Василь СУПРУН,
Перший заступник Міністра юстиції України в зв`язках з Верховною Радою України

Питання взаємодії парламенту і уряду надзвичайно актуальне для України, особливо в світлі сьогодення, у зв`язку з утворенням парламентсько-урядової коаліції, запровадженням солідарної відповідальності парламенту і уряду.

Міністерство юстиції – це той центральний орган виконавчої влади, який відповідно до покладених на нього повноважень, здійснює координацію законопроектної роботи міністерств і інших органів виконавчої влади, готує відповідні пропозиції, які є складовою урядового плану законопроектної роботи. І схвалення урядом України орієнтовного плану законопроектних робіт є тією основою, на підставі якої здійснюється законотворча діяльність Кабінету Міністрів, як одного з суб`єктів права законодавчої ініціативи.

Якщо дуже коротко, то питання взаємодії уряду і парламенту значною мірою залежить, на мою думку, від якості законопроектів, які вносить Кабінет Міністрів на розгляд Верховної Ради. В листопаді 2003 року Президентом України було підписано Указ „Про поліпшення організації законопроектної діяльності”, а 4 березня 2004 р., на реалізацію положень цього Указу Кабінетом Міністрів було схвалено відповідну Постанову, відповідно до якої Міністерство юстиції наділяється функцією головного розробника всіх законопроектів, які уряд вноситиме на розгляд парламенту. Насьогодні цю роботу виконують всі міністерства і інші центральні органи виконавчої влади. Міністерство юстиції лише координує її. Але вже з 1 липня цього року безпосередньо Міністерством юстиції розроблятимуться проекти законів, які стосуються прав і свобод людини, взаємовідносин між державною владою і громадянином, проблем конституційного, цивільного і кримінального законодавства, – тобто Міністерство юстиції уже в цьому році бере на себе функції головного розробника 57 основних законопроектів, які увійшли до орієнтовного плану законопроектних робіт. Це приблизно третина, їх буде, безумовно, набагато більше, – план буде постійно доповнюватися, але навіть те, що сьогодні такий значний масив буде розроблятися фахівцями Міністерства юстиції, сприятиме покращенню законопроектної роботи.

У зв’язку з цим передбачається значне збільшення працівників Міністерства юстиції; потрібно буде готувати кадри нормопроектувальників. Міністерство юстиції ініціюватиме введення в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого спецкурсів з нормопроектування, які б сприяли підготовці фахівців, добре ознайомлених з правилами законодавчої техніки.

Якщо ж говорити про проблемні питання взаємодії уряду і парламенту, то, на мою думку, однією з болючих і неврегульованих, проблем є велика кількість альтернативних законопроектів, які вносять як народні депутати, так і Кабінет Міністрів, причому – з одного й того ж самого предмету правового регулювання. Це фактично унеможливлює якісну законодавчу роботу.

Що ми в зв`язку з цим пропонуємо? Законопроекти, які вносяться народними депутатами, членами парламентсько-урядової коаліції, і включені до переліку питань, які будуть розглянуті протягом поточної сесії, мають невідкладно бути направлені до Кабінету Міністрів. Після експертизи таких законопроектів у відповідних центральних органах виконавчої влади, вони мають розглядатися на урядових комітетах з наступним внесенням на засідання уряду за участю народних депутатів, авторів законодавчої ініціативи. Відповідно до рішення Уряду, яке буде прийматися на його засіданні, можливі наступні варіанти правової поведінки. По-перше, – народний депутат України, автор законодавчої ініціативи, відкликає свій законопроект у разі обґрунтованого відхилення його Урядом. Другий варіант – автор вносить на заміну доопрацьований проект з урахуванням висновку, підготовленого центральними органами виконавчої влади і схваленого на засіданні уряду. Третій варіант: Уряд забезпечує підтримку внесеного депутатом проекту у разі, якщо цілі і предмет правового регулювання співпадають з цілями урядової політики. Порядок реалізації вищезапропонованих рішень, визначає консультативна рада з питань співробітництва Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України. У разі схвалення Кабінетом Міністрів законопроектів, які вносяться народними депутатами, що вирішують ті ж проблеми, що і урядові законопроекти, урядові проекти невідкладно відкликаються. До парламентських фракцій коаліцій має бути надісланий план законотворчої роботи уряду на 2004 р. з тим, що при плануванні своїх законодавчих ініціатив на наступну сесію, народні депутати могли врахувати його та взяти участь у розробці відповідних законопроектів до їх винесення на розгляд Кабінету Міністрів. Надалі народні депутати мають утримуватися від внесення на розгляд Верховної Ради України проектів законів, що не були розглянуті і схвалені Кабінетом Міністрів за участю народних депутатів. І останнє: у Регламенті Кабінету Міністрів має бути передбачено обов`язкове запрошення на час розгляду урядом законопроектів народних депутатів України, які очолюють відповідні профільні парламентські комітети.

Іван ГНИБІДЕНКО,
Перший заступник Міністра праці та соціальної політики

Міністерство праці та соціальної політики дуже серйозно відноситься до взаємодії з парламентом і здійснює у цьому напрямі наступні кроки. Перш за все, для підвищення якості підготовки законодавчих актів, що вносяться Кабінетом Міністрів, ми плануємо продовжити практику більш активного залучення до робочих груп з підготовки цих законопроектів народних депутатів України. Для вжиття дієвих заходів ми узгоджуємо позицію Уряду, представників парламентської коаліції щодо альтернативних законопроектів. Але ми намагаємося це робити на початковій стадії їх розробки та внесення. Наша увага привертається і до перспективного планування законопроектних робіт міністерства. Ми намагаємося уникати розробки і внесення законопроектів, які дублюють вже внесенні іншими суб`єктами законодавчої ініціативи. Крім того необхідно відзначити, що фахівцями міністерств за минулий рік було опрацьовано близько 130 проектів законів з соціально-трудових питань, розробниками яких були народні депутати. Таке опрацювання здійснюється, зрозуміло, через тісну взаємодію з народними депутатми України – ми намагаємося зробити так, щоб законопроект пройшов: уряд підтримав його і він пройшов через парламент. Також заступники міністра, керівники департаментів, начальники управлінь працюють безпосередньо в комітетах, з фракціями, що дозволяє роз`яснювати ті чи інші положення, підходи до законопроектів з тим, щоб можна було знайти якісь спільні думки в цьому плані.

Практикується і проведення спільних засідань Міністерства та профільних комітетів парламенту. На квітень заплановано виїзне засідання, присвячене виконанню Державної програми зайнятості населення на 2001-2004 рр.

Хоча разом з тим необхідно відзначити, що проблемні аспекти взаємодії Міністерства і парламенту, парламентських комітетів все ж є. Так, хоча прожитковий мінімум повинен прийматися разом з Державним бюджетом, з невідомих причин прожитковий мінімум затверджується вже після прийняття Державного бюджету. Тут вийшло непорозуміння. Є й інші економічні питання, які повинні вирішуватися і політики тут зовсім не повинно бути, тут мають бути лише математичні розрахунки.

Володимир ШАПОВАЛ,
Заступник Голови Конституційного Суду України

Необхідно насамперед відзначити той факт, що багато питань взаємодії між законодавчою і виконавчою “гілками влади” Конституцією не врегульовано. Водночас очевидно, що взаємодія парламенту і уряду – це ключова “тема” будь-якої конституції. І питання організації державної влади в Україні залишатиметься ключовим певний час – недаремно конституційна реформа на 99 % присвячена саме реорганізації взаємовідносин між законодавчою і виконавчою владою. На мій погляд, серед тих проблем, які сьогодні існують у взаємовідносинах (взаємозв’язках) між законодавчою і виконавчою владою, треба виділити наступні.

Уявімо собі ситуацію: за чинною Конституцією Президент уповноважений звільняти з посади Прем’єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів і тим самим припиняти повноваження уряду в цілому. Уряд може продовжувати здійснювати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів, але не більше 60 днів. Протягом усього 60-денного терміну, фактично відведеного для формування нового Кабінету Міністрів, Президент може призначати Прем’єр-міністром неприйнятну для більшості у Верховній Раді особу, яка не отримає відповідної згоди. Після закінчення відведених для формування уряду 60 днів і не сформування нового уряду виникатиме конституційна криза.

У зв’язку з цим було сформульовано певні пропозиції стосовно зміни порядку формування Кабінету Міністрів. Так, у проекті Закону “Про внесення змін до Конституції України” № 4105 зазначається, що депутатські фракції утворюють коаліцію, яка у свою чергу по суті формує уряд. При цьому передбачається, що така коаліція утворюється на основі погодження та поєднання політичних позицій. Уявімо ситуацію: утворюється коаліція, яка пропонує неприйнятну для Президента кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. Президент при цьому може заблокувати процес заміщення посади Прем’єр-міністра та формування уряду, посилаючись на те, що коаліцію було утворено не на основі узгодження чи поєднання політичних позицій, а за іншими критеріями. Про цей недолік законопроекту № 4105 говорять мало.

Одним з негативів законопроекту (на нього звернув увагу Конституційний Суд України) було закріплення права формування уряду виключно за коаліцією фракцій: адже можливе виникнення ситуації, коли більшість від конституційного складу Верховної Ради входитиме до однієї фракції. З метою виправлення цього недоліку відповідну статтю законопроекту було доповнено ще однією частиною, за якою права коаліції має також фракція, до якої входить більшість від конституційного складу Верховної Ради. Однак з конструкції згаданої статті нібито випливає, що фракції, яка включає 226 і більше народних депутатів, буде надано право висунути кандидатуру на посаду глави уряду лише після того, як відповідна кандидатура не буде запропонована коаліцією. До того ж статтю 90 Конституції за проектом пропонується викласти в редакції, згідно з якою Президент може достроково припинити повноваження парламенту у випадку не сформування протягом 30 днів після початку пленарних засідань Верховної Ради згадуваної коаліції. А якщо створення такої коаліції об’єктивно взагалі непотрібне? Чому партія, яку представляють у парламенті, наприклад, 80 % від загального числа народних депутатів, повинна створювати коаліцію з іншими представленими в парламенті політичними силами? Невже лише для того, щоб запобігти реалізації главою держави права дострокового припинення повноважень парламенту?

Чинною Конституцією не запроваджено інститут політичної відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою. В той же час згідно зі статтею 113 Основного Закону передбачена відповідальність уряду перед Президентом. У проекті Закону “Про внесення змін до Конституції України” цю проблему нібито врегульовано. Але виникають інші питання. Зокрема, чинною Конституцією та проектом Закону про внесення змін до неї передбачається підконтрольність Кабінету Міністрів Верховній Раді. Щоправда, механізмів такого контролю ні чинний Основний Закон, ні законопроект про внесення змін не передбачають. Чи не єдина стаття Основного Закону, в якій “зачіплено” відповідні питання – стаття 87, але нею передбачено не парламентський контроль, а механізм політичної відповідальності уряду перед парламентом. Очевидно, що проблема конституювання парламентського контролю за урядом залишається в Україні актуальною.

Ігор КОЛІУШКО,
Директор Центру політико-правових реформ

В контексті питання відносин Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України, по-перше, необхідно згадати процедуру формування Кабінету Міністрів. Президент не ділився передбаченими Конституцією повноваженнями, а якщо і ділився – то тільки тими, які він незаконно і в супереч Конституції узурпував при формуванні останнього Уряду. Конституція України чітко встановила, що члени Кабінету Міністрів призначаються Президентом за поданням Прем’єр-міністра України. Висновок з цієї норми: саме Прем’єр-міністр повинен добирати кандидатури і подавати їх Президенту на призначення. Так є в практиці більшості країн, які мають подібну конституційну модель, і так думалося, коли приймалася Конституція. Але коли в 1996 р. Конституція була прийнята, в Україні був сильний Президент (в політичному плані) і слабкий Парламент, в якому не існувало парламентської більшості. Це привело до того, що спочатку чинності Конституції відбулася узурпація ряду повноважень Президентом; і Верховна Рада України була не в стані цьому протистояти. Ряд узурпованих главою держави повноважень були „відібрані” у нього рішеннями Конституційного Суду, а ряд повноважень (як наприклад, призначення заступників міністрів) лишився у Президента до сих пір – хоча Конституція цього не передбачає.

Як і в більшості європейських країн Конституція передбачала, що уряд повинен бути похідним від парламенту і президента одночасно. Для цього заклали не найкращий механізм. В Конституційній комісії розглядалися пропозиції, наприклад, вотуму довіри цілому складу Кабінету Міністрів, а не окремо Прем’єр-міністру; однак ці пропозиції були відкинуті і в Конституції було закріплений двоетапний механізм: спочатку парламент погоджує кандидатуру Прем’єр-міністра, яку призначає потім Президент, а після формування уряду парламент затверджує програму діяльності Кабінету Міністрів України. Малося на увазі, що затвердження програми діяльності і є певним виявом форми вотуму довіри вже сформованому Кабінету Міністрів. Якщо Прем’єр-міністр при формуванні Уряду порушив якісь обіцянки, які він давав при затвердженні його кандидатури, то це можна виправити при розгляді Програми. Але життя вносить певний ряд коректив і не завжди всі ці компоненти розглядалися в контексті саме взаємовідносин парламенту і уряду. Основною домінантою всі ці роки була фігура Президента, саме він диктував, як має взаємовідноситися уряд з парламентом. Цей нюанс автори Конституції передбачити не могли.

Щодо відносин парламенту з урядом, нормальними вони стануть тоді, коли кожна з цих інституцій буде самостійна, не буде оглядатися на якийсь третій центр влади і не буде виконувати команд із-зовні, тобто тоді, коли в парламенті буде сформована самодостатня більшість, не просто шляхом виборів, а шляхом власної волі, для того, щоб реалізовувати свою власну програму, а не захищати свій бізнес. Тільки тоді в нас буде повноцінний парламенті і ця більшість захоче утворити  уряд, який буде не урядом виконавців чужої політики, а урядом, який генерує і формує державну політику і реалізує її. Після цього можна буде говорити про спрацьовування цілого ряду механізмів взаємодії гілок влади, пов’язаних з депутатськими запитами, законопроектною роботою тощо. Поки цього всього немає і парламент, і Кабінет Міністрів будуть маріонетками в руках Адміністрації Президента з тим чи іншим степенем свободи в різних питаннях.

Ігор ЖДАНОВ,
Директор політико-правових програм Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова

Головна проблема, яка зумовлює недостатню взаємодію Уряду і Парламенту – це відсутність конституційних підвалин, які б закріплювали статус парламентської більшості у Конституції, порядок формування нею уряду. Той уряд, який діє зараз має не коаліційний, а псевдо-коаліційний характер. Бо якщо Президент на словах і призначав за певною квотою депутатських фракцій груп окремих представників до уряду, то фактично по Конституції він зберіг свої конституційні повноваження щодо уряду і всієї вертикалі виконавчої влади. Які ідеологічні засади діяльності  в парламентській коаліції? По-перше, – важко ідентифікувати, який уряд вони створили (правоцентриський, лівоцентриський, центриський). Ті фракції, які представляють політичну партію, вони досить різнорідні в ідеологічному аспекті. Важко визначити, які групи народних депутатів входять до більшості. Які політичні принципи їх діяльності? Це невідомо. Їх не обирали, це об’єднання  груп мажоритарників, це поєднання групових регіональних інтересів. Приклад: почитаймо в угоді між парламентом і урядом: “створення належних соціально-економічних передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС, вступу до СОТ та інтеграції до НАТО”. Це зовсім різні політичні цілі, тому і виникає питання щодо ідеологічних основ цієї парламентської коаліції діяльності уряду. Інше питання: політична відповідальність депутатський фракцій і груп за діяльність уряду, якою вона є зараз? На рівні конституційного регулювання – ніякою, на політичному рівні – так само. Бо якщо парламентська більшість не приймає ключові закони, які пропонуються урядом, то вона не несе політичної відповідальності за його діяльність. Це дає всі підстави характеризувати діючий уряд , як псевдо-коаліційний.

Ще одне питання взаємодії, – питання парламентського контролю. За Конституцією було створено дійсно новий механізм парламентського контролю, введена посада Уповноваженого з прав людини, створена Рахункова палата. Але одночасно фактично обрізана функція парламентського контролю через профільні комітети. До їх компетенції згідно з Конституцією віднесено лише законопроектну роботу, а не функції парламентського контролю. Це призвело до того, що окремі представники уряду ігнорують запрошення на засідання комітетів.

Наступне питання – якість законопроектів і проблема хто і скільки проектів подає. В країнах, де існує усталений зв’язок між парламентом і урядом більшість законопроектів вноситься саме урядом (приблизно 80%). У нас же за минулий рік за три сесії четвертого скликання внесено 1562 законопроекти народними депутатами і 382 урядом. Питання в тому, що питання узгодження позицій повинні вирішуватися урядом і парламентською більшістю до внесення законопроекту.

Євробюлетень — журнал, щомісячне інформаційне видання Представництва Європейської Комісії в Україні. Інформація про питання, що стосуються Європейського Союзу і українсько-європейських стосунків. Видається українською мовою. Разовий наклад — 10500. Видавець — Представництво Європейського Союзу в Україні.

№1, Січень

НАША ЄВРОПА: РАЗОМ У МАЙБУТНЄ СУСПІЛЬСТВО СПІЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

№2, Лютий

ЄС+ЄАВТ= ЄВРОПЕЙСЬКА ЕКОНОМІЧНА ЗОНА

№3, Березень

Україна — ЄС: три кроки назустріч

Концепція “Ширша Європа”: Україна — особлива сусідка

Взаємний доступ на ринки: СОТ стає ближче

Звіт про виконання УПС: 36 сторінок оцінок та завдань

№4, Квітень

День Європи в Україні

№5, Травень

Ігор Когут,
Голова Ради ГО “Лабораторія законодавчих ініціатив”

“Tertium non datur” – “третього не дано” – казали ще давні римляни. Проблема вибору переслідує нас упродовж усього життя. Десять років тому ми обрали шлях незалежності і встановили ряд пріоритетів, серед яких основоположним є розбудова правової держави та встановлення громадянського суспільства. Проте, необхідний час для того, щоб кожен громадянин України усвідомив себе основною автономною одиницею суспільства, яка, самовідтворюючись, відтворює весь соціум. Адже все залежить тільки від особи, а держава виконує лише допоміжні функції зовнішньої страхуючої сили – коли не спрацьовують механізми внутрішньої саморегуляції.

Невід’ємною складовою громадянського суспільства є громадські організації. Активна участь громадського начала у державному житті є необхідним елементом будь-якої цивілізованої спільноти. Саме тому громадська організація “Лабораторія законодавчих ініціатив”, яку я очолюю, спільно зі Студентським науковим товариством Національного університету “Києво-Могилянська академія” виступили ініціаторами проведення цієї міжнародної науково-практичної конференції. Ідея проведення таких заходів не є новою. Для нас це наступний крок у нелегкій праці пошуку шляхів посилення ролі громадських, зокрема молодіжних, організацій у їх взаємодії з органами влади. Таким чином, пріоритетом нашої діяльності є організація діалогу між політиками-законодавцями, з одного боку, та громадськими організаціями, незалежними експертно-аналітичними інституціями – з іншого. Ефективність законодавчого процесу, на наше переконання, цілком залежить від рівня такого діалогу.

Законотворчість не повинна обмежуватись лише вищими сферами політики у повній ізоляції від соціуму. Такий стан справ суперечив би ідеям громадянського суспільства. Природнім для демократичного суспільства є налагодження такого зв’язку через інститут політичних партій, ідея розвитку і посилення яких є не менш ключовою у наших дослідженнях. Але норма права народжується у людському середовищі та відображає динаміку взаємодії індивідів і часом партійно-політичний спектр не задовольняє потреб волевиявлення суспільства у законах і нормах. Громадські організації є універсальним посередником між суспільством і державою, вони мають ширший спектр соціальних інтересів і повинні б краще розуміти природу окремих суспільних проблем та шляхи їх подолання. Глибокий аналіз законопроекту громадськими організаціями у конкретній галузі суспільних, економічних чи соціальних відносин є невід’ємним елементом його апробації. Лише за таких умов можливим є становлення громадянського суспільства – як саморегулюючої, самодостатньої системи, члени якої, задовольняючи власні потреби, сприяють досягненню суспільної мети. Саме це є найвищим проявом права: на зміну права сили приходить сила права. На жаль, сьогодні у прийнятті державних рішень перевага надається вузько груповим, корпоративним інтересам, не існує практики громадської експертизи та нагляду.

Отже, як я вже згадував на початку, українці віддали свої голоси на користь громадянського суспільства. Маючи вибір, ми обрали свободу, а відтак – відповідальність. Тут доречно згадати вислів Гегеля, який сказав: “Ми повинні тяжіти до чогось великого, але потрібно також уміти здійснювати велике, інакше це жалюгідне прагнення”. Саме тому мета нашої конференції визначена як сприяння знаходженню шляхів подолання відчуження між суспільством та владою, визначення форм участі громадських організацій у законодавчому та виборчому процесах, їхньої співпраці з органами державної влади, місцевого самоврядування, бізнес-структурами. Йдеться про накреслення реальних кроків, які необхідно здійснити громадським організаціям для досягнення ідеалів вільного розвитку людини і суспільства. Я щиро бажаю успіху та плідної праці молоді, яка тут зібралась.

Мейє Кіл,
перший секретар посольства Королівства Нідерландів в Україні

Я дуже задоволена, що молоді люди почали брати активну участь у діяльності громадських організацій. На мою думку, важливим є той аспект, що молоді люди, які в майбутньому будуть приймати важливі рішення, є активістами таких організацій. Гнучкість сьогоднішньої молоді також є дуже важливим фактором у прийнятті майбутніх значних рішень. Звичайно, попереду багато роботи, багато нових завдань. НУО можуть істотно впливати на державні органи за умови, якщо вони стануть професійнішими. Відповідно, позитивною рисою буде і те, що уряд зі свого боку почне прислухатися до порад неурядових організацій.

Нідерланди мають значний досвід та плідні традиції розбудови громадянського суспільства. Цей процес почався ще після Другої світової війни. У той час молоді представники різних релігійних громад почали об’єднуватись у різноманітні групи за інтересами. З плином часу ці релігійні групи поступово об’єдналися і вже на початок 70-х років Нідерланди мали повноцінне громадянське суспільство. Натепер у Голландії діє велика кількість НУО різного спрямування, починаючи від організацій на захист довкілля і закінчуючи організаціями любителів класичної музики. Дуже часто урядова політика здійснюється за допомогою таких неурядових організацій. Також уряд виділяє певні субсидії для неурядових організацій. Серед молодіжних громадських організацій виділяються спортивні організації, організації з обміну студентів для закордонних поїздок, екологічні організації. Молодь намагається бути якомога ширше залученою до таких організацій з метою бути в майбутньому конкурентноздатними на ринку праці. Щодо політичних організацій, то ще декілька років тому молоді люди ставились до них досить скептично. Сьогодні ситуація змінюється. Молодь досить активно бере участь у роботі різних “круглих столів”, семінарів, конференцій.

Я сподіваюсь, що цей голландський досвід стане у нагоді нашим українським колегам. Щиро бажаю успіху організаторам конференції та її учасникам.

Михайло Брик,
перший віце-президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Шановні учасники та гості конференції. Я радий вітати Вас у стінах нашої Академії, одного з найстаріших вищих навчальних закладів Європи. Києво-Могилянська академія в усі часи була вогнищем культури, освіти, усіх тих чинників, що спонукають до розвитку громадянського суспільства. Зараз мені приємно відзначати, що у назві нашої конференції на першому місці стоїть слово “молодь”. Адже майбутнє належить молодим і побудова громадянського суспільства також є одним із завдань молодої генерації.

Громадські організації формально існували і за часів СРСР. Але вони знаходились під повним контролем Комуністичної партії і виконували чисто декоративну функцію. Крім цього, участь молоді в таких “молодіжних” організаціях була надзвичайно обмеженою. Сьогодні ж діяльність молодіжних громадських організацій крок за кроком набуває реального змісту і я маю надію, що цей процес позитивно відіб’ється на розвитку української економіки, культури, освіти, науки.

Що ж до терміну “громадянське суспільство”, то слід зауважити, що існування суспільства взагалі ще зовсім не означає наявності громадянського суспільства. Це добре, що сьогодні багато політиків значну увагу приділяють використанню цього терміну, але мені здається, що до побудови реального громадянського суспільства в Україні ще далеко. Сьогодні українські громадські організації є маловпливовими, а державні органи просто нехтують ними. Тільки за умови врахування пропозицій неурядових громадських організацій державними органами влади з’явиться можливість появи реального громадянського суспільства в Україні. З цієї точки зору досвід розвинених країн Заходу видається дуже важливим.

Мені здається, що ми надто політизуємо наше життя, залишаючи поза увагою багато не менш важливих сфер. Відповідно, і кількість громадських організацій, у тому числі молодіжних, що займаються політичними проблемами, значно перевищує кількість організацій, що займаються іншими проблемами. На мою думку, такий дисбаланс є невиправданим, і є ще одним яскравим свідченням того, що наше суспільство називати громадянським ще зарано.

Громадські організації, на моє глибоке переконання, мають бути шановані, вони мають адекватно сприйматися владними структурами, а значить спільно вирішувати нагальні проблеми. Я вже не кажу про те, аби ми дожили до тих часів, коли неурядові організації будуть фінансово підтримуватися владними структурами. Але одночасно, це не значить, що громадські організації мають виступати в опозиції до державних структур. Має йти нормальна, зважена співпраця. Тому я ще раз закликаю неурядові організації всіх напрямків шукати своє місце під сонцем, набувати професіоналізму у своїй діяльності. Адже без розвиненого третього сектору ми ніколи не матимемо громадянського суспільства, а без громадянського суспільства нам ніколи не побудувати економічно розвиненої, культурно і духовно міцної Української держави.

Сергій Рябов,
професор кафедри політології Національного університету “Києво-Могилянська академія”,
директор Інституту громадянської освіти, м. Київ

Розуміння громадянського суспільства у контексті дилеми приватного та державного

Суспільні трансформації, що відбуваються у посткомуністичних країнах вже понад десять років, супроводжуються широким зверненням до концепту “громадянське суспільство”. Дещо призабута у попередні часи ця ідея враз набула широкої популярності, за її допомоги багато хто намагається пояснити і розв’язати геть усі вітчизняні проблеми. Лунають заклики до якнайшвидшої побудови громадянського суспільства, пропозиції вважати його найпершим завданням держави. Розпочато численні проекти, покликані сприяти розвитку громадянського суспільства в Україні, засновано інститут громадянського суспільства, проводяться конференції й семінари, а окремі ентузіасти навіть розробляють проект державного закону про розвиток громадянського суспільства.

