Матеріал Лабораторії законодавчих ініціатив для «Дзеркала тижня»
2025 рік приніс Україні певний поступ у реформуванні сфери правосуддя.
Повноцінно запрацювала Служба дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя (ВРП).
Вища кваліфкомісія суддів (ВККС) завершила низку конкурсних процедур, унаслідок яких у частині апеляційних судів уперше за 12 років з’явилися нові судді. Хоча не всі з них склали присягу та почали здійснювати правосуддя через зволікання Президента.
Водночас Володимир Зеленський призначив двох нових суддів Конституційного суду (КСУ), розблокувавши його роботу після піврічної зупинки, та двох членів ВРП, яка призначила ще одного члена ВККС, доукомплектувавши в такий спосіб її склад.
На перший погляд, може здатися, що нарешті все рухається в правильному напрямку, хоч і не так швидко, як всім би хотілося.
На жаль, далеко не все. І ось чому.
Стратегія, якої немає
Вже третій рік Україна не має комплексної Стратегії реформування та розвитку сфери правосуддя, хоча її проєкт давно напрацьований Офісом Президента (Офіс, ОП). Однак, попри заявлену значущість цього документа, підпис Президента під ним 2025 року так і не з’явився.
Політичні гравці вдають, що так і треба: мовляв, головне — не підпис, а виконання. Та й найважливіше прописано в ухваленій урядом Дорожній карті з питань верховенства права, яка фіксує наші євроінтеграційні зобов’язання в цій сфері.
Це одночасно і так, і не так. Не можна виконати документ, якого не існує, навіть якщо деякі елементи реформи рухаються в правильному напрямку. Хоча команді заступниці керівника Офісу Президента Ірини Мудрої та голові Комітету ВРУ з питань правової політики Денису Маслову, який є кандидатом на посаду міністра юстиції, в цьому питанні нема чого пред’явити. Перед підписом Президента на документах «його вертикалі» має стояти підпис не тільки профільного заступника (Мудрої), а й керівника ОП.
Після «Міндічгейту» цілком зрозуміло, чому попередньому очільнику Офісу було не до судових стратегій (хоча право на адвокатську діяльність він нещодавно відновив). Усі надії — на чинного керівника ОП Кирила Буданова, який може бути далеким від судової специфіки, але важливість стратегічного планування точно розуміє краще, ніж «адвокат» Єрмак.
Не мають своїх стратегій і головні судові інституції — ВРП, ВККС та Верховний суд. Тож навіть добре виконання ними своїх функцій (що далеко не завжди так) не призводить до суттєвих (а головне — невідворотних) позитивних змін. Так, наприклад, відсутність стратегії у ВККС спричинила непріоритетне заповнення вакансій у господарських апеляційних судах (куди, до того ж, побіг натовп родичів і друзів деяких членів ВККС та ВРП і навіть двоє чинних членів Вищої ради правосуддя, що неприпустимо в країнах сталої демократії). Водночас в апеляційних судах великих міст, як-от Одеса й Дніпро, немає кому працювати. І хоча суддів вони отримають, сподіваємося, 2026 року, це буде на рік-півтора пізніше, ніж годилося б.
Відсутність стратегічного бачення розвитку Верховного суду в Пленумі цього суду вже призвела до кризи кадрів під час обрання керівництва касаційних судів. Касаційний цивільний суд лише з шостої спроби обрав собі очільницю — Марину Червинську, яка стала компромісною фігурою після п’яти невдалих етапів виборів. А Касаційний адміністративний суд (КАС ВС) мінімальною кількістю необхідних голосів обрав своїм головою Ігоря Дашутіна — фігуранта журналістських розслідувань щодо незаконного збагачення. Неприпустимий вибір, особливо для суду, який розглядає справи проти Президента й Парламенту. Складно пояснювати міжнародним партнерам, чому в країні, яка максимально швидко прагне стати членом ЄС, на керівні суддівські посади й далі обирають суддів із сумнівною репутацією. І це все на тлі кейсів Князєва, ОАСК та інших скандалів.
Змінився й секретар Великої палати Верховного суду (ВП ВС): 13 січня судді ВП ВС обрали на цю посаду цивіліста Сергія Погрібного. Він є ідеологічним науковим союзником чинного голови Гарламенту Руслана Стефанчука. Нагадаємо: саме завдяки Стефанчуку й когорті відданих йому цивілістів-науковців 2025 року було таки скасовано Господарський кодекс України (ГКУ), який діяв із 2004 року. До чого це призведе — побачимо протягом наступних кількох років, проте багато суддів і науковців застерігали від таких дій саме під час війни, пропонуючи обрати для серйозних трансформацій спокійніший час.
Однак найбільшою проблемою ВП ВС є судді Верховного суду України, які потрапили до поточного складу ВС в обхід реформи 2017 року. Через складну законодавчу казуїстику та завдяки колишнім колегам із Конституційного суду на початку 2024 року до Верховного суду були переведені кілька суддів, які тепер у складі Великої палати повертають стару практику й неприховано лобіюють інтереси старої системи, блокують подальшу судову реформу та євроінтеграцію, фактично підводячи «новий» ВС під іще одну реформу. І хоча на початку 2026 року ВП ВС вдалося знову повернути в порядок денний один із раніше скасованих елементів судової реформи перевагою в один голос (після півторарічного хаосу), тандем Кривенда—Ємець, кажуть джерела у ВС, уже готує наступні атаки на рішення ВРП та ВККС щодо звільнення недоброчесних суддів. Тож решті суддів Великої палати варто добре подумати, в якій країні вони та їхні діти хочуть жити — країні князєвих-вовків чи верховенства права.
Стратегія є, результату немає
Натомість 2025 року свої Стратегії ухвалили Вищий антикорупційний суд (ВАКС) і Національна школа суддів України. Це точно було дуже вчасно.
ВАКС багато критикують за задовгі строки розгляду справ. Кейс Насірова лише у першій інстанції тупцював шість років, що фактично дає можливість уникнути покарання, адже строки притягнення Насірова до відповідальності спливуть уже у квітні 2026 року. І навряд чи апеляція встигне завершити розгляд справи в цей термін. На жаль, це не єдиний приклад резонансних справ, де розгляд повзе повільніше, ніж черепаха. У ВАКС розуміють, що так далі тривати не може, але час покаже, чи допоможе цьому стратегія й нові судді (які цього року мають з’явитися в суді, якщо черговий конкурс до ВАКС не зазнає провалу).
Власну Стратегію реформування та розвитку в жовтні 2025 року отримала й прокуратура. Направду, вона повністю повторює вимоги, які містяться в інших документах у сфері державної політики і якими сама прокуратура нехтує, наприклад, скасувавши в липні 2025 року базовий конкурс до прокуратур вищого рівня. Чи є щось про це у Стратегії? Звісно, ні. Тож це той випадок, коли хотіли як краще, а вийшло як завжди. Останнього тижня медіа та громадськість сколихнули новини про формування конкурсної комісії для відбору на керівні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. До її складу поряд із міжнародними експертами призначили адвоката Олексія Шевчука.
Тут питання далеко не в тому, інтереси яких клієнтів він колись представляв (право на захист є конституційним та універсальним). Річ у сприйнятті суспільством та експертною спільнотою кандидатури Шевчука: коли держава бажає підвищити рівень довіри до виборів керівників антикорупційної прокуратури, це точно не робиться через призначення до складу конкурсних комісій осіб, до яких є питання щодо їх репутації та етичності. Тим паче це прямі вимоги закону — «бездоганна ділова репутація, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, доброчесність». Прикро, що генеральний прокурор, маючи таку високу посаду та повноваження, цього не розуміє або, що ще гірше, свідомо підриває довіру до конкурсної комісії ще до початку її роботи. Для чого тоді Україна витрачає час і ресурси наших міжнародних партнерів (і донорів), якщо генпрокурор нехтує такими базовими категоріями, як етика й мораль?
Не краща ситуація і в адвокатурі, якій бракує не лише повноцінної стратегії розвитку (попередня була до кінця 2025 року), а й переобраного керівництва, яке й мало б напрацювати цей документ. До речі, саме на відсутність бодай якихось позитивних змін в адвокатурі звернув увагу Європейський Союз у своєму Звіті про розширення, оприлюдненому в листопаді. Про це також рік у рік пишуть експерти в тіньових звітах.
(Буквально під час підготовки цього матеріалу Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) повідомила про затвердження Стратегії на 2026–2028 роки. До речі, стратегії САП і ВАКС допомагали розробляти проєкти з міжнародної технічної допомоги).
Прогрес, який не відбувся
Брак комплексного стратегічного документа й детального реалістичного зведеного плану з його виконання вже призвів до прострочень у реалізації низки міжнародних зобов’язань України.
Відповідно до попередніх планів, затверджених у таких документах, як План для Ukraine Facility чи Меморандум із МВФ, 2025 року Україна мала б заповнити 25 вакансій у ВАКС і ухвалити нове законодавство про декларації доброчесності суддів.
Зрештою ВАКС поповнився лише двома новими суддями, а законопроєкти щодо декларацій доброчесності суддів (а також щодо дисциплінарної відповідальності) отримали безліч критичних зауважень від Венеційської комісії й станом на кінець 2025 року не були ухвалені Парламентом.
Україна не отримала майже 700 млн євро за Ukraine Facility (серйозна сума для країни, що воює) й до кінця першого кварталу має виправити ситуацію з добором суддів ВАКС (іще мінімум 23 судді), а до кінця третього кварталу — з деклараціями доброчесності. Тоді можна буде розраховувати на отримання зазначених сум.
Шанс виконати ці зобов’язання 2026 року досить високий. У грудні в конкурсі до ВАКС і його Апеляційної палати завершено кваліфікаційний іспит. Його успішно склали 73 правники. Далі ВККС та Громадська рада міжнародних експертів перевірятимуть доброчесність кандидатів, а ті, хто успішно подолає цей етап, потраплять до рейтингу та визначатимуться з місцем роботи: перша чи друга інстанції ВАКС.
На черзі також конкурс до двох вищих адміністративних судів — Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС) та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС). Через те що Парламент понад рік ухвалював два закони, необхідні для старту цього конкурсу, минулого року ВККС устигла лише зібрати документи потенційних кандидатів. Таких осіб виявилося 268 (356 заяв, оскільки дехто бере участь у конкурсах до обох судів).
Це прогрес, якого Україна очікує вже три роки: СОАС та СААС розглядатимуть «політичну» частину справ ліквідованого ще в грудні 2022 року ОАСК. Тож цілком зрозуміло, чому політична влада не прагне швидко запустити роботу цих судів.
А загалом на початку 2026 року в Україні працює 4794 судді. Це на 208 менше, ніж станом на 1 січня 2025 року. Тобто ВРП і ВККС працюють майже «на повну потужність», а суддів меншає.
Наразі є 1399 вакансій у першій інстанції, 725 — в апеляційній, 80 суддів бракує у вищих спеціалізованих судах, конкурси до яких тривають, і 50 суддів — у Верховному суді, конкурс до якого теж на часі.
Щодо призначення на посади суддів апеляційних судів, то частина з них (ті, які прийшли з адвокатури й науки) вже півтора місяця працює без присяги. Тобто вони зараховані до штатів судів, отримують заробітну плату, проходять навчання, проте не можуть робити головного — здійснювати правосуддя. Строків прийняття ними присяги в Офісі Президента публічно не оголошують. Самі судді теж цих дат не знають, але кажуть, що «не раніше березня». Тож маємо цікаву історію: Україна відзвітувала перед ЄС про закриття певного гештальту з призначення суддів за новими правилами (як того вимагає Ukraine Facility), а судді до виконання обов’язків так і не приступили.
На жаль, у цьому й полягає нескінченний парадокс судової реформи, про який ми в Лабораторії законодавчих ініціатив писали вже не раз: робимо крок уперед, а два — назад, чи крок уперед — і стоїмо на місці. Як це відбувається, наприклад, із Конституційним судом: Президент призначив двох суддів, а Парламент голосування за ще двох — провалив. Водночас Дорадча група експертів, на додачу до всього, провалила третій конкурс поспіль за квотою з’їзду суддів, не знаходячи вже майже два роки жодного гідного кандидата. Можна, з одного боку, звинувачувати кандидатів, як це роблять деякі громадські організації, або ж критично подивитися на правила проведення конкурсу й визнати, що певні вимоги — надмірні. Що саме варто змінити, детально розбирали ще рік тому, але хура й досі там.
Замість висновків
Україна розпочинає черговий рік реформи правосуддя, яка триває ледь не з часів незалежності. В адекватних суддів це словосполучення вже давно викликає нудоту, а неадекватні використовують довготривалі процедури у власних цілях, отримуючи рішення на свою користь проти України в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ).
Так, наприклад, екссуддя Тандир, який на смерть збив нацгвардійця, минулого тижня отримав одне з таких рішень: мовляв, його довго тримають під вартою без можливості внесення застави. Тоді як він сам суттєво доклався до тривалого судового розгляду, постійно змінюючи показання і загалом зловживаючи своїми процесуальними правами. Це, на жаль, не перший випадок, коли суддя, до якого українське правосуддя має багато запитань, отримує шанс «відпетляти» через рішення ЄСПЛ на його користь. Згадані вище судді ВСУ теж мають рішення ЄСПЛ на свою користь.
У таких історіях очевидно: відсутність чітких стратегій і ретельного плану їх виконання, хаотичне проведення реформ, політичні рішення щодо нівелювання попередніх зусиль спричиняють колізії у законодавстві. Ба більше, жахлива юридична техніка законопроєктів, а також багаторічний брак суддів, істотний брак фінансування (суди фінансують приблизно на 60% від потреби), а також зловживання своїми правами з боку недоброчесних суддів призводять до рішень ЄСПЛ проти України, які формально можуть відповідати Конвенції з прав людини, але фактично відкочують назад реформи та роки зусиль, яких докладає Україна.
Чи винен у цьому ЄСПЛ? Навряд. Адже Україна свідомо чи несвідомо обирає непослідовність і хаос як головні рушії реформ у сфері правосуддя й протягом багатьох років толерує відсутність честі та гідності в роботі ключових органів правопорядку.
Коли під час обшуків без ухвал, які починаються о 5-й ранку, людям погрожують ламанням стін. Коли під час таких обшуків матерів не пускають у кімнати до малолітніх дітей, а фото людей у спідній білизні розлітаються мережами ще до їх закінчення. Коли фото оголеного громадського активіста зливають із його вилученого телефона в ТГ-канали, й ніхто не несе за це відповідальності. Коли відбір керівників органів правопорядку дозволяють проводити людям із сумнівною репутацією. Коли персоналу в судах роками платять по 8–10 тис. грн… Про яку євроінтеграцію може йтися?
Якщо додати сюди політичні справи та корупцію, а також досі наявну кругову поруку серед частини судів та органів правопорядку, то з такою картинкою навіть росіян не треба для руйнування нашої держави.
На жаль, зі слів «свавілля» та «корупція» слова «верховенство права» аж ніяк не виходять. Якщо не почати упорядковувати весь цей правосудний хаос, то гідра так і залишиться гідрою, хоч яку дорожню карту їй згодувати.
Автор матеріалу:
