У четвер, 30 липня, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко взяла участь у презентації результатів експертного опитування «Політичний квартал: літо 2020», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Під час заходу спікери обговорили основні тенденції політичного процесу в Україні. Зокрема, Світлана Матвієнко розповіла про спостереження Лабораторії законодавчих ініціатив щодо роботи парламенту та президента. Публікуємо повністю виступ Голови ради Лабораторії законодавчих ініціатив.

«Є деякі позитивні тенденції. Однак не без АЛЕ. За перші півроку було помітне зменшення кількості зареєстрованих законопроектів. Тобто – зменшилися обсяги того, що у Дорожній карті Пета Кокса називають законодавчим спамом або «законодавчим цунамі». Всього було зареєстровано 1178 проектів законів за період роботи 1–2 сесії Верховної Ради IX скликання. Відповідно, кількість зареєстрованих законопроектів зменшилися майже на третину порівняно з  аналогічним календарним періодом VIII скликання.

За час же третьої сесії було зареєстровано на 13% менше законопроектів, ніж протягом перших двох сесій. Враховуючи той факт, що протягом перших двох сесій 9-го скликання було зареєстровано майже на третину менше законопроектів, ніж протягом аналогічного періоду 8-го скликання, виникає спокуса говорити про певну динаміку зменшення потоку законопроектів.  Однак прикметно, що поряд зі зменшенням кількості депутатських законопроектів за останні півроку, зменшилась і кількість зареєстрованих урядових та президентських законопроектів. А таке синхронне зменшення швидше можна пояснити досить тривалим суспільно-політичним локдауном під час суворого карантину.

Ще з позитивного. Збільшилась частка законопроектів, що приймаються у другому читанні. У першій-другій сесіях ця частка сягнула 74% порівняно з 38% для аналогічного періоду у VIII скликанні. Утім, тренд виявився нестійким, і в третій сесії їх частка впала до 49%. Сподіваємось, що це пов’язано з особливостями роботи ВРУ під час карантинних обмежень.

Поряд з цим розгляд законопроектів став займати більше часу у днях. Чому це добре? Бо ухвалені у першому читанні і в цілому закони – майже гарантовано – будуть нижчої якості з точки зору юридичної техніки або враховуватимуть далеко не всі позиції стейкхолдерів. У результаті це впливатиме на їхню реалізацію, результативність. Проходження майже 75% ухвалених законопроектів через 2 читання (я не згадую вже про третє) – це принаймні хоч якийсь запобіжник проти того, щоб поспішаючи розсмішити (а швидше обурити) людей.

Щодо турборежиму, про який досі полюбляють говорити представники монобільшості. Ще півроку тому нам і всім, хто моніторить роботу парламенту вже було очевидно, що цей режим не такий вже й «турбо». Як-то кажуть: усе пізнається у порівнянні. Так от: протягом перших двох сесій (читай півроку) у ІХ скликанні було прийнято 155 законів або 13% від зареєстрованих. У VIII скликанні за аналогічний календарний період було прийнято 140 законів або 9% від зареєстрованих. При цьому ми повинні пам’ятати, що монобільшість почала ухвалювати закони (в тому числі щодо внесення змін до Конституції) фактично у перший же день, одразу після урочистого відкриття і складання присяги. У той час як депутати VIII скликання принаймні перший місяць витратили на переговори, напрацювання коаліційної угоди і формування Уряду. Тому забудьте про турбо.

3-ю сесію ІХ скликання ми не порівнювали з аналогічним періодом VIII сесії, бо це було б нерелевантрно з огляду на екстраординарні обставини у вигляді суворого карантину, через що парламент втратив фактично 2 робочі місяці.

Протягом перших двох сесій можна було помітити, що зменшився відсоток прийнятих законів, суб’єктом законодавчої ініціативи яких є Уряд (17% проти 35% в VIII скликанні). Така тенденція може свідчити про послаблення ролі уряду у формуванні державних політик. Вона також негативно позначається на принципі єдності вироблення рішень.

Ну і протягом 3-ї сесії частка прийнятих урядових проектів – взагалі незначна. Було прийнято всього 7 урядових законопроектів. Чи стається це через те, що уряд дійсно має слабкі позиції в питаннях вироблення політики, повністю підпорядковуючись Офісу Президента? Чи через те, що уряд не вбачає необхідності діяти, як самостійний гравець, доручаючи реєструвати необхідні законопроекти народним депутатам? Обидва пояснення невтішні. Окрім очевидного викривлення конституційно закладеної системи запобіжників проти концентрації повноважень в одного владного суб’єкта, тенденції до послаблення уряду в системі вироблення рішень суперечать світовим трендам.

