«Часопис ПАРЛАМЕНТ» №4/2001

Пять років Конституції України: Становлення засад парламентаризму.

Парламентські вибори 2002 року: Політичні інтереси, законодавчі концепції, експертні оцінки.


П’ять років Конституції України: становлення засад парламентаризму

Шановні читачі та прихильники журналу “Парламент”! Так вже сталося, що перший рік нового тисячоліття відмічений низкою ювілейних дат в житті держави Україна. Виповнилося п’ять років від дня ухвалення Конституції України, наближається десятиліття проголошення Акту про державну незалежність України, грудень віднесе в історію десятиріччя вікопомного референдуму та обрання першого Президента незалежної України.
Лабораторія законодавчих ініціатив, група людей, що поставила собі за мету професійне, незалежне і грунтовне дослідження умов розвитку та становлення українського парламентаризму, вивчення проблем нормотворчості та прийняття державних рішень, аналіз політики, пошук нових шляхів у вирішенні важливих проблем політичного та економічного життя суспільства. Ми чудово розуміємо і усвідомлюємо значення емпіричних досліджень, щоденного і детального аналізу політичних та законодавчих процесів, вивчення та переосмислення експертних висновків різних мозкових центрів та груп впливу.
Велику увагу експерти Лабораторії приділяють такій актуальній проблемі, як виборче законодавство. Майже всі попередні номери “Парламенту” містили матеріали щодо цієї проблеми, аналітичні та порівняльні аналізи, дослідження ролі політичних партій у виборчому та парламентському контексті. Не є виключенням і це число, де містяться експертні оцінки наявних виборчих законопроектів, політологічна оцінка можливих парламентських рішень в контексті цієї проблеми.
Серед читачів нашого журналу багато людей, котрі брали безпосередню участь в прийнятті Конституції. Це народні депутати України, члени уряду, політичні діячі, науковці. Користаємося нагодою привітати їх та всіх громадян України з першим ювілеєм. Ухвалення 28 червня 1996 року Конституції України стало особливою подією і з огляду на принципи формування та прийняття політичних рішень політичними силами суспільства. Лабораторія законодавчих ініціатив спільно з Програмою сприяння парламенту України започаткували круглий стіл “П’ять років Конституції України: становлення засад парламентаризму” з метою ще раз проаналізувати конституційні засади та можливості розвитку українського парламентаризму, вивчити особливості конституційного процесу та перспектив розвитку та вдосконалення основного закону держави. Ми запросили до урочистої дискусії людей, котрі, хоч і по різні боки “барикад”, здійснили великий чин, розробили і ухвалили Конституцію України, працюють над розвитком закладених у ній засад. Досвід цього круглого столу, сподіваюся, буде важливим матеріалом для роботи науковців, дослідників, політиків та представників недержавних організацій для розуміння багатьох процесів, що відбуваються і відбуватимуться у нашому суспільстві. В цьому номері журналу публікуються деякі з коментарів відомих українських політиків та науковців. Наступні номери нашого видання міститимуть матеріали круглого столу, інші дослідження парламентаризму та актуальних проблем законотворчості.
Надаємо слово безпосереднім учасникам процесу прийняття Конституції, яких ми попросили відповісти на наступні запитання: “Яким Вам запам’ятався день прийняття Конституції?”, “За п’ять років Конституція Україна не зазнала змін. Коли, на Вашу думку, можна очікувати перших змін?”, “Як, на Вашу думку, Конституція України забезпечує розвиток засад парламентаризму?”.

Олександр МОРОЗ,
народний депутат України, Голова Верховної Ради України ІІ скликання

     Я вважаю, що день прийняття Конституції був найвеличнішим днем в історії сучасного парламенту України. Верховна Рада України ІІ скликання піднялася над політичними розбіжностями, виходячи з необхідності прийняття Основного Закону як визначального елементу державності.
Напередодні конституційної ночі я зустрічався зі своїм колегою – головою парламенту Австрії Хайнцом Фішером. На запитання, коли буде прийнято Конституцію, я відповів – до 16 липня. Розрахунки показували, що на річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України ми могли прийняти й Конституцію. Тому, на мою думку, потреби в Указі Президента про призначення Всеукраїнського референдуму з прийняття Основного Закону не було ніякої. Працюючи цілу добу, парламент захищав Конституцію, яка могла б працювати, а не себе, як намагався пояснити це дехто з оточення Президента.
Прийняття Основного Закону я вважаю вищою точкою в роботі парламенту за останні 10 років. Враження були сильні тому, що відчувався дух консолідації у залі. Хочу сказати, що передумовою цього було дотримання законної процедури прийняття Конституції. Відповідно до Регламенту, була створена Тимчасова спеціальна комісія. Це мені мало не коштувало посади Голови Верховної Ради.
Тепер стосовно можливих змін до Конституції. Вони необхідні для того, щоб не допустити узурпації влади, такої як ми сьогодні спостерігаємо, та використання тих механізмів, якими користується сьогодні Президент, блокуючи прийняття тих органічних законів, які Конституцією передбачені. Так було із законом про Кабінет Міністрів України. Якщо брати ширше, то Президент не дозволяв прийняти закон про місцеві державні адміністрації. Саме тому на місцевому рівні виникали протиріччя між органами місцевого самоврядування та державними адміністраціями. Президент сьогодні блокує прийняття закону про спеціальні слідчі комісії і все те, що пов’язано з імпічментом. Але ж йдеться не про імпічмент безпосередньо Л.Кучмі, а про саму процедуру як правовий інструмент усунення відповідних колізій у структурі влади.
Отож, ми повинні внести зміни до Конституції України, які передбачать всі необхідні механізми для забезпечення політичної стабільності. Це стосується, передусім, організації взаємовідносин між Кабінетом Міністрів, парламентом і Президентом. В цілому йдеться про наближення всієї системи законодавства і механізмів влади до європейської моделі. У нашій же Конституції засади парламентаризму, властиві європейським країнам, виписані достатньо. Але практика диктує необхідність внесення певних змін до Основного Закону.
Слід, наприклад, визначити статус більшості у Верховній Раді України. Вона повинна формуватися в результаті чергових виборів. Положення щодо більшості можна було б включити безпосередньо до Конституції. Це важливо, бо коли ми зв’язуємо функції парламенту з функціями Кабінету Міністрів, там потрібно вийти на поняття більшості як процедурну чи юридичну категорію.
Крім того, необхідно передбачити право парламенту тлумачити прийняті ним закони. Конституційний Суд повинен лише визначати відповідність законів Конституції України. Цього було б досить для того, щоб Верховна Рада працювала стабільніше. Усі інші необхідні парламентські функції Конституцією передбачені. Що ж до права Президента розпускати парламент, то за певних технологічних умов це можливо й сьогодні. Відповідну норму необхідно зберегти й надалі. Але в жодному разі не можна надавати право Президенту виходити при цьому із власних суб’єктивних міркувань.

