів апеляційних судів, то частина з них (ті, які прийшли з адвокатури й науки) вже півтора місяця працює без присяги. Тобто вони зараховані до штатів судів, отримують заробітну плату, проходять навчання, проте не можуть робити головного — здійснювати правосуддя. Строків прийняття ними присяги в Офісі Президента публічно не оголошують. Самі судді теж цих дат не знають, але кажуть, що «не раніше березня». Тож маємо цікаву історію: Україна відзвітувала перед ЄС про закриття певного гештальту з призначення суддів за новими правилами (як того вимагає Ukraine Facility), а судді до виконання обов’язків так і не приступили.

На жаль, у цьому й полягає нескінченний парадокс судової реформи, про який ми в Лабораторії законодавчих ініціатив писали вже не раз: робимо крок уперед, а два — назад, чи крок уперед — і стоїмо на місці. Як це відбувається, наприклад, із Конституційним судом: Президент призначив двох суддів, а Парламент голосування за ще двох — провалив. Водночас Дорадча група експертів, на додачу до всього, провалила третій конкурс поспіль за квотою з’їзду суддів, не знаходячи вже майже два роки жодного гідного кандидата. Можна, з одного боку, звинувачувати кандидатів, як це роблять деякі громадські організації, або ж критично подивитися на правила проведення конкурсу й визнати, що певні вимоги — надмірні. Що саме варто змінити, детально розбирали ще рік тому, але хура й досі там.

Україна розпочинає черговий рік реформи правосуддя, яка триває ледь не з часів незалежності. В адекватних суддів це словосполучення вже давно викликає нудоту, а неадекватні використовують довготривалі процедури у власних цілях, отримуючи рішення на свою користь проти України в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ).

Так, наприклад, екссуддя Тандир, який на смерть збив нацгвардійця, минулого тижня отримав одне з таких рішень: мовляв, його довго тримають під вартою без можливості внесення застави. Тоді як він сам суттєво доклався до тривалого судового розгляду, постійно змінюючи показання і загалом зловживаючи своїми процесуальними правами. Це, на жаль, не перший випадок, коли суддя, до якого українське правосуддя має багато запитань, отримує шанс «відпетляти» через рішення ЄСПЛ на його користь. Згадані вище судді ВСУ теж мають рішення ЄСПЛ на свою користь.

У таких історіях очевидно: відсутність чітких стратегій і ретельного плану їх виконання, хаотичне проведення реформ, політичні рішення щодо нівелювання попередніх зусиль спричиняють колізії у законодавстві. Ба більше, жахлива юридична техніка законопроєктів, а також багаторічний брак суддів, істотний брак фінансування (суди фінансують приблизно на 60% від потреби), а також зловживання своїми правами з боку недоброчесних суддів призводять до рішень ЄСПЛ проти України, які формально можуть відповідати Конвенції з прав людини, але фактично відкочують назад реформи та роки зусиль, яких докладає Україна.

Чи винен у цьому ЄСПЛ? Навряд. Адже Україна свідомо чи несвідомо обирає непослідовність і хаос як головні рушії реформ у сфері правосуддя й протягом багатьох років толерує відсутність честі та гідності в роботі ключових органів правопорядку.

Коли під час обшуків без ухвал, які починаються о 5-й ранку, людям погрожують ламанням стін. Коли під час таких обшуків матерів не пускають у кімнати до малолітніх дітей, а фото людей у спідній білизні розлітаються мережами ще до їх закінчення. Коли фото оголеного громадського активіста зливають із його вилученого телефона в ТГ-канали, й ніхто не несе за це відповідальності. Коли відбір керівників органів правопорядку дозволяють проводити людям із сумнівною репутацією. Коли персоналу в судах роками платять по 8–10 тис. грн… Про яку євроінтеграцію може йтися?

Якщо додати сюди політичні справи та корупцію, а також досі наявну кругову поруку серед частини судів та органів правопорядку, то з такою картинкою навіть росіян не треба для руйнування нашої держави.

На жаль, зі слів «свавілля» та «корупція» слова «верховенство права» аж ніяк не виходять. Якщо не почати упорядковувати весь цей правосудний хаос, то гідра так і залишиться гідрою, хоч яку дорожню карту їй згодувати.

На початку 2026 року Президент публічно заявив про курс на оновлення Державного бюро розслідувань (ДБР). Він доручив протягом січня підготувати відповідний законопроєкт і невідкладно внести його до Парламенту. Рішення не з’явилося спонтанно, адже реформування ДБР обговорювалося і раніше, це радше політичний сигнал щодо необхідності зробити це тут і зараз. Отже, воно органічно вписалося у порядок денний як у контексті євроінтеграції, так і на фоні кадрових перестановок.

Якість цих перестановок не тема цього тексту, а ось реформа ДБР — один із десяти пріоритетів, які Україні потрібно виконати протягом 2026 року у межах frontloading’у. Це процес, запущений спільно з Євросоюзом, який дозволить нам підготуватися до відкриття переговорних кластерів для вступу у ЄС ще до зняття угорського вето. 

У цьому контексті оновлення Державного бюро розслідувань стає важливим тестом для української влади: чи здатна вона переосмислити роль ще одного органу правопорядку із суттєвою концентрацією повноважень і явними ознаками заполітизованості процесів. 

Якою ж має бути роль ДБР у системі правопорядку? Чому цей орган продовжує опинятися у центрі скандалів? Як перетворити реформу з формальності на реальні інституційні зміни? 

Ідея створення Державного бюро розслідувань у 2018 році виглядала логічною. Орган мав розслідувати службові злочини — катування, незаконні затримання, фальсифікацію доказів та інші злочини проти правосуддя, усуваючи конфлікт інтересів, коли порушення розслідують ті самі структури, працівники яких можуть бути до них причетні. ДБР мало стати інституцією, що зменшує відчуття безкарності й демонструє: над законом не стоїть ніхто, навіть посадові особи.

До листопада 2018 року ці злочини розслідувала прокуратура, а передання підслідності новому органу передбачалося ще Конституцією 1996 року. Після кількох невдалих спроб створити аналогічний орган у 1997 та 2004 роках КПК 2012 року зобов’язав створити ДБР у п’ятирічний строк. Формально це завдання виконали — підслідність передали, багаторічна законодавча робота завершилася. Але очікуваного ефекту не сталося.

ДБР так і не змінило правил гри у сфері протидії катуванням та іншим службовим злочинам. Фактичним пріоритетом стала корупція середнього рівня, а сам орган почав позиціювати себе як ще один антикорупційний. У результаті первинна місія відійшла на другий план — всупереч очікуванням правозахисників і міжнародних партнерів.

У перший рік роботи (2018–2019) управлінська модель ДБР нагадувала «тріумвірат»: директор і заступники по черзі виконували керівні функції, що підривало вертикаль відповідальності. Це швидко призвело до скандалів, символом яких стали «плівки Труби» — записи розмов, пов’язані з тодішнім директором Романом Трубою, які породили сумніви щодо неформального впливу на розслідування. Саме це стало поштовхом до першої спроби «перезавантаження».

3 грудня 2019 року Парламент підтримав президентський закон про дострокове припинення повноважень керівництва ДБР. Хоч рішення виглядало політично зрозумілим, спосіб його реалізації викликав серйозні сумніви: повноваження припинялися автоматично, без індивідуальної процедури відповідальності. Роман Труба оскаржував цю логіку в Конституційному Суді, однак той так і не дав оцінки саме його випадку. Водночас сьогодні такий сценарій практично неможливий — адже у 2021–2023 роках КСУ неодноразово наголошував у рішеннях щодо атестації поліцейських та прокурорів, що Парламент не може підміняти кадрові процедури політичними рішеннями.

Дострокове звільнення керівництва зробило ДБР інституційно вразливим і закріпило сприйняття Бюро як органу, залежного від політичної кон’юнктури. Закон став реакцією на кризу довіри, а не справжнім перезавантаженням: повноваження не переглянули, оцінювання доброчесності не провели, запобіжників від зловживань не створили.

У грудні 2021 року директором ДБР за результатами конкурсу став Олексій Сухачов. Його повноваження спливають наприкінці 2026 року. Проте обсяг критики на адресу Бюро свідчить: навіть конкурсна зміна керівництва не розвʼязала системні проблеми. Отже, питання не в персоналіях — а в самій моделі ДБР.

З часом Державне бюро розслідувань перетворилося на універсального «розслідувача всього», коли ресурси розпорошуються, а пріоритети зміщуються. І це ніяк не службові злочини, тим паче у сфері правосуддя. Значну частину проваджень органу сьогодні становлять військові злочини (проти порядку несення військової служби), що логічно в умовах війни. Хоча актуальні дані кримінальної статистики закриті (з огляду на масштаби СЗЧ), зі старих форм видно, що в останні роки їх частка становила близько 80–90% всієї підслідності ДБР (зокрема, у 2024 році — 89 тис. з 98 тис. проваджень). Але коли орган створювали, то цю підслідність сприймали за залишковим принципом, зовсім не основну.