Зеленський, з останніх чотирьох президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2%. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація є доволі дивною, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента.  Хоча це вже не допомагає. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу, що є прямим порушенням Конституції. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів».

Детальніше про роботу парламенту та президента України можна прочитати в інших матеріалах Лабораторії законодавчих ініціатив.

Триває навчання у Школі лідерів громад-2020! Понад 200 людей пройшли відбір і отримали можливість навчатися у найкращих. Ми створили для них унікальну веб-платформу, за допомогою якої учасники можуть слухати лекції, виконувати домашні завдання і спілкуватися зі спікерами.

Наразі ми завершуємо перший етап навчання – учасники програми пройшли вже 4 заняття і познайомилися з шістьма неймовірними лекторами:

Олександром Хоруженком, випускником УШПС та експертом з місцевого самоврядування. У 2016-2019 роках Олександр очолював Сумський центр розвитку місцевого самоврядування. Він допоміг учасникам розібратися у реформі децентралізації та правових основах місцевого самоврядування.

Павлом Шереметою, засновником аналітичного центру proryv.in.ua, членом Наглядової ради Львівського Інституту міста та міністром економічного розвитку та торгівлі України у 2014 році. Павло знає чимало про розвиток міст. На прикладі Львова та Вінниці лектор пояснив, як розробити стратегію розвитку, яка допоможе здійснити прорив, і створити місто, яке не тільки буде комфортним для жителів, а й зароблятиме гроші.

Уляною Пак, депутаткою Львівської міської ради та випускницею Української школи політичних студій. Під час лекцій Уляна з власного досвіду розповіла, хто такий місцевий депутат, які в нього є повноваження, обов’язки, і до чого варто бути готовим, якщо хочеш долучитися до місцевого самоврядування.

Командою Transparency International Ukraine, яка провела заняття для учасників про протидію корупції на місцевому рівні. Зокрема, Андрій Боровик, виконавчий директор ТІ Україна, детально пояснив, що таке корупція і якими можуть бути її прояви. Олександр Калітенко , юридичний радник ТІ Україна, розповів про конфлікт інтересів та як не потрапити в цю пастку представникам місцевого самоврядування. Анастасія Мазурок, операційна директорка ТІ Україна, розказала, як прозорість місцевої влади може стати ефективним інструментом запобігання корупції.

А Світлана Матвієнко, директорка Української школи політичних студій та голова Ради Лабораторії законодавчих іцініатив, і Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду “Відродження”, надихнули учасників брати відповідальність і працювати для нашої країни, для кожної її громади.

Ефективне функціонування будь-якого органу державної влади неможливе без налагодження дієвої системи контролю за виконанням прийнятих ним рішень, адже сама «ефективність будь-якого рішення залежить від контролю». Так, наприклад, на парламент покладена функція контролю за діяльністю виконавчої влади. І скоро Верховна Рада може отримати більше інструментів для цього. У травні народні депутати зареєстрували законопроект №3499, який передбачає запровадження новітньої для України форми парламентськго контрою – інтерпеляції.

Це – ще одна з форм парламентського контролю, яка полягає в обговоренні депутатами діяльності виконавчої влади. Загалом її можна описати так: члени парламенту отримують право запросити представників уряду до парламенту, щоб урядовці або один конкретний урядовець пояснили свою політику, певні документи чи дії. Члени парламенту можуть ставити запитання урядовцям чи проводити дебати за результатами виступу члена уряду. Іноді за результатами таких дебатів парламент може висловити вотум недовіри.

Це нова для України форма парламентського контролю, який раніше здійснювався лише через депутатські запити та годину запитань до уряду. Найбільш близькою до інтерпеляції процедурою діючого Регламенту є процедура розгляду відповіді на депутатський запит, що встановлена ст. 226, але все ж процедура інтерпеляції передбачає більш конкретний вплив паралменту на діяльність уряду.

Зокрема, ст. 226 теж передбачає, що члени виконавчої влади можуть бути викликані до парламенту (для обговорення відповіді на депутатський запит). Але ми розглянемо відмінності:

Тобто – процедура обговорення депутатського запиту потребує вдвічі більшої кількості депутатів для її ініціації, рішення мінімум 226 депутатів для її призначення, триває в 4 рази менше та не має чітких юридичних наслідків. Щоправда, вона може стосуватися будь якої посадової особи, а не лише членів уряду.