Віктор МУСІЯКА,
кандидат юридичних наук, професор Національного університету
“Києво-Могилянська Академія”, заступник Голови Верховної Ради України іі скликання

     Атмосфера прийняття Конституції була надзвичайною, я не пригадаю нічого подібного ані до, ані після цього дня. Там були свої досить гострі перипетії, оскільки готувався референдум з боку президентського оточення. Тому все це набуло дуже напруженого характеру, але всі, по суті, були вже готові за всі місяці роботи над текстом Конституції, всі основні положення були відпрацьовані. Я відчував у залі, серед моїх колег, незалежно від їхньої політичної належності, політичних поглядів, стан готовності до сприйняття своєї високої місії у цей момент. Тому, оскільки необхідно було набирати кожного разу не менш трьохсот голосів по кожній статті, без голосів комуністів ми не змогли б цього зробити: багато комуністів голосували за Конституцію. Для мене ця ніч ознаменувалась також тим, що мене всі вітали з днем народження, у мене як раз було п’ятдесятиріччя. Звичайно, для мене це надзвичайна подія, яку важко з чимось порівняти, день прийняття Конституції і ювілей, до того ж ще самому брати участь у її прийнятті, тому я просив депутатів зробити мені такий подарунок, а це, звичайно, нелегко було зробити. По закінченні – прекрасний червневий ранок, усе це сплелося в одне, всі розуміли, що ми виконали свою дійсно історичну місію, тому такі речі не забуваються і залишаються на все життя. Щоб там не було в житті як до, так і після цієї знаменної дати, для кожного, хто брав участь у цьому процесі, це є вершиною і його політичного життя, і в цілому надзвичайно значною життєвою подією.
Якщо подивитися на останні трансформації в економічній, політичній сферах життя, бачимо, що потрібна певна стабільність, і стабілізуючим фактором має виступати Конституція. Я завжди, коли здійснюються нападки на Конституцію, спроби змінити її, відстоював її цілісність, недоторканність. Я і сьогодні вважаю, що нам просто треба пожити при Конституції певний період, нам необхідно почати застосовувати положення чинної Конституції. Потім лише дивитися, що працює, а що вимагає покращення, і тоді тільки вносити зміни й доповнення до Конституції. Сьогодні я не можу сказати, що ми живемо стовідсотково по Конституції; що органи влади, політикум ставляться відповідно, так як це має бути, з повагою до Конституції, дотримуються її положень, щоб законодавство було таким, як це передбачено Конституцією. Цього поки що, на жаль, немає. Тому я вважаю, що на сьогоднішній день немає підстав змінювати Конституцію. Зараз, коли тривають всі ці перипетії навколо референдуму, існує намагання парламенту реалізувати ідею щодо необхідності формування парламенту урядом, тому треба внести відповідні зміни. Так, я бачу, що дещо можна було б і прописати для тих, хто не розуміє змісту Конституції, їм треба просто це написати словами. Але навіть текст чинної Конституції дає можливість вирішити питання формування коаліційного уряду, налагодити нормальні цивілізовані стосунки між гілками влади, визначити статус органів влади. Усе це можна зробити, треба лише виконувати Конституцію. Тому я вважаю, що на сьогоднішній день Конституцію чіпати не потрібно. Як тільки ми її зачепимо з якогось боку, дамо раз зрозуміти, що Конституцію можна змінювати, то побачимо, як з усіх боків посипляться пропозиції про зміни. Тому необхідно зберегти стабільність Конституції хоча б на певний історичний для держави період, період трансформації. Я думаю, що це просто невігластво з боку деяких політиків – казати про необхідність проведення якоїсь конституційної асамблеї, їм треба читати Конституцію, де визначено, в якому порядку можна вносити зміни до неї або приймати нову. Тому що ніякі асамблеї цього робити не можуть, і все це політична гра. Не треба збуджувати суспільство, а треба налаштовувати його на те, що необхідно жити по Конституції, і самим, на власному прикладі показувати, що Конституція – це дійсно Основний закон держави, суспільства.
Я думаю, що Конституція на достатньому рівні закріплює основи парламентаризму в Україні. Вона містить все те, що парламентаризм характеризує, як, скажімо, професійну діяльність представництва інтересів народу, як існування постійно діючого представницького органу, співвідношення з іншими гілками влади. Думаю, що закріплено абсолютно достатні механізми, які лише треба використовувати, про що я вже казав вище.
Щодо змісту, то з плином часу, можливо, треба буде виписати деякі речі, пов’язані з тим, що, наприклад, конкретне життя демонструє відсутність дисципліни всередині різних політичних сил. Так, політичні партії складають виборчі списки, приходять до парламенту, а потім з цих списків партії депутати тікають в інші списки, потім у треті, четверті. Тому кажуть, що треба викидати таких депутатів з парламенту. Це, перш за все, свідчення того, що це за політики, що це за партії, які беруть до своїх списків людей, які наступного дня переходять за певну плату до тих, хто більше дав. Це насамперед їхня проблема, і не треба вказувати на те, що в Конституції не записано, що їх треба виганяти. Це внутрішня справа. Але якщо, скажімо, враховувати перехідний період, зокрема, у свідомості, моралі, то, можливо, з часом можна було б внести зміни щодо заборони, або не забороняти, а передбачити, що цей факт може тягнути певні наслідки. З часом можна буде прямо передбачити право парламенту на формування уряду, але одночасно й право президента розпускати парламент за відповідних умов. Це треба, можливо, буде прописати, але з часом, тому що і сьогодні формувати коаліційний уряд можна. Наведу один невеликий приклад застосування положень Конституції в цьому відношенні. Якщо кандидат на посаду Прем’єр-міністра приходить до Верховної Ради для отримання підтримки, і різні політичні сили, які представляють, фактично, більшість у парламенті, вимагають від нього, щоб він до свого уряду взяв їхніх представників, і кандидат це обіцяє. Потім депутати затверджують цю кандидатуру, його призначає Президент, після цього він формує зовсім інший склад уряду, не дотримується домовленостей, як це декому закидали, то це елементарно, відповідно до Конституції, можна виправити. Адже, через певний час цей колишній кандидат, уже Прем’єр-міністр, прийде затверджувати Програму Уряду, і якщо програму не затвердять, цей уряд автоматично йде у відставку. Значить, є конституційні механізми впливу на формування уряду.
Узагалі, мало хто з нашого політичного бомонду ставиться з достатньою повагою до Конституції, розуміє її характер дійсно як закону життя для політики, для влади. Тому я думаю, що у нас є добра основа для розвитку парламентаризму. Можна лише говорити про те, що на основі Конституції необхідно закріплювати ті речі, які цей парламентаризм будуть розвивати. Скажімо, прийняти відповідні закони про вибори, про комітети Верховної Ради, про Регламент Верховної Ради, підкоригувати закон про партії. Усе це врешті-решт створить ту правову й політичну ауру навколо ідеї і реальних речей, що мають відношення до становлення українського парламентаризму.
Отже, необхідно просто поважати і виконувати Конституцію, і виявиться, що у нас існує достатньо правових підстав для вирішення багатьох проблем.

