З якими ризиками стикається антикорупційна екосистема, як посилити сферу правопорядку та незалежність прокурорського самоврядування? Ольга Піскунова, експертка напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ) взяла участь у міжнародній конференції «Формуючи демократичне майбутнє в умовах війни (Forging a Democratic Future in Wartime)» в Копенгагені.

У межах панельної дискусії «Реформи у сферах боротьби з корупцією та верховенства права на шляху України до членства в ЄС» Ольга Піскунова акцентувала на необхідності відновити прозорі конкурси на керівні посади в прокуратурі та посилити незалежність підрозділів внутрішнього контролю в органах правопорядку і прокурорського самоврядування. На думку експертки, також на часі ухвалити закон про органи правопорядку. Усі ці напрями відіграють важливу роль у захисті основоположних прав і свобод людини, тому відповідні органи мають бути незалежними й стійкими до зовнішніх і внутрішніх вразливостей.

Подію за участі аналітиків, науковців, політиків та представників профільних громадських організацій організував Данський інститут міжнародних досліджень (DIIS).

Учасники конференції також обговорили впровадження реформ у сферах демократичного врядування та верховенства права в контексті їхнього зв’язку з процесом вступу України до Європейського Союзу.

29 серпня 2019 року народні депутати Верховної Ради ІХ скликання склали присягу. Через сім років нові (та старі) обранці досі зберігають свої мандати — позаяк триває воєнний стан та провести парламентські вибори неможливо.

Чим же запам’ятається саме ця Верховна Рада? Лабораторія законодавчих ініціатив пропонує подивитися на пройдений шлях Парламенту крізь призму часу.

84 — саме стільки парламентарок у Верховній Раді IX скликання станом на серпень 2026 року. Жінки очолюють комітети, депутатські фракції, групи, парламентські делегації. А після 24 лютого 2022 року ще й активно розвивають парламентську дипломатію.

Це результат як послідовної політики держави (зокрема встановлення вимог до партійних списків та додаткове фінансування політичних партій, які дотрималися гендерної квоти), так і зростання суспільного запиту на представництво жінок у політиці.

Одним із перших законів, які ухвалили народні депутати IX скликання, стало скасування депутатської недоторканності.

Ідею, яку підтримали ще на всеукраїнському референдумі 2000 року, реалізували майже через два десятиліття. З часу ухвалення закону підозри у вчиненні кримінальних правопорушень отримали десятки парламентарів. Але разом із можливістю притягати депутатів до відповідальності зʼявився і ризик політичного тиску на них з боку органів правопорядку.

«Кнопкодавство» було невід’ємною частиною парламентської «культури» дуже довгий час, і навіть його криміналізація не допомогла повністю розв’язати проблему. Нарешті у 2021 році в Раді запрацювала сенсорна кнопка електронної системи голосування «Рада-3».

Принцип голосування такий: депутат протягом 10 секунд має однією рукою тримати натиснутою кнопку для голосування, а другу — одночасно тримати на сенсорній кнопці. Тобто обидві руки народного депутата України зайняті. На цьому історія з можливістю багаторазового голосування вичерпалася.

Історія з кнопкодавством — це ще й приклад того, що криміналізація не завжди спрацьовує. Ухвалення закону не розвʼязало проблеми, натомість найкраще рішення — технічне — завжди було під рукою.

Перемога партії «Слуга народу» на виборах дала змогу їй уперше в історії незалежної України сформувати коаліцію самостійно. Чи то пак, стати нею.

У політичному лексиконі це явище назвали «монобільшістю». Унаслідок цього вся влада в трикутнику «Парламент — Уряд — Президент» зосередилася в одній політичній силі. Втім, сьогодні монобільшість не може ухвалити майже жодного рішення без ситуативної підтримки інших фракцій та груп.

Початок роботи ІХ скликання в медіа прозвали «турборежимом», але справжні рекорди ухвалення законів Верховна Рада встановила в перші місяці повномасштабного вторгнення. За період з 24 лютого до 2 квітня 2022 року Парламент засідав п’ять пленарних днів, а загалом у залі засідань народні депутати провели близько 2 год 23 хв. Безпосередньо розгляду законопроєктів парламентарі приділили близько 57 хвилин, за які ухвалили в цілому 70 законів та 3 постанови.

Водночас дані свідчать про сповільнення: нині розгляд законопроєктів є найповільнішим за всю каденцію — від реєстрації до ухвалення минає понад рік.

Упродовж 14-ї сесії ухвалено в цілому 63 закони — це найнижчий показник для IX скликання. Зважаючи на рекордно низьку кількість зареєстрованих законопроєктів, можна констатувати значне зменшення законотворчої активності.

Під час роботи Верховної Ради ІХ скликання Україна розпочала переговори про вступ до Європейського Союзу. Для Верховної Ради це означає ухвалення майже 300 законів, передбачених Національною програмою адаптації. Але дедлайни щодо виконання всіх зобов’язань України для членства в ЄС постійно переносяться, а народні депутати голосують все менше євроінтеграційних ініціатив.

Схоже, що Парламент став заручником власної амбітності: попри проголошену готовність ухвалювати необхідні євроінтеграційні закони, окремої прискореної процедури він так і не визначив, обмежившись двома напівмірами-постановами.

Що кажуть дані: протягом 14-ї сесії ухвалено лише два євроінтеграційні закони. Це найнижча частка та кількість ухвалених євроінтеграційних законів від 7-ї сесії. Такі темпи є загрозливими для євроінтеграційних перспектив України.

З початку повномасштабного вторгнення Рада 20 разів продовжувала строк дії воєнного стану.

Якщо на початку каденції працювали 424 народні депутати, то зараз — 392. Навряд чи вони на початку своєї каденції очікували, що матимуть мандат довше ніж п’ять років, тим паче — в умовах війни. А без перспективи найближчих виборів депутати фактично «застрягли» у своїх кріслах.

Роки повномасштабного вторгнення показали, що Верховна Рада адаптивна до зовнішніх змін і здатна діяти, коли цього вимагають обставини. Разом із тим, загальний темп законодавчої роботи з роками знижується. Та попри таке сповільнення, а також дискусії навколо питань субʼєктності й спроможності Парламенту — саме на цій інституції завʼязані важливі державні процеси. Насамперед — супровід України на її шляху до членства в Європейському Союзі. Від працездатності Ради залежать і збереження демократичного ладу, і довіра міжнародних партнерів.