Між тим від пересічних громадян іноді доводиться чути: “Нам нав’язують громадянське суспільство…” Схоже на те, що до нього ставляться як до чергового суспільного захоплення, нової соціальної утопії, втілення такої собі суспільної досконалості, новітнього образу світлого майбутнього. Виникає побоювання, що концепту громадянського суспільства на вітчизняних теренах загрожує перспектива бути забалаканим, перетвореним на безплідний трюїзм, на ще одне свідчення невмирущості революційної звички підміняти діло гаслом, думку – штампом.

Дехто не надто переймається коректним тлумаченням цього явища, задовольняється двома-трьома простецькими формулами, такими як от: громадянське суспільство – це суспільство громадян (справжніх громадян) або у кращому випадку – сукупність асоціацій, що діють незалежно від уряду. З тавтологічної дефініції громадянського суспільства як суспільства громадян виводять утопічний і абстрактно-порожній образ його членів – таких собі як один свідомих і відповідальних, самовідданих і непохитно спрямованих у осяйне майбутнє патріотів, готових жертвувати особистим благом заради добробуту держави. Але де ті критерії, за якими будуть оцінювати людей на відповідність громадянському суспільству та й хто має це робити, давати “перепустку” у таке суспільство? А куди дівати решту, “неідеальних”?

Напевне, це є наслідком того, що концепт громадянського суспільства усе ще залишається недостатньо опрацьованим суспільною наукою. Не дарма ж дискусії з його приводу не вщухають в академічних колах у цілому світі. Інтелектуальне осягнення феномену громадянського суспільства, популяризація коректного, адекватного його розуміння серед громадян, які лише й є відповідальними за його стан і розвиток – такий свідомий і цілеспрямований вплив на його розвиток може бути єдино прийнятним. Потребують, зокрема, з’ясування наступні питання: якою є сутність громадянського суспільства, його роль, функції, місія, які існують проблеми й перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні.

У повсякденному вжитку термін “громадянське суспільство” часто розуміють як мережу незалежних від держави інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів, саморегульовану систему недержавних інституцій, через які громадяни реалізують свої громадські інтереси.

Однак такий підхід теж викликає низку запитань, як от: яким має бути статус таких організацій? чи можна вважати складовими громадянського суспільства організації, що не зареєстровані у Мінюсті, чи є вони суб’єктами суспільно-політичного життя взагалі; коли вони формально й зареєстровані, мають печатку і банківський рахунок, але налічують два-три чоловіки, які займаються тим, що “прокручують” гроші у проектах, чи є це громадянським суспільством?

Громадянське суспільство ще визначають через ліберальне протиставлення його державі, урядовим структурам, констатацію обмеженості державної влади, заперечення її всеосяжності, властивих їй формалізму, ієрархічної субординації, централізації й директивних наказів – того, що називають етатизмом. Громадянське суспільство – це певний спосіб життя людей, коли воно є неказенним, цивільним (“штатським”), протікає поза офіційної регламентації уряду.

Однак, не слід забувати, що таке, ліберальне розуміння громадянського суспільства заперечує “класичне” його тлумачення, представлене, зокрема, у вченнях Аристотеля й Гегеля, коли громадянське та державне (політичне) начала не були розрізнені, а, навпаки, сприймалися як тотожні одне одному. Але чому це стало можливим? Чи не є це усього лише епістемологічним непорозумінням, чи не помилялися мудреці? Або, може, поняття політичної науки є настільки неусталеними, що у різні часи бувають можливими відмінні й навіть протилежні тлумачення одних і тих самих понять?

Вихід з колізії “класичного” та “ліберального”, “політичного” та “приватницького” розуміння громадянського суспільства може міститися у запропонованому, зокрема, Бенжаміном Барбером розумінні суспільства як моделі, що складається не з двох ланок (держава – громадянське суспільство), а з трьох – держава, приватне життя та громадянське суспільство.

Громадянське суспільство слід визначати радше як суспільство громад, пояснювати його не лише в термінах громадянина чи держави, а й у термінах порядку, влаштування й дотримання суспільної цілісності. З-серед форм такої цілісності головними визнають державну, громадську та родинну (“традиційну”). Громадянське суспільство є сферою медіації, посередництва між приватною особою (родиною) та державою.

Громадянське суспільство – це не ідеальний стан спільноти, а одна з форм суспільного життя (поряд з державною та “традиційною”). Вони тісно взаємопов’язані між собою й від розвиненості кожної з них залежить досконалість цілісного буття нації.

Характерним для традиційного способу суспільної організації є:

• спільноти улаштовані за ознакою походження індивідів, їх кровно-родинна приналежність, з чого випливає й чим визначається місце особистості у суспільстві, її роль, характер і спосіб підпорядкування іншим людям та встановленим нормам;
• патерналізм і закритість для інновацій як ззовні, так і зсередини, клановість, ієрархічність і централізованість;
• це історично первісна форма соціальної організації;
• ця парадигма людського співжиття не втрачає своєї значущості й понині і проявляє себе у хоча б у вартостях родинного життя.

Історично громадянське суспільство могло виникати як звільнення, емансипація людського життя від традиційних (родинних) форм залежності, практикування таких форм комунікації й солідарності, за яких спільні справи та рішення постають предметом публічного дискурсу, результатом спільних, свідомих, цілеспрямованих раціонально обґрунтованих, креативних зусиль, коли ієрархія й залежність між людьми існує не як понадлюдська данність, а встановлюється самими ж людьми.

Громадянське життя (цивільне), життя громадою породжується здатністю людей, які не є родичами, нічим не зобов’язані один одному за кровно-родинними ознаками, є вільними й рівноправними, жити громадою, встановлювати стосунки солідарності й відповідальної кооперації, підпорядковуватися імперативам, що мають конвенційне походження, а не є наперед заданими, спільно (публічно) розв’язувати проблеми спільного життя.

“Класичне” розуміння громадянського суспільства походило з того, що тривалий час до царини “громадянського”, “цивільного” відносили усе, що перебувало поза межами “традиційних” форм улаштування суспільного життя; через це за античних демократій до громадянського суспільства, вважалося, належить держава, а за середньовіччя – усе, що не підлягає клерикальній регламентації; держава певний час не мала тих ознак формалізму й бюрократизму, що стали її атрибутами у подальшому, не була апаратом професійного публічного адміністрування.

Формалізація й юридична кодифікація громадського життя, його підпорядкування офіційному урядуванню, розпочинається у Стародавньому Римі й призводить до розвитку і зміцнення державно-бюрократичних його складових, до відчуження публічних справ, розв’язання спільних проблем від власне “публіки”. Постає вид діяльності, антагоністичний щодо цивільного начала – професійне урядування, адміністрування, сперте на застосування влади казенне, формальне управління життям громад.

“Ліберальне” розуміння ідеї громадянського суспільства полягає у вимозі встановити розумну межу втручанню бюрократії, держави в життя людей, зупинити етатистську експансію, упорядкувати й регламентувати відносини між урядовцями та громадянами;

Передумовами й суттєвими ознаками громадянського суспільства називають ринкову економіку з властивою їй багатоманітністю форм власності й відкритою конкуренцією, структурованість суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому, множинність незалежних асоціацій індивідів, політичних сил і партій, недирективно формовану громадську думку; вільну особистість з розвинутим почуттям власної гідності й цінуванням приватності особистого життя.

Громадянське суспільство – це таке існування людини, коли вона має перед собою державу, дотримується її настанов, але усе ж не допускає того, щоб держава й її структури цілком поглинули її особистість і життя, завжди зберігає й цінує компонент приватного у власному ставленні до подій чи у їх здійсненні.

Отож, антитеза “класичного” та “ліберального” розуміння феномену громадянського суспільства може бути розв’язана, якщо під цим поняттям розуміти один із трьох способів соціальної організації поряд з такими як “традиційні” та державно-організовані суспільства. “Громадянське” (civil) означає порядок, що є соціальним артефактом – конвенційним улаштуванням і регулюванням суспільних відносин за допомоги норм, що встановлені людьми.

Громадянське суспільство – це здатність людей до спонтанної солідарності, до співіснування громадою, готовність і вміння встановлювати й дотримуватися певного порядку самостійно, без застосування до них імперативів традиційного суспільства (звичаєве право) чи директивного впливу держави (закони, карально-репресивний апарат, формально-бюрократичні приписи тощо); заперечення закритості й немобільності традиційно-родинного життя, з одного боку, та формально-казенної офіційності публічного життя, підпорядкованого бюрократичному адмініструванню держави, з іншого. Важливим, визначальним проявом громадянського суспільства, його атрибутом слід визнати комунітаризм (а не лише організації чи асоціації) – схильність і здатність людей до інтеграції у громаду, вміння разом розв’язувати спільні проблеми.

Кожна з головних форм суспільної організації форм (“традиційна”, громадянська та державна) покликана і спроможна доповнювати й урівноважувати одна одну. Усі разом вони складають цілісне життя людини, в якому присутні цінності родинної спорідненості, відкритість, свобода ініціативи й самореалізації у громадянському просторі, упорядкованість і законовідповідність, забезпечувані функціонуванням держави.

Держава має бути відповідальною за дотримання порядку й стабільності, за протидію відцентровим силам, що загрожують руйнуванням соціальної цілісності і які присутні у її додержавному чи позадержавному станах, коли людина керується лише власними інтересами й уявленнями про належне. У сучасному суспільстві доводиться зважати й на те, що спонтанна солідарність (громадянське суспільство) може бути пов’язана і з “тіньовими” формами суспільної взаємодії, набувати нелегітимного, кримінального, терористичного значення. Адже спільні цілі неурядових угрупувань, буває, досягають шляхом руйнування хмарочосів за допомоги викрадених літаків. Держава має бути відповідальною за розвиток соціальної кооперації, за дотримання порядку, збереження умов господарювання, протидію силам, що загрожують соціальній цілісності й спрямовані на руйнування “соціальної солідарності”.

Громадянське суспільство є запорукою “стримування” держави, контролю над владою; важливою складовою поділу влади поряд з велезвісними її “гілками”; через те, що держава, влада завжди тяжіє до абсолюту, суспільство потребує, щоб існували важелі “противаг” щодо неї. Порушення балансу між державою та громадянським суспільством призводить або до політики етатизму, або до некерованої й руйнівної аномії.

Держава не будує громадянське суспільство, воно створюється самими громадянами. Громадське суспільство не запроваджують законом, нехай навіть і основним у державі, воно виникає, формується спонтанно у суспільній історії мірою суверенізації життя особистостей та громад. Держава ж певним чином регламентує діяльність інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його.

Сама лише відмова від етатизму автоматично не призводить до утвердження громадянського суспільства, якщо зберігаються стосунки васально-клієнтельної, властивої феодалізму залежності. Аби воно дійсно відроджувалося, потрібні певні передумови, створення яких може бути предметом креативних зусиль. Це – політично й економічно вільний громадянин, свідомий своїх громадських інтересів. Це, далі, легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей. Йдеться не про саму лише приватну власність на майно, а перш за все про визнання за індивідами права на недирективне мислення і вільний вибір (у соціально-прийнятних межах, зрозуміло) їхнього життєвого шляху, шанування недоторканості особистого життя й пріоритетів – про усе те, що в англо-саксонській культурі позначається поняттям “privacy”. Власність при цьому постає лише умовою й гарантом поширення “приватного” стилю політичного, громадянського життя. Домінантним у філософії приватизації в Україні мало б бути не фарисейське прагнення перерозподілити “порівну” усе добро в державі, а формування елементарної культури приватності особистого життя як суттєвої засади структурованого громадянського суспільства.

Але чи не найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства слід визнати освіченого (компетентного) й активного громадянина. Важливим завданням у розвитку громадянського суспільства має бути піднесення демократичної культури, поширення і вкорінення серед людей цінностей відкритого суспільства, знань про права й державний устрій, вмінь відповідно діяти.

Тетяна Задорожна,
народний депутат України

Я вітаю усіх учасників конференції і хочу висловити щиру подяку організаторам цієї конференції, оскільки питання, що винесені на обговорюватись, зараз є надзвичайно актуальними. Іноді у Верховній Раді намагаються “протягнути” законопроекти, які покликані вирішити ту чи іншу проблему. У такі моменти я часто змушена втручатися і доводити, що проблема, яку начебто вирішує такий закон, сьогодні є занадто важкою, ми просто ще не дозріли до можливості її адекватного вирішення. На мою думку, такою проблемою є і проблема громадянського суспільства. На жаль, тепер можна стверджувати, що багато людей просто не знають, що це таке. Тому в цьому контексті громадянська або демократична освіта населення видається дуже важливою. Якщо ми не знаємо основних ідеологій, не знаємо цілей, ідей нашої нації зокрема, то ми просто не зможемо їх реалізувати. Я абсолютно переконана, що ми ніколи не зможемо жити краще, якщо будемо байдужі до самих себе, до того, що, насамперед, робимо ми самі. Адже, не може бути такого, що державі погано, а мені живеться добре. Звичайно, тут можуть бути винятки, але вони лише підкреслюють закономірність. Якщо кожний член суспільства, кожний громадянин держави буде думати лише про себе і не думати про інших, то ці загальні негаразди просто задавлять нас всіх. Тому насамперед ви, молодь, маєте вчитися, прагнути до знань, оскільки за вами майбутнє і ви маєте стати безпосередніми носіями громадянського суспільства.

Цього року Україна відзначила десяту річницю своєї Незалежності. Ця дата є надзвичайно відповідальною, зараз ми підводимо певні проміжні підсумки. На жаль, вони є невтішними. На сьогодні в Україні маємо значно більше проблем, ніж десять років тому. Головними проблемами для молоді залишається зростання злочинності, СНІД, проституція. Надзвичайно гостро стоять проблеми житлового забезпечення, проблема створення робочих місць для випускників вищих навчальних закладів освіти. Оскільки молодь є нашим майбутнім, то захист прав молоді має бути одним з головних пріоритетів державної політики. Молодіжна політика в Україні визначається багатьма законами та підзаконними актами. Цих нормативно-правових актів фактично достатньо, аби унормовувати молодіжну політику в Україні. Проблема полягає в іншому: значна кількість цих положень просто не виконується.

Об’єднання молоді в громадські організації є одним зі шляхів домагання здійснення ефективнішої молодіжної політики в Україні. Об’єднуючись, молоді люди стають спроможними вирішувати такі питання, самотужки вирішити які досить важко. Об’єднання молоді в громадські організації допомагає лобіювати свої інтереси на вищому рівні. Однією з найпотужніших таких молодіжних неурядових організацій України, що координує та захищає інтереси молодіжних організацій та молодіжної політики в цілому є Український національний комітет молодіжних організацій. Крім цього, Верховна Рада України щороку окремим рядком бюджету закладає певні кошти на задоволення потреб молоді.

Ще одним можливим засобом захисту молодіжних інтересів є співпраця з органами державної влади та місцевого самоврядування. Насамперед, це співпраця з Державним комітетом у справах молоді, спорту та туризму. Звичайно, таких державних органів на сьогодні ще мало, але з іншого боку молодіжні неурядові організації самі мають право ініціювати створення таких державних органів з метою розробки та здійснення державної політики.

Крім цього, молодіжні громадські організації, звичайно ж, мають право брати активну участь у законодавчому процесі. Адже ніхто краще за вас не знає ваші проблеми. Тому логічним виглядає те, що молодь має право брати участь у їх вирішенні на державному рівні.

Отже, я щиро бажаю вам щастя, успіхів; я дуже хочу, щоб ви були достойними громадянами нашої держави. Також я сподіваюся на плідну співпрацю у майбутньому.

Громадські організації у механізмі лобіювання

Катерина Сніцаренко,
Регіональна чорноморська мережа громадських організацій, м. Миколаїв

Народний парламент як механізм підвищення громадської самосвідомості та впливу громадськості на прийняття рішень

Kiril Sharapov,
The Lester B. Pearson Canadian International peacekeeping
Training Centre, Nova Scotia, Canada

The Third Sector and Human Rights Advocacy Perspectives in Ukraine

2. Existing and Possible Constraints for Human Rights Advocacy
Currently, the potential for human rights advocacy in Ukraine through the activities of community-based organizations and lawyers is limited by several fundamental constraints.

2.1. Lack of funding for advocacy
Community-based organizations are in a position to provide both collective and individual advocacy. Generally, collective advocacy serves to ensure that programs and services are provided to address particular human rights concerns on local or regional level, when individual advocacy services serve to assist people in obtaining individual legal help and support. Collective advocacy is required to address systemic problems that are not resolved on a case-by-case basis. Individual advocacy enables individuals to obtain services and benefits to which they are entitled and to overcome procedural difficulties they encounter. However, currently there are no funding programs to facilitate such efforts on a continuous basis.

2.2. Lack of funding for legal services
Unfortunately, few people whose human rights are violated can afford private legal fees. There are only a few organizations in the country that specialize in providing professional legal help and several of these are staffed mainly by law students. A few community-based organizations provide legal or paralegal services, but the capacity of community-based organizations to provide these services is limited by a lack of funding and competing priorities.

2.3. Limited time, energy, staff, and infrastructure in community-based organizations
Most community-based organizations are small relative to the needs in their locale. They do not have the time, energy, funds, staff, and infrastructure to provide legal information, referral, litigation, and advocacy services. While they recognize the need for collective advocacy, it comes at a cost: time devoted to research, analysis, planning, and advocacy is time taken away from delivering services. Similarly, while community-based organizations recognize the value of partnering with other organizations in order to share responsibility for services or advocacy, building and maintaining partnerships is labour-intensive and time-consuming. Moreover, staff turnover makes it difficult to develop or sustain initiatives, skills, systems, and links over time.

2.4. Weak links between lawyers and community-based organizations
There is not a strong collaborative engagement between community-based organizations and lawyers across the country. Most of the connections are local and occasional: community-based organizations are aware of a few lawyers to whom they can refer individuals or whose advice they can seek, should such services be required. There does not appear to be regular communication or strategic planning between community-based organizations and private lawyers.

3. General Guidelines to Ensure Successful Human Rights Advocacy
To be successful, capacity-building initiatives should be guided by a set of general principles:

3.1. Provide funding and support for advocacy
Advocacy is an essential component in human rights protection activities as human rights violations in Ukraine have a disproportionate impact on socially and economically marginalized populations. It would be counterproductive to embark on advocacy-initiatives without recognizing the need for and providing the funding for advocacy work by lawyers, paralegal workers, and staff in community-based organizations.

3.2. Provide funding and support for legal services
Public funding is required for legal services for people with no or limited income, and such funding must cover all areas of law that may affect populations affected by various human rights violations.

3.3. Develop concrete, specific, step-by-step, easy-to-use resources
The capacity of community and human rights organizations to identify and respond to various human rights concerns can be enhanced if they are provided with easy-to-use, step-by-step information on the main issues or problems they deal with on a regular basis. The needs of staff in community-based organizations will be different from the needs of lawyers – the former may need a procedures manual, whereas the latter may need a course module – but the same principle applies: the resource has to be relevant, concise, and easy to use. These resources may have to be tailored for each province and territory.

3.4. Build capacity through the combined initiative of local organizations, regional networks, and national organizations
Efforts to build capacity for advocacy should be collaborative. Local organizations can provide the impetus, resources, or leadership on a particular issue. Regional networks can provide occasions for exchange of information and training, coordinate the planning and implementation of initiatives, and provide leadership in advocacy. National organizations can provide expertise on specific issues, facilitate exchange of information and models among regions, manage national consultations and programs, and provide national leadership in advocacy.

3.5. Make a long-term commitment to a developmental process
The process of developing the capacity of individuals and organizations to identify, analyze, and address legal, ethical, and human rights issues is a long-term one. It takes time to establish partnerships, engage staff, develop resources, deliver training programs, sustain networks, and initiate and follow through on strategic planning. The initiators and funders of capacity-building initiatives must make a multi-year long-term commitment to a developmental process.

3.6. Evaluate the process and the outcomes of efforts to build capacity
It is important to incorporate evaluation into efforts to build capacity. First, it will be important to determine if efforts are meeting the needs they are intended to meet. Second, some initiatives may be breaking new ground, and should be regarded as experimental learning opportunities. Finally, the ongoing sustainability of capacity-building initiatives depends on their demonstrable effectiveness – for community-based organizations, for lawyers, for other professionals or services providers, and for funders.

4. Factors Affecting Human Rights Advocacy Efforts
The experiences of community-based organizations, specialized human rights agencies, private lawyers and agencies suggest that attempts at human rights advancement are conditioned by a host of factors such as the nature of political situation and the level of public awareness. The evidence also points to certain key elements which are likely to enhance or detract from prospects for success in the realm.

In the following section an attempt is made to identify some of the more important lessons learned about human rights advocacy. It is hoped that these lessons will help identify factors which are particularly salient to the successful practice of human rights advocacy efforts and provide some food for thought as to future directions.

In considering this list of factors several thoughts should be kept in mind. First, these factors are rather general, for this reason, they are obviously limited and should not be considered reflective of the full range of human rights protection activities. Secondly, each situation presents its own challenges and peculiarities, as a result each attempt at human rights advocacy will be “unique” and each case will yield its own lessons.

4.1. Local Factors Affecting Human Rights NGOs Operation
4.1.1. The nature of human rights abuses
The nature of human rights abuses in transitional societies may range from persecution of ethnic minorities on the part of nationalistic groups or indirect discrimination where state actors are involved indirectly to extrajudicial executions where the main responsibility is rested directly upon the State. The nature of human rights abuses will determine the types of response which are possible or appropriate and the prospects for effective participation of NGOs in human rights advocacy. Certain types of human rights violations are less amenable to the third sector intervention than others. Situation in which homosexual behavior is criminalized would be different from the situation where the framework for non-discrimination on the basis of sexual orientation exists but there is a need for its strong enforcement mechanisms to provide sufficient protection. Nevertheless, NGOs have found roles in such situations ranging from monitoring to advocacy or support to victims of abuses or grass roots community organizations.

4.1.2. Motivations to address human rights abuses
Changes in legislation, international organizations’ involvement and local community-based groups’ activities are not the only pre-condition for successful human rights campaigns, there is an imminent need for inclusiveness, i.e. brining all parties, including local populations into the process. Persistent human rights violations being brought to the attention of general public may present an opening for human rights advocacy initiatives supported by wide sectors of society.

4.1.3. The presence of moderate voices who can play a mediating role or support human rights advocacy efforts
The church, religious organizations and other service providers might be credited with being a moderate and supportive power helping to effectively address certain situations in which charity and tolerance are mostly needed, for example operating or supporting special institutions for the HIV/AIDS affected.

4.2. External Factors Affecting Human Rights NGOs Operation
4.2.1. The international profile of the country
There can be a little doubt that the gross human rights violations profile provide an undeniable opportunity for local organizations to sustain international attention and pressure over the years. In this respect local human rights organizations yield more opportunities and support resources for their activities. However, low profile countries’ suffering through similar or worse human rights neglect may be relatively invisible as example of Middle Asian countries testifies.

4.2.2. International Human Rights Advocacy involvement may exacerbate current situation
In some cases, international human rights advocacy efforts in the absence of major structural political and legal enforcement changes undertaken by national authorities may exacerbate existing situation by sending the message that international agencies oppose national government. At the same time, excessive international involvement linked to the government might be also a straining factor as it may contribute to the repression of local grass-roots organizations. This phenomenon reinforces the need to carefully assess the potential impact of international involvement and to link overall objectives to present political and social circumstances.

4.3. The Nature of Human Rights Advocacy
4.3.1. The question of who is involved and who is excluded from human rights advocacy initiatives is centrally important
In present circumstances it seems that more important than knowing how much human rights-related activities are occurring is knowing who is or is not involved in different kinds of these activities. Which groups are less involved in different kinds of decision-making, or in different kinds of participation, or in different kinds of benefits, or in different kinds of evaluation. For example, are women involved, youth groups, ethnic minorities, other victims of human rights violations? Is the process continuous and does it involve real empowerment of local communities and community-based organizations?

4.3.2. Human Rights Advocacy efforts should be modest, above board, and responsive to changing needs
The ability to be open and responsive to changing needs and not operating with pre-programmed expectations help to enhance the credibility of and trust in human rights advocates. However, it is worth keeping in mind that the prospects for influencing human rights situation in countries without strong and viable civil society can be quite limited and the chances of promoting human rights may be the slightest when the need is greatest.

4.3.3. Human Rights advocacy should not take place without a clear understanding of the current situation (e.g. historic and political circumstances, factors influencing human rights situation, role of the government) and the capacity to gather and evaluate information as events unfold
Although NGOs have a reputation for being close to local communities, they may not always have the capacity to gather intelligence systematically and evaluate the possibilities for effective involvement. Thus, there is a need for better intelligence gathering mechanisms and sharing of information with other groups in advance of a decision on this or that particular project. This concern also highlights the importance of the local independent media who may and should contribute to human rights promotion by monitoring human rights violations in the country.

4.3.4. A long-term commitment is required for effective human rights advocacy
Concrete change in the country plagued by human rights disregard requires political will and long-term commitment. The current changes in some Central European countries, for example, has been spurred on by a long-term commitment to change by a multitude of local players as well as international community involvement. Because human rights advocacy is typically slow and low key, it does not always fit well into the short-term domestic political agendas of developing countries. This can limit the prospects for effective and sustainable techniques and take the focus away from longer term human rights and development needs.

4.4. NGO-specific Lessons
4.4.1. NGOs occupy a strategic position between the state and civil society which has consequences for their role in human rights promotion
For NGOs, this position is a two-edged sword because they may be helped or hindered from both directions – from state or societal forces. The introduction of NGOs from outside the established power networks, what is presently partially taking place in Ukraine, may alter the local coalition of forces and challenge local, as well as state interests. NGO workers may find themselves attacked by the government, or its security forces, for being “subversives” while being set upon by local communities as “representatives of the state”. Consequently, they may find themselves in the cross-fire as the situation unfolds.

4.4.2. NGOs may serve as a catalyst within civil society to enable people to assume control over their own lives and livelihoods
Rather than becoming institutionalized and bureaucratized, NGOs may serve as a catalyst in civil society which can help people assume control over their own lives. While it may appear that there is a potential tension for a strong state to implement such policies, it may not be a matter of “either-or”; rather it may be a matter of balancing state-channeled and society-channeled assistance with the goal of building up the capacities and inter-dependencies of both.

4.4.3. NGOs have a crucial role to play in monitoring, reporting and advocacy with respect to unfolding conflict situations
This is by no means a new role for NGOs, but it is a natural one govern their “closeness” to and understanding of local situations. Nevertheless, there may be a need to formalize and institutionalize this function. For example, the role of NGOs as a warning mechanism in respect to HIV/AIDS epidemics in Ukraine should be strengthened. In this particular case, if the early cries of warning from NGOs had been heeded, the loss of life and escalation of the epidemics may have been less.

5. Criteria for Successful NGOs Activities and Advocacy
There is a host of indicators that may be useful in assessing the impact of human rights advocacy initiatives. The scale of NGO activities will determine the scale at which the indicators are applied (local, regional, national). Human rights advocacy indicators might include:

Indicators, related to a particular situation: situation-related deaths and causalities, disappearances, political detainees, portion of GNP spent on social welfare, etc.

