Верховна Рада України не відпустила Святослава Вакарчука. «За» позбавлення його мандата народного депутата проголосували 175 парламентарів з необхідних 226.

Сам Святослав Вакарчук на засіданні ВРУ не був присутній і з трибуни свою позицію перед колегами щодо складання повноважень не пояснив.

Що ж робити, якщо народний депутат хоче відмовитися від свого мандата? Відповідно до ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1. складення повноважень за його особистою заявою (це рішення має підтримати Верховна Рада);
2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4. припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України (у цьому випадку парламент теж має проголосувати);
5. якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто*;
6. невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
7. його смерті.

*У ст. 3 ЗУ «Про статус народного депутата» пояснено детально про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності, через яку парламентаря можна достроково позбавити повноважень.

Зокрема, депутат не має права:

• бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
• мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;
• обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
• займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;
• залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися адвокатською діяльністю;
• входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Щоправда, тут важливо уточнити, рішення щодо позбавлення народного обранця мандата за цим пунктом виносить суд. А отже – це може бути довготривалий процес.

Це – єдині можливості, передбачені Конституцією України на сьогодні. У Верховній Раді ІХ скликання ще у серпні 2019 року було зареєстровано законопроект №1027, відповідно до якого ст. 81 Основного Закону мала поповнитися ще двома пунктами: позбавлення мандата через «кнопкодавство» та прогул третини засідань ВРУ. Утім, ці зміни досі не були проголосовані.

З огляду на перелічені способи, найбільш швидким і логічним може здатися можливість позбавити нардепа повноважень через його невходження до фракції або вихід з неї. І такий випадок в Україні уже був.

У 2016 році таким чином позбавили мандатів двох народних депутатів – Миколу Томенка та Єгора Фірсова. Перед цим парламентарі вийшли з фракції БПП. Тож з’їзд партії БПП «Солідарність» вирішив достроково припинити повноваження Томенка і Фірсова, посилаючись на п.6 ст. 81 Конституції України. Микола Томенко намагався оскаржити це у Вищому адмінсуді, але рішення з’їзду БПП було визнано законним.

У випадку зі Святославом Вакарчуком такий шлях – вихід з фракції – може бути репутаційно загрозливим для усієї партії «Голос». Адже, виходить, що партія власноруч (!!!) позбавить мандата свого засновника, лідера, та ідейного натхненника. Враховуючи культурну прихильність молодої української демократії до партій лідерського типу сам по собі «вихід» такої людини з парламенту може позбавити партію підтримки. А можливий «партійний остракізм» для визволення Святослава Вакарчука з парламентських тенет може поховати будь-які перспективи на майбутнє цієї політичної сили.

Від самого початку виборчої кампанії Володимир Зеленський позиціонував себе як «несистемного» кандидата, а перебуваючи вже на посаді, принаймні в медійному дискурсі, всебічно намагався підтримувати такий імідж. Однак Президент – це не тільки медійний актор, але ще й суб’єкт законодавчої ініціативи і важливий елемент системи влади, системи стримувань і противаг, який має свої, чітко визначені Конституцією повноваження. І реалізує ці повноваження Президент в значній мірі не самостійно, а у взаємодії із Урядом та Парламентом. Тож чи вийшло у Президента за перший рік стати «не таким, як старі політики» з точки зору взаємодії з іншими суб’єктами законодавчої ініціативи? Відповідь на це питання може дати аналіз законодавчої діяльності Володимира Зеленського у порівнянні з його попередниками.

Одразу необхідно зробити ремарку щодо коректності аналізу календарного року роботи Президента, адже глава держави здійснює свої повноваження у співпраці з Парламентом. У той же час «свої» Парламент і Уряд Володимир Зеленський отримав не одразу, а лише наприкінці серпня 2019 року. Тут необхідно нагадати, що Україна є парламентсько-президентської республікою, і ключову роль в Україні, відповідно до Конституції, відіграє саме Парламент, який «визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики” (п.5 ст. 85), а також формує Уряд, який, у свою чергу, забезпечує «здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України» (п.1 ст. 116). Тобто свої повноваження Президент України, як «гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», здійснює незалежно від наявності чи відсутності «своїх» Парламенту та Уряду. Крім того, попередні президенти свій перший рік також починали з різних стартових позицій. Тому, на наше переконання, аналізувати результати роботи саме календарного року роботи Президента, а також порівнювати їх з «попередниками» цілком релевантно.

Про взаємозв’язок Президента та парламенту можна говорити в різних площинах. Найбільш цікавим виміром, звісно, є ступінь впливу Президента на парламент, але часто такі міркування базуються на фактах, що важко піддаються перевірці. Замість цього, ми спробували проаналізувати участь Президента в законодавчому процесі, базуючись на формальних показниках, і порівняти показники з попередніми президентами: з Петром Порошенком, Віктором Януковичем та Віктором Ющенком.

Зеленський, з останніх 4 президентів, у свій перший рік зареєстрував найбільшу кількість законопроектів – 76 (або 4% від усіх зареєстрованих за цей рік). Його попередники скористались правом законодавчої ініціативи відповідно: 48 разів – Порошенко, 39 – Янукович, 50 – Ющенко. Відносна частка законодавчих ініціатив інших президентів складала не більше 2 %. У той же час показник прийнятих президентських законопроектів у Зеленського вдвічі нижчий – 38% – порівняно з попередніми президентами, де частка прийнятих склала від 76% до 82%. Така ситуація виглядає доволі дивно, адже Президент більшу частину календарного року мав свою «монобільшість» у парламенті, що стало унікальною ситуацією в українській історії. Враховуючи часті кадрові зміни протягом року, а також з огляду на результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» така ситуація може свідчити про активне використання моделі «добрий Президент – погані депутати/посадовці», що в результаті і призводить до формування позитивного іміджу Президента. Іншим поясненням може бути те, що партія «Слуга Народу» формувалася віртуально та з людей, які між собою до моменту виборів не були пов’язані жодним чином. У свою чергу, це через деякий час вплинуло на слабку фракційну дисципліну і призвело до множинної розколотості.

Зеленський за перший рік скористався своїм правом вето лише 12 разів. А це – найменший показник серед 4 президентів. Це логічно з огляду на наявність підтримки в парламенті, чим не могли похизуватися попередні президенти в перший рік своєї роботи. Це також може свідчити про суттєвий вплив Президента на законодавчу гілку владу та про відсутність поляризації думок щодо законодавчої активності в партії (принаймні протягом перших місяців роботи). Зважаючи на можливий розкол в «монобільшості», імовірно, в наступні роки президент буде користуватися своїм правом вето активніше. Для порівняння, Порошенко за перший рік президентства скористався своїм правом вето – 16 разів, Янукович – 30, а Ющенко – 58(!). Цікаво, що тактика застосування вето президентами доволі різна. Так, Ющенко та Порошенко періодично ветували законопроекти два та більше разів.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Президент має в 15-денний строк підписати прийнятий ВРУ законопроект або повернути його зі своїми пропозиціями. Середня швидкість (по медіані) підписання законопроектів Зеленським склала 9 днів, що є найшвидшим показником серед президентів. Для решти президентів цей показник становить 15 днів. Утім, частина законопроектів була підписана з порушенням 15-денного строку. Так, Зеленський підписав 13% усіх прийнятих законів з порушенням строку (для інших президентів показник склав від 8% до 17%). І хоча для багатьох таке порушення може здатися незначним, це все ж пряме порушення Конституції, що може стати підставою визнання законів неконституційними. Тут також варто згадати ситуацію з трьома законопроектами, які дісталися Володимиру Зеленському «у спадок» від Петра Порошенка: №0975, №0976, №0977. Ці законопроекти новий Президент ані підписував, ані ветував протягом значно більшого за 15 днів часу. Зеленський затягував час, поки не був обраний новий Парламент, щоб унеможливити ухвалення цих законів.

Ще одним показовим аспектом роботи Президента є те, як часто і за яких умов змінювався Уряд. Якщо не рахувати прем’єрів, призначених до початку президентства, то Володимир Зеленський, станом на перший рік, має такі ж показники, як і Віктор Ющенко (2 новопризначені прем’єри). За темпами зміни очільників уряду Зеленський нагадує не лише Ющенка, але і Кравчука та Кучму. Усі вони міняли діючого прем’єра на нового на 9-11 місяці свого президентства.

Аналізуючи діяльність українських президентів, не можна не звернути увагу на той факт, що кожен Президент незалежної України намагався змінити Конституцію. Винятком не є і Володимир Зеленський.

Першим Президентом України є Леонід Кравчук. Для Кравчука зміна тодішньої Конституції УРСР на Конституцію України виглядала логічною і природньою: нова держава – нова Конституція. Леонід Кравчук започаткував роботу над новою Конституцією ще до свого президентства, коли він був Головою Верховної Ради. Була створена Конституційна комісія, розроблено Концепцію нової Конституції. Проте бурхливі події початку 90-х років завадили Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки 12-го скликання, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України 1-го скликання, прийняти Основний Закон.

Леонід  Кучма продовжив конституційний процес, і врешті у 1996 році була прийнята Конституція. Однак Леонід Кучма не обмежився прийняттям однієї лише Конституції. Вже наприкінці першого терміну він почав говорити про потребу перегляду Конституції , і у 2000 році провів всеукраїнський референдум, на який виносилися питання зменшення кількості депутатів до 300 та впровадження двопалатного парламенту (пригадуєте, скільки цю ініціативу використовували в останній передвиборчій гонці?). Щоправда, результати референдуму не були втілені у зміни до Конституції. А у 2002 році, на тлі можливого програшу виборів, Леонід Кучма ініціював ще одну реформу, метою якої було посилення ВРУ за рахунок зменшення повноважень Президента та перехід до парламентсько-президентської моделі. Була створена тимчасова спеціальна комісія, і під кінець повноважень Леоніда Кучми у 2004 році були ухвалені відповідні зміни до Конституції.