Лабораторія законодавчих ініціатив на Конференції з питань відновлення України (URC 2026) — Голова Ради ЛЗІ Катерина Рябіко підписала Гданське спільне бачення із представниками і представницями українських та міжнародних організацій у межах Форуму громадянського суспільства. Це спільне бачення відновлення України, а також пріоритетні дії для українського Уряду та міжнародних партнерів, ухвалене під час Форуму громадянського суспільства у Гданську 25-26 червня 2026 року.

Цей документ фіксує, що процеси відновлення мають ґрунтуватися на місцевому лідерстві, прозорості, підзвітності та демократичних цінностях. Учасники дискусій наголосили — відбудова інституцій і посилення громадянської участі є невіддільними компонентами реконструкції країни.

У межах Форуму також відбулися зустрічі із випускниками і випускницями Української школи політичних студій (УШПС), яку започаткувала та розвиває Лабораторія під егідою Ради Європи з 2005 року. Їхнє лідерство у сферах громадянського суспільства, державного управління, бізнесу, оборони, місцевого самоврядування, міжнародного співробітництва та підприємництва є яскравим підтвердженням довгострокового ефекту інвестицій у розвиток ціннісної лідерської моделі в Україні.

Катерина Рябіко зазначила: УШПС сьогодні — це значно більше, ніж освітня програма. Це спільнота людей, які щодня формують майбутнє України у найрізноманітніших сферах, підтримують зусилля одне одного та об’єднуються довкола цінностей, які вони поділяють. Вона додала, що минулого тижня представляла Україну у складі делегації на VivaTech у Парижі, цього тижня — на URC у Гданську. Цінність таких подій, на думку Голови Ради ЛЗІ, полягає у вмінні поєднувати їх у цілісну картину та спільний результат у роботі над викликами, які нині постають перед Україною.

Крім того, Катерина Рябіко та випускники УШПС взяли участь у дискусіях щодо демократичного врядування, законодавчих реформ та ролі громадянського суспільства у відновленні України та продовженні європейської інтеграції.

URC 2026, спільно організована Республікою Польща та Україною, об’єднала представників і предстаниць урядів, міжнародних організацій, бізнесу, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства.

Мета URC 2026 — посилити міжнародну підтримку відбудови країни, а також стимулювати інвестиції в український бізнес. Захід присвячений секторам, які найбільше постраждали від російської агресії: енергетиці, критичній інфраструктурі та логістиці. Як платформа високого рівня для сприяння інвестиціям URC об’єднує міжнародних, суверенних та приватних інвесторів з метою прискорення укладення угод і розбудови основ для довгострокової економічної трансформації.

Окремий фокус цьогорічної Конференції — посилення безпекових спроможностей України, адже зміцнення обороноздатності України розглядається як необхідна передумова для ширшої відбудови та довгострокового розвитку.

Україна вже має понад 2 млн учасників бойових дій, які потребують ефективної реінтеграції. Чинна система підтримки ветеранів і ветеранок не відповідає масштабу потреб, які постають перед державою у зв’язку з поверненням Захисників і Захисниць до цивільного життя. Базовий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає статуси та соціальні гарантії, але не створює цілісної державної ветеранської політики. Наслідком цього є фрагментованість допомоги, нерівний доступ до послуг і відсутність системного супроводу після завершення служби.

• ухвалення законодавства про перехід від військової служби до цивільного життя включено до заходів Плану України в межах Ukraine Facility;
• фрагментована модель підтримки знижує доступність медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги й підтримки зайнятості;
• відсутність ефективної реінтеграції матиме наслідком втрату людського капіталу й зростання навантаження на систему соціального захисту;
• ветеранська політика є складовою відновлення, стійкості та безпеки України.

У березні 2025 року було прийнято Закон України № 4285-IX, який визначив пріоритети щодо створення системи підтримки ветеранів та ветеранок війни, членів їхніх сімей і сімей загиблих Захисників і Захисниць України, зокрема шляхом упорядкування ветеранської політики. Ці пріоритети мають бути реалізовані у відповідному законодавчому акті. Наразі розроблено кілька проєктів актів, які перебувають на розгляді Парламенту.

Насамперед це проєкт Закону України «Про основні засади державної ветеранської політики щодо ветеранів/ветеранок, які брали участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України» (номер, дата реєстрації: 13696 від 25.08.2025), поданий Урядом. 

Паралельно Урядом напрацьовано проєкт Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави (Ветеранського кодексу) (номер, дата реєстрації: 14265 від 28.11.2025).

Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Верховної Ради України напрацював власну (альтернативну) редакцію проєкту Кодексу про захист державності, незалежності та статус захисників держави (номер, дата реєстрації: 14265-1 від 17.12.2025).

Усі зазначені проєкти формують ветеранську політику, зокрема закріплюють права ветеранів та ветеранок у сферах:

• охорони здоровʼя: медична, реабілітаційна допомога, підтримка психічного здоровʼя;
• зайнятості та формування добробуту: програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, підтримка ветеранського бізнесу тощо.

1. Збереження фрагментованої системи ветеранської політики. Ветеранська політика досі регулюється значною кількістю законів і підзаконних актів. За відсутності комплексного законодавчого акта зберігаються дублювання повноважень, неузгодженість програм підтримки, складність доступу ветеранів і ветеранок до послуг та нерівномірне впровадження політики на рівні громад.
2. Відсутність цілісної системи переходу від військової служби до цивільного життя. Попри наявність окремих програм підтримки, в Україні досі не визначено цілісної системи переходу, яка б забезпечувала безперервний супровід військовослужбовців під час служби та після звільнення зі служби. Це призводить до несвоєчасного інформування про доступні послуги, невиявлення потреб у реабілітації, відновленні здоров’я, освіті та працевлаштуванні, ізольованості програм підтримки та залежності реінтеграції від спроможності конкретної громади.
3. Втрата людського капіталу та потенціалу для відновлення країни. Відсутність ефективної системи підтримки та реінтеграції обмежує можливості ветеранів і ветеранок брати участь у житті громад, знижуючи їхній внесок у післявоєнне відновлення України.
4. Ризик невиконання зобов’язань у межах Ukraine Facility. Набрання чинності законодавством про державну ветеранську політику є одним із кроків Плану України в межах Ukraine Facility. Затримка з його прийняттям або впровадженням може ускладнити виконання індикаторів Плану та негативно вплинути на оцінку прогресу реформ з боку європейських партнерів.

Формування системи переходу від військової служби до цивільного життя є не лише питанням соціальної підтримки ветеранів і ветеранок, а й необхідною передумовою їхньої ефективної реінтеграції, збереження людського капіталу й використання ветеранського потенціалу для відновлення, безпеки та стійкості України.