Михайло СИРОТА,
народний депутат України, був Головою Тимчасової спеціальної комісії
з доопрацювання проекту Конституції України

     Особливо мені запам’ятався ранок 28 червня, коли я та мої колеги, побачили блакитне небо і яскраве сонце. Відчувалося величезне полегшення, що ми нарешті зробили ту роботу, яку ми повинні були зробити і зробили все якісно і добре. Напевне, ніколи в житті такого відчуття у мене ще не було і ніколи не буде. Я гордий тим, що я витримав це випробування.
Щодо можливих змін до Конституції, то тут необхідно розуміти, що Основний Закон – це не тільки правовий документ, це, перш за все, суспільний договір між різними політичними силами. і та конфігурація політичних сил, їхня вага, яка була в 1996 році, зрозуміло, насьогодні змінилася. Тому Конституція потребує відповідних уточнень і змін. Однак, нам потрібна не заміна однієї конституції на іншу, як того хочуть певні політичні сили, а гармонійний її розвиток. Давайте вивчимо всі процеси, які відбуваються в суспільстві, і знайдемо знову той компроміс, який гармонійно виллється в нормальний розвиток суспільства.
Я хочу наголосити на тому, що силовий варіант в Україні не пройде. і справа буде за тими, хто зрозуміє необхідність гармонійного розвитку, хто піде на максимальний компроміс заради суспільства, незважаючи на власні амбіції та потреби. Адже ми бачимо, що всі європейські країни сьогодні мають парламентсько-президентську форму правління. Чисто президентську республіку мають південноамериканські країни, Сполучені Штати Америки.
Маємо парадокс: всі країни сьогочасної СНД, вирвавшись із тенет тоталітарної системи, знову намагаються потрапити до них шляхом побудови президентської республіки. Це нонсенс, який європейці не можуть зрозуміти. і ми цього не можемо допустити. Тому я більш ніж переконаний, що наступний парламент здійснить перехід до парламентсько-президентської республіки.
Таким чином, основи парламентаризму повинні розвиватися винятково шляхом внесення змін у Конституцію парламентом за такою моделлю: вибори в парламент за схемою партійних списків, що дасть можливість сформувати політичну більшість у парламенті; ця політична більшість повинна мати конституційне право формувати уряд і створювати правлячу урядово-парламентську коаліцію, яка візьме на себе політичну відповідальність за владні дії.
Все це дасть можливість уперше в історії незалежної України зрозуміти, яка ж політична сила бере на себе відповідальність за те, що діється в Україні. Це різко оздоровить і політичну, і суспільну ситуацію, і, як наслідок, економічну.

Петро МАРТИНЕНКО,
доктор юридичних наук, суддя Конституційного Суду України у відставці,
декан Юридичного факультету Міжнародного Соломонового Університету

     З історичної точки зори, ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року – це визначна подія. Великим позитивом стало те, що Конституція Україна була прийнята саме в моделі ефективної конституції. Всі конституції можна поділити на два типи. Перший тип – т.зв. номінальні – описують державний лад країни та виступають основою правопорядку. Їхня дія залежить від морально-політичних чинників, тобто переконання населення в необхідності їх дотримання. Всі чотири Конституції УРСР належали саме до такого типу. До другого типу конституцій належать ті з них, що виступають механізмом правового регулювання та спрямовані на досягнення певних соціальних наслідків. Конституція України є саме засобом безпосереднього регулювання суспільних відносин. Отже, норми Конституції України діють як норми прямої дії. З прийняттям Конституції саме в такій моделі Україна долучилася до демократичних держав. Саме тому її ухвалення є визначною історичною подією.
Свою специфіку мали й умови, в яких приймалася Конституція. За загальним правилом, затвердження основного закону держави здійснюється не парламентом, а спеціальною установчою владою. Нічого подібного в Україні не було, хоча сама ідея прийняття конституції подібним чином висловлювалася представниками деяких політичних сил. Проте, чинна на той час Конституція УРСР не передбачала можливості затвердження Основного Закону спеціальним органом, тому її було ухвалено Верховною Радою України. Це визначило відмінності інституціонального вирішення питання становлення державної влади в Україні. Тут ми маємо справу з певною історичною тенденцією. На відміну від, скажімо, Естонії, Латвії, розвиток нашої держави пішов шляхом адаптації старих радянських порядків до нових умов. Це знайшло своє відображення у всіх сферах життя, у тому числі при прийнятті Конституції.
При вирішенні питання формування моделі державної влади в Україні була обрана президентсько-парламентська схема, яка має компромісний характер між президентським і парламентським режимами. Слід зазначити, що Концепція Конституції, подана на розгляд Верховної Ради в 1991 році, передбачала запровадження президентської республіки. Але в процесі парламентського доопрацювання проектів Основного Закону модель змінилася в бік президентсько-парламентської республіки на зразок тієї, яка була запроваджена М.Горбачовим у 1990 році. Вона була впроваджена в Україні з певними відступами, зокрема, у частині статусу Кабінету Міністрів України. Так, за класичною моделлю, яка відображена у Конституції Французької Республіки, політична відповідальність уряду перед парламентом коригується правом президента на розпуск парламенту. Це право за умов президентсько-парламентського режиму взагалі нічим не обмежене. У разі конфлікту уряду й парламенту, прем’єр-міністр звертається до президента з вимогою про розпуск парламенту. В Україні ж цього немає. В Конституції добре виписана відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, але право Президента на розпуск парламенту є суто символічним. Отож, модель президентсько-парламентської республіки в Україні не втілена належним чином.
Сьогодні можна почути заклики до впровадження в нашій державі парламентської республіки. Але чомусь ніхто не говорить про те, що втілення такої моделі передбачає право президента на розпуск парламенту. Більше того, я вважаю, що Верховна Рада України має і сьогодні повноважень більше, ніж будь-який інший парламент.
Тому для реального розвитку засад парламентаризму в Україні необхідно внести низку змін до Конституції, зокрема, у частині взаємовідносин між Президентом, парламентом і урядом. Слід також уточнити положення Основного Закону щодо відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою України. У нас це питання виписане нечітко, тому і виникло хибне уявлення, що Верховна Рада України може притягнути уряд до відповідальності з будь-яких причин. Натомість, уряд повинен нести відповідальність лише за виконання своєї програми діяльності. У свою чергу, він повинен мати право звертатися до глави держави з проханням про розпуск парламенту.
Сьогодні ж пропонуються і такі зміни до Основного Закону, які продиктовані суто політичними амбіціями. Зокрема, на розгляд Конституційного Суду було подано проект закону про внесення змін до Конституції України, яким передбачалася докорінна перебудова владних відносин у державі та перегляд положень І, ІІІ та XІІІ розділів. Тому Конституційний Суд не зміг погодитися з таким пропозиціями, оскільки Верховна Рада України не має права вносити зміни до цих розділів.
Як підсумок, хочу відзначити, що перехід до парламентської республіки в Україні практично неможливий, особливо, з огляду на те, що він передбачає докорінні перетворення всередині владної системи.

Олександр ЛАВРИНОВИЧ,
народний депутат України, був членом Тимчасової спеціальної комісії
з доопрацювання проекту Конституції

     День ухвалення Конституції – це був грандіозний день. Важко навіть знайти порівняння для тих емоцій, що тоді панували. У мене, принаймні, в житті нічого подібного не було.
Я не можу сказати, що Конституція виписана дуже професійно. Хоча, як я переконався, вона не поступається конституціям більшості країн світу, адже в кожній країні при прийнятті Основного Закону завжди досягається компроміс політичних сил. Тому конституція ніколи не буває суто правовим документом, а завжди має на собі відбиток певного політичного компромісу.
Так само сталося і в Україні. Відомо, що багато статей ми тоді голосували у пакеті з тим, за що ніколи не можна було б проголосувати окремо. При цьому для голосування поєднувалися навіть статті з різних розділів. За таких обставин навіть теоретично здавалося неможливим набрати необхідну кількість голосів. Я навіть стверджував, що Конституцію прийняти не вдасться. Але я щасливий, що помилився.
Сьогодні цілком очевидною є необхідність внесення змін до Конституції. Але я радий, що вдалося прожити ці п’ять років без внесення жодних змін. Це було необхідно для того, щоб і органи державної влади, і населення країни встигли призвичаїтися до нової Конституції. Зміни ж, я вважаю, треба робити зважено, з окремих питань, не здійснюючи одразу системних перетворень, адже це може суттєво вплинути на стан суспільства. Такі поправки повинні стосуватися конфігурації державної влади, окремих технічних позицій. Зокрема, я сподіваюся, що першою зміною, ухваленою, можливо, ще нинішнім складом парламенту, буде положення стосовно посилення громадського контролю над бюджетними коштами.
Що ж до парламентаризму, то у межах Конституції відповідні питання виписані достатньо повно. і тільки той факт, що нам не вдалося цілком закріпити алгоритм взаємовідносин парламенту з виконавчою владою, забезпечити їхнє гармонійне функціонування як виразників єдиної політичної волі, є причиною кількох кризових ситуацій, які, на жаль, виникали. Ця проблема може бути вирішена тільки тоді, коли з’являться потужні загальнонаціональні політичні сили, які формуватимуть парламент. Лише за таких умов сьогоднішні конституційні норми зможуть нормально працювати. Оскільки таких сил немає, то раз-по-раз виникає проблема збалансування владних взаємовідносин.
Отже, я впевнений, що парламентаризм в Україні має майбутнє, і воно пов’язане з фракційною структуризацією парламенту.