Віктор Ющенко отримав свої повноваження якраз після реформи Конституції 2004 року (яка поступово вступала в дію протягом 2005-2006 рр.), тому, на відміну від двох своїх попередників, не ініціював конституційні зміни в перший рік свого президенства. Утім, зовсім без конституційних змін, Віктор Ющенко протриматися не зміг. У 2007 році була створена Національна конституційна рада, яку очолив сам президент, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Проте у тодішнього Президента не було достатньої підтримки у Верховній Раді, тому він хотів провести зміни до Конституції через референдум, але й це зробити не вдалося. У 2009 році до ВРУ був внесений проект змін до Конституції. Цей проект, серед іншого, передбачав двопалатний парламент та збільшення повноважень Президента. Врешті, без підтримки ВРУ ніяких змін до Конституції Віктор Ющенко провести не зміг.

Віктор Янукович вирішив не гаяти свій перший рік президенства в межах чинних на той момент конституційних повноважень, які дісталися йому «у спадок» від попередників. Тому руками своїх однопартійців у парламенті звернувся до Конституційного Суду щодо незаконності конституційних змін 2004 року,  і вже восени 2010 року КСУ визнав ці зміни неконституційними. Наприкінці першого року президентства, Віктор Янукович провів свої перші зміни до Конституції, знову скориставшись допомогою фракції Партії Регіонів у парламенті. Серед важливих змін, зокрема, президентові вдалося збільшити термін повноважень ВРУ та місцевих рад з 4 до 5 років.

Після цього 21 лютого 2011 року Віктор Янукович  утворив Конституційну асамблею. Її очолив Леонід Кравчук, а секретарем стала Марина Ставнійчук. Конституційна асамблея мала напрацювати зміни до Конституції у частині повноважень влади та місцевого самоврядування. Наступними змінами до Конституції стало розширення повноважень Рахункової палати, яка отримала можливість здійснювати контроль за надходженнями до державного бюджету.

Події кінця 2013 – початку 2014 року призвели до припинення діяльності Конституційної асамблеї. Тобто, результатів у вигляді комплексних змін до Основного Закону Конституційна асамблея не мала.

Після перемоги Революції Гідності, 21 лютого 2014 року, ВРУ відновила дію Конституції у редакції 2004 року.

Петро Порошенко також не забарився зі змінами до Конституції. Вже у червні 2014 року він подав проект закону про внесення змін до Конституції (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування), проте сам же його і відкликав. А у березні 2015 року (на 10-му місяці президентства) він створив Конституційну комісію. Ця комісія мала напрацювати зміни до Конституції у трьох сферах:

1. Децентралізація.
2. Правосуддя.
3. Права та свободи людини та громадянина.

Перші результати діяльності Конституційної комісії з’явилися вже влітку 2015. Тоді було запропоновано зміни до Конституції щодо децентралізації влади (проект закону № 2217а). Були наміри змінити всю вертикаль влади на місцевому рівні та запровадити новий адміністративно-територіальний устрій. Однак проект закону відкликали вже після того, як посада президента перейшла від Порошенка до Зеленського.

Більш результативними виявилися зміни, запропоновані Петром Порошенко в частині правосуддя. У результаті було схвалено таке:

1. Суддів обирає Вища рада правосуддя.
2. Замість 5-річного терміну, судді обираються безстроково.
3. Ні Президент, ні ВРУ не можуть звільняти суддів.
4. Запроваджено механізм конституційної скарги.
5. Захищати громадян в судах можуть лише адвокати.

На завершення свого президентського терміну Петро Порошенко ініціював ще дві зміни до Конституції – закріплення курсу на інтеграцію України з НАТО та ЄС.

Другий проект змін до Конституції (проект закону № 9310 щодо перейменування Дніпропетровської області, фактично ініційований групою народних депутатів) не здобув необхідної підтримки у залі та був знятий з розгляду.

Володимир Зеленський ані комісій, ані асамблей поки не створював, але за перший рік свого президенства вже встиг ініціювати 8 проектів змін до Конституції та провести зміни до Конституції, ініційовані своїм попередником.

Законопроект щодо скасування депутатської недоторканості був внесений ще Петром Порошенком, але розглянутий та прийнятий він був вже за Володимира Зеленського.

Законодавчі ж ініціативи самого Зеленського поки не реалізовані, частина знаходиться на розгляді, а частина вже відхилена. А саме – це:

1. Зміни щодо скасування адвокатської монополії (проект закону № 1013), за якими громадяни можуть самостійно представляти себе у судах, крім представництва у кримінальних справах. Законопроект очікує на розгляд.
2. Зміни щодо регуляторних органів (проект закону № 1014), за якими Президент зможе утворювати нові регуляторні органи, призначати і звільняти голів НАБУ та ДБР. Законопроект відхилено.
3. Зміни щодо законодавчої ініціативи народу (проект закону № 1015), за якими народ наділяється правом законодавчої ініціативи. Законопроект очікує на розгляд.
4. Зміни щодо уповноважених Верховної Ради (проект закону № 1016), за якими запроваджується посада Уповноважених Верховної Ради України за додержанням Конституції України і законів в окремих сферах. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
5. Зміни щодо зменшення кількості депутатів та пропорційної виборчої системи (проект закону № 1017), за якими кількість депутатів зменшується до 300 осіб і в Конституції закріплюється пропорційна виборча система. Законопроект очікує на розгляд, хоч і отримав висновок Конституційного Суду із застереженнями.
6. Зміни щодо розширення підстав позбавлення депутатського мандату (проект закону № 1027), за якими пропонується забирати в депутата мандат у випадку неособистого голосування або відсутності депутата на більше, ніж третині засідань. Законопроект отримав негативний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
7. Зміни щодо додаткових органів ВРУ (проект закону № 1028), за якими ВРУ отримує право створювати консультативні та дорадчі органи. Законопроект отримав позитивний висновок Конституційного Суду, очікує на розгляд.
8. Зміни щодо децентралізації влади (проект закону № 2598), за якими впроваджується нова структура місцевої влади та новий адміністративно-територіальний устрій. Законопроект відкликано.

Отже, за перший рік свого президентства, Володимир Зеленський подав найбільше законопроектів щодо змін до Конституції серед усіх Президентів України. Але важливо зауважити, проекти змін, подані Володимиром Зеленським, є точковими. Хоча і частина з них неодноразово позиціонувалася,  наприклад, як «парламентська» реформа.

Крім того, на відміну від попередників, Зеленський, принаймні поки що, не створював органів чи відкритих та інклюзивних майданчиків для розробки змін до Конституції. Законодавчі ініціативи шостого президента України можна підсумувати так:

• Серед усіх проектів законів прийнятий був лише проект закону, що розроблявся ще за часів Петра Порошенка.
• 3 проекти змін до Конституції вже отримали висновки КСУ та були попередньо схвалені (хоча проект змін № 1017 отримав висновок КСУ із застереженнями).
• 1 проект змін отримав висновки Конституційного Суду із застереженнями та ще не був розглянутий.
• 3 проекти змін отримали негативні висновки Конституційного Суду, а тому не можуть бути прийняті.
• 1 проект змін був відкликаний, так і не дійшовши до розгляду.

Загальний висновок проведеного порівняльного аналізу полягає у тому, що Володимир Зеленський, як Президент, не настільки відрізняється від своїх попередників, як це може здатися із медійного дискурсу. Принаймні, частота зміни Уряду, порушення під час законодавчого процесу, а також намагання «швидко» змінити Конституцію ріднять його з іншими Президентами України. А активне віддзеркалення публічного невдоволення на інших конституційних суб’єктів викликає аналогію із Леонідом Кучмою, що, у результаті, підтверджується і опитуванням Соціологічної групи «Рейтинг».

Однак ті відмінності, які все ж є, можна звести до таких аспектів:

• Законодавча (однак не дуже результативна) активність;
• Намагання діяти на стільки швидко, наскільки це дозволяють процедури;
• Намагання уникнути деліберації (обговорення) при ухваленні важливих рішень – зокрема, йдеться про зміни до Конституції.

До яких результатів і наслідків призведуть ці схожості та відмінності – ми побачимо та проаналізуємо згодом.

У новинних стрічках та сюжетах теленовин вже неодноразово висвітлювалася інформація про те,  як перші економіки світу (США, Великобританія, Німеччина, Іспанія тощо) протистоять економічній кризі, викликаній пандемією SARS-CoV-2. Утім, коли українці чують про 200 мільярдів допомоги в Іспанії, півтрильйона допомоги в Німеччині чи 3 трильйони допомоги в США, то ці цифри видаються захмарними. Адже ВВП нашої країни складає близько $130 мільярдів. Тобто, одна лише Іспанія для подолання кризи виділила коштів на суму,  у півтора рази більшу за річний ВВП України. Насправді, будь-які обсяги, виділених у розвинених економіках коштів, для України будуть видаватися фантастичними.

Тому ми вирішили подивитися на те, як економічним наслідкам коронавірусної кризи протистоять наші сусіди – ті держави, чиї економічні показники та умови життя більш релевантні для проведення аналогій з Україною.

У цьому огляді проаналізовано прямі економічні заходи України та її сусідів з протистояння економічній кризі, викликаної епідемією SARS-CoV-2. Це – прямі виплати, компенсації, безвідсоткові кредити чи кредитні гарантії. Їх можна відносно легко порівнювати.

Крім цих прямих заходів, усі держави здійснювали податкові, монетарні й макрофінансові заходи. Це можуть бути звільнення від штрафів, перенесення терміну сплати певних податків, відміна сплати частини податків або зменшення певних податків, зборів, внесків, мораторій на перевірки, перенесення термінів виплат по кредитах, зміна облікової ставки, перегляд критеріїв для надання кредитів тощо. Їх порівняння не є так само очевидним, а детальний розгляд потребує значного занурення в особливості податкової та банківської систем кожної держави, тому ці заходи винесені за поле цього матеріалу.