Збереження фрагментованої моделі підтримки, орієнтованої переважно на статуси та пільги, не відповідає масштабу потреб ветеранів і ветеранок та ускладнює доступ до медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги, освіти, зайнятості й підтримки підприємництва. Без переходу до цілісної, потребоорієнтованої системи підтримки реінтеграція й надалі залежатиме від спроможності окремих громад, доступності послуг на місцях. 

Ухвалення законодавства про державну ветеранську політику є необхідною умовою виконання кроку Ukraine Facility та наближення ветеранської політики до сучасних європейських підходів.

Короткострокові:

1. Ухвалити новий базовий закон щодо державної ветеранської політики. Він має визначити мету, принципи та основні засади державної ветеранської політики, а також створити основу для формування системи переходу від військової служби до цивільного життя. У ньому доцільно закріпити повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, залучених до підтримки ветеранів і ветеранок; передбачити механізми оцінювання індивідуальних потреб ветеранів і ветеранок та членів їхніх сімей; а також визначити механізми міжвідомчої координації у сфері ветеранської політики.

Середньострокові:

1. Створити повноцінну систему переходу від військової служби до цивільного життя. Система переходу має забезпечувати безперервний супровід військовослужбовця від підготовки до звільнення зі служби до завершення реінтеграції у цивільне життя. Для цього необхідно запровадити оцінювання потреб до звільнення, визначити порядок міжвідомчої взаємодії, забезпечити доступ до медичних, реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, налагодити інформування ветеранів і ветеранок про доступну підтримку та координацію між державою, громадами та надавачами послуг.
2. Посилити роль територіальних громад у реалізації ветеранської політики. Для цього необхідно визначити мінімальні стандарти підтримки на місцевому рівні, розвивати систему фахівців із супроводу ветеранів і ветеранок, забезпечити координацію між громадами, ветеранськими просторами та надавачами послуг, а також надати громадам ресурси для роботи з ветеранами і ветеранками та членами їхніх сімей.
3. Забезпечити перехід від моделі пільг до моделі відновлення людського капіталу. Ветеранська політика має поєднувати соціальний захист із відновленням здоров’я, професійною адаптацією, зайнятістю, підтримкою підприємництва та участю ветеранів і ветеранок у житті громад. Її ефективність має оцінюватися не за кількістю передбачених пільг, а за реальними результатами відновлення та реінтеграції.

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Друга презентація проміжного Тіньового звіту — Лабораторія законодавчих ініціатив спільно з коаліцією громадських організацій представила результати моніторингу за напрямом «Функціонування демократичних інституцій» кластера «Основи процесу вступу». А саме щодо Парламенту, євроінтеграції, виборів, громадянського суспільства, врядування та багаторівневого врядування. Вона описує поточний стан справ, прогрес реформ за цим напрямом, а також рекомендації від експертів профільних організацій.

Своїми напрацюваннями поділилися представники Лабораторії законодавчих ініціатив, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права. До презентації долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ.

Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський привітав партнерів по коаліції та представників ЄС з відкриттям кластера «Основи процесу вступу» для України.

У частині «Парламент» обговорили проблеми і рекомендації щодо парламентської реформи, автономності Верховної Ради, законотворчого процесу тощо. Експерт зауважив: від початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада залишається дієздатною та легітимною, а під час першої сесії в умовах воєнного стану парламентарі прийняли 258 законів — найбільшу в історії українського Парламенту кількість законів за одну сесію.

Також говорили про поступ України на євроінтеграційному треку, зокрема про планування та розвиток законотворчості, імплементацію політики, моніторинг внесених змін.

Одним із вагомих досягнень за цим напрямом стало затвердження Національної програми адаптації законодавства України до права Європейського Союзу. Наразі важливо закріпити у законодавстві статус та обов’язковий характер Національної програми, а також узгодити її з планом законодавчої роботи Верховної Ради.

Під час презентації частини «Врядування» Олександр Заславський розповів про поточний стан, а саме структурні та кадрові зміни в українському Уряді, виклики у взаємодії з Верховною Радою, планування урядової діяльності, зокрема у напрямі виконання міжнародних зобовʼязань.

У частині щодо багаторівневого врядування Володимир Скрипець зауважив: процеси євроінтеграції продовжуються і за цим напрямом — у грудні 2025 року Уряд прийняв постанову № 1748 «Про окремі питання реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в умовах воєнного стану та підготовки до вступу України до Європейського Союзу». Однак в умовах повномасштабної війни на перший план виходять проблеми, повʼязані зі спустошенням українських громад, зменшенням кількості депутатів місцевих рад, залученням інвестицій на місцевому рівні, зокрема реалізації Державної стратегії регіонального розвитку тощо.

Нагадаємо, раніше Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

Коаліція ГО за координації ЛЗІ вже третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ. До складу коаліції входять експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права й за інформаційної підтримки «Європейської правди».

Новий Тіньовий звіт вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС.

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу.

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку.

В Україні постать Генерального прокурора вважається однією з найбільш політично конʼюнктурних. Питання щодо призначень, повноважень та браку незалежності виникали чи не в кожного, хто обіймав цю посаду.

На адресу Генпрокурорів завжди лунає багато закидів — щодо відсутності професійного досвіду, політичної заангажованості, переслідування активістів та навіть участі у спробі ліквідувати незалежність антикорупційних органів у липні 2025 року. Ніде правди діти: Генпрокурорів в Україні часто призначали з-поміж політиків, некомпетентних осіб або людей з сумнівною репутацією. Чи все одночасно?

Можливість дострокового припинення повноважень не гарантує посаді Генпрокурора достатньої незалежності. Достатньо резолюції недовіри, підтриманої більшістю народних депутатів (226 голосів), щоб Генпрокурор втратив посаду. Це робить його заручником політичних сил та уможливлює тиск на нього під час перебування на посаді.

Європейська комісія відзначає заполітизованість процедури призначення і звільнення Генерального прокурора. І вимагає прозорого та обʼєктивного процесу із урахуванням думки самих прокурорів.

Нині активно говорять про впровадження конкурсу на цю посаду — 22 червня 2026 року зʼявився відповідний законопроєкт № 15343. Водночас Україна обмежена в радикальності законодавчих змін, адже під час воєнного стану не можна вносити зміни до Засадничого Закону.

Якщо окремі елементи обраної моделі будуть визнані неконституційними, то це поставить під сумнів можливість її подальшого втілення. Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) оцінила, як можуть відбуватися ці процеси в українській реальності.