Водночас інша частина ресурсів ДБР спрямовується на розслідування корупційних злочинів середнього рівня, що за своєю природою також не було головною причиною створення цього органу. До того ж ефективність такої роботи викликає питання: до вироків доходить небагато справ, тоді як ситуація зі злочинами у сфері правосуддя залишається стабільно поганою, а безкарність — системною. Врешті катування, незаконні затримання, фальсифікація доказів — найменший пріоритет цього органу. А саме для цього його створювали.

У результаті ДБР одночасно перевантажене і позбавлене чіткого пріоритету. Не випадково підслідність щодо військових злочинів регулярно пропонують передати новому спеціалізованому органу, на кшталт Державного бюро військової юстиції, адже ДБР об’єктивно не справляється з таким обсягом. Ідеться не лише про понад 200 тис. проваджень щодо СЗЧ, а й загалом про злочини у війську, включно з корупцією, яка за рівнем суспільної небезпеки часто не дотягує до підслідності Національного антикорупційного бюро. 

Певний час також обговорювалася ідея передати ДБР розслідування злочинів проти національної безпеки в межах реформування Служби безпеки України, щоби позбавити її функції досудового розслідування. Нині ж ця пропозиція викликає у фахівців радше іронію, а в суспільстві — відверте роздратування.

Додаткові питання виникають і щодо залежності ДБР від Офісу Президента та ролі органу у можливих «політичних переслідуваннях». ДБР регулярно опиняється у центрі скандалів, а журналісти й представники громадянського суспільства неодноразово звинувачували його у тиску, вибірковому правозастосуванні та заполітизованості за умов надмірно широких повноважень.

Показовими в цьому контексті стали події навколо Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) у 2025 році. ДБР провело серію обшуків у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії, допитувало її членів. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили значно глибші інституційні проблеми. ВККС публічно заявила, що розцінює ці дії як тиск і втручання у виконання її конституційних функцій, на що звернули увагу і міжнародні партнери, і громадські організації. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

На суспільне сприйняття діяльності ДБР також суттєво вплинуло активне використання невідкладних обшуків без ухвали слідчого судді. Хоча КПК України допускає такий інструмент у виняткових випадках, на практиці він дедалі частіше виглядає як стандартна процедура, яку легалізують постфактум. Коли ж скандали та виявлені порушення не призводять до службових розслідувань чи дисциплінарних рішень, формується відчуття безкарності. Це лише посилює наративи про «політичне ДБР» і підриває довіру до органу.

Скандали довкола ДБР не залишилися поза увагою міжнародних партнерів. Європейська Комісія у Звітах про розширення за 2024 і 2025 роки прямо вказала на необхідність реформи Бюро. Зокрема, Україна має запровадити прозорі, засновані на заслугах (merit-based) процедури добору керівництва ДБР із залученням незалежних експертів — не формальний конкурс, а механізм, здатний гарантувати інституційну незалежність від політичних впливів. На цьому наголошують не випадково: попередні конкурсні процедури до ДБР неодноразово критикували за непрозорість і нестабільність роботи комісій, а під час воєнного стану їхня ефективність узагалі не аналізувалася.

Ще жорсткішою є позиція, викладена у Скринінговому звіті щодо відповідності українського законодавства праву ЄС (січень 2025 року), де рекомендовано «перезавантаження» ДБР за аналогією з Бюро економічної безпеки (БЕБ). Хоча цей документ не є публічним, про таку рекомендацію ще у лютому 2025 року повідомляв народний депутат Ярослав Железняк.

Дорожня карта з питань верховенства права передбачає комплексний огляд інституційної структури ДБР у IV кварталі 2026 року, розробку механізмів доброчесності та нагляду, а вже потім — оцінку доцільності подальшого реформування і підготовку відповідного законодавства. Водночас урядовий підхід виглядає надто повільним, зважаючи на масштаб проблем і кількість запитань до ДБР з боку політиків, громадянського суспільства та професійних спільнот. Реалізація такого плану може розтягнутися на роки.

Альтернативний шлях пропонують народні депутати Ярослав Железняк і Анастасія Радіна. У серпні 2025 року вони зареєстрували законопроєкт № 13602, який передбачає «перезавантаження» ДБР за моделлю БЕБ — новий порядок добору директора з вирішальним голосом міжнародних експертів та атестацію персоналу. Втім: це має стати лише першим етапом реформи ДБР, адже він стосується насамперед кадрових питань.

Ключове ж питання реформи ДБР — не в заміні директора, а в переосмисленні логіки підслідності, системи контролю та ролі органу в загальній архітектурі правопорядку.

Історія Державного бюро розслідувань уже знає спроби «перезавантажень», які не дали довгострокового ефекту. Якщо структура і далі поєднуватиме надширокий портфель повноважень — політичний вплив на її діяльність буде неминучим. 

Як цього уникнути? Комплексна реформа має стосуватися насамперед підслідності ДБР, його місця в системі правопорядку. Якщо ДБР має насамперед протидіяти злочинам у сфері правосуддя та службовим зловживанням, то на ці напрями потрібно спрямувати ресурси і кадри. Почати зі спеціалізації слідчих підрозділів і перейти до створення захищених каналів звʼязку, розширення інституту викривачів до службових злочинів тощо. Багато ідей, висловлених у 2021 році в Урядовій Стратегії протидії катуванням, так і не було реалізовано, а взятися за це має якраз ДБР.

Паралельно з цим критично потрібно розвивати аналітичну спроможність для прогнозування злочинності, для ефективної протидії їй, почати працювати з європейськими інструментами, такими як SOCTA, вдосконалити питання кримінальної політики тощо. Це наблизить нас до системи правопорядку зразка ЄС. А європейські підходи у цій сфері ґрунтуються саме на аналізі даних і стратегічному визначенні пріоритетів.

Є потреба вдосконалити підзвітність ДБР і впровадити реальні інструменти контролю. Формальна наявність підрозділів внутрішнього контролю, рад громадського контролю тощо не гарантує результату, якщо ці механізми не можуть реально впливати на діяльність ДБР. Вони мають бути достатньо незалежними від керівництва і неупереджено розглядати скарги на працівників Бюро. Переглядати інституційну траєкторію можна, наприклад, через періодичний аудит діяльності, внаслідок якого керівник може втратити посаду, а робота органу може бути суттєво відкоригована ззовні — Урядом і Парламентом. 

Реформа ДБР сьогодні — це перевірка на здатність розбудовувати інституції з реальними стримуваннями і противагами. Без системного переосмислення ролі цього органу кадрові зміни не спрацюють. 

Призначення нового керівництва — лише один з багатьох кроків, які потрібні для реальної реформи ДБР. Тим паче це «новостворений» орган, який зʼявився після Революції Гідності — з конкурсами, радою громадського контролю і звітуванням перед Парламентом. Тому лише перестановки кадрів недостатньо, адже навіть максимально прозорий конкурс за участі громадськості і міжнародних експертів не розвʼяже проблеми, якщо орган і далі працюватиме з тією ж концентрацією повноважень, розмитою підслідністю та слабкими запобіжниками від зловживань, без зовнішнього і внутрішнього контролю. Старі практики повернуться, якщо не виправити ці глибинні аспекти. Якщо реформа змінюватиме логіку роботи ДБР, фіксуватиме його чітку підслідність та передбачатиме запобіжники і механізми контролю, то це дасть шанс на реальні зміни і виконання пріоритетних євроінтеграційних вимог.

Лабораторія законодавчих ініціатив разом із партнерами — громадською організацією «Адвокат майбутнього» поглиблює роботу над реформою адвокатури. Експерти організацій — керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін і директорка громадської організації «Адвокат майбутнього» Дарʼя Писаренко увійшли до складу робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності.

Питання ефективного функціонування адвокатури в Україні постає дуже гостро — з усього трикутника правосуддя саме адвокатура залишається досі нереформованою. Її трансформація — одна з євроінтеграційних вимог. Ще з 2023 року про це згадує Єврокомісія у Звітах про розширення і щоразу відзначає відсутність будь-якого прогресу. 

Участь у робочій групі є продовженням роботи ЛЗІ над темою адвокатури ще з 2018 року — тоді Лабораторія оприлюднила Тіньовий звіт «Адвокатура України: уроки перших років самоврядності». Надалі тема адвокатури порушувалася у Тіньових звітах до Звітів Європейської комісії щодо України у 2023 та 2024 роках. Тож нині ЛЗІ та «Адвокат майбутнього» займатимуться практичною імплементацією цих рекомендацій. 

