Тут можна говорити про різні аспекти недоліків системи. Слід загалати, як формувалась більшість після виборів 2002 ріку. Також є багато питань щодо округів – ніяк не визначені критерії їх «нарізки» округів. Тут можуть бути численні маніпулятивні технології – хоча б з огляду на те, в якому регіоні буде більше чи менше округів.
Також необхідно згадати про складність закону, його просто не розуміють. Причина цього – тотальна недовіра до всіх учасників процесу. Діяльність члена виборчої комісії регламентується фактично покроково. У експертів, які готували висновки Венеціанської комісії, така складність викликала нерозуміння.
Важко сьогодні стовідсотково говорити про те, яка виборча система найкраща для України. Соціологія говорить про те, що люди хочуть мати мажоритарну систему. Відверто – альтернативою до змішаної системи сьогодні виглядає система відкритих регіональних виборчих списків. Аналізуючи виборчий законопроект, підготовлений Міністерством юстиції, Венеціанська комісія взяла на себе величезну сміливість. Попри те, що її попередній висновок виявився досить обережним, в ньому міжнародні експерти наголосили, що Україна мала б прислухатися до рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи щодо запровадження саме системи з відкритими регіональними списками. На що Міністр юстиції відповів що «вирішувати, яку обирати виборчу систему – це виключне право самої держави». Але в ситуації, що зараз склалася, не зрозуміло, хто насправді це вирішує: чи держава, чи окремі політики, чи це рішення президента. Але знову ж таки, доводиться визнавати, що це рішення ніяким чином не було продискутовано та не апробовано. Було б природно, якби президент, винісши проблему обговорення виборчого закону за межі парламенту, позбавив проблему багатьох політичних аспектів. Насправді, під час засідань Робочої групи ініціатори законопроекту прислухалися до багатьох експертних зауважень (стосовно спостереження, стосовно оприлюднення даних про кандидатів, стосовно навчання членів виборчих комісії тощо) й знаходився компроміс. Але принципового питання виборчої системи не торкалися. Ми залишаємося в ситуації, коли в суспільстві залишається недовіра до того, що його голосами в черговий раз хочуть маніпулювати.
Разом з тим, Україна не витримає ситуації без змін. Якщо не буде виборів у 2012 році, то та соціальна напруга, яка вже сьогодні виплескується за край, може набути дуже небезпечних форматів. Вибори ж часто бувають способом каналізації суспільної енергії. Тож у наступному році парламентські вибори мають відбутися в будь-якому разі.
Україна вміє проводити чесні вибори відповідно до міжнародних стандартів. Наша країна в цьому плані не є білою плямою на карті Європи. Але зараз вкрай потрібна політична воля влади та громадянська активність й відповідальність виборців.
Про підвищення прохідного бар’єру:
Це питання політичної доцільності. Якщо говорити про європейський досвід, то від 3% до 5% вважається допустимим для прохідного бар’єру. Але якщо говорити про політичну доцільність в контексті тих політиків, які зараз при владі в парламенті, то для них вигідне підвищення бар’єру. Сьогодні вони відчувають силу й прагнуть відсікти конкурентів, законсервувати систему. Якщо ж говорити про політичну доцільність суспільства, то мені здається, нам треба все-таки знижувати бар’єр й створювати конкуренцію в парламенті. Потрібно надати можливість для нових політичних об’єднань проходити в парламент та створювати свої фракції.
Про скасування пункту «проти всіх»:
Ця позиція вже вилучена з виборчого законопроекту. Будемо дивитися, як це позначиться на виборчому процесі та на його результатах. Часто говорять, що це робиться для підвищення політичної відповідальності виборців, але таке пояснення, насправді, досить недолуге. Дійсно, ті голоси, які віддані «проти всіх», пізніше так чи інакше йдуть в ротацію й розподіляються між лідерами виборів. Але з відміною відповідного пункту ми отримуємо загрозу підвищення рівня абсентеїзму, тобто кількості людей, які відмовляться йти на голосування. А якщо люди не підуть на вибори, то це підвищить небезпеку фальсифікацій.
Про заборону виборчих блоків:
Проблема виборчих блоків є багатовимірною. Зокрема тут треба згадати про політичну відповідальність – блоки насправді її розмивають. Чи можемо ми сьогодні щось конкретне сказати про блок «Наша Україна – Народна самооборона»? Хто є хто там, за що вони виступають?
Разом з тим, на проблему блоків не можна дивитися лише в контексті виборчого законодавства. Тут також треба враховувати чинник якості політичних партій. По-перше, для того, щоб забороняти виборчі блоки, необхідно законодавчо створити умови для нормального об’єднання партій. По-друге, будь-які заборони дуже негативно сприймаються в суспільстві. Лабораторія законодавчих ініціатив проводила відповідне соціологічне опитування, й більшість опитаних не хочуть такої заборони. Громадяни не хочуть, щоб чи то їх, чи то політичні партії у чомусь обмежували. По-третє, партії сьогодні «множаться» вегетативним способом – кожен, хто не погодився з керівництвом, створює власну партію. Що далі робити цим «партіям однієї особи?» Вони шукають способу разом з кимось потрапити в парламент. Якби сьогодні ми мали самодостатні, сильні партії, вони б таким чином посилювали одна одну. Але зараз це просто можливість потрапити у прохідний виборчий список. Також маємо проблему внутрішньопартійної демократії. Політичну відповідальність несе не керівництво партії. Наочний приклад – КПУ. Пам’ятаємо часи, коли вони набирали понад 20% на виборах до парламенту, а зараз – менше 5%. Але чи відбулась зміна лідера партії? І чи є потреба в цьому? В Європі ситуація кардинально інша.
Автор матеріалу:
