Оцінка законодавства є важливим складником законотворчого процесу, який дає можливість виявити недоліки та прогалини в законодавчих актах та оцінити їхній вплив на різні аспекти суспільного життя. Крім того, аналіз практичного впровадження законів сприяє розбудові відкритого діалогу між законотворцем та стейкхолдерами.

У європейських країнах оцінка законодавства застосовується, щоб оцінити досягнення поставлених цілей, виявити недоліки, непередбачені наслідки, а також змінити законодавство для підвищення його ефективності. 

В українській практиці увага парламентарів зосереджується переважно на факті ухвалення законодавчих рішень, натомість здатність законодавства досягати задекларованих цілей та ефективність його застосування залишаються без відповідної оцінки. Водночас відсутність системного підходу до оцінки законодавства ускладнює своєчасне виявлення проблем, а також знижує ефективність законотворчої діяльності загалом.

З серпня 2019 року до червня 2025 року включно ВРУ ухвалила низку законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, спрямованих на продовження процесу децентралізації. Не всі вони аналізувалися на предмет практики застосування. А в умовах війни громади стикаються з новими викликами, що своєю чергою зумовлює необхідність оперативного та якісного перегляду законодавства.

Тому метою цього дослідження став аналіз окремих законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, ухвалених протягом серпня 2019 року — червня 2025 року включно, та оцінка практики їх реалізації.

1. які чинники впливають на якість та ефективність законодавчих норм;
2. наскільки ухвалене законодавство відповідає потребам територіальних громад;
3. як покращення комунікації між законотворцем та ОМС може сприяти вдосконаленню законодавчого процесу та підвищенню ефективності застосування законів.

Дослідження містить також низку рекомендацій для законодавців, органів місцевого самоврядування та центральних органів виконавчої влади для напрацювання системного підходу до застосування та оцінювання законодавства.

Попри те, що в Україні вимога про оцінювання законодавства набуде чинності лише після завершення воєнного стану, у дослідженні ми наводимо рекомендації, які можна застосовувати вже зараз. 

Більше про оцінку законодавства у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку — у новому випуску Часопису «Парламент» від ЛЗІ.

Це дослідження підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.

Служба безпеки України (СБУ) давно перестала бути «просто спецслужбою». У часі війни вона стала однією з ключових інституцій для виживання держави. СБУ виконує контррозвідувальні функції, займається боротьбою з організованою злочинністю, колабораціонізмом та воєнними злочинами, викриттям агентурних мереж, протидіє диверсіям і кібератакам тощо. А подекуди — її працівники встигають брати участь у «конфліктах» навколо бізнесу й політики.

Сама Служба зазначає — «ми розвиваємося». Але чи є такий розвиток реформою, яку від України чекає ЄС?

СБУ й досі поєднує функцію класичної спецслужби — контррозвідкиКонтррозвідка — спеціальні заходи з попередження, своєчасного виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав (це все поза сферою кримінального провадження, що стосується загроз нацбезпеці). та органу правопорядку — досудового розслідуванняСлідство або досудове розслідування — це розслідування кримінальних правопорушень, конкретних складів, визначених Кримінальним кодексом. У підслідності СБУ лише злочини проти нацбезпеки, тероризм, контрабанда, злочини у сфері держтаємниці та міжнародні злочини. злочинів з доволі широкою підслідністю. Така концентрація повноважень створює простір для зловживань, заполітизованості органу, конфліктів компетенцій і ризиків для прав людини.

Реформа СБУ є євроінтеграційною вимогою, попри негласний консенсус серед фахівців, що це «не на часі», бо послабить обороноздатність країни. Європейський Союз констатує, що за останній рік прогресу в реформі СБУ немає. Водночас він прямо вказує, що функцію досудового розслідування СБУ має передати спеціалізованим органам правопорядку, а сама — сфокусуватися на сфері нацбезпеки (national security tasks) й запровадити ефективні запобіжники проти зловживань.

Єврокомісія вимагає посилити як внутрішні, так і зовнішні механізми нагляду та протидії корупції, а також удосконалити правила добору керівного складу і персоналу Служби безпеки України. На це також звертає увагу коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив (ЛЗІ) у Тіньовому звіті. Українська влада ж офіційно взяла на себе зобов’язання змінити СБУ до першого кварталу 2026 року.

Варто зауважити, що під сферою національної безпеки наше законодавство розуміє широке коло питань — від питань оборони до економічної та екологічної безпеки. При цьому різниці між звичним для СБУ терміном «державна безпека» і «національна безпека» небагато, все залежить від контексту, бо системності законодавству тут бракує.

Так, термін «національна безпека» ширший за «державну безпеку», десь ці терміни синоніми, десь же термін «держбезпека» стосується лише загроз невоєнного часу тощо. Водночас розвиток законодавства призвів до того, що термін «нацбезпека» вживається значно частіше, зокрема це стосується відповідальності, яка за Конституцією визначена у повноваженнях Президента і Кабміну — захист нацбезпеки. Відповідно вони покладають ці завдання на спецслужбу — СБУ. Тож важлива не сама назва, а щоб повноваження СБУ були чітко визначені законом і не допускали широкого тлумачення, адже часто випадки незаконних дій Служби геть не стосуються її повноважень, коли під нацбезпекою розуміють усі сфери діяльності держави.

Тож розбираємо, чому і яких змін потребує Служба безпеки України та наскільки реалістично реформувати цю структуру у часі повномасштабної війни.

За законом СБУ є центральним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями. Та на практиці — працює в межах надширокого кола завдань і повноважень. Це підхід ще радянської логіки силового універсалізму, коли одна структура відповідала майже за все: від держбезпеки до економічних злочинів. Водночас особливістю демократичних суспільств є якраз те, що повноваження спецслужб обмежені, а їхня діяльність є предметом цивільного контролю, зокрема парламентського.

Саме тому після Революції Гідності реформа СБУ стала одним із завдань, яке так і не встигли виконати перед повномасштабним вторгненням. З 24 лютого 2022 року багатозадачність Служби безпеки лише посилилася. Постали нові виклики: масштабні міжнародні злочини, загрози національній безпеці (держзрада, колабораціонізм, пропаганда війни тощо), спецоперації на окупованих територіях та територіях ворога, міжнародне співробітництво тощо.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив відзначають злиття контррозвідки й контртероризму у діяльності структури в умовах війни. З погляду верховенства права це розмиває межі відповідальності та підзвітності.

Воєнний стан не може бути довгостроковою «індульгенцією» для збереження старих інституційних рішень. Так, війна вимагає гнучкості й швидких рішень, але є потреба у перегляді управлінських і правових моделей та підходів, які формувалися в іншому безпековому контексті.

Проблемним є питання підслідності. Йдеться передусім про широкі функції досудового розслідування у СБУ — не лише нацбезпека і тероризм. Це і контрабанда, і міжнародні злочини, і злочини у сфері держтаємниці, і захист критичної інфраструктури. Зокрема, деякі з них перебувають в економічній сфері, на що скаржиться бізнес (контрабанда, фінансування тероризму, колабораційна діяльність у формі підприємництва тощо). Це нетипово для спецслужб європейського зразка.

Наприклад, воєнні злочини фактично розслідує Нацполіція — з огляду на представленість поліцейських у всіх громадах, до них звертаються першими й більшість з них це «прильоти», наслідки яких треба належно зафіксувати. Тож лунають заклики до розширення підслідності поліції або утворення нового органу, який в довгостроковій перспективі зможе розслідувати ці злочини, щоб не повторити негативний досвід «справ Майдану».

Часто критикують і окремі політики кримінального переслідування, наприклад, пенсіонерів за колабораційну діяльність (вподобайки в «Однокласніках») чи тих, хто вимушено залишився на окупованих територіях (звісно, не ті, хто пішов працювати в окупаційну адміністрацію чи активно підтримував окупаційний режим). Надто жорстка фактична кримінальна політика є наслідком загострених вимог до справедливості, проте програшна у довгостроковій перспективі, особливо деокупації. Подекуди це просто наслідок роботи на кількісні показники розкриття, а не реальна боротьба зі злочинами.

За словами представників СБУ, з якими експерти ЛЗІ спілкувалися у межах підготовки Тіньового звіту, Служба проти звуження функції досудового розслідування. За винятком контрабанди, підслідність за якою може бути передана Бюро економічної безпеки України з огляду на предметну спрямованість. Але потрібне ширше звуження підслідності — наприклад, визначити поетапність, що буде передано іншим органам в умовах воєнного стану, а що — після його завершення. Розслідування злочинів має бути вторинним порівняно з іншими завданнями із захисту держави.

Крім того, оперативні підрозділи СБУ широко залучаються до розслідування кримінальних правопорушень всіма органами досудового розслідування (навіть Національне антикорупційне бюро (НАБУ) інколи залучає оперативників СБУ — у цьому немає жодного конфлікту). Водночас «погану славу» у Службі безпеки України мають підрозділи «К» (контррозвідка у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю) та «Е» (контррозвідка у сфері економіки) — раніше їх часто критикували правозахисники, журналісти та антикорупційні активісти за втручання у діяльність інших органів, стеження за активістами і журналістами тощо. Після такої критики діяльність підрозділів «К» та «Е» у 2021 році переорієнтували на захист критичної інфраструктури (фактично відбулося суттєве звуження функцій).