Епідемія SARS-CoV-2 пов’язана з запровадженням карантину, обмежень на пересування громадян, а також на роботу компаній та подекуди цілих галузей. У зв’язку з цим попит на певні товари та послуги падає, а в компаній, що їх надають, зменшується кількість грошей для виплати заробітних плат. Якщо ж людині не платити зарплату, то в неї не буде коштів для купівлі інших товарів та послуг. Тож брак коштів вдарить по попиту навіть після закінчення карантину. Виходить порочне коло, що запустилося введенням карантину: зниження попиту → відсутність коштів для виплати заробітних плат → зниження попиту.

Зниження попиту означає, що компаніям бракує операційних коштів, тому вони не можуть вести свою діяльність. Таким чином перериваються виробничо-постачальницькі ланцюги.

Тому державні заходи з протистояння спричиненої коронавірусом економічній кризі включають (чи мають включати) забезпечення роботи економіки, а саме – гарантування виплати зарплат та забезпечення компаній коштами для продовження функціонування виробничо-постачальницьких ланцюгів.

Якщо розглядати Україну та її сусідів, то можна виокремити три типи заходів з підтримки економіки під час кризи.

Польща, Словаччина, Румунія, та, з деякими зауваженнями, Угорщина йдуть цим шляхом. У цих країнах держава компенсує роботодавцю 50-80% зарплатні працівника. Навіть якщо людина тимчасово не працює (наприклад, компанія призупинила свою діяльність через карантин та епідемію) або якщо один з батьків вимушений сидіти вдома, доглядаючи дитину (яка не ходить до школи/садочка), то йому все одно виплачується 50-80% зарплатні. Середні та малі підприємства, що продовжують працювати, але втратили частину доходу, отримують додаткові кошти на виплату зарплатні працівникам. Обсяг цих коштів залежить від відсотку втраченого доходу.

Крім цього, Єврокомісія прийняла рамковий документ для підтримки економік держав-членів ЄС. Саме на його основі Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина будують свою політику допомоги економіці. Цей документ передбачає таке:

• Прямі гранти, капітальні вкладення, вибіркові податкові пільги сумою до 800 тисяч євро на одну компанію для забезпечення нагальної потреби в ліквідності.
• Державні гарантії на кредити для компаній. Вони можуть покривати до 90% кредитних ризиків, а для позик до 800 тисяч євро – 100% кредитних ризиків.
• Субсидовані кредити для компаній для покриття негайного оборотного капіталу. Для кредитів до 800 тисяч євро – кредити під 0%.
• Підтримка у формі субсидій на зарплати.
• Підтримка у формі відтермінування сплати податків, чи соціальних внесків.

Є й інші заходи, але це основні.

Україна, Росія, та, з деякими зауваженнями, Молдова належать до другого типу відповіді. Вони дещо збільшили допомогу по безробіттю та можуть компенсувати зарплатню на рівні мінімальної зарплатні. Крім цього, здійснюються одноразові виплати певним категоріям населення (пенсіонери та діти). Програми допомоги бізнесу у формі безвідсоткових кредитів для виплати заробітної плати та забезпечення оборотних коштів – обмежені або відсутні.

Полягає у відсутності прямої державної підтримки. Ні особливих виплат по безробіттю, ні спеціальних форм кредитування немає. Білорусь запровадила деякі податкові та монетарні заходи, але саме прямої допомоги для забезпечення населення грошима або бізнесу оборотними коштами – немає.

Огляд був написаний з використанням матеріалів МВФ та окремих джерел (закони, аналітичні статті), посилання на які можна знайти в кінці детального опису заходів кожної країни.

Малий та середній бізнес може, відповідно до ст. 47¹ ЗУ «Про зайнятість населення», отримати кошти на виплату своїм працівникам, допомогу по частковому безробіттю. Ця допомога надається в розмірі 2/3 тарифної сітки відповідно до кількості годин, на які зменшилася діяльність підприємства, але не більше розміру мінімальної зарплати (4723 грн).

Пенсіонери, в яких пенсія менше 5000 грн, отримали одноразову допомогу у 1000 грн.

Пенсіонери старше 80 років та ще деякі категорії населення отримали підвищення пенсії на 500 грн.

Допомога по безробіттю збільшилася на 170-350 грн.

ФОПи 1 та 2 груп платників єдиного податку отримують 1779 грн на місяць на дитину віком до 6 років та 2218 грн на місяць на дитину віком 6-10 років.

Лікарі, що залучені до боротьби з SARS-CoV-2, отримують доплату у розмірі 300% окладу, а соціальні працівники, що залучені до протидії SARS-CoV-2, мають отримати доплату у 100% зарплатні.

Для малого та середнього бізнесу діє програма 3-5-7-9. За нею держава субсидує процентні ставки по кредитах до рівня 3, 5, 7 чи 9% за виконання певних умов (таких, як продовження діяльності, збереження робочих місць тощо).

Кредити під 0% надаються для рефінансування існуючої заборгованості в банках України. Це означає, що, якщо роботодавець вже має кредити, то він може взяти новий кредит під 0% для сплати старого кредиту. Тобто, держава ніби відкладає термін сплати старого кредиту. Для цього роботодавець має зберегти не менше 60% рівня заробітної плати для не менше ніж 80% робітників.

Сукупна сума державної підтримки не має перевищувати 200 тисяч євро на 1 компанію.

Також, відповідно до пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень «Основи законодавства України про охорону здоров’я», КМУ разом з НБУ мали б до кінця квітня розробити та затвердити національну програму цільових кредитів для забезпечення фонду заробітної плати з пільговим безвідсотковим періодом. Тобто, це та програма, яка впроваджується в ЄС та є в обмеженому вигляді навіть у Росії. Але наразі така програма не затверджена.

Сукупний розмір коштів виділених на підтримку економіки під час коронавірусу можна оцінити у 82,4 млрд грн, або 3 млрд $, або 2,3 % ВВП. Саме на таку суму збільшилася видаткова частина бюджету відповідно до змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020. При цьому, частина бюджету була перерозподілена. Серед основних показників можна згадати 65 мільярдів для Фонду боротьби з епідемією, 15 мільярдів – Міністерству охорони здоров’я, 10 мільярдів на підвищення пенсій.

Отже, в Україні є виплати по безробіттю на рівні 2/3 тарифної сітки, але не більше мінімальної зарплатні, є одноразові допомоги, є програма 3,5,7,9 та рефінансування під 0%, проте наразі немає програм по відшкодуванню зарплатні за умови її виплати роботодавцем та немає програми забезпечення ліквідності компаній під 0% та кредитних гарантій, як в ЄС.

Крім цього, запроваджені інші заходи, як-от скасування деяких штрафів за порушення податкового законодавства, відміна сплати єдиного соціального внеску для певних категорій, можливість вираховувати кошти, витрачені на лікуванні від SARS-CoV-2, при сплаті ПДФО, скасування штрафів за прострочення кредитів на час карантину, тимчасове скасування податків на землю та нерухомість, інші заходи непрямої підтримки економіки.

• Джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8.

Держава компенсує роботодавцеві 50% мінімальної зарплати (1300 злотих, 345 $) на 1 працівника. Ця допомога виплачується компаніям, що були змушені тимчасово припинити роботу на час карантину. Роботодавець при цьому має виплачувати зарплату в розмірі 50% базової ставки працівника, але не менше розміру мінімальної зарплати.

Роботодавці, які скоротили робочий час на 20-50 %, отримують субсидії від держави у розмірі 50 % зарплати працівника, але не більше, ніж 40% середньої зарплати по країні (2200 злотих, 525$).

Додатково малі та середні підприємці, чий дохід впав, можуть отримати субсидії в розмірі, що залежить від розміру втраченого доходу:

• Якщо продажі впали на 30%, можна отримати 50% мінімальної зарплати на працівника;
• Якщо продажі впали на 50%, можна отримати 70% мінімальної зарплати на працівника;
• Якщо продажі впали на 80%, можна отримати 90% мінімальної зарплати на працівника.

Виділені додаткові фонди на медичне обладнання.

Є виплати по догляду за дитиною.

Діє програма по кредитах під 0% та кредитних гарантіях.

Бюджетні заходи оцінюються у 93 млрд злотих, або 4,2% ВВП.

Програма по наданню кредитів та кредитних гарантій оцінюється у 75 млрд злотих, або 3,3% ВВП.

Програма по забезпеченню ліквідності бізнесу оцінюється у 100 млрд злотих, або 4,5 % ВВП.

Загалом програма підтримки економіки оцінюється у майже 300 мільярдів злотих, або 70 мільярдів $, або 12% ВВП.

Крім прямої підтримки, компанії з 10-49 працівниками отримують компенсацію 50% страхових платежів, компанії зі штатом до 9 працівників отримують компенсацію 100%. При цьому частина податків та внесків відмінена або термін їх сплати перенесений, діють інші податкові та монетарні заходи.

• Джерела: 1, 2, 3

На відміну від інших сусідів України та й самої України, Білорусь не запровадила жодного прямого заходу підтримки економіки. Президент Білорусі не вважає епідемію SARS-CoV-2 значною загрозою. Карантинні заходи Білорусі дуже обмежені (порівняно з іншими державами), а на 9 травня навіть відбувся парад.

Були анонсовані податкові пільги та відтермінування сплати податків, але не зрозуміло, яким чином та коли вони будуть реалізовані.

Серед вже прийнятих заходів можна згадати податкові пільги та канікули. Проте вони були прийняті 24 квітня, вже після терміну сплати податків, тому їхній вплив – доволі обмежений.

