Варто розпочати з короткої увертюри та розказати трошки історії. Взагалі, саме поняття Think tank, або фабрика думок чи мозковий центр, – відоме ще з 1903 року. До речі, в лексикон його ввели журналісти. Вони так називали об’єднання, що намагалися впливати або якимось чином визначати державну політику, не перебуваючи в державному апараті.

Проте широкого вжитку поняття отримало в 1932 році, коли Рузвельт працював над президентською кампанією. Тоді людей, які гуртувалися навколо нього та пропонували своє бачення реформування різних сфер, почали називати мозковими центрами (Think tank). З того часу назва прижилася, почала часто звучати, і громадяни почали звертати увагу на такі центри.

Після Другої світової війни почали утворюватися великі міжнародні організації, де об’єднувалося багато країн, – це стало поштовхом для розвитку громадянського суспільства в країнах по всьому світу.

Якщо подивитися на Сполучені Штати, то там аналітичні центри розбиті на три основні групи: державні інституції, які працюють для державного апарату; близько 600 аналітичних центрів, які працюють при університетах, та ті, що працюють за рахунок пожертв громадян та різноманітних донорів. Вони дуже відрізняються один від одного, проте головне – їхній вплив.

Тут можна навести цікавий приклад – деякі дослідники вважають, що Холодна війна закінчилась не тільки через дипломатію та політики держав, а й завдяки міжнародним корпораціям, як-от «RAND» (американський аналітичний центр? заснований 14 травня 1948 року, – ред.). І по сьогодні є багато центрів, які визначають засади політик різних держав: у Британії є «Chatham House», у США таких інституцій дуже багато, але найвідоміша – «Brookings Institution». Всі про них знають, послуговуються їхніми матеріалами, чекають звітів та різноманітних індексів – оцінки економіки, корупції, освіти, бідності в різних країнах.

В Україні найбільш відомим та, власне, першим є центр, який зараз носить ім’я Олександра Разумкова. Його знають, оскільки там є великий блок соціології. Для нас вже є звичним, коли ми чуємо в новинах: «КМІС порахував», «Центр Разумкова сказав», «Лабораторія законодавчих ініціатив промоніторила». Кожен з цих центрів асоціюється з людьми, які їх створювали та поклали велику частину життя на їхній розвиток.

Насправді без соціології, яка може бути як кількісною, так і якісною, неможлива якісна аналітика. Питання в тому, що не всі українські аналітичні центри можуть собі її дозволити, адже це дорога річ, особливо якщо говорити про соціологію якісну.

За 21 рік існування ми в Лабораторії законодавчих ініціатив завжди послуговувалися чіткими даними. Якщо не мали можливостей замовляти соціологію якісну – послуговувалися тільки визнаною соціологією. Я маю на увазі таку, де дотримано всіх стандартів, щоб ці дані були вивіреними та нікому не нашкодили. Якщо прогнози видають на неправильних даних, потім можна накоїти лиха, що і можна бачити зараз. Уже другий рік пандемія, є декілька дуже хороших аналітичних центрів, які готували безліч пропозицій, але їх прийняли тільки частково або не прийняли взагалі. Найбільш сумне в цій ситуації те, що всі ці прогнози збулися.

У соціологів є такий список, у журналістів є такий список, в аналітичних центрів – теж. Аналітичні центри дають змогу мати зважену незалежну думку, тому дуже важливо відповідати за неї, в першу чергу, перед громадянами. Проте завжди є ті, хто може вміло використовувати імідж громадського діяча чи аналітику перед та під час виборів і цим вдало маніпулювати. Це є, і цим користуються так само як і замовною соціологією.

В Україні аналітичні центри діляться на різні типи. В основному, вони працюють за рахунок міжнародної підтримки. Це найбільший блок.

Це уряди інших країн, а саме платники податків інших країн, які нам допомагають. Є перелік найбільших донорів. Це – США, Швеція, Нідерланди, Європейська Комісія, Японія. Але тут треба розуміти важливу річ: коли ми говоримо про донорів та міжнародну технічну допомогу – те, що називається international aid – більшість цих коштів отримує держава. Громадські організації/аналітичні центри отримують менше 10% від цих грошей, тому що часто державі допомагають напряму – на різні програми, на багато чого.

Інший блок – це громадські організації, які отримують державне фінансування. І це добре, оскільки і в США, і в Європі такі організації теж є. Важливо тут, чи існує транспарентний розподіл цих коштів та доступ до них? Ми, наприклад, намагаємося не брати кошти від держави та ніколи цього не робили, тому що вважаємо, що є більш вразливі групи, які можуть на це претендувати. І найважливіший блок – громадяни почали залучатися до фінансування багатьох засобів масової інформації, громадських організацій та різних інституцій. Минулого року у нас було персональне досягнення – ми збільшили частку приватних пожертв від 3% до 42%. Це дуже відчутно та свідчить про те, що, якщо працювати якісно, репутація обов’язково віддячить тобі за це.

З сильних сторін – у нас дуже потужне громадянське суспільство. Треба розуміти, що воно складається не тільки з аналітичних центрів. У нас є ветеранські організації, які зараз відіграють надзвичайну роль.

У нас є дуже багато навчальних програм. Це і Школа лідерів громад, Хаб партійних інновацій, Українська школа політичних студій. Також ми практикували програми жіночого навчання, окремі депутатські програми, де навчали тільки новообраних парламентарів. Ми не ставимо собі за мету шукати людей, які обов’язково підуть у політику. Українська школа політичних студій збирає людей з дуже різних сфер і сприяє суспільному діалогу. Коли ці люди приймають рішення стати політичними гравцями, ми говоримо з ними, радимося. Для нас найважливіше, аби людина займалася тим, до чого в неї є покликання. Стати політиком неможливо без внутрішнього бажання. Але найголовніше – це готовність і розуміння, що ти там будеш робити і для чого туди ідеш. Наші випускники з 2005 року займали найрізноманітніші посади – це і мери, народні депутати, міністри, заступники міністрів, навіть був прем’єр-міністр України. Кожен заходив на посаду і виходив з різними показниками. Наша задача – показати в цьому навчанні, спілкуванні, дискусії реальну картинку того, що їх може чекати, яку відповідальність вони можуть брати на себе і чим вони можуть ділитися з оточуючими для суспільного блага.

Коли ми починали Школу у 2005 році, до першого набору увійшли дуже різні люди, які потім, через 10-15 років, обіймали відповідальні посади. Ми бачили, як вони зростають. Ми намагалися їх підтримувати і бути поруч там, де ми могли. Коли людина займається чимось все життя, вона стає професіоналом. У нас є хороші приклади на місцевому рівні, коли наші випускники – мери міст, селищні голови – випробовують себе, все життя цією діяльністю займаються і від виборів до виборів перевіряють, наскільки громада довіряє їм. Є випадки, коли наші люди переобиралися по 3-4 рази. Це – плавний ріст. Люди, які різко попадали в те, що називається політикою національного масштабу, з різними і втратами, і здобутками, виходили з неї. Репутаційні втрати бувають шалені. Здобутки залежать від талантів, цінностей і від того, який життєвий план людина має. 

Якраз перед цими місцевими виборами ми мали цікавий проект – Школу лідерів громад, де навчили понад 200 представників з усіх куточків країни. Ми готували людей до місцевих виборів. Ми намагалися, у першу чергу, донести їм думку: якщо вони достойні, їм варто пробувати себе на виборах. 

Людям, які це усвідомлюють, ми радимо себе пробувати і починати зі змін громади. Без жодної патетики скажу: активісти теж є різні. Слово «активіст» зараз дуже заяложене. Це – як тренд. От був тренд на співаків і зірок у політиці. Зараз же на місцевих виборах тренд на активістів. Чому? Тому що громадянське суспільство має набагато вищий показник довіри, ніж політичні партії і політичні гравці. 

Також проблема – компроміси. Від якої партії піти? Як бути зі своєю репутацією? Як правильно її конвертувати? Справа в тому, що в Україні немає сильних партій. Є проекти, які, мов метелики, з’являються і зникають. Ми маємо рухатися до побудови нормальних партій. Громадським активістам, які ідуть на вибори зараз, я би не позаздрила. Варіанти два: або вони мають чіткий план, що вони зроблять за одну каденцію, знають, як вони будуть це робити, мають команду однодумців і професіоналів; або вони ідуть у невідоме – і це невідоме може бути з ними дуже жорстоким. 

Постановка питання, чи варто громадським активістам іти у політику – неправильна. Вона формує дві табори: є типу «хороші громадські активісти», які ідуть кудись і намагаються щось змінити, а є «погані», які залишаються осторонь і тільки сидять філософствують. Багато людей, яких ми називаємо активістами, займаються професійною NGO діяльністю. Це точно така ж професійна діяльність, як пекти хліб, прибирати вулиці, бути ведучою на радіо. Дуже багато людей з civil society потрапили на посади – значить, вони цього хотіли і для цього працювали. Тому тут питання покликання. Людині має бути комфортно. Вона має знати, де приносить найбільшу користь. Треба чітко усвідомлювати, куди, з ким і навіщо ти ідеш. Коли ти один раз ідеш на компроміс і не вмієш себе захищати та відбудовувати, це обов’язково закінчиться не дуже добре. 

Я знаю, що багато кому з активістів, які зараз ідуть на вибори, пропонували автономію у роботі і прийнятті рішень. Але це так не працює. Коли відбувається голосування, усе дуже різко змінюється. 

У 2014 році до Верховної Ради потрапили багато молодих професіоналів з різних галузей, які раніше не були у владі. Закінчилося це тим, що будь-які намагання робити щось разом увінчувалися успіхом до певного моменту, поки не починалися партійні баталії. Наприклад, проект «ЄвроОптимісти». Лабораторія законодавчих ініціатив та Українська школа політичних студій довго з ними працювали. Ми вважаємо, що це були прекрасні народні депутати, які зробили багато корисного, але з ними також відбулося багато трансформацій. Основна проблема – не в людях. Це були хороші професіонали, але всі вони пішли від різних партій. Чи спромоглися вони створити щось своє? Ми бачимо. Інше питання – наскільки би це мало підтримку.

У законотворчості «ЄвроОптимістам» вдалося зробили багато хороших речей. Але вони показали також, що не завжди достатньо хороших вмотивованих людей, а треба ще, щоб люди були підготовлені, щоб таких було багато. 

Для «ЄвроОптимістів» це був хороший досвід, і ми цих людей ще побачимо в політиці. Найбільше з них мені імпонують ті, які займаються собою, думають, що робити, пробують себе в інших сферах. Головне – не зациклюються на тому, що постійно треба бути в політиці. 

Ми в Лабораторії законодавчих ініціатив робили дослідження «Життя після парламенту». Ми вивчали, що відбувається з народними депутатами після мандату і в Україні, і у світовому контексті. Влада – це наркотик, якого люди потім постійно потребують. Розуміння власного балансу – коли треба іти, а коли вчасно зупинитися – надзвичайно важливе. 

Активізм – це коли людина у вільний від роботи час займається суспільно корисною справою, захищає інтереси людей, бореться за справедливість. Часто це – не місце роботи людини. Важко собі уявити місце роботи, де ти борешся за чистий сквер. Це громадська активність. Партії зараз намагаються залучити і людей з професійного сектору civil society, і людей, які є вуличними активістами. Серед останніх також є багато впливових людей, лідерів громадської думки. Ми постійно підтримуємо зв’язок з такими активістами, цінності яких поділяємо. 

Наприклад, моя робота пов’язана з формуванням міжпартійного діалогу. Я навряд чи змогла приєднатися до якоїсь з існуючих політичних сил. Я відповідаю перед людьми, заради яких, для яких і з якими ми працюємо, що наша робота не буде політично ангажованою. Мені вистачає повноважень. Я бачу багато можливостей для роботи у громадському секторі. Кожен свій шлях обирає сам.

Я не вважаю, що Україні потрібні тільки нові обличчя. Ми бачимо, що нові обличчя подекуди гірші за вже відомі. Політика має бути професійною діяльністю. Треба будувати сильні політичні партії і виховувати цих лідерів. 

Лідера національного масштабу важко запланувати. Те, що відбулося рік тому на президентських і парламентських виборах, – просто шлях. Ми мали це пройти. Суспільство мало показати свою довіру до попередньої влади і дати шанс відомому коміку стати президентом. Володимир Зеленський мав усі шанси увійти в історію. Уже, мабуть, не має жодних. Але шанс був. Українське суспільство вміє ці шанси надавати. 