Psychological Indicators: perceptions of security among vulnerable and affected by human rights violation groups, etc.
Social Indicators: level and type of social interaction, political representation, number of multi-communal organizations.
Political Indicators: political participation of vulnerable and marginalized groups, etc.

Juridical Indicators: judicial freedom from political interference, equality under the law, repeal of discriminatory laws, etc.
Obviously some of these, such as psychological indicators, will be harder to measure than others. In some situations, more “basic” indicators will have to be devised to reflect more modest or “low key” NGO efforts. In such cases, indicators could include: local community committees established or meetings held, human rights projects jointly and successfully undertaken, etc.

In Lieu of Conclusion
In an effort to locate NGOs in the continuing debate on the civil society building in transitory countries racked by human rights violations, the paper has touched on a wide range of issues. One thing that is clear is that NGOs are already involved in human rights initiatives efforts under conditions of political, economic and social instability. To be seen to be engaging overtly in human rights advocacy may put them at even greater risk. NGOs are clearly still coming to terms with how human rights advocacy should be approached and how it should be linked to civil society and democracy and development and other elements of the process of transition.

Микола Єрін,
Асоціація підтримки громадських ініціатив “Ковчег”, м. Одеса

Взаємодія зі ЗМІ та ефективність соціального партнерства

1. Социальная информация глазами российских СМИ: результаты исследования. – М.: Агентство социальной информации, 1998.

Лариса Безуглова,
Одеський міський центр соціальних служб для молоді, м. Одеса

Роль ЗМІ у соціальних процесах

Оксана Маньковська,
член правління Центру молодіжних ініціатив “Тотем”, Херсон

П’ять варіантів співпраці МГО зі ЗМІ. Як ми це робимо

Віталій Мороз,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”, м. Київ

Чи можлива інтервенція громадських організацій у простір ЗМІ?

Запропоную також базові принципи (або тези) даної доповіді:

• сучасний інформаційний простір (ЗМІ) комерціоналізований
• принцип відбору інформації для її поширення не на основі громадського інтересу, але особистих уподобань, очікувань індивіда
• ГО має широкі можливості отримувати зовнішню інформацію і досить малі – віддавати (поширювати) свою інформацію
• за рідкими винятками інформація про ГО висвітлюється у “позамасових” ЗМІ.
• інтервенція на медіа простір з боку ГО можлива за умов зваженого аналізу принципів діяльності ЗМІ.

• перетворення проекту в метапроект шляхом залучення до нього багатьох ГО, що збільшить рівень зацікавлення з боку ЗМІ
• укладання субконтрактних договорів ГО зі ЗМІ про співпрацю
• створення в ГО спеціалізованих PR-відділів, що сконцентрують увагу на роботі зі ЗМІ
• лобіювання висвітлення процесів “третього сектору” з боку ґрантодавців
• створення власної мережі ЗМІ з боку ГО, орієнтованих на масового споживача
• реалізація проектів з боку ГО, що прив’язані до певних усезагальних акцій, видовищ, свят тощо
• розширення меж традиційного плану реалізації проектів – інноваційні підходи.

* Крім ГО які формально мають цей статус і реалізують проекти з альтернативними джерелами фінансування. Зокрема це можуть бути аналітичні центри (Think Tanks), дослідні інститути etc. Як правило, до їх планів не входить піддавати широкому розголошенню результати їх налітичної роботи, так як ця інформація має свою цінність для приватного або корпоративного замовника.

** Найгірше з даним завданням справляється планова економіка, яка за Гаєком є найменш ефективною, так як вона губиться в потоці інформації (запитів), і тільки ринок, як дієвий регулятор інформації, встигає “переробити” її (Ф.Гаєк “Пагубная самонадеянность”).

Андрій Курасов,
віце-президент молодіжного клубу “Співдружність”, м. Бердянськ

Взаємодія як взаємо розвиток

Олег Цапко,
Всеукраїнська молодіжна громадська організація
“Демократичні перетворення України”

Виховання майбутньої політичної еліти України шляхом залучення сучасних лідерів та активу молодіжних організацій до участі у виборах до місцевих рад

Події останніх років яскраво свідчать про політичну кризу в Україні. Основними чинниками цієї кризи, на наш погляд, є відсутність чіткої державної ідеології та філософії суспільного розвитку. У чому ж причина такої кризи? На момент розпаду СРСР основоположною ідеєю в Україні стала ідея незалежності держави, яку реалізовували істинні патріоти, які присвятили власні свободу й життя цій великій меті. Мету було досягнуто – Україна стала незалежною і суверенною державою. Але потім країна опинилась на роздоріжжі: нові ідеологічні та філософські орієнтири розвитку держави і суспільства не були сформовані. Чому ж, запитаєте ви? Тому, що після перших ейфорійних років незалежності до влади повернулись функціонери колишньої системи, не здатні мислити національними інтересами. Єдиним логічним виходом з кризи було б бачити прихід нових, молодих політиків, які відстоювали б суто українську державницьку ідеологію, з глибоким розумінням інтересів української держави, носіїв нової ідеології і суспільної філософії.

Але ж звідки взятися тим новим реформаторам, які б добре розуміли причини кризи, проблеми, які заважають подальшому розвитку?

Лише останнім часом держава почала розуміти необхідність виховання нових кадрів. Але на сьогодні створена лише система підготовки державних службовців. Виховання ж політичних лідерів, філософів, ідеологів держави і до сьогодні залишається проблемою.

Потенційно такими політичними діячами, лідерами, можуть стати сучасні лідери молодіжних організацій. Але ж яку ситуацію бачимо ми на сьогодні? Переважна більшість молодіжних організацій є “припартійними” структурами, керованими і підконтрольними тим же колишнім функціонерам при владі. Політична і суспільна ініціатива таких молодіжних лідерів та активістів жорстко обмежується інтересами партій, які їх контролюють. Більшість же інших молодіжних організацій грають переважно ситуативну роль під час виборів, виконуючи чиїсь замовлення. У такій ситуації виховання майбутніх державних лідерів є НЕМОЖЛИВИМ!

Молодь на сьогодні є невиправдано пасивною, або ж недостатньо активною в процесі розвитку політичної думки та державотворчого процесу. Щоб подолати пасивність молодих людей, необхідно широко залучати їх до участі у виборах та політичному житті країни.

Тут ми стикаємось з наступним рядом проблем. По-перше, балотування до Верховної Ради України, обласних та міських рад потребує достатнього досвіду політичної боротьби та значних капіталовкладень. Ні того, ні іншого молодь, звичайно, не має.

У цій ситуації єдиним логічним виходом є балотування молоді до місцевих рад – сільських, селищних та районних в містах. З одного боку на цьому рівні не має надто фінансово і адміністративно потужних конкурентів, а з іншого боку місцевий рівень є більш близьким для розуміння молоді.

Таким чином, місцеві ради стають необхідним базисом для реалізації політичної, управлінської та господарської ініціативи молодих політиків, необхідним для виховання потрібного політичного досвіду та виховання майбутньої політичної еліти України.

Ще одним необхідним кроки для вирішення цієї важливої проблеми нашої держави є подолання політичного й суспільного нігілізму молоді, її пасивності, причиною яких є невпевненість у власних силах та відсутність належної мотивації. Для цього необхідно проводити ретельну інформаційно-роз’яснювальну та освітню роботу, до якої необхідно залучити широкі кола молодіжних організацій. Отже, основними завданнями стають:

• Мотивування молоді до участі у виборчому процесі, тобто балотування молоді до місцевих рад;
• Надання молодіжним лідерам та активу молодіжних організацій необхідної теоретичної та практичної підготовки;
• Створення консультаційних центрів для сприяння молоді у виборах до місцевих рад.

На сьогодні нами розробляється комплексна програма залучення молоді до участі у виборчому процесі. Окремі елементи такої підготовки навіть уже впроваджуються деякими організаціями. Але головним завданням все ж стоїть мотивація молоді до участі у політичному житті країни.

У цьому контексті безцінним був би досвід молодіжних та громадських організацій з інших країн. Особливо важливим є досвід створення і організації роботи центрів підготовки молодих політиків, створення матеріально-технічної, методичної та організаційної бази.

Головною ж запорукою виховання майбутніх політиків є, безперечно, навчання філософського мислення, розуміння процесів, що відбуваються у державі та світі, розвиток персональної відповідальності, критичне ставлення до себе, відчуття гідності й патріотизму, пріоритет духовних і моральних цінностей. Така позиція серед молоді дасть реальну змогу відродити честь і славу нашої держави.

Шкребтієнко Наталія,
Християнсько-демократична молодь України, м. Луганськ

Молодіжний рух України: тенденції і перспективи розвитку

На сьогодні кількість громадських об’єднань порівняно зросла -налічується більше 60 всеукраїнських організацій та кілька сотень регіональних. І це лише зареєстрованих. Проблеми у більшості з них однакові: відсутність розгалужених та міцних організаційних структур, брак яскравих особистостей серед лідерів (котрих, власне, й лідерами можна назвати лише умовно, бо правильніше буде керівниками), відсутність чітких політичних принципів та консолідуючою ідеї.

Загалом же молодіжні організації України залишилися маргінальним явищем у молодіжному середовищі, позбавлені підтримки й розуміння з боку своїх однолітків.

Ні десятиліття тому, ні сьогодні “молодіжки” не можна назвати цілком незалежними, оскільки незмінною залишається їхня партійна, владна орієнтованість, з тією хіба різницею, що коли раніше в стосунках із партіями як політичними організаціями “старших товаришів” зберігалася видимість рівності та партнерства, то сьогодні така молодіжна структура просто відпрацьовує гроші, виконуючи певне політичне замовлення, а конкретно створює ілюзію підтримки певної політичної сили молоді.

У більшості випадків провід такої номінальної всеукраїнської організації перетворюється на кабінетне утворення певного кола молодіжних функціонерів, що зацікавлені у власних дивідендах (кар’єрних і фінансових, про периферію не думають, бо потрібна не організація, а лише назва, “торгова марка”). Молодіжні організації початку 90-х також не могли похизуватися ні чисельністю, ні потужністю, ні особливою впливовістю, але їх “тримали на плаву” три компоненти:

1. відчуття “інакшості” від “дорослих” громадських та політичних партій, яке не дозволяло асимілюватися у цих ідейно близьких структурах;
2. спільна ідея;
3. харизматичний (у рамках організацій) лідер.

Сьогоднішня молодь не є гіршою чи кращою від попереднього покоління. Просто стимулами цієї активізації сьогодні служать інші цінності – цілком матеріальні.

Для існування молодіжної організації наявність авторитетного лідера, відчуття єдності в межах організації завдяки конкретним спільним справам та “тусовочний” характер останньої набувають особливого значення. Тому саме харизматичності бракує новим всеукраїнським провідникам молодіжних організацій.

На підставі вищесказаного можна прогнозувати подальше зростання локальних молодіжних об’єднань, але з кожним роком сила зростання “молодіжок” зменшується, що говорить про поступову стабілізацію політичної системи України.

Юлія Богоявленська,
Житомирська обласна молодіжна громадська організація
“Зелена молодь України”

Організаційна поведінка молодих лідерів у громадянському суспільстві

Метою даної доповіді є з’ясування ролі молодих лідерів у громадянському суспільстві, висвітлення сучасного стану і динаміки розвитку їхньої організаційної поведінки і побудова ефективної організаційної моделі їх поведінки.

Усе більш наполегливо й активно пробивають собі шлях у нашій країні соціальні й економічні процеси, які породжують новий прошарок людей, що професійно займаються громадською діяльністю. Громадська діяльність молодих лідерів на сучасному етапі розвитку держави тісно пов’язана з виконанням ними основних управлінських функцій, а саме управління своєю організацією, членами свого колективу, однодумцями. І на цьому етапі особливо важливим виступає формування команди – єдиної і неділимої. Тому особливо необхідно відзначити, що даний крок вимагає ґрунтовних знань провідних наук з управління поведінкою людини, організації процесу діяльності і знання менеджменту як такого.

Особливістю вищезазначених наук є те, що вони в даному конкретному випадку виступають і як класичні, ґрунтовні, і як специфічні для даного конкретного сектору суспільства, а саме – третього, громадського сектору.
З перших слів визначимо, що є початком ефективного управління у громадянському суспільстві. Ефективність управління починається з вміння усвідомити свої особисті цілі й цілі членів конкретного колективу, розуміти й адекватно оцінювати себе та інших людей, особливо внутрішній стан (праксеологічний підхід), доцільно розподіляти час. своєчасно приймати оптимальні рішення, активно діяти, і, що теж є важливим, нормально одягатися та красиво жити.

Лідер – людина, яка професійно здійснює функцію організації і управління у системі громадянських відносин. Він повинен розуміти природу організаційних і управлінських процесів, вміти розподіляти відповідальність за рівнями управління, знати політологію, соціологію, економіку, психологію, інформаційні технології, вміти планувати, прогнозувати розвиток діяльності своєї організації. Особливо йому необхідно бути фахівцем при роботі з людьми – членами свого колективу і з його оточенням; вміти будувати взаємовідносини з ними (організацією та суспільством, іншими громадськими організаціями і об’єднаннями громадян); та швидко приймати рішення в складних ситуаціях; чітко, формулювати свої думки.

Лідер повинен володіти високою психологічною культурою, яка є невід’ємною частиною загальної культури людини. Зазначу, що психологічна культура включає три необхідні елементи:

1. Пізнання себе та іншої людини.
2. Вміння спілкуватися з людьми.
3. Вміння регулювати свою поведінку.

Перевірено, що успіх діяльності будь-якої організації, підприємства на 2/3 залежить від бажання людей працювати, а також їх взаємовідносин і вміння спілкуватися.

Досліджуючи політичні, соціальні, економічні та психологічні сили, які діють в розвинутих країнах, і, вивчаючи вплив цих сил на тих, хто займає керівні посади, можна зробити корисні узагальнення про мінливість змісту роботи керівника у третьому секторі. Ці узагальнення дозволяють передбачити ті здібності та вміння, які вимагаються від вмілого лідера у теперішній час і в майбутньому.

Проте перед цим хочеться відзначити різницю між керівниками, визначення яких ми найбільше використовуємо в своїй мові, і лідерами.

Лідери – це ті люди, які роблять правильні речі.
Керівники ж роблять речі правильно.
Різниця. Коли ми думаємо про правильні речі, ми думаємо про майбутнє, про стратегічні цілі, і можемо, навіть, помріяти. А коли ми обмірковуємо, як зробити те чи інше правильно, ми думаємо про контроль.

За Бенісом, характер лідера складається з:
Лідер = компетентність + амбіційність + цілісність
Лідера визначають п’ять характеристик:
1. Бізнес-освіченість.
2. Концептуальні здібності (творчий, винахідливий інтелект).
3. Попередній досвід.
4. Якість судження (прийняття швидких та правильних рішень при недостатній інформації).
5. Вміння працювати з людьми (зацікавити їх, повести за собою і дати нагоду їм розкритися; мужність підібрати людей, які не “підлакують”, а висловлюють при потребі власну, нехай навіть протилежну, думку).

Головним покликанням лідерів у перспективі буде вивільнення інтелектуальної енергії членів свого колективу. Лідери повинні створити в своїх організаціях таку атмосферу, щоб люди генерували в ній ідеї, цікаві теорії, розробляли і втілювали в життя нові проекти, яких потребує на даному етапі наше суспільство. Чим більше імпровізацій, тим краще!

Професор Бенніс дає короткий курс порад, як стати справжнім лідером:

• будьте самим собою;
• визначте, що вам краще за все вдається;
• оточіть себе професіоналами і поводьтеся з ними так, як би воліли, щоб поводились з вами;
• будьте не диктатором, а диригентом (якщо порівнювати організаційну структуру із симфонічним оркестром, який скоряється кожному помаху руки талановитого диригента);
• визначиться з однією-двома головними, стратегічними цілями;
• порадьтеся із колегами, членами свого колективу, як найкраще всього досягти наміченого;
• 1. Поставте перед собою чітке завдання. Люди іноді терплять невдачу, тому що слабо уявляють собі мету, до якої прагнуть. Постарайтеся подумки уявити для себе кінцевий результат, якого ви бажаєте досягти, і запишіть його як можна детальніше.
  2. Визначте, за якими ознаками вибудете робити висновок про успіх. Завдання стають більш корисними, якщо їх можна виміряти.
  3. Будьте задоволені скромним прогресом. Часто говорять, що великий дуб виростає з малого жолудя. Імпульсивна людина, яка хоче змінити себе за одну мить, рідко досягає цього.
  4. Ризикуйте у незнайомих ситуаціях. Часто-густо потрібно вибирати між ризиком та поверненням у безпеку. У той же час невизначеність нової ситуацій є негативним фактором і гальмує прогрес.
  5. Пам’ятайте, що своїм розвитком управляєте головним чином ви самі. У кінцевому рахунку кожен самостійно відповідає за свій розвиток. Особиста ефективність вимагає, щоб ви навчилися відповідати за своє власне життя.
  6. Ваша зміна може викликати занепокоєння оточуючих. Підвищення особистої ефективності призводить до успіхів і зростання вашої компетенції, це може викликати заздрість або ворожість оточуючих.
  7. Не втрачайте можливостей. Поки ви працюєте над особистим планом розвитку, можуть виникнути нові можливості. Можна покращити відносини з оточуючими, створити колективи, просунути вперед справи, завести нові зв’язки. Вміння розпізнавати та використовувати можливості відрізняє людей, які працюють над собою.
  8. Будьте готові вчитися в інших. В оточуючих можна багато чому навчитися. Їх підхід, відношення до роботи, навички, заслуговують уваги, щоб знати причини їх успіхів або невдач.
  9. Навчайтеся на своїх невдачах та помилках. Якщо ви помиляєтесь в чомусь, будьте готові визнати це. Розглядайте свої невдачі та помилки як обернений зв’язок з практикою, навчайтеся на них.
  10. Розберіться у політиці вашої організації. У діяльності кожної організації є поточні аспекти, тому потрібно вміти передбачити наслідки цього.
  11. Беріть участь у відвертих дискусіях про свої погляди та принципи. Сталі погляди, переконання та забобони можна змінити, якщо винести їх на відкрите обговорення та відверто проаналізувати. Виділіть людей, з якими вам важко спілкуватися – їх думки, що розходяться з вашими, можуть виявитися особливо стимулюючими.
  12. Приносьте користь організації, де працюєте. З багатьох точок зору відносини між людиною та організацією – це угода, з якої кожна сторона намагається здобути якомога більше прибутку. Якщо ви не приносите помітної користі, то нерозумно розраховувати, що вам нададуть великі можливості.
  13. Визначте реальні строки. Удосконалення ділових якостей відбувається безперервно. Зміни вимагають постійної уваги та реалістичних строків виконання.
  14. Слова не повинні розходитися із справами. Про вашу компетентність люди будуть судити не із слів, а із справ.похваліть всіх за зроблену справу.Щоб виховати в собі риси та якості, які впливають на ефективність організаційної і управлінської роботи, лідерові постійно і систематично потрібно працювати над собою. Цьому сприятиме розробка особистого плану розвитку.
  15. Особистий план розвитку повинен бути конкретним і реальним, він повинен мобілізувати всі ваші здібності і вимагати від вас повної віддачі. Декілька основних правил, перевірених на практиці, допоможуть вам у розробці такого плану.

Отримуйте задоволення від свого розвитку. Навчання проходить більш успішно, коли можна отримати задоволення, бо через недосягнення цілей ви легко можете втратити ентузіазм і зацікавленість. Найбільш продуктивний для навчання такий клімат, який примушує долати справжні перешкоди і надає шанси на успіх.

Організаційна поведінка молодих лідерів сьогодні вимагає нових підходів в управлінні організацією, вміння співпрацювати з оточуючим її середовищем, вимагає дипломатії у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів, а також нових рішень у стимулюванні діяльності членів організації і їх заохочуванні. Вона вимагає від лідерів найголовнішого – вміння залишатися самим собою і, при цьому, бути прикладом для інших. Своєю поведінкою сприяти формуванню нового громадянського суспільства, побудованого на засадах, викладених в основних законодавчих і нормативних документах нашої держави, і, що найголовніше, – у Конституції України.

Надежда Семёнова,
президент благотворительной организации
“Лига конституционализма и правовой культуры”, г.Киев

Европейские модели сотрудничества неправительственных аналитических центров с Властою

• Группы европейского публичного права (действует как Европейский Научный Совет Центра);
• Европейского публичного-правового ревю (ежегодно публикуемых четырёх томов общим объёмом 1200 страниц с научными работами на 5 языках);.
• Центра европейского публичного права (организационной оболочки всей деятельности); и, созданную несколько позже учебную ветвь –

Ключевыми направлениями деятельности Центра являются:

1. Движение в направлении создания Европейского публичного права, в рамках которого была проведена огромная исследовательская работа в таких тематических зонах как, например,
   • Процедуры административных актов;
   • Приватизация публичного права в Европе;
   • Движение к унифицированной судебной защите граждан в Европе;
   • Сравнительный анализ административного права (в рамках 15 стран ЕС);
   • Развитие принципов Европейского публичного права;
   • Валидация правовых знаний и умений служащих публичной сферы и управленцев;
   • Европейское Экологическое право.
     
2. Вклад в развитие демократизации в Центральной и Восточной Европы. Подготовлено и реализовано впечатляющее количество проектов с финансированием не только со стороны ЕС (таких как PHARE, TACIS, TEMPUS), но и непосредственно делегациями ЕС в странах региона (проекты имели место в 14 странах), с целью продвижения понимания европейских идеалов и их реализации в праве.
3. Программы для продвижения деятельности Центра во всём мире.
4. Другая деятельность, куда входит консультационная и экспертная деятельность, проводимая на базе научного потенциала Центра.

1. Именно в этой области малейшие девиации способны вызвать несоизмеримо больший отклик всей системы общественных отношений.

2. В Роттердаме в 1999 году на Всемирном Конгрессу МАКП “Конституционализм. Универсализм. Демократия” автором был подготовлен и представлен доклад “Проблемы и парадоксы конституционной реформы в Украине”.

Василь Чурсін,
Спілка молодих економістів та підприємців

Сучасний стан і динаміка розвитку третього сектору в Україні

Тетяна Глорі,
Міжнародний альянс “Мирослава”

Особливості та перспективи розвитку 3-го сектору в Україні

Ксенія Данілюк,
Міжнародний альянс “Наші діти”, м. Одеса

Соціальне замовлення як найдієвіший механізм вирішення соціальних проблем

• неприйняття НДО як рівноправного партнера, реальної суспільної сили;
• переважання внутрішньовідомчих інтересів та небажання ділитись отриманими ресурсами.Соціальне замовлення є інструментом введення нової соціальної політики та надає можливість вирішити не тільки перелічені проблеми, але ще й підвищити результативність та ефективність, шляхом роздержавлення соціальної сфери, підвищення якості соціальних послуг, зниження витрат, впровадження комплексних програм системного вирішення соціальних проблем.

• Забезпечення відкритості всіх процедур
• Деталізоване опрацювання програми
• Формування жорстких критеріїв оцінки та контролю якості соціальних послуг, що надаваються
• Необхідність здійснення пілотних проектів
• Незалежність та об’єктивна зовнішня оцінка

• Висока можливість інновацій тощо. Для якісного здійснення процесу він поділяється на декілька стадій:

• Виявлення та формулювання проблеми цільової соціальної групи
• Формулювання завдання
• Конкурс
• Укладання соціального контракту
• Здійснення при контролі замовника необхідних процедур

• Моніторинг. Розробка всіх документів та матеріалів по соціальному замовленню здійснювалась в місті Одеса, Асоціацією підтримки громадянських ініціатив “Ковчег” за допомогою Інституту соціальних досліджень та постійно діючої комісії з поліпшення структури керування містом. Зараз Рада затвердила часткове фінансування соціального замовлення по вирішенню проблем безпритульності, соціальної підтримки інвалідів та проблем людей похилого віку. Зараз відбувається розробка проектів НКО по вирішенню першої проблеми. Тому, ми, уже на практиці, можемо бачити перші кроки із втіленню нової політики вирішення соціальних проблем.

  Tomasz Czuczak,

  Maria Curie-Sklodovska University, Lublin, Poland

  Anticorruption activities of NGOs in Poland

  Corruption is very common problem that every country has to wrestle with. Unfortunately, this problem appeared in Poland too. We started to talk about corruption in 90’s. To fight with this problem we arrange NGO’s.Transparency International is a global organization and in 1998 we created a branch of it in Poland which is an association. This organization is trying to draw public’s attention to the corruption and exert pressure on governmental and self-governmental administration which are pressured to make an anticorruption law.

