Після публічних дискусій і кількох скандалів навколо проєктів Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки (АС), після обговорення у ключових парламентських комітетах та отримання зауважень від державних інституцій народні депутати зареєстрували доопрацьований проєкт документа антикорупційної політики — проєкт Закону № 15230-д. У ньому враховані висновки комітетів Верховної Ради України (ВРУ), зауваження Головного науково-експертного управління (ГНЕУ) ВРУ, інші зауваження, висловлені до попередніх законопроєктів. Також у документ інтегровані проміжні бенчмарки (IBM) переговорного Кластера 1 «Основи процесу вступу до ЄС». 

Серед основних положень, які дали змогу посилити доопрацьований проєкт АС, у пояснювальній записці до проєкту Закону № 15230-д названо такі: 

1. наскрізна синхронізація проєкту з положеннями Дорожньої карти з питань верховенства права та проміжними ключовими показниками за Кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС»;
2. доповнення Преамбули принципами, на яких ґрунтується Стратегія, що дасть змогу зберегти візію майбутнього;
3. доповнення проблеми, пов’язаної з виявленням, розшуком та управлінням активами, одержаними від корупційних та інших злочинів;
4. доповнення підрозділу 2.1. (Судоустрій і статус суддів) засадничою проблемою фінансового забезпечення судової гілки влади та перенесення до нього проблеми інституційної стійкості і спроможності Вищого антикорупційного суду;
5. системне вдосконалення приписів у сферах оподаткування та митної справи;  
6. включення до проєкту антикорупційної проблематики лісового господарства як стратегічно важливої галузі;  
7. доопрацювання підрозділу 2.16. (Освіта та наука) як основи плекання людського та інноваційного капіталу України. 

Антикорупційна стратегія — це документ, який визначає засади та пріоритети державної антикорупційної політики на наступні п’ять років. Він розробляється Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК) та ухвалюється Верховною Радою України. Стратегія має ґрунтуватися на системному аналізі ситуації щодо корупції та результатів виконання попередньої стратегії. У подальшому, на виконання АС, Уряд розробляє та затверджує чіткий план дій з її реалізації — Державну антикорупційну програму.

В історії України це вже третій стратегічний документ антикорупційної політики. Перша стратегія затверджена 14 жовтня 2014 року на період до кінця 2017 року. Наступна стратегія розрахована на 2021–2025 роки, однак відповідний закон Парламент ухвалив лише в червні 2022 року. Тому щоб досягти очікуваних результатів, фактично лишалося три роки. Державна антикорупційна програма на 2023–2025 роки виконана частково і діє до затвердження нової.

У травні у Верховній Раді зареєстрували три законопроєкти про засади державної антикорупційної політики на 2026–2030 роки (законопроєкт № 15230, законопроєкт № 15230-1, законопроєкт № 15230-2). ЛЗІ опублікувала свій експертний аналіз деяких відмінностей між ними та рекомендації щодо найоптимальніших шляхів удосконалення антикорупційної політики.

Після доопрацювання Комітетом з питань антикорупційної політики цих законопроєктів прийнято рішення (згідно з ч. 2 ст. 110 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України») про внесення на розгляд Парламенту доопрацьованої версії Антикорупційної стратегії, аналіз ключових позицій якої надається нижче.

Перелік ідентифікованих раніше проблем у цій сфері залишився незмінним. Як і в попередніх версіях, пропонується, поміж іншим, уточнити підстави для притягнення осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, до дисциплінарної відповідальності. 

Деякі очікувані стратегічні результати зазнали суттєвих змін. Так, у попередніх редакціях АС передбачалося, що в результаті законодавчих змін особа може бути притягнута до дисциплінарної відповідальності, якщо суд, зокрема, визнає вчинене нею адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, малозначним або ж закриє справу через сплив строків накладення адміністративного стягнення. Ми вже зазначали, що такий підхід може призвести до порушення принципу презумпції невинуватості особи.

У доопрацьованій версії АС цих підстав немає, а залишилося положення, що притягнення публічних службовців до дисциплінарної відповідальності відбувається на підставі рішення суду, яке набрало законної сили та яким особу притягнуто до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією. 

Відповідно до ч. 2 ст. 65-1 Закону України «Про запобігання корупції», до дисциплінарної відповідальності притягується посадова особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов’язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування.

Позбавлення такого права в Кримінальному кодексі України (КК України) і в Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) визначене як додаткове покарання/стягнення. Тому саме суд, оцінюючи всі обставини справи, призначає основне покарання або стягнення (як правило, штраф), а також може призначити додаткове покарання/стягнення, якщо така можливість передбачена санкцією відповідної статті КК України чи КУпАП.

Якщо санкцією статті таке додаткове покарання/стягнення не передбачено або якщо суд його не застосував, то на особу має накладатися дисциплінарне стягнення.

АС пропонує розширити перелік підстав для притягнення публічних службовців до дисциплінарної відповідальності за порушення антикорупційного законодавства. Експерти ЛЗІ вважають, що такі зміни до законодавства не розвʼяжуть наявної проблеми, а навпаки — поглиблять її (проблема 1.9.1).

У короткому описі цієї проблеми зазначено, що її причинами є, зокрема:

• недосконале законодавство про дисциплінарну відповідальність публічних службовців та його неузгодженість з антикорупційним законодавством; 
• незастосування керівниками та суб’єктами притягнення до дисциплінарної відповідальності згаданих вище положень статті 65-1 Закону України «Про запобігання корупції».

У разі якщо законами буде встановлено, що окремою підставою для притягнення публічних службовців до дисциплінарної відповідальності є факт набрання законної сили рішенням суду про притягнення цих осіб до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією, то на практику застосування дисциплінарних стягнень це навряд чи вплине. Отже, досягнення цього стратегічного результату не розвʼяже проблему.

На цьому етапі доцільнішим видається удосконалення строків і процедур притягнення до дисциплінарної відповідальності, а також надання роз’яснень щодо застосування положень антикорупційного законодавства в частині притягнення осіб до відповідальності.

У попередніх редакціях проєкту АС (очікуваний стратегічний результат 1.9.1.1 до проблеми 1.9.1) визначалося, що безумовною підставою для звільнення особи з публічної служби (посади) поза процедурою дисциплінарної відповідальності має стати набрання законної сили рішенням суду, яким особу притягнуто до кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. 

ГНЕУ Апарату ВРУ вже висловило низку слушних зауважень до цього положення, зокрема те, що спроба обійти дисциплінарне провадження позбавляє особу процесуальних гарантій індивідуалізації вини та пропорційності стягнення. Матеріали суду можуть бути використані при проведенні дисциплінарного розслідування, а не бути автоматичною безумовною підставою для звільнення поза процедурою дисциплінарної відповідальності. 

Варто додати, що цей порядок звільнення фактично нівелює такий вид додаткового покарання/стягнення, як позбавлення особи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у контексті порушення антикорупційного законодавства.

Доопрацьована версія Стратегії містить формулювання, що удосконалення законодавчих підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення антикорупційного законодавства має відбутися, зокрема, шляхом «встановлення безумовних підстав для звільнення зі служби (з посади) поза процедурою дисциплінарної відповідальності будь-якої категорії осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування».

Зазначимо, що таке формулювання є надто широким і нечітким порівняно з попередньою редакцією. Крім того, безумовні підстави для звільнення з публічної служби (посади) уже і так визначені як Кодексом законів про працю України (ст. 36, ст. 40), так і законами, які визначають особливості певного виду публічної служби (наприклад, ст. 87 Закону «Про державну службу», ст. 51 Закону «Про прокуратуру» тощо).

Отже, цей очікуваний результат потребує уточнення, що публічний службовець підлягає звільненню у разі, якщо судом до нього застосовано додаткове покарання/стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також у разі визнання активів такої особи або активів, набутих за її дорученням іншими особами та в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.