Тож, чи реально знизити політизацію посади Генпрокурора під час війни і як? Як виконати цю вимогу Єврокомісії зараз та зробити процедуру ще кращою по завершенню воєнного стану? Розбираємо у матеріалі.

За Конституцією, Президент призначає та звільняє з посади Генпрокурора за згодою Верховної Ради. Водночас процедура призначення не передбачає прозорого добору, попереднього оцінювання професійної компетентності кандидата або участі органів прокурорського самоврядування у проведенні конкурсу на меритократичних засадах. Повна свобода розсуду Президента, кого номінувати на посаду Генпрокурора, підвищує ризики політичної залежності кандидатів.

Звільнити ж Генпрокурора можуть або за порушення закону (професійний критерій), або ж за політичним — через висловлення недовіри. Перший насправді не працює, бо всі спроби притягнути прокурора до дисциплінарної відповідальності закінчилися нічим. Залишається висловлення недовіри Генеральному прокурору з боку політичних сил, що може бути прямим наслідком його зусиль у боротьбі з політичною корупцією та економічними злочинами, учасниками яких можуть бути самі депутати. Відповідно, це стає елементом політичного тиску, що неодноразово призводило до того, що Генпрокурор подавав заяву про дострокове припинення повноважень превентивно, за власним бажанням. Тому ще у 2014 році Венеційська комісія радила «скасувати вотум недовіри Генеральному прокурору».

На перший погляд, конкурсна процедура добору Генерального прокурора здається одним із можливих механізмів для посилення незалежності прокуратури, зниження політичного впливу на цю посаду та підвищення суспільної довіри до органів прокуратури.

Уряд ідею конкурсу не підтримує. Адже прокуратура — не орган виконавчої влади, а Генпрокурор не член Уряду, якого призначають за політичним критерієм. Це частина політичної системи. З огляду на те, що це звужує свободу розсуду, кого призначати Генпрокурором для Президента та Парламенту, то вони, ймовірно, теж будуть проти такого рішення.

Водночас ключовий лімітуючий фактор тут — конституційність такого кроку. Адже його проведення передбачає внесення змін у Конституцію, що неможливо зробити в умовах воєнного стану.

Засадничий Закон чітко встановлює, що наразі призначення Генпрокурора — це виключне повноваження Президента та Парламенту. Тобто жоден конкурс, жодні консультації чи інший формат призначення наразі неможливі.

На користь неконституційності існує стільки ж аргументів, скільки й на користь конституційності. Проте мало хто готовий пропонувати Парламенту підтримати ризиковану законодавчу ініціативу, яку невдовзі Конституційний Суд України (КСУ) визнає такою, що не відповідає Конституції.

На мою думку, КСУ все ж звернеться до цільового тлумачення. Тобто скаже, що оскільки призначення і звільнення Генпрокурора не змінилися навіть після того, як прокуратура стала частиною системи правосуддя у 2016 році, то й наміру такого у законодавця не було. Суддям впровадили конкурс, а Генпрокурору — ні. Відповідно, прийде до висновку, що будь-яке звуження повноважень двоєдиного субʼєкта призначення (тобто Президента і Верховної Ради) матиме неконституційний характер. Тож повноваження Президента щодо призначень суддів і Генерального прокурора є частиною системи стримувань і противаг, яка, зокрема, забезпечує верховенство права.

Частково знизити політизацію призначення і звільнення Генпрокурора під час війни, а отже — виконати вимогу Єврокомісії, можна вже у 2026 році. Спершу дочекатися висновку Венеційської комісії, згаданого в євроінтеграційних зобовʼязаннях.

Важливо, щоби підтримана законодавча ініціатива не містила ризиків, які згодом можуть призвести до визнання цієї процедури неконституційною. Саме тому неминуче маємо говорити про перехідну модель, яка буде компромісом, а не ідеальним баченням. А вже після припинення або скасування воєнного стану у народних депутатів буде значно ширший набір опцій, проте невідомо, коли це станеться.

Тимчасовим рішенням може стати процедура, за якої Президент перед внесенням кандидатури Генерального прокурора обов’язково звертається до Ради прокурорів України за висновком щодо цього кандидата. Але для цього потрібна справді незалежна Рада прокурорів України. Трансформацію та посилення інституційної незалежності РПУ на законодавчому рівні наприкінці 2026 року передбачає Дорожня карта з питань верховенства права. Це має відбутися через повне відокремлення від Офісу Генпрокурора, перегляд функцій та форматів роботи її членів, виокремлення в окрему юридичну особу, забезпечення власним секретаріатом тощо.

Чи буде такий висновок обовʼязковим до врахування? Законодавчо — ні, адже без конституційних змін свободу розсуду Президента і Парламенту неможливо обмежити. Тож в перехідному варіанті це буде питанням політичної традиції. Водночас це точно підвищить прозорість і довіру до процесу, продемонструє критерії, за якими Президент номінує кандидата, а самоврядний орган надає зважену оцінку. Публічність цього процесу зменшить політизованість процесу призначення Генпрокурора.

Після війни, коли можна буде змінити Конституцію України, такий висновок стане обовʼязковим, а сама Рада прокурорів України зможе проводити конкурс або застосовувати будь-яку процедуру на власний розсуд. Наприклад, через конкурс або обрання найкращого з-поміж прокурорів на основі наперед визначених критеріїв, зокрема доброчесності.

Без внесення змін до Конституції звільнення Генпрокурора може відбуватися із залученням тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради. Завданням ТСК є здійснення парламентського контролю шляхом розслідування питань, що становлять суспільний інтерес. Тож логічно, щоб народні депутати у межах комісії розглядали питання невиконання Генпрокурором своїх функцій і завдань, які виходять за межі вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарного проступку чи появи підстав, несумісних із зайняттям посади.

Після ж воєнного стану можна вести розмову про повне скасування політичного порядку звільнення (відставки) Генпрокурора — тобто висловлення недовіри. Законодавчо варто зберегти лише професійний критерій як підставу для звільнення. Йдеться про вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарні проступки тощо.

Європейські партнери не вимагають конкурсів, залучення міжнародних експертів або ж прибрати посаду Генпрокурора як предмет політики. Натомість йдеться про те, щоб зробити процедури його призначення і звільнення видимими і прозорими та залучити до їх проведення прокурорський корпус. Адже європейські стандарти у сфері прокуратури не встановлюють єдиної обов’язкової моделі призначення генерального прокурора — вони враховують якість процедури, професійність кандидатів і мінімізацію політичного впливу.