Олександр КОПИЛЕНКО,
доктор юридичних наук, професор Національного університету
“Києво-Могилянська Академія”, академік АПН

     Мені безпосередньо довелось брати участь у розробці проекту Конституції та її прийнятті 28 червня 1996 року. Я добре пам’ятаю нараду в кабінеті Голови Верховної Ради Олександра Мороза, коли останній запропонував прийняти Основний закон за одну ніч. Цю ідею тоді ніхто, крім мене, не підтримав. Основними проблемами, які виникли при прийнятті Конституції були питання власності (зокрема власності на землю), статусу Автономної Республіки Крим і державної символіки. Я входив до складу робочої групи, яка опрацьовувала норми Конституції про державні герб, гімн і прапор. Вагомим позитивним результатом роботи цієї групи було введення до Конституції положення, яке передбачало одночасне існування Великого та малого державних гербів, – інакше, відповідна стаття проекту Основного закону мала б незначні шанси на проходження.
Однак, основні проблеми, які були предметом узгодження у конституційну ніч залишаються актуальними й нині. Зокрема, так і не було прийнято закони про державні символи, залишаються відкритими питання статусу Автономної Республіки Крим та власності (Земельний кодекс у новій редакції також далекий від остаточного прийняття). Актуальною залишається проблема відносин між законодавчою, виконавчою гілками влади та главою держави.
Якщо ж говорити про стабільність Основного закону, то в Україні виникла парадоксальна ситуація: вже через місяць після його прийняття почали висловлюватись міркування стосовно внесення до нього змін, зокрема, у частині статусу Верховної Ради України та місцевого самоврядування тощо. Хоча зрозуміло, що парламентська реформа, реформа місцевого самоврядування та інші суспільно-політичні перетворення повинні відбуватись на основі Конституції. Тому той факт, що Конституція за п’ять років з дня її прийняття не зазнала жодних змін є цілком позитивним. Стабільність Основного закону обумовлюється і тим, що він був прийнятий парламентом лише на п’ятому році незалежності України, а тому врахував суспільно-політичні відносини, що передували його ухваленню. Однак, оскільки Конституція стала результатом компромісу політичних сил, можливість внесення до неї змін не виключається. Разом з тим, на мою думку, реалії сьогодення фактично унеможливлюють будь-які зміни до Основного закону, відкладаючи їх на далеку перспективу. Слід зважити і на те, що переважна більшість пропозицій по перегляду норм Конституції зумовлені суто політичними амбіціями без урахування правової практики.
Окремого розгляду потребує проблема внесення змін до Конституції за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Цілком очевидним є той факт, що відповідний законопроект не може бути прийнятий у його нинішньому вигляді. Це обумовлюється насамперед тим, що до нього включено норми, які суперечать результатам народного волевиявлення.
На мою думку, Конституція забезпечує розвиток засад парламентаризму далеко не у повній мірі. Про це переконливо свідчить проблемний характер відносин між Верховною Радою, Кабінетом Міністрів України та Президентом. Збільшення ролі парламенту у здійсненні державної влади можливе лише у майбутньому.

Український парламентаризм у світлі Конституції: аналіз основних проблем

Однією з найголовніших передумов становлення України як демократичної та правової держави є наявність такої системи організації державної влади, яка базується на активній ролі парламенту у її здійсненні. Вплив парламенту на суспільно-політичні відносини у будь-якій державі може обумовлюватись низкою факторів: формою правління; ефективністю законодавчого процесу, системи стримувань і противаг та внутрішньої організації парламенту; якістю рішень, що приймаються загальнонаціональним представницьким органом.

Важливим кроком на шляху становлення парламентаризму в Україні стало прийняття Конституції.

Основний закон держави визначив склад, порядок формування Верховної Ради України та сферу її повноважень, статус народних депутатів, основні засади відносин парламенту з урядом, главою держави, іншими органами державної влади та місцевого самоврядування. Закони “Про рахункову палату”, “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, “Про політичні партії” та інші законодавчі акти, прийняті на розвиток положень Конституції стали важливою передумовою подальшого розвитку парламентаризму в державі. У той же час, найважливіші проблеми, пов’язані з функціонуванням загальнонаціонального представницького органу, так і не були вирішені. Розглянемо найсуттєвіші з них.

Структуризація парламенту. Чи не найголовнішою причиною неефективної діяльності українського парламенту була і залишається нестабільність його фракційної структури. Останнє зумовлюється цілим комплексом факторів: мажоритарно-пропорційною системою виборів, за якою лише половина конституційного складу Верховної Ради формується на партійній основі; нормами діючого Регламенту, які нечітко розмежовують поняття фракції та депутатської групи; “міжфракційними міграціями”, уможливленими чинною Конституцією (остання не передбачає припинення депутатських повноважень внаслідок переходу з однієї фракції (групи) до іншої) тощо. Вагомим чинником, що зумовив існування фракційної нестабільності у стінах парламенту, стало рішення Конституційного Суду України від 3 грудня 1998 року, відповідно до якого формування фракцій лише на основі партій та блоків партій, що подолали чотиривідсотковий бар’єр на виборах, суперечить Конституції. Внаслідок його прийняття не лише послабилась структуризація парламенту, але й стали реальними випадки неможливості формування фракцій партіями, що подолали загороджувальний бар’єр, та утворення партій на основі парламентських фракцій. Пропонувались різні шляхи виходу з даної ситуації – від внесення змін до Конституції, що мали на меті унеможливити перехід з однієї фракції до іншої, до переходу на чисто пропорційну систему виборів до Верховної Ради. Однак проблема структуризації парламенту потребує комплексного вирішення. Скажімо, конституційна заборона міжфракційних міграцій без внесення змін до виборчого законодавства та регламенту Верховної Ради не сприятиме створенню стабільних фракцій, оскільки депутат, фактично перебуваючи у складі однієї фракції, може йти всупереч волі фракційного керівництва, що породжуватиме латентну дефрагментацію парламенту. З огляду на це, структуризація законодавчого органу повинна відбуватись поступово, шляхом, зокрема, посилення ролі політичних партій через створення законодавчих умов для їхньої діяльності (відповідний Закон вже прийнято 4 квітня 2001 року), зміни виборчої системи у бік збільшення її пропорційної складової або переходу до зв’язаної мажоритарно-пропорційної системи, збільшення загороджувального бар’єру, внесення змін до Регламенту тощо. Однак здійснення цих заходів залежить від політичної волі учасників законодавчого процесу та результатів виборів 2002 року.