Зараз уже можна аналітично рахувати, показувати, порівнювати. А тоді ми зробили такий вибір. Потім обрали Верховну Раду, де 80,4% нових облич. Дуже часто це люди, які не мають елементарної підготовки для того, аби щоденно ходити на роботу і якісно виконувати свої обов’язки. З цим ми теж якось живемо зараз, пам’ятаючи, що Верховна Рада, як і будь-яка суспільна інституція, це – своєрідне дзеркало суспільства. 

Відкривається можливість робити конкретні речі, коли ти маєш владні повноваження. Закривається можливість комунікувати, маючи набагато вищий рівень суспільної довіри, ніж мають політики. Відбувається втрата певного кола спілкування. Людина може бути крута і в політиці, і в громадському секторі. Головне – кожному бути на своєму місці і займатися своєю роботою якісно. Можливостей порівну і там, і там. 

Моя порада для тих, хто іде з громадського сектору в політику, тільки одна – не забувати всі передвиборчі гасла і посилання на слово «цінності», які вони вживали і вживатимуть протягом кампанії. 

«Жінка в політиці» не обов’язково займає якусь посаду. Це – жінка, яка є успішним політичним журналістом, публічним інтелектуалом, займається навчальними програмами, розвиває те, що ми називаємо демократією в широкому сенсі цього слова, працює в громадах, займається волонтерством. Якщо жінка активна будь-де, вона звичайно чинить вплив. І потім її шлях може закінчитися в політичному бомонді. Це залежить від бажання цієї жінки. Дуже багато жінок чинили надзвичайний вплив на світові процеси, особливо ідеологічні, своєю повсякденною роботою. Наприклад, Ханна Арендт, Сімона де Бовуар, С’юзен Зонтаґ. Люди мають приходити в політику, аби щось зробити. Конкретне. У принципі, це завжди може бути чітко обмежене в часі. Не можна займатися політикою заради посади або пенсії.

Найстрашніше, що я спостерігала за роки своєї роботи, – це наркотик перебування на посаді. Він настільки заміщує акценти особистості, що, позбувшись цієї посади, людина відчуває «ломку» і вже не бачить себе поза цим ритуалом, як-от, наприклад, ходити під купол Верховної Ради, голосувати за якісь закони, ходити на телеефіри. Та це проявляється не тільки в жінок. Я бачила дуже багато чоловіків і жінок, які, будучи одну каденцію, наприклад, народним депутатом України, потім дуже довго оговтувалися, що вони вже не народні депутати.

Якби Ви бачили, як в політичних партіях формують жіночі частини списків, Ви були би дуже здивовані. Процес, який має бути повністю відкоригований біографією людини, її життєвим досвідом, планами і можливістю щось зробити, підміняється підрахуванням кількості жінок у списку, аби виконати усі потрібні формальні ознаки. Це дуже погано.

Більшість чоловіків і жінок у нас виросли в патріархальних родинах. Ці стереотипи допоможе подолати тільки громадянська і політична просвіта, а також виховання. Садочка і школи ніколи не буде достатньо, якщо патерни і моделі, які дитина сприймає вдома, будуть відображати приниження й упосліднення жінок і дівчат порівняно з чоловіками й хлопцями.

Жінкам завжди доводиться працювати більше. Дослідження показують, що жінки можуть набагато якісніше працювати і досягати кращих результатів просто через суспільний тиск, бо вони знають, що з них запитають більше, їм важко досягти визнання. Це відбувається не тільки в політиці, а й, наприклад, в академічній сфері. Мій викладач в університеті постійно повторював: «Жінка, яка займається філософією, це щось на зразок морської свинки». Це могло вплинути і, звичайно, впливало на усіх студенток.

Підвищити спроможність жінок перемагати на виборах можна, перш за все, через політичну освіту. Ми робимо такі програми, як Хаб партійних інновацій, Школа лідерів громад, закрита Парламентська програма, де жінки можуть набувати навичок, яких їм не вистачає.

Освіта – це перше. Друге – не треба боятися, а треба пробувати. Якщо ви себе в політичному процесі і на виборах не спробуєте, а ви цього дуже хочете, то як з вами далі працювати – нікому не буде зрозуміло: ні найкращому політтехнологу, ні консультанту.