Тут важливо зрозуміти, що корупційні злочини не перебувають у підслідності СБУ. Їх розслідують НАБУ, Державне бюро розслідувань (ДБР) і Нацполіція. Діяльність згаданих підрозділів відбувається саме у контррозвідувальній сфері і не передбачає кримінального переслідування Службою за корупцію чи економіку як таку. Економічна сфера, загрози нацбезпеці органів влади та інші чутливі сфери не можуть бути повністю виведені з поля діяльності Служби безпеки України як контррозвідувального органу, адже є сферою впливу іноземних розвідок, промислового шпигунства, готування терористичних актів тощо.

Контррозвідка як функція завжди залишатиметься за цим органом, адже вона притаманна спеціальній службі, на відміну від досудового розслідування. Питання лише у тому, наскільки Служба підзвітна і підконтрольна в демократичному суспільстві, щоб цими повноваженнями не зловживати.

Безумовно, ризики зловживань були і будуть завжди. Саме тому мають бути інструменти, які їх нівелюватимуть через контроль, підзвітність тощо. Зі свого боку цим має займатися Парламент. На необхідності посилення таких механізмів наголошують як Єврокомісія, так і експерти ЛЗІ у Тіньовому звіті.

Поширеним є наратив про заполітизованість СБУ — через гучні скандали довкола спецслужби і її працівників, а також минулий досвід, коли органи правопорядку ставали інструментами політичної боротьби. Проте таке узагальнення надмірно спрощене.

Цікаво, що при цьому рівень довіри до СБУ станом на вересень 2025 року становить 78%. Зрозуміло, чому після Сил оборони довіра до СБУ найвища. У часі війни репутація СБУ корелює з її ефективністю на полі бою та в тилу ворога (згадаємо спецпідрозділ «Альфа»), а також протидією внутрішнім безпековим загрозам.

Водночас багато говорять про так зване «політичне СБУ» та «інше СБУ». Тільки от такий поділ позбавлений сенсу, адже звужує проблему структури до персоналій. Недостатньо лише замінити «поганих» керівників на «хороших». Потрібно сформувати таку систему стримувань і противаг, визначити обсяг повноважень, впровадити механізми підзвітності, які унеможливлять зловживання в роботі Служби.

Важливо розуміти, що реформу СБУ не вийде забезпечити за універсальним рецептом «за участі міжнародних експертів» у конкурсних процедурах. Адже мова йде про спецслужбу, а не орган виконавчої влади чи навіть суд. Переатестації усіх працівників або ж регулярне нагадування в медіапросторі про кейси Шила і йому подібних — недостатньо, щоб наблизити нас до стандартів ЄС і НАТО. Ці інструменти не аплікабельні до осіб, які мають високий рівень доступу до держтаємниці, виконують завдання з конфіденційного співробітництва та часто є непублічними людьми. Так, наприклад, під час масштабної атестації поліції у 2015–2016 роках переатестацію не проводили щодо оперативних працівників, що вже говорити про цілу спецслужбу.

Помітною у цьому контексті є справа детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова, якого разом із батьком СБУ звинуватила у начебто продажу технічних конопель представникам сектору економіки росії. Магамедрасулова заарештували 21 липня, що так чи інакше повʼязано з спробою знищити незалежність антикорупційних органів. Його захисники публічно заявляли, що розглядають цю справу як можливий тиск на детектива та його родину. Медіа і громадськість також звернули увагу, що уся ситуація може бути пов’язана із розслідуванням справи щодо корупційних зловживань в оточенні Президента. Оприлюднення інформації стосовно операції «Мідас», яку проводили НАБУ і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) дещо прояснило ситуацію.

За словами НАБУ, детектив Магамедрасулов брав участь у зборі доказів для цієї операції. І вже 3 грудня прокуратура змінила свою позицію щодо необхідності тримання Магамедрасулова і його батька під вартою, у результаті чого суд випустив їх із СІЗО під особисте зобов’язання.

Чи є в цьому роль СБУ? Безперечно. Водночас йдеться про заполітизованість всієї системи — від прокурорів, очільник яких є результатом політичних домовленостей, до Офісу Президента, який традиційно поза гілками влади і дублює всі інші сфери діяльності держави. Адже у кримінальному провадженні задіяні різні субʼєкти: слідчий, який збирає докази, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, та слідчий суддя, який контролює дотримання прав і свобод людини, зокрема застосовує запобіжні заходи.

Іншими словами — справа Магомедрасулова чи інші «політичні» справи є вироком всій системі кримінальної юстиції, а не винятково СБУ. Щобільше, якщо СБУ максимально вивести з-поза цієї системи (а в цьому і полягає ідея реформи, яка серед іншого обмежує підслідність Служби), то і можливість залучати її до політичних справ стане меншою. А далі потрібно деполітизація всієї системи кримінальної юстиції, що не є предметом цієї статті.

Ефективніше у цьому аспекті було б змістити фокус дискусії з прив’язки до персоналій до пошуку системних інституційних рішень. Так, варто говорити про поступову реформу Служби, яка трансформуватиме і розвиватиме саму структуру й при цьому посилювати демократичний контроль за нею. Зокрема, це можуть робити нардепи через профільний Комітет з питань нацбезпеки, оборони і розвідки.

На початку 2027 року планують створити окремий Комітет ВРУ, який забезпечуватиме контрольні функції Парламенту за діяльністю органів спецпризначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спецпризначення та розвідувальних органів. Він функціонуватиме відповідно до найкращих європейських практик і буде захищений від необґрунтованого політичного впливу. Цей захід Дорожньої карти з питань верховенства права посилює субʼєктність Парламенту у контролі за СБУ.

Окрім того, стежити за роботою Служби має незалежний омбудсмен/наглядовий орган для розслідування індивідуальних скарг та інших питань, повʼязаних із діяльністю СБУ. Створення цієї посади або органу згідно з європейськими стандартами передбачено Дорожньою картою до першого кварталу 2027 року.

Про реформу говорять ще з 2021 року. Її мета — трансформація спеціальної служби у невелику мобільну високотехнологічну структуру, на кшталт британської MI5, з вичерпним переліком завдань: контррозвідка, боротьба з тероризмом та охорона держтаємниці.

Фундаментом для цього мав стати законопроєкт № 3196-д, ухвалений у першому читанні у січні 2021 року. Він передбачав демілітаризацію служби, позбавлення її невластивих функцій досудового розслідування згаданих видів економічних злочинів і посилення контррозвідувального блоку. Відповідну ініціативу готували враховуючи рекомендації ЄС і НАТО та стратегічних документів з розвитку сектору безпеки.

Однак контекст кардинально змінився. Наразі цього законопроєкту вже недостатньо, тож необхідні зміни намагатимуться ввести через кілька законодавчих ініціатив, центральною з яких має стати новий Закон України «Про Службу безпеки України».

Дорожня карта з питань верховенства права встановлює дедлайни цих нововведень. У її розробці брала участь і сама СБУ, свою оцінку надала і Єврокомісія. У четвертому кварталі 2025 року мають фіналізувати аналіз законодавства ЄС і НАТО, а до першого кварталу 2026 — ухвалити новий Закон «Про СБУ». Відповідно до вимог міжнародних партнерів він має зосередити діяльність служби на контррозвідці, боротьбі з тероризмом, кібербезпеці та захисті держтаємниці. До того ж на слідчі та оперативні підрозділи поширюється великий блок реформ, повʼязаних з діяльністю органів правопорядку.

Зміни до законодавства можливі. Лише у 2025 ухвалили два закони, які уточнюють структуру, посилюють соціальні гарантії та збільшують чисельність працівників СБУ. Також Службі надано право самостійно звертатися до Уряду або Президента з проєктами змін до законодавства (раніше це відбувалося за посередництва Міністерства внутрішніх справ).

Час на обговорення, чи потрібна реформа СБУ, вже давно минув. Зараз українська влада має чіткі зобов’язання і перед суспільством, і перед Європейським Союзом. Зміни в структурі мають бути в інтересах і самої СБУ: орган потребує очищення своєї репутації й утвердження довіри людей як у верховенство права, так і в те, що старі патерни не повторяться і спецслужба не буде ще одним інструментом політичних впливів та карального впливу.

Скандали довкола СБУ, події липня 2025 року, подальші кримінальні провадження, підозрюваними у яких є детективи НАБУ, досвід «політичного хитання» керівників окремих інституцій вказують на довгострокові негативні наслідки в умовах війни. Тож відновлення довіри до СБУ не як «органу політичного переслідування» чи «каральної дубини Президента» є порівняно новою ціллю розвитку Служби, яка виникла у 2025 році.

Щобільше, реформа СБУ — умова подальшої євроінтеграції України. Служба безпеки України може трансформуватися із багатофункціонального органу правопорядку з ознаками політизованості в сучасну стратегічну спецслужбу європейського зразка, що узгоджується з стандартами ЄС та НАТО. Питання лише, чи вистачить українській владі політичної волі, щоби цей шанс не змарнувати.

Питання призначення нового керівника Офісу Президента (ОП) відійшло на периферію політичного порядку денного, поки Зеленський цілковито занурений у переговорний процес. Втім, це не стримує політичних оглядачів, журналістів тощо — від спекуляцій щодо того, хто ж зрештою очолить ОП. Паралельно «Українська правда» повідомляє, що Президент відновив спілкування з Андрієм Єрмаком.