Також у цьому розділі змінені формулювання очікуваного стратегічного результату 1.9.3.3 щодо удосконалення процедури притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов’язані з корупцією. Якщо попередні версії АС передбачали збільшення строків накладення адміністративного стягнення, то зараз формулювання змінено на менш чітке: перегляд строків накладення стягнення за вчинення таких правопорушень. 

У процесі реалізації Антикорупційної стратегії через таке формулювання ці строки можуть бути переглянуті як у бік збільшення, так і в бік зменшення, що навпаки погіршить практику притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов’язані з корупцією.

Нова редакція АС зберігає очікуваний стратегічний результат щодо узагальнення судової практики Верховного Суду у справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, щодо якого ЛЗІ вже висловлювала застереження.

Розділ АС, присвячений цим питанням, зазнав суттєвих змін.

Насамперед до нього перенесені проблеми, ідентифіковані у діяльності Вищого антикорупційного суду (ВАКС). Це правильне рішення, адже ВАКС — частина судової влади. Самі положення щодо антикорупційного суду не змінилися і передбачають запровадження одноособового розгляду цивільних та адміністративних справ, механізмів недопустимості зловживання процесуальними правами учасниками кримінального провадження, можливості продовження розгляду справи у разі заміни одного з трьох суддів колегії ВАКС чи Апеляційної палати ВАКС. Також проєкт АС наголошує на заповненні вакантних посад суддів та наданні постійних приміщень для суддів першої та апеляційної інстанцій ВАКС. Виконання цих заходів уже триває. 

В оновленому проєкті АС дещо змінені підходи до участі міжнародних експертів у відборі членів Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). Якщо перший варіант (законопроєкт № 15230) прямо передбачав право вирішального голосу міжнародних експертів, то в доопрацьованій редакції АС вказано, що добір має бути прозорим, передбачуваним та за потреби вдосконаленим, «з тимчасовим залученням незалежних експертів, делегованих міжнародними партнерами, відповідно до пункту 23.2.1. проміжних ключових показників за Кластером 1 “Основи процесу вступу до ЄС”». 

Попри очевидну необхідність поступово рухатися до заміни міжнародних експертів національними, Україні на цьому етапі, як раніше наголошувала ЛЗІ, ще зарано робити цей крок насамперед через нереформованість органів суддівського самоврядування. Водночас в АС звертається увага на необхідності заповнювати всі вакантні посади членів ВРП та ВККС у строки, які забезпечують безперервне функціонування цих органів. 

У доопрацьованому проєкті АС змінено підхід до розвʼязання проблем у діяльності Ради суддів України (РСУ), а саме: «Механізм формування Ради суддів України недостатньо регламентований та потребує вдосконалення в частині встановлення строку повноважень її членів, підвищення прозорості процесів відбору кандидатів, а також визначення механізмів залучення суддівської спільноти до обговорення та обрання членів Ради». Розвʼязувати проблему пропонується через підвищення прозорості процесів відбору кандидатів у члени РСУ (зокрема, завчасне оприлюднення інформації про кандидатів тощо), визначення строку повноважень Ради та її членів, підстав та механізму дострокового припинення повноважень. Водночас орган суддівського самоврядування має обиратися шляхом таємного електронного голосування, в якому братимуть участь усі судді. Доопрацьована редакція заслуговує на підтримку. 

Основні проблеми, що виникають у роботі Національної школи суддів України (НШСУ), сформульовані дещо інакше, хоча суть первинних очікуваних стратегічних результатів збереглася. Зокрема, йдеться про те, що її діяльність потребує вдосконалення з метою підвищення ефективності механізмів підзвітності перед ВККС, впровадження конкурсного порядку відбору на керівні посади та забезпечення прозорості у діяльності НШСУ. Ці положення заслуговують на підтримку. Ба більше, аналогічні проблеми та шляхи їх розвʼязання описані у звіті місії TAIEX, яка проводила аудит НШСУ і Тренінгового центру прокурорів України.

Більш чітко сформульовано проблему неефективності інструментів ротації суддів, що обіймають адміністративні посади у суді (насамперед це стосується голів судів), що призводить до тривалого зайняття суддями адміністративних посад. Однак, на відміну від деяких інших положень АС, тут немає конкретних пропозицій щодо її розвʼязання. 

Законопроєктом № 15230-2 пропонувалося вдосконалити діяльність Громадської ради доброчесності, яка, відповідно до рекомендацій Венеційської комісії (Європейської комісії «За демократію через право»), мала б отримати законодавче закріплення в системі взаємного балансу добору суддів між громадськістю та державою, де громадськість посилює прозорість, але не підміняє інституційне рішення судової влади. Це положення відсутнє в доопрацьованому проєкті АС, хоча й заслуговує на підтримку народних депутатів під час голосування у сесійній залі. 

Доопрацьований проєкт АС розширює підходи до повноцінного функціонування електронного правосуддя. Зокрема, додані положення щодо забезпечення електронного судочинства шляхом розвитку Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС) та запровадження аналітичних інструментів запобігання, виявлення та реагування на можливі зловживання (зокрема, в автоматизованому розподілі справ, доступі до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, нетиповому навантаженні на суди чи окремих суддів за окремими категоріями справ). 

Водночас заходи з розвитку ЄСІКС на постійній основі мають забезпечуватися належними фінансовими (за рахунок коштів Державного бюджету України) та людськими ресурсами з урахуванням потреб судів, органів та установ системи правосуддя. Такий підхід заслуговує на підтримку.

Також розширено обсяг доступної публічної інформації про судову систему, зокрема, має бути забезпечено регулярне оприлюднення протоколів (рішень) зборів суддів, судової статистики у розрізі кожного окремого суду.

Доопрацьований проєкт АС містить і низку нових, проте дискусійних пропозицій. Наприклад, визначення порядку публікації виконаних кандидатами на посаду судді практичних завдань та їх покритеріального оцінювання. Не зовсім зрозуміло, для чого це робиться. Кандидати, які не згодні зі своїми оцінками, і так оскаржують їх у Верховному Суді. Кандидати, які оцінками задоволені, проходять далі. Які проблеми має розвʼязати публікація всіх робіт та всіх оцінок — питання для дискусії. 

Також пропонується уніфікувати правила проведення співбесід із кандидатами на посаду судді. Варто звернути увагу, що процедури добору суддів у різні інстанції (і навіть у деякі юрисдикції) суттєво різняться. Тому уніфікації мають підлягати співбесіди в межах однієї процедури. 

Суттєвим доповненням проєкту АС є проблема, пов’язана з недостатнім забезпеченням судової системи фінансовими та людськими ресурсами (проблема 2.1.10). Для її розвʼязання пропонується забезпечити конкурентний рівень суддівської винагороди та заробітної плати для працівників апарату судів, інших органів та установ системи правосуддя з урахуванням навантаження, значущості та відповідальності роботи. 

Суддівська винагорода, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», обчислюється у прожиткових мінімумах для працездатних осіб, встановлених Державним бюджетом на відповідний рік. Попри зростання цього показника (у 2026 році — 3328 грн), база для розрахунку суддівської винагороди лишається незмінною з 2021 року, оскільки закони про Державний бюджет встановлюють окремий прожитковий мінімум для обчислення суддівської винагороди.

Про цю проблему заявила і сама суддівська спільнота на ХХ черговому з’їзді суддів у березні цього року, а Верховний Суд направив до Конституційного Суду України подання про визнання таких обмежень неконституційними (реєстраційний № 4/308(26) від 02.06.2026).

Порівняння положень доопрацьованої АС з попередніми редакціями в частині прокуратури свідчить про сталість ключових ідей — більшість визначених проблем та очікуваних стратегічних результатів збережена без суттєвих змін. Водночас нова редакція уточнює окремі положення з урахуванням євроінтеграційних зобов’язань, проміжних бенчмарків для Розділу 23 «Правосуддя та засадничі права» Кластера 1 «Основи процесу вступу до ЄС».

