Довіра до парламенту: Що її «вбиває» і як відновити втрачене?

З 5 квітня у Києві діє жорсткий локдаун, але не всі звертають на це увагу. Народний депутат та заступник голови фракції «Слуга народу» Микола Тищенко, наприклад, другий рік поспіль потрапляє в скандал, пов’язаний з недотриманням карантинних обмежень. Цього року він влаштував вечірку на честь дня народження своєї дружини.

Як повідомляють «Схеми», вечірка проходила в ресторані готелю, який, за правилами карантину, має бути зачинений для відвідування, ще й гості не носили захисні маски. За інформацією медіа, поліція відкрила провадження за ч. 1 статті 325 (порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням) Кримінального кодексу. Хоча сам депутат не одразу визнав факт порушення та необхідність понесення відповідальності за нього (стаття передбачає штраф у розмірі від 17 тисяч до 51 тисячі гривень, арешт до 6 місяців або обмеження чи позбавлення волі до 3 років).

Пан Тищенко, звісно, не єдиний порушник карантинних норм, але між ним і його колегами та простими людьми є одна велика відмінність – він народний депутат. Тобто його статус вирізняється широкими можливостями для впливу та формування суспільної ситуації, а отже – надзвичайно високою відповідальністю, насамперед, за свої вчинки. Водночас, якщо цієї відповідальності всіляко намагаються уникати, то і довіра до інституцій та людей, які її уособлюють, нівелюється.

«Злочин і кара»: Міжнародний досвід

Європейський досвід показує нам, що протиправна і неетична поведінка представників влади підриває довіру людей до цієї влади, а отже – несе за собою серйозні наслідки. Наприклад, у 1995 році, у Швеції набула широкого розголосу «справа Тоблероне». У центрі скандалу опинилася Мона Салін, яка на той час була віце-прем’єркою та розглядалася як головна кандидатка на посаду прем’єр-міністра. Вона витратила 50 тисяч крон (близько 7 тисяч євро) на особисті витрати, розраховуючись робочою платіжною карткою, яку можна було використовувати тільки для робочих витрат. Це викликало в країні хвилю такого обурення, що політикиня була змушена подати у відставку та повернути витрачені 50 тисяч та додаткові 15 тисяч крон. Свою назву скандал отримав завдяки шоколадкам «Тоблероне», які були серед речей, куплених за державний кошт.

У 2013 році через скандал із плагіатом у відставку подала близька союзниця Ангели Меркель, міністерка освіти Німеччини Аннетте Шаван. Університет, у якому вона захищала дисертацію, позбавив її звання доктора наук за плагіат. Два роки до того схожа історія трапилася з міністром оборони Карлом-Теодором цу Ґуттенберґом. Як результат, наступниця пані Шаван на посаді міністра, Йоганна Ванка, назвала нагляд за німецькими університетами одним з головних своїх пріоритетів, щоб зменшити ймовірність появи плагіату в наукових роботах.

Відомим є також нещодавній випадок у Норвегії, де прем’єр-міністерку Ерну Солберг оштрафували за порушення карантинних обмежень. Солберг запланувала святкування свого 60-річчя з 13 членами родини, незважаючи на те, що публічні збори в Норвегії були обмежені 10 людьми. Тому поліція оштрафувала прем’єр-міністерку на 20 тисяч крон (майже 2 тисячі євро). На прес-конференції представник поліції зазначив, що пані Солберг є найважливішим обраним представником країни та неодноразово була провідною фігурою в урядових рішеннях щодо заходів для стримування пандемії, тому важливо було покарати її за порушення, щоб підтримати довіру громадськості до карантинних обмежень.

Що робити і до чого тут Кодекс етики?

Отже, можна з впевненістю сказати, що етична й відповідальна поведінка представників влади – необхідний елемент демократизації політичного життя країни. Справедливо, що до людей, яким довірили вирішувати долю своєї громади, регіону, країни ухвалювати важливі рішення в суспільних справах та розпоряджатися державними коштами та майном, громадяни пред’являють найвищі вимоги щодо їхньої моральності. А в сучасних умовах, коли український парламент має один з найнижчих рівнів довіри серед усіх державних інституцій, потрібно терміново шукати інструменти, здатні повернути довіру людей.

Один з таких інструментів – Кодекс парламентської етики, розробка та прийняття якого є логічним та потрібним кроком у розвитку українського парламентаризму та професіоналізації політики.

Водночас Етичний кодекс не має розглядатися як засіб примусу до гарної поведінки, він має стати етичною рамкою, що створює середовище, в якому фасилітується професіоналізм політиків, розвиток їхніх моральних якостей та усвідомлення депутатами своєї моральної відповідальності, яка має бути вищою в порівнянні зі звичайними громадянами.  

Тож наразі важливо повернутися до процесу підготовки Кодексу парламентської етики, забезпечивши широке обговорення вимог та очікувань громадян від політичної еліти. Результатом розробки й ухвалення Етичного кодексу для народних депутатів має стати зменшення кількості неетичних та неморальних інцидентів, що допоможе відновити довіру населення до єдиного законодавчого органу в Україні.

Лабораторія законодавчих ініціатив вже не один рік бореться за впровадження в Україні такого кодексу. Більше інформації ви знайдете в нашому аналітичному звіті «Етичний кодекс парламентаря: структура, зміст, тематика. Реалії та пропозиції для України».

Щоб узагальнити, існують чотири основні причини, щоб повернутися до процесу розробки повноцінного Кодекс парламентської етики:

  • Боротьба з корупцією. Встановлені стандарти і регулювання допомагають запобігти зловживанню службовим становищем та іншим формам корупції, оскільки встановлюють чіткі правила поведінки для депутатів, контролюють їхню фактичну поведінку та передбачають покарання за порушення;
  • Покращення підзвітності та зміцнення довіри з боку населення;
  • Професіоналізація політики, адже чіткі стандарти також допомагають об’єднати членів парламенту, дозволять їм подолати очевидні політичні розбіжності й виробити почуття колегіальності. Стандарти можуть також підвищити престиж парламентської роботи;
  • Дотримання міжнародних стандартів.