  The main aims of TIP are:

• Counteraction corruption
• Creating wide NGO’s coalition to work out clear rules of community life

Євгенія Палій,
Львівський національний університет ім. І.Франка,
Асоціація студентів європейського права ELSA

Правовий статус профспілок та їх роль у державотворенні

Алла Шестакова,
Одеське відділення Української академії управління, м. Одеса

Молодь в системі громадського самоврядування

Андрій Музичук,
Львівський національний університет ім. І.Франка

Про механізми зв’язку ГО з органами місцевого самоврядування на прикладі Студентського товариства Львівського національного університету ім. І.Франка (СТ ЛНУ)

Юлія Гаєвська,
Житомирське регіональне відділення Української асоціації планування сім’ї “Вибір”

Волонтерство – шлях залучення молоді до громадської діяльності

• “Хочу допомагати іншим”
• “Почуття громадянського обов’язку”

• “Хочу щось змінити у світі”Часто поруч з альтруїстичними причинами є й інші мотивації:

• “Хочу отримати досвід роботи та набути нових навичок”
• “Мені подобається знаходити нових друзів та робити спільну справу”

Олександр Титарчук,
радник з правових питань Альянсу Партнерства Каунтерпарт, м. Київ

Правовое обеспечение неприбыльных организаций

Олександр Гонтарук ,
Всеукраїнська молодіжна громадська організація “Демократичні перетворення України”

Роль молодіжних громадських організацій в українському суспільстві

• проблема зайнятості молоді, розширення надійних механізмів забезпечення державних гарантій працевлаштування молодих людей (зокрема випускників навчальних закладів, звільнених з армії), створення умов для розвитку їхньої підприємницької ініціативи;
• забезпечення молоді рівними можливостями щодо здобуття якісної освіти, у т.ч. вищої, незалежно від доходів та матеріального становища, запровадження механізму надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів на здобуття освіти у вищих навчальних закладах;
• розширення системи соціального захисту й соціальної допомоги з урахуванням потреб різних соціальних, вікових груп молоді, широке залучення до цієї роботи громадських об’єднань, інших недержавних установ;
• активізація пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного і морального виховання молодих людей;
• здійснення заходів щодо забезпечення молоді житлом, надання пільгових довгострокових державних кредитів молодим сім’ям і одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла;
• поглиблення діяльності щодо підготовки і перепідготовки молодіжних працівників, сприяння вихованню та становленню лідерів і активістів громадських молодіжних і дитячих об’єднань.В Україні спостерігається зародження тісної взаємодії державних інститутів з різними молодіжними НДО, програми яких спрямовані на розв’язання гострих суспільних проблем перехідного періоду, здійснення соціального захисту, розвиток волонтерства тощо. Так 25 січня 2001 року Київська міська державна адміністрація (КМДА) провела робочу зустріч з представниками громадських організацій та органів міської влади у формі круглого столу “Перспективи співпраці громадських організацій та КМДА”. А 20 лютого 2001 року відбувся круглий стіл “Досвід та приклади успішної співпраці державних установ та громадських організацій м. Києва”, який показав, що досвід співпраці громадських організацій з державою можливим, хоча є позитивні і негативні результати. Позитивним є підтримка КМДА близько 340 проектів. Перші кроки партнерства громадських організацій та влади вже є успішними, оскільки діалог у формі ділової зустрічі відбувся, і його результати були спрямовані на вирішення соціальних проблем киян. 19 березня 2001 року на круглому столі “Третій сектор і законодавча влада: перспективи співпраці” було прийнято Звернення громадських і благодійних організацій щодо прозорості діям влади. У Зверненні наголошувалося, що розвиток громадських інститутів, незалежних від влади громадських, благодійних, професійних організацій, фондів та аналітичних центрів є запорукою розвитку демократичного процесу, гарантом стабільності суспільства, підзвітності та прогнозованості влади, бо в іншому разі матимемо суспільний радикалізм. Відзначено, що найсприятливішою формою такої співпраці є створення при одному з комітетів Парламенту України Консультативної ради громадських організацій. Представники “третього сектора”, які до неї увійдуть, братимуть участь у громадському обговоренні проектів нормативних актів та їх експертизі.Діяльність молодіжних громадських організацій.
  На мою думку, сьогодні необхідно знайти тісний взаємозв’язок між державними та недержавними інститутами у співпраці, а для цього варто відмовитися всім державницьким силам від політичних інтриг. Вироблення політичної платформи по відношенню державного будівництва, наявність чіткого сценарію розвитку подій на найближчий період і на перспективу – основа стабільного розвитку як “третього сектору”, так і молодіжного руху України в цілому. Оскільки внаслідок складних суспільно-політичних подій на перехідному етапі значна кількість НДО сьогодні маргіналізовані соціальними, економічними і політичними системами. Це створює комплекси проблем, що мають серйозні наслідки як для молоді, так і для держави: поряд із зростанням криміналу та занепаду морально-етичних норм у молодіжній сфері є всі передумови до формування протистояння в суспільстві, що може призвести до загострення відносин МО з державними органами влади та органами місцевого самоврядування.По-друге, на сьогодні ми маємо такий молодіжний рух в Україні, який стимулює політичні партії здійснювати вплив на МО та їхні об’єднання, контролювати їх розвиток у політизованому напрямку. Така тенденція призводить до створення та перегрупувань молодіжних об’єднань, які стають невід’ємною частиною певного політичного консалтингу. Протистояння на рівні партій завжди буде віддзеркалювати протистояння сформованих об’єднань.

  Тому, передумовою для розвитку українського молодіжного руху повинна стати тісна взаємодія державних і недержавних інституцій з метою створення умов об’єднаної співпраці різних молодіжних громадських організацій задля розвитку демократії, підтримки реформаторського курсу та побудови відкритого суспільства в Україні.

  Взаємодія молодіжних організацій України з державними органами влади, чітке розмежування функцій (в тому числі й фінансування МО) у вирішенні соціальних проблем створить бар’єр для негативного впливу політичних партій на молодіжний рух в цілому.

  До сучасних основних проблем молодіжних НДО можна віднести:

• віддаленість організації від власних соціальних функцій, відсутня їхня ефективна робота в регіонах, що заважає членам організації брати участь в реальному процесі прийняття рішень;
• відсутність ефективної організації (погана кадрова політика, яка не допускає відкритої і справедливої конкуренції лідерів та наявність у кожного працівника апарату планів кар’єрного росту), відсутність в організацій планів будівництва;
• брак необхідних коштів та слабке фінансування заходів, що породжує велику ротацію кадрового потенціалу та активних членів;
• недосконалість існуючого законодавчого поля, що гальмує розвиток діяльності організації та її інтеграція у світовий молодіжний рух.Важливою стороною діяльності громадських організацій є їх широка інтеграція у міжнародний громадський рух. Україна залежна від загальносвітового процесу розвитку комунікацій, на неї через громадські організації впливають найважливіші світові політичні процеси незалежно від її економічної чи політичної ситуації.Відомо, що у квітні 2001 року Україна заявила про намір вступити до ЄС у 2007 році. Рада Європи прийняла в грудні 1999 року “Загальну Стратегію Європейського Союзу для України”, що передбачає ряд напрямів співробітництва, у тому числі й контакти з неурядовими організаціями.

  Світовий Молодіжний Форум, який є консультативним органом при Раді Європи, у 1998 році визначив загальні напрямки молодіжної політики:

• узгодження у всіх країнах світу і закріплення у законодавстві основних принципів молодіжної політики до 2005 року; молодіжна політика має реалізуватися шляхом співпраці державних органів влади з молодіжними НДО;
• використовувати досвід передових і розвинених країн 00Н у сфері формування та реалізації молодіжної політики; здійснювати підтримку Уряду країн, в яких державні органи допомагають у розвитку МО та молодіжного руху в цілому;
• сприяти співпраці МО на національному рівні та формуванню молодіжного об’єднання з ініціатив молодіжних НДО. Об’єднання повинне презентувати широкий спектр демократичних МО, офіційно визнаним Урядом і мати вільний розвиток у перспективі;
• об’єднання повинне забезпечувати механізм взаємодії МО з органами державної влади з метою реального відображення молодіжних проблем у реалізації державної молодіжної політики;
• об’єднання повинне підсилювати свою діяльність у співробітництві з організаціями 00Н, Європейського Молодіжного Форуму та іншими міжнародними структурами.У серпні 2000 року представники Молодіжного відділу Генерального Секретаріату 00Н звернулися до керівництва ВМГО “Демократичні перетворення України” з ініціативою про розвиток стосунків та подальшу співпрацю. Керівництво організації було запрошено на Самміт тисячоліття 00Н та зустріч лідерів МО світу з Коффі Ананом. На весні 2001 року ДП України була включена у Всесвітню молодіжну активну мережу (ОУ80) і спільно реалізувала проект у сфері розвитку волонтеризму (оскільки 00Н 2001 рік проголошено роком волонтера). ДП України запропонували вступити до молодіжної асоціації 00Н і виступити в країні ініціатором створення молодіжного об’єднання для координації українського молодіжного руху та його інтеграція у світовий молодіжний рух.За ініціативою 00Н ВМГО “Демократичні перетворення України” виступає з пропозицією створення недержавної структури Української молодіжної координаційної Ради для реалізації міжнародних молодіжних програм, яка буде координувати молодіжний рух України на міжнародному рівні, тісно співпрацюючи з Молодіжним відділом Генерального Секретаріату 00Н. Така структура буде сповідувати світові демократичні принципи і відкритою для кожної молодіжної громадської організації України.

  Формами співпраці Ради з органами державної влади можуть бути:
  1. соціальна робота з молодою сім’єю, особами з вадами, особами похилого віку тощо;

  2. реалізація соціального замовлення держави через спільні міжнародні програми для зменшення соціальної напруги в окремих регіонах;

  3. формування молодіжної ідеології та вироблення рекомендацій щодо покращення молодіжної державної політики та пошуку ефективних шляхів імплементації необхідних рішень;

  4. пошуку обдарованої і талановитої молоді, здійснення освітньої програми для лідерів МО, допомога молоді у самореалізації в окремих видах діяльності;

  5. спільна реалізація міжнародних програм в Україні в напрямках волонтерства, екології, молодіжної дії, працевлаштування тощо.

  Висновки.
  Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що процес поглиблення соціально-економічних та політичних реформ потребує активної участі молоді, непереобтяженої стереотипами минулого, відкритої для сприйняття нового, збагаченої останніми досягненнями світової науки. Тому зростає увага суспільства до організованого молодіжного руху, який за останні роки став невід’ємною складовою структур самоорганізації суспільства, впливовим чинником реалізації державної молодіжної політики.

  Встановлення контролю окремих впливових політиків, посадових осіб органів влади над молодіжним рухом або його частиною з метою використання у власних цілях створює умови для протистояння молодіжного середовища, що відбувається на ґрунті гострих соціальних проблем молоді.

  Органам державної влади для переведення молодіжної політики на більш якісний рівень необхідно в подальшому передбачити:

• вдосконалення чинного законодавства щодо фінансової підтримки державою соціальне значущих програм молодіжних організацій та посилення контролю за використанням бюджетних коштів. Механізм розподілу та використання бюджетних коштів має бути абсолютно прозорим, здійснюватися на тендерних засадах, як це прийнято в більшості цивілізованих країн світу. Необхідно встановити чіткі запобіжники вузько груповим, корпоративним підходам в цьому питанні, поставити надійний бар’єр нецільовому використанню державних коштів. Існує необхідність у прийнятті нових законодавчих актів, зокрема, Закону “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, законодавчого врегулювання суспільно корисної волонтерської діяльності молоді, заохочення суб’єктів підприємницької діяльності, які надають робочі місця учнівській та студентській молоді для роботи у вільний від навчання час та ін;
• оптимізацію принципів представництва молодіжних організацій у системі державного управління, що відповідають за вироблення й реалізацію молодіжної політики, недопущення встановлення монопольного впливу на її інституції тієї чи іншої політичної сили;
• виховання у молодіжних лідерів вміння працювати спільно, узгоджено, враховуючи інтереси один одного, йти на компроміси;
•  орієнтацію діяльності молодіжних організацій на вирішення реальних соціальних проблем молоді, спрямування зусиль у практичну площину.

Оксана Анфілова,
Науково-інтелектуальне товариство “Центр”, м. Вінниця

Влада і молодь: співпраця та шляхи порозуміння

• залучення молоді до вироблення програм молодіжної політики, а також вирішення усіх питань молодіжного розвитку;
• створення молодіжних координаційних рад при органах влади різних рівнів влади;
• створення кадрового резерву на державну службу з представників молодіжних громадських організацій;
• залучення молоді до державного управління через навчання в спеціалізованих закладах;
• розвиток молодіжних парламентів, адміністрації тощо при місцевих органах державної влади;

Олександр Шваюн,
НУО “Подільський центр прав людини”, м. Вінниця

Досвід Подільського центру прав людини (м. Вінниця) у розбудові відкритого суспільства

• формування громадської думки з актуальних проблем прав людини в Україні через виступи в засобах масової інформації та інших формах, не заборонених чинним законодавством ;
• розробку і висунення пропозицій щодо покращення стану справ у галузі прав людини ;
• діяльність у сфері навчання та освіти з прав людини шляхом проведення семінарів, шкіл, круглих столів, диспутів, конференцій, лекцій, бесід і інших форм навчання, а також допомоги в організації вивчення основ прав людини в закладах освіти.Для досягнення мети Центр:
• організовує пропаганду знань в галузі прав людини серед різних категорій населення;
• співпрацює з органами державної виконавчої влади на місцях з приводу забезпечення належного стану прав людини в області;
• співпрацює з іншими неурядовими правозахисними організаціями;
• сприяє підготовці навчальної програми з прав людини для середньої школи;
• підтримує мережу правозахисних груп, забезпечує постійний контакт і взаємодію з цією мережею;
• проводить роботу зі створення дієвої системи інститутів з прав людини, реалізації принципу взаємодії держави і громадянського суспільства в царині прав людини;
• проводить роботу з листами та зверненнями громадян, надає їм консультативну допомогу;
• видає інформаційні матеріали;
• організовує участь своїх членів у стажуванні та навчанні за кордоном;
• підтримує контакти та здійснює обмін досвідом з міжнародними правозахисними організаціями;
• представляє і захищає свої законні інтереси та інтереси своїх членів у державних органах та громадських об’єднаннях;
• інформаційно, організаційно та матеріально підтримує діяльність груп правозахисників та окремих активістів правозахисного руху;
• одержує від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію в галузі забезпечення прав людини;
• вносить пропозиції до органів влади й управління;
• розповсюджує інформацію про права людини та про випадки їх порушень.Для здійснення організаційної, виконавчої, аналітичної та іншої роботи в організації створюються необхідні підрозділи: інформаційний центр; видавнича група; комітети і комісії з окремих питань захисту прав людини.
  
  Діяльність Подільського центру прав людини по проекту Фонду “Відродження”: Програма “Розвиток правозахисної діяльності на Поділлі”.Актуальність проекту полягає в спрямуванні його на побудову демократичної правової держави в Україні; сприяння правовій інформованості населення; підвищення рівня правових знань як майбутніх юристів, правозахисників, так і всіх інших верств населення з метою навчити їх повноцінно захищати свої права, що надані їм Конституцією та іншими нормативно-правовими актами.

• створити групу з 10-12 волонтерів студентів юридичних факультетів вищих навчальних закладів м. Вінниці з метою підготовки їх до практичної діяльності;
• відкрити консультаційні пункти – один у м. Вінниці, і чотири в районних центрах Вінницької області: Шаргороді, Бершаді, Піщанці, Могилів-Подільському;
• забезпечити консультаційні пункти необхідним обладнанням та комплектом юридичної літератури;
• провести 2 тренінги по 2 дні для групи студентів і активістів правозахисних груп;
• здійснювати виїзди в райони для надання практичної правової допомоги правозахисним групам і клієнтам;
• надання консультацій населенню з різних юридичних питань;
• співпраця з органами місцевої влади;
• проведення круглих столів в районних центрах Вінницької області за участю представників Подільського центру прав людини, правозахисних груп і органів місцевої влади.Від проекту очікуються наступні результати:
• підготовити для практичної роботи студентів юридичних факультетів;
• підвищити рівень правової освіти активістів правозахисних груп;

В умовах побудови в Україні демократичної держави постає проблема недостатньо високого рівня правової освіти населення. Причинами цього є по-перше, важке матеріальне становище людей, які через брак коштів не можуть користуватися послугами юристів, по-друге, майбутні юристи – студенти юридичних факультетів, вивчаючи теорію в навчальних закладах, не можуть повноцінно застосувати свої знання на практиці через недостатність робочих місць. Внаслідок цього люди не знають своїх прав і не можуть їх захистити, так як до юристів не звертаються, а молоді спеціалісти-юристи, які не в змозі працевлаштуватися, не можуть використати свої знання для допомоги людям.

Подільський центр прав людини (ПЦПЛ) є правозахисною організацією, діяльність якої спрямована на захист найменш захищених верств населення. У приміщенні ПЦПЛ створений консультаційний центр, юристи ПЦПЛ надають правову допомогу населенню в органах державної влади, у судових установах. За 1999 рік була надана консультативна допомога 670 особам.

Діяльність ПЦПЛ над програмою “Подільська сервісна мережа для біженців”.

Подільський центр прав людини у співпраці з Вінницькою групою Української асоціації “Міжнародна Амністія” у 1999 році здійснював роботу з надання необхідної допомоги біженцям та шукачам притулку у м. Вінниці. Метою проекту було поширити набутий досвід для забезпечення правової та іншої допомоги біженцям, що проживають у Вінницькій, Хмельницькій та Житомирській областях. Передбачалося продовжити роботу Сервісного центру для біженців у Вінниці та відкрити Консультаційні пункти в Житомирі, Хмельницькому і Кам’янці-Подільському.

Як і було передбачено проектом на першому етапі було створено три Консультаціні пункти для біженців в Житомирі, Хмельницькому і Кам’янці-Подільському. Таким чином біженці, що проживають в Житомирі, Хмельницькому і Кам’янці-Подільському отримали гарантований доступ до правової допомоги фахових юристів. Вдалося уточнити реальну кількість біженців в регіонах: Житомир – 19 чоловік, Хмельницький – 168 чоловік і Кам’янець-Подільський – 2 чоловіки.

Значно більше уваги приділено діяльності Консультаційного пункту в Хмельницькому. Зокрема розгорнуто взаємодію з Академією Прикордонних військ України, що розміщена в Хмельницькому.

Контакти з біженцями показали, що вони стикаються зі значною кількістю проблем пов’язаних із недостатністю їх знань українського законодавства. Практика показала, що в рамках проекту стало організовуватись громадське життя біженців. Так, у Хмельницькому і Вінниці біженці виявили ініціативу створити власні неурядові організації, які б захищали їх права.

У рамках проекту було налагоджено тісну співпрацю з місцевими органами влади – Управління національностей і міграції, Відділ візової і паспортної роботи Управління внутрішніх справ, органи міліції, територіальний підрозділ Прикордонних військ України. У процесі співпраці забезпечено на практиці ставлення більшості державних службовців до біженців з належним дотриманням прав людини.

Біженці з Афганістану в Хмельницькому і біженці з Африканських країн у Вінниці прийняли рішення про створення власних неурядових організацій для захисту своїх прав та законних інтересів. У Хмельницькому і Житомирі поширено інформацію між біженцями про можливості отримання правової допомоги в Консультаційних пунктах організацій-партнерів.

Склад біженців в регіоні діяльності Подільської сервісної мережі для біженців неоднорідний. Так, у Хмельницькому в основному зосереджені біженці з Афганістану. Для них однією з проблем є забезпечення збереження своєї національної культури, що є однією із причин появи бажання створити власну неурядову організацію. У Вінниці абсолютна більшість біженців з країн Африки, переважно з Конго. Їх потреби в першу чергу лежать у сфері матеріального забезпечення та вирішення інших соціальних проблем.

Для максимальної ефективності допомоги в майбутньому планується діяльність з ознайомлення держслужбовців відповідних служб із законодавством про біженців, проблемами та сучасними причинами появи біженців. Як показує практика, держслужбовці, які відвідали наші презентаціях, семінари, круглі столи, з належною увагою ставляться до проблем біженців навіть тоді, коли до них звертаються самі біженці без нашого супроводу.

Подільський центр прав людини і Вінницька група Української асоціації “Міжнародна Амністія” здійснювали керівництво проектом на підставі регулярних консультацій між собою. Обидві сторони виявили готовність до виконання своєї частини роботи по проекту, яка була уточнена на першій зустрічі після затвердження проекту.

Віддаленість Консультаційних пунктів від головного офісу проекту створювало певні труднощі, але через насичену програму спілкування між учасниками на презентаціях, конференціях, семінарах, з використанням телефону, забезпечувало належний рівень координації спільної діяльності. Надалі передбачається посилення Консультаційного пункту в Хмельницькому і перетворення його в Сервісний центр з відповідним оснащенням і штатом.

Керівництво проекту вважає проект “Подільська сервісна мережа для біженців”, виконаний у 2000 році успішним, оскільки:

• Поширено досвід допомоги біженцям, накопичений Сервісним центром для біженців у Вінниці на два інші регіони: Хмельницький і Житомир.
• Підготовлено персонал проекту з Вінниці, Житомира і Хмельницького.
• Підготовлено офісні приміщення у Вінниці, Житомирі та Хмельницькому для роботи з біженцями.
• Надано реальну правову допомогу 53 біженцям.
• Надано іншу допомогу біженцям у 171 випадках.
• Налагоджено ділові стосунки і конструктивну співпрацю з державними органами, що стикаються з проблемами біженців у Вінниці, Житомирі і Хмельницькому.
• Згуртовано біженців для утворення неурядових організацій біженців у Вінниці і Хмельницькому з подальшою перспективою підготовки для вирішення частини проблем біженців цими структурами.
• Здійснено перший випуск електронного вісника для сервісних організацій України, що надають допомогу біженцям.Отримано досвід:
• взаємодії з представниками Прикордонних військ України (діючого підрозділу і керівництва Академії Прикордонних військ у Хмельницькому);
• роботи з великими групами біженців;
• вирішення проблем біженців в органах державної влади.

Надія Цюра,
Пласт – Національна скаутська організація України, м. Львів

Співпраця Недержавних Організацій (НДО) із Державними структурами (ДС)

• Більшість НДО створюються для вирішення тих же проблем, що повинні вирішувати органи державної влади та місцевого самоврядування; здійснюють таку діяльність, яку неможливо здійснювати на комерційному, ринковому ґрунті;
• Рішення деяких завдань можуть бути обтяжливими для державного сектора і вони готові передоручити їх виконання НДО;
• Будь-які НДО захищають інтереси тієї чи іншої групи населення. Політики, які прагнуть державної влади, завжди будуть намагатися бути на доброму рахунку у них, бо ці ж групи населення є виборцями;
• Через НДО держава може залучати іноземні інвестиції;
  
  Які перешкоди стоять на шляху співробітництва громадського та державного секторів?
• Нестабільна економічна ситуація в державі;
• Недосконалість законодавчої бази щодо НДО. Відсутність нормативно- правового акту про соціальне замовлення;
• НДО бояться втратити свою незалежність;
• Рідко використовується така форма співпраці ДС та НДО, як договір;
• ДС не сприймають всерйоз НДО;
• ДС бояться конкуренції з боку ДНО в області реалізації соціальних програм;
• Часто ДС надає фінансову допомогу виключно так званим “кишеньковим організаціям”
• У місцевих бюджетах на підтримку НДО виділяється незначна сума; НДО можуть і не отримати обіцяного державного фінансування (якщо бюджет держави, області, міста, району, селища не поповнюється в достатній мірі);
•  Відсутність достатнього професіоналізму як окремих державних службовців, так і представників НДО.

Громадянське суспільство є самоорганізованою системою, що саморозвивається. Однак досвід високорозвинутих країн свідчить, що воно функціонує значно успішніше й ефективніше в разі створення сприятливих умов. В умовах трансформації значною мірою їх створює саме суспільство через державу і всупереч їй. Через державу – прийняттям необхідних законів, формуванням демократичних державних структур, суворим дотриманням державою загальноприйнятих демократичних норм і процедур. Усупереч державі – утворенням у рамках конституції противаги держави у вигляді незалежних громадських організацій і засобів масової інформації, функціонуванням масових демократичних рухів.

Остап Кривдик,
Львівський національний університет ім. І. Франка, м. Львів

Особливості діяльності українських НУО та деякі відмінності від західних аналогів

Олег Сиротюк,
Тернопільська обласна організація “Об’єднання студіюючої молоді “Зарево”

Співпраця між НДО як необхідна передумова міжсекторального партнерства

• Надто малий обсяг знань про роль неурядового сектора в суспільній політиці значно звужує коло організацій, які з ним ототожнюються.
• Внаслідок малого досвіду брак переконання у можливості дієвої участі у формуванні суспільної політики (низька самооцінка).
• Порівняно слабка, або ж взагалі аматорська підготовка управлінської ланки неурядових організацій.
• Відсутність дієвих схем діяльності та напрацювання у таких ланках як пошук коштів чи стратегічне планування.
• Невирішена потреба в переконанні держави, що послуги НДО є дешевші і краще адаптовані до суспільних потреб.
• Внаслідок певної конкуренції між НДО наявність блокування інформації, що нерідко завершується дублюванням послуг.
• Відсутність налагодженого обміну інформацією на регіональному та державному рівні між НДО.
• Мізерна інформативна інтегрованість третього сектору у засоби масової інформації.
• Конкурентна боротьба за можливість отримання ґрантів у різноманітних фондів.
• Відсутність повноцінного партнерства на рівні сектору, мала ефективність створення лобіюючих структур, коаліцій.
• Несформована позитивна громадська думка щодо діяльності та необхідності НДО.
• Нерозроблена законодавчо-нормативно база, яка сприяла б зацікавленості бізнесу в підтримці НДО.

Anton Demydenko,
Kharkiv City Charity Fund “AVEC”

Economics of philanthropy

Євген Чорний,
Всеукраїнська рада молодих вчених та спеціалістів, м.Київ

Історична потреба оновлення системи управління суспільством (історично-еволюційні та національні причини)

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції,
Національний університет “Києво-Могилянська академія” 27-28 вересня 2001 р.

Збірка матеріалів круглого столу “Виборче законодавство України: місце та роль політичних партій” проведеного 13 листопада 2000 року за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Національного демократичного інституту міжнародних відносин (NDI). Містить виступи учасників та експертно-аналітичні матеріали підготовані до заходу.

Шановні народні депутати, експерти, журналісти.
Шановні колеги.

Для нашої молодої організації дуже приємним є факт вашої уваги до круглого столу “Виборче законодавство України: роль та місце політичних партій”, який Лабораторія законодавчих ініціатив організувала та проводить за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем та Національного демократичного інституту міжнародних відносин. З іншого боку зрозумілим є інтерес до зазначеної теми. Час невпинно наближує нас до дня нових паламентських виборів, але у політичних та парламенських колах все ще актуальною залишається дискусія з принципових питань виборчого законодавства, системи виборів та місця політичних партій у цьому процесі. На жаль, як і в 1997 році, ми знову входимо в період активної фази виборчого процесу без визначених правил гри. і це має вигляд проблеми як для активних суб’єктів виборів, так і для пересічних виборців. Якщо аналізувати власне категорію активних суб’єктів виборчого процесу, то можна виокремити дві групи, для яких вибір виборчої системи має досить принципове значення. Це депутати-одномандатники, які обиралися у конкретних виборчих округах, приділили чимало уваги та засобів для роботи з виборцями та, відповідно, сподіваються на успіх у своїх округах. Або політичні партії, представлені чи не представлені у парламенті, які згідно з чинним законодавством є суб’єктами виборчого процесу, але остаточно не визначені щодо умов їхньої участі у виборах. Для виборців основною проблемою може стати, за умови запізнілої зміни виборчої системи, дезорієнтація щодо процедури голосування, що однозначно призведе до можливих фальсифікацій.

Змішана виборча система була чотири роки тому прогресивним кроком, але одночасно половинчатим. Результатом цього кроку ми мали “спікеріаду”, ситуативну ліву більшість, далі – формування, у дещо підневільний спосіб, парламентської більшості, яка не відзначається монолітністю та узгодженістю рішень. іншою вадою діючої виборчої системи є поділ депутатів на “чорних”- одномандатників, обтяжених обов’язком роботи з виборцями конкретного округу, та “білих”-списочників, позбавлених будь-яких принципових обов’язків, крім повноважень народних депутатів.

Тенденції розвитку суспільно-політичного процесу в Україні вказують на те, що роль та місце політичних партій, як у парламентському, урядовому, так і в суспільному контексті зростатиме. інша справа, якої сутності набуде процес інституалізації партійно-політичного середовища, в який спосіб це відбуватиметься. Питання, відповідь на яке, в якійсь частині, має дати і сьогоднішній круглий стіл, матеріали підготовані експертами Лабораторії законодавчих ініціатив.