Тож не варто ризикувати та впроваджувати потенційно неконституційні механізми добору та звільнення, обґрунтовуючи це бажанням відкритості. Можливості для оновлення процедур існують — як-от модель із залученням інституційно посиленої Ради прокурорів. Фокусуватися варто на реалістичних механізмах, які уможливлять конституційно прийнятний результат і зміни вже зараз, під час воєнного стану. Інакше прагнення деполітизувати посаду Генпрокурора так і залишатиметься на рівні амбітних декларацій, а не на рівні функціональних процедур. Тобто, заведе нас у політично неконструктивну суперечку, яка не матиме жодного результату.

Хто і як має призначати та звільняти Генерального прокурора? Сьогодні це рішення майже повністю в руках влади: Президент за згодою Верховної Ради призначає очільника прокуратури, а звільнити його можна вотумом парламентської недовіри — більшістю голосів народних депутатів. 

Наслідок — хронічна інституційна нестабільність: за роки незалежності жоден Генеральний прокурор не відпрацював повної каденції, а середня тривалість перебування на посаді не дотягує й до двох років.

Цю процедуру в частині звільнення критикувала ще Венеційська комісія у 2014 році, але конституційні зміни в частині правосуддя 2016 року не мали впливу на посаду Генерального прокурора. Тож деполітизувати цю процедуру Україна зобов’язалася вже у межах вступу до ЄС. Сьогодні на порядку денному є законопроєкт, який пропонує впровадити конкурс на посаду Генпрокурора із залученням міжнародних експертів, і який збурив дискусію в суспільстві.

У новій аналітичній записці експерти Лабораторії законодавчих ініціатив розбирають зміст євроінтеграційних зобовʼязань, європейські стандарти та моделі держав-членів ЄС, зважують аргументи «за» і «проти» конкурсу на посаду Генерального прокурора крізь призму конституційності й пропонують конкретні сценарії — від максимального до мінімального — для призначення та звільнення.

Лабораторія законодавчих ініціатив викладає власне бачення: який варіант є найкращим у перспективі та що реально зробити вже зараз — в умовах воєнного стану, коли зміни до Конституції неможливі.

Читайте аналітичну записку, щоб зрозуміти, як деполітизувати посаду Генерального прокурора — і чому це одна з ключових передумов утвердження верховенства права в Україні.

Планом для Ukraine Facility передбачено, що «важливим є подальше вдосконалення добору нових суддів Верховного Суду (ВС) шляхом удосконалення процедури перевірки доброчесності та змістовного залучення незалежних експертів». Також у ньому зазначено, що «Вищий антикорупційний суд (ВАКС) постійно покращує свою загальну операційну ефективність, проте потрібні додаткові судді, відібрані прозоро, на основі перевірки доброчесності, із залученням Громадської ради міжнародних експертів (ГРМЕ)».

У Дорожній карті з питань верховенства права передбачено зобов’язання заповнити всі 25 вакантних посад ВАКС саме за участю ГРМЕ до кінця І кварталу 2026 року. 

Європейська комісія зазначала про необхідність продовження участі міжнародних експертів (іноземних) під час добору нових членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Єврокомісія також рекомендувала покращити відбір суддів ВС та перевірку декларацій доброчесності суддів ВС й інших вищих судів, із тимчасовим, але змістовним залученням незалежних експертів, призначених міжнародними партнерами. 

Залучення міжнародних (іноземних) експертів до складу конкурсних комісій в органах судової влади та Конституційному Суді України (КСУ) є важливим елементом реалізації євроінтеграційних інтересів України, що сприяє наближенню національного законодавства до європейських стандартів і підвищує рівень довіри до реформ з боку європейських інституцій та партнерів. 

Проблемою є те, що під час виконання міжнародних зобовʼязань конкурсні комісії за участю міжнародних (іноземних) експертів застосовують різні підходи до ухвалення та публікації своїх рішень. Це стосується добору кандидатів на посади членів: (1) ВККС, (2) Вищої ради правосуддя (ВРП), (3) керівника Служби дисциплінарних інспекторів (СДІ), його заступника, дисциплінарного інспектора, (4) суддів КСУ, (5) суддів ВАКС, (6) суддів Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС), (7) суддів Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС).

Різні конкурсні комісії використовують різні моделі ухвалення рішень. Голоси міжнародних (іноземних) експертів завжди є вирішальними, проте конкретні моделі відрізняються: наприклад, для ухвалення спільного рішення ВККС та ГРМЕ при доборі суддів ВАКС потрібна більшість від загальної кількості учасників спільного засідання, але не менше трьох голосів членів ГРМЕ. А для таких комісій, як Етична рада чи Конкурсна комісія СДІ, потрібно чотири голоси, два з яких мають бути від міжнародних (іноземних) експертів. Це робить систему конкурсних комісій заплутаною та складною для розуміння, знижує її прозорість та взаємоузгодженість.

Окремим питанням, що потребує уваги, є право вирішального голосу: тут також є різні підходи. Наприклад, міжнародні (іноземні) експерти мають право вирішального голосу (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія з проведення конкурсу на зайняття посад керівника СДІ та його заступника, дисциплінарного інспектора (Конкурсна комісія СДІ), Дорадча група експертів (ДГЕ), Експертна рада); ГРМЕ має право накладення вето на будь-якого кандидата на посаду судді ВАКС з причин невідповідності його встановленим критеріям.

Також зафіксовано численні випадки, коли одна й та сама особа може подавати свою кандидатуру на різні конкурси на посади як у межах одного органу, так і в межах різних органів за різними квотами від різних суб’єктів призначення/обрання. Як наслідок, відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень щодо відповідності/невідповідності одного й того самого кандидата встановленим критеріям.

Проблемою є ухвалення немотивованих рішень. Належна мотивація рішень за результатами оцінювання кандидатів на відповідність встановленим критеріям має давати чітке розуміння того, чим керувалися конкурсні комісії, коли оцінювали таких кандидатів: що було взято до уваги, а що — ні; які мотиви лежать в основі ухвалення конкретного рішення. Така мотивація рішень не лише зніме багато запитань у кандидатів (зокрема, тих, які не пройшли конкурс), а й дасть змогу підвищити рівень довіри до рішень конкурсних комісій. Хоча одні рішення конкурсних комісій є досить структурованими, належно мотивованими (наприклад, рішення ВККС та ГРМЕ), інші ж, навпаки, містять лише загальні формулювання та шаблонні мовленнєві конструкції й не мають належного обґрунтування. Наприклад, такі проблеми є в рішеннях Етичної ради щодо відповідності кандидатів критеріямВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. професійної етики та доброчесності.