Процес розгляду інтерпеляції в пленарній залі ВРУ може тривати близько двох годин. Він включає виступи народних депутатів-ініціаторів інтерпеляції та міністра-«відповідача». Після цього дискусія відбувається у форматі запитань-відповідей. Своє слово може також сказати прем’єр-міністр.

За результатами обговорення ВРУ може затребувати якісь додаткові документи – тоді призначається нова дата розгляду інтерпеляції. Якщо ж додаткових питань немає, після обговорень парламент переходить до голосування за визнання роботи члена Кабміну незадовільною. Якщо «за» проголосувало менше 226 народних депутатів, тоді робота цього члена Кабміну вважається задовільною – і він на три місяці він отримує «імунітет» від інтерпеляції.

Якщо ж робота члена Кабміну визнається незадовільною то прем’єр має протягом 15 днів внести подання про звільнення такого члена Кабміну або ж ВРУ самостійно розглядає питання його звільнення.

Тобто, наголошуємо, що фактично інтерпеляція сама по собі не може призвести до звільнення члена Кабміну. Його роботу можна лише визнати незадовільною, а після цього потрібно проводити новий розгляд питання звільнення члена Кабміну і нове голосування щодо цього питання. Відповідно – потрібно ще раз, вже після голосування по інтерпеляції, назбирати мінімум 226 голосів для звільнення міністра.

Ідея запровадження закону про інтерпеляцію – вартісна. Утім, насторожує те, що депутати намагаються запровадити інтерпеляцію окремим законом, а не через зміни до Регламенту. Таким чином, може виникнути проблема сумісності цього закону з Регламентом.

А ось і ймовірні політичні наслідки ухвалення цього законопроекту:

• По-перше, прийняття законопроекту може призвести до посилення парламентського контролю за виконавчою владою. Депутатські запити є здебільшого непублічними, а година запитань до уряду є дуже розмитою, оскільки депутати ставлять різні питання на різні тематики до різних міністрів, міністри ж здебільшого відповідають щось на зразок «не знав про цю ситуацію, розберемось» або озвучують загальні факти. Інтерпеляція ж має сконцентрувати обговорення на певному конкретному переліку питань, і до цього буде прикута публічна увага. Нарешті, наслідком розгляду інтерпеляції може стати звільнення члена Кабміну.
• По-друге, фракції отримають новий інструмент здійснення політики (politics), частина критики влади буде здійснюватися у формі інтерпеляцій.
• По-третє, відбудеться посилення правлячої більшості, яка призначає Голову ВРУ, адже саме Голова ВРУ отримує повноваження з модерації процесу інтерпеляції та може відмовити в її розгляді.
• По-четверте, якщо Голова ВРУ буде неухильно дотримуватися норм Регламенту та закону «Про інтерпеляцію» та не буде відхиляти інтерпеляцію, що ініціює опозиція, тоді доволі велика частка пленарного часу, імовірно, буде присвячена саме розгляду інтерпеляцій.

Ми завжди вважали, що цінності та сенси – найважливіші у побудові Держави. Ми вміємо їх вишукувати, бачити в людях, відчувати, і головне – чути. Тому ми не могли пройти осторонь цього виступу. Так, багато ЗМІ дало по кілька «найгарячіших» для клікбейту цитат. Але ми вміємо занурюватися. І пропонуємо це зробити вам. Ми підготували повну і дослівну розшифровку виступу народного депутата України І-IV скликань, видатного українського вченого, державного та громадського діяча, Героя України Ігоря Рафаїловича Юхновського.

Виступ зафільмовано телеканалом «Рада», розшифровка промови проведена Українською школою політичних студій. 

«Шановний пане Президенте, шановні депутати і гості! У своєму виступі я торкнусь декількох сторін історії нашого сьогодення та свого бачення нашої поведінки. Історія розвитку української державності у зв’язку з роковинами прийняття Декларації про державний суверенітет вимагає чесного ствердження розвитку тодішніх подій і головних діючих осіб та сил, а не лише декларування тривіальної історії кінцевого прийняття Декларації про суверенітет. 

Я вже неодноразово говорив, що Українська Радянська Соціалістична Республіка до Другої світової війни і після неї – це різні республіки. Після війни з фронтів додому повернулися переможці. Вони зайняли державні посади керівників політичних і економічних установ. Вони заселили напівпусті міста. Вони мали гідність переможців у страшній війні. Під кінець війни відбулася ще одна епохальна подія в історії Землі – вибух атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Атомну бомбу робили найвизначніші фізики – зокрема, Фермі і Ейнштейн. Це змусило очільника Радянського Союзу, Йосипа Сталіна, звернутися до директора Інституту ядерної фізики, академіка Курчатова, із запитом: що потрібно зробити, щоб СРСР мав ядерну зброю?