Відносини парламенту та уряду. Встановлена Конституцією України форма правління, характерною особливістю якої є активна роль Президента у формуванні, діяльності та припиненні повноважень Кабінету Міністрів, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також існуюча політична практика обумовлюють незначну роль парламенту у формуванні уряду та його діяльності. Зважаючи на те, що вплив парламенту на формування уряду обмежується лише підтримкою кандидатури Прем’єр-міністра, а вплив на діяльність – ухваленням Програми діяльності, можливістю висловлення резолюції недовіри та недостатньо ефективними контрольними процедурами (Днями Уряду, депутатськими запитами, контролем за ходом виконання Державного бюджету, виключаючи при цьому можливість притягнення до політичної відповідальності конкретних міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади), реальні важелі впливу на уряд зосереджені у руках глави держави. Це, у свою чергу, не дозволяє визначити, хто є відповідальним за стан справ у державі. Для того, щоб зробити зв’язок парламенту та уряду більш ефективним, необхідно на законодавчому рівні визначити участь парламенту у формуванні уряду та передбачити надання згоди парламентом на звільнення Прем’єр-міністра. Таке завдання можливо реалізувати і без внесення змін до Конституції – через прийняття Закону “Про Кабінет Міністрів України”. Однак тими проектами законів “Про Кабінет Міністрів України”, що перебувають на розгляді Верховної Ради, дана проблема так і не була вирішена. Тому виникає потреба у доопрацюванні проекту закону “Про Кабінет Міністрів України” у напрямку посилення ролі законодавчого органу у формуванні та діяльності уряду, а також у пошуку інших шляхів взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, зокрема через врегулювання статусу тимчасових слідчих комісій, які у багатьох демократичних державах виступають досить дієвим інститутом контролю парламенту не лише за членами уряду, але й іншими органами державної влади, посилення контролю Рахункової палати над використанням бюджетних коштів територіальними підрозділами міністерств, іншими органами виконавчої влади, врегулювання відносин комітетів та фракцій з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.

Комітети Верховної Ради України. Передбачений нормами чинного Закону “Про комітети Верховної Ради України”, Регламенту Верховної Ради України порядок формування та функціонування комітетів парламенту містить низку недоліків, що обумовлюють низьку якість багатьох законів, прийнятих Верховною Радою, повільні темпи законотворчих робіт, неефективність контролю комітетів за діяльністю виконавчої влади. Зокрема, відповідно до чинного Регламенту Верховної Ради України, при формуванні складу комітетів враховується лише принцип фракційної належності кандидата у члени комітету, а не принцип професіоналізму. Аналогічні положення передбачені і проектами Законів “Про Регламент Верховної Ради України”, що перебувають на розгляді у парламенті. Подібний підхід до утворення складу комітетів не знайшов підтримки у більшості демократичних держав: наприклад, у Великобританії взагалі не існує постійно діючих комітетів: останні створюються лише для розгляду певного законопроекту з числа депутатів – фахівців у відповідній сфері. Негативно впливає на роботу комітетів і відсутність у чинному Регламенті залежності між розподілом посад голів комітетів та їх членів. До утворення у 2000 році парламентської більшості принцип пропорційного представництва фракцій у комітетах застосовувався лише при розподілі посад голів, що зумовлювало існування ситуації, коли найбільші фракції контролювали лише декілька комітетів, при головуванні їх представників у більшості інших. При створенні парламентської більшості ця проблема отримала своєрідне вирішення: фракції більшості отримали право розподілити між собою керівництво комітетами і мати у кожному з них більшість зі своїх членів, а фракції лівого та лівоцентристського спрямування взагалі були усунуті від ключових посад у комітетах Однак після фактичного розпаду більшості у грудні 2000 року ця проблема знову стала актуальною і потребує негайного вирішення. Досить плідним на шляху врегулювання даного питання стало б застосування в українських умовах досвіду зарубіжних країн. Скажімо, в італії склад комітету фактично повторює фракційну структуру парламенту, посади їхніх голів, при цьому, також розподіляються з урахуванням представництва політичних партій. Це дозволяє уникати багатьох проблем, пов’язаних з проходженням законопроектів у парламенті, оскільки саме комітети , фактично, вирішують долю тих чи інших проектів законів.

Негативний вплив на роботу комітетів Верховної Ради України здійснює і ряд інших факторів: відсутність відповідальності депутатів за неучасть у засіданнях комітетів, до яких їх обрано; невизначеність максимальної та мінімальної меж складу комітетів (у переважній більшості демократичних країн такі межі встановлено: у Великобританії – від 15 до 50 депутатів нижньої палати, у Франції – від ? до ? складу нижньої палати тощо), недосконале регулювання контрольних повноважень (відсутність контролю за діяльністю не лише міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, але й за діяльністю позабюджетних фондів, ходом виконання державних програм) тощо.

Законодавчий процес. Важливою проблемою українського парламентаризму є також недостатня ефективність законодавчого процесу, яка зумовлюється недоліками чинного Регламенту та відсутністю Закону “Про нормативно-правові акти”. Кожної сесії на розгляд Верховної Ради України суб’єктами законодавчої ініціативи подаються сотні законопроектів, з яких законами стає лише незначна частина. Це зумовлюється низкою причин. Насамперед, практично відсутня попередня експертиза законодавчих актів на предмет доцільності їх прийняття, майбутніх наслідків реалізації та можливих витрат з Державного бюджету на їх реалізацію. Так, наприклад, у ряді зарубіжних країн з внесених на розгляд парламенту законопроектів складається список, який надається для ознайомлення всім депутатам, що входять до складу парламенту. Саме вони і визначають потребу у прийнятті тих чи інших законодавчих актів ще до початку процедури першого читання, що певною мірою сприяє “розвантаженню” парламенту. Невирішеною залишається і проблема президентського вето та оприлюднення прийнятих парламентом Законів. Так, на законопроект “Про Кабінет Міністрів України” Глава держави накладав вето 6 разів, причому після останнього повернення цього законопроекту до парламенту з пропозиціями Президента, останні були ним відкликані. Чинне законодавство не передбачає порядку набрання таким Законом чинності. Дане питання також потребує нагального вирішення.

Врегулювання даних питань – завдання досить складне. Необхідне прийняття цілого комплексу законодавчих актів: законів “Про Регламент Верховної Ради України”, “Про Кабінет Міністрів України”, “Про нормативно-правові акти” тощо. Однак сподіватись на їх швидке прийняття не доводиться.

У поданій нижче таблиці наводиться перелік окремих конституційних законів та проектів законів з динамікою їхнього проходження, які були прийняті на розвиток відповідних положень Конституції або чекають на своє затвердження.