Застосування неоднорідної практики у формулюванні рішень може створювати ризики для розуміння підходів конкурсних комісій до оцінювання кандидатів, а також не сприятиме прозорості їхньої діяльності. 

Різні підходи виявляються як щодо структури та мотивованості рішень конкурсних комісій, так і щодо встановлення так званих «негативних висновків» (тобто рішень щодо кандидатів, які припинили участь у конкурсі). Наприклад, у Конкурсної комісії з добору кандидатів на посади членів ВККС (Конкурсна комісія ВККС) таких висновків немає взагалі, натомість є лише остаточний перелік рекомендованих кандидатів на посаду члена ВККС. Водночас в Етичній раді (сприяє встановленню відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності) використання «негативних висновків» активно практикується.

Рішення частини конкурсних комісій (всіх, окрім ДГЕ) неможливо оскаржити в суді, оскільки вони не вважаються «остаточними». Так, ВС сформував системну позицію щодо конкурсних комісій, відповідно до якої вони не ухвалюють остаточних рішень, а лише сприяють суб’єкту призначення/обрання, здійснюючи окремий етап конкурсної процедури. Натомість судовий контроль можливийВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. лише щодо фінального рішення суб’єкта призначення/обрання.

Особливо дискусійним є питання визначення поняття «остаточності рішень» для тих кандидатів, які за результатами рішень конкурсних комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Тобто для них такі рішення по суті є остаточними (не залишаючи вибору субʼєкту призначення/обрання), і неможливість їх оскарження позбавляє особу права на судовий захист. Законодавчо закріплено лише можливість оскарження рішень ДГЕ, зокрема, визначено, які її рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку і з яких виключних підстав; щодо рішень інших конкурсних комісій — такого законодавчого закріплення не передбачено. 

Ще однією проблемою для судового оскарження рішень конкурсних комісій в адміністративних судах є відсутність у них владних повноважень. У судовій практиці ВС є утверджений підхід, відповідно до якого конкурсні комісії не є суб’єктами владних повноважень у спірних правовідносинах. Відповідно, у деяких випадках судова практика ВС вказує на те, що спори до конкурсних комісій не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія СДІ). Конкурсні комісії не є ані органами влади, ані суб’єктами владних повноважень; вони не мають статусу юридичних осіб. Представництво таких комісій навіть в адміністративному судочинстві є утрудненим через відсутність правил визначення представника для підписання процесуальних документів від імені конкурсних комісій (їхні керівники не мають таких повноважень) для участі в судових засіданнях.

Винятком є ДГЕ, яку Касаційний адміністративний суд у складі ВС визнає органом, що «наділений державою владно-управлінськими функціями у правовідносинах, що виникають у процесі формування суддівського корпусу КСУ».

Щодо публікації (оприлюднення) рішень конкурсних комісій також спостерігаються певні відмінності. Наприклад, Етична рада ухвалює та оприлюднює обґрунтований висновок щодо відповідності кожного кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності; Конкурсна комісія СДІ оприлюднює вмотивовані рішення стосовно кандидатів, участь яких було припинено у зв’язку з наявністю обґрунтованого сумніву щодо їх відповідності критерію доброчесності чи встановленим для судді етичним стандартам, лише на їхню письмову вимогу; ДГЕ стосовно кандидатів, які отримали оцінку «не відповідає» за критеріями високих моральних якостей або визнаного рівня компетентності у сфері права, оприлюднює лише резолютивну частину рішення, без наведення мотивів, які стали підставою для його ухвалення. А повний текст рішення із мотивуванням оприлюднюється ДГЕ на письмову вимогу такого кандидата.

У випадку її відсутності:

• створюються умови, за яких ні кандидати, ні громадськість, ні сторонні спостерігачі не можуть належним чином зрозуміти та оцінити підходи конкурсних комісій до відбору;
• створюються передумови для делегітимізації конкурсних комісій та дискредитації конкурсної процедури в очах громадськості.

Наразі законопроєкти для розв’язання описаної проблеми відсутні.

1. Відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень про відповідність/невідповідність одного й того самого кандидата встановленим критеріям.
2. Застосування різних підходів до голосування та ухвалення рішень конкурсних комісій, зокрема щодо структури, обґрунтованості рішень і підходу до встановлення результатів голосувань та так званих негативних висновків, породжує недовіру до функціонування цих комісій і конкурсної процедури загалом.
3. Відсутність єдиних підходів до визначення остаточності рішень для кандидатів, які за результатами ухвалених конкурсними комісіями рішень про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Для таких кандидатів ці рішення фактично є остаточними — і відсутність можливості їх оскарження на рівні нормативних актів та практики ВС позбавляє права на судовий захист.
4. Відсутність публічних результатів голосувань, недостатня мотивованість та обґрунтованість таких рішень породжують недовіру до функціонування цих комісій та конкурсної процедури загалом.

Ухвалення та публікація рішень конкурсними комісіями за участю міжнародних (іноземних) експертів в органах судової влади та КСУ потребують додаткового врегулювання.

1. Провести широку дискусію щодо визначення остаточного характеру рішень, ухвалених конкурсними комісіями.
2. Продовжити узагальнення судової практики ВС та розроблення типових підходів до вирішення спірних ситуацій із зазначених питань.
3. Закріпити в законодавстві чіткі підстави для судового оскарження рішень конкурсних комісій виключно через недотримання процедури, зокрема для кандидатів, для яких рішення таких комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично означають припинення участі в конкурсі, а отже, є остаточними. У законодавстві треба передбачити період, протягом якого конкурсна комісія оцінює кандидата на відповідність критерію доброчесності.
4. Передбачити, що негативні рішення конкурсних комісій публікуються деперсоніфікованими; позитивні — із зазначенням тих персональних даних, які були відкритими під час проведення публічної співбесіди з відповідним кандидатом. Якщо особа, яка отримала позитивне рішення, не була призначена на посаду, вона може звернутися до конкурсної комісії щодо деперсоніфікації її даних.
5. Розробити та запровадити єдину базу профайлів кандидатів із єдиним форматом резюме, які беруть участь у конкурсах на посади в органи судової влади та КСУ. Надати право доступу до цих профайлів членам відповідних конкурсних комісій та відповідних органів, до яких призначаються/обираються кандидати.
6. Розробити та затвердити шаблон/зразок рішення за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям та інструкцію до нього, у якій закріпити необхідність належної вмотивованості таких рішень.
7. Уникати формального підходу до обґрунтування рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям.
8. Законодавчо закріпити норми, що врегулювали б, які рішення конкурсних комісій можуть бути оскаржені, з яких саме підстав, які не можуть бути оскаржені, а також правила представництва конкурсних комісій у судах.
9. У майбутньому переглянути підхід щодо надання переважного права голосу міжнародним (іноземним) експертам.
10. Напрацювати однаковий підхід до структури, обґрунтування та ухвалення рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям у межах однієї комісії. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

15 червня Європейський Союз відкрив Україні перший і найскладніший переговорний кластер. Для нас це не лише визнання прогресу, здійсненого під час повномасштабного вторгнення, а й нагадування про обсяг «домашнього завдання», яке ще слід виконати на шляху до ЄС.