Публікація матеріалів сьогоднішнього круглого столу, заплановані Лабораторією заходи по обговоренню участі політичних партій у процесі прийняття урядових рішень, що тісно пов’язане з виборчим законодавством, законодавством про політичні партії, передбачатимуть більш широку дискусію щодо ролі та місця політичних партій у суспільно-політичному процесі, формування ідеологічних, впливових політичних сил, які знаходитимуть широку суспільну підтримку. А сьогодні вдячний за увагу та сподіваюся на плідну та конструктивну роботу сьогоднішнього круглого столу.

Дивлячись у перспективу розвитку народовладдя в Україні, не можна з певністю сказати, що політичні партії як елемент громадянського суспільства досягли такого розвитку, щоб визначати напрями зміни виборчого законодавства. Натомість, такими інституціями є на сьогодні Верховна Рада, Президент України та Конституційний Суд України. Саме вони визначатимуть, за якими правилами відбуватимуться вибори у 2002 році і надалі. і якщо у Президента є певна позиція щодо цього питання, то у Верховній Раді такої одностайності немає. Є конкретні інтереси певних осіб, груп, з яких складається парламент.

Чи буде при цьому дотриманий інтерес суспільства? Не певний. Очевидно, що погоджуватимуться корпоративні інтереси та інтереси осіб, що здійснюватимуть голосування.

Яка роль при цьому політичних партій? Я думаю, ми багато чого досягли у плані її підвищення, коли у 1998 році надали людям можливість обирати не тільки між особами, які так чи інакше ідентифікують себе з тими чи іншими політичними силами, але й між партіями. Політичні партії стали своєрідним товаром. З’явилося розуміння того, що для того, щоб “продати цей товар”, необхідна, з одного боку, реклама, а з іншого – певні гарантії, які беруть на себе ті, хто пропонують цей “товар”. Люди повинні мати право вибору з тим, щоб ті, хто пропонує цей “товар”, мали обов’язок відповісти за його якість після того, як він був реалізований. Це необхідно для того, щоб політичній партії, яка здобула підтримку виборців і стала парламентською фракцією, можна було пред’явити претензію за реалізацію того, що було задекларовано під час передвиборної кампанії. А політично неідентифікованим силам таку претензію пред’явити не можна. Тому політичні партії повинні стати єдиним суб’єктом виборчого процесу в Україні.

Це досить прості для розуміння речі, але вони з великими труднощами пробивають собі дорогу до реального втілення. і коли ми говоримо про виборчі системи, я думаю, що це питання похідне від стану суспільного розвитку, хоча вони мають бути чинником стимулювання такого поступу. Головним є те, які суб’єкти можуть брати участь у виборчому процесі.

Тут є проблема щодо того, як українські правники, в тому числі ті, що працюють у державних установах, тлумачать конституційні норми щодо прав і свобод громадян. Ця проблема постала перед нами ще тоді, коли після прийняття рішення Верховною Радою, Президентом України відбувся розгляд і Конституційним Судом питання про право громадян бути обраними безпосередньо.

Щоб зробити це питання менш дискусійним, працюючи над Конституцією України, ми заклали у 36 статті положення про те, що політичні партії беруть участь у виборах. Тобто, партії – єдиний суб’єкт, який згадується у цьому контексті в Основному законі. Тому, щоб реалізувати надану Конституцією можливість бути обраним, громадянин повинен стати членом колективного утворення, яке має не тільки можливість брати участь у виборчому процесі, але й обов’язок відповідати за свою діяльність.

Сьогодні ми маємо в Україні досить специфічну ситуацію, коли є чинний закон, за яким обирався діючий парламент, і є рішення Конституційного Суду України, ряд положень якого набули чинності вже після виборів 1998 року. Тому, на мою думку, цей закон не може бути чинником суспільного розвитку. Очевидною є необхідність його “ремонту”. Це якщо виходити з того, що саме змішана виборча система може надалі відігравати позитивну роль для суспільного розвитку.

Я вважаю, що вона може відігравати таку роль, але, безперечно, не в тому вигляді, що ми маємо.

Водночас простежується й інша тенденція. Ми були свідками виходу з партій ряду голів обласних держадміністрацій, закликів до департизації органів управління. Ми бачимо, як повертається до вжитку позапартійність як одна з чеснот державного діяча. Але ця небезпечна тенденція може викликати і зворотну реакцію. Однією з таких реакцій може бути ухвалення виборчого закону, що закріпить пропорційну виборчу систему. Він може бути підтриманий і голосами тих, хто раніше цього не зробив би.

Законопроект, схвалений Верховною Радою України у першому читанні, не відповідає політичним реаліям і можливостям розвитку партій. Єдиний загальнодержавний виборчий округ із закритими списками для такої великої країни як Україна не є вдалою формою для того, щоб громадяни відчули зворотній зв’язок з тими, кого вони обирають. Але навіть такий підхід є виправданим у порівнянні з альтернативою повернення до ситуації, коли поруч з партіями у виборчому процесі беруть участь громадяни, кооперативи, збори громадян тощо.

Зрештою, ми ще маємо час для того, щоб ті інтереси, які сьогодні формуються у стінах парламенту, знайшли своє максимальне коригування із суспільними інтересами України.

Досвід виборів 1998 року довів слабкість політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Але постає запитання: у порівнянні з чим слабкі наші партії? У порівнянні з партіями, скажімо, англійськими, японськими, німецькими? Але ж і економіка України у порівнянні з економіками названих держав є слабкою.

Ця наша загальна слабкість є чинником до змін та посилення і економіки, і держави, і політичних партій тощо.

Тут постає перше запитання: які легальні політичні сили в Україні є сильнішими за політичні партії? На мій погляд, таких сил просто немає.

Другий закид, який робиться у бік політичних партій так званою “реальною владою”, – що вони є малочисельними, а партійні кандидати представляють лише кілька тисяч своїх однодумців. Але ж давайте порівняємо. Кого представляють так звані “незалежні кандидати”? Себе і свою сім’ю?

Тож я думаю, що всі ми погоджуємося з тим, що роль політичних партій треба посилювати. Вона зараз мізерна.

Щодо виборчої системи. Дійсно, виборча система не створює політичні партії. Вона лише сприяє або їх розвитку, або їх занепаду. Тобто, виборча система – потужний стимул розвитку партій.

Тому я вважаю, що першою метою виборчої системи є забезпечення проведення реальних виборів.

Ви знаєте, який вплив адміністративного ресурсу на рівні місцевих виборів та виборів до парламенту в одномандатних округах. Навіть такі чинники, як гроші та ЗМі дозволяється використовувати лише під патронатом незареєстрованої партії реальної влади.

Поглянувши ж з точки зору впливу адміністративного ресурсу на результати виборів за пропорційною виборчою системою, ми змушені будемо констатувати, що остання є менш залежною. і це головний аргумент в сучасній Україні. У світі вибори можуть бути і мажоритарні, і пропорційні. В сучасній Україні – або пропорційні, або ніякі.

Ще одним аргументом на користь пропорційної виборчої системи є те, що при її застосуванні існує конкуренція між самими владними списками. Це сприяє більш чесним виборам.

Інший аргумент. На пропорційних виборах немає переможців. Там мандати отримують ті, хто здобув скільки-небудь вагому суспільну підтримку (скажімо, 4% голосів виборців). Це перешкоджає фальсифікації виборів.

Варто також відмітити позитивну роль 4-відсоткового бар’єру. Він сприяє блокуванню та об’єднанню політичних сил.

Фактором, що дискредитує пропорційну виборчу систему, є переходи депутатів із фракції у фракцію. На мою думку, таку практику слід заборонити і на конституційному рівні, і на рівні виборчого законодавства.

Ще однією темою у контексті даної розмови є перешкоди посиленню ролі партій у суспільстві. Очевидно, що мажоритарна система виборів лобіюється головами адміністрацій. Але я гадаю, що те, якою буде виборча система, залежить від того, що скаже наш Президент.

Що показали вибори 1998 року до Верховної Ради України за партійними списками?

Комуністична партія України отримала підтримку 6 550 353 громадян України. Завдяки 4% бар’єру – 84 мандата. Якби вибори проходили без бар’єру, КПУ здобула б лише 61 місце в національному парламенті. Бар’єр подарував КПУ додатково 23 мандати.

Виборчий блок Соціалістичної партії України і Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” здобув 2 273 788 голосів виборців. За допомогою 4% бар’єру цей блок отримав 29 місць у Верховній Раді України. Якби вибори відбулися без прохідного процентного бар’єру СПУ і СП отримали б лише 21 мандат. існуючий бар’єр подарував соціалістам і селянам додатково 8 місць.

За Прогресивну Соціалістичну партію України проголосувало 1 075 118 осіб. ПСПУ здобула 14 місць у Верховній Раді завдяки 4% бар’єру. Без бар’єру ця партія мала б лише 10 мандатів. Завдяки існуючій системі прогресивні соціалісти вибороли додатково 4 місця.

Таким чином, вищезгадані партії отримали у вигляді “призової нагороди” додатково 35 депутатських мандатів.

Якщо відняти голоси Всеукраїнської партії трудящих (210 622), то за демократів, які не пройшли до парламенту по партійних списках, проголосувало 6 199 904 виборців. Саме ця кількість виборців була приплюсована в основному до активу КПУ, СПУ, СП, ПСПУ. Тобто, виборці голосували за одних, а мандати в основному отримали діаметрально протилежні за своєю програмою, ідеологією, метою і завданнями політичні партії. Отже, можна стверджувати, що воля виборців була грубо проігнорована.

Якби вибори проходили без встановленої 4% межі, то ліві здобули б 94 мандати, а ліво-центристи і право-центристи – 131 мандат, тобто на 37 мандатів у демократів було б більше.

Вибори за тільки пропорційною системою березня 1998 року дали інший результат: у лівих – 127 мандатів, а у ліво-центристів і право-центристів – 98 мандатів, тобто у демократів на 29 мандатів менше, ніж у лівих.

Таким чином, проігноровано волю виборців, до парламенту України не потрапили із числа партій і виборчих блоків аутсайдерів яскраві особистості, виборча система не сприяла не лише віддзеркаленню настроїв громадян, а й формуванню ефективної законодавчої влади. Це в свою чергу призвело до славнозвісної “спікеріади” по виборах керівництва парламенту, до протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади, а відтак до втрати часу по реформуванню нашого суспільства і до посилення ортодоксальних лівих у законодавчому органі влади.

Висновок напрошується сам по собі: в разі проведення виборів за пропорційною системою чи за пропорційно-мажоритарною слід зняти прохідний відсоток. Досвід минулої виборчої кампанії показав – у виборах до Верховної Ради України взяло участь 26,7 млн. громадян, а мандати дісталися лише тим, за кого проголосувало менше 17,5 млн. громадян. При розподілі мандатів не врахована воля 6 199 904 виборців, які віддали свої голоси демократичним партіям.

Після річної перерви днями був даний старт подальшому проходженню виборчого законопроекту у Верховній Раді України. Профільний Комітет з питань державного будівництва і місцевого самоврядування почав його постатейний розгляд, і вже перші спроби заблокувати цей процес не пройшли. Тобто проект реально буде рухатися через комітет, і можливо, що на наступній сесії ми зможемо винести його на розгляд Верховної Ради.
Кілька нюансів, що були пов’язані з ходом обговорення у комітеті.

Спроба провести через комітет проект Постанови Верховної Ради про неприйнятність законопроекту не вдалася. Така ж доля спіткала і комплекс дуже цікавих, але, як на мене, небезпечних поправок до існуючого Закону.

Тобто іде робота над законопроектом, що закріплює пропорційну систему виборів.

Конкретніше про це. Як вже говорилося, мажоритарна виборча система в умовах сучасної України є комплектом адміністративних впливів, можливостей для фальсифікації виборів і включення абсолютно невиборчих важелів.

Змішана виборча система поєднує у собі недоліки як мажоритарної, так і пропорційної виборчої систем.

Коли ж підходити до прийняття нового закону, що закріпив би пропорційну виборчу систему, то я постійно відстоюю ідею, що нам необхідно взяти з мажоритарної системи то єдине, що в ній є позитивного – безпосередній зв’язок депутата зі своїми виборцями.

Спроби провести такий варіант через комітет були. Але вони, на мою думку, містять ряд потенційних небезпек.

Пропонувалося запровадити своєрідний симбіоз пропорційної і мажоритарної систем. Парламент, сформований таким чином, працював би, але партії, що його формували б, мали б цілу низку серйозних проблем, пов’язаних з їх внутрішньою структурою.

Пропорційна виборча система нам найперше потрібна для структурування українського суспільства. Тому зняття 4-відсоткового бар’єру призведе до формування аморфного парламенту.

За сьогоднішніх політичних умов у нас є надія, що ми зможемо стимулювати створення політичних блоків. Але якщо ми не запровадимо пропорційної виборчої системи і не введемо досить високого загороджувального бар’єру, ми цю надію втратимо.

Це теорія. Якщо не говорити про практику, то, на мою думку, вибори 2002 року відбуватимуться за старим Законом. Дуже вже багато є в парламенті політичних сил, які не хочуть запровадження принципу обрання депутатів на пропорційній основі. На сьогодні такий принцип не влаштовує потужне губернаторське лобі. Не визначився з цього приводу і Президент.

Але якщо ми докладемо всіх зусиль, щоб законопроект, який внесений сьогодні у Верховну Раду, був добре опрацьований, можливо, той сценарій, який сьогодні намагаються розіграти, не спрацює. Я дуже на це сподіваюся.

Ще з 1993 року я однозначно виступаю прихильником пропорційної виборчої системи у багатомандатних виборчих округах з преференціями.

Але давайте звернемо увагу на таке. Починаючи з 1993-94 років, найбільше розмов точилося навколо виборчої системи. При цьому на другий план відходили процедурні моменти. Але чи правильно це? На мою думку, головне для нас – це демократія і справді демократичні вибори. Виборча ж система – похідне.

Але чи відбудуться колись в Україні демократичні вибори, якщо існує постійно діюча Центральна виборча комісія, яка фактично перетворилася на елемент у системі центральних органів виконавчої влади? Чи відбудуться демократичні вибори, якщо у нас відсутня вільна преса? Чи будуть вільними вибори, якщо у нас відсутнє реальне самоврядування?

Хотів би звернути вашу увагу і на такий факт. П’ять голів облдержадміністрацій є водночас і головами облрад. Така ж ситуація і у двадцяти двох районах. Згадайте, хто формує виборчі комісії. От вам максимальне об’єднання адміністративних ресурсів під час виборів.

Тому, говорячи про вибори, не слід забувати про цю адміністративну складову, яка, формально не відносячись до виборчого процесу, реально на нього може впливати.

Таким чином, давайте спробуємо в контексті удосконалення виборчого законодавства провести децентралізацію бюджетного процесу і унезалежнити місцеве самоврядування від місцевої влади. Це буде перший серйозний внесок у майбутні вільні вибори.

Далі слід звернутися до розв’язання проблем суміщення посад голів державних адміністрацій і голів рад та постійного функціонування Центральної виборчої комісії України.

Як бачите, демократія і демократичні вибори залежать не лише від виборчого закону. Тому слід вирішувати існуючі проблеми комплексно.

Проблема виборів до парламенту – це проблема не виборчої системи, а проблема великих політичних партій. Необхідна кількість членів правлячої партії має становити 200-250 тисяч. Так блок ХДС-ХСС у Німеччині об’єднує 800 тисяч членів, що дає йому змогу забезпечити представництво не лише в парламенті, а й в інших органах влади. Приблизно таку ж кількість членів об’єднують партії і в інших країнах. Тому в Законі “Про політичні партії” варто було б передбачити необхідну кількість членів не у 10 000, а хоча б у 100 000 осіб, для того, щоб така партія могла вважатись повноцінною. Діяльність партій в Україні, на відміну від багатьох інших держав, не спрямована на формування уряду і парламентської більшості; партії не готові взяти владу в свої руки, а тому нарікання на адміністративний ресурс вважаю перебільшенням, оскільки він стримує лівий електорат.

Як досягти того, щоб на виборах формувались великі виборчі блоки? Для цього необхідно закладати у виборчу систему такі параметри, які б дозволили перемагати саме великим політичним партіям. Наприклад, якщо вибори проводитимуться за нині існуючої виборчої системи, то необхідно, щоб партія в багатомандатному окрузі висувала список з 225 кандидатів, і кандидатів приблизно у 20-25% одномандатних округів, – тобто близько 280 кандидатів. Це дасть змогу електорату побачити партію, яка реально хоче брати владу в свої руки. Тому запровадження подібної норми, на мою думку, буде стимулювати об’єднання дрібних партій у великі виборчі блоки.

Проблема утворення великих політичних партій лежить не на рівні парламентських виборів, а, на мою думку, на рівні виборів до місцевих органів. Партії не мають опори на місцях, про що свідчить той факт, що з 200 000 депутатів місцевих рад лише біля 10 000 є членами політичних партій. Для того, щоб зміцнити позиції партій на місцях було б доцільно запровадити пропорційну систему місцевих виборів (за виключенням територіальних громад з населенням 3 000 і менше).

Необхідно також вносити й інші норми до виборчого законодавства, зокрема норму про заборону партій, діяльність яких носить антиконституційний характер; ряд норм, які б визначали взаємовідносини між самими політичними партіями. Взагалі, для пом’якшення відносин між політичними партіями, було б доцільно прийняти Кодекс поведінки політичних партій на виборах. Партії повинні також налагоджувати нормальні стосунки і за межами дії закону.

У контексті теми нашої дискусії хотілося б зупинитися на деяких проблемах.

Проблема перша: вибори 1998 року. У мене особисто і зараз існують сумніви щодо правильності підрахунку голосів (ЦВК майже добу не надавала даних про процес підрахунку голосів). Ці сумніви були підтверджені під час виборів Президента, коли на моє прохання (я був довіреною особою одного з кандидатів у Президенти) отримати доступ до центрального комп’ютера, до якого надходить інформація з місць, було отримано відмову. Усе це свідчить про відсутність контролю громадськості над ЦВК.

Друга проблема – загороджувальний бар’єр. Чому, наприклад, не дозволити партії, яка набрала 987 тисяч голосів і не подолала 4% бар’єр, об’єднатись з іншою партією, яка здобула 500 тисяч голосів і висунути своїх представників. Необхідно, щоб ЦВК надавала дозвіл партіям, які не подолали загороджувальний бар’єр, формувати одну чи кілька коаліцій (оскільки дозволено все, що не заборонено, а вибори згідно зі ст.19 Конституції України здійснюють громадяни).

Третя проблема – проблема виборчої системи. Необхідним є перехід до пропорційної виборчої системи, оскільки вона сприяє зменшенню впливу чиновництва на виборчий процес та концентрації представників партії влади в одній або двох великих партіях.

Четверта проблема пов’язана з Центральною виборчою комісією. У виборчому кодексі Молдови є стаття, яка передбачає формування складу ЦВК з 5 суддів Верховного Суду і представників від кожної політичної партії, причому діяльність цього органу є тимчасовою, що сприяє утворенню в ньому конкурентного середовища, а це в свою чергу збільшує її роль у виборчому процесі. ЦВК в Україні, на відміну від Молдови, відіграє слабку роль в організації виборчого процесу. Це певною мірою зумовлено тим, що у виборчому законодавстві не виписані норми про відповідальність членів ЦВК, а також тим, що конкурентне середовище в українській ЦВК відсутнє (всі рішення приймаються одностайно).

Необхідно також реформувати судову систему, визначивши у відповідних законах статус суддів з розгляду виборчих спорів.

Отже, ми повинні докласти максимум зусиль для того, щоб новий Закон про вибори був демократичним, а його зміст, Кримінальний, Адміністративний кодекси, Закон про судоустрій відповідали потребам громадян України.

Свій виступ хотів би зосередити на двох моментах. По-перше, хотілося б зазначити, що думка про те, що виборча система, яка ігнорує велику частину голосів виборців є недемократичною, хибна, оскільки практично всі системи ігнорують певну кількість голосів.

По-друге, слід сказати про те, що якщо Україна прагне до ефективної демократичної влади, то іншого шляху, крім зміцнення партій немає. Це зміцнення досягається високим загороджувальним бар’єром (бажано встановити навіть 5% замість 4% при чисто пропорційній системі). Зменшення кількості партій та їх зміцнення дасть змогу утворити стабільну більшість, яка б змогла шляхом реальної можливості долати вето Президента, зменшити вплив останнього на законодавчий процес.

Необхідно також додати, що навіть за повного збереження існуючої виборчої системи та нині діючого Закону, одну норму до нього необхідно внести обов’язково – норму про обов’язкове опублікування результатів голосування не пізніше, ніж через 2 години після закінчення підрахунку голосів. Це дасть змогу зменшити вплив адміністративного ресурсу на виборчий процес.

Хотілося б зупинитися на перевагах та недоліках конкретних виборчих систем.

По-перше, мажоритарна система спонукає до рішень тактичного змісту, скерованих на вирішення термінових проблем, зокрема, проблем певного регіону чи проблем, пов’язаних з підприємницькою діяльністю. Тому депутати, обрані в мажоритарних округах, прагнуть відстоювати інтереси свого регіону. Одночасно Верховна Рада орієнтована на вирішення загальнонаціональних проблем, а не проблем окремих регіонів. Тут і виявляється протиріччя між мажоритарною системою і компетенцією Верховної Ради. Тому на рівні виборів до Парламенту, на мій погляд, доречно було б застосовувати пропорційну систему, оскільки партії за своєю суттю представляють певну доктрину розвитку суспільства. На рівні обласної ради можна застосовувати змішану систему, на рівні районної ради – лише мажоритарну систему. Причому на всіх рівнях кандидати мають належати до певних політичних партій.

Що ж стосується проблем кількості політичних партій, то вона повинна визначатись як механізм бар’єру, так і іншими механізмами, які б стимулювали утворення потужних великих партій.

Я не хотів би дискутувати з приводу доцільності прийняття тієї чи іншої виборчої системи, однак хотів би зазначити, що при переході до іншої системи необхідно використати всі позитиви існуючої.

Не зважаючи на те, що в Бельгії використовується суто пропорційна система при виборах до парламенту, депутати репрезентують той регіон, де були обрані. Країна розбита на виборчі багатомандатні округи різного розміру, які висувають від 2 до 25 кандидатів. На мій округ припадало 7 мандатів (при загальній чисельності парламенту 150 депутатів). Причому виборець може проголосувати за одного чи декількох представників партій одночасно. Голосуючи за певного кандидата, виборець голосує за певну партію.

Говорячи про роль політичних партій, хотів би зосередити увагу на утворенні виборчих комісій. У Бельгії партії входять до складу виборчих комісій всіх рівнів, що має свої недоліки: представники партій замість того, щоб зосередити увагу на організації виборів, постійно дискутують один з одним. Не зважаючи на це, я вважаю, що участь партій у формуванні виборчих комісій сприяє забезпеченню законності і чесності виборів. Прозорість виборів та їх результатів є важливою при побудові демократичного суспільства.

З дозволу організаторів, я з початку висловлю декілька міркувань з приводу виборчої системи та місця політичних партій в ній, а вже потім перейду до місця політичних партій у виборчому процесі.

Коли ми говоримо про виборчу систему, ми мусимо пам’ятати те, що вибір тієї чи іншої системи не є питанням, слушною чи ні вона є, бо не існує неслушних виборчих систем. існують виборчі системи, доцільні в конкретних суспільно-політичних умовах, відповідні тим завданням, які стоять перед державою на певному етапі розвитку; і недоцільні, які не сприяють вирішенню конкретних завдань. Отже, коли ми говоримо про виборчу систему, треба подивитись, а які власне завдання постали перед нашою державою, перед суспільством, перед політичним процесом у нашому суспільстві.

На мою думку, першочерговим є питання встановлення пріоритету загальнонаціональних інтересів над будь-якими іншими: груповими, регіональними, особистими та ін. Адже йде мова про обрання загально-національного законодавчого органу в унітарній державі.

Зрозуміло, що повинно бути забезпечене представництво народу, бо Верховна Рада – це, насамперед, представницький орган, який обирається в умовах розділеного суспільства. Представництво всіх груп неможливе, але це не повинно призводити до загострення соціальних конфліктів.

І нарешті, перед нами стоїть завдання розробити таке законодавство про вибори, згідно з яким країна обере парламент, який буде працювати ефективно, бо питання ефективності роботи Верховної Ради є зараз досить болючим.

Якщо ми ще раз поглянемо на всі ці завдання, то побачимо, що більш доцільною є пропорційна система, бо, власне, саме вона дозволяє вирішити всі проблеми в комплексі і з мінімальними витратами для суспільства.

Під час обговорення в Комітеті варіанту закону на основі чисто пропорційної системи основними недоліками згаданого законопроекту було визнано порушення принципу прямих виборів та відсутність забезпечення представництва народу.

Я думаю, щодо принципу прямих виборів, – так то була чиста спекуляція, і жодного відношення до порушення цього принципу пропорційна система не має, це зрештою, загальновизнана світом річ.

Але щодо представництва народу, то тут треба, на мою думку, питання ставити так: власне, в якому ж випадку ми можемо сказати, що народ представлений? Це коли в парламенті представлена більшість голосів чи більшість політичних поглядів?

Мажоритарна система базується на обранні однієї особи. Але, як це зараз добре відомо, дуже часто побічні фактори визначають, котру особу обирають. Наприклад, впливовим є те, як ця особа одягається, як вона усміхається, як себе поводить і таке інше. Все це впливає на обрання людини, яка визначає політичний курс держави. Отже, проблеми політичного курсу, політичних поглядів, політичних цілей для рядового виборця при виборі особи, дуже часто відходять на другий план.

Коли йде мова про політичні партії, тоді вже не говориться про те, як одягається лідер політичної партії, бо мова йде про те, яка програма цієї партії, які цілі партія ставить перед собою, а це більш адекватно меті проведення виборів.

Якщо ми проглянемо ще раз результати виборів 1998 р., то отримаємо прекрасний матеріал для порівняння того, яка ж з двох систем забезпечує краще представництво. Наші виборці мали два голоси: один – за політичну партію, а другий – за кандидата в мажоритарному окрузі. Цікавим є те, що партії, які подолали 4% бар’єр, отримали 68% голосів, тоді як кандидати-мажоритарники, представлені сьогодні в парламенті, – від 30 до 35%. То за якою ж системою краще представлений народ?

Загалом за партії проголосувало 93%. Лише 7% відмовилися голосувати за партії, тобто, жодна партія їх не влаштовує. Я думаю, що це була власне відповідь тим, хто говорить, що наші партії є недостатньо розвинуті і недостатньо представляють інтереси народу. Ще раз підкреслюю, що 93% виборців вибрали собі партії, які представляють їхні політичні погляди.

Отже, закиди щодо партійного представництва, мовляв, це є партійне представництво, а не народне, або грунтуються на нерозумінні, що таке представництво, або є цілеспрямованою спекуляцією, яка має на меті загальмувати розвиток політичної структури як складової громадянського суспільства.