Білорусь запровадила деякі монетарні заходи (і податкові, і монетарні заходи не є предметом цього огляду, тому детально розглядатися не будуть). Більшість з них носить рекомендаційний характер. Загалом, навіть монетарні заходи, прийняті в Білорусі, значно поступаються монетарним заходам інших держав.

• Джерела: 1, 2

2 % ВВП (біля 4,8 млрд $) заплановано витратити на:

• Компенсацію 75% зарплати працівникам, що знаходяться в технічному безробітті, – тобто коли компанія не може працювати через карантин та епідемію SARS-CoV-2.
• Компенсацію 75% зарплати батькам, які доглядають за дітьми, поки закриті школи.
• Компенсації не можуть перевищувати середню зарплатню – 5429 леїв (1200$).
• Збільшення фондів охорони здоров’я.

1,5% ВВП (біля 3,6 млрд $) заплановано витратити на програму підтримки бізнесу: безвідсоткові кредити, покриття до 90% кредитного ризику, кредитні гарантії тощо.

Тобто, загалом планується витратити 35 млрд леїв, або 8,4 млрд $, або 3,5% ВВП.

Крім прямої підтримки, діють податкові знижки на податок на прибуток, відтермінування оплати комунальних послуг на три місяці, відкладення оплати податку на власність на три місяці, інші податкові та монетарні заходи.

• Джерела: 1, 2, 3, 4

З початком епідемії SARS-CoV-2 в Молдові було введено надзвичайний стан і встановлено ряд виплат. Проте опозиція оскаржила рішення про виділення цих коштів у конституційному суді у зв’язку з тим, що цей закон не ухвалив парламент. Тож 9 квітня конституційний суд визнав закон недійсним, тому затверджені виплати стали також недійсними.

Потім, 23 квітня, уряд зміг провести в парламенті закон про внесення змін до державного бюджету. Разом з ним парламент ухвалив кредитні угоди з МВФ та Росією. Проте вже 7 травня Конституційний суд визнав договір з Росією неконституційним. Заходи, прийняті в рамках «першого антикризового пакету», частково були перенесені в другий пакет, до них були додані нові заходи.

«Перший антикризовий пакет» передбачав виділення 700 млн леїв, або 39 млн доларів. 2775 леїв (150 $) планувалося виплачувати як допомогу по безробіттю, у тому числі тим громадянам, які повернулися з-за кордону. Також планувалося виплачувати різницю в допомозі по безробіттю, якщо вона не досягала 2775 леїв. На 200 леїв (11 $) були збільшені мінімальні соціальні виплати та на 400 леїв (22 $) збільшилася допомога на дитину. Фермери мали отримувати по 800 леїв (44 $) субсидій.

Після визнання першого антикризового пакету недійсним планувалося направити 300 млн леїв на допомогу підприємцям, 6 млн леїв на заохочення медичних працівників, 168 млн леїв на виплати по безробіттю, 200 млн леїв на соціальну допомогу та 10 млн леїв на створення нових робочих місць.

23 квітня був ухвалений другий антикризовий пакет. Тоді витратна частина бюджету виросла на 2 мільярди леїв (112 млн $), або майже 1% ВВП. З них 1 мільярд леїв направлявся на повернення ПДВ у вигляді різниці між розміром сплаченого ПДВ та сумою податків, що сплачені із заробітної плати. Це був такий захід підтримки бізнесу. Ще 90 млн леїв спрямовувалося на субсидування відсотків по кредитах, виплату заробітних плат. Решта коштів спрямовувалися на охорону здоров’я та соціальні виплати.

Таким чином, враховуючи щотижневі зміни в розподілі бюджетних коштів, складно визначити якусь константу для порівняння з іншими країнами. Тому можна лише зробити загальний висновок, що антикризові заходи в Молдові складаються з субсидування відсотків по кредитах, виплат по безробіттю, одноразових соціальних виплат та повернення ПДВ.

Крім цього, були введенні податкові та монетарні заходи: перенесення часу сплати податків, зміна облікової ставки й інші заходи.

• Джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8

Роботодавці, які були змушені скоротити робочі години на 15-75%, отримують державну компенсацію. Ця компенсація покриває 70% вартості цих годин, але не більше 315 євро на місяць строком на три місяці. Цей захід дещо вибивається з загальноєвропейського тренду, адже виплати фактично прив’язуються до рівня мінімальної зарплати, в той час як в Румунії, Словаччині та Польщі виплати прив’язуються до звичайної (а не мінімальної) зарплати працівника та обмежуються середньою зарплатою по країні.

Лікарі отримують бонус у 1360 євро.

1,5 трильйона форинтів (4,6 млрд $) виділено на пакет фінансових інструментів допомоги бізнесу. Це – три типи кредитів, два інструменти фінансових гарантій, чотири капітальні програми. Усе це включає і безвідсоткові кредити, і покриття до 90% кредитного ризику.

450 мільярдів форинтів (1,4 млрд $) виділяється для інвестицій зі створенням нових робочих місць.

245 мільярдів форинтів (750 млн $) перерозподілено на медичну сферу.

Загалом планується витратити 2,2 трлн форинтів, або 6,75 млрд $, або 4,2 % ВВП.

Крім прямої підтримки, в Угорщині діють також податкові знижки, звільнення від сплати деяких податків, інші податкові та монетарні заходи.

• Джерела: 1, 2, 3

Робітникам тих компаній, які через карантин та епідемію були змушені тимчасово закритися, виплачується 80% зарплатні. Їх компенсує держава. Ці виплати не можуть перевищувати 880 євро на 1 робітника.

За певних умов, батьки можуть взяти відпустку для догляду за дитиною. Тоді їм виплачується 55% зарплатні.

Залежно від розміру втраченого доходу, компаніям надається фінансова допомога:

• якщо компанія втратила 20% доходу, то держава виплачує 180 євро допомоги на 1 працівника;
• якщо компанія втратила 40% доходу, то держава виплачує 300 євро допомоги на 1 працівника;
• якщо компанія втратила 60% доходу, то держава виплачує 420 євро допомоги на 1 працівника;
• якщо компанія втратила 80% доходу, то держава виплачує 540 євро допомоги на 1 працівника;

Виплати обмежені сумою у 200 тисяч євро на 1 компанію.

Всього на допомогу компаніям виділяється 1 мільярд євро на місяць.

500 мільйонів євро на місяць виділяється для надання компаніям гарантій по кредитах.

150 млн євро виділяється на фінансові інструменти для забезпечення ліквідності.

Загальна сума фінансової допомоги становить близько 2 мільярдів євро на місяць, або 2% ВВП. Ці заходи було запроваджено в кінці березня-на початку квітня. Тобто загальну суму, витрачену на підтримку економіки Словаччини, потрібно буде рахувати на час припинення карантину, і вона буде більше, ніж кошти, витрачені за один місяць у квітні.

Крім прямої підтримки, роботодавці мають змогу відкласти сплату соціальних платежів (якщо вони втратили більше 40% доходу). Також запроваджено мораторій на виплату рентної плати до 30 червня, діють податкові знижки, термін сплати частини податків перенесено, діють інші податкові та монетарні заходи.

• Джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Допомога по безробіттю піднялася на 4000 рублів – до розміру мінімальної зарплатні у 12130 рублів (біля 160 $).

Виплачується 5000 рублів (68 $) допомоги по догляду за дитиною до трьох років.

Сім’ї, в яких середній дохід на 1 члена сім’ї не перевищує прожитковий мінімум, можуть отримати допомогу на дітей у віці 3-7 років у розмірі 50% прожиткового мінімуму для регіону, в якому проживає ця сім’я. У середньому по Росії це 5500 рублів (75 $).

Медики, що працюють з хворими SARS-CoV-2 отримують додаткові соціальні виплати:

• Лікарі отримають 80 тисяч рублів (1088 $) на місяць;
• Медсестри отримають 50 тисяч рублів (680 $) на місяць;
• Молодший медперсонал отримає 25 тисяч рублів (340 $) на місяць.

Компанії в галузях, що найбільше постраждали від карантину та епідемії, можуть отримати наступну допомогу:

• Кредити на виплату заробітної плати, за умови, що компанія зменшила штат не більше ніж на 10%. Кредит видається на термін до 12 місяців, з яких перші 6 місяців – безвідсоткові.
• Допомога у розмірі 12130 рублів (розмір мінімальної зарплати) на одного працівника за умови, що компанія зменшила штат працівників не більше ніж на 10%.
• Ці заходи стосуються лише компаній у тих галузях, які найбільше постраждали від карантину та епідемії. А саме – галузі перевезень, туризму, фізкультурно-оздоровчої діяльності, культури та сфери розваг.

Субсидування процентних ставок по кредитах забудовників та до половини суми ставки по договору для кредитів малих та середніх підприємств за виконання певних умов.

У березні на підтримку економіки було виділено 300 млрд рублів, пізніше додалися ще 200 млрд рублів на допомогу регіонам. Загальну суму виділеної (зарезервованої) допомоги експерти оцінюють у майже 1,5 трильйона рублів, або 19 мільярдів доларів, або 1,25 % ВВП. Експертна оцінка всього комплексу заходів, враховуючи й непрямі заходи, оцінюється у розмірі 2-2,8% ВВП.

Крім прямої підтримки, страхові платежі для малого та середнього бізнесу зменшилися з 30 до 15%, зменшуються або переносяться соціальні внески, відкладається сплата частини податків та внесків, діють інші податкові та монетарні заходи.

• Джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7

У фільмі про рік свого президенства Володимир Зеленський сказав: міністрів будуть змінювати, доки не знайдуть ідеальний уряд. Його слова підтверджуються діями – менше ніж за рік нової влади склад Кабінету міністрів змінився майже повністю (за винятком, «одного з найефективніших урядовців»).