На чому планує зосередитися Лабораторія законодавчих ініціатив у робочій групі? Євген Крапивін зазначає: 

Також експерт зауважує, що нещодавно під час обговорення тексту Антикорупційної стратегії щодо адвокатури слушно викликала інтерес пропозиція запровадити повноцінний реєстр дисциплінарних рішень, винесених стосовно адвокатів. У судах і прокуратурі такі рішення давно є публічними. Це дає можливість аналізувати практику, виявляти проблеми й підвищувати її якість. Адже питання не в грошах чи адмініструванні, а в готовності системи працювати прозоро.

Вітаємо експертів і бажаємо успіхів у реформуванні адвокатури відповідно до європейських стандартів. Усіма знахідками та новинами й надалі будемо ділитися на ресурсах Лабораторії.

Служба безпеки України (СБУ) давно перестала бути «просто спецслужбою». У часі війни вона стала однією з ключових інституцій для виживання держави. СБУ виконує контррозвідувальні функції, займається боротьбою з організованою злочинністю, колабораціонізмом та воєнними злочинами, викриттям агентурних мереж, протидіє диверсіям і кібератакам тощо. А подекуди — її працівники встигають брати участь у «конфліктах» навколо бізнесу й політики.

Сама Служба зазначає — «ми розвиваємося». Але чи є такий розвиток реформою, яку від України чекає ЄС?

СБУ й досі поєднує функцію класичної спецслужби — контррозвідкиКонтррозвідка — спеціальні заходи з попередження, своєчасного виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав (це все поза сферою кримінального провадження, що стосується загроз нацбезпеці). та органу правопорядку — досудового розслідуванняСлідство або досудове розслідування — це розслідування кримінальних правопорушень, конкретних складів, визначених Кримінальним кодексом. У підслідності СБУ лише злочини проти нацбезпеки, тероризм, контрабанда, злочини у сфері держтаємниці та міжнародні злочини. злочинів з доволі широкою підслідністю. Така концентрація повноважень створює простір для зловживань, заполітизованості органу, конфліктів компетенцій і ризиків для прав людини.

Реформа СБУ є євроінтеграційною вимогою, попри негласний консенсус серед фахівців, що це «не на часі», бо послабить обороноздатність країни. Європейський Союз констатує, що за останній рік прогресу в реформі СБУ немає. Водночас він прямо вказує, що функцію досудового розслідування СБУ має передати спеціалізованим органам правопорядку, а сама — сфокусуватися на сфері нацбезпеки (national security tasks) й запровадити ефективні запобіжники проти зловживань.

Єврокомісія вимагає посилити як внутрішні, так і зовнішні механізми нагляду та протидії корупції, а також удосконалити правила добору керівного складу і персоналу Служби безпеки України. На це також звертає увагу коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив (ЛЗІ) у Тіньовому звіті. Українська влада ж офіційно взяла на себе зобов’язання змінити СБУ до першого кварталу 2026 року.

Варто зауважити, що під сферою національної безпеки наше законодавство розуміє широке коло питань — від питань оборони до економічної та екологічної безпеки. При цьому різниці між звичним для СБУ терміном «державна безпека» і «національна безпека» небагато, все залежить від контексту, бо системності законодавству тут бракує.

Так, термін «національна безпека» ширший за «державну безпеку», десь ці терміни синоніми, десь же термін «держбезпека» стосується лише загроз невоєнного часу тощо. Водночас розвиток законодавства призвів до того, що термін «нацбезпека» вживається значно частіше, зокрема це стосується відповідальності, яка за Конституцією визначена у повноваженнях Президента і Кабміну — захист нацбезпеки. Відповідно вони покладають ці завдання на спецслужбу — СБУ. Тож важлива не сама назва, а щоб повноваження СБУ були чітко визначені законом і не допускали широкого тлумачення, адже часто випадки незаконних дій Служби геть не стосуються її повноважень, коли під нацбезпекою розуміють усі сфери діяльності держави.

Тож розбираємо, чому і яких змін потребує Служба безпеки України та наскільки реалістично реформувати цю структуру у часі повномасштабної війни.

За законом СБУ є центральним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями. Та на практиці — працює в межах надширокого кола завдань і повноважень. Це підхід ще радянської логіки силового універсалізму, коли одна структура відповідала майже за все: від держбезпеки до економічних злочинів. Водночас особливістю демократичних суспільств є якраз те, що повноваження спецслужб обмежені, а їхня діяльність є предметом цивільного контролю, зокрема парламентського.

Саме тому після Революції Гідності реформа СБУ стала одним із завдань, яке так і не встигли виконати перед повномасштабним вторгненням. З 24 лютого 2022 року багатозадачність Служби безпеки лише посилилася. Постали нові виклики: масштабні міжнародні злочини, загрози національній безпеці (держзрада, колабораціонізм, пропаганда війни тощо), спецоперації на окупованих територіях та територіях ворога, міжнародне співробітництво тощо.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив відзначають злиття контррозвідки й контртероризму у діяльності структури в умовах війни. З погляду верховенства права це розмиває межі відповідальності та підзвітності.

Воєнний стан не може бути довгостроковою «індульгенцією» для збереження старих інституційних рішень. Так, війна вимагає гнучкості й швидких рішень, але є потреба у перегляді управлінських і правових моделей та підходів, які формувалися в іншому безпековому контексті.

Проблемним є питання підслідності. Йдеться передусім про широкі функції досудового розслідування у СБУ — не лише нацбезпека і тероризм. Це і контрабанда, і міжнародні злочини, і злочини у сфері держтаємниці, і захист критичної інфраструктури. Зокрема, деякі з них перебувають в економічній сфері, на що скаржиться бізнес (контрабанда, фінансування тероризму, колабораційна діяльність у формі підприємництва тощо). Це нетипово для спецслужб європейського зразка.

Наприклад, воєнні злочини фактично розслідує Нацполіція — з огляду на представленість поліцейських у всіх громадах, до них звертаються першими й більшість з них це «прильоти», наслідки яких треба належно зафіксувати. Тож лунають заклики до розширення підслідності поліції або утворення нового органу, який в довгостроковій перспективі зможе розслідувати ці злочини, щоб не повторити негативний досвід «справ Майдану».

Часто критикують і окремі політики кримінального переслідування, наприклад, пенсіонерів за колабораційну діяльність (вподобайки в «Однокласніках») чи тих, хто вимушено залишився на окупованих територіях (звісно, не ті, хто пішов працювати в окупаційну адміністрацію чи активно підтримував окупаційний режим). Надто жорстка фактична кримінальна політика є наслідком загострених вимог до справедливості, проте програшна у довгостроковій перспективі, особливо деокупації. Подекуди це просто наслідок роботи на кількісні показники розкриття, а не реальна боротьба зі злочинами.

За словами представників СБУ, з якими експерти ЛЗІ спілкувалися у межах підготовки Тіньового звіту, Служба проти звуження функції досудового розслідування. За винятком контрабанди, підслідність за якою може бути передана Бюро економічної безпеки України з огляду на предметну спрямованість. Але потрібне ширше звуження підслідності — наприклад, визначити поетапність, що буде передано іншим органам в умовах воєнного стану, а що — після його завершення. Розслідування злочинів має бути вторинним порівняно з іншими завданнями із захисту держави.

Крім того, оперативні підрозділи СБУ широко залучаються до розслідування кримінальних правопорушень всіма органами досудового розслідування (навіть Національне антикорупційне бюро (НАБУ) інколи залучає оперативників СБУ — у цьому немає жодного конфлікту). Водночас «погану славу» у Службі безпеки України мають підрозділи «К» (контррозвідка у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю) та «Е» (контррозвідка у сфері економіки) — раніше їх часто критикували правозахисники, журналісти та антикорупційні активісти за втручання у діяльність інших органів, стеження за активістами і журналістами тощо. Після такої критики діяльність підрозділів «К» та «Е» у 2021 році переорієнтували на захист критичної інфраструктури (фактично відбулося суттєве звуження функцій).

Тут важливо зрозуміти, що корупційні злочини не перебувають у підслідності СБУ. Їх розслідують НАБУ, Державне бюро розслідувань (ДБР) і Нацполіція. Діяльність згаданих підрозділів відбувається саме у контррозвідувальній сфері і не передбачає кримінального переслідування Службою за корупцію чи економіку як таку. Економічна сфера, загрози нацбезпеці органів влади та інші чутливі сфери не можуть бути повністю виведені з поля діяльності Служби безпеки України як контррозвідувального органу, адже є сферою впливу іноземних розвідок, промислового шпигунства, готування терористичних актів тощо.

