Аналітика дня: Що не так так зі скасованою недоторканністю?

Скасування депутатської недоторканості виставлялося представниками «Слуги народу», та і самим Президентом, мало не головним досягненням минулого року. Але нещодавня історія з хабарем для депутата від «Слуги народу» Олександра Юрченка дає підстави сумніватися в реальності скасування недоторканості, адже для відкриття кримінального провадження знадобилось 2 дні громадського тиску – і це в умовах загрози втрати рейтингу напередодні місцевих виборів. Коли тихо зам’яти скандал не вдалося, нардепа виключили з фракції та ще без розслідування і суду пообіцяли, що він «обов’язково сяде в тюрму».

Що не так зі скасованою недоторканністю? Відповідаємо, проаналізувавши зміни до законодавства, що були прийняті в кінці 2019 року.

Як було раніше? Стара досудова процедура (досудова частина) притягнення депутата до кримінальної відповідальності передбачала такі етапи:

  1. Відкриття провадження щодо народного депутата відбувалося в загальному порядку – тобто будь-який прокурор міг це зробити.
  2. Слідчі дії у формі обшуку, затримання, огляду речей, порушення таємниці листування, телефонних розмов, застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи депутата, могли здійснюватися лише у разі, якщо ВРУ надала свою згоду на притягнення парламентаря до кримінальної відповідальності.
  3. Затримання, арешт чи притягнення до кримінальної відповідальності депутата могли бути здійснені лише у разі надання на це згоди ВРУ. Для цього:
    • Генеральний прокурор вносив подання на затримання, арешт, притягнення до кримінальної відповідальності;
    • Депутат, щодо якого внесено подання, надавав пояснення Регламентному комітету;
    • Регламентний комітет розглядав вмотивованість подання і готував висновок:
      • У разі відсутності достатніх доказів щодо обґрунтування подання Голова ВРУ міг повернути в прокуратуру це подання разом з висновком комітету;
    • Далі ВРУ за спеціальною процедурою мала розглядати висновок комітету та, якщо за відповідне рішення проголосує більшість депутатів, надати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання, арешт.

Чинна процедура. Зміни до законодавства, зокрема і до Конституції, виключили ВРУ з процесу ухвалення подібних рішень, сконцентрувавши процесуальні повноваження в руках Генерального прокурора. Тепер (досудова) процедура притягнення депутата до кримінальної відповідальності передбачає:

  1. Відкриття провадження шляхом внесення відомостей до ЄРДР щодо народного депутата може здійснити лише Генеральний прокурор.
  2. Тримання під вартою чи домашній арешт, обшук, негласні слідчі (розшукові) дії можуть здійснюватися лише за погодження з Генпрокурором. А при розгляді відповідних клопотань (крім обшуку та негласних слідчих дій) має бути присутній народний депутат.

Монополія Генпрокурора на відкриття провадження та погодження значної частини слідчих дій значно обмежує можливості незалежних антикорупційних органів – НАБУ та САП. Власне у розслідуваннях щодо народних депутатів ці незалежні органи залежать від Генпрокурора. Логіка ж створення спеціальної вертикалі антикорупційних органів – НАБУ, САП, Антикорупційного суду полягає в тому, щоб ці органи мінімально залежними від інших державних органів (в тому числі від Генпрокуратури), оскільки антикорупційні органи власне займаються боротьбою з корупцією в інших державних органах. У скандалі з хабарем для нардепа Юрченка НАБУ публічно довелося переконувати Генерального прокурора Ірину Венедіктову розпочати провадження. Адже до цього генпрокурорка не бачила достатніх підстав для вручення підозри.

То чи скасована недоторканість, про що так радісно сповіщали представники партії «Слуга народу»? Можливість притягнення депутатів до кримінальної відповідальності була завжди. Так, раніше для цього потрібна була згода ВРУ. Але з депутатів знімали недоторканність, навіть оминаючи «кругову поруку» парламентарів. Зокрема, з 22 спроб зняти депутатською недоторканість в існуючих конституційно-правових рамках за VII та VIII скликання 12 були успішними – тобто депутати стали «доторканними». У деяких випадках було провалено голосування в сесійній залі (6 випадків). У трьох випадках подання було повернуто Генпрокуратурі, а ще в одному – Генпрокурор відкликав своє подання.

У прокуратури виникають проблеми з підготовкою подань, які неодноразово «відхилялися» Регламентним Комітетом ВРУ (справи щодо Олександра Вілкула, Дмитра Колєснікова, Сергія Дунаєва, Олександра Пономарьова). При цьому важко сказати, чи проблеми були у не/професійності чи не/заангажованості Регламентного комітету або ж прокуратури та судів.

Наразі коло суб’єктів, що приймають рішення про можливість притягнення депутата до відповідальності – зменшилося. Тепер згода ВРУ не потрібна, і повноваження сконцентровані в руках Генпрокурора. Але Генпрокурор не є незалежним. Він призначається Президентом за погодженням з ВРУ. В українській же практиці Генпрокурор завжди був людиною Президента. В умовах, коли Президент має монобільшість у ВРУ, Генпрокурор тим паче є людиною Президента. І схоже на те, що вищеописані повноваження Генпрокурора, як і багато інших його повноважень, за діючої системи притягнення депутатів до кримінальної відповідальності, будуть і надалі використовуватися як інструмент для підтримки друзів та покарання ворогів.