У результаті був прийнятий абсолютно революційний закон про освіту і науку. Зарплата і постачання родин науковців збільшилися у десятки разів. За короткий час країна була завалена науковою літературою найкращих науковців світу. До 50-х років СРСР здійснив випробування атомних і ядерних установок. Була створена ядерна зброя. Наукові установи за короткий час були оснащені найновішою технікою. Таке становище зберігається зараз у Китаї.

В Україні стався етнічний вибух наукових талантів. Вчитися, ставати науковцем, в загальному – фахівцем – стало престижним. У країні розцвітали покоління молодих, здібних, сповнених гідності наукових і виробничих кадрів.

У час прийому Декларації про суверенітет Кабінет Міністрів очолював мудрий і здібний прем’єр-міністр Вітольд Фокін, колишній керівник держплану УРСР. Кібернетику в Академії наук очолював академік Михалевич. Разом з професором Подолєвим вони створили цілу науку математичної економіки – зокрема, систему урівнянь, балансу пропозицій і попиту, надзвичайно важливу для Міністерства економіки. Україна і зараз тут має визначний пріоритет. Разом з Фокіним і Подолєвим писався закон про економічну самостійність України.

Незабаром відбувся перший Майдан молоді, керований молодими активістами Іващишиним, Донієм, Кириленком, Берковим, Кузиком і іншими. У результаті вийшла постанова Верховної Ради про проходження військової служби громадянами України на території України. Міністром оборони став колишній командувач ракетною частиною, який першим з військових визнав незалежність України – генерал Морозов. Усі це – події, пов’язані з прийняттям Декларації про суверенітет.

А з Декларацією було так: у Верховній Раді у 1990 році нам запропонували текст Декларації. Вийшло так, що тодішнє радянське керівництво України на чолі з Володимиром Івашком ініціювало написання тексту Декларації. Текст опрацював Інститут по вивченню продуктивних сил Академії наук України на чолі з член-кореспондентом Дорогонцевим Сергієм Івановичем. Мені, як Голові Народної ради, потрібно було вивчити текст Декларації. Ми залишили все, як було написано, за винятком посади Генерального прокурора. На той час Генеральний прокурор виконував функції теперішнього Конституційного Суду. У поданому проєкті Декларації Генеральний прокурор України призначався на посаду Генеральним прокурором СРСР.

Нагадаємо, що два місяці перед тим Верховна Рада Російської Федерації прийняла Декларацію про державний суверенітет Росії. Отже, Декларацію про державний суверенітет України потрібно було приймати конче. Треба було конче змінити текст про призначення Генерального прокурора. Тут, на щастя, допоміг особисто Володимир Андрійович Василенко, працівник Міністерства закордонних справ, тепер посол України, професор Києво-Могилянської академії.

У проєкті Декларації, поданої до Верховної Ради України, вже значилося, що Генерального прокурора України призначає Верховна Рада України. У проєкті Декларації ще говорилося про необхідність укладання Союзного договору, але я знав, що цей пункт не має жодного значення. Від імені України я брав участь у роботі Всесоюзної комісії по складанню тексту Союзного договору і знав, що це марна справа і не став сперечатися з комуністами. Обговорення у Верховній Раді не було надто бурхливим. Народна рада в особі Івана Драча запропонувала оголосити Україну без’ядерною державою, але за стінами Верховної Ради вирував народ. Вирував прекрасно вдягнений народ, вирувало море квітів. І депутати Верховної Ради, – неважливо, чи це були депутати від Народної ради, чи від комуністичної більшості – коли вийшли зі стін Верховної Ради, радіючий народ обсипав їх таким морем квітів, настільки змінив внутрішню психологію кожного з них, що вони, депутати, зрозуміли – вони вчинили правильно.

Ще згодом був прийнятий закон про економічну незалежність України, була прийнята постанова про українське військо. Усе це разом: Декларація про суверенітет, закон по економічну самостійність, військо, що українці мають проходити військову службу на території України – фактично зробили Україну незалежною державою.

Це була президентсько-парламентська держава. Президент міг призначати і звільняти міністра. Разом з тим були партії: партія «Рух», Республіканська партія, Комуністична партія. Був Національний банк з розумним керівником, залишили діяти Конституцію УРСР, викинувши з неї розділ про корінну роль Комуністичної партії. Усе це було результатом прийняття Декларації про суверенітет.

Які помилки ми зробили? Найбільша помилка полягала в тому, що в пориві злості ми виключили з числа депутатів Володимира Івашка, який з групою депутатів-комуністів, не сказавши нам нічого, поїхав до Москви на XVIII з’їзд КПРС. Івашко був у довірливих відносинах з Михайлом Горбачовим. Я глибоко переконаний, що його професійна діяльність, як депутата Верховної Ради від Київщини, а пізніше як Голови Верховної Ради, дійсно вирішувалось разом з Горбачовим. І позитивність їхніх рішень схвалювалась народом. Я повинен сказати, що ми вперше стали європейським парламентом завдяки Івашку. Він запросив мене, як Голову Народної ради, на розмову і запропонував, щоб Народна рада стала офіційною опозицією парламенту. Нам було від президії, яка мала 24 депутати, виділено 7 місць. Ми керували освітою, економікою, двома напрямками виробничої діяльності України. На Верховній Раді були затверджені всі наші кандидати. Усією Верховною Радою. Ми стали взірцевим європейським парламентом.

В особі Івашка, Горбачова і його дружини, Раїси Максимівни, ми мали хороших друзів. Це, зокрема, позначилося на вивільненні військовими території Києво-Могилянської академії, в якому дружина Горбачова відіграла велику роль, попросивши Міністра оборони Язова передати нам територію Києво-Могилянської академії. Коли я, як голова Народної ради, приїхав на територію Могилянки, мене зустрів генерал, начальник частини. Він показав на середній корпус, побудований більшовиками на місці церкви, в якій похований гетьман Сагайдачний. Генерал пропонував допомогти розібрати цей корпус і вивільнити могилу гетьмана Сагайдачного.  

Після Івашка Верховну Раду вів Іван Плющ – людина мудра і колоритна. Саме він і провів обговорення та прийняття Декларації про незалежність. Україна розвивалась. Прогресивна робота прем’єр-міністра Фокіна розумно вела державу. Зокрема, Фокін організував друкування гривні. Під його керівництвом в Уряді був прийнятий закон про економічну незалежність.

Ми зробили другу помилку. Ми звільнили з посади прем’єра Фокіна. Незабаром було ГКЧП. Після поразки над ГКЧП Народна рада відігравала центральну роль в офіційному проголошенні незалежності України. Отже, прийняття Декларації про суверенітет стало вставним ключем у двері незалежної держави Україна.

Держава у своєму розвитку пережила міні-революції, Майдани. Кожен Майдан чогось досягав, але щось і втрачав. Перший – студентський на граніті – показав силу молоді. У нас стало своє військо. Він показав позитивну роль Київської політехніки у наданні допомоги голодуючим студентам. Другий – Помаранчева революція – це була демонстрація краси і сили народу у встановленні справедливості вибору президента держави. Третій – Революція Гідності – результат: заборона і зникнення комуністичної ідеології, комуністів у парламенті, утвердження і захист української мови. Четвертий – перемога на виборах Володимира Зеленського, створення нової політичної партії «Слуга народу».

Усі досягнення Майданів вистраждані величезними масами народу. І за жодних подій і обставин вони не повинні втрачатися. Усе-таки зараз є страшна дійсність – війна. Наша найголовніша вина у цьому – наша необов’язковість у торгово-економічних відносинах, слабкість української Служби безпеки у попередженні конфліктів, м’якість силових структур і готовність влади уступати національними принципами держави заради збереження життя людей.

Я хотів би як найстаріший, як академік, як ветеран Другої світової війни, звернутися до Вас, шановний пане Президенте. Я спостерігав обличчя Вашої шановної дружини, коли Ви приймали присягу – її глибоке, чисте потрясіння. Вже це дає Вам глибоку плату і кредит довіри, не розгубіть його. Нехай Ваша українська мова стане рідною і чудовою за своїм мелодійним звучанням. Нехай такою вона стане у Вашій родині. Від Вас яскравим світлом нехай вона пошириться на Ваших соратників і на всю державу.

Державність української мови – основа української держави. Зараз хто проти цього – є державним злочинцем. Шановний пане Президенте, нехай Ваш попередник стане Вашим радником і опорою. Не дозвольте знижувати авторитет попередніх президентів. Іде війна за землю, за Україну. Пане Президенте, будьте рішучим, мудрим і непереможним. Не бійтесь воювати – на те у Вас є збройні сили цієї країни.

