Про рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо екссудді Олексія Тандира говорять багато — перш за все як про можливість для Тандира уникнути відповідальності у справі про смертельну ДТП напідпитку О. Тандиру інкримінують ч. 3 ст. 286-1 Кримінального кодексу України — порушення правил безпеки дорожнього руху в стані сп’яніння, що спричинило смерть потерпілого. Покарання — від 5 до 10 років позбавлення волі. . Втім воно максимум дозволить переглянути запобіжний захід щодо екссудді, з урахуванням критичних зауважень ЄСПЛ. Справа і далі буде слухатися в суді. Тому сподівання на справедливість — є.
Однак це рішення вкотре підсвітило «букет» проблем у системі кримінальної юстиції — надмірну тривалість судового розгляду, перебування під вартою без належного обґрунтування ризиків ухилення від участі в судовому розгляді тощо. Щобільше, воно не єдине: раніше ЄСПЛ уже звертав увагу на проблему з якістю обґрунтування рішень про тримання під вартою, зокрема у справі «Ігнатов проти України» (2016), а проблеми існували і за старого КПК 1960 року — «Харченко проти України» (2011).
Що слід змінити, аби таких рішень ЄСПЛ проти України було менше? Керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін звертає увагу на наступне:
- Проблема у тривалості розслідування та недостатньому контролі за виконанням запобіжних заходів у кримінальному провадженні (насамперед тримання під вартою). Найперше — і найпростіше — внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України (КПК України), щоб на стадії судового розгляду застосовувалося обмеження в 12 місяців для максимального строку застосування цього запобіжного заходу з урахуванням його продовження (за аналогією з досудовим розслідуванням). Наразі середній строк розгляду в суді тяжких і особливо тяжких злочинів складає 3–5 років, а то і більше. Також варто додати сьогоднішні умови, де тривалість розслідування затягується через брак суддів, повітряні тривоги, які призводять до перенесення судових засідань тощо.
- Ще одна проблема — зловживання процесуальними правами сторонами кримінального провадження. У КПК України зловживання правом стосується лише відводу і надмірної вступної промови. У всіх інших випадках — неявка всіх захисників, «закидання» суду однаковими клопотаннями, намагання у різний спосіб затягнути судовий розгляд, це все залишається «нормою» у кримінальному процесі. На жаль, дисциплінарні органи прокуратури чи адвокатури реагують на це вкрай помірно і розуміють порушення правил професійної етики вкрай обмежено. Тому кримінальне провадження, яке можливо (та пріоритетно) розглянути за рік, можуть розглядати і 5, а то й 10 років.
- Недоліком є також перевантаженість судово-експертних установ, які можуть місяцями робити найпростіші експертизи. Це суттєво сповільнює кримінальне провадження. Ще проблемнішою є наявність альтернативних та повторних експертиз. Звісно, сторони мають на це право, це відповідає засаді змагальності кримінального процесу. Проте на практиці часто зводиться до незаконних дій фахівців, адже неправомірний вплив на експертні установи вкрай поширений. Саме тому НАБУ і САП все частіше говорять про «незалежну експертизу», а Мінʼюст працює над удосконаленням судово-експертної діяльності. Зокрема, у державних стратегічних документах державної політики йдеться про перегляд законодавчого регулювання у цій сфері, щоб органи правопорядку отримали доступ до «якісної, обʼєктивної та швидкої судової експертизи». Це передбачає впровадження нової системи ліцензування експертів, забезпечення діяльності експертного самоврядування, розширення видів експертиз, які матимуть право проводити приватні судові експерти, цифровізацію судової експертизи тощо.
- Проблемою також є контроль за виконанням запобіжного заходу, тобто функціонування правоохоронної структури, яка могла б відстежувати виконання покладених обовʼязків — не спотворювати докази, не спілкуватися з певними особами, перебувати в межах певної території тощо. Якщо останнє ще можна контролювати, то знищення доказів, тиск на потерпілого і свідків, можливість вчинення інших злочинів тощо — складно через брак часу і ресурсів у поліції. Альтернативами можуть бути домашній арешт, застава, але і це вкрай слабко забезпечує участь підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні, бо правоохоронна інфраструктура в цьому сегменті недостатньо розвинута — і відповідного запиту на це немає. Судді ж більш охоче задовольняють тримання під вартою усюди, де це можливо. Адже будь-яке інше рішення щодо іншого запобіжного заходу неодмінно зустріне реакцію про «уникнення правосуддя» і збурить суспільство.
Зміни до законодавства розвʼязують цю системну проблему лише частково. Доцільно також змінювати ставлення до альтернативних запобіжних заходів щодо тримання під вартою, які не повʼязані з обмеженням свободи пересування. Це сприятиме розвʼязанню проблеми. З іншого боку — жорстким має бути контроль за домашнім арештом, заставою та іншими заходами, що унеможливлюють тиск на свідків, потерпілого, знищення доказів, втечу. Тобто заходи мають досягати своїх цілей — забезпечення участі обвинуваченого та доказової бази задля доведення винуватості особи поза розумним сумнівом.