Контррозвідка як функція завжди залишатиметься за цим органом, адже вона притаманна спеціальній службі, на відміну від досудового розслідування. Питання лише у тому, наскільки Служба підзвітна і підконтрольна в демократичному суспільстві, щоб цими повноваженнями не зловживати.

Безумовно, ризики зловживань були і будуть завжди. Саме тому мають бути інструменти, які їх нівелюватимуть через контроль, підзвітність тощо. Зі свого боку цим має займатися Парламент. На необхідності посилення таких механізмів наголошують як Єврокомісія, так і експерти ЛЗІ у Тіньовому звіті.

Поширеним є наратив про заполітизованість СБУ — через гучні скандали довкола спецслужби і її працівників, а також минулий досвід, коли органи правопорядку ставали інструментами політичної боротьби. Проте таке узагальнення надмірно спрощене.

Цікаво, що при цьому рівень довіри до СБУ станом на вересень 2025 року становить 78%. Зрозуміло, чому після Сил оборони довіра до СБУ найвища. У часі війни репутація СБУ корелює з її ефективністю на полі бою та в тилу ворога (згадаємо спецпідрозділ «Альфа»), а також протидією внутрішнім безпековим загрозам.

Водночас багато говорять про так зване «політичне СБУ» та «інше СБУ». Тільки от такий поділ позбавлений сенсу, адже звужує проблему структури до персоналій. Недостатньо лише замінити «поганих» керівників на «хороших». Потрібно сформувати таку систему стримувань і противаг, визначити обсяг повноважень, впровадити механізми підзвітності, які унеможливлять зловживання в роботі Служби.

Важливо розуміти, що реформу СБУ не вийде забезпечити за універсальним рецептом «за участі міжнародних експертів» у конкурсних процедурах. Адже мова йде про спецслужбу, а не орган виконавчої влади чи навіть суд. Переатестації усіх працівників або ж регулярне нагадування в медіапросторі про кейси Шила і йому подібних — недостатньо, щоб наблизити нас до стандартів ЄС і НАТО. Ці інструменти не аплікабельні до осіб, які мають високий рівень доступу до держтаємниці, виконують завдання з конфіденційного співробітництва та часто є непублічними людьми. Так, наприклад, під час масштабної атестації поліції у 2015–2016 роках переатестацію не проводили щодо оперативних працівників, що вже говорити про цілу спецслужбу.

Помітною у цьому контексті є справа детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова, якого разом із батьком СБУ звинуватила у начебто продажу технічних конопель представникам сектору економіки росії. Магамедрасулова заарештували 21 липня, що так чи інакше повʼязано з спробою знищити незалежність антикорупційних органів. Його захисники публічно заявляли, що розглядають цю справу як можливий тиск на детектива та його родину. Медіа і громадськість також звернули увагу, що уся ситуація може бути пов’язана із розслідуванням справи щодо корупційних зловживань в оточенні Президента. Оприлюднення інформації стосовно операції «Мідас», яку проводили НАБУ і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) дещо прояснило ситуацію.

За словами НАБУ, детектив Магамедрасулов брав участь у зборі доказів для цієї операції. І вже 3 грудня прокуратура змінила свою позицію щодо необхідності тримання Магамедрасулова і його батька під вартою, у результаті чого суд випустив їх із СІЗО під особисте зобов’язання.

Чи є в цьому роль СБУ? Безперечно. Водночас йдеться про заполітизованість всієї системи — від прокурорів, очільник яких є результатом політичних домовленостей, до Офісу Президента, який традиційно поза гілками влади і дублює всі інші сфери діяльності держави. Адже у кримінальному провадженні задіяні різні субʼєкти: слідчий, який збирає докази, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, та слідчий суддя, який контролює дотримання прав і свобод людини, зокрема застосовує запобіжні заходи.

Іншими словами — справа Магомедрасулова чи інші «політичні» справи є вироком всій системі кримінальної юстиції, а не винятково СБУ. Щобільше, якщо СБУ максимально вивести з-поза цієї системи (а в цьому і полягає ідея реформи, яка серед іншого обмежує підслідність Служби), то і можливість залучати її до політичних справ стане меншою. А далі потрібно деполітизація всієї системи кримінальної юстиції, що не є предметом цієї статті.

Ефективніше у цьому аспекті було б змістити фокус дискусії з прив’язки до персоналій до пошуку системних інституційних рішень. Так, варто говорити про поступову реформу Служби, яка трансформуватиме і розвиватиме саму структуру й при цьому посилювати демократичний контроль за нею. Зокрема, це можуть робити нардепи через профільний Комітет з питань нацбезпеки, оборони і розвідки.

На початку 2027 року планують створити окремий Комітет ВРУ, який забезпечуватиме контрольні функції Парламенту за діяльністю органів спецпризначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спецпризначення та розвідувальних органів. Він функціонуватиме відповідно до найкращих європейських практик і буде захищений від необґрунтованого політичного впливу. Цей захід Дорожньої карти з питань верховенства права посилює субʼєктність Парламенту у контролі за СБУ.

Окрім того, стежити за роботою Служби має незалежний омбудсмен/наглядовий орган для розслідування індивідуальних скарг та інших питань, повʼязаних із діяльністю СБУ. Створення цієї посади або органу згідно з європейськими стандартами передбачено Дорожньою картою до першого кварталу 2027 року.

Про реформу говорять ще з 2021 року. Її мета — трансформація спеціальної служби у невелику мобільну високотехнологічну структуру, на кшталт британської MI5, з вичерпним переліком завдань: контррозвідка, боротьба з тероризмом та охорона держтаємниці.

Фундаментом для цього мав стати законопроєкт № 3196-д, ухвалений у першому читанні у січні 2021 року. Він передбачав демілітаризацію служби, позбавлення її невластивих функцій досудового розслідування згаданих видів економічних злочинів і посилення контррозвідувального блоку. Відповідну ініціативу готували враховуючи рекомендації ЄС і НАТО та стратегічних документів з розвитку сектору безпеки.

Однак контекст кардинально змінився. Наразі цього законопроєкту вже недостатньо, тож необхідні зміни намагатимуться ввести через кілька законодавчих ініціатив, центральною з яких має стати новий Закон України «Про Службу безпеки України».

Дорожня карта з питань верховенства права встановлює дедлайни цих нововведень. У її розробці брала участь і сама СБУ, свою оцінку надала і Єврокомісія. У четвертому кварталі 2025 року мають фіналізувати аналіз законодавства ЄС і НАТО, а до першого кварталу 2026 — ухвалити новий Закон «Про СБУ». Відповідно до вимог міжнародних партнерів він має зосередити діяльність служби на контррозвідці, боротьбі з тероризмом, кібербезпеці та захисті держтаємниці. До того ж на слідчі та оперативні підрозділи поширюється великий блок реформ, повʼязаних з діяльністю органів правопорядку.

Зміни до законодавства можливі. Лише у 2025 ухвалили два закони, які уточнюють структуру, посилюють соціальні гарантії та збільшують чисельність працівників СБУ. Також Службі надано право самостійно звертатися до Уряду або Президента з проєктами змін до законодавства (раніше це відбувалося за посередництва Міністерства внутрішніх справ).

Час на обговорення, чи потрібна реформа СБУ, вже давно минув. Зараз українська влада має чіткі зобов’язання і перед суспільством, і перед Європейським Союзом. Зміни в структурі мають бути в інтересах і самої СБУ: орган потребує очищення своєї репутації й утвердження довіри людей як у верховенство права, так і в те, що старі патерни не повторяться і спецслужба не буде ще одним інструментом політичних впливів та карального впливу.

Скандали довкола СБУ, події липня 2025 року, подальші кримінальні провадження, підозрюваними у яких є детективи НАБУ, досвід «політичного хитання» керівників окремих інституцій вказують на довгострокові негативні наслідки в умовах війни. Тож відновлення довіри до СБУ не як «органу політичного переслідування» чи «каральної дубини Президента» є порівняно новою ціллю розвитку Служби, яка виникла у 2025 році.

Щобільше, реформа СБУ — умова подальшої євроінтеграції України. Служба безпеки України може трансформуватися із багатофункціонального органу правопорядку з ознаками політизованості в сучасну стратегічну спецслужбу європейського зразка, що узгоджується з стандартами ЄС та НАТО. Питання лише, чи вистачить українській владі політичної волі, щоби цей шанс не змарнувати.

Стартувала програма Civilian Security Sector Reform (CSSR), у межах якої Лабораторія законодавчих ініціатив разом з іншими громадськими організаціями, аналітичними центрами та експертами говорили про реформу сектору цивільної безпеки і те, як зробити її більш дієвою, прозорою і такою, що відповідає стандартам ЄС.