Нарешті, говорячи про ефективність роботи парламенту, необхідно зауважити, що значно легше сформувати конструктивну більшість в законодавчому органі, якщо мати справу з об’єднаним, структурованим його складом. Коли сили розпорошені, коли до парламенту обрано 450 самостійних, самодостатніх політичних одиниць, а такою є кожен депутат, обраний в мажоритарному окрузі, зробити це надзвичайно важко. Це є розпорошена Верховна Рада. Це є Верховна Рада атомізована. Коли ж там сидять представники політичних сил, які здатні до конструктивної дискусії, – це зовсім інша ситуація. Власне формування більшості у Верховній Раді цього скликання, я переконаний, є продуктом політичного структурування законодавчого органу.

Тепер перейдемо до розмови про місце політичних партій у виборчому процесі.

Перш за все я хотів би наголосити на тому, що основою участі політичних партій у виборах, так би мовити законодавчим підгрунтям цього процесу є стаття Конституції України 36, друга частина якої твердить, що політичні партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян та беруть участь у виборах.

Наявність такого положення не є притаманним виключно українській Конституції. Так, наприклад, існує положення німецького основного закону про те, що саме партії є проміжним механізмом між громадянином і державою, а також забезпечують вплив громадянина на державний механізм.

Більше за те, в німецькому конституційному праві навіть існує такий термін, як “партійна держава” – держава, в якій основна політична воля громадян виражається через політичні партії. Це не є порушенням демократії. Навпаки, це є серйозним розвитком демократії, тому, що кожен громадянин може знайти собі політичну партію, яка відповідає його поглядам, а у разі відсутності такої – спробувати її створити. Якщо ж виявиться, що його погляди не мають достатньої кількості прихильників, – навіщо ж тоді брати участь у виборах, якщо тих прихильників немає навіть на рівні ідеології?

Отже, місце політичної партії, як правового інституту політичної системи держави і суспільства, є визначеним Конституцією.

У виборчому процесі партії повинні мати кілька принципових завдань. Найбільшим і відповідальнішим з яких, на мій погляд, є номінація кандидата.

Навіть сьогоднішні противники пропорційної виборчої системи визнають, що право номінації кандидатів у мажоритарних округах повинно належати політичним партіям.

Чинне законодавство визначає трьох суб’єктів номінації: політичні партії, збори громадян, власне трудові колективи і самовисування кандидатів.

Трудові колективи, це взагалі ідея анахронічна і ніхто не може з певністю сказати, що це є. Це по суті – рудимент радянської системи. Думаю, що тепер його вже більше не буде.

Щодо самовисування, то це є дуже серйозна проблема. Досвід минулих виборів у мажоритарних округах, особливо в тих, в яких у боротьбу вступали 30 і більше кандидатів, переконує, в тому, що велика кількість претендентів лише відволікає увагу виборців від основних суперників. Більшість кандидатів становить, так би мовити фон, і про це говориться абсолютно відверто. Вони набирають кожен менше відсотка, а то й долі відсотка голосів виборців, але вони розсіюють увагу, не даючи можливості сконцентруватися на основних кандидатах, які дійсно здатні прийти до влади.

Тому право номінації, як правило, в усіх демократичних державах належить в першу чергу партіям, а в дуже багатьох – виключно партіям.

В країнах, де існують мажоритарні вибори, самовисування кандидатів, як правило, суттєво ускладнено, шанси обрання його є достатньо примарними, і більше за те, місце незалежного кандидата в парламенті є також достатньо незавидним.

Якщо надати право номінації політичним партіям, то чи обмежить це право громадянина на номінацію? Я думаю, що не обмежить. Справа в тому, що по-перше, партії мають право висувати не тільки своїх членів, а й позапартійних громадян, яких партія вважає достойними представляти її у вищому законодавчому органі; по-друге, існує ще такий важливий механізм, який на превеликий жаль у нас останнім часом зводиться до профанації – це механізм збору підписів на підтримку того чи іншого кандидата. Засадничо в суспільстві, де не допускається купівля підписів, де громадянин дорожить своїм підписом – це механізм участі виборця у номінації того чи іншого партійного списку або кандидата. Виборець має сказати , що цей список – достойний того, щоб балотуватися, а ця партія – не варта навіть його уваги. Сьогодні, через профанацію цього механізму, потрібно шукати інші шляхи вирішення проблеми великої кількості кандидатів у мажоритарних виборчих округах. На жаль, основна ідея, яка варта того, щоб її розглянути – це повернення до грошової застави. Хочу одразу зазначити, що введення майнового цензу є порушенням принципу загальності виборів.

Крім номінації, дуже важливою є участь політичних партій ще у двох складових виборчого процесу. Це агітаційна кампанія і контроль за свободою волевиявлення людей.

Як правило, ініціаторами агітаційної кампанії в першу чергу є суб’єкти номінації, тобто ті, хто висував кандидатів, ті їх підтримують і розкручують. Тому місце суб’єкта номінації є дуже важливим. Зрозуміло, що у партій існує більше як організаційних можливостей, так і можливостей із привернення уваги виборців до своїх кандидатів.

Найважливішим сьогодні у нас, як і у всіх молодих демократіях, є спостереження за виборами, забезпечення принципу вільних виборів. Якщо подивитися і проаналізувати результати останніх довиборів у Верховну Раду України, які пройшли у червні 2000 р., то можна побачити величезний вплив так званого “адміністративного ресурсу”. Я можу назвати принаймні один округ, де цей вплив майже вдалося нейтралізувати, – це 115 виборчий округ у м. Львів.

В цьому окрузі вдалося забезпечити повний контроль за виборчими дільницями, і я можу назвати принаймні два випадки, коли вдалося “зловити за руку” прямих фальсифікаторів. Ще в деяких випадках зафіксовано причетність членів виборчих комісій до спроб сфальсифікувати вибори. Був навіть випадок, коли на одній дільниці члени виборчої комісії проголосували за те, щоб визнати нечинними частину бюлетенів, на яких стояв підпис голови комісії. Це означає, що роль таких спостережень, за умови що вони проводяться не на одній дільниці, не в одному маленькому районі, а глобально, систематично, ще й зі взаємним повідомленням одне одного, є дуже значною, а забезпечити таке спостереження може лише організована політична сила, якою є партія. Отже роль політичних партій в забезпеченні контролю над свободою волевиявлення та забезпеченні принципу вільних виборів є надзвичайно великою.

Ще одна проблема, яка заслуговує на увагу, – це формування виборчих комісій. Так, наприклад, в проекті закону про вибори, який розроблено Центральною виборчою комісією, пропонується формувати виборчі комісії за ієрархічним принципом, тобто вища комісія створює нижчу. В принципі, добрим є те, що районні та міські Ради не братимуть участь у формуванні виборчих комісій, але виникає питання, кого вони представлятимуть, і хто їх контролюватиме, і хто, власне, контролюватиме контролера? Можна заглибитись в марксистські ідеї, але власне демократія полягає в тому, щоб дати громадськості право забезпечувати контроль. і тоді не треба контролювати контролера, бо є взаємний контроль між членами контрольного органу. Власне саме в цьому полягає ідея забезпечити представництво різних партій, різних суб’єктів номінації кандидатів в органи організації проведення виборів, тобто виборчих комісій.

Торкаючись питання фінансування виборчих кампаній і більш загальної теми фінансування політичних партій, я хотів би зазначити, що це питання дуже пов’язане з проблемою формування середнього класу в нашій державі. Важко сподіватися на те, щоби були абсолютно прозорими механізми фінансування політичних партій у суспільстві, в якому кожен громадянин є бідним. За таких умов джерела фінансування залишатимуться достатньо складними. Тому, на мою думку, запровадження щорічного аудиту політичних партій, як це пропонується в проекті закону про політичні партії, є передчасним. Навіть в демократичних суспільствах на таких проблемах часом “горять” відомі політичні діячі, тому не важко спрогнозувати, що введення подібного інструменту слугуватиме зброєю в руках влади проти політичних суперників та політичних партій, які вони представляють. Тим більше, що в нас існує досить багато проблем, які потрібно розв’язати перш ніж ми підійдемо впритул до згадуваної вище проблеми.

Підсумовуючи, я хотів би зазначити, що виборчий процес, який здійснюється на засадах демократії, на засадах вільних, прямих виборів просто вимагає участі в ньому багатьох організованих суб’єктів, якими є лише політичні партії. Тому усувати політичні партії з виборчого процесу означає зменшувати шанси демократії, зменшувати шанси формування громадянського суспільства.

Одразу скажу, що я спробую все-таки опонувати прихильникам пропорційної виборчої системи у цій залі.

Я прихильник “чистої” мажоритарної системи, причому такого класичного британського типу, де виборець має право обирати не лише депутата, а й прем’єр-міністра, міністрів. Але Україна не стала парламентською республікою, тому нам не “світить” можливість прямого обрання як майбутніх прем’єрів, так і міністрів у рамках загальної виборчої системи. Отже, будемо виходити з тієї ситуації, яку ми зараз маємо.

Я хотів би нагадати, що чинний закон про вибори народних депутатів був схвалений більшістю, що лише на якийсь десяток переважала необхідні 226 голосів. Цього компромісу було досягнуто лише за чотири місяці до початку виборчої кампанії. А остаточного свого вигляду закон набув лише за два місяці до виборів. Це дещо нагадує нинішню ситуацію, оскільки до виборів залишився рік і чотири місяці. Так от за рік і чотири місяці до виборів ми маємо спробу фактично зупинити впровадження нового виборчого закону, що закріплює пропорційну виборчу систему і був прийнятий у першому читанні, та “найважчий” комітет, який вже майже рік опрацьовує згаданий проект закону і потребує ще принаймні місяць на підготовку порівняльної таблиці до другого читання. Я хотів би також нагадати, що обіцянки підготувати порівняльну таблицю до проекту виборчого закону ми чуємо вже чотири місяці. Надходили навіть пропозиції замінити профільний комітет на комітет, що має досвід у подоланні подібних криз, наприклад, правовий. Але й ці пропозиції не пройшли. Тому нам доведеться ще місяць чекати, доки буде складено остаточний варіант порівняльної таблиці.

Тепер повернуся до теми виборчого закону. На мій погляд, суспільство зараз розділилося. Ті, хто не лівих поглядів, вважають, що головне завдання виборчого закону – зробити так, щоб до парламенту не пройшли крайні ліві, щоб перемогла партія, яку представляє та чи інша особа, а також максимально обмежити вплив виконавчої влади на вибори.

Але на мій погляд, кінцевою метою запровадження в наших умовах пропорційної виборчої системи є побудова демократичних інституцій в державі, зокрема, таких з них, як потужні політичні партії, які б своїми діями поставили виконавчу владу в рамки чинного законодавства. Бо чомусь же нікого не дивує, що губернатор Флориди агітує за свого брата, який виступає кандидатом у президенти США. Це вважається нормальним. і я також думаю, що головною є не проблема втручання виконавчої влади у виборчий процес, а те, наскільки законною є підтримка тієї чи іншої партії з боку високопоставлених посадових осіб. інакше виникає абсурдна ситуація, коли висуваються вимоги про партійність Президента, Прем’єр-міністра, інших посадових осіб України, але їм забороняється агітувати за ту чи іншу партію під час виборів. Це ж було б цілком нормальним явищем!

Наступне. На сьогодні висловлюються думки, що партії ні на що не здатні і тому не зможуть сформувати не тільки Центральну, окружні, а й навіть дільничні виборчі комісії. Останніх маємо 33 тисячі. Тому не зрозуміло, де партії візьмуть таку кількість людей, щоб організувати вибори. На мою думку, слід розділити функції громадського і партійного контролю за виборчим процесом. Партії дійсно повинні мати можливість формувати комісії всіх рівнів, а громадськість – чи то трудові колективи, чи громадські організації – можливість контролювати здійснення цього процесу партіями. Але слід враховувати і наші реалії. Я можу відверто сказати, що на сьогодні в Україні практично немає потужних партій, які могли б охопити всі 33 тисячі виборчих комісій. Навіть найчисленніші партії не змогли довести своєї спроможності зробити це, коли їм була надана така можливість під час кампанії виборів Президента України в 1999 році. З іншого боку, якщо ми не запишемо цю норму в закон, то ми отримаємо ситуацію, до якої нас штовхає ЦВК, яка воліє не підпускати партії до виборчої процедури.

Ще одна тема – фінансування виборчих кампаній. Якщо подивитися на порівняльні таблиці проектів законів про вибори, які подані, то виявиться, що найреальніші цифри щодо фінансування виборчих кампаній назвали представники Комуністичної партії. Називається цифра в 12 млн. гривень. Я думаю, що вона абсолютно нормальна і достатня. Але виникають питання. Скажіть, хто може бути пожертвувачем? Хто, крім фізичних осіб, погодиться підтримати партію, яка не користується підтримкою Президента. На мою думку, може виникнути ситуація, за якої ми так і не зможемо визначити, хто ж фінансував виборчу кампанію, оскільки бізнес на сьогодні більшою мірою є політичною сферою діяльності, ніж партійне будівництво. А тому “засвітитися” у тому, що ти фінансував ту чи іншу партію, небезпечніше для представника бізнесу, ніж для цієї партії. Саме тому, на мій погляд, слід закріпити особливу процедуру фінансування виборчих кампаній партій, за якої б доступ до відповідної інформації мали конкретні посадові особи. З іншого боку, розголошення цієї інформації було б неприпустимим з огляду на практику знищення бізнесу в Україні, який фінансував ту чи іншу партію.

Ще один важливий аспект. Маю на увазі порядок формування партійного списку. Є декілька методик, які пропонуються у виборчих законах або авторами різноманітних виборчих систем для того, щоб виборчий список формувався не виходячи з родинних або інших прихильностей керівника партії і вузького партійного керівництва, а з урахуванням різноманіття поглядів у партії, можливості представлення регіонів, політиків, які дійсно заслуговують на те, щоб працювати у парламенті. На мою думку, ми можемо закласти в законі такий механізм, який відсіє негативні моменти, про які я говорив.

Не менш важливою проблемою є й те, що ті, хто користувався прихильністю лідерів партій ще під час попередніх виборів, не потрапили до партійних списків у 1997 році. Тому, на мою думку, слід запровадити норму, яку вже запропонували у вигляді поправки до закону. Йдеться про внутрішньопартійну процедуру відкликання таких людей із виборчого списку у разі переходу їх із фракції у фракцію. Більше того, можна запровадити ще жорсткіше правило, за яким з’їзд партії мав би право приймати рішення щодо коригування списку. Бо ж не слід забувати, що фракція – це продовження партії, її можливість впроваджувати свою політику в парламенті. Я розумію, що ця норма для когось звучить як неприпустима, що відбір кандидатів повинен бути природнім, проходити через вибори. Але темпи розвитку українського суспільства, формування партій такі, що чекати, доки та чи інша людина буде підтримана на парламентських виборах, на мій погляд, – неприпустима розкіш для України. Звичайно, якщо ми дійсно хочемо, щоб виборче законодавство сприяло демократизації суспільства та створенню потужних політичних партій.

У мене ще абсолютно свіжі спогади з цих виборів. Вони відбулися недавно, і мені здається, що вибори 25 червня повинні для всіх нас стати застереженням, що ми не маємо права сьогодні постійно оглядатися на 1998 рік. Все те, що відбулося на практиці на тих виборах, і навіть там, де вдалося запобігти масовим фальсифікаціям, свідчить, що ми існуємо вже в абсолютно іншому суспільстві, де діють набагато жорсткіші, набагато неприйнятніші для нормального суспільства норми. Але все ж таки, оскільки ми в ньому є, то повинні на це оглядатися. Оскільки концептуальні питання я вже висловлював у першій частині нашої зустрічі, я би зараз хотів би поставити ряд тих питань, на частину з яких у мене і самого відповідей немає.

Ось починаються безпосередньо вибори, формуються виборчі комісії, формуються виборчі округи. При мажоритарних виборах це набагато суттєвіше, але й при пропорційних виборах межі виборчого округу, які будуть накриватися певною окружною виборчою комісією, теж досить суттєві. Хто сьогодні “нарізає” виборчі округи? Місцеві ради. Як вже сказав один з наших колег, проблема, коли голова ради і голова адміністрації все частіше і частіше суміщають свої посади, коли все більше і більше тут взаємовпливи, то практично можна говорити, що “нарізають” виборчі округи місцеві влади. Нічого не шкодить у даному випадку сформувати виборчі округи в такий спосіб, що в них зіткнуться безпосередньо внутрішні інтереси окремих дрібних національних груп, окремих соціальних груп. Перемішати позиції кандидатів, які раніше пройшли по цих округах на попередніх виборах. Коли на одному окрузі пройшов, скажімо, представник Руху, на сусідньому окрузі проходив представник, скажімо, партії “Реформи і порядок”, і коли ми раптом нарізаємо округи за зовсім іншою схемою, коли округи перекриваються і навіть відбуваються вибори за пропорційною системою, стикаються інтереси груп впливу, які були дуже сильні, скажімо Руху і ПРП, зводиться певний конфлікт, і я вам гарантую, що в цьому окрузі пройде представник СДПУ(о). Ось такий маленький нюанс. Він видається не вартим розгляду, але це реальний стан речей. Тобто з цих найменших дрібниць починається наша практика.

Формування комісій. Знаєте, дуже добре відпрацьований варіант законопроекту, поданий ЦВК; він передбачає ту міну сповільненої дії, про яку вже згадували. Вводиться ще одна інституція, ще одна проміжна виборча комісія, в якій партії повністю виключені. На цьому рівні можна робити що завгодно. Це є той темний тунель, в якому відбувається безчинство й беззаконня. Сьогодні на рівні дільничних чи окружних комісій ми ще можемо щось проконтролювати. Ми дуже мало можемо проконтролювати, що відбувається в ЦВК. Досить “зависнути”, планово “зависнути” одному комп’ютеру в ЦВК – і скачуть результати виборів на 3-4%. Ви знаєте, як це відбувалося під час виборів 1998 року, коли підтягували вверх одні партії, і коли принижували здобутки інших партії. Це не для кого не секрет, але довести нічого не можна. Все-таки деякий ступінь контролю, хоча би поверхово, є. Але коли створиться оцей темний тунель, ще одна інституція, де партії повністю юридично виключені, повірте мені, це вже буде повна фільтрація результатів виборів. Ми не дістанемо реального результату, який був насправді засвідчений бюлетенями виборців.

Безпосередньо хід самого голосування. Якщо ми допустимо, щоб партії не мали домінуючого впливу в формуванні дільничних виборчих комісій, то повірте, вибори будуть абсолютно однозначно сфальсифіковані. Ми у Львівському виборчому окрузі зафіксували понад 150 випадків, коли були спроби зробити дуже грубі фальсифікації. У більшості випадків щось довести було неможливо, але у 2-3 випадках люди були безпосередньо “спіймані за руки”. Але це було можливе тільки внаслідок того, що висування відбувалося від блоку політичних партій, щоб в кожній виборчій комісії і переважно на керівних посадах ми мали своїх представників. Саме безпосередньо група партій, потужний блок партій зможе проконтролювати такі вибори.

Що стосується подальших фаз самого проходження виборів. Виникають знову проблеми, які у виборчому законі часто бувають зовсім непроглянуті. і лише на самих виборах ми помічаємо цю “чорну діру”. Проходження безпосередньо протоколів виборчих комісій від самої комісії до комісії вищого рангу. У цей момент можуть відбуватися підміни протоколів та підміни виборчих урн. Запобігти цьому можна за умови негайної роздачі після закінчення підрахунку голосів протоколів і копій протоколів всім членам виборчих комісій, серед яких обов’язково мають бути представники конкуруючих партій. Не буде в даному випадку партій – не буде й справедливості.

Мені найважче виступати, оскільки я не є представником жодної політичної партії, а є членом громадської організації, яка займається передусім громадським контролем, громадським спостереженням за законністю проведення виборів. Значною мірою нам все одно, яка політична сила, партія, особа пройде на виборах, головне, щоб вона пройшла законно.

Я хотів би торкнутися кількох таких доволі важливих тем, про які вже було дещо сказано, але я хотів би деякі моменти заперечити. У першу чергу це стосується формування виборчих комісій. Звичайно, я був би абсолютно “за”, щоб домінували при формуванні комісій політичні партії, звичайно, це необхідно, але якщо проаналізувати методи і результати формування виборчих комісій політичними партіями, то побачимо, що, на жаль, партії не змогли сформувати виборчі комісії. По великій кількості виборчих дільниць, в першу чергу у сільській місцевості, не набиралося по вісім чоловік, які могли б працювати у виборчій комісії (вісім чоловік – мінімальний склад виборчої комісії). Тому, не ставлячи під сумнів необхідність домінування партій у виборчих комісіях, я дуже сумніваюся, що ці комісії можуть бути сформовані і зможуть працювати. Досвід показує, що дуже доцільно все-таки створювати централізовану систему виборчих комісій, тому що дуже важко, коли, скажімо, комісію формує рада, але та сама комісія має заслухати органи місцевого самоврядування з приводу того, як проходить підготовка до виборів у межах компетенції органів місцевого самоврядування. Це нонсенс, коли виборча комісія заслуховує орган, який її створив. Тому ми пропонуємо, щоб дільничні виборчі комісії створювалися не радами, а виборчими комісіями вищого рівня. Повинна бути відповідальність нижчої виборчої комісії перед вищою.

Що ж до контролю, то тут висловлюються різні думки вже протягом 4-х років. Чи мають право громадські організації брати яку-небудь участь у виборах? Якщо вони не матимуть такого права, то громадяни, які не є членами партій, просто не знатимуть, чи справді їхній голос був порахований чи ні. Тому я вважаю, що чим більше є спостерігачів на дільницях від політичних партій, від громадських організацій – тим краще, оскільки це сприяє відкритості і прозорості виборчого процесу.

І щодо таких дрібних, начебто, моментів, про які вже говорилося. Я маю на увазі фальсифікації і можливості їм запобігти. Їх можна дуже легко змінімізувати, якщо не повністю запобігти їм встановленням певних законодавчих норм. Одним з таких шляхів є опублікування результатів голосування у кожній виборчій дільниці в ЗМі протягом 2-4 днів. Таким чином, це дасть можливість всім тим, у кого є протоколи, звірити результати голосування з публікаціями в пресі, і якщо ці результати голосування відрізняються, то можна їх дуже швидко оскаржити у судовому порядку.

Сьогодні тут дискутувалося питання щодо несправедливості системи і питання, яка з них має бути більш конституційною. Я думаю, що тип виборчої системи є виключно питанням політичної доцільності і не може ніяким чином розглядатися з точки зору того, як вона відповідає нормам української Конституції. Будь-яка виборча система, на мій погляд, буде цим нормам відповідати, за винятком хіба що переходу до непрямої виборчої системи. інша проблема, яка сьогодні лунала – це яким чином запобігти зміні реальних результатів, настроїв виборців. Ситуація, коли виборець проголосував за “біле”, а записано “чорне” – це є дуже серйозна проблема і сьогодні це питання певною мірою вирішується тими нормами, які застосовувалися вже на виборах Президента України.

Коли йдеться про структуру виборчої комісії, то я думаю, що та вертикаль, яка сьогодні існує в законі “Про вибори Президента України” і, до певної міри, в чинному законі “Про вибори народних депутатів”, є цілком достатньою. На мою думку, в жодному разі не можна робити жорстку вертикаль виборчих комісій. існує право комісії вищого рівня переглядати рішення нижчої комісії, але тільки за умов оскарження, а не за власною ініціативою. Це є неприпустимий підхід.

Я вважаю, що доцільно буде законодавчо закріпити за членом виборчої комісії право висловлювати в протоколі окрему думку, на основі якої потім можна буде розпочати судовий процес про оскарження результатів виборів. Член комісії не може не підписати протокол, але висловити окрему думку – може.

Введення пропорційної системи змусить партії будувати свою інфраструктуру в кожній області, а також працювати над формуванням лідерів у всіх областях, щоб ці лідери могли настільки успішно репрезентувати партію, щоб вона мала певний авторитет в області, а отже, працювала на перемогу на наступних виборах.

Мені було дуже приємно почути таке розмаїття думок, які люди висловлювали сьогодні під час цього круглого столу. Було приємно також почути, що тільки сама виборча система або формування виборчої системи, ще не означає вирішення нагальних проблем, що стоять сьогодні перед політичними партіями в Україні.

Важливою була думка, про створення політичними партіями своїх сильних організацій на регіональному рівні, що сприятиме створенню потужних коаліцій, які будуть впливати на формування думки населення. На мою думку, в знак визнання цих зусиль, і тієї ролі, що відіграють вже політичні лідери в регіонах, для посилення впливу партій на розбудову громадянського суспільства, Верховна Рада може створити спеціальний фонд, кошти з якого спрямовувалися б на подальше вивчення ситуації.

В Канаді, наприклад, існує така система. Якщо кандидат зібрав 15% голосів виборців, то конкуренти мусять повернути йому половину коштів, затрачених на кампанію. Тобто в Канаді існує чітка система, яка лімітує ті можливості і ресурси, які може використати та чи інша партія під час виборчої кампанії. У нас також існує чітка система надання партії можливості безкоштовно рекламувати свою діяльність, і обсяги такої допомоги залежать від кількості місць, що партія займає у парламенті. існує також система надання рекламних послуг партіям за кошти, але обсяги таких витрат є законодавчо фіксованими. Цікавим є те, що під час виборчої кампанії, кожна телевізійна компанія повинна надати можливість кожній політичній партії рекламувати себе в певному обсязі ефірного часу. До того ж вартість рекламних послуг для політичних партій повинна бути найнижчою серед інших рекламних послуг.

Закінчуючи, я хотів би подякувати всім Вам дуже щиро за те, що Ви взяли участь і що були свідками цієї дискусії, а також тим, хто безпосередньо дискутував з питань участі та ролі політичних партій у виборчому процесі. Також я хотів би подякувати ігореві Когуту – голові громадської організації “Лабораторія законодавчих ініціатив” за ту допомогу і ту організацію, яку ми відчули сьогодні.

Із свого боку я теж хотіла би подякувати всім учасникам круглого столу. Погоджуюся з Томом в тому, що дійсно ми почули розмаїття цікавих думок, поглядів, які висловили сьогодні наші учасники. Я сподіваюся, що наслідком нашого подальшого діалогу будуть якісь подальші заходи, які дозволять цим думкам, висловленим сьогодні, трансформуватися в якісь конкретні пропозиції по реформуванню законодавства. Дякую.

Існування будь-якої держави як політичної організації суспільства передбачає наявність визначеної політичної волі та інтересів носія державної влади – народу. Демократичний розвиток держави, становлення громадянського суспільства вимагає належного формулювання, відображення і представлення численних політичних інтересів, що існують і справляють так чи інакше помітний вплив на суспільне життя.