Третє – іти до людей. Вміння правильно комунікувати, доносити свої думки і заручатися підтримкою можливе тільки при особистому спілкуванні. Інтернет і різні онлайн-інструменти вам, звісно, допоможуть. Але ваші виборці мають вас знати. І чим більше вони вас знають, тим більше у вас шансів довести їм, що саме в вас вони мають повірити.

Лукашенко підтримували, коли у нього були ресурси «купувати» людей: пенсіонерів, робітників держпідприємств. Знаєте, ті держпідприємства, які вкрай слабо конкурентоспроможні, їхня продукція не продається – той же Тракторний завод. А люди там отримують зарплатню вищу, ніж викладачі університетів. Звичайно, робочих така ситуація плюс-мінус влаштовувала. Але це була саме «купівля» людей. Грошей у Лукашенка вистачало завдяки російським вливанням, трансферу нафти, маржі за нафтопродукти. Ми отримували нафту за внутрішніми російськими цінами, а потім вона перероблялася на наших заводах і продавалася в Європу вже за європейськими цінами. Ось за рахунок цієї маржі, як правило, у Лукашенка і була підтримка. Зараз же, по-перше, різко впала ціна на нафту. По-друге, Росія припинила продавати за внутрішніми цінами, тому що вона сама серйозно постраждала економічно. На початку 90-х економіка Білорусі була цілком конкурентоспроможною. Ми були більш економічно розвиненою країною, ніж Польща на той момент. Та за час президентства Лукашенко знищив своїм бездарним керівництвом економіку, науку. Росія перестала утримувати Лукашенка та його режим. І тепер стався колапс економіки. «Купувати» людей Лукашенко більше не може. І «з ним» залишається тільки 20% населення, які безпосередньо від нього залежать, – це силові структури, і то не повністю.

Економічна ситуація – патова. Понад мільйон з 4,5 мільйонів працездатного населення працює за кордоном. Більшість з них заробляють в Росії, тому що там не потрібні візи, знання іноземної мови. В основному, їдуть працювати чоловіки, а в селах і малих містах залишаються одні жінки, діти і люди похилого віку. З роботою в самій Білорусі дуже погано. Працюють люди за їжу і дах над головою. Останнім часом в Білорусі була зарплата менше, ніж в Україні. А ціни у нас завжди були високі. Рівень життя сильно впав, навіть порівняно з воюючою Україною. Білоруська стабільність – міф. Це – стабільні злидні, стабільна голодна смерть.

Люди вийшли на вулиці проти бідності, тотальної неповаги з боку влади, проти свавілля, несправедливості. Під час коронавірусу особливо яскраво проявилося ставлення влади до народу. Лукашенко не захистив людей, не ввів карантин. Тому людям довелося створювати горизонтальні зв’язки. Ми навчилися допомагати один одному під час пандемії, самі шили костюми, самі маски робили. Громадянського суспільства в Білорусі не було до останнього року. Але пандемія показала людям, що вони здатні на співпрацю між собою, що вони можуть діяти в обхід влади, обійтися без держави. Люди почали ставати народом. Яскравий приклад: реальна статистика померлих через коронавірус в Білорусі замовчувалась. З медиків брали підписку про нерозголошення інформації. І ось фельдшер з Ліди (місто в західній частині Білорусі, – ред.) наважився назвати справжні цифри по своїй дільниці. Його моментально звільнили. Але люди за три дні «скинулися» йому на річну зарплату. Коли білоруси почали підтримувати тих, хто протистоїть системі, хто не побоявся сказати правду, незважаючи ні на що, тоді почали закладатися основи громадянського суспільства.

Тоді виступали тільки ті, хто вимагав поваги, прав і свобод. А зараз до них приєдналися ті, хто на нижніх ярусах піраміди Маслоу – люди, яким потрібна безпека і їжа. Задоволення базових потреб фізичного існування в Білорусі зараз немає. Не вистачає на їжу, ми не відчуваємо себе захищеними. У 2010 році вийшла на вулиці інтелігенція і опозиція. А зараз страйкують навіть заводи.