Обговорювали й те, як громадянське суспільство може реально впливати на імплементацію Плану заходів на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку — ключового документа трансформації на 2023–2027 роки. Важливою частиною події став пошук «точок входу» для громадських організацій у впровадження реформи через підтримку органів влади, зокрема у підготовці законопроєктів та стратегічних документів.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін розповідав про прогрес та виклики у виконанні Плану заходів КСП.

За словами експерта, реформа органів правопорядку потребує комплексного підходу: розділ 24 acquis ЄС містить не лише перелік унікальних заходів, а й перш за все відсилає до Комплексного стратегічного плану. Тобто завдання подвійне і стосується не лише конкретних органів, а й правил, за якими вони працюють — змін до кримінального процесу, судово-експертної діяльності, кримінальної політики тощо. Відповідальними за виконання цих заходів є насамперед МВС, Офіс Генпрокурора та Мінʼюст. Водночас Євген Крапивін зазначив, що громадських організацій, які спеціалізуються на цих аспектах значно менше, ніж у антикорупційній чи судовій реформі.

Щодо аспектів впровадження Комплексного стратегічного плану учасники сесії обговорили такі питання:

• як КСП і План заходів вписані у виконання зобов’язань за розділами 23 та 24;
• роль КСП у реформі органів правопорядку;
• чому виконання Плану заходів дорівнює виконання вимог ЄС;
• де у цьому процесі потрібна участь громадськості.

Нагадаємо, у 2023 році ухвалення Комплексного стратегічного плану (КСП) стало виконанням однієї з семи рекомендацій Європейської Комісії щодо отримання Україною статусу кандидата на членство у ЄС, наданих у червні 2022 року. А вже наступного року Кабінет Міністрів України розпорядженням від 23.08.2024 № 273 затвердив План заходів, який містить детальний перелік заходів для втілення стратегічних пріоритетів і спрямований власне на виконання КСП. У 2025 році КСП став невідʼємною частиною Дорожньої карти з питань верховенства права, адже його виконання є одним з євроінтеграційних заходів за Розділом 24 acquis ЄС.

Більше про окремі стратегічні пріоритети Плану заходів розповідаємо у одному з матеріалів Лабораторії законодавчих ініціатив.

Програма «Підтримка реформування сектору цивільної безпеки» (Civilian Security Sector Reform, CSSR) спрямована на підтримку євроінтеграційних цілей України шляхом надання допомоги українським партнерам у реформуванні сектору правоохоронних органів відповідно до Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки. та його Плану дій. Вона реалізується за підтримки Міністерством закордонних справ, Співдружності та розвитку Великої Британії.

ЄС запускає frontloading. Це процес, який дозволить підготувати Україну до відкриття переговорних кластерів ще до зняття угорського вето. У його межах Євросоюз спільно з Україною погодили 10 пріоритетних умов, які потрібно виконати протягом року у межах Кластера 1 «Основи», крім інших зобов’язань. Це підтвердить готовність України до вступу.

Важливо зауважити, що усі вимоги пріоритетного плану ЄС збігаються із рекомендаціями Тіньового звіту від коаліції громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив. 

Зокрема, ЛЗІ вже не вперше наголошує на необхідності зміни заполітизованого порядку призначення і звільнення Генпрокурора, а також на необхідності відновлення конкурсів у прокуратури усіх рівнів (скасованих на час воєнного стану у липні 2025 року), реформі Державного бюро розслідувань тощо.

Також серед пріоритетів, крім антикорупційної політики і реформи органів правопорядку — традиційно судова реформа, а саме ЄС вимагає:

1. призначити без затримок суддів Конституційного суду та членів Вищої ради правосуддя, які пройшли міжнародну перевірку;
2. повернути міжнародних експертів у конкурсну комісію Вищої кваліфкомісії суддів (ВККС);
3. ухвалити законопроєкт про декларації доброчесності суддів

Слід додати, що більшість цих умов, вже передбачені Дорожньою картою з верховенства права, затвердженою Урядом у травні 2025 року. Дорожня карта разом із процесом frontloading від ЄС задають пріоритетні напрями руху, а ЛЗІ з партнерами вказують — як саме слід рухатись до виконання цих вимог. 

Вища рада правосуддя — незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування, який діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів.

До основних повноважень ВРП належить:

1. внесення подання Президенту України про призначення судді на посаду;  
2. забезпечення здійснення дисциплінарного провадження щодо судді;
3. надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;
4. ухвалення рішень про звільнення судді з посади, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, переведення судді з одного суду до іншого, а також здійснення інших повноваженьКонституція України, ст. 131; Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 № 1798-VІІІ, ст. 3. .

ВРП складається з 21 члена. З них: 

• 10 обирає з’їзд суддів України (з-поміж суддів чи суддів у відставці); 
• 2 призначає Президент України; 
• по 2 члени обирає Верховна Рада України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Також до складу ВРП за посадою входить Голова Верховного Суду.

Члени ВРП обираються (призначаються) на 4 роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду члена ВРП два строки поспіль.

ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) щонайменше 15 членів, серед яких більшість становлять судді (включаючи суддів у відставці), та складення ними присяги.

Станом на кінець листопада 2025 року до складу ВРП входить 17 членів, а 4 посади залишаються вакантними: 2 — за квотою з’їзду суддів України й 2 — за квотою з’їзду адвокатів України.

І хоча Закон України «Про Вищу раду правосуддя» (Закон) вимагає, щоб з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ з метою обрання членів ВРП проводилися не пізніше ніж за два місяці до дня закінчення строку повноважень відповідного члена ВРП, на практиці не всі суб’єкти обрання (призначення) дотримуються цієї вимоги.

У 2025 році ВРП понад пів року, починаючи з березня, працювала на межі кворуму — у складі 15 членів — через закінчення повноваженьТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 26. двох членів за квотою з’їзду суддів України та незаповнення вакансій за квотами з’їзду суддів України, з’їзду адвокатів України та Президента України.

У жовтні 2025 року Президент призначив 2 членів ВРП за своєю квотою, конкурс на які тривав з листопада 2024 року. До цього ці посади були вакантними понад 3 роки. 

Представництво адвокатури у ВРП відсутнє вже майже 4 роки. Останній з’їзд адвокатів УкраїниВищий орган адвокатського самоврядування України, який скликається Радою адвокатів України не рідше одного разу на три роки. відбувся у лютому 2019 року, на якому було обрано 2 членів ВРП; вони достроково склали свої повноваження за власним бажанням у січні 2022 року.

У вересні 2022 року Рада адвокатів України прийняла рішення про скликання з’їзду адвокатів України та затвердила його порядок денний, до якого, зокрема, включилаРАУ ухвалила рішення про скликання Шостого з’їзду адвокатів України. Національна асоціація адвокатів України. 2022. питання призначення членів ВРП. Однак, за інформацією Національної асоціації адвокатів України, проведення з’їзду планується після завершення воєнного стану.

Відбір кандидатів до ВРП проводиться відповідно до вимог Закону на конкурсних засадах за критеріями професійної компетентності, етики та доброчесності. 

Для обрання члена ВРП з’їздом суддів України, з’їздом адвокатів України, з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ або всеукраїнською конференцією прокурорів кандидат подає необхідні документи до ВРП не пізніше ніж за 30 днів до проведення відповідного з’їзду чи конференції.

Після завершення прийняття документів секретаріат ВРП надсилає їхні копії до Етичної радиЕтична рада утворюється з метою сприяння органам, що обирають (призначають) членів ВРП, у встановленні відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності.. Етична рада, розглянувши подані документи та провівши співбесіди, надає органу, який скликає відповідний з’їзд або конференцію, висновок щодо відповідності кожного кандидата критеріям професійної етики та доброчесності, а також список кандидатів, рекомендованих для обрання на посаду члена ВРП. Список має містити таку кількість кандидатур, яка щонайменше вдвічі перевищує кількість вакантних посад членів ВРП.

При цьому, якщо рекомендованих кандидатів менше, ніж вимагає Закон, оголошується новий конкурсПро Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 № 1798-VІІІ, ч. 8 ст. 9. .

Тобто Закон вимагає, щоб Етична рада за результатами відбору формувала загальний список кандидатів, рекомендованих для обрання на посаду члена ВРП, кількість яких має бути щонайменше вдвічі більшою за кількість вакантних посад.

Для порівняння: під час відбору на зайняття вакантних посад до іншого ключового органу суддівського врядування — Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), а також до Конституційного суду України (КСУ) — законодавець застосовує інший підхід.