Якщо попередня редакція передбачала відновлення конкурсів на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора та обласних прокуратур відповідно до рекомендацій Європейської Комісії, то нова редакція АС прямо пов’язує цей результат із пунктом 23.2 проміжних бенчмарків за Кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС». Отже, відповідна вимога отримує конкретніше нормативне підґрунтя у межах переговорного процесу України з Європейським Союзом.

Суттєвої зміни в доопрацьованій редакції АС зазнав механізм та підходи до вдосконалення процедури призначення та звільнення Генерального прокурора. Нова редакція визнає, що чинна процедура призначення та звільнення Генерального прокурора містить ризики неформального чи політичного впливу та потребує удосконалення відповідно до європейських зобов’язань України. Водночас цього разу стратегічний результат сформульовано узагальнено: передбачається забезпечення більш прозорої та заснованої на заслугах процедури відбору Генерального прокурора відповідно до пункту 23.2 проміжних бенчмарків за Кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС». 

На відміну від окремих попередніх законодавчих ініціатив, АС не визначає ту чи іншу модель реалізації євроінтеграційних зобовʼязань — відкритий конкурс на посаду чи інший механізм зменшення політичного впливу. Такий підхід залишає законодавцю ширший простір для обрання конкретного механізму призначення Генерального прокурора за умови дотримання визначених Стратегією принципів прозорості, меритократичності та відповідності європейським зобов’язанням України. Різні моделі удосконалення порядку призначення та звільнення Генерального прокурора, їх відповідність європейським стандартам, конституційні аспекти та можливі сценарії імплементації в Україні ЛЗІ розібрала в аналітичній записці «Деполітизація порядку призначення і звільнення Генерального прокурора: європейські моделі, конституційні аспекти та можливі сценарії для України».

Окремо варто звернути увагу на підхід до вдосконалення системи оцінювання якості роботи прокурорів. Доопрацьована редакція (як і попередні) передбачає використання результатів оцінювання для прийняття кадрових та управлінських рішень, а також рішень про преміювання.

На відміну від проєкту Закону № 15230-2, який передбачав можливість використання результатів оцінювання як підстави для дисциплінарного реагування, у положеннях доопрацьованої АС така можливість не передбачена. Це відповідає природі оцінювання як інструменту управління персоналом та професійного розвитку, а не механізму притягнення до відповідальності. Висловлені ЛЗІ застереження з цього питання були враховані.

У частині Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) суттєвих змін зазнав очікуваний стратегічний результат щодо надання її керівнику права самостійно вносити відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про можливе вчинення народним депутатом України кримінального правопорушення та погоджувати клопотання, які розглядаються слідчим суддею.

Саме формулювання узгоджене із проміжними бенчмарками за Кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС». Це свідчить про збереження раніше запропонованої концепції розширення процесуальної автономії керівника САП з її адаптацією до євроінтеграційної рамки.

Водночас враховано критику стосовно наявних політичних перешкод. Нагадаємо, що ЛЗІ в попередньому експертному аналізі зазначала, що «у разі наявності політичних перешкод для підтримки народними депутатами АС на 2026–2030 роки це положення наразі може бути виключене з проєкту за умови, що до нього повернуться в подальшому: або коли буде реальна сукупність випадків ігнорування Генпрокурором обґрунтованих матеріалів НАБУ і САП, або якщо нове скликання ВРУ не буде відчувати себе “обтяженим” раніше укладеним політичним компромісом». Послаблення критичності позиції дає змогу знайти політичну підтримку доопрацьованої Антикорупційної стратегії.

Як зазначалося раніше, включення адвокатури в АС на 2026–2030 роки зумовлене актуальністю цього питання в контексті євроінтеграції — розвиток адвокатури є предметом Дорожньої карти з питань верховенства права. Хоча адвокатура і є незалежним самоврядним інститутом, професія адвоката має державне регулювання. З огляду на ті корупційні ризики, які існують в адвокатурі (отримання свідоцтва, закриті бюджети тощо), та системні проблеми («континуїтет» органів адвокатського самоврядування з 2022 року, неделегування двох членів до ВРП та одного до КДКП тощо) вона стала частиною державної політики у сфері євроінтеграції, а наразі йдеться і про антикорупційну політику та політику у сфері правосуддя.

Уперше адвокатура з’являється в проєкті АС як окремий повноцінний підрозділ — поряд із судами та прокуратурою. Це дає змогу узгодити антикорупційну політику з положеннями Конституції, логікою реформи системи правосуддя і зобов’язаннями України перед ЄС.

Корупційні ризики у сфері правосуддя мають системний характер і не обмежуються лише судами та прокуратурою. Скільки б не реформували суди й прокуратуру, ігнорування адвокатури в антикорупційній політиці держави означає відтворення корупційних практик на рівні всієї системи. Навіть з формального погляду за Розділом VIII Конституції України адвокатура входить до системи правосуддя поряд із судами та прокуратурою, тобто включення адвокатури до АС є логічним і необхідним кроком. 

У блоці про адвокатуру ключові проблеми та очікувані результати не зазнали змін, а дрібні текстуальні правки не потребують аналізу. Це відображає сталий підхід всіх трьох попередніх проєктів Антикорупційної стратегії, які мали дещо різний рівень деталізації проблем та різне словесне формулювання очікуваних результатів, проте зміст ідентифікованих корупційних ризиків та шляхів їх подолання був і залишається незмінним.

Перелік ідентифікованих проблем у діяльності Національної поліції України (НПУ), Державного бюро розслідувань (ДБР) та Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) не змінився.

У питаннях, пов’язаних із діяльністю НАБУ, доопрацьований проєкт АС здебільшого містить очікувані стратегічні результати, викладені у законопроєкті № 15230-2, із незначними корективами. Ідеться про посилення незалежності й інституційної стійкості НАБУ шляхом формування високопрофесійного та доброчесного колективу за результатами відкритих і прозорих конкурсів, а також налагодження ефективної комунікації діяльності цього органу із суспільством через посередництво, зокрема, Ради громадського контролю.

Раніше ЛЗІ вже звертала увагу, що ці доповнення не є обґрунтованими, адже ані в медіа, ані у звітах про діяльність НАБУ, ані в результатах перевірок цього органу за останні 5 років не згадуються проблеми з відкритістю і прозорістю конкурсів на посади в НАБУ чи недостатня ефективність його комунікації із суспільством. 

У червні цього року Кабінет Міністрів України схвалив Стратегію комунікацій у сфері запобігання та протидії корупції на 2026–2030 роки (Комунікаційна стратегія) і затвердив операційний план заходів з її реалізації у 2026–2028 роках. Ці документи спрямовані на підвищення ефективності комунікації антикорупційної сфери загалом та, зокрема, НАБУ як її складової. У вступній частині Комунікаційної стратегії зазначено, що, за даними соціологічних опитувань, про діяльність НАБУ населення обізнане найбільше (порівняно із САП і ВАКС).

Доповнення антикорупційної стратегії проблемами чи заходами без їх належного обґрунтування не узгоджується із ч. 4 ст. 18 Закону України «Про запобігання корупції», відповідно до якої нова АС має розроблятися на основі аналізу ситуації щодо корупції та результатів виконання попередньої стратегії. 

Проблеми кадрового добору до НПУ і ДБР збереглися, але розділені на окремі пункти. Якщо раніше йшлося винятково про ризики у наявних процедурах добору на посади керівників цих органів, то доопрацьована редакція АС вказує на ризики непрозорого призначення та просування по службі у НПУ загалом. 

Для розвʼязання цієї проблеми пропонується здійснити поетапний перехід до призначення на керівні посади в НПУ, зокрема у центральних та територіальних органах, винятково на конкурсних засадах із залученням незалежних експертів. 