З одного боку, президент має рацію у своїх словах – навіщо в уряді погані міністри? Логічно, що таких людей потрібно замінювати. Але на кого? Чи є взагалі бачення «ідеального уряду»?

Змінність влади – один з основоположних принципів демократії. Але річ у тім, що часта і необґрунтована ротація високопосадовців межує з одноразовістю політики і, як наслідок, нестабільністю у країні. Важливо розуміти, що політика – це процес. Це – «гра в довгу». Вона вимагає стратегічного бачення того, куди іти, розуміння, як туди прийти, і власне дій. Хороший уряд не той, де працюють хороші міністри, а той де впроваджуються хороші державні політики (policy).

Коли члени коаліції європейської демократичної країни ведуть перемовини щодо складу уряду, то предметом перемовин є не розподіл «потоків» та не вигадування нових посад, щоб їх вистачило всім медійним особам. Урядові портфелі діляться партіями для того, щоб впроваджувати політику, за яку на виборах проголосували виборці. Політика у сфері охорони здоров’я, політика у сфері освіти, політика у сфері сільського господарства тощо.

У ситуації, коли уряд формується через призму державних політик (policy), а не персоналій міністрів, питання частої зміни міністрів не стоїть. Міністрами стають люди, які пройшли партійний відбір, щодо них є партійний консенсус і, відповідно, змінювати їх не потрібно.

В Україні, натомість, панує персональний принцип. Партії лідерського типу, замість програм, вибудовуються навколо «мудрого» лідера. Відповідно, уряд також формується не на основі певного набору державних політик, а з персональних міркувань. Туди входять люди, персонально лояльні до лідера (чи його оточення), «рішали» та «аксакали». Коли ж зменшується персональна лояльність, «рішала» не може щось вирішити, а популярність «аксакала» падає або загрожує рейтингу лідера, то відбувається зміна уряду.

Стабільний уряд = передбачувана політика = передумови для економічного росту. Звісно, не ідеться про те, щоб законсервувати міністрів на своїх посадах. Утім, часті оновлення уряду – поганий знак, наприклад, для інвесторів. Адже це опосередковано вказує на те, що політика в Україні непредбачувана, рішення приймаються одноразово, від випадку до випадку, вибірково. А такий підхід є несумісним з довгостроковим плануванням (а плани по будівництву нового заводу це довгостроковий план).

Постійні і не до кінця зрозумілі зміни – у тому числі кадрові – є показником того, що стратегії немає. Відбувається лише точкове «латання дірок» як реакція на те, що відбувається. Це означає, що розвитку для країни за такого алгоритму дій не буде. Будуть тимчасові «латки».

І це стосується не лише людей в уряді. Стратегії, візії немає скрізь. Тому пишатися вчинками ще зарано. Дороги, корпуси лікарень і нові дитячі садки – це перемоги не рівня відповідальності та повноважень президента.

Так само – сумнівним успіхом можна назвати позбавлення недоторканності народних депутатів. В Україні як верховенство права (72 місце з 128 країн), так і незалежність трьох гілок влади є під сумнівом. А отже є ризики використання правоохоронної та судової систем задля переслідування опозиції.

До законопроекту 2571-д (так званий «антиколомойський закон») подали понад 16 000 поправок. Один лише Антон Поляков подав 6 000 правок, а це більше ніж кількість правок, яку подали всі депутати до законопроекту про ринок землі. В умовах необхідності отримання кредиту від МВФ прийняття законопроекту 2571-д є вкрай важливим, розгляд же всіх 16 000 правок є несумісним з швидкою законодавчою процедурою.

У зв’язку зі складною ситуацією, в ЗМІ почали з’являтися повідомлення (1, 2, 3) про можливі шляхи обходу поправкового спаму через статтю 119 Регламенту Верховної Ради України.

Лабораторія Законодавчих Ініціатив провела аналіз можливостей швидкого прийняття законопроекту з багатьма поправками по статті 119.

На чому засновується переконання в ефективності 119 статті?  Власне, згідно з ч. 2 ст. 119 : «Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування». Дійсно, якщо розглядати ст. 119 у вакуумі, не враховуючи інші положення Регламенту, то «розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування» може виглядати так, ніби поправки до законопроекту можна не обговорювати та не голосувати. Тим не менш, інші положення Регламенту суперечать такій логіці.

Нагадаємо, що розгляд питань порядку денного в пленарній залі ВРУ складається з обговорення та голосування. Тут можна згадати і рішення КСУ № 2-р/2018.

Стаття 120 дійсно зазначає, що у разі прийняття процедурного рішення відповідно до ст. 119, порядок обговорення може бути змінено. Статтю 119 можна таким чином трактувати так, що замість «обговорення кожної статті в порядку її нумерації» обговорення може стосуватись розділів та частин. Однак ч. 4 ст. 34 встановлює гарантоване право на виступ: «народному депутату, представникам інших суб’єктів права законодавчої ініціативи, які внесли пропозицію чи поправку, на їхню вимогу надається слово для обґрунтування пропозиції чи поправки». І ст. 34 на відміну від ст. 120 не містить виключення для статті 119. Тобто, хоча обговорення буде проводитися за розділами та частинами, а не по статтях, народні депутати все одно мають право на обґрунтування поправки. Відповідно, обговорення законопроекту, щодо якого застосували «поравковий тероризм», не буде значним чином скорочене.

А як щодо голосування? Ч. 1 ст. 121 встановлює, що «Верховна Рада проводить голосування по кожній пропозиції, поправці, відхиленій головним комітетом, якщо на цьому наполягає ініціатор внесення – суб’єкт права законодавчої ініціативи». Ст. 121, на відміну від ст. 120 не передбачає іншої процедури голосування для випадку ст. 119. Тобто кожна з 16 000 поправок може бути проголосована, якщо на цьому наполягатиме ініціатор поданої поправки. Одне голосування займає не менше 15 секунд, що для 16 000 поправок складає понад 66 годин (і це ще оптимістичний сценарій, якщо депутати просто безперервно натискатимуть на кнопки).

Тобто ст. 119 Регламенту можна трактувати:

• або як таку, що суперечить інших статтям Регламенту і дозволяє не проводити обговорення і голосування поправок,
• або як таку, що не суперечить іншим статтям Регламенту  і передбачає обговорення та голосування не постатейне, а розділами та частинами. При цьому поправки обґрунтовуються та голосуються. Самостійне обговорення та голосування не означає, що воно має підміняти собою інші статті Регламенту.

Для кращого розуміння того, що означає самостійне обговорення та голосування можна звернутися до ч. 1 ст. 119: «Під час розгляду законопроекту в другому читанні Верховна Рада проводить його постатейне обговорення та голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування окремі частини, пункти, підпункти, речення або статі» Ч. 2 ст. 119 встановлює, що «Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостійного обговорення і голосування». Порівнявши перші та другу частину ст. 119 можна дійти висновку, що частина друга ст. 119 дозволяє виділити обговорення та голосування розділів та частин у самостійне обговорення та голосування, тобто замінити постатейний розгляд на розгляд розділами. Але про поправки у цій статті жодного слова!

Здається, депутати й самі розуміють, що ст. 119 не дозволить значно скоротити час розгляду законопроекту 2571-д, тому у ЗМІ з’явились новини (1, 2), що Верховна Рада планує зайнятися змінами до Регламенту. Більше того, вже зареєстрований законопроект 3313 від 08.04.2020, авторства В. Ар’єва, В. Сюмар та Р. Павленка. На противагу йому автор 6 000 поправок – А. Поляков зареєстрував альтернативний законопроект – 3313-1 від 14.04.2020, текст якого на момент написання цього матеріалу ще не з’явився.

Проблема в тому, що в нинішньому вигляді законопроект 3313 навряд чи кардинально вирішить проблему поправкового спаму. Він передбачає наступне: «У випадку подання до другого читання законопроекту більш як 2000 пропозицій, поправок, Верховна Рада може прийняти процедурне рішення про розгляд відхилених головним комітетом пропозицій, поправок без обговорення. В разі ухвалення такого рішення кожна депутатська фракція, група отримує право на виступ до 10 хвилин, а позафракційні депутати, які  мають зареєстровані поправки до 3 хвилин». Тим не менш, цей законопроект не скасує понад 66 годин безперервного голосування (адже ч. 1 ст. 121 цей законопроект не змінює), а розгляд законопроекту, як ми пам’ятаємо, складається з обговорення та голосування. Крім того, законопроект прямо не говорить про зміну ст. 34, що залишає поле для дебатів на тему – «Чи розглядати виступ з обґрунтуванням як обговорення?».

Законопроект 3313 таким чином стає (неефективним) інструментом вирішення конкретної ситуації навколо законопроекту про банки та банківську діяльність. Він позбавлений універсальності. Замість того, щоб комплексно опрацювати проблему поправкового спаму, автори законопроекту просто пропонують створити спеціальне регулювання для законопроектів, що мають більше ніж 5000 поправок.

Більш цікавим виглядає законопроект 1043 від 29.08.2019, який вже був прийнятий в першому читанні, а 15.04.2020 – його доопрацювали. Відповідно до нього, для ВРУ може отримати можливість застосувати особливу процедуру до великих законопроектів (до яких надійшло більше 500 поправок). Ця особлива процедура буде передбачати, що фракції/групи можуть обрати до 5 правок, відхилених головним комітетом, а позафракційні депутати – 1 поправку, яку відхилив комітет. І в пленарній залі будуть обговорюватися лише ці поправки (а не всі відхилені поправки, як раніше). Такий спосіб дійсно може зменшити кількість часу, потрібного для розгляду величезної кількості поправок, зокрема і до законопроекту – 2571-д. Тим не менш, і з цим законопроектом є проблеми: по-перше, він ніяким чином не апелює до 34 статті (не встановлює винятки з цієї статті), яка передбачає «слово для обґрунтування пропозиції чи поправки» для суб’єктів внесення таких поправок. А по-друге, такий вибірковий розгляд поправок може бути трактований як обмеження права законодавчої ініціативи народних депутатів (через право на обґрунтування своїх поправок як складової прав суб’єктів законодавчої ініціативи). Так, обмеження законодавчої ініціативи народних депутатів можливе за наявної практики зловживання ними своїми правами навіть необхідне. Однак такі обмеження вимагають прозорого обговорення, яке базуватиметься на аналізі роботи Верховної Ради та до якого будуть залучені усі внутрішньопарламентські сили, адже інші способи боротьби з поправковим спамом мають бути обговорені.