Зокрема, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» передбачаєПро судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII, ч. 5 ст. 95., що конкурсна комісія проводить добір кандидатів на посаду члена ВККС, які відповідають критеріям доброчесності та професійної компетентності, з розрахунку не менше 2 кандидатів на одну вакантну посаду.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний суд України»Дорадча група експертів утворюється з метою сприяння суб’єктам призначення суддів КСУ в оцінюванні моральних якостей і рівня компетентності у сфері права кандидатів на посаду судді КСУ., якщо за результатами оцінювання Дорадчою групою експертів кількість кандидатів, які відповідають критеріям високих моральних якостей та визнаного рівня компетентності у сфері права, становить менше ніж 2 особи на одну вакантну посаду судді КСУ, оголошуєтьсяПро Конституційний Суд України: Закон України від 13.07.2017 № 2136-VIII, ст. 10–8. новий конкурсний відбір.

Таким чином, добір кандидатів на вакантні посади до ВККС і КСУ здійснюється з розрахунку не менше ніж 2 особи на кожну окрему вакантну посаду, без прив’язки до загальної кількості таких посад, на відміну від моделі формування списку кандидатів для ВРП.

Вимога Закону щодо формування загального списку кандидатів, рекомендованих Етичною радою для обрання на посаду члена ВРП, у кількості щонайменше вдвічі більшій за кількість вакантних посад, на практиці призводить до труднощів з її реалізацією. 

У цьому контексті показовою є ситуація з відбором кандидатів на 2 посади члена ВРП за квотою з’їзду суддів України, співбесіди з якими проводилися у лютому 2025 року. 

6 березня Етична рада повідомила, що завершила відбір і затвердила список кандидатів, рекомендованих для призначення. За результатами оцінювання 2 кандидатів визнано такими, що відповідають критеріям професійної етики та доброчесності, а 5 — такими, що не відповідають.

Однак у зв’язку з тим, що кількість рекомендованих кандидатів виявилася меншою, ніж передбачає Закон, виникла необхідність у проведенні нового конкурсу.

Тобто за чинної редакції частини 8 статті 9 Закону суб’єкт обрання (призначення) — зʼїзд суддів України — на підставі згаданого рішення Етичної ради не має можливості заповнити навіть одну вакантну посаду члена ВРП.

Варто зазначити, що за останні 11 років ВРП двічі припиняла свою діяльність. У наступні роки існує ризик повторної зупинки, оскільки для формування повного складу їй бракує майже чверті членів.

Крім того, у серпні 2026 року закінчуються повноваження 3 членів ВРП — за квотами з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ і Верховної Ради України. У січні 2027 року одночасно вакантними стануть 8 посад членів ВРП за квотою з’їзду суддів України. 

Ще однією проблемою у відборі членів ВРП є вкрай короткий строк, встановлений Законом, протягом якого Етична рада повинна провести відбір кандидатів. Цей процес включає розгляд поданих документів, результатів спеціальної перевірки та інформації з відкритих джерел, проведення співбесіди з відібраними кандидатами та формування списку кандидатів для рекомендації суб’єктам обрання (призначення) членів ВРП. На практиціТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 25. Етична рада часто не встигає здійснити перевірку кандидатів в межах такого стислого строку.

Отже, недоліки у законодавчому регулюванні процедур відбору членів ВРП, незаповнення (несвоєчасне заповнення) вакантних посад окремими суб’єктами обрання (призначення), а також очікуване вивільнення значної кількості посад у 2026–2027 роках у сукупності створюють ризики повторного блокування діяльності ВРП.

Внести зміни до Закону України «Про Вищу раду правосуддя», передбачивши:

1. в абзаці другому частини 8 статті 9 — за аналогією з процедурами відбору кандидатів на вакантні посади до ВККС і КСУ — встановити, що список кандидатів, рекомендованих Етичною радою для обрання на посаду члена ВРП, має формуватися з розрахунку не менше двох кандидатів на одну вакантну посаду;
2. збільшення строків, наданих Етичній раді для проведення відбору кандидатів на посади члена ВРП, з метою забезпечення якісного та своєчасного оцінювання та уникнення затягування всієї процедури обрання (призначення) членів ВРП. 

Цей документ підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.

Одним з індикаторів виконання Плану України (Ukraine Facility Plan), зокрема в частині реалізації реформи виконання судових рішень у розділі «Судова система», визначено набрання чинності законом щодо цифровізації виконавчого провадження. Сам План є підґрунтям для отримання фінансової підтримки від Європейського Союзу та основним інструментом відновлення та євроінтеграції. Строк виконання зазначеного індикатора ― ІІ квартал 2025 року. Виконавець ― Міністерство юстиції України.

Передбачається, що реалізація заходів, спрямованих на диджиталізацію процесів у сфері виконання судових рішень, матиме такі результати: 

• станом на IV квартал 2025 року — функціонує система збору даних про виконання судових рішень;
• станом на II квартал 2026 року — функціонує оновлена ІТ-система виконавчого провадження, яка полегшує виконавчий процес, відстеження активів боржників, блокування банківських рахунків і стягнення боргів.

Результатом реформи мають стати більш ефективні процедури примусового виконання судових рішень, що допоможе Україні покращити її міжнародну репутацію як надійної юрисдикції для ведення бізнесу. 

Проте через неприйняття у встановлений термін, зокрема цього закону, Україна недоотримала заплановане фінансування від Європейського Союзу.

4 листопада 2025 року Верховна Рада прийняла в першому читанні євроінтеграційний проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення виконавчого провадження через цифровізацію», реєстраційний № 14005 від 4 вересня 2025 року (законопроєкт № 14005), який наразі готується до розгляду Парламентом у другому читанні.

Після цього в медіа з’явилася низка публікацій, у яких стверджувалося, що законопроєкт № 14005 змінює порядок звернення стягнення на майно та може призвести до суттєвого звуження прав боржників, оскільки передбачає можливість позбавлення їх єдиного житла у разі наявності заборгованості за житлово-комунальні послуги.

У результаті аналізу законопроєкту № 14005 експерти Лабораторії законодавчих ініціатив сформулювали низку висновків:

Невиконання рішень національних судів залишається системною проблемою, на що, зокрема, вказують тіньові звіти, підготовленіТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» Звіту Європейської комісії щодо України прогресу України у 2023 році, с. 109; Тіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 157. для Єврокомісії коаліцією громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив.

Загальна сума боргів за виконавчими провадженнями у 2024 році склала 2,2 трлн грн. Понад 164 тис. нових боргів накопичили українці з грудня 2024 року до березня 2025 року. Органами Державної виконавчої служби та приватними виконавцями за виконавчими провадженнями у 2024 році стягнуто 25 млрд грн, що становить 1,2% від загальної суми, яку мали стягнути з боржників. Окрім цього, 6,5 млн виконавчих документів підлягало виконанню, з яких усього виконаноТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 157. 1,9 млн.

Станом на 1 червня 2025 рокуУ зв’язку з тим, що Міністерство юстиції України не оприлюднює статистику виконання судових рішень у відкритому доступі, актуальніші дані відсутні. органами примусового виконання по всій країні фактично виконано понад 800 тис. виконавчих документів, за якими стягнуто більш як 6 млрд грн. Загалом на виконанні в Державної виконавчої служби на початок червня 2025 року перебувалоТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 157. більш як 4 млн документів на суму понад 1,5 трлн грн.

Уряд для подолання зазначеної проблеми у січні 2025 року продовжив строк реалізації прийнятої у вересні 2020 року Національної стратегії розв’язання проблеми невиконання рішень судів, боржниками за якими є державний орган або державне підприємство, установа, організація ― до 2027 року та затвердив План Заходів щодо її реалізації.

Згідно з цим документом серед основних причин невиконання судових рішень визначено недостатній рівень автоматизації процесу виконавчого провадження, а також відсутність єдиної системи електронної взаємодії між реєстрами судових рішень та автоматизованою системою виконавчих проваджень, документів для забезпечення аналізу і збору інформації про виконання судових рішень.

Метою законопроєкту № 14005, зазначеною в пояснювальній записці до нього, є забезпечення виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) шляхом цифровізації деяких етапів виконавчого провадження, оптимізації його стадій та строків вчинення виконавчих дій.

Запропоновані цим законопроєктом зміни, на думку його авторів ― групи народних депутатів (Мотовиловець А. В. та інші), сприятимуть оптимізації стадій виконавчого провадження, строків вчинення виконавчих дій та підвищенню ефективності виконавчого провадження.

Внести зміни до законів України «Про дорожній рух», «Про нотаріат», «Про банки і банківську діяльність», «Про депозитарну систему України», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», «Про виконавче провадження» (Закон), «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», через які: 

Розширити функціональні можливості автоматизованої системи виконавчого провадження, яка має забезпечити автоматизацію процесів діяльності органів державної виконавчої служби, приватних виконавців та здійснення виконавчого провадження. Зокрема, система має надати сторонам виконавчого провадження доступ до інформації та документів виконавчого провадження, а також можливість надсилати відповідні документи в електронній формі. 