Такі пропозиції розмивають рішення, адже йдеться про різні порядки добору (первинного, на керівні посади, на керівника органу). Якщо в попередніх редакціях пропонувалося запровадити меритократичний конкурс на посаду очільника НПУ, а кандидатів на інші керівні посади — перевіряти на відповідність критеріям професійності й доброчесності, то зараз пропонується заздалегідь визначити склад конкурсних (кадрових) комісій, а не ключову мету удосконалення конкурсних процедур. Адже конкурсні комісії у всіх органах різні, а універсальної моделі не існує.

Так, відповідно до чинних положень Закону України «Про Національну поліцію», в НПУ вже існують конкурсні процедури, які проводяться за участю поліцейських комісій. Як на центральному, так і на регіональному рівні до складу таких комісій мають входити два представники громадськості, делеговані Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (для центрального апарату) або органом місцевого самоврядування обласного рівня (для територіального підрозділу), — тобто незалежні експерти від громадськості. 

Однак конкурси є обов’язковими лише для осіб, які вперше приймаються на службу в поліції. А переміщення поліцейського на вищу посаду, зокрема керівну, може відбуватися за результатами атестації або конкурсу — на розсуд керівника, уповноваженого призначати на таку посаду. 

Крім того, Закон не містить прямої вказівки перевіряти відповідність кандидатів на службу в НПУ чи на підвищення критерію доброчесності, а також не визначає процедуру добору керівника НПУ. І саме в цьому полягає проблема, яку необхідно розвʼязати під час реалізації антикорупційної політики.

Однак із формулювання доопрацьованого проєкту АС незрозуміло, про яких саме незалежних експертів ідеться (національних чи делегованих міжнародними організаціями) та чи мають конкурсні засади добору кандидатів на посади керівників центрального і територіального рівня містити етап їх перевірки на доброчесність і професійну етику. Тому у цій частині формулювання, запропоновані Національним агентством з питань запобігання корупції (законопроєкт № 15230), видаються чіткішими й більш досяжними.

Проблема посилення інституційної незалежності ДБР у доопрацьованій версії, як і в редакції законопроєкту № 15230-2, винесена окремо. Але, крім удосконалення конкурсу на посаду директора Бюро, пропонується також запровадити періодичний зовнішній аудит діяльності ДБР, негативний висновок якого має стати підставою для дострокового звільнення керівництва органу. 

Таке доповнення є слушним та узгоджується з євроінтеграційними зобов’язаннями України, а також із загальною концепцією контролю за діяльністю спеціалізованих органів розслідування кримінальних правопорушень за аналогічною моделлю (НАБУ і Бюро економічної безпеки України).

Загалом, доопрацьований проєкт Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки враховує значну кількість зауважень, висловлених експертами. Положення АС здебільшого увідповіднені Дорожній карті з питань верховенства права і проміжним бенчмаркам за Кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС». Однак окремі очікувані стратегічні результати все ще потребують уточнень.

Нагадаємо, що Антикорупційна стратегія — це не лише вимога антикорупційного законодавства, запорука стабільної та поступальної антикорупційної політики, а й зобов’язання України перед міжнародними партнерами, що згадується в умовах вступу до ЄС, Плані для Ukraine Facility та програмі Extended Fund Facility. 

Після початку російського вторгнення парламентська дипломатія стала одним із важливих каналів зовнішньополітичної адвокації України.

Якщо раніше міжпарламентська співпраця мала несистемний і неструктурований характер і сприймалася радше як парламентський туризм, аніж інструмент для просування національних інтересів, то з 2022 року голос Верховної Ради набув більшого значення. Парламентарі суттєво розширили коло майданчиків та географію своєї присутності, а також покращили координацію — як внутрішню, так і з іншими акторами зовнішньої політики.

Лабораторія законодавчих ініціатив уперше публікує комплексну картину діяльності груп міжпарламентських зв’язків Верховної Ради України в умовах повномасштабної війни та зростання ролі парламентської дипломатії.

Дослідження створене на основі 17 напівструктурованих інтерв’ю з керівниками та активними членами груп, послом України в державі ЄС і представниками парламентів країн-партнерів.

Дослідження буде корисним народним депутатам — як джерело для рефлексії про парламентську дипломатію та її потенціал; майбутнім скликанням — як путівник для розвитку та інституціоналізації такого виду співпраці; а також усім, хто досліджує парламентаризм, зовнішню політику й шлях України до ЄС.

Зібраний досвід та його аналіз — це спосіб зберегти інституційну пам’ять і зробити парламентську дипломатію більш сталою для наступних скликань.

Дослідження підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Війна зробила зброю частиною української реальності, з якою держава зобов’язана працювати. Ще до 24 лютого 2022 року за оцінками експертів, на руках у населення могло бути від 3 до 8 мільйонів одиниць нелегальної вогнепальної зброї. З того часу її кількість зросла: частина зброї потрапляє до рук цивільних внаслідок бойових дій. Після запуску в липні 2023 року державного реєстру зброї громадяни добровільно задекларували близько 22 тисяч одиниць, ще 20 тисяч — вилучила поліція. Однак це лише точкове реагування на проблему обігу зброї в Україні, яка в післявоєнний період загостриться. Ключове питання не в тому, чи буде зброя присутня в українському суспільстві, а чи зможе держава побудувати керовану й дієву архітектуру безпеки, врегульовану законом.

Це не лише внутрішнє завдання України, а й частина наших євроінтеграційних зобов’язань. 14 липня 2026 року Україні відкрили новий переговорний кластер 6 «Зовнішні зв’язки», який охоплює, зокрема, зовнішню політику, безпеку й оборону. Для воюючої країни це один із найбільш стратегічних напрямів, адже від нього безпосередньо залежать наша стійкість та обороноздатність.

У межах цього кластера ЄС очікує від України національної стратегії та плану дій із протидії незаконному обігу й володінню вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою — із чіткими строками, фінансуванням і розподілом відповідальності між органами влади. Одним лише ухваленням відповідних документів не обійтися — Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх реалізації. Тобто ЄС чекає побудови нової системи, здатної реально контролювати зброю та пов’язані з нею ризики.

Україні недостатньо вирішити — дозволити чи заборонити зброю. Головний виклик у тому, як зробити її присутність контрольованою — щоб право на захист одних не конфліктувало з правом на життя інших, а свобода володіння не дорівнювала імунітету від правил і відповідальності.

Саме це має бути в основі нової державної політики. Закон про цивільну вогнепальну зброю — це необхідний, але тільки перший крок.

Поширеним є твердження, що зброя для цивільного населення в Україні заборонена. Це не зовсім відповідає дійсності. Цілком легально можна володіти вогнепальною мисливською (гладкоствольною та нарізною), травматичною, холодною (мисливські ножі, стилети, кинджали тощо) зброєю і газовими пістолетами. Спеціальний дозвіл навіть не потрібен, щоб бути власником пневматичної та окремих видів малокаліберної (калібром до 4 мм під патрон Флобера) зброї. Це передбачено наказом Міністерства внутрішніх справ.

На час дії воєнного стану законодавство також дозволяє цивільним особам отримати вогнепальну зброю або залишити у себе знайдену для відсічі та стримування збройної агресії Росії. Виняток становлять нарізні зразки калібром понад 12,7 мм, гладкоствольні — калібром 23 мм і більше, та зброя, яка закріплена за військовослужбовцями або представниками органів правопорядку або за допомогою якої вчинено злочин.

Усі дискусії точаться навколо можливості придбавати і носити короткоствольну стрілецьку зброю — пістолети і револьвери.

Повна заборона зброї, як і повний безконтрольний дозвіл на неї, — це крайнощі. Якщо цілковите обмеження такого права має стримувальний ефект для законослухняних громадян, то злочинці, які за визначенням є порушниками закону, шукатимуть можливості обійти правила або маніпулювати ними.