Одне з найважливіших завдань держави – справедливість. Її в нашій державі не існує. Найбільшою виною попередніх керівників України є порушення закону вартості праці. Такого кардинального порушення, доведеного до абсурду, немає у жодній країні світу – ні в Африці, ні в Океанії. У всьому світі і особливо в європейській спільноті є середня зарплата. Це – зарплата вчителя. Її величина становить вартість порядку 880 кілограмів хліба і тримається вже майже сотню років. Усі зарплати інших спеціальностей коливаються довкола середньої. Але коливаються, а не перевищують у сотні разів. Щоб утриматися, влада повинна справитися з цією проблемою. Слід сприяти рішенню Верховної Ради про введення прогресивного податку на зарплату в залежності від її розмірів аж до 80% від величини заробітної плати.

Шановні депутати ІХ скликання, шановні мої колеги, будьте працьовитими, бережіть честь Верховної Ради своїми діями, своєю мовою, своїм зовнішнім виглядом, введіть обов’язково дрес-код. І одержуйте накінець шалену радість від прийнятих хороших законів – законів української держави. Дякую!»

Конституцію України ухвалили 24 роки тому – 28 червня 1996 року. З тих пір кожен президент намагався змінити Основний Закон – удосконалити його для громадян або для себе?

Шостий президент України Володимир Зеленський у цьому не виняток. Навпаки, він подав найбільше законопроектів щодо змін до Конституції серед усіх президентів України.

Це підтверджується результатами дослідження Лабораторії щодо першого року президентства Володимира Зеленського.

Деякі з ініціатив президента уже ухвалені Верховною Радою.

Та чи правильно це – постійно змінювати Основний Закон? І чи може це бути ризиком для держави?

Директор аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Олександр Заславський допомагав розібратися у сюжеті для 24 каналу.

“Їх (законопроекти, – Лабораторія) можна окреслити як несистемні, точкові. Це законопроекти, які розроблялися достатньо закрито, що повпливало на їхню юридичну якість”, – прокоментував Олександр запропоновані президентом зміни до Конституції.

Подробиці дивіться у відео.

16 квітня Верховна Рада ухвалила закон, який мав би надати парламенту алгоритм дій для боротьби з «поправковим спамом». Прийнятий законопроект №1043 обіцяли зробити тимчасовим – фактично, лише для того, щоб встигнути «розправитися» з банківським законом і домовитися з МВФ про новий транш. Адже закон може трактуватися як такий, що обмежує право депутатів на законодавчу ініціативу і в довгостроковій перспективі несе в собі суттєві ризики, пов’язані з монополією на владу.

Одразу після першої перемоги парламент узявся розгрібати 16 тисяч правок до «антиколомойського закону», який вдалося ухвалити вже за місяць – 13 травня. Утім, можна очікувати, що групи впливу ще довго боротимуться за те, щоб цей закон втратив чинність.

Один із можливих способів зробити це – довести неконституційність «антиколомойського закону». Якщо зміни до Регламенту, які дозволили ухвалити банківський закон за особливою процедурою, будуть визнані неконституційними – це може підштовхнути деяких народних депутатів спробувати довести неконституційність «антиколомойського закону», аргументуючи це неконституційністю процедури, за якою цей закон був прийнятий. Зміни до Регламенту народні депутати уже намагаються оскаржити.

27 травня до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання від 53 парламентарів, які звернулися із клопотанням визнати зміни до Регламенту неконституційними. Серед них, зокрема, Антон Поляков, Ольга Василевська-Смаглюк, Віктор Бондар, Сергій Демченко – ті самі нардепи, які завалили своїми поправками банківський закон.

Чим аргументують свою позицію депутати і які у них шанси домогтися скасувати дію змін до Регламенту і, можливо, почати боротьбу із самим «антиколомойським законом»? Зараз будемо розбиратися.

Та спершу нагадаємо, що саме було введено 16 квітня, коли парламент схвалив особливу процедуру голосування за певні законопроекти.

Ухваливши закон про протидію зловживанням в законодавчому процесі № 561-ІХ, Верховна Рада отримала можливість обирати «спрощену процедуру» розгляду законопроектів із великою кількістю поправок (якщо цих поправок надійшло більше 500). Для того, щоб застосувати цю процедуру, ВРУ має прийняти відповідне рішення більшістю голосів. Після цього упродовж двох днів фракції/групи можуть обрати для обговорення до 5 правок, відхилених головним комітетом, а позафракційні депутати – 1 поправку, яку відхилив комітет.

Тобто обговорення і голосування у пленарній залі відбувається лише щодо підтриманих головним комітетом поправок (якщо треба буде їх затвердити) і цієї обмеженої кількості відхилених поправок, на розгляді яких наполягають фракції, групи і позафракційні депутати.