Положення Конституції України, що вимагають подальшого законодавчого розвитку Назва закону (законопроекту) Дата прийняття закону (стан проходження законопроекту та суб’єкт законодавчої ініціативи)
Ст. 20 Проект Закону України №5274-1 “Про великий Державний Герб України” Проект внесений Президентом України 11.01.2001., переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 12.01.2001
Проект Закону України №5274 “Про Державний Герб України” Проект внесений народним депутатом України С.Пересуньком 20.04.2000, переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 20.04.2000, вручений для ознайомлення 10.05.2000
Ст. 20 Проект Закону України №5153 “Про Державний Прапор України” Проект внесений народними депутатами України Ю.Сахном, В.Чайкою, М.Бродським, В.Ткачуком, С.Подгорним , А.Литюком, С.Потімковим, В.Проценко 06.03.2000, переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 06.03.2000, вручений для ознайомлення 15.03.2000
Ст. 20 Проект Закону України №5075 “Про Державний Гімн України” Проект внесений народними депутатами України Ю.Сахном, В.Чайкою, М.Бродським, В.Ткачуком, С.Подгорним, А.Литюком, С.Потімковим, В.Проценко 10.02.2000, переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 11.02.2000. Вручений для ознайомлення 15.02.2000.
Проект Закону України №5075-1 “Про Державний Гімн України” Проект внесений народним депутатом України К.Ситником 14.04.2000, переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 17.04.2000, вручений для ознайомлення 10.05.2000.
Проект Закону України №5075-2 “Про Державний Гімн України” Проект внесений Президентом України 11.01.2001, переданий на розгляд Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування 12.01.2001.
Ч. 4 ст. 54 Закон “Про охорону культурної спадщини” Закон прийнято 8 червня 2000 року.
Ст.ст. 38, 69-74;п. 2 ст. 85,п. 6 ст.106,п. 2 ст. 138 Проект Закону №4179-D “Про всеукраїнський референдум” Проект внесений народними депутатами України О.Лавриновичем, Р.Безсмертним, О.Задорожнім 16.03.2000. Закон направлено на підпис Президенту 07.06.2001.
Ст.ст. 38, 69-74; п. 2 ст. 85, п. 6 ст.106, п. 2 ст. 138 Проект Закону №4179 “Про референдуми Автономної Республіки Крим, місцеві референдуми та інші форми безпосереднього волевиявлення територіальної громади” Проект внесений народним депутатом України Р.Безсмертним (на зміну раніше поданого) 31.08.2000. Прийнятий за основу.
П. 21 ст. 85 Закон “Про Центральну виборчу комісію” Закон прийнято 17 грудня 1997 року.
Ст. 36 Закон “Про політичні партії” Закон прийнято 5 квітня 2001 року.
Ст. 36 Закон “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” Закон прийнято 15 вересня 1999 року.
Ст. 77 Закон “Про вибори народних депутатів України” Закон прийнято 24 вересня 1997 року.
Ст.ст. 82, 88 Проект Закону №0944 – D “Про регламент Верховної Ради України” Проект внесений народними депутатами України В.Омелічем, С.Сасом, О.Бондаренко, О.Карповим та іншими 28.12.2000 (на заміну раніше поданого). Вручено подання комітету про розгляд 06.02.2001.
Проект Закону №7215 “Про регламент Верховної Ради України” Проект внесений народним депутатом України В.Асадчевим 06.04.2001. Вручений для ознайомлення 17.04.2001.
Проект Закону №4310 “Про регламент Верховної Ради України” Проект внесено З.Ромовською, О.Турчиновим, О.Пухкалом 20.01.2000. Внесений на розгляд Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховно ї Ради України 21.01.2000.
Ст.89 Проект Закону України “Про комітети та комісії Верховної Ради України” Проект внесений народним депутатом України З.Ромовською 20 листопада 1998 року.Вручено подання комітету про розгляд 15 вересня 1999 року.
Ст.89 Проект Закону України “Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України” Проект внесений народним депутатом України М.Лавриненком 17 серпня 1998 року. Вето Президента не подолано 5 травня 1999 року.
П. 17 ст. 85 Закон “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” Закон прийнято 23 грудня 1997 року.
П. 16 ст. 85, ст. 98 Закон “Про рахункову палату” Закон прийнято 11 липня 1996 року.
П.п. 20, 24 ст. 85, п.п. 13, 14 ст. 106 Закон “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” Закон прийнято 27 вересня 1997 року.
П.п. 18-20 ст. 85, ст.ст. 99, 100, п. 12 ст. 106 Закон “Про Національний банк України” Закон прийнято 20 травня 1999 року.
Ст.102 – 112 Проект Закону України “Про Президента України” Проект внесений народним депутатом України Р.Зваричем 9 червня 1999 року. Прийнятий в першому читанні 21 жовтня 1999 року
Ст. 103 Закон “Про вибори Президента України” Закон прийнято 5 березня 1999 року.
П. 18 ст. 106, ст. 107 Закон “Про Раду національної безпеки та оборони” Закон прийнято 5 березня 1998 року.
П.п. 11,13 ст. 85, ст. 87, п.п. 10, 16 ст. 106, ст. ст. 113-120 Проект Закону України №0905-D “Про Кабінет Міністрів України” Проект внесений Президентом України 13.03.2000. Включений до порядку денного 21.09.2000.
Проект Закону України №0905-н “Про Кабінет Міністрів України” Проект внесений народним депутатом України І.Коліушко 07.02.2001. Прийнятий у першому читанні 22.03.2001.
Ст. 121-123. Проект Закону України №3001 “Про внесення змін та доповнень до Закону України <Про прокуратуру> (нова редакція)” Проект внесений народним депутатом України В.Медведчуком, вручений для ознайомлення 02.02.1999.
Проект Закону України №3001-1 “Про прокуратуру” Внесений народним депутатом України Ю.Кармазіним 27.01.1999 р. Вручений для ознайомлення 02.02.1999 р.
Проект Закону України №3001-2 “Про прокуратуру” Внесений народними депутатами України Г.Васильєвим, В.Развадовським 09.03.1999. Вручений для ознайомлення 16.03.1999 р.
Проект Закону України №3001-3 “Про прокуратуру” Внесений народним депутатом України М.Мичко 17.11.1999 р. Вручений для ознайомлення 19.11.1999.
Проект Закону України №7201 “Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру” Внесений народними депутатами України 04.04.2001 року. Автори:С.Гавриш, О.Задорожній, І.Білас, Ю.Кармазін, Є.Бурдоль, В.Кудрявцев, А.Селіванов, Є.Фесенко. Прийнятий в першому читанні 07.06.2001.
Ст. 6, п. 27 ст. 85, п. 23 ст.106, ст. 124 – 125 Проект Закону №1211 “Про судовий устрій” Внесений народними депутатами України В.Шишкіним та В.Сіренком 7 липня 1998 року. Переданий на друге читання 16 вересня 1999 року.
Проект Закону №5185-1 “Про судовий устрій” Внесений народним депутатом України В.Коновалюком 13 червня 2000 року. Вручений для ознайомлення 21.06.2000.
Проект Закону №5185 “Про судовий устрій” Внесений народними депутатами України В.Шишкіним, С.Гавришем, О.Задорожнім, і.Коліушко, С.Ківаловим, О.Бандуркою 22 травня 2001 року. Переданий на доопрацювання в Комітет з питань правової політики 07.06.2001.
Проект Закону №5185-3 “Про судовий устрій” Внесений народними депутатами України В.Онопенко, Ю.Кармазіним, Б.Райковським 24.05.2001. Переданий на доопрацювання в Комітет з питань правової політики 07.06.2001.
Ст. ст. 29-33, 55, 59, 62, 124, 127, 129 Проект Закону №7202 “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” Внесений народними депутатами України. 04 квітня 2001 року. Прийнятий у першому читанні 07.06.2001 року. Автори: С.Гавриш, Є.Бурдоль, В.Кудрявцев, П.Коляда, П.Пилипчук, А.Селіванов, Б.Стичинський, Є.Фесенко, В.Філатов.
Ст. 131 Закон “Про Вищу раду юстиції” Закон прийнято 15 січня 1998 року.
Ст. ст. 124, 147-153 Закон “Про Конституційний Суд України” Закон прийнято 16 жовтня 1996 року.
Ст. 135 Закон “Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим” Закон прийнято 23 грудня 1998 року.
Ст. 139 Закон “Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим” Закон прийнято 2 березня 2000 року.
Ст.132, 133 Проект Закону “Про адміністративно- територіальний устрій України” Проект внесений народними депутатами України Р.Безсмертним, І.Юхновським, В.Стретовичем 30 грудня 1997 року. Вручені пропозиції Президента 14 травня 1998 року.
Ст. ст. 5, 7, 13, 19, 32, 37, 38, п. 30 ст. 85, п.6 ст. 119, ст.ст. 140-146 Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” Закон прийнято 21 травня 1997 року.
П. 10 ст.106, ст. 118,119 Закон “Про місцеві державні адміністрації” Закон прийнято 9 квітня 1999 року.
Ст. 133 Закон “Про столицю України – місто-герой Київ” Закон прийнято 15 січня 1999 року.
Ч. 3 ст. 133, Проект Закону №5367 “Про місто-герой Севастополь” Внесений народними депутатами України Ю.Іоффе та Р.Безсмертним 2 червня 2000 року. Вручений для ознайомлення 20.06.2000.
Проект Закону №5367-1 “Про місто-герой Севастополь” Внесений народним депутатом України В.Зачосовим 12 червня 2000 року. Вручений депутатам 4 липня 2000 року.