Прихильники повної заборони здебільшого апелюють до того, що загальна кількість насильницьких злочинів неодмінно зросте пропорційно до кількості одиниць зброї у цивільного населення. Але комплексних досліджень, які б встановлювали прямий зв’язок між цими даними, немає. Відсутня і єдина методологія, яка б дозволяла досліджувати ці питання регулярно та порівнювати результати в динаміці. Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що кількість зброї у цивільного населення погіршує криміногенну ситуацію в країні або робить громадський простір безпечнішим.

В умовах війни та у післявоєнний період повна заборона природно призведе до тінізації та зростання нелегального обігу вогнепальної зброї. За таких умов органам правопорядку буде складніше контролювати її та забезпечувати безпеку.

Завдання держави — побудувати систему правил, за яких право на зброю не створюватиме загроз для громадського порядку і не позбавлятиме інших людей відчуття безпеки. Законодавство про зброю для цивільного населення має бути збалансованим, а розширення прав, пов’язаних із нею, доцільно запроваджувати поступово з урахуванням поточної безпекової ситуації в державі.

Крім виконання згаданих вище вимог за кластером 6, контроль за обігом вогнепальної зброї також є частиною зобов’язань у межах розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» кластера 1 «Основи процесу вступу». Україна має вдосконалити правове регулювання обігу вогнепальної зброї, міжвідомчу взаємодію органів правопорядку і міжнародну співпрацю в цій сфері. Також необхідно привести у повну відповідність до acquis ЄС (Acquis (повністю — acquis communautaire) — це сукупність усіх чинних норм, законів, принципів, рішень, судової практики та зобов’язань Європейського Союзу, які є обов’язковими для держав-членів і країн-кандидатів на вступ — ред.) і міжнародного права кримінальну відповідальність за незаконний обіг зброї.

Одним лише ухваленням законів не обійтися. Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх впровадженні. Тобто ЄС чекає побудови нової архітектури безпеки, яка органічно впишеться у загальний європейський безпековий простір. Тож ці процеси будуть під постійною пильною увагою європейських партнерів протягом всього переговорного процесу щодо вступу України в ЄС.

У Євросоюзі загальні правила придбання та зберігання зброї цивільним населенням закріплені в Директиві (ЄС) 2021/555. Вона визначає категорії стрілецької зброї, яку можна законно придбавати, носити, використовувати, зокрема для полювання або спорту, правила маркування зброї, контролю за її обігом та переміщенням між державами Євросоюзу тощо.

Директива передбачає існування реєстру, за допомогою якого можна ідентифікувати і відстежити зброю. У державі має бути створена система регулювання діяльності її виробників, продавців і майстрів, включно з перевіркою на особисту і професійну доброчесність.

Ліцензію на придбання і володіння вогнепальною зброєю може отримати людина, яка має поважну причину, досягла визначеного віку і не становить загрози для себе та інших. Але недостатньо лише раз перевірити людину під час видачі дозволу. За європейськими правилами, його слід переглядати не рідше ніж раз на п’ять років. Тобто існує система запобіжників, яка не лише дає доступ до зброї, але й своєчасно реагує на ризики, якщо власник більше не відповідає встановленим критеріям.

Водночас Директива дозволяє державам-членам ЄС запроваджувати суворіші правила, ніж визначені нею.

У країнах Європи законодавче регулювання стрілецької зброї різниться від ліберального дозволу до жорстких обмежень. Здебільшого зброя дозволена як мисливське або спортивне знаряддя. Спільними є стандарти, зокрема щодо видів зброї, забороненої для цивільного населення, та зброї, на придбання чи носіння якої необхідна спеціальна ліцензія.

Наприклад, у Хорватії дозволено приховане носіння зброї за наявності спеціального дозволу. В Австрії закрите чи відкрите носіння зброї дозволено, але зброя не повинна викликати громадського занепокоєння. У Норвегії цивільне носіння зброї фактично заборонене, а для мисливства чи спорту її можна придбати в обмеженій кількості. Лише деякі країни на законодавчому рівні розглядають зброю як засіб безпеки, як от: Фінляндія, Чехія, Польща.

Універсального рецепту, як врегулювати обіг зброї і повністю убезпечити суспільство від неї, не існує. Кожна держава напрацьовує власні механізми та процедури, враховуючи національний контекст. У будь-якому разі йдеться про формування спільної безпекової архітектури для всіх європейських країн, а не виключно надання права на зброю.

В Україні спроби ухвалити закон про зброю і дискусії навколо цього питання тривають не одне десятиліття, але досі не вдалося досягти консенсусу. За останні 30 років у Верховній Раді зареєстровано щонайменше 20 законопроєктів з цього питання. Кожна ініціатива спричиняла гострі обговорення, які в підсумку не призводили до законодавчого рішення.

Згідно з Дорожньою картою з верховенства права, закон про регулювання обігу зброї та посилення відповідальності за порушення у цій сфері необхідно ухвалити до IV кварталу 2026 року.

Законопроєкт № 5708, який зараз обговорюють, ухвалений у першому читанні напередодні повномасштабного вторгнення. Він частково враховує європейські вимоги, однак він потребує доопрацювання, щоб система була ефективнішою і виключала ризики та лазівки для недобросовісного набуття права на зброю. Також проєкт закону не дає чітких відповідей щодо окремих процедур отримання посвідчення власника зброї, правил її носіння та визначення зон, куди буде заборонено заходити зі зброєю.

Закон створить лише загальну рамку, яка без інституцій, ресурсів і щоденної практики не працюватиме. Після його ухвалення має розпочатися тривалий процес імплементації: формування інфраструктури і системи взаємодії органів влади, зброярського бізнесу та власників зброї, проведення інформаційних кампаній, підвищення спроможності держави відстежувати її обіг, вчасно виявляти ризики й попереджати насильницькі злочини тощо.

Процедура отримання дозволу на зброю та контроль за нею мають бути убезпечені від корупційних лазівок. Паралельно має відбуватися робота із суспільним сприйняттям: проведення інформаційних кампаній, навчання безпечному й відповідальному поводженню зі зброю.

Власники зброї та особи, які бажають її придбати, мають ставитися до неї не лише як до інструменту захисту, а й джерела підвищеного ризику. Невід’ємними складниками відповідального поводження зі зброєю має стати навчання, зрозумілі процедури, регулярний контроль і невідворотність наслідків за порушення.

Питання обігу цивільної вогнепальної зброї не існують у вакуумі, зброя вже стала частиною нашого життя. Але без стійкої архітектури безпеки будь-які рішення про розширення права на неї будуть передчасними.

Перший рівень такої архітектури сформує закон про зброю. Другий — це системні зміни у суспільстві, за яких свобода і право на захист співіснують із контролем та відповідальністю.

Насамперед потрібно удосконалити і законодавчо закріпити вже існуючі правила, не підважуючи основ суспільної безпеки. А коли ця система буде налагоджена і відпрацьована, варто повернутися до дискусії про вільне носіння короткостволу.

Відомому зброяреві Семюелю Кольту приписують вислів: головна деталь будь-якої зброї — голова її власника. Відповідальне ставлення до зброї має стати основою нової реальності в Україні.

До першої річниці Уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів. Замість публічної оцінки його роботи Президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в Уряді. Уже наступного дня Прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, після чого Парламент її підтримав. Це означає, що у відставку йде автоматично увесь склад Кабміну.

Причин таких змін суспільство так і не почуло. Залишається лише здогадуватися, чи впорався Уряд зі своїми завданнями, за якими критеріями його оцінювали. І висловлювати припущення про зміну державних пріоритетів або ж намагання врятувати репутацію та рейтинги…

Сюрпризом такі новини стали і для тих, хто має надати юридичної сили цим рішенням — народних депутатів. За їхніми словами, вони дізналися про оновлення Уряду із дописів Президента у соцмережах та медіа.

