В інтерв’ю інформаційному агентству ЛігаБізнесІнформ Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Ігор Когут розповів про перспективи місцевих виборів в Україні, а також про нагальні потреби зміни виборчого законодавства.
Сама Конституція не є однозначною в цьому плані. Ми маємо дату обрання міських голів і міських рад на різний термін. Можливо, це була помилка законодавців, можливо, свідомий підхід. Зараз ми говоримо про одночасне проведення виборів міських голів і місцевих рад, відповідно, треба шукати щось середнє між одним і іншим. Можна було погоджуватися з аргументами і логікою, чому оптимальною датою було 30 травня. Це той момент, коли був укомплектований склад місцевих рад, зайняли свої посади міські голови. Але і ця дата, і кінець березня 2011 року пов’язані з однією проблемою – хтось перебуває термін, хтось один не добуває. Конституцією була запроваджена дихотомія дат виборів.
Сьогодні визначення дати має бути винесено за межі виключно правової дискусії. Це має бути аспектом політичного дискурсу, тому що Україна, як один з лідерів демократичного розвитку на пострадянському просторі, знаходиться в дуже специфічній і пікантній ситуації. Ми ніби “демократія”, але у нас немає бачення дати виборів. Будь-яку політичну волю парламенту, політиків, для того щоб визначитись нарешті з датою виборів, треба сприймати позитивно. І чим швидше це відбудеться, тим краще.
Велику роль у призначенні дати виборів відіграють політичні мотиви і моменти, що є проблемою. Тому що політики, а особливо більшість у Верховній Раді – Партія регіонів – хочуть віднайти оптимальну для себе дату. Після президентських виборів є певне піднесення, але вони розуміють, що через рік багато що можна втратити. Не можна буде відновити цей режим підтримки до Президента, і, як я розумію, кампанія, як би це не було дивно, буде будуватися навколо загальної лінії вертикалі влади. Ніхто не буде звертати уваги на ті конституційно-правові обставини, що місцеве самоврядування і державна влада це зовсім різні явища. Усі будуть говорити, що ми єдині; від Президента – до останнього представника народу в селі. З іншого боку, опозиція атомізована, і можна очікувати, що місцеві вибори не стануть моментом об’єднання її зусиль.
Щодо так званих “нових”…С. Тігіпко було локалізовано до певної міри, хоча я думаю, що його політична сила буде намагатися взяти участь, і довести, що він невипадково був третім на виборах Президента. А.Гриценко набирає оберти, це видно з соціології. Єдине, що більшість у парламенті намагається не дати цьому проекту знайти інституційний розвиток.
Щодо дати виборів. І 30 травня цього року, і 31 березня наступного, можна було обґрунтувати. Дещо важче обґрунтувати дату 31 жовтня. Тут треба знаходити якусь додаткову логіку, і ми говоримо виключно про політичну доцільність. У ситуації, в якій ми опинилися, треба говорити тільки про те, аби були збережені демократичні принципи.
Можливо, не зовсім правильне і не зовсім тактовне порівняння, але ми говоримо про Білорусь, як країну, де немає конкурентних і демократичних виборів, але принаймні в цій країні вибори відбуваються регулярно. В Україні ж ситуація, коли ми не знаємо, коли і як будуть проводитися місцеві вибори.
Ідеальної системи не існує. Ми повинні пройти весь процес спроб і помилок. Якщо ми запозичимо будь-яку виборчу систему, це ще не означає, що вона в нас спрацює. Є одна особливість, в Україні не дивляться на те, як дотриматися законодавства, а дивляться, як його обійти.
Пропорційна система не виправдала себе через одну обставину. Насправді вона могла б працювати і навіть бути доволі ефективною, але основним суб’єктом виборчого процесу є політичні партії, і в нас є величезні проблеми з їхньою якістю. Проблеми формування списків, фінансування партій, програмних аспектів. Тут стоїть проблема внутрішньопартійної демократії. Як вони приймають рішення? Як вони формують списки? Чи вони пропонують людей, котрі будуть реально працювати, чи людей, які будуть “дерибанити”.
Пропорційна система отримує таку порцію критики не через саму систему, а через політичні партії, які нездатні бути демократичними. Думаю, що пропорційна система може бути застосована у великих містах дуже просто. Ще одна проблема існуючої системи полягає в тому, що немає відповідальності. А для місцевого рівня це є надто кричущою проблемою. Немає відповідальності за реальні справи. Не йдеться про те, щоб проголосити певну територію вільною від НАТО, чи підтримати “харківські угоди”, а про те, щоб зробити конкретну дорогу. Хто буде за це відповідати? Якась абстрактна влада, абстрактна адміністрація, чи абстрактний виконком? Найкраще сприяє такій персоніфікованій відповідальності мажоритарна система. Недоліком, яка нас страшно лякає, є те, що в нас виборці некритично ставляться до свого кандидата і тим більше до того, кого вони обрали. Я маю на увазі те, що дуже просто можна купити округ, і пізніше з якоюсь періодичністю відкуплятися від своїх виборців. Така політична культура. І тому мажоритарна система сьогодні не приживається.
Виборець готовий продавати голос, він не розуміє, що депутат місцевого рівня для нього більш значимий, ніж депутат парламенту. Система цінностей у нас відмінна і дещо гіпертрофована. Хоча дехто зараз каже, що це благо, оскільки хоч щось отримають виборці, а не тільки керівництво партії. Регіонали сьогодні нарешті визначились щодо змішаної системи (50% складу ради обираються на пропорційній основі, 50% – на мажоритарній). Тут є проблема, яка впадає у вічі, це знову ж таки питання відповідальності. Коли у нас парламент обирався за змішаною системою, він нагадував рояль, в якому були чорні і білі народні депутати. Чорні працювали, тому що у них були округи, їм потрібно було звітувати, утримувати людей, помічників, робити прийоми. І були білі, котрі фактично ніякимне були пов’язані з округом, виборцем і проходили винятково через партію. Я думаю, така ж сама проблема може виникнути на місцевих виборах, де одні будуть “пахати”, а інші будуть насолоджуватися статусом, можливостями і ресурсами.
Хоча у фінансовому аспекті як одні, так і інші будуть нести величезні витрати, тому що сьогодні перемогти в окрузі – це величезні кошти. Це та ж сама політична корупція. Очевидно, більш адекватним є або повернення до мажоритарної системи виборів, або віднайдення простої конструкції відкритих списків. Кажуть, мовляв, це складно, треба друкувати якісь цілі брошури. Не треба брошури. У кожній кабінці повісьте регіональні списки партій, створіть певне обмеження, щоб цих партій могло бути сім-дев’ять. І у виборчому бюлетені виборець напише номер партії і номер кандидата у списку. І все! Бюлетень буде надзвичайно маленький. Після того, як ми пережили і мажоритарну систему, і змішану систему, і пропорційну систему, ми бачимо, що жодна з них не є оптимальною для того, щоби забезпечувати представницький характер влади. Для чистоти експерименту Україні потрібно пройти ще й цю систему. Для цього вже є і відповідна громадська думка. Я не думаю, що повернення до цієї мажоритарно-пропорційної системи, що намагатиметься втілити Партія регіонів, буде якоюсь якісною зміною. Але це може поєднати політичну відповідальність партії і відповідальність конкретної людини, оскільки партія отримує свій результат не через харизматичного лідера, а через конкретну людину.
Мені здається, що цей симбіоз пропорційної і мажоритарної системи для України дуже важливий. Нам у жодному випадку не потрібно відкидати пропорційну систему, партійну структуризацію і підсилення політичних партій. На основі будь-якої політичної практики партії є найбільш адекватним представником інтересів. Але нам потрібно буде дуже довго і ретельно попрацювати над якістю цих партій, починаючи від законодавства і закінчуючи контролем і моніторингом з боку Мін’юсту і Центральної виборчої комісії. Аж до того, що нам потрібно запровадити державне фінансування політичних партій. Ми повинні зробити все, щоб вони були підконтрольними, щоб ми краще розуміли, що це за утворення і щоб перестали говорити про політичні партії як закриті акціонерні товариства. Які можуть бути негативи? Здавалося б, партія шукатиме кращого представника. Цей кращий повинен буде якимось чином дбати про своє ім’я, цінності, жити у своєму регіоні. Але у нас підуть іншим шляхом. Фактично зроблять своєрідну мажоритарну систему і будуть змагатися, хто краще зможе фінансово вмотивувати округ, комісії. Це є проблема, тому що у нас правова і політична культура не дає будь-яку систему запровадити. Будь-яка система в Україні не працюватиме спокійно.
Я боюся, що дискурс навколо відкритих списків створює міф про якусь панацею. І не думаю, що це стане остаточним вирішенням усіх проблем. Проблеми це не вирішить, оскільки проблема зовсім не у системі виборів. Виборці не мотивовані для чесного вибору. До того ж наші виборці схильні критикувати ту політичну силу, за яку вони не голосували і мало приділяють уваги тій силі, якій віддали свій голос. Суть же якраз у тому, що я віддав за них свій голос, і я повинен “витрусити” з них те, за що я голосував, оскільки я віддав найдорожче.
Мені здається, що логіка політичних подій полягає в тому, щоб довести владну вертикаль до абсолюту. Технологічно це можливо. Останні події показали, що ідеологія ідеологією, а інтереси інтересами. Наприклад, голосування за вотум недовіри голові Львівської облдержадміністрації показало, що настрой обласної ради може бути один, а голосування зовсім інше. Нашим ключовим завданням є розмежування політики і бізнесу. Через бізнесові інтереси, через фінансові “ін’єкції” вдасться фактично комерціоналізувати діяльність рад. Це не є добре, і не є позитивом для діяльності регіональної влади.
В таких випадках доволі часто це грає проти тих людей, які ініціюють це. Дуже прості приклади – формування списків Блоку Юлії Тимошенко. Скільки випадкових людей та бізнесменів потрапило до списків, тому що просто потрібні були їхні фінанси! Що тепер ми маємо? Тепер тільки блок переходить в опозицію, як виникає необхідність очистки кадрів.
Думаю, що такий підхід не є виправданим. Політика має бути політикою, а бізнес має бути бізнесом. Загроза названого вами сценарію є. Але тут є і позитиви і негативи. Якщо ми знімемо політиканство на рівні місцевих рад, це буде позитивно. Якщо увага буде акцентуватися на вирішенні місцевих проблем. Те, що ідеологічно не буде відрепрезентований виборець, є проблемою. Тому що ніхто мені не доведе, що Партія регіонів може на Галичині взяти 51%. Це в принципі неможливо, навіть за великих фінансових вливань.
Швидше за все, зміни у законодавство будуть зумовлені політичним фактором. Не бажанням сформувати якусь адекватну систему, яка б забезпечила представницький характер влади, а будуть стосуватися переважно тих умов, які вигідні. Як нам поставитись до заборони блоків? Ідея про те, що брати участь у виборах мають лише політичні партії, не нова. “Лабораторія законодавчих іцініатив” говорить про це вже років п’ять. Блоки, навіть якщо вони не іменні, а ідеологічні, це є розмита відповідальність.
Мені здається, у нас є підстави для того, щоб у виборах брали участь лише політичні партії. Це буде додатковим стимулом, тому що відповідальність є дуже важливим фактором. Насправді, коли ти маєш перед собою Партію регіонів, чи партію “Батьківщина”, чи Народний рух України, чи Компартію, ти розумієш, хто це, можеш подивитися якусь програму, їхні голосування. І ніхто не розповідатиме, що він там до когось в опозиції, що є окремо “Народна Самооборона”, а окремо “Наша Україна” і вони мають якісь непереборні суперечності. Нам дуже важливо подивитися за партією, не тільки за її політичною діяльністю, але й за статутною діяльністю, за тим, як вони фінансуються, як ухвалюють свої рішення, як делегують кандидатів. Це буде предметом аналізу. Тому я думаю, що треба переходити до виборів виключно серед політичних партій. Що ще потрібно. Я не знаю, чи буде законодавець це обмежувати, але дуже серйозно треба регулювати і обмежувати політичну рекламу на телебаченні. Це надзвичайно великі кошти, це дуже бізнесовий підхід, який у політиці не завжди грає.
Є інші засоби агітації і це нормальна практика. Розумію, що негативно сприймається, коли ти мислиш обмежувальними категоріями, але тут треба обмежувати. Це явище, яке дуже погано впливає на самі засоби масової інформації. Формуються неправдиві образи, якісь картинки, а не політичні та ідеологічні зобов’язання. Відбувається створення картинок, створення образів, а не дискусія програм та ідей.
Питання коаліції особливо цікаве і веселе. Тільки в Україні можливо, щоб комуністи, політична сила, яка представляє пролетаріат, якому немає що втрачати, окрім своїх робочих рук, іде у коаліцію з тими, хто є власниками засобів виробництва, з великим бізнесом в особі Партії регіонів. У будь-якій іншій країні, навіть на пострадянському просторі, це нереалістично. У нас цей симбіоз виник. Очевидно, що ідеології не мають жодного значення в Україні в принципі. Це є величезний виклик для подальшого розвитку політичної і демократичної системи.
Ніхто не казав, що реформи, особливо пенсійні, будуть зроблені настільки швидко, що відіб’ються на місцевих виборах. Проте вони можуть бути зроблені достатньо швидко для того, що серйозно не позначиться на наступних парламентських виборах. Хоча ми також достеменно не знаємо, коли вони відбудуться. Це теж буде питання непростої дискусії. Ми ж пам’ятаємо, що рік тому серйозно обговорювалося питання коаліції між БЮТ та Партією регіонів і в їхніх домовленостях фігурувало питання продовження каденції парламенту. В українських реаліях знімати це питання з порядку денного до кінця не можна. Збільшувати пенсійний вік… У нас просто немає іншого виходу. Це кажуть і українські, і міжнародні експерти.
Демографічна ситуація така і покращення поки не спостерігається. Логіка непопулярних реформ полягає у тому, що рішення приймається доволі швидко. Я не можу зараз сказати, чи здатна нинішня владна команда швидко приймати такі рішення і швидко їх виконувати. У них є особливі моменти впливу на державних службовців, на апарат, які можуть швидко виконувати рішення, хоча я не переконаний у тому, що система в Україні працює настільки бездоганно, що це рішення буде швидко втілене.
Насправді у нас ще немає досвіду реалізації будь-яких програмних і законодавчих рішень. У нас така природа, що ми орієнтуємося на закон як на якесь особливе явище, мовляв, закон вирішить все. Але закон сам по собі нічого не вирішує. Це просто правила. Ці правила має ще хтось втілювати. І ось поки дійде до того, як всі ці правила пояснити, прописати, проходить дуже багато часу. Реформи можуть затягнутися в часі настільки, що вони не принесуть позитивного результату.
По-перше, це будуть прориви крайніх. Ситуація ніяким сьогодні не призводить до того, щоб люди сьогодні отримували задоволення. Якась частина українського виборця після президентських виборів, коли йдеться про побудову системи влади, йдеться про сильну руку, про те, що все підконтрольно, про дефляцію, якісь позитиви в економіці, вони будуть щасливі і підтримають традиційно Партію регіонів у тих регіонах, де вона є домінуючою, тобто, на сході і півдні України.
Несподіванкою може стати лише їхній результат у центрі України. Тут я думаю, що багато в чому Партія регіонів не дасть своїм партнерам з коаліції розвинути свій успіх. Мені здається, що комуністи не отримають того, що могли б отримати, не кажучи вже про прогресивних соціалістів, які представляють радикальне ліве крило. На західній і центральній Україні відбудеться радикальна зміна настроїв, тому що дуже велике розчарування у БЮТ і у “Нашій Україні”. Тому тут можна спокійно розглядати можливість появи тої самої “Свободи”.
Можна розглядати повернення і соціалістів у деяких регіонах. Є Черкащина, Полтавщина, соціалістичні регіони. Хоча це швидше буде винятком. Думаю, що є регіони, де може несподіваний результат показати той самий А.Гриценко. Є регіони, де свою базу зможе створити С.Тігіпко. Хоча в нього дуже непроста ситуація, оскільки доведеться конкурувати з Партією регіонів. Але є Дніпропетровщина, ще декілька регіонів, де він зможе це зробити. Я думаю, ці вибори будуть доволі амбітним завданням для А.Яценюка. Він має створити свої базові регіони, відстояти своє. Насправді, якоїсь особливої несподіванки не станеться. Це буде перевірка.
Для нас, для виборців, це буде перевірка здатності вийти за межі двополярної системи БЮТ-Партія регіонів. Те, що певні області потраплять під вплив А.Гриценка, А.Яценюка, не є особливою несподіванкою. Вони будуть створювати опорні точки. Для них це дуже важливо. На жаль, а може й на щастя, у нас ніхто не розраховує на великий ареал. У кожного є свої базові регіони. Ми добре пам’ятаємо, як “Громада” П.Лазаренка пройшла в Верховну Раду, перетнувши 3%-й бар’єр тільки у трьох областях.