Так. Ми на це налаштовували людей протягом усієї передвиборної кампанії. На кожному мітингу ми говорили: Світлана Тіхановська – тільки символ надії. Вона не поведе людей на барикади. У нас в країні, якщо є один лідер і один план, то це все дуже легко знищується. Ми говорили, що орієнтуватися потрібно на децентралізацію. Кожен тепер відповідальний за свої життя і майбутнє. І повинен оцінити ступінь можливої​​участі в протестах: чи це вихід на демонстрації, організація страйку, розклеювання листівок або крик з вікна «Жыве Беларусь!».

Страхом. Невпевненістю. Вони прекрасно розуміли, що програли. Силовикам ставилося завдання, що потрібно дуже сильно і різко налякати. Інакше суспільство боротиметься далі. На Окрестина (в слідчому ізоляторі Мінська, – ред.) людей били і катували. Це спеціально і абсолютно свідомо робилося, щоб спробувати залякати суспільство і повернути його в «стійло». Але більше владі цього не вдасться. Люди почали себе поважати. Зараз ми спостерігаємо становлення народу на вулицях Білорусі.

Від міжнародної спільноти ми очікуємо, як мінімум, визнання перемоги Світлани Тіхановської. Невизнання факту перемоги білоруського народу буде розцінено, як неповага до його вибору. Ми очікуємо усіх можливих дипломатичних і моральних заходів щодо підтримки білоруського народу, а також припинення насильства на вулицях країни. Ми виступаємо за персональні візові та фінансові санкції для тих, хто фальсифікував результати виборів і віддавав злочинні накази бити, травмувати і затримувати мирних громадян.

Передача влади абсолютно точно буде. Тут питання тільки в термінах. Для мінімізації потрясінь це має відбутися якомога швидше. Це в інтересах владних структур, які понесуть відповідальність. У режиму немає економічної основи, щоб зберегти свою владу. Можна погано керувати «господарством», якщо є багато грошей. Нинішня влада не зможе утримати ситуацію ні економічно, ні фактично. Це означає, що їм доведеться визнати – народ переміг.

Після цього Світлана Тіхановська обіцяла три кроки: звільнення політв’язнів, відновлення Конституції 1994 року, яка обмежує повноваження президента і термін його правління, і третє – будуть створені умови, щоб протягом півроку були проведені президентські вибори. Всі, хто захоче, зможуть взяти участь у цих чесних виборах. Тоді народ, оцінивши програми, команди і особистості кандидатів, зможе вибрати нового президента.

Наші уряд і парламент не мали раніше ніякого права голосу. В економічному блоці уряду є фахівці, але зробити що-небудь без схвалення президента вони не могли. Кілька років тому Білорусь вела переговори з МВФ про серйозні кредити, реструктуризацію боргу. Усі кроки, проекти реформ були прописані й узгоджені з МВФ. Залишалося тільки отримати «так» і поставити підпис. Але в останній момент Лукашенко відмовився. Тому у фахівців в уряді не було можливості працювати. Щоб не було серйозних потрясінь, ми передбачили: середній рівень чиновників (від заступника міністра і нижче), швидше за все, залишиться на своїх місцях. Але топ-менеджмент країни потрібно змінити. Таким чином, у нас буде можливість абсолютно інакше побудувати роботу уряду і парламенту. Ті, хто системно і серйозно порушував закон, – постануть перед судом.

Ми дуже стежили за Майданом. В Україні протест був зосереджений більше в одній точці. У нас же всі вулиці міста, спальні райони є плацдармом для демонстрацій. Протести «децентралізовані», тому що ми від початку розуміли, що централізація обірветься, що не буде інтернету, перекриють дороги. Ми намагалися донести це людям – і у нас вийшло.

По-перше, ми збирали величезну кількість людей на мітингах. Стільки не виходило на вулиці з початку 90-х. Говорили з людьми там. По-друге, ми користувалися телеграм-каналами. Раніше можливості охопити таку аудиторію не було. Крім того, в розпорядженні Світлани Тіхановської залишився Youtube-канал «Країна для життя», який створив і розвивав Сергій Тіхановський. Ми навчилися працювати з новими інструментами. Бажання змін настільки охопило всю країну, що наш меседж розлетівся дуже швидко.

Демократичне, європейське, цивілізоване. У ХII столітті Велике князівство Литовське вже мало Магдебурзьке право і визначало європейський хід розвитку. Білорусь – європейська країна. Тепер вона повернеться до витоків.