Ця історія вкотре підсвітила не лише брак комунікації між гілками влади, а й продемонструвала розрив між передбаченою законом роллю Парламенту та реальною практикою, у якій політична ініціатива концентрується навколо Президента.

Дотримання процедури і прозорість рішень — це спосіб зрозуміти, хто, як і чому ухвалив рішення і хто нестиме за нього відповідальність. Від того, як відбуваються кадрові зміни, зокрема в Уряді, залежить не лише довіра до нових призначень, а й здатність держави ефективно працювати навіть після зміни людей. Розбираємо, про що свідчать ці процеси, і які наслідки вони можуть мати для держави.

Президент України не може одноосібно найняти або звільнити Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Глави держави. Інших членів Уряду — за поданням Прем’єра.

Уряд відповідальний перед Президентом і Парламентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді. Саме вона мала б оцінювати Уряд не лише в день його відставки. Протягом усієї роботи Кабміну депутати повинні перевіряти виконання зобов’язань, заслуховувати міністрів, аналізувати рішення, вимагати пояснень тощо. І зрештою — робити висновок, чи справляється виконавча влада зі своїми завданнями.

Тобто за належного парламентського контролю оцінювати Кабмін мали б не у закритому колі політичного керівництва. Це мали б робити якраз народні депутати.

Але це складно робити у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є Президент — як у сприйнятті урядовців, так і часто самих нардепів. У такій конфігурації питання підзвітності відкрите: навіщо звітувати перед Парламентом, якщо фактично не він визначає твою міністерську долю? І хоча інструменти парламентського контролю існують, на практиці вони не забезпечують відповідальність Уряду перед Верховною Радою.

У результаті суспільство отримує політичний вердикт — без публічного аналізу роботи Кабміну, чітких висновків і пояснення, що саме має змінитися з приходом нового складу.

Водночас проблем не лише в тому, що депутати не оцінюють Уряд системно. Їх можуть усунути й від вироблення кадрових рішень, які згодом вони мали б підтримати власними голосами.

За законом Уряд формують за участі Президента, Верховної Ради і кандидата на посаду Прем’єра. Неформальні перемовини — звична частина демократичного процесу. Проблема зʼявляється, коли вони повністю підміняють змістовну і відкриту процедуру, а Парламент стає лише технічним виконавцем рішення, ухваленого в іншому місці.

Наразі невідомо, чи відбувалися консультації з парламентськими комітетами до оголошення про перестановки, і хто готував перелік кандидатів. Відкритим також залишається питання: чи ділили між собою Президент, майбутній Прем’єр і парламентська більшість право пропонувати людей на посади і як вони це робили?

Судячи з публічних і кулуарних реакцій, депутати не отримали пояснень щодо причин кадрових змін в Уряді. Це робить парламентарів заручниками ситуації, а згодом і відповідальними перед суспільством за кадрові перестановки, на які вони мали обмежений вплив або не мали його взагалі. Адже їхні голоси перетворюють ініціативу Президента на рішення про призначення.

Підтримка запропонованих Президентом кадрових змін стане неформальним вотумом довіри президентській стратегії. Водночас відповідальність за проголосоване неможливо повністю перекласти на Президента і його команду.

Символічно, що відставка Свириденко співпала з закінченням річного терміну її роботи, аналогу річного імунітету від відставки, якби Програму ухвалили. Тож навіть якби влада вирішила пояснити відставку результатами роботи Уряду Свириденко, виникла б інша проблема: за якими документами оцінювати його роботу?

Свою Програму діяльності цей склад Кабміну подав до Верховної Ради у вересні 2025 року. Її так і не схвалили. Відповідно, немає затверджених Парламентом цілей, за якими можна оцінювати ефективність Уряду.

Звісно, можна проаналізувати плани пріоритетних дій, державний бюджет, виконання міжнародних зобов’язань, підготовлені законопроєкти і публічні обіцянки. Але підґрунтям такої оцінки стануть здебільшого публічні обіцянки, які не мають обов’язкового характеру та не встановлюють відповідальних.

Без схваленої Програми відставка Уряду не завершує повноцінного циклу відповідальності. Уряд просто змінюється. Але суспільство не бачить прогалин, які потрібно залатати. Вони губляться між припущеннями і чутками.

Тому першочерговим завданням нового Кабміну має стати підготовка повноцінної Програми діяльності з вимірюваними цілями, строками та відповідальними органами. Її потрібно публічно представити і вчасно подати до Верховної Ради. Схвалення Програми діяльності дасть новому Уряду річний імунітет від відставки, а депутатам і суспільству — розуміння, за що саме Кабмін відповідає і за якими критеріями його оцінюватимуть.

Асиметрія впливу і відповідальності — лише одна сторона кадрового перезапуску. Інша — його ціна для системи державного управління.

Кадрові перестановки в Україні регулярно супроводжуються зміною самої архітектури виконавчої влади. Міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, а їхні функції передають від одного органу до іншого.

Оголосити таке рішення можна за один день, однак його втілення триває місяцями. Як правило це триває півроку. У цей час міністерство працює, але значна частина його ресурсів йде на відновлення і налагодження процесів.

Міністерство національної єдності є гарним прикладом поганої управлінської практики у вигляді міністерства-піврічки. У той час коли ресурси України обмежені, було витрачено чимало ресурсів на безрезультативний експеримент.

Реорганізація потребує нового положення про міністерство, розподілу функцій, сфер відповідальності, працівників, бюджетів тощо. Частину рішень доводиться заново погоджувати з іншими органами.

Тож частина першого року нового Уряду знову може піти не на реалізацію політики, а на внутрішню перебудову. Навіть компетентна команда не здатна миттєво компенсувати втрачений час, розірвані робочі зв’язки та необхідність повторно налагодити процеси. І що складнішим є чергове переформатування, то важливішою стає належна передача справ від попереднього Уряду наступникам.

Від її якості залежить, чи зможе новий Кабмін продовжити вже розпочату роботу, чи знову витрачатиме місяці на відтворення контексту, перегляд опрацьованих рішень і формування власних команд. Саме тому справжня спадщина Уряду — це не лише перелік успіхів і провалів або фінальний допис Прем’єра, а зрозуміла картина того, у якому стані держава передає ключові напрями політики новому керівництву.

Одним з інструментів такої передачі можуть бути перехідні книги для нового Прем’єра та кожного міністра. Вони мали б фіксувати поточний стан справ, критичні строки для виконання зобов’язань, законопроєкти і підзаконні акти в роботі, можливі ризики тощо. Окремо потрібно позначити процеси, які не можна зупиняти через зміну керівництва, та рішення, які не можна відкладати.

В Україні вже була спроба запровадження такої практики, яка, на жаль, не прижилася. Як інструмент належного врядування вона дає змогу не втратити пам’ять разом зі зміною керівника, а Парламенту — оцінити, чи запропоновані новим Кабміном заходи — новаторська ініціатива, а що — продовження роботи, розпочатої попередниками.

Зміна Уряду змусить частину урядових законопроєктів почати парламентський шлях заново. Йдеться про усі 142 проєкти законів (підраховано на основі відкритих даних), внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні. Для Парламенту це означає фактично новий цикл роботи: розгляд на комітетах, підготовка висновків і ще одне перше читання.

Попередня робота не зникає повністю, але повторне проходження процедури потребуватиме часу. Це може сповільнити низку процесів, від яких часто залежить виконання євроінтеграційних зобов’язань і отримання міжнародної фінансової підтримки України. Тож у процесі кадрових перестановок важливо зберегти ще й спроможність щодня виконувати сотні пов’язаних між собою завдань без постійного повернення до місця, звідки починали.