Також система має забезпечити електронну взаємодію органів державної виконавчої служби, приватних виконавців із державними органами, банками, іншими фінансовими установами, небанківськими надавачами платіжних послуг, емітентами електронних грошей. Виконавці отримають доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти (включно з електронними грішми), зокрема до конфіденційної інформації, що міститься в державних електронних базах даних, реєстрах та інших автоматизованих інформаційних системах.

У зв’язку з цим стурбованість викликає пропозиція надати виконавцям необмежений доступ до невизначеного кола інформації про боржників, зокрема до конфіденційних даних. 

Зазначене суперечить Конституції та законам УкраїниСт. 32 Конституції України, ст. 11 Закону України «Про інформацію», ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних»., згідно з якими збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускаються, крім випадків, прямо визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоровʼя, а також адреса, дата і місце народження. Крім того, вказане положення законопроєкту не відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, законопроєкт створює ризики надмірного втручання виконавців у сферу персональних даних боржників та потенційного порушення їхнього права на захист цих даних. 

Надання виконавцям доступу до інформації, яка міститься в державних електронних базах даних та реєстрах, потенційно здатне значно прискорити процеси виконавчого провадження та підвищити їх прозорість. Водночас законопроєкт не визначає конкретного переліку електронних баз даних та реєстрів, до яких планується надати такий доступ, а також не конкретизує види даних або інформації про їх наявність чи відсутність, які запитуватимуть виконавці. 

Неврегульованість цього питання створює правову невизначеність щодо меж доступу до інформації.

Законопроєктом також пропонується запровадити автоматичне зняття арешту з рахунків боржника після повного погашення заборгованості без необхідності додаткового звернення до виконавця. Так, у разі надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, приватного виконавця коштів в достатньому обсязі для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця автоматизована система виконавчого провадження формуватиме повідомлення, яке буде підставою для виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників (ЄРБ) та зняття арешту з коштів, електронних грошей боржника і цінних паперів в електронній формі. 

Це повідомлення у день формування надсилатиметься банкам, іншим фінансовим установам, небанківським надавачам платіжних послуг, емітентам електронних грошей, депозитарним установам для зняття арешту з відповідних активів боржника.

Зазначене нововведення, на думку Міністерства юстиції України, має значно спростити процедуру для боржників та знизити навантаження на виконавчу службу.

Водночас автоматичне формування таких повідомлень здійснюватиметься не у всіх випадках з огляду на те, що категорії стягнення виконавчих документів, за якими вони генеруватимуться, пропонується додатково визначити у підзаконному акті Міністерства юстиції України. 

При цьому законопроєкт не передбачає автоматичного зняття арешту з рухомого та нерухомого майна.

Забезпечити електронну взаємодію ЄРБ, який є складником автоматизованої системи виконавчого провадження, з іншими електронними базами даних та реєстрами.

ЄРБ функціонує з січня 2017 року та є систематизованою базою даних про боржників, розміщеною у відкритому доступі на офіційному сайті Мінʼюсту, де можна перевірити інформацію про невиконані майнові зобов’язання боржників.

Розширити перелік підстав для внесення та виключення відомостей про боржника з ЄРБ.

Законопроєкт розширює підстави включення відомостей про боржника до ЄРБ. Зокрема, відомості вноситимуться одночасно з винесенням постанови про: 

• відкриття виконавчого провадження (вже передбачено чинним Законом);
• поновлення або відновлення виконавчого провадження; 
• скасування постанов або інших документів, які були підставою для виключення відомостей про боржника з реєстру; 
• накладення на боржника штрафу за рішенням немайнового характеру (чинним Законом передбачено лише щодо рішень про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною); 
• внесення відомостей про боржника до реєстру за рішенням про стягнення періодичних платежів (аліментів), якщо розмір заборгованості перевищує суму відповідних платежів за три місяці (вже передбачено чинним Законом).

Окрім чинних підстав виключення боржників з ЄРБ, які передбачають винесення постанов про: повернення виконавчого документа стягувачу; закінчення виконавчого провадження; скасування примусових заходів за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів у день встановлення факту відсутності заборгованості, а також винесення постанови, передбаченої частиною четвертою статті 40 Закону, законопроєкт пропонує додатково включити такі підстави: 

• формування автоматичного повідомлення про погашення заборгованості;
• винесення постанови про скасування постанов, на підставі яких внесено відомості про боржника до реєстру; 
• на підставі судового рішення.

Запровадити додаткові обмеження прав боржників щодо розпорядження власним майном.

У разі ухвалення законопроєкту для власників майна, відомості про яких наявні в ЄРБ, діятимуть такі обмеження: 

• відмова у вчиненні реєстраційних дій щодо транспортного засобу

Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України, органи, які здійснюють відомчу реєстрацію транспортних засобів, так само як і за чинним законодавством, будуть зобов’язані відмовити боржнику у перереєстрації або знятті транспортного засобу з обліку.

Водночас законопроєкт передбачає винятки. Відмова не застосовуватиметься у таких випадках: якщо перереєстрація не пов’язана з відчуженням транспортного засобу; придбання транспортного засобу або його отримання в рахунок погашення боргу; придбання транспортного засобу в порядку, визначеному статтею 30 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; безоплатної передачі конфіскованого транспортного засобу.

• відмова у вчиненні дій щодо майна боржника

Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси та інші суб’єкти, які здійснюють владні функції, а також інвестиційні фірми зобов’язані будуть відмовляти боржнику у вчиненні дій щодо відчуження або застави належного йому майна.

Винятки: майно передано стягувачу; безоплатна передача конфіскованого майна; вчинення правочину, що передбачає набуття права власності на майно іпотекодержателем, заставодержателем або третьою особою за правочином, що укладається іпотекодержателем, заставодержателем.

• відмова у вчиненні нотаріальних дій

Нотаріуси та посадові особи, уповноважені на вчинення нотаріальних дій, відмовлятимуть у їх вчиненні не лише щодо відчуження майна (як це передбачено чинним законодавством), але й у разі передачі такого майна в заставу (іпотеку).

• відмова в державній реєстрації прав

Крім уже чинної заборони на державну реєстрацію права власності на підставі правочину щодо відчуження майна особою-боржником, законопроєктом пропонується, за окремими винятками, додатково заборонити боржнику в державній реєстрації:  

1. спеціального майнового праваРізновид майнового права, яке полягає у володінні і розпорядженні об’єктом незавершеного будівництва, майбутнім об’єктом нерухомості. на підставі правочину щодо його відчуження;
2. іпотеки щодо нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості, власником якого чи власником спеціального майнового права якого є особа-боржник.

• обмеження щодо відчуження прав на цінні папери та прав за цінними паперами.

Боржник не зможе відчужувати свої права на цінні папери та права за цінними паперами в паперовій формі. Так само не допускатиметься відчуження прав на цінні папери та прав за цінними паперами в електронній формі, якщо в системі депозитарного обліку цінних паперів зазначено про обмеження їх обігу.

Залишити без змін існуючий порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника.

Як і за чинним законодавством, у першу чергу стягнення буде звертатися на кошти, електронні гроші, інші цінності боржника, які знаходяться на рахунках, електронних гаманцях та на зберіганні у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей.

Якщо цих коштів чи інших цінностей недостатньо, стягнення звертатиметься на інше належне боржнику майно, готівкові кошти, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. 

Боржник може запропонувати, які види майна чи предмети необхідно реалізувати першочергово, але остаточне рішення приймає виконавець.

Стягнення здійснюватиметься в розмірі, необхідному для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця.

Накладення арешту на кошти та інші цінності боржника, які знаходяться на рахунках у банках, інших фінансових установах або на електронні гроші, які зберігаються на електронних гаманцях, здійснюватиметься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після їх виявлення шляхом винесення відповідної постанови. Арешт буде накладатися у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця.

Законопроєкт також дублює чинну норму, за якою забороняється звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій воно розташоване, якщо сума боргу, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (станом на 2025 рік — 160 тис. грн). У такому випадку виконавець повинен вживати заходів для погашення боргу за рахунок іншого майна боржника (частина сьома статті 48 Закону).

Інших положень, які б дозволяли позбавляти боржника його єдиного житла, законопроєкт не містить. 

Тобто законопроєкт не розширює можливості для позбавлення боржників їхнього єдиного житла та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Звернення стягнення спрямовано насамперед на кошти та інше майно боржника. Єдине житло та земельна ділянка під ним може стати предметом стягнення лише у випадках, уже передбачених законодавством — за наявності заборгованості, яка станом на 2025 рік перевищує 160 тис. грн, та за умови дотримання встановленої черговості звернення стягнення.