Конституціоналізм як наріжний принцип законотворчого процесу: деякі висновки дослідження культури повсякденної діяльності депутатів 13-го скликання

Володимир ПІГЕНКО, Едуард РАХІМКОЛОВ,
Програма сприяння парламенту України,
Інститут державного управління та питань довкілля,Університeт штату індіана, США

Вступ: предмет дослідження
Серед науковців і політологів останнім часом стало загальноприйнятим використання поняття конституціоналізму при дослідженні змін, що відбуваються в пост-тоталітарних суспільствах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу після того, як вони стали на шлях демократичних перетворень.
Сама собою концепція не є новою, її коріння можна прослідкувати до наукових праць філософів античної Греції. Серед філософів і конституціоналістів Монтеск’є, очевидно, є найвідомішим – завдяки ідеям про впровадження системи розподілу влади, що упереджує встановлення тиранії. Однак поняття “конституціоналізм” часто несе різну конотативну2 валентність, позначаючи суперечливі катеіорії в залежності від точки зору дослідника. Ця неоднозначність вимагає від науковця чіткого визначення, що саме визначається поняттям “конституціоналізму”.
Роберт Крайнак (1987) подає три загальновживані конотації цього терміну. По-перше, конституціоналізм може розглядатися як система юридичних обмежень виконавчої влади, система, що є вищою за владу вищої посадової особи і положення нормативного законодавства. Зазвичай, така система обмежень “вищого порядку” в окремо взятій країні представлена її конституцією. Однак вона також може існувати й у вигляді “неформального” кодексу.
Друге значення цього поняття, яке часто використовується в конституційній теорії, сягає в часі до традицій так званого “античного конституціоналізму”. Воно походить від латинського іменника constіtutіo, який часто зустрічається в роботах Ціцерона. Пізніше цей іменник був запозичений більшістю європейських мов для позначення письмової угоди чи кодексу вищого порядку. Латинський еквівалент позначає “форму, склад, чи організацію людей в політичних асоціаціях” (Maddox, 1982). Меддокс також зазначає, що іменник constіtutіo міг означати “правила, наказ чи декрет” в результаті утворених домовленостей чи системної організації. Дана традиція визначає різні типи політичних режимів і описує систему інститутів, необхідних для їх підтримання, розглядаючи структуру і форму в розрізі представницького інституціоналізму. Наприклад, інститути влади зміцнюють демократичний устрій, а розмежування їхніх повноважень викладено в законодавстві.
Третє значення конституціоналізму широко використовується в сучасній науковій літературі, що розглядає інституційні обмеження влади, які захищають права громадян країни. Такими обмежувальними механізмами в сучасних демократіях є система розподілу влад, виборча звітність перед електоратом тощо (Robert Kraynak, 1987). В цій традиції можлива низка різних конотативних значень. Так, американські дослідники розглядають в цьому розрізі законодавство як концепцію, що передається терміном rule of law3, а французькі вчені розглядають його з точки зору la suprematіe de la loі, що є поняттєво ближчою до українського еквіваленту “верховенство права”.
Спираючись на визначення конституціоналізму, що подається в останній науковій традиції, дослідники конституційної теорії розглядають конституціоналізм як твердо встановлену систему верховенства права, в якій конституція є юридично вищою над іншим законодавством і є документом вищого порядку для владних інститутів незалежно від їх складу.
Серед сучасних дослідників можна також виділити Іstvan Pogany (1996), який розробив концепцію “конституційної реформи” і стверджував, що процес конституційних змін, майже завершений в Східній Європі, не призвів до реальної “конституційної реформи” в країнах цього реііону. Так, конституційна реформа полягає не тільки в напрацюванні текстів, що затверджують правила й норми суспільного життя, але й у зміні поведінки політичної еліти, яка повинна продемонструвати повагу до конституційної системи та готовність слідувати новим правилам гри. Крім політичного аспекту, ціла низка інституційних характеристик доповнює реальну конституційну реформу. Однією з них є розвиток конституційної культури політичної еліти і громадян країни.

Методи і формат дослідження
Дана праця має на меті розробку практичного визначення культури повсякденної конституційної діяльності, що сприятиме розгляду й аналізу окремих важливих аспектів у роботі Верховної Ради України. Автори вважають, що одним з найбільш практичних методів дослідження процесу створення збалансованого законодавства є вивчення існуючої конституційної культури депутатів парламенту та динаміки її розвитку, включно з факторами, що впливають на її становлення і еволюцію. Зокрема, за більш свідомого ірунтування культури повсякденної діяльності парламентарів на конституційних засадах збільшується вірогідність створення систематизованого й ефективного законодавства Верховною Радою.
Рівень конституційної культури та ефективність законотворчого процесу мають, беззаперечно, пряме відношення до процесів інституціоналізації парламентської діяльності. Льовенбері і Паттерсон визначають законотворчу інституціоналізацію як встановлення у законодавчому органі певної процедури виконання функцій, що чітко їх розмежовує (Loewenberg and Patterson, 1979). Наприклад, Полсбі (1968) розглядає інституціоналізацію діяльності коніресу Сполучених Штатів Америки як розширення “автономії”, збільшення “ступенів складності” та заміну патерналізму “універсалізмом”. Концепція інституціоналізації дає нам змогу використовувати індикатори, що, на нашу думку, можуть слугувати головним ресурсом дослідника при вивченні конституційності культури повсякденної парламентської діяльності. Зокрема, в даному дослідженні ми використовуємо наступні індикатори: орієнтаційна роль, яку депутати вважають основною у здійсненні своїх парламентських обов’язків, кількість часу, витраченого депутатами на роботу в парламентських комітетах, обсяг систематичних зв’язків парламентських комітетів з міністерствами, оцінка депутатами важливості конституційних засад у повсякденному законотворчому процесі, ступінь їх переконання у необхідності дотримання конституційних положень, та система чинників, що впливають на процес голосування. Важливість цих компонентів конституційної культури парламентарів неодноразово наголошувалась в теоретичних працях як важлива передумова для розуміння розвитку інституту парламенту (Polsby, 1968; Patterson and Lowenberg, 1979).
Ми пропонуємо використати зазначені вище індикатори для визначення культури повсякденної діяльності, що існувала у Верховній Раді України 13-го скликання. Ми маємо намір продемонструвати певний систематичний взаємозв’язок між засадничими уявленнями депутатів про природу законотворчого процесу і їх ставленням до конкретних аспектів парламентської роботи.
Дана праця використовує дані проведеного Програмою сприяння парламентові України в лютому та березні 1998 року опитування народних депутатів України 13-го скликання про їх ставлення до різноманітних аспектів парламентської діяльності,. Всього було опитано 109 народних депутатів, і їхні відповіді дають нам можливість зробити деякі висновки щодо суті законотворчого процесу в українському парламенті в той період. Спочатку ми зупинимось на розгляді низки основних параметрів, таких як уявлення народних депутатів про їхню першочергову роль у парламенті, чинники, що, на думку депутатів, відіграють важливу роль у прийнятті рішення під час голосувань, уявлення про характер конституційних положень та переконання у необхідності дотримання конституційно затверджених положень. Розгляд цих чинників у контексті більш конкретних аспектів парламентської діяльності, як відвідуваність засідань профільних комітетів, оцінка ефективності роботи цих комітетів та оцінка стосунків між парламентськими комітетами та органами виконавчої влади, зокрема міністерствами, дасть нам змогу змоделювати тип культури повсякденної діяльності, що утворився в Верховній Раді України перед парламентськими виборами березня 1998 року..