В IX скликанні блокування роботи парламенту шляхом великої кількості поправок стає великою проблемою, на відміну від попередніх скликань. Закономірно виникає питання – у чому причина? Можна зробити припущення про те, що міжфракційний діалог в парламенті не відбувається. Хоча монобільшість може приймати законопроекти силами однієї фракції, все ж це не скасовує необхідність діалогу з іншими фракціями, як необхідної умови демократичності законодавчого процесу. Виключені з діалогу опозиційні фракції не можуть виконувати свою контрольну функцію відносно монобільшості, через що набувають нової  функції – «палиці в колесі».

Також необхідно враховувати особливість складу нового парламенту. Оскільки більшість парламентарів не мають політичного бекграунду, в новий парламент з великою імовірністю не передалося знання про інституційні практики роботи (що в цілому помітно по стилю роботи). Тож окремі депутати діють в межах власного уявлення про «хороше» та «погане», не враховуючи особливості роботи інституції. В той час як зловживання опозиційними фракціями своїми правами врешті-решт призведе до суттєвих обмежень їх прав. Обмеження ж прав опозиції може бути гарним рішенням в конкретній ситуації, але в довгостроковій перспективі несе в собі суттєві ризики пов’язані з монополією на владу.

У зв’язку з пандемією коронавірусу, яка забрала вже майже сотню тисяч життів по всьому світу, а також спричинила безпрецедентні карантинні заходи з радикальним обмеженням прав громадян, у масовій свідомості неминуче виникають запитання: хто винен в епідемії коронавірусу? Кажани? Панголіни?

Реальна відповідь може бути значно складнішою, оскільки потребує чималих наукових зусиль, і, можливо, не менших зусиль для пояснення вузькопрофільних знахідок широким верствам населення. До того ж вчені, як правило, не дають 100% однозначну і коротку відповідь, а пропонують багатосторінкові звіти з гіпотезами та купою даних, які ці гіпотези підтверджують або заперечують.  Якщо ж Ви «точно» і «негайно» хочете знати, хто винен в пандемії, то альтернативою тривалим і складним пошукам та поясненням можуть бути так звані «теорії змови». Вони «відкриють Вам очі» і розкажуть «справжню правду» не лише про винуватців коронавірусу, але й про винуватців інших історичних епідемій. Пропонуємо Вам ознайомитися з деякими з цих теорій та самостійно віднайти історичні паралелі.

Чорна смерть 14-го сторіччя. Хто винен? Як тоді вважалося – юдеї. Вони отруювали колодязі, річки та інші джерела води. Іноді додавалося, що юдеї робили це на прохання і за фінансової підтримки «короля маврів», який втомився від постійних поразок від християн. Або ж юдеї домовилися з «королем сарацин» про те, що вони отримають Єрусалим, якщо віддадуть Париж сарацинам. Для цього юдеї підкупали людей вже інфікованих чумою, щоб вони розносили хворобу та отруювали водоймища.

Є декілька рецептів отрути, яку нібито використовували нащадки Юди. Наприклад: суміш з голови ящірки, лап жаби, жіночого волосся та чорної смердючої рідини. Інший «рецепт» – порошок з християнських сердець, павуків, жаб, ящірок, людського м’яса та освяченого хліба. Паралельно з цим, юдеїв звинувачують у кривавому наклепі, у якому юдеї використовують кров християнських немовлят у своїх релігійних обрядах та здійснюють людські жертвоприношення.

Насправді що чума поширювалася і в тих поселеннях, де не було єврейських общин, а там, де такі общини були, юдеї помирали від чуми так само, як і християни. Тим не менш, наслідком таких вірувань стала хвиля єврейських погромів.

У 21 сторіччі обвинувачення в отруєнні колодязів сумішшю з жаб, ящірок й павуків та звинувачення у кривавій вакханалії виглядають дещо дико. Але теорії змови живі і квітнуть рясно й понині, адже часто дають прості і зрозумілі відповіді, які знаходять відклики у масовій стереотипній свідомості. Відмінність в тому, що тепер теорії змови переключилися з етно-конфесійних груп на ворожі уряди або таємні чи не дуже організації (частина з яких все одно досі пов’язується з обраним народом). Пентагон, ЦРУ, НАТО, Держдеп, Більдербержський клуб, ілюмінати, масони, китайські чи радянські комуністи, іноземні агенти, Рокфеллер, Сорос, інопланетяни, рептилоїди з планети Нібіру та багато інших. Усі вони винаходять секретну зброю чи просто вступають в таємну змову з метою винищення частини населення, отримання всесвітнього контролю тощо. Такі тенденції характерні і для 20, і для 21 сторічь.

Епідемія іспанки забрала життя понад 20 млн людей, в тому числі й німців. Тим не менш, деякі газети стверджували, що іспанський грип є німецькою зброєю: німці на своїх підводних човнах завезли іспанський грип до Бостону для того щоб виграти війну. За іншою версією, німецька фармацевтична компанія «Байер» додавала бацили іспанського грипу до аспірину і, коли людина намагалася втамувати головний біль, заражалася грипом. Цікавим є й те, що в різних державах «іспанський грип» називався по різному: в Мадриді – «Неаполітанський солдат», в Італії – «німецька хвороба», в Німеччині – «російська чума», в Росії – «китайська хвороба» та «іспанка», а в Японії – «американська хвороба». Прикметним є те, що мало не кожну масову хворобу в часи війни називали на ім’я «супостата», як, наприклад, неодноразово відбувалося з сифілісом.

Соціалістичні країни часто звинувачували США у використанні біологічної зброї та розповсюдженні хвороб на їхній території. Під час Корейської війни США нібито спеціально закидували комах та павуків, що розносили чуму, холеру, менінгіт та енцефаліт на території північної Кореї та північного Китаю. Фідель Кастро звинувачував США в поширенні тропічних хвороб (лихоманка Денге та геморагічний кон’юнктивіт) на території Куби. Радянські газети 1982 року писали, що США під виглядом антималярійної програми в Пакистані розробляють особливо небезпечний вид москітів, що буде використовуватися як біологічна зброя в Афганістані. Після таких звинувачень Пакистан вигнав голову американського дослідницького центру з країни.

ВІЛ/СНІД теж часто зображали як вигаданий у США вірус для знищення чорношкірого населення. Радянська пропаганда стверджувала, що СНІД був винайдений у форті Детрік і використовувався як біологічна зброя. Зокрема американська програма вакцинацій в Заїрі ніби розроблялася для поширення СНІДу. Такі теорії досі живі. У 2005 році близько половини афроамериканців вважали, що СНІД є творінням людини. Ідею про штучність СНІДу виказував і міністр охорони здоров’я Південної Африки у 2000 році, і перша африканська лауреатка Нобелівської премії з миру у 2004.

А хто ж вигадав коронавірус? Здавалося б, у часи нанотехнологій та безпрецедентної прозорості діяльності урядів теорії змови мали відійти на задній план і стати притулком маргіналів. Однак, як виявилося, ані масова освіта, ані тотальне покриття інформаційними ресурсами мало не кожного кроку фізичних та юридичних осіб, не спричинило вимирання «юдео-масонської архаїки». Навіть, здається, навпаки – кількість та варіації пояснень в дусі «отруєних колодязів» у сьогоднішньому глобалізованому світі лише збільшуються. Пропонуємо ознайомитися лише з деякими такими теоріями.

1. Коронавірус придумали в Пентагоні та ЦРУ або в USAID, як біологічну зброю для того, щоб протистояти геополітичним суперникам США – китайцям та росіянам. Причому до Китаю його завезли американські солдати, що брали участь у світових військових іграх, які проходили в Ухані в жовтні 2019 року. Іноді його приписують навіть особисто Дональду Трампу, що раніше вручав корони на своєму конкурсі краси, а потім переключився на коронавірус. Винен не обов’язково особисто Трамп, за іншою версією, – це американські банкіри профінансували біолабораторії, щоб вони створили коронавірус, і використовують його як зброю для досягнення світового панування. Потім відбудеться чіпування людей та зниження народжуваності. Іноді ж, навпаки, Дональд Трамп та Володимир Путін зображуються союзниками, що боряться проти Нового світового порядку, а коронавірус є фінальною битвою цього протистояння.

2. З іншої сторони океану звинувачують китайських комуністів в тому, що вони придумали коронавірус, щоб ослабити весь світ і стати світовими господарями. Згідно з цією версією, коронавірус був придуманий у дослідницькій лабораторії 4 рівня в Ухані. Потім його або використали як біозброю або ж він був випущений «на волю» випадково через погану систему безпеки. Більше того, версії про комуністично-китайське походження вірусу озвучують досить значні та близькі до Трампа фігури американської політики – Стів Бенон та Раш Лімбо. При цьому, майже чверть американців вважає, що коронавірус був вигаданий в лабораторії.

3. Коронавірус придумали фармацевтичні компанії та виробники антисептиків з масками, для того щоб отримати надприбутки.

4. Коронавірус придумали наймогутніші люди світу, серед яких Білл Гейтс, Воррен Баффет та Девід Рокфеллер, з метою вирішити проблему перенаселення Землі. Причому іноді версія про змову фармацевтичних компаній поєднується з версією про залучення Білла Гейтса, який фінансує кампанією вакцинацій в Африці.

5. Коронавірус був придуманий керівниками глибинної темної держави (щось на зразок таємного світового уряду). Метою є доведення людей до стану критичної паніки з подальшою поголівною вакцинацією, чіпізацією, встановленням тотального контролю. Іноді використовується більш легка версія цієї теорії – коронавірус є великим соціальним експериментом для того, щоб подивитися, наскільки сильні репресії (обмеження в правах) будуть прийняті населенням без підняття бунту.

6. Одним з засобів поширення коронавірусу є 5G зв’язок, про це йшлося в одному з відео, що набрало мільйонні перегляди. Відео видалили, а супутні плітки намагалися заблокувати. І все б нічого, тільки на початку квітня у Великій Британії було спалено понад 20 вишок зв’язку, частина з яких була оснащена лише 3G та 4G.

Загалом же коронавірус не породив поки принципово нової торії змови. Змова лабораторій, банків, фармацевтичних кампаній, таємних урядів, або інтриги конкретного уряду недружньої країни – це теми, які існували і під час попередніх епідемій і, насправді, не потребують епідемій взагалі. Це більш-менш усталені об’єкти обвинувачень теорій змови, а епідемія коронавірусу просто додає до інших змов ще й коронавірус.

Але, можливо, дійсно цей вірус все ж біологічна зброя? Якби коронавірус і створили штучно (а вчені довели, що це не так), то, як біологічна зброя, коронавірус дуже неефективний. Смертність від нього не перевищує 10%, за найбільш песимістичними підрахунками. Для порівняння – сибірка (Anthrax) може призводити до смерті у 50-90% випадків. Вірус вражає громадян усіх країн, завдаючи їм величезних втрат (як людських так і економічних), тому версія про те, що країна А використала коронавірус проти країни В – теж не витримує критики, адже страждають обидві сторони. Врешті, і США, і Китай зацікавлені у світовій торгівлі чи не найбільше, а коронавірус б’є по торгових оборотах.

Широта та глибина теорій змови дійсно вражає. Як виникає така кількість теорій змови і чому вони набувають такого впливу в часи епідемій? Є багато пояснень, але в цій статті варто згадати два з них.

1. Соціальна параноя. В умовах невизначеності та невідомості, за наявності значної загрози, люди намагаються створити для себе цілісну, несуперечливу картину світу, у якій все чітко і зрозуміло, забезпечуючи таким чином уявний контроль над епідемією. І тут на допомогу приходять теорії змови, які пропонують прості для зрозумілі для громадян (небіологів, нехіміків, немедиків та інших «не») пояснення.
2. Політичний інструмент. Хоча епідемія поставила частину нормального життя на карантин, але політика не знає карантину. Тому задля збільшення своєї влади, уникнення відповідальності чи дискредитації політичних опонентів деякі політики вигадують, запускають або просто підтримують деякі теорії змови.

Ці два пояснення не взаємовиключні. Соціальна параноя дійсно зростає під час епідемій, а політики використовують її як інструмент у своїй неспинній боротьбі.  

Для унаочнення можна подивитися в сторону північного сусіда України. Чи дійсно російські урядовці вважають, що ФБК Навального розповсюджує коронавірус або навіть роздає лікарям маски, що інфіковані коронавірусом? Можливо самі урядовці в це не вірять, але теорію змови, яка полягає у зображенні громадської організації як іноземного агента та шпигуна (до речі нещодавно ця російський теорія змови потрапила і на територію України у вигляді «соросят») тепер адаптували до умов епідемії. І тепер ця теорія змови, що використовується для підтримки влади у неепідемічні часи, застосовується й під час епідемії.

Теорії змови можуть здаватися безневинними казками. Але це не так. У середньовічній Європі вслід за розповсюдженням таких казок почалися криваві єврейські погроми, а в сучасній Британії – знищення вишок зв’язку.  Переконання ж, що коронавірусом інфікуються лише, наприклад, китайці може призвести до поширення епідемії серед не китайців, тобто до реальних людських жертв. Не варто забувати і про інші ефекти як наприклад – посилення авторитаризму (якщо громадян країни успішно переконають, що демократія – це масонська змова, а демократи поширюють біологічну зброю США – коронавірус). Тому теорії змови не є безневинними казками.

Отже, поширення епідемій завжди співпадало з поширенням теорій змови. Соціальна параноя під час епідемій вміло використовується як політичний інструмент. Отруєння колодязів сумішшю з жаб й павуків відділене від біологічної зброї й чіпізації дистанцією у 650 років, але ідея того, що епідемія викликана змовою, – живе досі.

P.S. Насправді ж неважливо, вигаданий коронавірус чи ні. Уряд під контролем рептилоїдів найближчим часом все одно його знищить, розпиливши хімікати з вертольотів, тому зачиняйте вікна на ніч.

В умовах надзвичайних загроз, коли єдиним засобом протистояти таким загрозам є надзвичайний стан, важливо забезпечити стабільне функціонування ключових для держави інституцій. Адже саме вони мають вживати заходи задля боротьби з загрозами. З цією метою законодавство більшості держав містить положення, які забезпечують таке стабільне функціонування в умовах надзвичайного стану. Якими є ці гарантії?

1. Якщо парламент розпущений, а нові вибори ще не були проведені, то на час надзвичайного він відновлює свої повноваження.
2. Повноваження парламенту та президента (якщо президент обирається громадянами) не припиняються на час дії надзвичайного стану. Якщо термін його/її повноважень має закінчитися під час надзвичайного стану, то його/її повноваження продовжуються на весь час надзвичайного стану або навіть на 2-3 місяці після його закінчення.
3. Якщо парламент не в сесійному режимі, то під час надзвичайного стану він збирається на позачергову сесію і працює в сесійному режимі весь впродовж всього терміну дії надзвичайного стану.
4. Парламент не може бути розпущений під час надзвичайного стану.
5. Вибори (особливо парламентські та президентські) під час надзвичайного стану не проводяться. Вони відкладаються або на весь час надзвичайного стану або навіть на 1-2 місяці після надзвичайного стану.
6. Якщо країна має практику проведення референдумів, то питання запровадження або закінчення надзвичайного стану заборонено виносити на референдум. Референдуми під час надзвичайного стану не проводяться.
7. Внесення змін до ключових законів заборонена під час надзвичайного стану. Це стосується Конституції та закону про надзвичайний стан, якщо питання надзвичайного стану врегульовані окремим законом. Деякі країни також забороняють під час надзвичайного стану вносити зміни до деяких інших законів, як, наприклад, закону про вибори чи про референдум.

Тож гарантіями стабільного функціонування ключових інституцій під час надзвичайного стану є заборона змінювати головні «правила гри» – Конституцію та положення, що забезпечують незмінність влади, яка має займатися ліквідацією загроз.

Надзвичайний стан вважається небезпечним для демократії заходом. Часто в історії він використовувався для встановлення диктатури. Для того, щоб не допустити зловживання надзвичайними повноваженнями, законодавство деяких країн містить положення щодо парламентського нагляду. Крім запобіганню узурпації, парламентський нагляд має на меті контролювати і «менші» загрози, такі як місцеві «перегиби» виконавчої влади.

В абсолютній більшості проаналізованих країн парламент має бути постійно в стані сесійної роботи, він не може бути розпущений, має повноваження на затвердження надзвичайного стану (чи надзвичайного законодавства), його дострокове скасування, чи непродовження або ж самостійне запровадження надзвичайного стану. Власне, такі положення спрямовані на протидію узурпації влади, а дрібніші зловживання мають іншу форму контролю, яка переважно полягає у звітуванні і реагуванні парламенту на виявлені у звітах порушення.

У португальській конституції є положення, що парламент здійснює нагляд за впровадженням надзвичайного стану протягом всього терміну дії надзвичайного стану.

У Перу президент протягом надзвичайного стану має постійно направляти до парламенту звіти про свою діяльність.

В Ізраїлі всі надзвичайні регуляції (надзвичайне законодавство), що приймаються виконавчою владою мають бути негайно передані на розгляд парламентських комітетів.

В Угорщині президент повинен інформувати спікера парламенту про всі видані надзвичайні регуляції.

У Бразилії під час надзвичайного стану створюється комітет, який займається моніторингом здійснення як оборонного, так і облогового станів. Після того, як оборонний чи облоговий стан закінчилися, президент доповідає конгресу про свої дії.

Крім парламентського є й судовий контроль виконавчої влади. Наприклад, у Словаччині конституційний суд може винести рішення про неконституційність запровадження надзвичайного стану, або певних надзвичайних заходів. А в Чилі, якщо президент оголошує стан облоги без погодження з конгресом, то його дії можуть бути предметом розгляду трибуналу юстиції.

Є звичайний, нормальний правовий стан та стан, коли зі звичайних норм робиться виняток. Такими винятковими режимами зазвичай є або 1 режим (як надзвичайний стан чи стан облоги) або 2 режими (наприклад: надзвичайний стан та воєнний стан). 2 режими зазвичай застосовуються для реагування на воєнну та невоєнну загрози.

Деякі ж держави мають більше виняткових правових режимів. Ці режими можуть мати різні способи запровадження та різні правові наслідки.

У Канаді є 4 надзвичайні режими, що мають протидіяти 4 різним загрозам:

1. Загроза суспільному благополуччю.
2. Загроза публічному порядку.
3. Міжнародна загроза.
4. Воєнна загроза.