Попри це, момент «офісного міжвладдя» варто використати для своєрідного after action review. Іншими словами: ми пропонуємо подивитися на інститут Адміністрації/Секретаріату/Офісу Президента у ширшій перспективі і через призму міжнародного досвіду, і розібратися, що ж насправді може працювати по-іншому зі зміною Керівника ОП. І, власне, чи існує інституційна проблема у владному трикутнику чи традиційний «ексцес виконавця»?

Офіс Президента України є постійно діючим допоміжним органом Глави держави; це інституція, яка замінила у цій якості Адміністрацію Президента у 2019 році. Офіційно ОП позиціюється як дорадчо-аналітичний, комунікаційний та організаційний центр, який забезпечує роботу Глави держави. Формально Офіс Президента не ухвалює політичні рішення, не є органом виконавчої влади та не може перебирати на себе функції Уряду чи Парламенту.

Основні його завдання — формування аналітики, координація комунікацій, контроль за дотриманням дипломатичного протоколу, взаємодія з органами влади, підготовка документів Президента, адміністрування робочих процесів. Враховуючи конституційно визначені обовʼязки та повноваження Президента України, Офіс має володіти експертизою на стратегічному рівні у сфері національної безпеки, міжнародних відносин, взаємодії з органами влади тощо.

Що ж взагалі є підставою і правовою рамкою створення та функціонування цього допоміжного органу? Вочевидь, не стане сюрпризом, що базову відповідь на це запитання дає Конституція України (КУ) в частині, яка окреслює повноваження Президента та апарату, який його забезпечує. Стаття 106 КУ визначає виключні повноваження Глави держави: оборона, нацбезпека, міжнародна політика, призначення та звільнення низки посадових осіб, подання законопроєктів до Верховної Ради України (ВРУ), підписання ухвалених законів та накладання вето. Хоча Конституція не містить окремої статті про Офіс Президента, саме обсяг повноважень Президента зумовлює потребу у створенні апарату, який забезпечує виконання цих функцій, а у пункті 28 статті 106 прямо вказано: Президент «створює, реорганізовує та ліквідує консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби».

Якби Офіс Президента функціонував строго в межах своїх формальних завдань, навряд чи постать його керівника була б об’єктом такого рівня суспільної уваги. Проте українська політика і владна архітектура систематично демонструє слабкий інституційний розвиток. У результаті раз за разом виникають ситуації, коли фактичний вплив конкретної посадової особи часто перевищує формальний мандат. І Керівник Офісу/Адміністрації/Секретаріату Президента — класичний приклад цього феномену.

Водночас те саме твердження цілком релевантне і щодо самої посади Президента України: кожен, хто її обіймав (мабуть, за винятком Леоніда Кравчука), намагався так чи інакше підвищити рівень свого впливу, розширювати свої конституційні повноваження не в конституційний спосіб. І Адміністрація/Секретаріат/Офіс якраз були тими допоміжними інструментами, які забезпечували цю «експансію впливу».

Дуже глибоко занурюватися в історію не будемо. Передусім через цілком очевидний факт: Конституція в редакції 1996 року надавала Президенту України повноваження, наближені до голови виконавчої гілки влади. У результаті за президентства Леоніда Кучми та Віктора Януковича Глава Адміністрації Президента був «правою рукою» Глави держави і ключовим вузлом управління, через який проходили кадрові рішення, політичні домовленості й значна частина державних стратегій.

Втім, і більш актуальна рамка конституційної реформи 2004/2014 років дає нам приклади впливу Президента і його допоміжного органу за межами конституційних повноважень.

За президентства Віктора Ющенка Адміністрацію перейменували в Секретаріат, вочевидь, підкреслюючи оновлення функціоналу і допоміжного органу (з акцентом наче на «канцелярські функції»), і самого Глави держави. Однак по факту Секретаріат виявився центром вироблення президентських рішень, які виходили за визначену Конституцією рамку: від призначення та звільнення голів обласних та районних адміністрацій без урядових подань до завалення Уряду сотнями указів щодо будь-яких питань.

За Петра Порошенка Адміністрація Президента фактично виконувала функції політичного штабу, центру прийняття рішень і координатора ключових напрямів. Наприклад, у 2016 році саме Президент і його Адміністрація стали ключовими творцями судової реформи.

Із запуском ОП у 2019 році декларувалося «розвантаження» інституції та її деполітизація, але фактично вона стала ще сильнішим центром концентрації рішень, хоч й у новій, більш неформальній архітектурі. При цьому можна виділити кілька груп претензій, які регулярно зʼявлялися у медійному просторі щодо ОП і його керівництва.

• Надмірна непрозорість та концентрація влади. За інформацією журналістів, ключові рішення ухвалювалися у вузькому колі без необхідної комунікації з Урядом, Парламентом і/або експертною спільнотою. На основі цього сформувалися висновки про «ручне управління», політизацію і персоналізацію процесів, які мали б бути інституційними. Сюди ж можна віднести і підкатегорію про кадрові рішення. Призначення міністрів, керівників органів правопорядку, топпосадовців часто виглядали як персональні домовленості і формування вертикалі лояльності, а не як системний підхід на основі професійності і досягнень.
• Конфлікти інтересів і питання довіри. Окремі матеріали висвітлювали корупційні звʼязки, неформальний чи неправомірний впливи, що ставило під сумнів неупередженість та професійність прийнятих рішень.
• Паралельні «центри влади» та боротьба башт. У публікаціях часто описували внутрішні конфлікти між різними групами впливу всередині ОП, що призводило до заблокованих рішень, неефективної координації та інформаційних протиріч. Власне, сюди ж можна віднести матеріали, які стосувалися комунікаційних криз щодо чутливих питань.

Чим можна пояснити такий медійний дискурс навколо Офісу Президента і його керівництва? У Положенні про ОП є доволі широке коло функцій стратегічного характеру — від аналізу ситуації у світі до експертизи ухвалених законів і розробки своїх законодавчих ініціатив. Структура органу фактично відтворює архітектуру виконавчої влади: так звані «зональні» підрозділи відповідають за розвиток тих чи інших органів. У результаті ОП при заявленій «мінімалістичній» концепції — Апарат/Офіс/Адміністрація Президента (яка б обмежувалася лише організаційними питаннями) виявився фактично «четвертою» гілкою влади поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

ОП став не просто аналітичним чи консультаційним органом. Він став містком між Президентом та усією системою влади, а часто — фактичним фільтром доступу до прийняття рішень. При наявності президентської «монобільшості» у Парламенті це створило такий дисбаланс у системі стримувань і противаг, таку надцентралізацію і персоніфікацію влади, що Голову Офісу Президента неформально почали називати «Віцепрезидентом».

Якщо розглядати ОП у такій перспективі, то виявиться, що історія скандалів, звинувачень у «схематозі сірих кардиналів», конфліктах інтересів, інформаційних війнах між різними «вежами» в межах президентського кола — це наслідок збігу історичних передумов, структурної вади владної архітектури і конкретних політичних реалій, а не окремих прізвищ. У цьому випадку можна стверджувати, що роль та місце допоміжного органу і обсяг впливу його керівника визначається стилем управління самого Президента в межах, які це дозволяє зробити законодавча рамка.

В Україні у пошуках «правильного рецепта» будь-якої реформи традиційно звертаються до «кращих міжнародних практик та стандартів». Ми ж спробуємо подивитися на міжнародний досвід врегулювання та функціонування допоміжних органів при президентові, тримаючи в голові поставлену проблему та її генезу в Україні.

У світі існує широкий спектр моделей організації офісів/апаратів/адміністрацій/секретаріатів президента — від суто адміністративно-допоміжних структур до потужних політичних центрів ухвалення рішень.

У парламентських республіках (Болгарія, Словаччина, Словенія, Хорватія тощо) президент не має виконавчих повноважень, а його роль у законодавчому процесі здебільшого обмежена символічними або процедурними функціями. Тому діяльність офісу президента має переважно адміністративно-протокольний характер.

Основні функції — підготовка документів для промульгації, технічний супровід указів, організація протокольних заходів. Радники президента виконують функції секретарів і референтів, не впливають змістовно на політику. У випадку складних або суперечливих законодавчих ситуацій президент спирається не на власний аналітичний апарат, а на експертизу урядових структур або рішення Конституційного Суду.

У напівпрезидентських системах (Франція, Польща, Литва, Румунія тощо), де президент має реальні важелі впливу на виконавчу владу, офіс президента набуває значної політичної ваги. Такий орган фактично інтегрований у систему державного управління: він аналізує законопроєкти, опрацьовує варіанти застосування вето, бере участь у консультаціях з урядом та парламентом. У цьому разі офіс президента виступає продовженням владних повноважень глави держави.

Ступінь законодавчого регулювання статусу та повноважень таких офісів різниться між країнами. Наприклад, у Румунії та Литві функції адміністрації президента визначені законом. У Польщі й Литві існують прямі конституційні й законодавчі норми, які окреслюють допоміжну роль та структуру офісу. Натомість у Франції значна частина діяльності Канцелярії президента ґрунтується на конституційних звичаях і внутрішніх розпорядженнях президента.

У статуті Адміністрації Президента Румунії передбачено, що консультанти (консильєре) президента мають ранг міністра, а штат та структура адміністрації затверджуються указом президента. Завдяки цьому радники президента формально наділені високим статусом і доступом до ресурсів державної влади. На практиці через апарат президента часто формується стратегія в тих сферах, де глава держави відіграє провідну роль. Наприклад, у зовнішній політиці та безпеці радники президента беруть участь у розробці оборонної доктрини (це визначено законодавством); у внутрішній політиці — у розбудові міжнародної політики з питань протидії корупції тощо. Таким чином, Адміністрація Президента Румунії має офіційно закріплений вплив і масштаби, що відповідають конституційним функціям глави держави.