Функція політичного представництва покладається на партії. Саме партії покликані об’єднувати громадян навколо проблем загальнодержавного розвитку, формувати суспільну думку стосовно шляхів забезпечення поступу до того чи іншого ідеалу суспільного та державного життя. Тому стан розвитку партійної системи чітко відображає ступінь забезпечення політичної, економічної, культурної та інших форм багатоманітності цього життя, а отже, і рівень розвитку демократії в країні.

В усьому світі метою і водночас способом реалізації партіями своїх функцій є боротьба за владу. Єдино прийнятним шляхом її здобуття може бути участь у формуванні державних органів через вибори. і оскільки рівень розвитку партійної і політичної системи в цілому безпосередньо залежить від розвитку таких інститутів, як виборча система та виборче право, питання удосконалення відповідного законодавства у напрямку підвищення ролі партій важливе і актуальне. Особливо, зважаючи на наближення парламентських виборів і потребу формування за їх результатами відповідальної і стабільної парламентської більшості на партійній або, принаймні, ідейній основі.

В зарубіжних країнах роль політичних партій на усіх етапах виборчого процесу може бути різною. Основними факторами, що визначають роль політичних партій, є насамперед встановлений у тій чи іншій державі тип виборчої системи, рівень стабільності політичної системи, авторитет партій у суспільстві, законодавчі обмеження та низка інших чинників. Для більш докладного аналізу проілюструємо роль політичних партій у виборчому процесі на прикладі окремих країн.

Сполучені Штати Америки
Республіканська та Демократична партії США відіграють величезну роль на всіх етапах виборів; причому їх вплив на виборчий процес є вищим, ніж у будь-якій державі світу. Це зумовлюється низкою факторів. По-перше, двопартійна система США, яка формувалась майже століття, не залишає жодних шансів незалежним кандидатам. По-друге, особливістю США у порівнянні з іншими державами є той факт, що більшості виборців притаманна тривала вірність певній політичній партії, голоси за кандидатів від якої вони віддають (саме завдяки цьому члени Конгресу найчастіше обираються повторно і обіймають свої посади десятиліттями, адже більшість з їхнього округу підтримує одну партію). По-третє, республіканці і демократи, управляючи державною машиною, створили такі виборчі правила, які працюють на користь великих партій: наприклад, згідно з виборчим законодавством штату Пенсільванія, включення кандидату можливе лише за умови, якщо кількість зареєстрованих членів цієї партії буде не меншою, ніж 99000 осіб. По-четверте, федеральний Закон про виборчу кампанію наділяє більші партії додатковими пільгами, включаючи громадське фінансування виборчих кампаній. З усього зазначеного випливає, що партії відіграють величезну роль на етапі висування кандидатів. Незважаючи на те, що виборче законодавство дозволяє кожному громадянину висунути свою кандидатуру на виборах, практично всі, як і у Великобританії, кандидати висуваються політичними партіями. Від партій, які входять до складу легіслатур штатів, залежить і порядок реєстрації виборців, оскільки саме легіслатури визначають цей порядок.

Необхідно зазначити, що раніше партії впливали навіть на нарізку округів, яка проводилась на рівні штатів, партія, що мала більшість голосів у легіслатурі штата, фактично мала можливість нарізати округи так, щоб забезпечити перемогу своїм кандидатам на виборах (щоправда, практика джерімендерінгу припинилась у 1962 році після відповідного рішення Верховного Суду). Великою є роль демократичної та республіканської партії і на етапі проведення передвиборної агітації.

Великобританія
Сформована протягом трьох століть двопартійна система Великобританії, величезний авторитет Консервативної та Лейбористської партій у суспільстві зумовлюють значну роль політичних партій на різних етапах виборчого процесу.

Актом про народне представництво передбачена досить проста процедура висування кандидатів, типова для всіх мажоритарних систем: особа, яка виявила бажання бути обраною до Палати общин, повинна подати заяву, підтриману 10 виборцями, і внести виборчу заставу розміром п’ятсот фунтів. Проте, як свідчить практика, більшість кандидатів висувається не самостійно, а політичними партіями: в міських агломераціях – до 90 відсотків кандидатів, а незалежні кандидати висуваються в основному в сільській місцевості, хоча й там їх частка досить незначна, оскільки в сільських округах населення голосує переважно за лейбористів. Отже, партії відіграють велику роль на етапі висування кандидатів.

Вагому роль відіграють політичні партії Великобританії і під час проведення передвиборної агітації. По-перше, вони здійснюють фінансування агітаційної роботи. По-друге, комітет з політичного мовлення, сформований з представників Brіtіsh Broadcasting Company, Незалежного управління з телерадіомовлення і, що важливо, представників парламентських партій, розподіляють ефірний час для ведення агітації. Як правило, найбільше часу виділяється лейбористам і консерваторам (вони ділять його порівну), ліберальні демократи і соціал-демократи мають половину ефірного часу вищеназваних партій. Виділення ефірного часу для незалежних кандидатів взагалі не передбачено.

Слід також зазначити, що партії контролюють призначення додаткових виборів (тобто виборів депутатів замість вибулих) оскільки ініціатива їх проведення належить партійному батогу, що дозволяє відстрочити їх проведення, якщо партія в цьому зацікавлена.

Про вагому роль політичних партій у проведенні виборів свідчить і розподіл місць у Палаті общин: в 1997 році 165 місць отримала Консервативна партія, 419 – Лейбористська, 46 – Ліберальна, 29 мандатів поділили регіональні партії (при загальній кількості місць в Палаті общин – 659). Тобто незалежні кандидати не отримали жодного місця.

Франція
Вибори до Національних Зборів Франції детально регулюються нормами Виборчого кодексу (Розділ 2), проте, якщо тлумачити цей акт буквально, можна прийти до висновку, що партії не відіграють значної ролі при проведенні виборів: партії не входять до складу виборчих органів, кандидати висуваються самостійно, участь партій у проведенні агітації Кодекс не регулює. Однак необхідно зазначити, що досить стабільна багатопартійна система та мажоритарна система виборів у два тури значно підвищують роль партій у виборчому процесі. В умовах багатопартійності в першому турі розподіляється незначна кількість мандатів. Перед початком другого туру відбувається блокування партій (можливість блокування допускається виборчим законодавством); зблоковані партії висувають у якості кандидата того, хто в першому турі здобув найбільшу кількість голосів, знімаючи всі інші кандидатури. Таким чином, можливість отримати мандат за наслідками голосування у другому турі для незалежних кандидатів і представників дрібних політичних угрупувань зводиться до мінімуму. Тому, хоча Виборчий Кодекс встановлює як форму висування кандидатів лише самовисування, фактично майже всі кандидати висуваються політичними партіями (цьому сприяє також і той факт, що переважна більшість виборців віддає свої голоси за кандидатів від 3-4 найбільших партій, зокрема голлістів та соціалістів). Тому роль останніх на етапі передвиборчої агітації величезна.

Німеччина
В Німеччині участь партій у виборчому процесі є значною, що зумовлюється формуванням Бундестагу за змішаною виборчою системою і двопартійністю (блок ХДС/ХСС та СДПН (щоправда, велика роль належить Вільній демократичній партії, яка, маючи порівняно невелику кількість мандатів, впливає на формування парламентської більшості).

Згідно §18 Федерального Закону про вибори, кандидати висуваються політичними партіями або виборцями (у виборчих округах); земельні списки, зрозуміло, можуть висуватись виключно політичними партіями. При цьому кандидатури осіб, що висуваються партіями, повинні бути попередньо схвалені на партійних зборах. На зборах визначається і черговість кандидатів у земельних списках. Що ж стосується виборів у одномандатних округах, то й там роль партій при висуванні кандидатів є величезною, про що свідчить той факт, що більшість кандидатів, як і у Великобританії та Франції, висувається саме партіями (зокрема ХДС/ХСС, СДПН тощо).

На відміну від Великобританії та Франції, Федеральний закон про вибори допускає участь партій у роботі виборчих органів (за §9 Закону призначення засідателів у виборчі органи здійснюється з урахуванням інтересів партій. Жодних обмежень щодо участі партій в роботі виборчих органів не встановлено).

Звичайно, вагомою є роль політичних партій і під час проведення агітаційної компанії, оскільки остання фінансується за їхній рахунок. В той же час позапартійні кандидати фінансують свою агітаційну компанію власним коштом.

Польща
Пропорційна виборча система, за якою формується Сейм Польщі, сама по собі зумовлює значну роль партій у виборчому процесі.

По-перше, партії впливають на формування складу комісій виборчих дільниць (відповідно до Закону про вибори до Сейму, рада гміни, формуючи склад дільничної комісії, враховує рекомендації, зокрема, виборчих комітетів партій).

По-друге, партії складають обласні списки кандидатів, висувають обласні списки та всепольський список кандидатів.

Суттєво підвищує роль політичних партій на етапі висування кандидатів і встановлена Законом можливість блокування партій, які створюють з метою висування кандидатів спільні виборчі комітети.

Зрештою, політичні партії здійснюють фінансування виборчої кампанії своїх кандидатів, в тому числі залучають кошти виборців з метою наповнення виборчих фондів.

Угорщина
Роль політичних партій у виборчому процесі визначається мажоритарно- пропорційною системою та багатопартійністю. Той факт, що в Угорщині існує досить велика кількість політичних партій, жодна з яких не має підтримки більшості населення, частково зумовлює зменшення впливу партій на виборчий процес. Крім того, формування більшої частини угорського парламенту (176 членів з 386) за мажоритарною системою абсолютної більшості сприяє певній незалежності кандидата, оскільки результати виборів більше залежать від його персональних якостей у поєднанні з фінансовими можливостями.

Проте не слід забувати про той факт, що 152 депутати обираються за пропорційною системою (при чому, відповідно до Закону про вибори членів парламенту, територіальні списки та національний список кандидатів висилаються виключно партіям). Партії можуть також висувати кандидатів в індивідуальних виборчих округах.

Представники партій можуть входити до складу виборчих органів (Закон прямо передбачає таку можливість). Все це певною мірою збільшує роль політичних партій під час виборів, однак все ж таки вона є значно меншою, ніж роль партій, наприклад, у Великобританії, Франції та Німеччині.

Болгарія
Якщо говорити про роль політичних партій у виборчому процесі в Болгарії, то слід відзначити, що вона є досить вагомою, що пов’язано з пропорційною системою виборів до Народних Зборів. Важливим фактором у зростанні значення партій під час проведення виборів є той факт, що останнім часом спостерігається тенденція до двопартійності. Хоча, як і в Україні, кількість політичних партій в Болгарії дуже велика, проте лише три з них представляють більшість виборців і є серйозною політичною силою (йдеться про Рух за права і свободи, Болгарську соціалістичну партію і Соціально-демократичний союз).

Оскільки вибори, як зазначалось, проводяться за пропорційною системою, то, зрозуміло, на етапі висування кандидатів партії мають величезне значення, оскільки володіють монопольним правом висування списків кандидатів.

Члени регіональних виборчих комісій призначаються за пропозиціями політичних партій.

Як і у всіх інших країнах, партії Болгарії відіграють велику роль: забезпечують організаційну, фінансову, інформаційну підтримку кандидатів.

Литва
Закон “Про вибори до Сейму” 1992 року визначає роль політичних партій у виборчому процесі. Необхідно зазначити, що партії в Литві відіграють велику роль не лише на середніх стадіях – висування кандидатів, здійснення агітації тощо – а й на інших етапах виборчого процесу. Так, стаття одинадцята Закону передбачає, що партії та громадсько-політичні організації, які беруть участь у виборах, мають право рівного представництва в усіх виборчих комісіях (включаючи і Центральну виборчу комісію).

Що стосується етапу висування кандидатів, то відповідно до статті 13 Закону, партії висувають кандидатів в депутати Сейму в одномандатних та багатомандатних округах, забезпечуючи своє право на участь у виборах підписами щонайменше 1000 виборців. В умовах формування в Литві стабільної багатопартійної системи, роль партій зростає. Цьому сприяє передбачена статтею 34 можливість блокування партій, які можуть об’єднувати списки своїх кандидатів.

Законом передбачено і роль партій під час агітації. Слід відзначити, що законодавство Литви зрівнює у статусі кандидатів від партії та незалежних кандидатів, надаючи їм приблизно однакову кількість ефірного часу (порівняємо з Великобританією!). Партії здійснюють також контроль над роботою виборчих комісій і можуть оскаржувати не лише результати голосування, а й будь-які інші рішення будь-якої з комісій.

Російська Федерація
У Росії політичні партії не відіграють такої значної ролі під час виборів, як у країнах Західної Європи. Це може бути пов’язано з тим, що партійна система Росії ще є недостатньо сформованою, велику роль у політичному житті відіграє використання адміністративного ресурсу. Рівень впливу партій на виборчий процес зумовлюється ще й наявністю, окрім інших факторів, змішаної виборчої системи, за якою формується Державна Дума. Вплив політичних партій прослідковується, як правило, на етапах висування кандидатів та проведення агітації.

Що стосується висування кандидатів, то відповідно до Закону “Про вибори депутатів Державної Думи Російської Федерації” (ст.ст. 36, 37) висування кандидатів у одномандатних виборчих округах проводиться на з’їзді виборчого об’єднання; федеральний список висувається виборчим об’єднанням на його з’їзді. Як бачимо, Закон ніяк не вирізняє роль політичних партій на цьому етапі, зрівнюючи їх у правах з іншими об’єднаннями громадян.

Окремо слід відзначити роль політичних партій у формуванні виборчих органів. Так, за ст.17 Закону, виборче об’єднання чи виборчий блок мають право призначити одного члена ЦВК з правом дорадчого голосу. При формуванні окружної, територіальної та дільничної комісії Закон передбачає необхідність урахування пропозицій політичних партій.
Як і в інших державах, партії відіграють велику роль у фінансуванні агітаційної компанії своїх кандидатів.

До проблеми вирішення процедурних питань у виборчому законодавстві 
Причина того, що в цілому світі парламенти з добре розвиненою структурою і остаточно оформленими парламентськими нормами мають широкі повноваження, полягає переважно у суспільному визнанні їх ролі як зібрань, які виражають волю народу. Демократичні вибори парламентарів повинні стати виявом довіри до цих людей з боку їхніх виборців. Активні й добре поінформовані виборці не лише слідкують за тим, аби їхній депутат відповідав за свої дії, але й надають йому суттєву підтримку у виконанні депутатських обов’язків 1.

Аналіз виборчого закону не може бути об’єктивним та успішним, якщо не виходити з деяких принципових положень. Перше з них стосується самого підходу до поняття демократії. Якщо спробуємо осягнути її сутність крізь призму виборів органів влади чи високих посадових осіб, то мусимо погодитися: істинна демократія існує не тоді, коли люди вільно роблять вибір, а тоді, коли цей вибір робиться за наявності такого обсягу інформації, який був би достатнім для адекватного вибору. З цієї точки зору вибори абсолютно демократичними ніколи бути не можуть, але прагнути їх тим більше є необхідним шляхом створення відповідних умов для повного та об’єктивного інформування виборців.

Друге положення випливає з психологічного стану нашого суспільства, менталітету виборців та керівного прошарку у державі знизу догори. Мається на увазі факт: значна частина нашого електорату є недостатньо політично “підкована”, проявляючи повне незнання діючих політичних партій. Наш керівний прошарок (начальники різних рівнів) дещо розгубився в умовах кризового хаосу, але його морально підтримує одна властивість, набута за часів старого режиму: вони не люблять, коли громадська думка бодай чимось не збігається з їх власною. і вони навчилися робити все дозволене і недозволене, щоб позиція громадськості з їх власною позицією не розбігалася.

Нарешті, третє положення викликане глибокими суперечностями, які існують у суспільстві. Йдеться про суперечність між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між політичними силами різних орієнтацій. В інших державах уряд, як правило, формує політично об’єднана парламентська більшість, яка проводить свою політику через свій уряд. У нас досі коїться щось незрозуміле. Ясно лише, що виконавча влада “згори донизу” вибори без активної уваги і опіки не залишить. Що стосується політичних сил, то характер розбіжностей між ними є дуже відмінним від тих, що характеризують західні країни. Сперечаються про те, чи бути Україні справді самостійною державою, чи знову повернутися до складу Росії під новою назвою “Слов’янский Союз”, чи бути її економіці капіталістичною, чи соціалістичною. Тобто ми маємо справу з позиціями діаметрально протилежними, принциповими, що мають історичну вагу. За такі речі багато людей були б готові воювати, а не тільки обманювати один одного на виборах.

Комісія Верховної Ради з питань правової політики та судово-правової реформи, врахувавши пропозиції від виборців, Центрвиборчкому, політичних партій, Асоціації народних депутатів України попередніх скликань Верховної Ради, пропонуючи до розгляду проект Закону України “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року, внесла ряд істотних змін щодо процедури виборчого процесу. Йдеться насамперед про скасування норми висунення кандидатів у депутати від трудових колективів, про значне збільшення кількості підписів на підтримку кандидата в депутати (від 300 до 2000), про багаторазове збільшення грошової застави при реєстрації кандидата у депутати (десять неоподатковуваних мінімумів від кожного кандидата), про ліквідацію порогу кількості виборців, що взяли участь у виборах, для визнання виборів такими, що відбулися (вибори відбуваються за будь-якої явки виборців); про запровадження замість негативного (шляхом викреслення) позитивного голосування (шляхом позначки “плюс”); про застосування виборчих бюлетенів з контрольними відривними талонами, на яких ставлять свої підписи виборець та член дільничної комісії; про обрання депутатів на основі відносної (а не абсолютної) більшості голосів (обраним вважається той, хто набрав найбільше голосів), що ліквідує потребу у повторних виборах.

Сказане вище дає доволі добру уяву про масштабність та серйозність змін у виборчому законодавстві, які пропонуються. З повним правом можна твердити, що всі ці зміни є мотивованими, доволі добре обірунтованими власною та світовою практикою. Тому є підстави вважати, що вони мають прогресивний та позитивний характер, хоча деякі нововведення все одно викликають сумніви.

Насамперед йдеться про норму, згідно з якою вибори визнаються такими, що відбулися, за будь-якої активності виборців, та норму, яка визнає обраним депутатом того, хто виборов просту більшість голосів. Тут можуть бути запропоновані інші варіанти. Наприклад, у російському виборчому законі допускається явка не менше двадцяти п’яти відсотків занесених до списку виборців. Таким чином, може бути запропоновано обумовити перевагу у голосах, необхідну для обрання депутатом, якимись конкретними порогами чи межами. Проте такі пропозиції, навіть якщо вони “пройдуть”, не матимуть принципового, точніше, практичного значення. Такі зміни до Закону хіба-що можуть ускладнити та продовжити вибори, збільшити витрати на їх проведення, і, що вже принципово важливо, нейтралізувати демократичну, правову новелу, згідно з якою вибори є не обов’язком громадян, а їх правом.

Наведені вище нові законодавчі норми стосуються вдосконалення виборчої системи та деяких виборчих механізмів і процедур. Проте в цілому процедурна частина виборчого закону вимагає глибшого аналізу, бо саме процедури покликані забезпечити за будь-якої виборчої системи демократичність виборів та відповідність результатів виборів реальному волевиявленню виборців, унеможливити порушення виборчого законодавства, які є для нашого суспільства надто характерними і поширеними. У цьому зв’язку мусимо ще раз повернутися до основних вихідних положень, викладених раніше. Йдеться про те, що виборці мають бути забезпечені достатньою інформацією, політичні противники мають бути позбавлені можливості вести нечесну, некоректну і нерівну боротьбу між собою, а шановні начальники в селах, райцентрах, містечках і містах мають бути надійно позбавлені можливості впливати своєю начальницькою спритністю на агітаційний процес, на голосування та підрахунок голосів, на визначення результатів голосування.

Важливою проблемою з позиції зазначених положень є проблема формування виборчих комісій. За нині чинним Законом Голова, заступник Голови, секретар та всі члени ЦВК призначаються Верховною Радою за поданням Президента. Подібний порядок формування ЦВК (з пріоритетними правами Президента) характерний для багатьох країн Східної Європи, наприклад, п.2 ст.29 болгарського Закону “Про вибори членів національної асамблеї, членів муніципальних Рад та мерів” від 20 серпня 1991 року закріплено, що Центральна виборча комісія призначається Президентом Республіки після консультації з політичними силами щонайменше за 50 днів до виборів. Про представників від партій та блоків, бодай з правом голосу, тут, на жаль, нічого не говориться. Що стосується окружних виборчих комісій, то їх керівники та вісім рядових членів призначаються відповідно головами обласних та міських державних адміністрацій. При цьому не менше половини рядових членів окружної комісії обов’язково мають бути включені як представники політичних партій чи блоків, якщо останні цих представників подадуть. Безперечно, таке положення відповідає потребам часу, оскільки сприяє посиленню контролю за ходом виборчого процесу саме політичними партіями як представниками різних суспільних верств. Крім того, таке формулювання покладає відповідальність на політичні партії під час виборчої кампанії, що певним чином дисциплінує процес боротьби за владу. Дільничні виборчі комісії утворюються окружними комісіями за поданням голови районної адміністрації з урахуванням пропозицій від регіональних органів політичних партій. Тут слово “обов’язковим” у тексті не вжито. А шкода, бо саме на тисячах дільниць реально обирається парламент, і саме тут кояться беззаконня.

Серйозна основа для суперечок і непорозумінь закладена нормою про кількість рядових членів окружної комісії (вісім), з яких не менше половини мусять бути від партій. А якщо тих партій декілька чи взагалі багато? Сказане свідчить про необхідність удосконалення норм, що стосуються участі представників партій у виборчих комісіях усіх рівнів: Центрвиборчкомі, окружних та дільничних. Взагалі, створюється враження, що виконавчій владі, точніше, її головам на місцях, надані необірунтовані права у формуванні комісій: найвищий місцевий начальник завжди матиме “свого” голову комісії. Адже вибір голови комісії зовсім нічим не обумовлюється, навіть юридичною освітою; він ніким не рекомендується і не обирається. Є думка, що ця справа є серйознішою, ніж це може здатися на перший погляд, особливо з огляду на те, що наші голови адміністрацій вміють не тільки голів комісій призначати, але й збирати наради всіх їм підлеглих начальників та інструктувати їх щодо того, кого слід, а кого не слід обрати до Верховної Ради. Адже таких фактів є безліч. Якщо голова комісії “свій”, підлеглі начальники “свої”, то і депутат мусить бути “своїм”. Очевидно, слід знайти можливість повернутися до норм, згідно з якими голови виборчих комісій обиратимуться радами за поданням голів відповідних адміністрацій. Важливо було б запропонувати і такий варіант: голови комісій призначаються судом. Непоганою була б практика обирати членів виборчих комісій на засіданні рад шляхом голосування пакетом на основі певних квот від партій і громадських об’єднань. Досить цікавою у цьому аспекті є румунська практика, де ст. 24 Закону “Про вибори до палати представників та Сенату” від 15 січня 1992 року встановлено, що ЦВК складається з 7 суддів Верховного Суду й 16 представників партій, політичних організацій та блоків, що беруть участь у виборах; при цьому протягом 24 годин з моменту призначення саме судді обирають шляхом таємного голосування президента, який стає Президентом Центральної виборчої комісії. На нашу думку, такий метод формування ЦВК є найбільш об’єктивним, оскільки не надає переваг ані законодавчій, ані виконавчій гілці влади і одночасно дає можливість також і представникам партій контролювати хід виборчої кампанії. Дивує та обставина, що наш Закон про вибори, пропонуючи, щоб половина членів центральної та окружних комісій були юристами, не ставлять такої вимоги до голів комісій та їхніх заступників. Не передбачає Закон й ротації голови комісії у окремих випадках, наприклад, коли кандидатом у депутати стає його родич або безпосередній керівник, тощо. Удосконалення закону у згаданому напрямку ускладнить його підготовку, але зробить реальнішою його демократичність.

Закон передбачає, що списки виборців складаються виконавчими комітетами міських, селищних та сільських рад. Ці списки мають бути постійними, але мусять уточнюватися щорічно і безпосередньо перед початком виборчої кампанії та подаватися для загального ознайомлення не пізніше, як за 30 днів до виборів. Якщо взяти до уваги, що перемога на виборах визначатиметься простою більшістю голосів, тобто навіть більшістю в один-два голоси, список має бути абсолютно точним. А тим більше, коли буде все-таки встановлено якийсь поріг для явки виборців або переваги в голосах. Тим часом у законі механізм уточнення списків взагалі відсутній, хоча природні демографічні коливання можуть відбуватися у значних розмірах. Йдеться про приїзд, виїзд, смерть, набуття повноліття, фактичне проживання не за місцем прописки тощо. Цілком справедливо було б передбачити, що в особливих випадках (наприклад, коли не вистачає декількох голосів для визнання виборів такими, що відбулися), суб’єкти виборчого процесу мають право на уточнення списків на день голосування.

Законом про вибори визначено, що для реєстрації кандидатом у депутати необхідно подати декларацію про доходи за попередній рік. Проте це нічого не дає виборцям, бо не передбачено публікації декларації у пресі чи її оприлюднення в інший спосіб та зовсім не дає уявлення про те, якою власністю володіє потенційний депутат.

Викликає подив та обставина, що в Законі нічого не говориться про заборону використання кандидатом свого службового становища. Оскільки прецеденти зловживань такого роду на минулих виборах були масовими, згадану норму бажано не лише залишити, а й чітко регламентувати, що потрібно розуміти під зловживанням службового становища, наприклад, використання службового транспорту, матеріально-технічних ресурсів підприємств, службової підлеглості співробітників і т. ін. У Законі записано: “Не допускається участь державних установ, органів місцевого самоврядування, членів виборчих комісій у передвиборній агітації”. Тут краще було б додати “та їх керівників”. Останнім слід у тексті заборонити проводити виробничі, службові наради з розглядом на них питань виборів. Необхідно передбачити санкції за порушення цієї норми. Разом з тим закон повинен зобов’язати керівників установ, підприємств, організацій незалежно від форми власності забезпечувати рівні умови для зустрічі кандидатів з колективом.

Проблема рівності можливостей для всіх кандидатів у депутати є дуже складною. Вона пов’язується в основному з питанням фінансування передвиборчої агітації та використанням засобів масової інформації. До цього Закон обмежував виборчий фонд кандидата кумедною сумою, у зв’язку з чим її мало хто дотримувався. Зараз виборчий фонд не обмежується. Обмеження стосуються лише окремих внесків фізичних та юридичних осіб (до 100 неоподатковуваних мінімумів заробітної плати). Такий підхід можна лише вітати, особливо маючи на увазі те, що Закон дозволяє використання коштів на виборчу кампанію лише з виборчого фонду кандидата та передбачає оприлюднення у пресі відомостей про доходну частину фонду не пізніше як за два дні до виборів і вимагає від кандидатів фінансового звіту за зроблені витрати.

Етика виборчої кампанії головним чином пов’язана з фінансуванням виборчих кампаній кандидатів. існує багато прикладів, коли кандидати використовують виборчі фонди з корисливою метою. У деяких країнах існує законодавче регулювання фінансування виборчих кампаній кандидатів, а у деяких країнах питання заснування законодавчої бази щодо цих питань тільки виникають.