В Іспанії таких режими три:

1. Стан загрози. Запроваджується на 15 днів декретом уряду. Якщо парламент його не затверджує, тоді стан загрози не продовжується.
2. Надзвичайний стан. Запроваджується на 30 днів декретом уряду за попереднім затвердженням парламенту. Заходи, тривалість та територія, на яку буде поширюватися надзвичайний стан, визначаються урядом.
3. Стан облоги. Уряд надсилає пропозицію парламенту про запровадження стану облоги, парламент має підтримати цю пропозицію абсолютною більшістю голосів. Парламент визначає заходи, тривалість, умови та територію, на яку буде поширюватися стан облоги.

У Чилі є 4 режими:

1. Стан зібрання (готовності).
2. Стан винятку. Оголошується президентом на 15 днів. Продовження стану винятку потребує затвердження конгресом. Може бути обмежена свобода пересування та свобода зібрань.
3. Стан катастрофи. Оголошується президентом. Конгрес має право його відмінити через 180 днів. Зони, в яких оголошений стан катастрофи переходять під юрисдикцію голови (начальника) національної оборони, що призначається президентом. Може бути обмежена свобода пересування та свобода зібрань. Можуть застосовуватися конфіскація, обмеження права власності, екстраординарні заходи адміністративного характеру.
4. Стан облоги. Оголошується президентом за погодженням з конгресом. Може бути обмежена свобода пересування та арешт громадян у власних помешканнях чи інших місцях, окремих від місць утримання в’язнів та в’язниць. Президент може також одноосібно оголосити стан облоги, але в такому разі він може обмежити лише свободу пересування.

Бразилія має всього 2 режими, але вони доволі незвичні:

1. Стан оборони. Оголошується президентом і затверджується конгресом. Триває 30 днів. Можуть бути обмежені свобода зібрань, таємність комунікації, застосовано арешт та ув’язнення без рішення суду строком до 10 днів.
2. Стан облоги. Запроваджується у разі, якщо стан оборони не може впоратися із загрозою або у разі війни. Уряд або рада оборони надсилають президентові пропозицію щодо стану облоги, президент просить конгрес запровадити такий стан, конгрес на своєму засіданні це робить. Крім обмежень стану оборони, за стану облоги можуть бути додатково здійснені реквізиції, запроваджено обов’язок залишатися у визначених місцях, може відбуватися утримання громадян в окремих від в’язнів будівлях та обмежено широке коло конституційних прав та свобод.

Отже, якщо держава має декілька виняткових правових режимів, тоді способи їх запровадження, їх тривалість, перелік заходів та перелік обмежених прав та свобод будуть різнитися.

Процедура запровадження надзвичайного стану є складною не просто так. Надзвичайний стан дозволяє органам влади впроваджувати такі заходи, на які за звичайних умов вони не мають права. Ці надзвичайні заходи потрібні для протидії особливо небезпечним загрозам.

Типовим набором заходів, які можуть бути запроваджені на час надзвичайного стану, є обмеження конституційних прав та свобод громадян, вилучення майна, реквізиції, евакуація, особливий порядок розподілу продуктів харчування та товарів першої необхідності. Армія, яка в звичайних обставинах має використовуватися для війни та протидії ворогам, за надзвичайного стану може бути залучена для протидії загрозам всередині країни.

За надзвичайного стану можливі і особливі фінансові заходи: наприклад, перевищення лімітів державного боргу чи лімітів дефіциту бюджету. До слова, ці питання врегульовані таким чином в Іспанії та Індії.

Крім всього вищезгаданого, у деяких державах надзвичайний стан дозволяє ще й приймати надзвичайне законодавство. Сфера регулювання надзвичайного законодавства варіюється і може бути досить широка.

Акти надзвичайного законодавства можуть:

• Збільшувати конституційну компетенцію виконавчої та/або законодавчої гілок влади.
• Вносити зміни до майже будь яких нормативних актів (ці зміни здійснюються в обхід звичайної процедури).
• Зупиняти дію нормативних актів.
• Запроваджувати надзвичайні суди.
• Запроваджувати додаткові податки та збори.
• Здійснювати надзвичайні бюджетні заходи.
• Запроваджувати додаткові санкції за порушення правил.

У випадку ж федерацій, надзвичайні заходи можуть полягати у можливості впровадження прямого управління, коли центральні (федеральні) органи влади беруть на себе повноваження органів влади суб’єктів федерації (наприклад, як в Індії).

Зазвичай надзвичайне законодавство втрачає свою силу разом із закінченням дії надзвичайного стану. Проте в деяких країнах воно може мати силу ще до 2 місяців вже після закінчення строку надзвичайного стану.

Загалом, у демократичних країнах можна виокремити два типові режими видання надзвичайного законодавства:

1. Виконавча влада видає надзвичайне законодавство, з подальшим затвердженням такого законодавства парламентом. Такий механізм діє, наприклад, в Словенії та Греції.
2. Виконавча влада видає надзвичайне законодавство. Одночасно з виданням надзвичайного законодавства виконавча влада інформує парламент про те, яке законодавство було запроваджено. Якщо парламент вважає запроваджене надзвичайне законодавство недоцільним, то скасовує його своїм рішенням. Прикладами країн з таким режимом видання надзвичайного законодавства є Південна Африка, Ізраїль, Угорщина, Канада.

Надзвичайне законодавство може надавати владі дуже широкі повноваження і для її контролю парламент має можливість не затверджувати чи скасовувати таке законодавство.

Одним з основних заходів надзвичайного стану є обмеження гарантованих конституцією прав та свобод. Є два способи визначення того, які саме права та свободи будуть обмежені.

1. Є перелік захищених прав та свобод. Вони не можуть бути обмежені під час надзвичайного стану. Натомість, обмеженти можна всі інші права та свободи.

Перелік таких захищених прав може різнитися, але є 2 права, які захищають всі держави. Це – 1) право на життя та 2 ) комплекс гарантій стандарту правосуддя, який полягає у забороні зворотної сили закону, праві не свідчити проти себе, праві на захист, доступ до суду, обґрунтованості обвинувачень тощо.

Нижче представлена таблиця порівняння захищених прав деяких держав.

Україна, як можна побачити, має доволі великий перелік захищених прав. Із загального тренду вибиваються лише свобода віросповідання та свобода совісті, які в Україні не належать до захищених статей.

Частина держав впроваджує ще один рівень захисту прав громадян. Хоча можна обмежувати усі права та свободи, крім захищених, але зазначається, що такі обмеження не мають бути заснованими на расовій, статевій, мовній, релігійній, національній приналежності чи соціальному походженні, деяких інших ознаках. Прикладами таких держав є Сербія, Південна Африка, Польща, Естонія, Хорватія, Україна.

2. Є перелік прав та свобод, що можуть бути обмежені. Ми проаналізували і зібрали вичерпний перелік прав і свобод, які можуть можуть бути обмежені чи призупинені на час надзвичайного стану. Наголошуємо: будь-які інші права та свободи не можуть бути обмежені чи призупинені.

Рішення про запровадження надзвичайного стану найчастіше повинно охоплювати 4 пункти:

• територія надзвичайного стану;
• термін дії надзвичайного стану;
• перелік надзвичайних заходів;
• перелік обмежених конституційних прав та свобод.

Сьогодні ми поговоримо про терміни.

Зазвичай держави визначають строки, на які може бути першопочатково запроваджено надзвичайний стан. Цей термін встановлюється у вигляді верхньої планки, тобто «не більше Х днів». Кількість днів, на які одноразово запроваджується надзвичайний стан, сильно різниться у різних країнах.

Нижній поріг надзвичайного стану – 15 днів (два тижні). Він наявний у Португалії, Греції, Чилі.

У Південній Африці це вже 21 день (три тижні).

Найпоширенішим є термін в 30 днів (1 місяць). Стільки надзвичайний стан може тривати, наприклад, у Великій Британії, Іспанії, Індії, Чехії, Бразилії і в Україні також.

У Перу надзвичайний стан може запроваджуватися на 60 днів (2 місяці).

Популярним є і термін в 90 днів (3 місяці). Він наявний у Сербії, Польщі, Естонії, Канаді.

У Литві надзвичайний стан може бути запроваджений на 180 днів (6 місяців).

Найбільший термін запровадження надзвичайного стану зафіксовано в Ізраїлі та США. Там він становить 1 рік.

Важливо, що час, на який запроваджується надзвичайний стан, може бути продовжений, скорочений або залишений без змін.

Процедура запровадження та процедура продовження терміну дії надзвичайного стану зазвичай не відрізняються (якщо не рахувати Сценарій №4). Тобто, якщо для запровадження надзвичайного стану потрібно, щоб парламент затвердив рішення президента, то продовження буде відбуватися за таким же алгоритмом.

Але у кожному правилі є винятки. У більшості країн як запровадження, так і продовження надзвичайного стану потребує абсолютної більшості депутатських голосів (мінімум 50% + 1 голос). Але, наприклад, у Хорватії кількість депутатів, що має проголосувати за обмеження конституційних прав, дорівнює 2/3 складу парламенту. У Греції запровадження надзвичайного стану потребує 3/5 голосів депутатів, а для продовження потрібна проста більшість. У Південній Африці, навпаки, перше продовження може бути здійснене простою більшістю, а подальші продовження потребують 3/5 голосів.

Якщо загроза, для протидії якій вводився надзвичайний стан, була ліквідована, тоді надзвичайний стан може бути достроково скасований. Повноваження на дострокове скасування надзвичайного стану має суб’єкт, який ввів надзвичайний стан. Утім, навіть якщо надзвичайний стан був запроваджений не парламентом, в більшості випадків, парламент все одно має повноваження на дострокове скасування надзвичайного стану. Частина держав навіть спеціально прописують процедуру скликання засідання парламенту, на якому має розглядатися питання дострокового скасування.

Зокрема, в Індії засідання щодо скасування надзвичайного стану може бути скликане на вимогу 1/10 складу нижньої палати парламенту (в Індії право скасування НС має саме нижня палата). У Канаді таке засідання має бути скликане на вимогу 10 сенаторів, або 20 членів палати громад.