Канцелярія Президента Литви фактично є важливим центром у питаннях дипломатії, оборони та призначення посадовців: відповідно до Конституції Литви, президент визначає основні напрями зовнішньої політики, разом з урядом її здійснює, призначає дипломатичних представників та відіграє ключову роль у сфері національної безпеки й оборони. Єдиний імпічмент в історії Литви пов’язаний з тим, що президент Роландас Паксас у 2003–2004 рр. допустив до свого оточення бізнес-партнерів і донорів, пов’язаних із російським бізнесом та спецслужбами, що створювало загрозу національній безпеці Литви.

Офіси президентів Франції та Польщі поряд із формально визначеними функціями, здійснюють й неформальні: готують аналітику, курують кадрову політику, координують законодавчі ініціативи, формують позицію президента. Проте суттєва частка цього впливу відбувається поза межами нормативного регулювання та належного публічного контролю.

Спільним для цих країн є наявність широкого штату радників-експертів, які володіють високим неформальним впливом. З одного боку — це дає президентові доступ до якісної аналітики та повної інформації, що критично важливо під час ухвалення рішень щодо опублічнення законів, накладення вето чи звернення до Конституційного суду в умовах обмежених строків. З іншого — така модель створює ризики: радники, які не мають політичної відповідальності, можуть непублічно впливати на долю законів, формуючи закулісний порядок денний. За відсутності чітких механізмів демократичного контролю це підвищує ризики кулуарних рішень і можливих зловживань.

І короткий історичний екскурс, і огляд міжнародного досвіду кажуть нам, що Україна в своєму «офісно-президентському дискурсі» на цьому етапі не є унікальною:

• формальний статус і неформальний вплив допоміжних органів можуть відрізнятися;
• їхній функціонал може бути врегульований, а може базуватися на політико-організаційних традиціях;
• в залежності від конкретних персоналій на посадах можуть виникати нові практики, а також ті чи інші труднощі і кризові епізоди.

Міжнародний досвід підкреслює відсутність one size fits all підходу до розвʼязання проблем, а також засвідчує необхідність розбудови функціонуючих інституцій на противагу персоналістському стилю врядування.

Чи можна щось змінити в конкретних суспільно-політичних і воєнних умовах? На відміну від політиків, у нас немає потреби обіцяти «золоті гори» і зваблювати «повітряними замками». Тому, якщо зовсім відверто, ми достатньо скептично дивимося на перспективу зміни вже усталеного підходу, який довів свою властивість генерувати проблеми. Втім, примарність перспектив — не привід опускати руки і не вимагати більшого.

Ми все ж пропонуємо подивитися на зміну Керівника Офісу Президента не просто як на політико-кадровий жест. Це шанс переглянути саму архітектуру інституції, яка в українській політичній системі традиційно отримувала надмірний, часто неформальний вплив.

Потрібно змінювати модель роботи на користь більш прозорої, із чітко виписаними процедурами взаємодії у владному трикутнику, аналітично спроможної та менш персоніфікованої, а не підбирати «кращу людину». Це допоможе уникнути гіперконцентрації влади у руках керівника допоміжного органу Президента, який виконує свої повноваження в умовах повномасштабної війни і за наявності пропрезидентської «монобільшості». Звісно, за умови, що відставка Єрмака і його швидкий перехід у статус військовослужбовця не є хитрим планом тріумфального повернення і збереження впливу у контексті його ж заяви про реформування ОП шляхом залучення військових і ветеранів у всі департаменти.

Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до CourtUP: І Щорічної конференції судового адміністрування. Подія об’єднала представників судової системи, насамперед, співробітників апаратів судів, для обговорення ключових аспектів ефективного судового адміністрування, оптимізації навантаження, кадрових потреб та сучасних підходів до організації роботи судів.

Важливою частиною конференції стала розмова про цифрові рішення задля покращення доступу громадян до правосуддя та щоденної роботи українських судів, зокрема під час війни.

Електронний суд став ключовою темою у межах дискусійної панелі «Цифровізація та судове адміністрування: сучасні IT-рішення для підвищення ефективності правосуддя». Обговорювали концепцію та строки реалізації проєкту щодо ключових модулів цієї системи (4 квартал 2027 року).

Однією з ключових складових електронного суду є електронний документообіг, який потребує докорінного оновлення із застосуванням найновіших технологій та урахуванням потреб як судів, так і зовнішніх користувачів.

Покращення цього інструменту стане можливим зокрема за сприяння Лабораторії законодавчих ініціатив під час проєкту з цифровізації судової системи України.

Керівниця напряму «Верховенства права» ЛЗІ Карина Асланян зауважила, що реалізація проєкту уже розпочалась. Він має всі шанси стати найбільшим спільним проєктом судової влади, до якого долучені всі ключові стейкхолдери — суди, органи суддівського врядування, команди розробників Мінцифри, міжнародні партнери та донори, громадський сектор, а також відібрані через прозорі процедури представники ІТ-індустрії.

Експертка зауважила, що цифровізація процесів у судовій системі — це одна з вимог як міжнародних партнерів за Ukraine Facility, так і рекомендація Тіньового звіту коаліції громадських організацій на чолі з ЛЗІ. Щобільше, завдання з цифровізації судових досьє та документообігу передбачено й Дорожньою картою з питань верховенства права — і має визначені дедлайни.

Проєкт втілюватимуть спільно з ключовими інституціями судової влади — Верховним Судом, Вищою радою правосуддя, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Державною судовою адміністрацією України, а також Конституційним Судом України. Більше про те, які цифрові продукти для сфери правосуддя будуть створені в межах Проєкту розповідаємо тут.

Також експертка нагадала, що раніше Лабораторія законодавчих ініціатив дослідила потреби працівників судів у Зеленій книзі щодо функціонування державної та патронатної служби в органах судової влади України, у якій цифровізація процесів — серед топ-запитів та змін. Нині ж ЛЗІ працює над Білою книгою — комплексним документом з рекомендаціями конкретних кроків, які мають втілити і ключові органи влади, і суди для покращення процесів в українському судочинстві, зокрема й для впровадження цифрових рішень.

Подія організована Всеукраїнською асоціацією працівників судів за підтримки Проєкту ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France.

У сфері внутрішньої (цивільної) безпеки держави існує низка загроз, які негативно впливають на безпеку людини, насамперед фізичну. Серед цих загроз, як і в будь-якому суспільстві, існує злочинність, яку неможливо викорінити чи подолати з огляду на те, що це негативне соціальне явище є прямим наслідком людської природи (поведінки). Проте злочинність як явище можна контролювати та мінімізувати в окремих сферах.

Рівень злочинності та її сприйняття (уявлення людей про безпеку) є предметом прямого впливу органів правопорядку, від результативності роботи яких залежить як безпека людини, так і її сприйняття безпеки. В цих умовах ефективність може підважуватися корупційними практиками всередині цих органів. І, якщо за наявності корупційних практик, загалом система може бути ефективною в питаннях контролю над злочинністю, то точно сприйняття злочинності потерпатиме від негативного іміджу органів правопорядку. І навпаки — намагання покращити свій імідж шляхом активної комунікації результатів роботи не обовʼязково матиме позитивні наслідки, особливо в частині реального контролю за злочинністю.

При цьому ставлення людей до системи протидії злочинності прямо залежить від двох обставин. З одного боку органи правопорядку повинні мати належну спроможність допомогти людині із її проблемою, тобто кримінально-правовим конфліктом (кримінальним правопорушенням), який її спіткав. А саме надати підтримку потерпілому, розслідувати кримінальне правопорушення, відновити справедливість шляхом притягнення винних до відповідальності і компенсації шкоди. З іншого — саме система правопорядку наділена найбільш інвазивними щодо прав і свобод людини інструментами, адже має законні повноваження із обмеження свободи, проведення обшуків чи вилучення майна тощо. Саме тут наявні випадки незаконного затримання, катування, фальсифікації доказів, корупції тощо.

Сьогодні в Україні доволі поширеними є нарікання як на першу, так і другу складову. Залежно від типу злочину (очевидно, що в насильницьких злочинах людина більше шукає захисту в органах правопорядку, водночас в майнових чи тим паче службових — набагато менше) люди по-різному оцінюють можливість органів правопорядку захистити їхні права, тобто гарантувати їм безпеку. Наприклад, у 2024 році 48% компаній відчули тиск з боку органів правопорядку чи регуляторних органівСтан та потреби бізнесу в Україні: результати дослідження у серпні 2024 року. Дослідження проведено Центром Розвитку Інновацій, Офісом з розвитку підприємництва та експорту, національним проєктом Дія.Бізнес, AdvanterGroup у співпраці з Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, Міністерством розвитку громад та територій України, Міністерством цифрової трансформації, Коаліцією бізнес-спільнот за модернізацію України. Період опитування: 20.08.2024–31.08.2024.. Адже в органах правопорядку існують зловживанням кримінально-правовими інструментами з метою тиску та отримання неправомірної вигоди. Відбувається це в межах штучно ініційованих кримінальних проваджень (проведення обшуків, вилучення та арешт майна). Як наслідок — це блокує діяльність підприємства, від чого страждає бізнес та його інвестори. Такі дії мають довгостроковий негативний вплив на українську економіку та обмежують її розвиток. Зокрема, іноземні інвестори часто називають саме проблеми з верховенством права серед причин, з яких вони не готові працювати на українському ринку.