Законопроєкт також не змінює існуючий порядок щодо того, як визначається вартість майна боржника, як проводиться його оцінка, як і де воно зберігається, та як реалізовується майно, на яке звернено стягнення.

Змінити термінологію.

Законопроєкт пропонує в Законі у більшості випадків замінити термін «арешт майна» на термін «звернення стягнення на майно».

При цьому, визначається, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його виявленні, описі та арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред’явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, які перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, приватного виконавця).

Таким чином, поняття «звернення стягнення на майно» є ширшим, оскільки включає декілька етапів, зокрема і арешт майна. 

Водночас в тексті законопроєкту ці поняття неодноразово вживаються поруч («звернення стягнення та накладення арешту») або паралельно застосовуються окремі складники звернення стягнення. Наприклад, передбачається, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право «звертати стягнення на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його».

Прикладом некоректної зміни термінології, на нашу думку, є запропонована редакція статті 58 Закону, яка в чинній редакції визначає порядок зберігання майна, на яке накладено арешт. Так, майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам, що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна боржника, під розписку. Натомість законопроєкт пропонує зберігати майно, на яке звернено стягнення. Однак термін «майно, на яке звернено стягнення» у розумінні законопроєкту охоплює не лише виявлення, опис та арешт, а й подальші стадії вилучення та примусову реалізацію майна. Тобто фактично йдеться про майно, до якого вже застосовано всю процедуру звернення стягнення, а не тільки арешт.

Водночас в частині п’ятій нової редакції статті 56 Закону зазначається, що виконавець під час здійснення опису та арешту майна може, зокрема, передати майно на зберігання іншим особам, про що зазначає в постанові про опис та арешт майна боржника. 

З огляду на наведене некоректною видається і запропонована нова назва статті 61 Закону ― «Реалізація майна, на яке звернено стягнення». Таке змішування термінів створює правову невизначеність, ускладнює розуміння норм та може призвести до проблем із їх подальшим практичним застосуванням.

Варто зазначити, що законопроєкт № 14005 не є першою спробою реформування примусового виконання судових рішень та впровадження цифровізації у сфері виконавчого провадження. 

Редакція законопроєкту № 14005, прийнята у першому читанні, є майже ідентичною до урядового законопроєкту № 9363 від 7 червня 2023 року, який був прийнятий за основу в листопаді 2024 року, однак у серпні 2025 року за результатами розгляду в другому читанні відхилений Парламентом та знятий з розгляду. Цей проєкт зазнав певної критикиТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 161. з боку Асоціації приватних виконавців України.

Окрім цього, питання цифровізації виконавчого провадження, поряд з іншими, були також передбачені в законопроєкті № 5660 від 14 червня 2021 року, який після прийняття у першому читанні так і не розглянуто Парламентом у другому. Зазначений законопроєкт з огляду на його новели та можливий позитивний вплив на виконання судових рішень підтримувалиТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 159. Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Асоціація приватних виконавців України, Міжнародний союз судових виконавців (UIHJ).

1. Доопрацювати законопроєкт № 14005 з урахуванням положень попередніх законопроєктів (№ 5660, № 9363) і висловлених до них зауважень з метою уніфікації підходів та формування цілісної державної політики у сфері виконання судових рішень, яка враховуватиме позиції як Асоціації приватних виконавців України, так і Міністерства юстиції України.
2. Доопрацювати положення законопроєкту № 14005, які передбачають необмежений доступ виконавців до невизначеного кола інформації про боржників з реєстрів та баз даних, зокрема до конфіденційної інформації, з метою приведення їх у відповідність до Конституції України, законів України та міжнародно-правових актів.
3. Визначити вичерпний перелік електронних баз даних та реєстрів, до яких планується надати доступ виконавцям та конкретизувати перелік даних або інформації про їх наявність чи відсутність у відповідних базах даних та реєстрах, що запитуватиметься виконавцями в межах виконавчого провадження.
4. Забезпечити в межах цифровізації судової влади електронну взаємодію ЄРБ з модулями Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи.
5. Узгодити термінологію законопроєкту № 14005 з метою усунення правової невизначеності та забезпечення єдності правозастосування.
6. Розглянути можливість запровадження механізмів стимулювання боржників до добровільного виконання судових рішень зобов’язального характеру.
7. Передбачити ефективний адміністративний механізм оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавців у разі наявності помилок, зокрема технічних, в ЄРБ, з огляду на наявні обмеження прав осіб у розпорядженні майном.

Цей документ підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.

Коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив презентувала Тіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо України у 2024 році у Брюсселі (Бельгія).

Подія відбулася у межах заходу «Правосуддя та стійкість України: погляд громадянського суспільства та людський вимір судової системи», організованого за підтримку Проєкту ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France, у Постійному представництві Франції при ЄС. Він зібрав представників українського громадянського суспільства, судової влади, інституцій ЄС та міжнародного експертного середовища.

Європейський шлях до членства — це самостійний вибір України. На цьому зокрема наголосив Вольфганг Нозар, керівник відділу верховенство права, боротьби з шахрайством та фінансового управління Генерального директорату з питань політики сусідства та переговорів з розширення Європейської комісії.

«Реформи, які потрібно впровадити, вкрай важливі. Ми повністю підтримуємо зусилля, які докладає Україна до проведення реформ, однак Україна має взяти на себе відповідальність і визначити конкретні строки. Важливо, щоб ці строки були і амбітними, адже Україна прагне швидко вступити до ЄС, і реалістичними, щоб реформи вдалося практично здійснити», — зазначив він.

Представниці Лабораторії законодавчих ініціатив також наголосили на необхідності рухатися активніше і швидше у процесі імплементації реформ, зокрема у сферах верховенства права і правопорядку.

Керівниця напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карина Асланян зазначила, що попри постійні відключення світла, ракетні обстріли, дронові атаки, українські суди продовжують працювати під час війни: 

Експертка відзначила певний прогрес у судовій реформі, але водночас звернула увагу на критичні виклики, які здатні цей поступ сповільнити або і взагалі — знівелювати роки напрацювань. Зокрема, йдеться про затягування суб‘єктами призначень членів Вищої ради правосуддя, суддів Конституційного Суду України, критичну потребу продовжити залученість міжнародних експертів у добори до органів суддівського врядування і ключових судів. А останнім часом додалося ще питання діяльності Тимчасової слідчої комісії з питань розслідування можливих фактів корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень в правоохоронних органах, судах та органах судової влади. «Замість того, щоби зосередитися на системних проблемах у секторі правосуддя та органах правопорядку, ТСК почала допитувати членів Вищої кваліфкомісії суддів, Громадської ради доброчесності, громадських активістів. Це спроба впливу на незалежність судової влади та перешкоджання діяльності громадськості», — наголосила Карина Асланян.

При цьому заступниця виконавчої директорки з операційних питань та координації проєктної роботи ЛЗІ, Олександра Егерт відзначила поступ України у виконанні вимог Розділу 24 — «Юстиція, свобода та безпека» через зміцнення інституцій, удосконалення політик та поглиблення співпраці з європейськими партнерами.

Експерти профільних громадських організацій Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвокат майбутнього», «Європа без бар’єрів» та Асоціації правників України сформулювали понад 500 рекомендацій. Тіньовий звіт фактично став відповіддю «як саме» українській владі виконати вимоги Єврокомісії.

Зі свого боку, Сергій Терешко, заступник Представника України при ЄС, звернув увагу, що саме Тіньовий звіт коаліції ГО на чолі з ЛЗІ дає альтернативний погляд на розвиток верховенства права, захист прав людини та стан судової системи в Україні.

«Український Уряд твердо й послідовно залишається відданим просуванню шляхом верховенства права. Ми чітко усвідомлюємо: без дотримання ключових європейських принципів рух уперед на шляху до членства в ЄС є неможливим», — зазначив він.

Нагадаємо, що Тіньовий звіт зосереджує увагу не лише на прогресі України, а й на викликах та проблемах, з якими стикається держава в процесі впровадження європейських стандартів у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура, юридична освіта), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, захисту основоположних прав і свобод людини, візовій політиці, міграції тощо. Це доповнення до Звіту ЄС про розширення: незалежний й експертний аналіз з алгоритмами, конкретними, практичними кроками. Тіньовий звіт ґрунтується не лише на суб’єктивному баченні громадських організацій, а й дає оцінку відповідності українського законодавства праву ЄС, а всієї системи — стандартам ЄС.

Звіт підготовлений за фінансової підтримки Європейського Союзу у межах Проєкту ЄС «Право-Justice». Його зміст є виключною відповідальністю Лабораторії законодавчих ініціатив та інших громадських організацій і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.