Подальший поступ держави у сфері євроінтеграції значною мірою залежить від спроможності Верховної Ради ухвалювати закони. Частина з них безпосередньо стосується траншів макрофінансової допомоги. Інша — стосується адаптації законодавства України до права ЄС. Тобто українські правила у певних сферах мають співпадати із тими, що у ЄС, зокрема — мати єдину термінологію, механізми та інструменти для реалізації наданих прав тощо.

План влади — амбітний: завершити адаптацію законодавства у 2027 році. Для цього потрібно розробити і ухвалити майже 300 нових євроінтеграційних законів. Це визначає Національна програма адаптації, яка має стати дороговказом Уряду, що і коли ухвалювати. Верховна Рада України загалом підтримує цей документ, але коли доходить до голосування — виникають проблеми.

Водночас в Україні немає сучасного рамкового закону у сфері європейської інтеграції. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», ухвалений ще у 2004 році, з таким завданням не справляється. Він, хоча і визначає загальні підходи та інституційні механізми, не зазнав жодних змін, пов’язаних із процесом вступу України до Євросоюзу. Тобто, Парламент не розробив нових правил після надання Україні статусу кандидата в ЄС та початку перемовин. 

Таким чином, виник розрив між масштабом нових завдань та інструментами для їх виконання. Ухвалення нового сучасного закону, який би визначив, хто і за що відповідає у державній політиці у сфері європейської інтеграції, припинило б безкінечні пошуки народних депутатів свого місця у євроінтеграційному процесі та потенційно посилило б їх контроль над діяльністю Уряду. Після проголошення євроінтеграційного курсу на рівні Конституції у 2019 році було вдосталь часу, щоб врегулювати це питання, масштаби адаптації законодавства у межах якого є безпрецедентними.

Тож не дивно, що сьогодні як суспільство, так і самі депутати скептично налаштовані щодо ухвалення усіх євроінтеграційних законів до кінця 2027 року. За 2026 рік парламентарі проголосували всього вісім євроінтеграційних законів (якщо рахувати лише ті, які містять відповідну позначку у картці проєкту закону). Якщо збережуться темпи останнього року, то до ЄС ми можемо потрапити за 75 років.

Серед причин низької швидкості роботи у цьому напрямі й інституційна втома, і недосконалі урядові ініціативи, які депутати змушені доопрацьовувати уже в стінах парламенту. Народні обранці, здається, у цій ситуації відчувають себе у глухому куті. Можна або стати цапами-відбувайлами і проголосувати за неякісні закони та непопулярні рішення, або не голосувати взагалі, що ставить під ризик отримання Україною кредитних коштів та зриває графік адаптації. Водночас це питання не лише швидкості та кількості підтриманих законодавчих ініціатив. Важливою є якісна законодавча робота Парламенту, організація і планування цього процесу.

Схоже, у Верховній Раді немає єдиного бачення процедури ухвалення євроінтеграційних законів, яка б враховувала позиції усіх представлених політичних сил. Роль парламенту навіть самі нардепи бачать по-різному. Це підтвердила і реєстрація постанови про відкликання голови профільного комітету з питань євроінтеграції. Щоправда і її відкликали майже одразу після реєстрації.

Верховна Рада не спромоглася принаймні частково вирішити цю проблему через внесення змін до свого Регламенту про окрему процедуру ухвалення євроінтеграційних законопроєктів. Проєкт закону № 8242, який хоч і не мав на меті прискорення законодавчої процедури, пропонував посилення вимог до супровідних документів євроінтеграційних законопроєктів та більш ретельну оцінку відповідності євроінтеграційним зобов’язанням України. Зареєстрований ще у листопаді 2022 року, проєкт, хоч і був рекомендований комітетом, так і не був винесений на розгляд. Законопроєкти № 13653 та альтернативний до нього, які пропонують пришвидшену процедуру підготовки євроінтеграційних законопроєктів за рахунок скорочених строків їх підготовки до розгляду, не отримали навіть висновку комітету. Вони передбачають пріоритетне ухвалення євроінтеграційних законів фактично лише в одному читанні, якщо у парламентського комітету з євроінтеграції та Уряду немає зауважень. Для розгляду цих проєктів законів у парламенту, мабуть, немає політичної волі, незважаючи на задекларовану потребу та вже зареєстровані ініціативи. У підсумку — близько сотні євроінтеграційних проєктів чекають своєї черги у порядку денному.

Замість повноцінної окремої процедури розгляду євроінтеграційних законів у Верховній Раді обійшлися напівмірами у вигляді постанов, які зазвичай стосуються окремих питань і мають організаційний характер, тоді як закон формує цілісну нормативну рамку, яка врегульовує цілі сфери. 

Після надання Україні статусу кандидата на вступ ще у липні 2022 року Парламент ухвалив постанову № 2483-ІХ, яка спрямована на покращення законотворчого процесу. Вона визначає адаптацію українського законодавства до права ЄС одним із пріоритетів роботи Верховної Ради, а Уряд — основним ініціатором євроінтеграційних законопроєктів. Постанова запровадила проведення експертизи на відповідність праву ЄС проєктів законів до другого читання та зобов’язала парламентські комітети створити у своєму складі підкомітети з питань євроінтеграції. Результативність роботи останніх, щоправда, викликає сумніви. Цією постановою Верховна Рада також доручила Кабінету Міністрів забезпечити офіційні переклади актів законодавства ЄС і створення єдиної інформаційної бази з питань адаптації законодавства. Вона хоч і передбачила механізм євроінтеграційної перевірки проєктів законів, але точно не замінює повноцінну процедуру ухвалення законодавчих рішень, передбачену Регламентом Верховної Ради. 

На початку червня 2026 року депутати підтримали постанову № 4912-ІХ, яка має посилити взаємодію між виконавчою і законодавчою владою: народні депутати часто скаржилися, що Уряд не повідомляв про майбутні євроінтеграційні плани. Тому ця постанова — це, схоже, компроміс між Кабміном і парламентарями у намаганні збільшити залученість народних депутатів до цього процесу. Йдеться зокрема про «парламентську підтримку» Уряду у роботі над євроінтеграційними законопроєктами, а також частково — про врегулювання підзвітності урядовців перед Парламентом. 