Отже, громадяни шукають підтримки від системи правопорядку з метою захисту від протиправних посягань, що негативно впливають на їхню безпеку, при цьому очікують, що система правопорядку виконуватиме прямо покладені на них обовʼязки із належним забезпеченням прав і свобод людини, а не створюватиме нові протиправні діяння у сфері службових злочинів. Для цього система правопорядку має бути ефективною, зорієнтованою на потреби людей, насамперед потерпілих, і використовувати науково обґрунтовані підходи до прогнозування та протидії злочинності на системному рівні.

Саме тому реформа органів правопорядку полягає у виконанні цими структурами основного завдання — протидії злочинності, що негативно впливає на внутрішню безпеку людей в суспільстві. Йдеться про інституційну спроможність органів правопорядкуКонституція України вживає як термін «органи правопорядку» (ст. 131-1), так і «правоохоронні органи» (ст. 17). Галузеве законодавства використовує різну термінологію, яка потребує уніфікації. Першим кроком для цього може стати Закон України «Про органи правопорядку», ухвалення якого передбачене п. 1.1 Планом заходів з реалізації Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку на 2023–2027 роки. Під органами правопорядку, на наш погляд, необхідно розуміти органи, які наділені повноваженнями із 1) здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень; 2) повноваженнями зі здійснення оперативно-розшукової діяльності (в перспективі — кримінальної розвідки). При цьому термін «органи правопорядку» є видовим, а «правоохоронні органи» родовим, тобто ширшим за змістом і таким, що охоплює перший термін, який включає органи з атестованими працівниками, форменим одягом, правом носити зброю, які виконують контрольні функції безпекового характеру або такі, які прямо віднесені законом до правоохоронних органів. здійснювати запобігання і боротьбу зі злочинністю, насамперед організованою, яка завдає найбільшої шкоди інтересам суспільства.

У контексті європейської інтеграції Україна продовжує процес приведення свого законодавства до acquis communautaire ЄС, а також виконує рекомендації щодо політики розширення, які містяться у звітах про розширення (2023, 2024, 2025) Європейської комісії за Розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека». Саме в цьому розділі основний акцент на організованій злочинності, кіберзлочинності, наркозлочинності, боротьбі з тероризмом та міжнародному співробітництву у цій сфері (Європол, Євроюст) та інші аспекти боротьби з серйозною злочинністю (serious crimes).

Крім того, мова йде не лише про інституційну спроможність органів правопорядку протидіяти злочинності, а й про інструменти щодо стратегічного запобігання злочинності та пріоритезацію ресурсів системи правопорядку у формі впровадження планової та послідовної кримінальної політикиДет. див.: Крапивін Є. Кримінальна політика і стратегічне планування в протидії злочинності: перспективи і до чого тут євроінтеграція. JustTalk, 12.11.2025.. Так, планується впровадження європейських механізмів оцінки загроз такої злочинності (SOCTASerious and Organised Crime Threat Assessment., IOCTAInternet Organised Crime Threat Assessment.), обмін інформацією з європейськими органами правопорядку (SIENA, SIENA-CT, співпраця з Європолом та Євроюстом), впровадження концепцій intelligence-led policing тощо. Мова йде про стратегічне планування у сфері протидії злочинності.

Крім інституційної спроможності та посилення аналітичної складової (стратегічне планування), йдеться і про перегляд кримінальних процесуальних повноважень та інфраструктури кримінальної юстиції. До першого можна віднести удосконалення інституту підслідності кримінальних правопорушень, удосконалення альтернативних заходів вирішення кримінально-правових конфліктів (наприклад, світовий досвід transactions), трансформацію інституту оперативно-розшукової діяльності в кримінальну розвідку, впровадження засад зловживання процесуальними правами тощо. До другого ж — впровадження системи відшкодування шкоди потерпілим від насильницьких злочинів, удосконалення системи гарантування безпеки учасників кримінального провадження, розширення інституту викривацтва до ширшого кола службових злочинів, як це передбачено Директивою ЄС тощо.

Отже, євроінтеграційні зобовʼязання України спрямовані на побудову більш ефективної системи правопорядку, яка орієнтуватиметься на послідовну та дієву кримінальну політику, пріоритезацію кримінальних проваджень, виділення ресурсів на протидію серйозній злочинності. А в центрі такої системи буде потерпілий та його потреби у відшкодуванні шкоди, не лише кримінальне переслідування правопорушника будь-якою ціною.

Реформа органів правопорядку полягає в трьох ключових напрямах:

1. посилення інституційної спроможності органів правопорядку у протидії серйозній злочинності;
2. удосконалення системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — впровадження системи кримінальної політики;
3. перегляд кримінальних процесуальних повноважень прокуратури та органів правопорядку й загалом інфраструктури системи кримінальної юстиції.

Основним документом у сфері реформування органів правопорядку є Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 рокиКомплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки : Указ Президента України від 11.05.2023 № 273/2023. (КСП) та Урядовий План заходів, спрямованих на його виконанняПлан заходів, спрямованих на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки : розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.08.2024 № 792. (План заходів до КСП).

Окремі його положення відображені у Дорожній карті з питань верховенства права, затвердженій Кабінетом Міністрів України у травні 2025Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС» : постанова Кабінету Міністрів України від 14.05.2025 № 475.. При цьому виконання КСП є одним із заходів Розділу 24 acquis ЄС.

Окремі заходи є в Плані для Ukraine FacilityПлан для Ukraine Facility. 2024–2027., Державній антикорупційній програмі на 2023–2025 роки (наразі НАЗК готує нову програму) та галузевих документах (Стратегія боротьби з організованою злочинністю, Стратегія розвитку прокуратури на 2025–2028 рокиПро затвердження Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2023 р. № 220., Національній стратегії захисту прав дитини у сфері юстиції на період до 2028 року тощо).

Досягнення комплексної реформи органів правопорядку на євроінтеграційному шляху можливе лише за умови виконання всіх заходів, передбачених цими документами у сфері державної політики, адже вони стосуються одночасно змін до законодавства, розв’язання інституційних проблем, впровадження практик стратегічного планування тощо.

Натомість розв’язання окремих складових — чи то кадрових питань (впровадження конкурсних засад відбору тощо), чи то розширення повноважень, чи то інституційних практик — не матиме належного ефекту з огляду на несистемний та розрізнений характер таких реформ.

Ключові заходи щодо посилення інституційної спроможності органів правопорядку у протидії серйозній злочинності:

• ухвалення Закону України «Про органи правопорядку», який визначить «правову рамку» функціонування органів правопорядку, уніфікує їх статус та повноваження;
• впровадження меритократичних засад добору на керівні посади в органах правопорядку, включно з керівниками цих органів (Національна поліція, ДБР, НАБУ);
• реформування Служби безпеки України шляхом поступової втрати функцій досудового розслідування, що перетворить її на класичний контррозвідувальний орган;
• посилення інституційної спроможності аналітичних підрозділів органів правопорядку;
• посилення системи внутрішньої безпеки органів правопорядку та порядку проведення службових розслідувань і дисциплінарної процедури;
• посилення інституційної спроможності уповноважених підрозділів органів системи кримінальної юстиції, відповідальних за запобігання та виявлення корупції, надання їм повноваження для ефективного моніторингу та підтримки впровадження антикорупційних програм;
• удосконалення системи підзвітності і прозорості органів правопорядку.

Ключові заходи щодо удосконалення системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — впровадження системи кримінальної політики:

• впровадження системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — кримінальної політики, яка охоплюватиме як питання превенції, так і боротьби зі злочинністю;
• впровадження європейських інструментів стратегічного планування: Оцінка загроз серйозної злочинності — SOCTA, Оцінка загроз організованої злочинності в інтернеті — IOCTA;
• впровадження системи збору альтернативних даних, які складають знання про злочинність: crime survey, victimology survey тощо;
• удосконалення системи кримінальної статистики;
• впровадження документів кримінальної політики: 1) загальнонаціональних пріоритетів протидії злочинності (кримінальна політика довгострокового верхнього рівня строком на 5–10 років); 2) стратегічних пріоритетів органів правопорядку (кримінальна політика середньострокового рівня — річні плани); 3) пріоритетів в індивідуальних кримінальних провадженнях (кримінальна політика короткострокового рівня), які є частиною менеджменту (управління) в цій системі.

Ключові заходи щодо перегляду кримінальних процесуальних повноважень прокуратури та органів правопорядку й загалом інфраструктури системи кримінальної юстиції:

• удосконалення інституту підслідності як засобу визначення спеціалізації органів правопорядку;
• впровадження детективів в усіх органах правопорядку;
• впровадження спільної системи оцінювання детективів та інших залучених до розслідування кримінальних правопорушень осіб, яка орієнтована на якісні, а не лише кількісні показники;
• розширення дискреційних повноважень прокурора з метою реалізації заходів, передбачених кримінальною політикою;
• удосконалення альтернативних заходів вирішення кримінально-правових конфліктів (наприклад, світовий досвід transactions);
• впровадження у КПК України засади зловживання процесуальними правами;
• удосконалення системи гарантування безпеки учасників кримінального провадження;
• створення фонду відшкодування шкоди потерпілим від насильницьких злочинів;
• реформування системи судово-експертної діяльності у кримінальному провадженні;
• ухвалення Закону України «Про кримінальну розвідку», який трансформує інститут оперативно-розшукової діяльності через відмежування від кримінальної процесуальної, розвідувальної та контррозвідувальної діяльності;
• імплементація положень Конвенції про кіберзлочинність та ІІ додаткового протоколу до неї у повному обсязі, зокрема введення в КПК України поняття електронного (цифрового) доказу (за аналогією з ГПК України, ЦПК України, КАСУ), криміналізація кібернасильства тощо.

Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) — незалежний український аналітичний центр, який 25 років допомагає державі будувати сталі інституції і формувати evidence-based державну політику у різних сферах. 

Стартувала програма Civilian Security Sector Reform (CSSR), у межах якої Лабораторія законодавчих ініціатив разом з іншими громадськими організаціями, аналітичними центрами та експертами говорили про реформу сектору цивільної безпеки і те, як зробити її більш дієвою, прозорою і такою, що відповідає стандартам ЄС.

Обговорювали й те, як громадянське суспільство може реально впливати на імплементацію Плану заходів на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку — ключового документа трансформації на 2023–2027 роки. Важливою частиною події став пошук «точок входу» для громадських організацій у впровадження реформи через підтримку органів влади, зокрема у підготовці законопроєктів та стратегічних документів.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін розповідав про прогрес та виклики у виконанні Плану заходів КСП.

За словами експерта, реформа органів правопорядку потребує комплексного підходу: розділ 24 acquis ЄС містить не лише перелік унікальних заходів, а й перш за все відсилає до Комплексного стратегічного плану. Тобто завдання подвійне і стосується не лише конкретних органів, а й правил, за якими вони працюють — змін до кримінального процесу, судово-експертної діяльності, кримінальної політики тощо. Відповідальними за виконання цих заходів є насамперед МВС, Офіс Генпрокурора та Мінʼюст. Водночас Євген Крапивін зазначив, що громадських організацій, які спеціалізуються на цих аспектах значно менше, ніж у антикорупційній чи судовій реформі.

Щодо аспектів впровадження Комплексного стратегічного плану учасники сесії обговорили такі питання:

• як КСП і План заходів вписані у виконання зобов’язань за розділами 23 та 24;
• роль КСП у реформі органів правопорядку;
• чому виконання Плану заходів дорівнює виконання вимог ЄС;
• де у цьому процесі потрібна участь громадськості.

Нагадаємо, у 2023 році ухвалення Комплексного стратегічного плану (КСП) стало виконанням однієї з семи рекомендацій Європейської Комісії щодо отримання Україною статусу кандидата на членство у ЄС, наданих у червні 2022 року. А вже наступного року Кабінет Міністрів України розпорядженням від 23.08.2024 № 273 затвердив План заходів, який містить детальний перелік заходів для втілення стратегічних пріоритетів і спрямований власне на виконання КСП. У 2025 році КСП став невідʼємною частиною Дорожньої карти з питань верховенства права, адже його виконання є одним з євроінтеграційних заходів за Розділом 24 acquis ЄС.

Більше про окремі стратегічні пріоритети Плану заходів розповідаємо у одному з матеріалів Лабораторії законодавчих ініціатив.

Програма «Підтримка реформування сектору цивільної безпеки» (Civilian Security Sector Reform, CSSR) спрямована на підтримку євроінтеграційних цілей України шляхом надання допомоги українським партнерам у реформуванні сектору правоохоронних органів відповідно до Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки. та його Плану дій. Вона реалізується за підтримки Міністерством закордонних справ, Співдружності та розвитку Великої Британії.

ЄС запускає frontloading. Це процес, який дозволить підготувати Україну до відкриття переговорних кластерів ще до зняття угорського вето. У його межах Євросоюз спільно з Україною погодили 10 пріоритетних умов, які потрібно виконати протягом року у межах Кластера 1 «Основи», крім інших зобов’язань. Це підтвердить готовність України до вступу.

Важливо зауважити, що усі вимоги пріоритетного плану ЄС збігаються із рекомендаціями Тіньового звіту від коаліції громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив. 

Зокрема, ЛЗІ вже не вперше наголошує на необхідності зміни заполітизованого порядку призначення і звільнення Генпрокурора, а також на необхідності відновлення конкурсів у прокуратури усіх рівнів (скасованих на час воєнного стану у липні 2025 року), реформі Державного бюро розслідувань тощо.

Також серед пріоритетів, крім антикорупційної політики і реформи органів правопорядку — традиційно судова реформа, а саме ЄС вимагає:

1. призначити без затримок суддів Конституційного суду та членів Вищої ради правосуддя, які пройшли міжнародну перевірку;
2. повернути міжнародних експертів у конкурсну комісію Вищої кваліфкомісії суддів (ВККС);
3. ухвалити законопроєкт про декларації доброчесності суддів

Слід додати, що більшість цих умов, вже передбачені Дорожньою картою з верховенства права, затвердженою Урядом у травні 2025 року. Дорожня карта разом із процесом frontloading від ЄС задають пріоритетні напрями руху, а ЛЗІ з партнерами вказують — як саме слід рухатись до виконання цих вимог. 

Як пришвидшити необхідні реформи та посилити Україну в їх імплементації і втіленні вимог міжнародних партнерів і рекомендацій громадськості у життя? Якими є ключові тези зі Звіту про розширення Європейського Союзу — з одного боку та Тіньового звіту коаліції українських громадських організацій — з іншого? Обговорювали на події «Громадянське суспільство як рушій євроінтеграційних реформ в Україні».

Єврокомісарка з питань розширення Марта Кос разом із Віцепрем’єр-міністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Тарасом Качкою зустрілися з представниками українського громадянського суспільства, щоб обговорити політику розширення ЄС та роль громадянського суспільства у підтримці реформ.

Тарас Качка підкреслив, що один з елементів євроінтеграційного процесу — структурні реформи, й відповідні завдання є важливими не тільки для влади, а й для усього громадянського суспільства. Адже в Україні його роль є багатовимірною, у багатьох реформах саме незалежні експерти допомагають сформувати комплексне бачення щодо їх реалізації, можливих ризиків тощо.

Марта Кос наголосила, що євроінтеграційний рух можливий не в останню чергу завдяки громадянському суспільству, яке в Україні є дуже сильним. Єврокомісарка зазначила, що громадський сектор не просто партнер, адже представники різних організацій долучаються до розробки політик, забезпечують їх моніторинг, щоб реформи були не тільки на папері, контролюють, щоб вони були втілені належним чином.

Присутні проговорили ключові аспекти взаємодії між державними органами та громадянським суспільством у контексті євроінтеграційного процесу, імплементації рекомендацій ЄС та забезпечення сталості реформ.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін розповів про окремі аспекти Тіньового звіту — зокрема ті, що стосуються реформування сфери правосуддя, необхідності утвердження незалежності в прокуратурі — та скасування негативних «липневих змін» у цій сфері. Експерт зауважив, що Лабораторія законодавчих ініціатив однією з перших привнесла в українську публічну політику практику підготовки Тіньових звітів за різними сферами та напрямами. Винятком не став й процес євроінтеграції.

Рекомендації Тіньового звіту коаліції громадських організацій на чолі з ЛЗІ регулярно потрапляють у Звіти про розширення, тож підтримка та посилення діалогу між Європейською комісією, українською владою та громадянським суспільством — необхідна умова для продовження руху у кожній з реформ, передбаченій переговорними розділами.

Подію організовано Офісом Віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Урядового офісу з координації європейської та євроатлантичної інтеграції України спільно з Лабораторією законодавчих ініціатив та Програмою підтримки євроінтеграції України Ukraine2EU.

Український Парламент увійшов у 14 сесію із багажем викликів, які нависли над ним зі всіх боків. З одного — дедлайни євроінтеграційних зобов’язань і постійний тиск зовнішніх партнерів, які очікують від Верховної Ради рішень. З іншого — внутрішні кризи: недовіра від суспільства та ряд політичних скандалів. 

Кількісні показники парламентської роботи лише підкреслюють цей стан напруги. Зокрема, збільшилася кількість процедурних порушень і зареєстрованих законопроєктів з одним підписантом. Зовні це може здатися сплеском активності, проте за цифрами дедалі частіше ховається не результативність, а перевантаження системи. Парламент опиняється у ситуації, де має підтримувати темп реформ на фоні низької спроможності оновити власні механізми роботи.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив проаналізували ці процеси у Верховній Раді за 13 сесію через кількісні дані. Розбираємося, як цифри показують реальний стан законодавчої машини, як змінюється динаміка її роботи під тиском війни, євроінтеграції та суспільної недовіри. А також — чи вдається Парламенту  залишатися ефективним центром ухвалення рішень у таких умовах. Детальніше про основні особливості роботи Верховної Ради за 13 сесію — у парламентському Моніторингу Лабораторії законодавчих ініціатив.

Парламентська динаміка 2025 року виглядає стримано — і ця стриманість не випадкова, це підтверджують кількісні показники. Після кризи, спричиненої спробою ліквідації незалежності антикорупційних органів у липні 2025 року, Верховна Рада увійшла у фазу певного спаду: серпень традиційно малопродуктивнийДо початку повномасштабного вторгнення серпень був місяцем відпусток для народних депутатів. Після початку повномасштабного вторгнення, народні обранці офіційно відпусток не мають, але практика перерви у роботі на частину серпня зберігається. Так, у 2025 році, Парламент планував взяти перерву з 22 липня до 20 серпня.. Тривожніші сигнали ж нікуди не зникли і восени.

За вересень–листопад 2025 року Парламент ухвалив лише 38 законівДані за 14 сесію розглядаються за період з 2 вересня до 10 листопада 2025 року. — суттєво менше, ніж за аналогічний період 2024 року (58 законів). Для порівняння: за цей же період 2023 року (10 сесія) ухвалено 46 законів, це сесія, яка мала рекордно низьку кількість ухвалених. Тобто навіть за мірками воєнного часу нинішній результат свідчить про спад, який сигналізує про поступове виснаження Верховної Ради або ж про те, що криза після липневих подій триває. 

Втім цифри показують, що цей спад виник не на порожньому місці. Під час 13 сесії, Рада показала найнижчу продуктивність за усі «весняні» сесії. І, якщо тенденції продовжуватимуться, 14 сесія закріпить новий рівень «нормальності»: коли менша кількість ухвалених рішень уже не виглядає винятком, а стає правилом. Втім навіть за таких умов Парламент здатний ухвалювати стратегічно важливі рішення. Серед прийнятих законів — № 14048 (щодо забезпечення законності та прозорості діяльності органів місцевого самоврядування), необхідний для отримання фінансової підтримки від ЄС у межах Ukraine Facility, та ще один євроінтеграційний законопроєкт — № 13202-1. 

Загалом ці показники свідчать про функціональну спроможність  Парламенту виконувати свої законодавчі функції. Верховна Рада здатна діяти, проте в умовах постійного навантаження та політичної втоми — щоразу з меншим запасом енергії і з необхідністю більшого обсягу часу.

Коли Україна у червні 2022 року отримала статус кандидата на членство в ЄС, Парламент опинився на порозі великого перетворення. Від Верховної Ради очікували не просто політичної підтримки курсу на ЄС, а щоденної, системної роботи — ухвалення десятків законів, які мали б наблизити українське законодавство до acquis Європейського Союзу. Більш ніж через два роки після початку переговорів про вступ треба подивитися правді в очі: швидкий старт не гарантує такого ж темпу проходження всієї дистанції.

Щоб прискорити євроінтеграційний процес, у липні 2022 року Рада ухвалила постанову № 2483, яка запровадила окрему процедуру для розгляду відповідних законопроєктів. У кожному комітеті мали з’явитися підкомітети з питань адаптації законодавства до права ЄС. Це був важливий, але проміжний крок — своєрідна «надбудова» над Регламентом, яка так і не зазнала офіційних змін. 

Паралельно Парламент намагався прискорювати розгляд євроінтеграційних ініціатив іншими засобами: знято вимогу про проведення аналізу регуляторного впливу, у планах законопроєктної роботи 2024 та 2025 років з’явилися окремі розділи, присвячені адаптації до права ЄС, а після оновлення сайту ВРУ у 2025 році з’явилася можливість відстежувати проходження законопроєктів із євроінтеграційною позначкою. Ці рішення дійсно допомогли частково прискорити процес на перших етапах. Однак доволі швидко стало зрозуміло, що без законодавчої зміни у Регламенті, такий «прискорювач» не працюватиме вічно.

Наприклад,  в 2022–2023 роках Парламент ухвалював десятки євроінтеграційних законів (26 за восьму сесію, 22 — за девʼяту). Але кожною наступною сесією їх ставало все менше: лише чотири за 10, 16 за 11, 12 за 12, дев’ять за 13, і лише один — за першу половину 14 сесії. Водночас середній час розгляду таких законопроєктів поступово зростає. Це може бути ознакою втоми (про що також говорять народні депутати), втрати консенсусу та постійного зростаючого рівня складності рішень.

«Очевидні» євроінтеграційні рішення вже ухвалено. Далі залишаються складніші, технічно насичені законопроєкти, які вимагають довшого погодження як всередині Парламенту, так і за його межами. Тривалість проходження таких законопроєктів також зросла. Якщо на восьмій сесії від реєстрації до ухвалення проєкти законів в середньому проходили за 403 дні, то на 13 — вже за 573 дні. Протягом 14 сесії ухвалено наразі лише один закон, він проходив процедуру понад 150 днів.

Динаміка змінилася. Швидкий темп — безумовно позитивна ознака. І хоча євроінтеграція має бути оперативною, але якість та пропрацьованість рішень мають бути у пріоритеті. Українському Парламенту варто врахувати власний досвід та визнати: кожне рішення у цьому процесі потребує міжінституційної координації й політичної волі. Нові кроки потребуватимуть більше часу. Тож варто говорити з суспільством та міжнародними партнерами щодо реалістичних термінів виконання зобов’язань. Євроінтеграційний процес і далі відбуватиметься у «палаючих» дедлайнах, якщо очікування щодо прийняття оперативних рішень будуть відірвані від практики «на місцях». 

Проблемним аспектом законодавчого процесу є також порушення Президентом України конституційної норми щодо підписання ухвалених Парламентом законів. Вочевидь ця проблема лежить за межами самого Парламенту, але на кричущі показники не можна не реагувати. Окрім очевидного важеля — «тихого» вето — контролю над рішеннями Парламенту, його порушення загрожує визнанням неконституційними законів, підписаних у такий спосіб.

Щонайменше кожен другий ухвалений протягом 13 сесії закон або підписано з порушенням конституційних строків, або взагалі досі не підписано (54%). Це найвищий показник за усе дев’яте скликання, можливо, і за весь час. Так, наприклад, закон № 3291-ІХ щодо заходів, спрямованих на погашення заборгованості на оптовому ринку електричної енергії Парламент ухвалив у липні 2023 року, Президент же підписав його лише в січні 2025 — після 518 днів очікування. 

На сьогодні 43 закони залишаються не підписаними та не ветованими взагалі. Усі ці закони знаходяться у «законодавчому чистилищі», і досі немає реального розуміння, що взагалі робити з такими законами. Автори Конституції вочевидь такої ситуації просто не могли уявити. Така практика створює небезпечний прецедент. Підписання закону — не символічний, а конституційно визначений етап законодавчого процесу. Коли Президент просто «тримає» законопроєкт у шухляді, він фактично отримує додатковий, не передбачений Конституцією, інструмент впливу на Парламент, який є більш «тихим», ніж вето. 

Серед причин порушення термінів підписання можуть бути і політичні мотиви, і обмежена спроможність бюрократичного апарату. Так, у турбулентних умовах воєнного стану на момент підписання закон міг втратити свою актуальність, але така кількість невчасно підписаних законів вимагає не пояснення, а реагування. 

Протягом 13 сесії «Години запитань до Уряду», коли міністри звітують перед Верховною Радою, тривали сумарно понад 11 годин — це найбільший показник за час повномасштабного вторгнення. Зросло використання ще одного контрольного інструменту Верховної Ради — депутатських запитів: за 13 сесію депутати подали їх рекордну, для часу воєнного стану, кількість — 303. 

Кількість, як відомо, не завжди дорівнює якості. Говорячи про контрольну функцію, Парламенту складно зберігати баланс. Позитивним є те, що депутати все ж активніше користуються наявними інструментами контролю. Теза про їх повну неспроможність контролювати дії Уряду була б несправедливою. Однак обсяг невикористаних можливостей вражає. Плани з посилення контролю за Урядом, затверджені Постановою ВРУ ще у 2016 році, так і залишилися планами. Нові інструменти, які хотіли запровадити у девʼятому скликанні, як-от інтерпеляція, теж залишилися в статусі законопроєктів. Інструменти, неважливо — старі чи нові, мають приносити результати. Але з цим теж не склалося: ні профільні комітети, ні Рахункова палата (яка є інструментом парламентського контролю) не помітили проблем у роботі виконавчої влади, які вилилися у відставку міністрів Галущенка та Гринчук.

Законодавчий спам є системною проблемою Верховної Ради. Це масове подання великої кількості законопроєктів без належної підготовки, підтримки чи реальних шансів на ухвалення, яке перевантажує парламентську систему та імітує законотворчу активність. Ситуація зараз, на перший погляд, є неоднозначною. Велику кількість зареєстрованих законопроєктів можна частково пояснити їх перереєстрацією через зміну Уряду. Однак, якщо розглядати депутатські ініціативи, то ситуація дещо інша. Ключовим індикатором спаму є рекордна частка проєктів законів з лише одним підписантом — 45% від усіх зареєстрованих депутатами. Це найвищий показник за усі сесії дев’ятого скликання. Фактично майже кожен другий документ подавали без підтримки колег, що свідчить про майже нульовий шанс на підтримку в залі. 

Парламент може й справляє враження гіперактивної інституції з великою кількістю нових ініціатив, але близько половина з них має майже нульові шанси стати законами. 

Верховна Рада залишалася функціональною та справлялася з виконанням своїх обов’язків, попри усі виклики принаймні до останніх подій, пов’язаних із корупційним скандалом, який підсвітила операція «Мідас». Як Парламент вийде із нинішньої кризи — питання відкрите. Втім ознаки системного інституційного виснаження помітні вже давно. А аналіз кількісних даних дозволяє підсвітити конкретні проблеми, розвʼязання яких є критично важливим для подальшої роботи найдовшого в історії незалежної України скликання.