Вважається, що Сполучені Штати мають найбільш досконале законодавче регулювання виборчих кампаній. Це регулювання здійснюється Законом про федеральну виборчу кампанію, який був прийнятий ще в 1974 році; Законом про реформування фінансування виборчої кампанії (1996) і “Основними положеннями правил поведінки членів Палати Представників”, які мають розділ про участь у виборчій кампанії.

Приклад Сполучених Штатів, де фінансування виборчої кампанії зростає з кожним роком, доводить необхідність регулювання фінансування виборчих кампаній кандидатів.

На виборчу кампанію до Сенату США більшість кандидатів витрачає приблизно $ 4 мільйони. Але є випадки, які перевищують й $10 мільйонів. Наприклад, Джесі Хелмс витратив $17.8 мільйонів на свою повторну виборчу кампанію у 1990 році, а Алфонс Д’амато $15 мільйонів у 1992 році.

Треба зауважити, що суми нових кандидатів і тих, хто бажає переобратися на повторний термін, дуже відрізняються. Парламентарі, які бажають переобратися, витрачають удвічі, а то й утричі більше коштів на свої виборчі кампанії, ніж нові кандидати.

Якщо проаналізувати ті американські закони і правила, які стосуються виборчої кампанії кандидатів, то можна зробити висновок про те, хто має право робити внески у виборчу кампанію кандидата, а хто не має такого права і які обмеження існують щодо сум внесків.

“Кожен американський громадянин має право робити внески у виборчу кампанію кандидата або до політичної партії, крім випадку, коли одна фізична особа є єдиним власником підприємства чи іншої структури, пов’язаної з бізнесом, якщо ця особа уклала контракт із федеральним урядом. (Ця заборона не поширюється на службовців, партнерів, працівників і акціонерів більших фірм, що мають федеральні контракти, багато з яких є активними жертводавцями).

Іноземним громадянам, які не мають постійного місця проживання у Сполучених Штатах, забороняється робити внески будь-яким кандидатам на політичні посади у США – на федеральному, регіональному чи місцевому рівні.

Грошові внески, що перевищують сукупну суму у 100 доларів, також заборонені, незалежно від свого походження. і жоден кандидат не може прийняти анонімної пожертви сумою понад 50 доларів.

Корпораціям, профспілкам, національним банкам і федеральним комерційним корпораціям також заборонено робити внески у федеральні кампанії чи партії, хоча вони можуть робити необмежені внески на “банкнотні” рахунки партій. Вони можуть також організовувати комітети політичної дії (в англійському скороченні – PAC), які дають можливість службовцям компанії або членам профспілки об’єднати свої ресурси і передати свої кошти пакетом. Заборона прямих пожертв з боку корпорацій є частиною федерального законодавства з часу ухвалення у 1907 році закону Тіллмена. У 1943 році її було поширено на профспілки.

В останні роки питання комітетів політичної дії, керованих іноземними корпораціями, стало предметом суперечок, особливо після того, як американські компанії все частіше стали скуповуватися японськими та європейськими інвесторами. Федеральна виборча комісія постановила, що такі компанії можуть керувати комітетами політичної дії, доки єдиними особами, які роблять внески до PAC, є американські громадяни”.

Кандидати до Конгресу США не мають жодних обмежень щодо витрат на свої виборчі кампанії. Однак особи та установи, які бажають зробити внески, мають дотримуватися правил, які встановлюються Законом про федеральну виборчу кампанію. Цей закон встановлює, що одна особа має право робити внесок у виборчу кампанію окремого кандидата у розмірі не більше 1000 доларів США. Комітети, які роблять внески у виборчі кампанії декількох кандидатів і які складаються не менш як з 50 вкладників, можуть робити внески у розмірі не більше 5000 доларів США. інші політичні комітети – у розмірі не більше 1000 доларів США.

Всі внески кандидат повинен зареєструвати у Федеральній виборчій комісії за формою і у строки, які визначаються у Законі про федеральну виборчу кампанію.

Дослідницька служба Конгресу США зробила порівняльний аналіз етичних норм у законодавчих органах демократичних країн. Цей аналіз у деякій мірі торкається і виборчих кампаній. Наприклад, можна зробити висновок, що, на відміну від своїх американських колег, французькі законодавці мають менше труднощів у зборі коштів для фінансування своїх виборчих кампаній. Причин цьому багато. По-перше, у зв’язку з розмірами країни витрати дуже незначні у порівнянні з американськими. Політичні кампанії проводяться із встановленням обмежених сум витрат. Конституція 1958 року обмежила роль парламенту. Крім того, за французькою конституцією доктрина представництва після обрання члена законодавчого органу вимагає від нього представляти не просто певну територію чи групу населення, а французький народ у цілому. Як наслідок – підприємницькі кола і впливові групи суспільства прагнуть зосередити свої зусилля на партійних зборах, а не на окремих депутатах, що зменшує привабливість практики системи миттєвого працевлаштування.

В Італії про внески й послуги понад десять мільйонів лір, отримані протягом певного року від фізичних осіб, та всі інші внески й послуги на будь-яку суму від будь-якого іншого суб’єкта необхідно повідомляти разом із прізвищем жертводавця голові відповідної палати парламенту та регіональному комітетові, який засвідчує правильність і відповідність процедурі подання звіту й інформації. Регіональний комітет робить цю інформацію доступною широкому загалу.

У Німеччині деякі обмеження, накладені на пожертви політичним партіям, поширюються також на пожертви окремим народним обранцям. Зокрема, пожертви із-за кордону заборонені, якщо їхня сума перевищує 1 000 німецьких марок (650 доларів США) від кожного жертводавця. Так само не можна приймати анонімні пожертви сумою понад 1 000 німецьких марок. Пожертви політичним партіям повинні фіксуватися у річному фінансовому звіті партії, якщо сума пожертви від кожного жертводавця перевищує 20 000 німецьких марок (13 000 доларів США). Відповідальність за відбиття у звітах коштів, які передаються представником на рахунок партії, покладається на партію 3.

Норми Закону щодо використання державних засобів масової інформації проголошують принцип рівних можливостей для політичних партій та окремих кандидатів. На минулих виборах реалізація цього принципу через велику кількість кандидатів виглядала місцями доволі смішно: кандидати отримували для виступу по три-чотири хвилини від четвертої до п’ятої години дня, коли радіо і телебачення майже ніхто не слухає і не дивиться, а партіям надавалася можливість провести одну коротку дискусію з іншою партією (за жеребом). У Законі передбачено, що конкретний обсяг і час для радіо- і телепередач буде визначатися Центрвиборчкомом за погодженням з керівництвом засобів масової інформації. Є підстави побоюватися, що і на майбутніх виборах час та обсяг передач виявиться кумедним, оскільки на нашому телебаченні ефірний час уже “розкуплено”, внаслідок чого виборці знову не матимуть уявлення про наші партії і орієнтуватимуться тільки на комуністів та рухівців-націоналістів. Адже більшість людей, крім цих політичних сил, більше нікого і нічого не знає. В умовах дії мажоритарно-пропорційної системи закон має дати чіткі орієнтири, які забезпечили б виборцям повну інформацію про нашу партійну систему. Не було б зайвим додати, що недержавні засоби масової інформації не можуть вдаватися до різних розцінок по відношенню до різних кандидатів в оплаті за виступ чи публікацію та зазначити, що порушення цієї вимоги тягне за собою адміністративний штраф, що призначатиметься судом.

У статті 47 Закону подаються критерії для визнання виборів недійсними. Це: використання підкладних бюлетенів, заміна одних бюлетенів у виборчій скриньці на інші (ймовірно, йдеться також про підміну урн), фальсифікація під час підрахунку голосів, застосування насильства до виборців під час голосування, заміна одних протоколів з підрахунками голосів на інші. Ось такі критерії. Їхній перелік у проекті закону свідчить про те, що у нас усяке буває. Демократія, справді, часом аж шаленіє. Проте виникає принаймні два запитання. Перше: вибори визнаються недійсними в окрузі, на дільниці, чи, може, в усій Україні? Питання друге: як бути, якщо за 18 годин до виборів по телебаченню виступить голова адміністрації і повідомить, що кандидат у депутати N, на його погляд, очолює одну з гілок місцевої мафії? Наведені приклади свідчать про те, що стаття 47 “Визнання виборів недійсними” має бути доопрацьована і розширена на основі досвіду і поваги до кандидатів та виборчих комісій усіх рівнів. Центрвиборчком зовсім не повинен “брати на себе удари” і приймати суб’єктивні рішення через недосконалість закону. Для цього закон повинен містити вичерпний перелік підстав для визнання виборів недійсними та санкцій до тих, хто порушив закон. При цьому мали б окремо бути визначеними підстави для визнання виборів недійсними як в усьому окрузі, так і на виборчих дільницях.

Нарешті про сам процес голосування та підрахунок голосів. Раніше найтиповішим порушенням було голосування за родичів, сусідів, знайомих, тобто видача по декілька бюлетенів в одні руки. Сьогодні виборче законодавство значною мірою нейтралізує саму потребу у таких порушеннях: вибори будуть дійсними за будь-яких умов. Слід відзначити, що Закон цілком задовільно описує процедуру голосування, яке значно об’єктивується новою формою бюлетеня з двома підписами на них. Проте і за цих умов важко уникнути порушень закону щодо процедури голосування і видачі бюлетенів. Очевидно, кількість порушень такого роду можна значно зменшити, передбачивши у законі процедуру перевірки істинності підписів за заявами кандидатів у депутати або виборців. Слід передбачити санкції та дії у випадку виявлення фактів фальсифікацій.

Раніше вибори характеризувалися наявністю надзвичайно великої кількості недійсних бюлетенів, у яких залишилися невикресленими по два і більше прізвищ кандидатів. Це було викликано тією обставиною, що список кандидатів у депутати не вміщався на одній сторінці і мав продовження на звороті. Через неуважність на зворот багато-хто не звертав уваги. У новому російському законі про вибори передбачена деталь: список кандидатів має друкуватися лише на одній сторінці. Чому б і нам так не записати? Чому б і нам, до речі, не передбачити, як у російському законі, що під час підрахунку голосів за цим процесом за окремим столом можуть спостерігати представники партій, депутатів, преса? інакше вийде не до кінця демократично: процес голосування є відкритим, а підрахунок голосів закритим. Для чого і від кого є необхідність ховатися?

Цікавою і важливою є проблема голосування за допомогою переносних скриньок. За даними міжнародних спостерігачів голосування “через скриньки” дає, як правило, результати, відмінні від тенденції в окрузі. Ще б пак! Скриньки найчастіше носять ті, хто має певну в цьому зацікавленість. За заявою одного з кандидатів, у його окрузі самі голови колгоспів (очевидно, під впливом наради у керівника району) ходили зі скриньками по хатах. Спостерігачі до цієї процедури не допускалися. Сьогодні Закон знову не передбачає жодної участі спостерігачів. Цю позицію треба виправити, бо подібні речі можуть призвести до гучних скандалів. Поза тим викликають нарікання недомовки щодо підстав, на яких виборець голосує вдома і на яких складаються виписки із списку таких виборців, про які говориться у проекті. Написано: “за станом здоров’я……на його прохання”. Про яку форму прохання йдеться: письмову, по телефону? Хто складає ці списки?

Можна було б запропонувати такі позиції:

Виїздне голосування здійснюється за письмовим зверненням виборців, поданим до відкриття виборчих дільниць для голосування.

Виїздне голосування відбувається у конкретний, наперед визначений дільничною виборчою комісією час.
Про кількість скриньок, їх маршрути, час виїзного голосування окружна комісія повідомляє кандидатів у депутати за п’ять діб до виборів.

У виїздному голосуванні обов’язково беруть участь не менше двох спостерігачів від різних кандидатів.
Порушення цих вимог є достатньою підставою для визнання виїздного голосування недійсним.

Отже, неважко побачити, що багато положень нині чинного Закону “Про вибори народних депутатів України” не відповідають реаліям часу і позитивному досвіду виборчої практики країн Західної та Центрально-Східної Європи. Сповідаємось, що низка запропонованих змін і доповнень виявиться корисною в процесі підготовки нового виборчого законодавства.
Змішана виборча система Україні: альтернативні варіанти

Загальновизнано, що виборча система є однією з головних складових політичної системи в цілому. Справляючи прямий вплив на інтенсивність конкурентних і кооперативних відносин між партіями під час виборів і надалі протягом роботи представників цих політичних сил у парламенті, вона значною мірою визначає формат і ступінь фрагментації партійної системи. Так, аналіз світової практики показує, що пропорційне представництво як принцип виборчої системи сприяє розвитку численних, незалежних, стабільних і дещо інертних з точки зору сприйняття суспільно-політичних змін партій; система абсолютної більшості з двома турами голосування заохочує систему численних, залежних, відносно стабільних і гнучких в ідейному плані партій; система простої більшості з одним туром голосування сприятлива для двопартійних систем, за яких влада належить то одній, то іншій з двох найвпливовіших політичних сил.

З метою хоч якось поєднати позитивні сторони названих виборчих систем, як правило, запроваджується змішаний варіант. Популярність змішаних виборчих систем (вони застосовуються майже в трьох десятках країн світу) значною мірою зумовлена позитивним досвідом Німеччини. Зокрема, вважається, що перехід до такої системи сприяв політичній стабілізації в ФРН, де вона була запроваджена у 1949 році. Можна сказати, що спробою сприйняти цей досвід стало і прийняття чинного Закону України “Про вибори народних депутатів України”.

Запровадивши змішану виборчу систему, пропорційний і мажоритарний елементи якої ніяк не пов’язані, останній поєднав два протилежних за впливом на партійну систему типи виборчих правил. Як показав досвід парламентських виборів 1998 року, таке поєднання виявилося не дуже вдалим, оскільки, з одного боку, не було досягнуто справедливого представництва різних суспільно-політичних інтересів, а з іншого боку, не було збережено на належному рівні такої звичної для громадян країн колишнього СРСР персоніфікації виборів. Формування парламентської більшості теж не можна пов’язувати зі сприятливим впливом результатів минулих виборів. Навпаки, аналіз останніх доводить відсутніх будь-яких загальних закономірностей, що стали причиною перемоги найповніше представлених у парламенті партій.

Характерною особливістю минулих виборів стала і та обставина, що результати партійних виборів у тому чи іншому регіоні ніяк не можна пов’язати з результатами виборів в одномандатних округах даного регіону. іншими словами, склалася, на перший погляд, парадоксальна ситуація, за якої політичні погляди депутатів-мажоритарників, як правило, не відповідають партійним перевагам їхніх виборців. Не заглиблюючись у причини даного явища, зазначимо лише, що наведений факт може певною мірою пояснюватись слабким кадровим потенціалом деяких партій-переможниць (не кажучи вже про інші політичні сили).

Проілюструвати сказане спробуємо за допомогою таблиці 5.

Як видно з таблиці, представники партій, що подолали 4-відсотковий бар’єр (крім КПУ, Руху і блоку СПУ-СелПУ), які балотувалися в одномандатних округах, мали досить низьку популярність серед виборців. З-поміж депутатів, які потрапили до парламенту через партійні списки, є такі, що зайняли останні місця у мажоритарних округах. В розумінні виборців цілком закономірно може виникнути питання легітимності повноважень таких представників народу. Очевидно, подібна ситуація дискредитує саму ідею партійних виборів, засвідчуючи не тільки слабкість кадрової структури українських партій, але й підхід до формування партійних виборчих списків, що не відображає інтересів і уподобань виборців.

Вибори 1998 року дуже мало посприяли і політичній структуризації як українського суспільства, так і парламенту. Не зменшилася, ба навіть прискорилася фрагментація партійної системи. Однією з причин цього знову можна назвати окреме застосування пропорційного та мажоритарного елементів виборчої системи. З одного боку, голосуючи за партію і за кандидата, що балотується в одномандатному окрузі, виборець переважно керується різними оціночними критеріями. З іншого боку, маловпливові партії, що не мають розгалуженої і міцної організаційної структури, не будучи зацікавленими до об’єднання з іншими політичними силами, роблять ставку на особистості і, відповідно, на перемогу в окремих одномандатних округах; у свою чергу, позапартійні кандидати, які мають достатні фінансові ресурси і, так би мовити, партнерські стосунки з місцевою владою (або її уособлюють), часто не зацікавлені у тому, щоб визначати свою партійну (або ідейну) приналежність. Все це не сприяє становленню ефективної партійної системи в Україні.

Ці та інші слабкі сторони українського виборчого законодавства змушують шукати шляхи удосконалення електоральних правил.

Стан суспільних відносин в Україні і ступінь розвитку партійної системи зокрема, засвідчують, що перехід до “чисто” пропорційної системи виборів буде передчасним. Якщо вважати мажоритарну виборчу систему з одномандатними округами пройденим для нашої держави етапом, доведеться зупинитися на системі, що поєднувала б переваги як пропорційної системи, так і системи більшості, і усувала б їхні основні недоліки.

Один з можливих варіантів – запровадження змішаної виборчої системи, пропорційний і мажоритарний елементи якої взаємопов’язані. Механізм виборів при цьому може виглядати наступним чином. Кожен виборець матиме лише один голос, який зможе віддати за конкретного кандидата в одномандатному окрузі. Переможець визначатиметься за системою простої більшості. Після цього підраховується кількість голосів, поданих за кандидатів від тієї чи іншої партії, незалежно від того, чи стали вони переможцями. Далі за існуючою вже системою визначаються партії, які подолали 4-відсотковий бар’єр, і кількість місць у парламенті, на які може розраховувати кожна партія. Від цієї кількості віднімається кількість мандатів, отриманих представниками партії в одномандатних округах. Отримане число і визначатиме, скільки перших кандидатів із партійного списку потраплять до парламенту.

Це загальна модель. Її запровадження дозволить підвищити кадровий потенціал українських партій, оскільки успіх останніх безпосередньо залежатиме від популярності конкретних кандидатів у депутати. При цьому рівень представництва залишається на тому рівні, який взагалі можливий при застосуванні загороджувального бар’єра. Перевагою пропонованої виборчої системи є і максимально проста процедура голосування та власне вибору.

Оптимізувати пропоновану модель виборчої системи можна, запровадивши механізм формування партійних списків за результатами голосування в одномандатних округах ⁶. Кандидати, які не стали переможцями в округах, таким чином, формуватимуть списки своїх партій залежно від кількості отриманих ними голосів. Це дозволить досягти як високого рівня представництва різних суспільно-політичних інтересів, так і максимальної персоніфікації виборів. Запровадження такої виборчої системи певною мірою вирішить і проблеми низького рівня легітимності значної кількості народних депутатів та участі партійних лідерів у виборах за системою більшості. Остання проблема постала після відомого рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 року щодо невідповідності ряду положень Закону України “Про вибори народних депутатів України” Конституції України (у тому числі норми, згідно з якою при встановленні результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі в списку кандидатів у народні депутати України від політичної партії, виборчого блоку партій “пропускаються кандидати, обрані в одномандатних виборчих округах”). Її вирішення, безперечно, теж сприятиме зміцненню окремих партій і, відповідно, становленню партійної системи України в цілому.

Своєрідним способом поєднати позитиви пропорційної і мажоритарної виборчих систем могло б бути запровадження таких електоральних правил, згідно з якими депутати обиралися б у багатомандатних виборчих округах, межі яких, скажімо, можуть збігатися з межами областей, за системою простої більшості. Це дало б змогу забезпечити досить високий рівень політичного представництва за одночасного збереження персоніфікації виборів.

Але подібна виборча система навряд чи спроможна забезпечити сприятливий режим для розвитку партійної системи (якщо тільки не встановити обов’язковою умовою реєстрації кандидатів у депутати партійність останніх). Та й потреба поступової, планомірної модернізації виборчих правил говорить саме на користь змішаної виборчої системи, в якій гармонійно поєднуються і узалежнюються один від одного пропорційний і мажоритарний елементи. Застосування останньої поруч зі збереженням загороджувального бар’єра та закріпленням на законодавчому рівні неможливості переходу депутатів з однієї фракції в іншу сприятиме виокремленню на політичному полі кількох потужних політичних сил, спроможних формувати ефективну парламентську більшість на партійній основі.

Розвиток виборчого законодавства України після виборів народних депутатів 1998 року

Практика проведення виборів 1998 року виявили недосконалість низки положень чинного Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Багато зауважень було як на адресу змішаної виборчої системи, так і деяких процесуальних положень чинного закону. Враховуючи ту обставину, що в парламенті нового скликання одразу не зміг утворитися коаліційний блок політичних сил, до якого б увійшла більшість народних депутатів, запровадження нової виборчої системи – пропорційної на майбутніх виборах – ставало досить реальним.

Таким чином, впродовж року народними депутатами було подано чотири законопроекти “Про вибори народних депутатів України”, які були розглянуті на пленарному засіданні Верховної Ради 18 листопада 1999 року. Кожен з запропонованих до розгляду проектів закону, що були представлені народними депутатами Віталієм Журавським (фракція “НДП”), Артуром Білоусом (“Батьківщина”), Олександром Турчиновим (“Батьківщина”) і Георгієм Пономаренком (“КПУ”), виглядав достатньо радикальним: змішану мажоритарно-пропорційна систему пропонувалося замінити чистою пропорційною. Вже тоді заговорили про необхідність формування парламентської більшості, і для змішаної системи пролунав вирок: вона не спроможна виконати таке завдання. Розбіжності у запропонованих до розгляду законопроектах виникли лише стосовно процедурної частини (див. таблицю).

Порівняльна таблиця деяких процедурних параметрів законопроектів, розглянутих Верховною Радою України 18 листопада 1999 року

Тоді за підсумками дебатів у першому читанні був прийнятий проект, поданий депутатом Г. Пономаренком. До другого читання він повинен був бути доопрацьований Комітетом ВР з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад з урахуванням висновків Науково-експертного управління ВР, окремих положень інших законопроектів, внесених народними депутатами України.

Як видно у більшості проектів, автори прагнули звести до мінімуму можливість адміністративного втручання органів виконавчої влади у виборчий процес. Але, безперечно, головним завданням запровадження виборів на пропорційній основі мало стати посилення ролі політичних партій, які у майбутньому повинні нести політичну відповідальність за ситуацію у державі. Хоча питання тут стоїть не стільки у посиленні впливовості політичних партій, скільки у започаткуванні партнерства між громадянами та владою, можливістю громадян контролювати владу, що сьогодні перебуває в зародковому стані.

Трохи пізніше до Верховної Ради надійшов проект Закону України “Про вибори народних депутатів України”, що був підготовлений Центральною виборчою комісією. Цей законопроект не ставить собі за мету здійснити революцію у виборчій системі України. Основу проведення виборів пропонується зберегти в сучасному вигляді. Передбачено альтернативні бар’єри участі у виборах: збір визначеної кількості підписів, а також внесення грошової застави. Конкретно встановити ці параметри, зважаючи на все, має Верховна Рада. Як і число мандатів у мажоритарних округах і загальнодержавному багатомандатному окрузі, процентний бар’єр для участі в розподілі мандатів. Місце конкретних цифр у проекті ЦИК займають: прочерки.

Виборчі комісії всіх рівнів створюються вищестоящою комісією за поданням місцевих органів виконавчої влади і місцевих рад. Таким чином, може бути сформована чітка вертикаль виборчих комісій: центральна – територіальна – окружна – дільнична. На нашу думку, така концепція має як позитивні, так і негативні боки. З одного боку, ЦВК одержить можливість ефективно організовувати виборчий процес і контролювати виконання і дотримання законодавства. З іншого боку – така вертикаль побудови виборчих комісій може являти собою нову гілку державної влади, отже, виникнуть проблеми з її визначенням у конституційному полі. Хоча ЦВК і підтверджує в пояснювальній записці до проекту, що такий принцип формування комісій зменшить можливості втручання органів державної влади в процес виборів, досить ймовірним є той факт, що “виборча вертикаль” дасть скоріше обернений ефект, тобто призведе до “закритості” виборів.

Більш чітко в порівнянні з чинним законом сформульовані процедури висування і реєстрації кандидатів, проведення передвиборної агітації, фінансового забезпечення виборчої кампанії, голосування і підрахунку голосів та ін. Цікавим нововведенням можна вважати можливість для кандидата обрати псевдонім, якщо в окрузі балотується декілька кандидатів, що носять однакові прізвища. Це сильний удар по виборчій технології “клонування” кандидатів, що вже давно застосовується в Україні. На схеми фінансування кампанії також вплине заборона робити внесок у виборчий фонд благодійним і релігійним організаціям.

Проект ЦВК також більш докладно розкриває питання реєстрації і діяльності виборчих блоків партій, проте ця норма так чи інакше подана і в проекті Г. Пономаренка та у чинному законі. Насправді, діяльність і партій і блоків була б набагато ефективніша, якби в Україні хоча б декілька років діяв закон про політичні партії.

У цілому ж проект ЦВК повинен сприяти підвищенню якості виборчого законодавства. Цю ж задачу покликана вирішити і відроджена з небуття ідея про Виборчий кодекс, що ще рік тому була висловлена народним депутатом Віталієм Шевченком. Знову до неї повернулися весною цього року на міжнародній конференції “Вибори Президента України-99: проблеми теорії і практики”, де визнали доцільним підготувати концепцію кодексу. Передбачається, що кодекс збере разом всі законодавчі акти, що регламентують проведення усіх видів виборів і референдумів, усунувши при цьому багато суперечностей і “розмитих” норм, і встановить однакові процедури для усіх видів виборів.

У кодексі вперше повинна бути реалізована ідея про Державний реєстр виборців, який би створювався і підтримувався органами внутрішніх справ.

На нашу думку, не зайвим також було би встановлення безпосередньо в законі про вибори (або Виборчому кодексі) чіткої відповідальності за порушення норм виборчого законодавства, замість неконкретних посилань на “чинне законодавство”. Крім цього, закон повинен більш чітко регламентувати проведення різноманітних агітаційних заходів під час виборчої кампанії, зокрема встановити на законодавчому рівні перешкоди на шляху застосування “брудних технологій”. Для цього буде корисним застосувати зарубіжний досвід (щодо проведення соціологічних опитувань у період виборчої кампанії, наприклад, у законодавстві Франції встановлені норми, відповідно до яких результати опитувань, з якими знайомлять громадськість, повинні також містити інформацію про замовників, кількість респондентів, дату і місце проведення опитування тощо).

Видання матеріалів підготовлене Лабораторією законодавчих ініціатив за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (ІFES), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAІD).

У збірнику публікуються доповіді, виступи і результати дискусій учасників круглого столу з приводу місця та ролі політичних партій у виборчому законодавстві. У ньому представлені думки народних депутатів України, українських та іноземних експертів, представників зацікавлених кіл щодо сучасного стану розвитку деяких аспектів виборчого законодавства України.

Матеріали підготували та впорядкували:
Дробот Андрій
Малаш Олеся
Черніков Денис