Відповідно до постанови, Уряд має узгоджувати зміни до Національної програми адаптації законодавства до права ЄС із головою Верховної Ради або його заступником, враховуючи позиції профільного комітету, комітету з питань євроінтеграції та відповідної переговорної групи щодо конкретних розділів. Також Кабінет Міністрів повинен тісніше співпрацювати з ними, зокрема — інформувати про результати консультацій з Європейським Союзом. Постанова також зобов’язує Уряд щоквартально подавати звіти Верховній Раді про стан виконання Національної програми адаптації та про поточний стан переговорів про вступ у ЄС. Водночас такий звіт навряд розглядатимуть на пленарному засіданні Верховної Ради — такого обов’язку Уряду постанова № 4912-ІХ не передбачає. 

Без сумніву, ухвалення законів є виключним повноваженням Верховної Ради, і вона має право (не)врегульовувати свою діяльність на свій розсуд, враховуючи принцип парламентської автономії. Проте всі ці рішення залишаються фрагментарними. Фактично Парламент намагається пристосуватися до нових завдань через серію окремих точкових рішень. Проте роботи по євроінтеграційному треку тільки більшатиме, тому є потреба у комплексній законодавчій процедурі, яка враховувала б специфіку підготовки, розгляду та ухвалення євроінтеграційних законопроєктів. Це дає можливість охопити значно більший пул завдань і робити це системно, замість того, щоби марнувати час, намагаючись підлатати старі інструменти.

Успіх Парламенту за євроінтеграційним треком не повністю залежить від здатності натискати декілька кнопок. Народні депутати не мають ресурсу бюрократичної машини Уряду готувати постатейні таблиці та оцінки відповідності законопроєкту праву ЄС. Прогрес Верховної Ради також залежить від спроможності Кабміну готувати змістовно якісні тексти законопроєктів та лобіювати необхідність їх ухвалення — завдання, з яким Уряд поки не дуже справляється. Наприклад, план Кос-Качки, узгоджений ще у грудні 2025 року, поки не має жодного повністю виконаного пункту. 

Але лише Верховна Рада ухвалює закони, тому вона має бути найбільш зацікавлена у створенні умов для безперешкодного та швидкого ухвалення євроінтеграційних законів. У цьому їм би допомогла спеціальна євроінтеграційна законодавча процедура. Вона мала б визначати, що таке євроінтеграційні законопроєкти та встановлювати вимоги до їх супровідних документів (оцінок та таблиць відповідності праву ЄС). З іншого боку — парламентське прискорення не має допускати зловживань: потрібно визначити мінімально допустимий строк, достатній для опрацювання тексту законопроєкту народними депутатами та комітетами. 

Водночас досвід показує, що правил і процедур може бути недостатньо. Порушувати норми Регламенту — звична справа для Верховної Ради. Навіть сьогодні значна частина євроінтеграційних ініціатив все ще «застрягла» у комітетах, незважаючи на їх пріоритетність. Тому ефективність євроінтеграційного треку визначатиме не лише наявність спеціальної законодавчої процедури, але й бажання парламентарів її справді дотримуватися. Інакше амбітні цілі про вступ в ЄС у 2027 році так і залишаться черговими порожніми балачками.

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

До презентації 4 червня долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ. А також представники делегації ЄС в Україні.

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ.

Учасники презентували і обговорили результати у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, реформи органів правопорядку, захисту засадничих прав і свобод людини за участі керівниці напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карини Асланян і керівника напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євгена Крапивіна, заступниці виконавчого директора з юридичних питань Transparency International Ukraine Катерини Риженко, голови правління Тетяни Печончик і адвокаційної менеджерки з євроінтеграції Анастасії Даців Центру прав людини ZMINA.

Керівниця напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карина Асланян представила ключові результати за напрямом судової реформи. У фокусі — питання добору нових суддів та робота конкурсних комісій, вдосконалення дисциплінарних процедур, нерозв’язані проблеми, які потребують уваги вже зараз. А також — останні новини, пов’язані із ймовірними випадками корупції у Верховному Суді.

Важливим здобутком під час звітного періоду став запуск комплексного проєкту з цифровізації судової системи, який Лабораторія втілює спільно з ключовими інституціями судової влади — Верховним Судом, Вищою радою правосуддя, Державною судовою адміністрацією України та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, а також Конституційним Судом України.

Ключовими викликами на цьому етапі є призначення суддів Конституційного Суду, недопущення зупинки роботи ВРП через законодавчі колізії та належне реагування на ймовірні випадки корупції в судовій владі. 

Частини Тіньового звіту щодо прокуратури, адвокатури, а також посилення інституційної спроможності органів правопорядку протидіяти серйозним злочинам, включно з організованою злочинністю, презентував керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін.

Він підкреслив, що скасовані конкурси в липні 2025 року так і не було відновлено, у Генпрокурора залишаються надмірні повноваження. Попри вимогу Єврокомісії не лише повернути законодавство у попередній стан, а й утриматись від застосування цих повноважень — прогресу жодного. Найбільшим викликом у розвитку прокуратури є 10 пріоритетів Качки–Кос для України на 2026 рік. Передусім йдеться про зміну заполітизованого порядку призначення і звільнення Генпрокурора, а також впровадження обовʼязкового конкурсу на керівні посади. Це, зокрема, є частиною проєктів нової Антикорупційної стратегії, яку нині розробляє Україна. Конкурс на керівні посади мав бути впроваджений ще в березні 2026 року, але цього не сталося.

Євген Крапивін звернув увагу на відсутність будь-якого поступу у реформуванні адвокатури: незважаючи на створення у січні 2026 року урядової робочої групи з удосконалення законодавства у цій сфері, відтоді відбулося лише одне засідання. Це та супротив Національної асоціації адвокатів України значно сповільнюють досягнення належного результату і завдань Дорожньої карти з питань верховенства права в цьому напрямі.

Окремо Євген Крапивін зупинився на ключових аспектах Тіньового звіту за розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека». 

Також цьогоріч експерти проаналізували ще одну частину кластера «Основи» — «Функціонування демократичних інституцій». Напрацювання у цьому напрямі коаліція за координації ЛЗІ також передала на ознайомлення Європейській комісії.

Цьогоріч Тіньовий звіт готують експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права та за інформаційної підтримки «Європейської правди». Він вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС. 

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу. 

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку.