Злочин геноциду — «діяння, які вчинено з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку».
14 квітня 2022 року маршалок Сенату Республіки Польща Томаш Гродзький уперше як представник міжнародної спільноти заявив:
Ця заява стала першим випадком вживання терміну «злочин геноциду» з боку іноземної посадової особи на позначення характеру злочинів росії проти України. Слова Томаша Гродзького не лише поклали початок тенденції визнання державами геноцидної природи російського вторгнення, але й підкреслили політизованість злочину геноциду як особливого явища у світовій політиці.
Згідно з нормами міжнародного права ст. 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду , наразі закріплено чотири категорії міжнародних злочинів:
- злочин геноциду, що трактують як «діяння, вчинені з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»;
- злочини проти людяності, що означають «будь-яке з таких діянь, коли вони вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення, і такий напад вчиняється усвідомлено»;
- воєнні злочини, що є порушенням норм міжнародного гуманітарного права, тобто порушенням правил та законів ведення війни. Станом на травень 2024 року в Україні задокументували понад 133 тисячі воєнних злочинів, вчинених Росією проти України, і цей показник невпинно зростає;
- злочин агресії, що тлумачать як «планування, підготовку, ініціювання або виконання особою […] акту агресії, що за своїм характером, серйозністю та масштабами є явним порушенням Статуту Організації Об’єднаних Націй […]»
Міжнародна спільноті у своїх оцінках схильна посилатися на скоєння росією двох категорій злочинів проти України: 1) воєнних злочинів; 2) злочинів проти людяності.
Особливістю всіх чотирьох категорій є те, що вони є самостійними, незалежними та щонайважливіше — рівними. Міжнародні злочини (згадані вище чотири категорії) не мають внутрішньої ієрархії, яка б зробила певну категорію важливішою за іншу. Юридично всі категорії між собою рівні, оскільки вони стосуються різних видів злочинів та діянь. У контексті українського кейсу важливо розглядати всі ці категорії з рівноцінною пильністю, водночас особливу увагу варто приділяти кваліфікації злочинів росії саме геноцидом.
Втім, якщо не існує юридичної ієрархії між чотирма категоріями міжнародних злочинів, то чому ж злочин геноциду називають «злочином всіх злочинів» та відмовляються визнавати його, посилаючись на необхідність наявності надвисокого рівня доказовості? Для цього є декілька пояснень.
Проблема компетенцій
По-перше, це стосується компетенції світової судової архітектури. Хто має право розглядати і вирішувати питання, які стосуються масових порушень міжнародного права?
Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо всіх чотирьох категорій злочинів. У контексті кейсу України Суд може розглядати три категорії: воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Однак є дві ремарки:
- злочин агресії не підпадає під юрисдикцію МКС (саме у випадку України через історію ратифікації Римського статуту), тому цим питанням займається експертна група, яка виступає з ініціативою створення спеціального міжнародного трибуналу для розгляду злочину агресії;
- із 32 кейсів на розгляді МКС лише за одним були висунені звинувачення у злочині геноциду, але ця справа знаходиться на досудовому етапі (Судан), саме тому існує ризик, що й Україні експертиза МКС не надасть бажаних результатів.
Прогалини національного законодавства
Ще 5 квітня 2022 року Українська Гельсінська спілка з прав людини критично висловилася про чинне кримінальне законодавство України, зазначаючи, що «воєнні злочини виписані так недолуго, що цю кваліфікацію майже неможливо застосувати на практиці». Подекуди відсутність професійних практик, подекуди неактуальні законодавчі формулювання, успадковані від традицій радянського правосприйняття перешкоджають не лише першопочатковій кваліфікації злочинів, але щонайголовніше — їх подальшому розслідуванню та природі вироку.
Це створює неабиякі виклики, адже російський злочин може залишитися поза межами судового розгляду.
Актуальні виклики
Третім поясненням слугують виклики, повʼязані з використанням власне терміну «геноцид». У суспільно-політичному дискурсі існують переконання, що поняття «геноцид» є серйозним порушенням норм міжнародного права та стосується лише Голокосту, адже всі сучасні випадки злочину не сягають таких же масштабів та, відповідно, кількості жертв. Утім, що таке кількісний показник — чи повинне число жертв сягнути мільйона, аби міжнародна спільнота визначала цей злочин геноцидом? Питання радше риторичне.
Не менш важливим викликом є політизація проблеми. Провідні держави на міжнародній арені не наважуються публічно обговорювати геноцидну природу російського нападу, адже мають власні інтереси та нерідко тісні економічні та політичні звʼязки з росією. Цей свого роду острах обмежує їх політичну волю та спільність міжнародної спільноти, яка — за «принципом доміно» — демонструє певну пасивність через відсутність чітких кроків з боку впливових держав.
Принциповість позиції України
Від самого початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада України миттєво відреагувала на події та прийняла Заяву щодо вчинення злочину геноциду росією проти України. Так, головний законодавчий орган від імені Українського народу визнав дії росії геноцидними.
Злочин геноциду — це єдина категорія міжнародних злочинів, яка вказує на спеціальний намір держави-агресора знищити повністю або частково певну групу. В українському свідченні це ключовий момент, адже кваліфікація злочинів росії проти Українського народу як злочину геноциду проілюструє, що порушення державою-агресором норм міжнародного права зумовлені її головною метою — знищити українців.
Саме спеціальний намір відрізняє злочин геноциду від інших категорій міжнародних злочинів. Однак тут виникає проблема — як на практиці розпізнати такий намір?
Існує низка правових інструментів, до яких можна звернутись, щоб зрозуміти, як на практиці інтерпретують та кваліфікують злочин геноциду. У цьому контексті апелюємо до досвіду МКТР та МКТЮ.
Практика МКТР та МКТЮ показує, як можна тлумачити субʼєктивну категорію «наміру», аби довести, що дії рф мають геноцидальну природу. Наприклад, доказове напрацювання МКТЮ пропонує перелік непрямих підстав, що спрощують доведення спеціального наміру у злочинця. Однією із таких підстав можна вважати факт навмисного і систематичного знищення осіб через їхню приналежність до певної групи, тоді як знищення представників інших груп виключається. У цьому контексті є докази того, що російські солдати та збройні угруповання вбивали та катували мирних людей саме через їхню приналежність до української національної групи, за їхню сміливу самоідентифікацію й за використання української мови.
Утім, проблема не у дефіциті доказів — радше у відсутності дієвих інструментів, які мали б реальну здатність моніторити, класифікувати та визнавати дії рф геноцидними вже сьогодні.
Тож які існують альтернативи? Чи варто скликати спеціальний трибунал щодо злочинів росії за прикладом МКТР та МКТЮ? Як забезпечити реальні гарантії, аби злочин геноциду не залишився не покараним?