Аргументами першої частини є те, що процедура розгляду та прийняття закону № 561-ІХ порушувала норми Регламенту в частині внесення поправок до законопроекту у другому читанні. Порушення цієї процедури, на думку ініціаторів подання, призвело до порушення ст. 83 (порядку роботи парламенту, що встановлюється Конституцією та Регламентом), та ст. 93 (права законодавчої ініціативи, що належить, зокрема, народним депутатам України) Конституції.

• Проте у абзаці 2 пункту 2 Рішення КСУ від 12.07.2000, зазначається, що «закони  та  інші  правові  акти  за  рішенням Конституційного Суду України  визнаються  неконституційними  повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена  встановлена  Конституцією  України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.  Неконституційним може бути визнаний, зокрема, той правовий акт, стосовно якого були порушені  процесуальні  вимоги,  що  встановлюються  Конституцією України, а не іншими правовими актами». В пунктах же 7 та 8 Рішення КСУ від 26.04.2018 повторюється ці положення та додатково зазначається, що «в Основному Законі України встановлено, зокрема, такі процесуальні вимоги щодо ухвалення законів: прийняття Верховною Радою України рішень виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування (частина друга статті 84); здійснення народним депутатом України голосування особисто на засіданнях парламенту (частина третя статті 84); прийняття Верховною Радою України законів, постанов та інших актів більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України (стаття 91)».
• Виходячи з цих двох рішень КСУ можна дійти висновку, що порядок подання поправок до другого читання не є процесуальною вимогою встановленою Конституцією України, а отже порушення процедури розгляду та прийняття закону № 561-ІХ, якщо і мало місце, навряд може вважатися підставою для визнання закону № 561-ІХ – неконституційним.

У другій частині ініціатори аргументують неконституційність закону № 561-ІХ новими правилами, які запроваджує закон, тобто посилаються на зміст цього закону. Народні депутати апелюють до того, що текст проекту закону, прийнятий у першому читанні, кардинально відрізняється від того, який депутати отримали до ознайомлення (і врешті ухвалили) у другому читанні.

• Проте у пункті 5 Рішення КСУ від 28.02.2018 зазначається, що «суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовує неконституційність Закону не тільки порушенням конституційної процедури його розгляду та ухвалення, а й невідповідністю Конституції України змісту Закону. Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами є однією з умов легітимності законодавчого процесу, у випадку її порушення конституційному контролю підлягає не зміст закону, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення». Власне, ці положення ініціатори наводять у першій частині аргументації.

У третій частині ініціатори подання аргументують свою позицію, цитуючи визначення верховенства права та зазначаючи, що конституційна компетенція може бути перерозподілена лише шляхом зміни Конституції.

• Проте яким саме чином закон № 561-ІХ порушує верховенство права чи перерозподіляє конституційну компетенцію, ініціатори подання не зазначають.

Отже, аргументація усіх трьох частин може бути поставлена під сумнів. Тепер чекаємо рішення Конституційного Суду України. Станом на 19 червня 2020 року ухвалою колегії суддів КСУ відкрито конституційне провадження у цій справі. Здійснюється підготовка справи до розгляду на пленарному засіданні Великої палати Суду.

Верховна Рада України не відпустила Святослава Вакарчука. «За» позбавлення його мандата народного депутата проголосували 175 парламентарів з необхідних 226.

Сам Святослав Вакарчук на засіданні ВРУ не був присутній і з трибуни свою позицію перед колегами щодо складання повноважень не пояснив.

Що ж робити, якщо народний депутат хоче відмовитися від свого мандата? Відповідно до ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1. складення повноважень за його особистою заявою (це рішення має підтримати Верховна Рада);
2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4. припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України (у цьому випадку парламент теж має проголосувати);
5. якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто*;
6. невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
7. його смерті.

*У ст. 3 ЗУ «Про статус народного депутата» пояснено детально про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності, через яку парламентаря можна достроково позбавити повноважень.

Зокрема, депутат не має права:

• бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
• мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;
• обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
• займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;
• залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися адвокатською діяльністю;
• входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Щоправда, тут важливо уточнити, рішення щодо позбавлення народного обранця мандата за цим пунктом виносить суд. А отже – це може бути довготривалий процес.

Це – єдині можливості, передбачені Конституцією України на сьогодні. У Верховній Раді ІХ скликання ще у серпні 2019 року було зареєстровано законопроект №1027, відповідно до якого ст. 81 Основного Закону мала поповнитися ще двома пунктами: позбавлення мандата через «кнопкодавство» та прогул третини засідань ВРУ. Утім, ці зміни досі не були проголосовані.

З огляду на перелічені способи, найбільш швидким і логічним може здатися можливість позбавити нардепа повноважень через його невходження до фракції або вихід з неї. І такий випадок в Україні уже був.

У 2016 році таким чином позбавили мандатів двох народних депутатів – Миколу Томенка та Єгора Фірсова. Перед цим парламентарі вийшли з фракції БПП. Тож з’їзд партії БПП «Солідарність» вирішив достроково припинити повноваження Томенка і Фірсова, посилаючись на п.6 ст. 81 Конституції України. Микола Томенко намагався оскаржити це у Вищому адмінсуді, але рішення з’їзду БПП було визнано законним.

У випадку зі Святославом Вакарчуком такий шлях – вихід з фракції – може бути репутаційно загрозливим для усієї партії «Голос». Адже, виходить, що партія власноруч (!!!) позбавить мандата свого засновника, лідера, та ідейного натхненника. Враховуючи культурну прихильність молодої української демократії до партій лідерського типу сам по собі «вихід» такої людини з парламенту може позбавити партію підтримки. А можливий «партійний остракізм» для визволення Святослава Вакарчука з парламентських тенет може поховати будь-які перспективи на майбутнє цієї політичної сили.

Школа лідерів громад повертається!

Українська школа політичних студій за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та у рамках проекту «LOCUS: Leaders of Communities in Ukrainian South» оголошує відбір на участь у програмі Школи лідерів громад.

Місцеві вибори в Україні, що відбудуться вже цієї осені, – перші вибори за новим Виборчим кодексом, який суттєво змінює правила формування команд на місцях і ведення кампаній. Саме зараз важливо підготувати гідних лідерів на місцях до участі у виборах та місцевому самоврядуванні.

Програма Школи лідерів громад направлена на розвиток та посилення ефективності місцевих громад через залучення голів об’єднаних громад, представників місцевого самоврядування, громадянського суспільства, волонтерських ініціатив, активної молоді до участі у прийнятті якісних управлінських рішень на місцевому рівні. Цьогорічний проект ШЛГ є продовженням ініціативи, започаткованої у 2015 році перед місцевими виборами. Школа лідерів громад уже об’єднала майже 200 активістів, громадських діячів та представників місцевого самоврядування з усіх регіонів України.

До участі у конкурсі запрошуються кандидати, які:

• є представниками місцевого самоврядування всіх рівнів, головами об‘єднаних територіальних громад, місцевими активістами та волонтерами;
• мають значні професійні здобутки;
• займають активну життєву позицію;
• демонструють лідерські якості; 
• володіють потенціалом плідного використання знань, отриманих в рамках проекту, на користь суспільству та громаді;
• мають кредит довіри та підтримку громади;
• мають достатню мотивацію та дисципліну для самостійного навчання;
• готові працювати з громадою за допомогою інструментів, отриманих під час навчання, після завершення програми;
• є громадянами України, які мають вищу освіту.

Цього разу ми відбираємо одразу 200 учасників, які візьмуть участь у трьох навчальних модулях. З огляду на епідеміологічну ситуацію в країні, пов’язану із поширенням COVID-19, освітня програма Школи лідерів громад-2020 буде переведена повністю в онлайн-режим за допомогою унікальної навчальної веб-платформи, яка дасть змогу проходити навчання віддалено у зручний час, але водночас забезпечить можливості для спілкування. Навчання триватиме з 20 липня по 4 вересня 2020 року.  

Програма також передбачає навчання інноваційним інструментам залучення громадян, зокрема, методології соціального аудиту. Очікується, що учасники будуть готові використати ці інструменти у своїх громадах після закінчення навчання у співпраці з командою проекту.

Для участі у відборі просимо заповнити заявку.

Анкети аплікантів приймаються до 10 липня (включно, до 23:59). Документи, що надіслані після вказаного терміну, не будуть прийматися до розгляду.

Інформація, яку Ви зазначаєте у заявці, є конфіденційною та не підлягає поширенню. Розгляд аплікаційних форм здійснюється послідовно та неупереджено членами Відбіркової комісії. Рішення Комісії є колегіальним. Організатори залишають за собою право не надавати пояснень щодо рішень, прийнятих членами Комісії. 

Календар відбору учасників Школи лідерів громад 2020 року:

Якщо у Вас виникнуть додаткові запитання, звертайтеся на адресу: info@usps.org.ua (тема «Школа лідерів громад»).