Депутати «у мішку»
Денис Ковриженко, директор правових програм Лабораторії законодавчих ініціатив
Перш за все, була збережена змішана виборча система, яка неодноразово критикувалася і політиками, і експертами як така, що створює значні можливості для використання адміністративного ресурсу. Міські голови і надалі будуть обиратися за мажоритарною системою відносної більшості, яка так само критикувалась, оскільки дозволяє обирати мерів фактично меншістю виборців того чи іншого міста.
Ще один проблемний момент — збереження провідної ролі політичних партій у висуванні кандидатів на виборах, у формуванні виборчих комісій і т.д. Можливості самовисування як не було, так і не з’явилося. Так звана «партизація» місцевих виборів загалом є недемократичною практикою, тому що діяльність місцевого самоврядування на рівні сіл, селищ і міст не носить політичного забарвлення. Тут ідеться не про формування регіональних чи місцевих програм розвитку або ж здійснення політики на місцевому рівні, чим теоретично могли б займатися політичні партії, а про вирішення поточних проблем відповідної місцевості — прокладання доріг, облаштування різних об’єктів інфраструктури тощо. Тому мала б передбачатись можливість самовисування кандидатів у депутати районних у містах та міських рад. Так само варто було б надати право самовисування і кандидатам у мери — узурпація політичними партіями права висування міських голів є недемократичною практикою і не відповідає європейським стандартам. Крім того, це посилює ризики корупції у місцевій політиці, оскільки діючі мери, які мали б орієнтуватися, перш за все, на виборців, тепер вимушені проводити переговори з партіями щодо можливості висування своїх кандидатур на місцевих виборах. Можна лише здогадуватися, чим ці переговори можуть супроводжуватись: або зобов’язаннями з боку діючих мерів про надання партіям, які їх висунули, певних преференцій у разі свого обрання, або ж взагалі банальною купівлею власного висування.
Що ж до застосування адміністративного ресурсу на місцевих виборах, то зараз ця проблема існує на всіх виборах і не може бути вирішена шляхом змін до виборчого законодавства. Для мінімізації впливу адміністративного ресурсу на результати виборів необхідно провести комплексне реформування законодавства про боротьбу з корупцією (у тому числі і в політичній сфері), трудового законодавства та регулювання державної служби. Однак введення у дію «антикорупційного пакета» законів перенесено на 2011 рік, а державні службовці та керівники державних закладів і установ залишаються повністю залежними від політичних рішень, а тому вимушені беззаперечно виконувати забаганки політиків.
До речі, в контексті формування територіальних виборчих комісій невирішеною залишилась проблема рівномірного представництва різних політичних сил у складі комісій в межах певного регіону. Є можливості для застосування закону в ручному порядку. За статтею 22 новоприйнятого закону, кожна організація парламентської партії, яка утворила фракцію, може подати три кандидатури до складу територіальних виборчих комісій. Процедура відбору цих кандидатур ЦВК та іншими комісіями «вищого рівня» детально не прописана. В результаті, наприклад, у ручному режимі на посади голів чи секретарів виборчих комісій можуть бути навмисно призначені недостатньо підготовлені люди (що підтверджує практика попередніх місцевих виборів) від опозиційних партій, у той час як всі кандидатури голів і секретарів комісій, внесені провладними партіями, будуть схвалені. Посилюється і ризик того, що у певних регіонах представники опозиційних партій не матимуть належного представництва на рівні голів та секретарів комісій.
Закон не вирішив основних проблем, пов’язаних із складанням та уточненням списків виборців — це і надалі здійснюється низкою органів, засади взаємодії між якими не визначені чітко. Зміни до списків вноситимуться напередодні, а то й у день голосування, що, знові таки, суперечить європейським стандартам. Тобто вкотре варто очікувати появу у списках виборців «мертвих душ», невключення виборців, які мають право голосу, до списків та інших маніпуляцій зі списками у день голосування.
Серйозний недолік, на який неодноразово звертали увагу при розгляді попередньої редакції закону, — недостатня прозорість інформації щодо кандидатів на виборах. Наприклад, за попередньою редакцією закону кандидати звільнялись від обов’язку подання своїх передвиборних програм до територіальних виборчих комісій, а отже, і обов’язку мати такі програми. Дозволялось не розміщувати на інформаційних плакатах фотографії кандидатів, включених до виборчих списків, а для кандидатів у депутати сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад інформаційні плакати взагалі не повинні були виготовлятись. Ці проблеми так і не були розв’язані на позачерговій сесії. Відповідно, виборці фактично голосуватимуть за кота в мішку, — вони не матимуть уявлення не лише про те, чим займатимуться кандидати після їх обрання, у багатьох випадках вони навіть не знатимуть, як виглядають кандидати.
Права спостерігачів на виборах не були розширені. Їм відводиться роль таких собі статистів, які зможуть віддалено спостерігати за виборчим процесом, але не матимуть дієвих важелів впливу на запобігання порушень, якщо такі будуть ними виявлені. Якщо ж той чи інший спостерігач проявлятиме небажану для комісії активність у здійсненні спостереження і фіксуватиме порушення, то його можна буде у спрощеному порядку просто позбавити права участі у засіданні комісії.
І, насамкінець, кілька слів про заборону виборчих блоків. Узагалі, ідея заборони або ускладнення процедури утворення виборчих блоків заслуговує на увагу, але її навряд чи потрібно було реалізовувати на практиці вже на найближчих місцевих виборах. На моє переконання, заборона формування виборчих блоків була б доцільною у тому випадку, якби закон «Про політичні партії в Україні» передбачав можливість злиття партій і належним чином регулював відповідні процедури. Сьогодні ж такі процедури не врегульовано. За всю історію української незалежності випадки злиття партій можна перерахувати на пальцях однієї руки. За таких умов заборона виборчих блоків виглядає більш політичним кроком, тим паче, що у багатьох країнах Європи блокування партій все ж дозволяється (хоча передбачаються і певні ускладнення для цього, зокрема — вищі, в порівнянні з окремими партіями, бар’єри для потрапляння в ради різних рівнів тощо).