Кадрові перестановки іноді справді потрібні. Структуру виконавчої влади є сенс переглядати, якщо вона не дає результату. Але будь-яке таке рішення має свою ціну: час, ресурси, втрата темпу виконання міжнародних зобов’язань, повторне налагодження процесів і ризик нових криз.

Під час війни цих ресурсів у нас обмаль. Тому будь-які політичні рішення варто оцінювати не лише крізь призму політичної доцільності або ж задля задоволення власних політичних амбіцій, але й з погляду реалістичності їх впровадження.

Навіть найкраща мета не звільняє владу від обов’язку пояснити суспільству причини кадрових рішень, те, якою буде державна політика після зміни людей і що забезпечуватиме її сталість, а також від проходження визначеної законом процедури. Адже йдеться не лише про стабільність державних інституцій, а й про довіру до влади і здатність країни рухатися вперед без чергового повернення до початкової точки.

Але якщо ми вже в ній — на етапі формування нового Уряду, то хоч цього разу треба спробувати зробити все правильно, з Програмою діяльності та без кардинальної перетасовки міністерств. Так новий Кабмін, можливо, уникне долі свого попередника.

Лабораторія законодавчих ініціатив долучається до розробки нового механізму досудового врегулювання податкових кримінальних правопорушень. Керівник напряму «Правопорядок» Євген Крапивін увійшов до складу тематичної робочої групи, організованої Бюро економічної безпеки України (БЕБ).

Її учасники напрацьовуватимуть зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, інших законодавчих актів для запровадження способу, який врегульовуватиме такі правопорушення. Підготовлені пропозиції згодом передадуть на розгляд Уряду.

За словами Євгена Крапивіна, нині в Кримінальному процесуальному кодексі України для податкових кримінальних правопорушень існує такий альтернативний спосіб розвʼязання кримінально-правового спору — «податковий компроміс». Однак на практиці його дія суттєво обмежена, тому слід його вдосконалювати, або ж шукати інші інструменти.

Наприклад, у Комплексному стратегічному плані реформування органів правопорядку на 2023-2027 роки є такий інструмент як «transactions». Це різновид «кримінального штрафу» для бізнесу, який готовий припинити правопорушення, сплатити податки і відповідний платіж. Досвід впровадження такого штрафу мають Нідерланди та Бельгія, тож їх моделі можуть лягти в основу подібного механізму в Україні.

Робоча група утворена наказом БЕБ від 22 червня 2026 року № 301. До її складу долучилися як Лабораторія законодавчих ініціатив, так і представники БЕБ, Офісу Генерального прокурора, Ради бізнес-омбудсмена, Американської торговельної палати в Україні, Європейської Бізнес Асоціації, Асоціації правників України, ICC Ukraine, Київської школи державного управління імені Сергія Нижного, представники інших експертних організацій та інституцій.

Раніше в Бюро вже проводили серію консультацій з представниками бізнесу, юридичної спільноти, державних органів та громадського сектору щодо впровадження нового механізму досудового врегулювання податкових правопорушень.

Реформа децентралізації в Україні почалася ще у 2014 році. Тоді новостворені громади отримали нові повноваження та джерела доходів для місцевих бюджетів. Однак посилення фінансових можливостей не супроводжувалося побудовою зрозумілої системи інституційних змін — розподілу функцій і відповідальності. Законодавчо межу між повноваженнями центральної влади та громади, району чи області так і не було встановлено. Створення нової владної вертикалі з тимчасових військових адміністрацій під час повномасштабної війни ще більше загострило цю проблему.

Розвʼязати її та роз’яснити, хто за що відповідає, мав би закон про розмежування повноважень між рівнями публічного врядування. Однак його так і не ухвалили, хоча відповідно до вимог Ukraine Facility мали зробити це ще наприкінці березня 2026 року. 

Щобільше — від того, наскільки чітко держава визначає відповідальність різних рівнів влади, залежить не лише подальший розвиток реформи децентралізації, а й виконання частини євроінтеграційних зобов’язань України. Тому обговорення довкола законопроєкту № 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» перестало бути виключно внутрішньою дискусією про архітектуру влади. Із відкриттям першого кластера «Основи» це питання стає частиною ширшого завдання — адаптації українського законодавства до європейських стандартів та виконання зобов’язань, які супроводжуватимуть переговорний процес.

В основі європейської системи місцевого самоврядування лежить простий принцип: рішення мають ухвалюватися якомога ближче до людини. У праві ЄС це називають субсидіарністю. Наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування надає громадам у межах закону самостійно визначати способи виконання своїх повноважень. Натомість система місцевого самоврядування в Україні, попри декларовану відданість європейським принципам, все ще значною мірою перебуває під впливом централізованих управлінських практик і погано розмежованих повноважень, що обмежує спроможність громад. 

Частково змінити це має законопроєкт № 14412. Він задає рамку для подальших змін: класифікує повноваження та запроваджує правила їх розподілу між державою, областями, районами та громадами. Остаточно визначити компетенції має інший спеціальний закон спільно зі змінами ще понад 150 чинних законів і нормативно-правових актів.

Законопроєкт № 14412 мав би наблизити систему до моделі, за якої громади здійснюють свої функції без втручання держави, отримуючи при цьому фінансування як з держбюджету, так і в результаті реалізації власних повноважень. Йдеться, наприклад, про будівництво шкіл, лікарень, спортивних закладів тощо. Це покращить якість публічних послуг для громадян і зменшить кількість конфліктів між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Здавалося б, законопроєкт № 14412 має розв’язати проблему, яка роками залишалася нерозв’язаною: визначити, хто і за що відповідає в системі публічного врядування. Однак у теперішній редакції проєкт закону створює ризики. Окремі його положення можуть розширити можливості центральної влади впливати на те, як органи місцевого самоврядування реалізують свої повноваження. А самостійність громад — поставити під загрозу. Це суперечить самій логіці децентралізації, яка передбачає передачу не лише ресурсів і відповідальності, а й свободи та можливості ухвалювати рішення на місцях.

Наприклад, у законопроєкті № 14412 є пропозиція, яка суперечить Конституції, визначати частину компетенцій органів місцевого самоврядування підзаконними актами, а не законами. Це дасть змогу Уряду або іншим органам виконавчої влади змінювати правила без проходження повноцінної парламентської процедури. Як-от, громада впроваджує нововведення, маючи на це формальні повноваження. Але Кабмін змінює порядок реалізації через підзаконний акт, тому рішення доводиться переглядати або відкладати. Для мешканців громади це виглядає просто: обіцяне не було виконано, і воно не запрацювало вчасно.

Водночас у проєкті закону № 14412 є пропозиція дозволити законом визначати, як саме органи місцевого самоврядування мають виконувати надані їм повноваження та функції. Це не лише суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування, яка надає громадам самостійність у цих питаннях, а й нівелює саму сутність самоврядування. Наприклад, якщо громаді доручено утримувати місцеві дороги, вона сама (а не закон) має вирішувати, як це робити: створити комунальне підприємство, наймати підрядників чи поєднати різні підходи.

Окрім того, у законопроєкті з’являються «факультативні повноваження», які виконавча влада може «спускати» виконавчим органам рад на «договірних засадах». Тільки от незрозуміло, хто відповідатиме за ці завдання і звідки їх фінансуватимуть. Це суперечить і Конституції, і постанові Кабінету Міністрів № 1748. Та й взагалі не властиве європейському праву. 

На додачу до всього іншого, проєкт закону № 14412 передбачає обмежений судовий контроль — тобто у разі втручання інших органів влади, громади фактично не зможуть захистити себе. Тож частина питань, які вони сьогодні вирішують (дозволи, довідки, погодження, встановлення ставок місцевих зборів — податку на майно, туристичного збору, збору за паркування транспортних засобів та надання пільг), може залишитися в їхній компетенції лише формально — без реальної можливості ефективно їх реалізовувати або відстояти в суді. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 у поточній редакції може порушити баланс гілок влади, створити конфлікт між Парламентом та Урядом щодо моделі публічного врядування, сповільнити євроінтеграцію, а на додачу — призвести у подальшому до визнання закону неконституційним. 

І поки Україна намагається відповісти на питання, хто за що відповідає, законопроєкт, який має це зробити — ризикує знову залишити громади залежними від центру. Натомість нові правила розподілу повноважень мають не відтворювати посткомуністичну централізовану модель, а відповідати європейським практикам. Відповідно — сприяти переходу до системи, у якій громади є не безініціативними виконавцями рішень центральної влади, а повноцінними учасниками публічного управління у межах, визначених законом.

Лабораторія законодавчих ініціатив на Конференції з питань відновлення України (URC 2026) — Голова Ради ЛЗІ Катерина Рябіко підписала Гданське спільне бачення із представниками і представницями українських та міжнародних організацій у межах Форуму громадянського суспільства. Це спільне бачення відновлення України, а також пріоритетні дії для українського Уряду та міжнародних партнерів, ухвалене під час Форуму громадянського суспільства у Гданську 25-26 червня 2026 року.

Цей документ фіксує, що процеси відновлення мають ґрунтуватися на місцевому лідерстві, прозорості, підзвітності та демократичних цінностях. Учасники дискусій наголосили — відбудова інституцій і посилення громадянської участі є невіддільними компонентами реконструкції країни.

У межах Форуму також відбулися зустрічі із випускниками і випускницями Української школи політичних студій (УШПС), яку започаткувала та розвиває Лабораторія під егідою Ради Європи з 2005 року. Їхнє лідерство у сферах громадянського суспільства, державного управління, бізнесу, оборони, місцевого самоврядування, міжнародного співробітництва та підприємництва є яскравим підтвердженням довгострокового ефекту інвестицій у розвиток ціннісної лідерської моделі в Україні.

Катерина Рябіко зазначила: УШПС сьогодні — це значно більше, ніж освітня програма. Це спільнота людей, які щодня формують майбутнє України у найрізноманітніших сферах, підтримують зусилля одне одного та об’єднуються довкола цінностей, які вони поділяють. Вона додала, що минулого тижня представляла Україну у складі делегації на VivaTech у Парижі, цього тижня — на URC у Гданську. Цінність таких подій, на думку Голови Ради ЛЗІ, полягає у вмінні поєднувати їх у цілісну картину та спільний результат у роботі над викликами, які нині постають перед Україною.

Крім того, Катерина Рябіко та випускники УШПС взяли участь у дискусіях щодо демократичного врядування, законодавчих реформ та ролі громадянського суспільства у відновленні України та продовженні європейської інтеграції.

URC 2026, спільно організована Республікою Польща та Україною, об’єднала представників і предстаниць урядів, міжнародних організацій, бізнесу, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства.

Мета URC 2026 — посилити міжнародну підтримку відбудови країни, а також стимулювати інвестиції в український бізнес. Захід присвячений секторам, які найбільше постраждали від російської агресії: енергетиці, критичній інфраструктурі та логістиці. Як платформа високого рівня для сприяння інвестиціям URC об’єднує міжнародних, суверенних та приватних інвесторів з метою прискорення укладення угод і розбудови основ для довгострокової економічної трансформації.

Окремий фокус цьогорічної Конференції — посилення безпекових спроможностей України, адже зміцнення обороноздатності України розглядається як необхідна передумова для ширшої відбудови та довгострокового розвитку.

Як функціонують місцеві ради в умовах воєнного стану — розповіла Лабораторія законодавчих ініціатив в межах круглого столу, під час якого презентувала власне дослідження на цю тему. До події, організованої спільно з громадською організацією «ДЕСПРО», долучилися члени Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. А також представники Міністерства розвитку громад та територій України, Центральної виборчої комісії, всеукраїнських асоціацій органів місцевого самоврядування, громадянського суспільства.

Результати дослідження «Місцеві ради в умовах воєнного стану» представив заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський.

Для України важливо зберегти систему самоврядування, яка забезпечує життєздатність громад. Адже легітимний фундамент місцевого самоврядування був закладений ще до повномасштабного вторгнення, проте з різних причин кількість депутатів в окремих радах зменшується, що впливає на кворум — і, відповідно, створює ризики для їх повноважності.

У своєму аналізі ЛЗІ охопила 24 обласні ради, 119 районних рад та 1449 сільських, селищних, міських рад, Київську міську раду. Нині на обласному рівні не функціонують Донецька та Луганська обласні ради, які не були обрані на місцевих виборах у 2020 році. Крім того, у 2025 році не відбулося жодного пленарного засідання Запорізької обласної ради. На районному рівні не функціонують 17,6% рад, на базовому рівні (сільські, селищні, міські ради) — 14,6% рад. Переважно ця ситуація стосується Херсонської, Луганської та Донецької областей.

Експерт додав: у радах базового рівня спостерігається й найбільша кількість вакантних мандатів — станом на початок лютого 2026 року вакантними були 3407 мандатів рад базового рівня. Головною підставою для припинення повноважень є особиста заява. Це може бути пов’язано з міграцією, зокрема внутрішньою, та обмеженнями щодо перетину державного кордону депутатами місцевих рад. Також не можна виключати зниження мотивації та неготовність окремих депутатів виконувати свої обов’язки в екстремальних умовах війни.

Голова підкомітету з питань адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Віталій Безгін наголосив: попри війну Україна зберігає повну демократичність у системі багаторівневого врядування. Однак місцеве самоврядування стикається з викликами кожного дня: особливо гостро постала проблема кількості місцевих депутатів. Загалом про це говорять у контексті громад до 10 тисяч виборців, але насправді проблема охоплює всі рівні місцевого самоврядування.

24 червня Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) презентувала аналітичний звіт «Конкурсні комісії за участі міжнародних (іноземних) експертів (органи судової влади та Конституційний Суд України)» на засіданні Комітету Верховної Ради з питань правової політики.

Експерти ЛЗІ сфокусувалися на аналізі єдності критеріїв добору кандидатів, підходів конкурсних комісій до визначення відповідності кандидатів критеріям, які оцінюються в межах конкурсу. Вони представили висновки щодо механізмів роботи конкурсних комісій, кваліфікаційних вимог, обсягу повноважень, критеріїв оцінювання тощо.

Голова Комітету з питань правової політики Денис Маслов зауважив, що пропозиції дослідження частково перегукуються з напрацюванням Комітету в цьому напрямі, сформовані на основі спілкування з представниками комісій, моніторингом їхньої роботи. Процедури потребують вдосконалення, але у більшості аспектів це радше не про зміни до Закону, а про конструктивне виконання й імплементацію положень, які вже існують в законодавстві. Однак за потреби внесення необхідних законодавчих змін — можливе.

Лабораторія законодавчих ініціатив наголошує: відмовлятися від залучення іноземних експертів до конкурсних процедур Україні ще зарано. Наразі це найбільш прийнятна модель під час перехідного періоду на шляху до Європейського Союзу. Водночас потребує продовження дискусія щодо вдосконалення загальної рамки й уніфікації підходів у роботі конкурсних комісій. Адже критерії добору кандидатів мають бути єдиними для всіх комісій. Це підвищуватиме суспільну довіру до конкурсів, членів конкурсних комісій та їх рішень.

Під час презентації учасники поділилися своїм поглядом на проблеми, які порушив Звіт. Водночас вони зазначили, що дослідження — перша ґрунтовна робота, яка намагається визначити системні недоліки в чинних конкусних процедурах і пропонує конкретні кроки для того, щоб виправити їх.

Детальніше про всі проблеми й рекомендації, які визначила Лабораторія законодавчих ініціатив у Звіті, читайте за посиланням.