Багато залежатиме від того, як інституції, зокрема Верховна Рада, вийде з цієї кризи, а саме від ефективності роботи парламентських органів, наприклад Тимчасової слідчої комісії (ТСК) з питань економічної безпеки, та рішень Офісу Президента. Вже помітна швидкість роботи ТСК, яка за тиждень після обшуків провела відкрите засідання з НАБУ, САП та ключовими посадовцями з антикорупційного комітету, який розібрав скандал на своєму засіданні ще через тиждень. Скандальних міністрів Парламент вже звільнив. Єрмака звільнив Президент. Те, як призначатимуть нових, стане новим іспитом для Верховної Ради. Якщо ситуація повториться, і ці міністри не відчуватимуть відповідальності перед Парламентом як суб’єктом їх призначення, тоді ситуація з їх підзвітністю теж не зміниться.

Говорити про демонстрацію надзвичайної стійкості та спроможності інституції до прийняття рішень можна буде, якщо законотворчий процес не зупиниться, а у Верховній Раді працюватиме функціонуюча більшість. Перетворити нинішню підтримку системи «на плаву» на поступовий рух уперед допоможуть реалістичні очікування щодо євроінтеграції, зменшення «законодавчого спаму», посилення парламентського контролю та, головне — успішне проходження нового «шторму». 

Вища рада правосуддя — незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування, який діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів.

До основних повноважень ВРП належить:

1. внесення подання Президенту України про призначення судді на посаду;  
2. забезпечення здійснення дисциплінарного провадження щодо судді;
3. надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;
4. ухвалення рішень про звільнення судді з посади, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, переведення судді з одного суду до іншого, а також здійснення інших повноваженьКонституція України, ст. 131; Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 № 1798-VІІІ, ст. 3. .

ВРП складається з 21 члена. З них: 

• 10 обирає з’їзд суддів України (з-поміж суддів чи суддів у відставці); 
• 2 призначає Президент України; 
• по 2 члени обирає Верховна Рада України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Також до складу ВРП за посадою входить Голова Верховного Суду.

Члени ВРП обираються (призначаються) на 4 роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду члена ВРП два строки поспіль.

ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) щонайменше 15 членів, серед яких більшість становлять судді (включаючи суддів у відставці), та складення ними присяги.

Станом на кінець листопада 2025 року до складу ВРП входить 17 членів, а 4 посади залишаються вакантними: 2 — за квотою з’їзду суддів України й 2 — за квотою з’їзду адвокатів України.

І хоча Закон України «Про Вищу раду правосуддя» (Закон) вимагає, щоб з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ з метою обрання членів ВРП проводилися не пізніше ніж за два місяці до дня закінчення строку повноважень відповідного члена ВРП, на практиці не всі суб’єкти обрання (призначення) дотримуються цієї вимоги.

У 2025 році ВРП понад пів року, починаючи з березня, працювала на межі кворуму — у складі 15 членів — через закінчення повноваженьТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 26. двох членів за квотою з’їзду суддів України та незаповнення вакансій за квотами з’їзду суддів України, з’їзду адвокатів України та Президента України.

У жовтні 2025 року Президент призначив 2 членів ВРП за своєю квотою, конкурс на які тривав з листопада 2024 року. До цього ці посади були вакантними понад 3 роки. 

Представництво адвокатури у ВРП відсутнє вже майже 4 роки. Останній з’їзд адвокатів УкраїниВищий орган адвокатського самоврядування України, який скликається Радою адвокатів України не рідше одного разу на три роки. відбувся у лютому 2019 року, на якому було обрано 2 членів ВРП; вони достроково склали свої повноваження за власним бажанням у січні 2022 року.

У вересні 2022 року Рада адвокатів України прийняла рішення про скликання з’їзду адвокатів України та затвердила його порядок денний, до якого, зокрема, включилаРАУ ухвалила рішення про скликання Шостого з’їзду адвокатів України. Національна асоціація адвокатів України. 2022. питання призначення членів ВРП. Однак, за інформацією Національної асоціації адвокатів України, проведення з’їзду планується після завершення воєнного стану.

Відбір кандидатів до ВРП проводиться відповідно до вимог Закону на конкурсних засадах за критеріями професійної компетентності, етики та доброчесності. 

Для обрання члена ВРП з’їздом суддів України, з’їздом адвокатів України, з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ або всеукраїнською конференцією прокурорів кандидат подає необхідні документи до ВРП не пізніше ніж за 30 днів до проведення відповідного з’їзду чи конференції.

Після завершення прийняття документів секретаріат ВРП надсилає їхні копії до Етичної радиЕтична рада утворюється з метою сприяння органам, що обирають (призначають) членів ВРП, у встановленні відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності.. Етична рада, розглянувши подані документи та провівши співбесіди, надає органу, який скликає відповідний з’їзд або конференцію, висновок щодо відповідності кожного кандидата критеріям професійної етики та доброчесності, а також список кандидатів, рекомендованих для обрання на посаду члена ВРП. Список має містити таку кількість кандидатур, яка щонайменше вдвічі перевищує кількість вакантних посад членів ВРП.

При цьому, якщо рекомендованих кандидатів менше, ніж вимагає Закон, оголошується новий конкурсПро Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 № 1798-VІІІ, ч. 8 ст. 9. .

Тобто Закон вимагає, щоб Етична рада за результатами відбору формувала загальний список кандидатів, рекомендованих для обрання на посаду члена ВРП, кількість яких має бути щонайменше вдвічі більшою за кількість вакантних посад.

Для порівняння: під час відбору на зайняття вакантних посад до іншого ключового органу суддівського врядування — Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), а також до Конституційного суду України (КСУ) — законодавець застосовує інший підхід.

Зокрема, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» передбачаєПро судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII, ч. 5 ст. 95., що конкурсна комісія проводить добір кандидатів на посаду члена ВККС, які відповідають критеріям доброчесності та професійної компетентності, з розрахунку не менше 2 кандидатів на одну вакантну посаду.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний суд України»Дорадча група експертів утворюється з метою сприяння суб’єктам призначення суддів КСУ в оцінюванні моральних якостей і рівня компетентності у сфері права кандидатів на посаду судді КСУ., якщо за результатами оцінювання Дорадчою групою експертів кількість кандидатів, які відповідають критеріям високих моральних якостей та визнаного рівня компетентності у сфері права, становить менше ніж 2 особи на одну вакантну посаду судді КСУ, оголошуєтьсяПро Конституційний Суд України: Закон України від 13.07.2017 № 2136-VIII, ст. 10–8. новий конкурсний відбір.

Таким чином, добір кандидатів на вакантні посади до ВККС і КСУ здійснюється з розрахунку не менше ніж 2 особи на кожну окрему вакантну посаду, без прив’язки до загальної кількості таких посад, на відміну від моделі формування списку кандидатів для ВРП.

Вимога Закону щодо формування загального списку кандидатів, рекомендованих Етичною радою для обрання на посаду члена ВРП, у кількості щонайменше вдвічі більшій за кількість вакантних посад, на практиці призводить до труднощів з її реалізацією. 

У цьому контексті показовою є ситуація з відбором кандидатів на 2 посади члена ВРП за квотою з’їзду суддів України, співбесіди з якими проводилися у лютому 2025 року. 

6 березня Етична рада повідомила, що завершила відбір і затвердила список кандидатів, рекомендованих для призначення. За результатами оцінювання 2 кандидатів визнано такими, що відповідають критеріям професійної етики та доброчесності, а 5 — такими, що не відповідають.

Однак у зв’язку з тим, що кількість рекомендованих кандидатів виявилася меншою, ніж передбачає Закон, виникла необхідність у проведенні нового конкурсу.

Тобто за чинної редакції частини 8 статті 9 Закону суб’єкт обрання (призначення) — зʼїзд суддів України — на підставі згаданого рішення Етичної ради не має можливості заповнити навіть одну вакантну посаду члена ВРП.

Варто зазначити, що за останні 11 років ВРП двічі припиняла свою діяльність. У наступні роки існує ризик повторної зупинки, оскільки для формування повного складу їй бракує майже чверті членів.

Крім того, у серпні 2026 року закінчуються повноваження 3 членів ВРП — за квотами з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ і Верховної Ради України. У січні 2027 року одночасно вакантними стануть 8 посад членів ВРП за квотою з’їзду суддів України. 

Ще однією проблемою у відборі членів ВРП є вкрай короткий строк, встановлений Законом, протягом якого Етична рада повинна провести відбір кандидатів. Цей процес включає розгляд поданих документів, результатів спеціальної перевірки та інформації з відкритих джерел, проведення співбесіди з відібраними кандидатами та формування списку кандидатів для рекомендації суб’єктам обрання (призначення) членів ВРП. На практиціТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році, с. 25. Етична рада часто не встигає здійснити перевірку кандидатів в межах такого стислого строку.

Отже, недоліки у законодавчому регулюванні процедур відбору членів ВРП, незаповнення (несвоєчасне заповнення) вакантних посад окремими суб’єктами обрання (призначення), а також очікуване вивільнення значної кількості посад у 2026–2027 роках у сукупності створюють ризики повторного блокування діяльності ВРП.

Внести зміни до Закону України «Про Вищу раду правосуддя», передбачивши:

1. в абзаці другому частини 8 статті 9 — за аналогією з процедурами відбору кандидатів на вакантні посади до ВККС і КСУ — встановити, що список кандидатів, рекомендованих Етичною радою для обрання на посаду члена ВРП, має формуватися з розрахунку не менше двох кандидатів на одну вакантну посаду;
2. збільшення строків, наданих Етичній раді для проведення відбору кандидатів на посади члена ВРП, з метою забезпечення якісного та своєчасного оцінювання та уникнення затягування всієї процедури обрання (призначення) членів ВРП. 

Цей документ підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.