Роль народного депутата у діяльності парламенту
Важливою складовою розвитку законодавчого інституту є наявність загальноприйнятих неформальних норм і очікувань серед парламентарів. Неформальні норми мають вплив на формування індивідуальних депутатських уявлень про їхні основні завдання, а також на їхню оцінку парламенту як законодавчого органу (Olson, 1980). Ольсон називає ці уявлення “орієнтаційними ролями”. Дані про ці уявлення можуть бути отримані лише напряму, через опитування депутатів. Практичні дослідження вказують на наявність трьох основних ролей, що виокремлюються парламентарями. Першою є “представницька роль”, згідно з якою депутат вважає своїм основним завданням виступати від імені свого електорату. Переважна більшість коніресменів США вважають цю роль найваажливішою (Olson, 1980). Така позиція базується на понятті “представництва” в прямому значенні цього слова. Другою роллю є “роль учасника законотворчого процесу”, яка на перший план виносить участь депутата в законотворчому процесі і роботі парламентських комітетів. Третя роль – “роль посередника”, згідно з якою парламентар у своїй діяльності збалансовує різноманітні погляди та інтереси, досить часто з позиції суб’єктивного сприйняття цих інтересів.
Для визначення того, як народні депутати уявляють власну роль у парламенті, опитування запропонувало їм відповісти на запитання, як вони б порадили новообраним депутатам Верховної Ради класифікувати кілька запронованих ролей на основі пріоритетів парламентської роботи. Результати опитування були проіндексовані, що дозволило створити більш чітку картину розмаїття пріоритетів, що використовують українські законодавці при виконанні цілої низки депутатських функцій. Взяті разом, вони утворюють цілісний портрет народних обранців.
Результати опитування вказують на те, що законотворча робота є основним пріоритетом народних депутатів України (79,8% порадили б новообраним депутатам Верховної Ради присвячувати багато часу для роботи на пленарних засіданнях, а 71,6% – для роботи у своїх парламентських комітетах). Одночасно, 44% опитаних порадили новим народним обранцям присвячувати багато часу для роботи з запитами від власних виборців. Тільки 14,7% опитаних народних депутатів 13-го скликання порадили віддавати багато часу на співпрацю з виконавчою владою, хоча більшість з них (57.8 %) рекомендувала присвятити деякий час на таку співпрацю. Низький пріоритет співпраці з виконавчою гілкою влади можна пояснити шерегом проблем, що виникали у законодавчо-виконавчих стосунках під час 13-го скликаня. Цей факт також вказує на те, що маловірогідно щоб інформація про підготовку законодавчих актів, надана виконавчою владою, була адекватно використана народними депутатами у їх діяльності.

Які пріоритети Ви б визначили
для новообраних депутатів?

1. Ніякого часу
2. Обмаль часу
3. Трохи часу
4. Багато часу
Колонки
1. Участь у пленарних засіданнях
2. Робота у парламентських комітетах
3. Робота з запитами від виборців
4. Співпраця з виконавчою владою
5. Представлення інтересів зацікавлених підприємств перед органами влади
6. Представлення інтересів зацікавлених громадських організацій перед урядом

Яка роль як депутата є для вас найважливішою?
Наступне, народних депутатів попросили відповісти, які, на їх думку, ролі народного обранця є першочерговими і другочерговими. Значна кількість українських законодавців на перше місце серед пріоритетів поставила інтереси власних виборців. Згідно з результатами опитування, 47,7% вважають, що забезпечення вираження інтересів електорату є найважливішим пріоритетом, а 24,8% вважають це другим за важливістю завданням.
Друге місце після представлення інтересів виборців займає законотворча діяльність у визначенні того, яка депутатська роль є найважливішою для опитаних. 30,3% вважають, що прийняття законодавчих актів в процесі обговорення запропонованих законопректів є їх першочерговим пріоритетом, а 19,3% зазначають, що це є їх другою за важливістю роллю.

   Одночасно з цим, 16,5% народних депутатів вважають, що сприяння розбудові Верховної Ради як стабільного інституту є їх найголовнішим пріоритетом, а 31,2% вказують, що це завдання є їх другою за важливістю парламентською роллю. Тільки 1,8% опитаних відповіли, що підтримка фракції є для них головним пріоритетом.

Важливі фактори, що впливають на голосування

Індекс оцінки
1 чи більше – Більшість депутатів визнали цей чинник одним з трьох найважливіших
Менше 1 – Меншість депутатів визнали цей чинник одним з трьох найважливіших
Колонки
1. Рекомендація комітету, що розглядав законопроект
2. Рекомендація фракції
3. Думка виборців, які зв’язались з Вами з приводу питання, що розглядається
4. Положення Конституції, які можуть бути застосовані до законопроекту
5. Позиція Головного наукової-експертного управління Апарату ВР України
6. Позиція Головного юридичного управління Апарату ВР України
7. Рекомендації керівництва ВР
8. Позиція депутата, якого Ви вважаєте впливовим
9. Позиція президента
10. Позиція Прем’єр-міністра

Чинники, що впливають на голосування
Важливу роль в аналізі діяльності депутата в парламенті відіграє розгляд чинників, що впливають на рішення парламентаря про те, як голосувати по законопроектах і прийнятті поправок до них. Справді, при детальному дослідженні діяльності новоутвореного парламентського оріану, яким є Верховна Рада України, де розподіл ролей та інтересів ще не досить структурований, важливо мати уявлення про ті фактори, які впливають на рішення депутатів щодо голосування.
Як демонструють проіндексовані результати опитування на графіку, рекомендація парламентського комітету, відповідального за попередній розгляд чи підготовку законопроекту є найголовнішим чинником для більшості депутатів. Рекомендація фракції є другим за важливістю чинником, що впливає на прийняття рішень під час голосування. Відповідно до загальних пріоритетів, викладених вище, точка зору виконавчої влади (президента і прем’єр-міністра) відіграє мінімальну роль у прийнятті рішення парламентарів під час голосування. З даних результатів опитування можна зробити кілька попередніх висновків.
(1) Позиція депутатів щодо точки зору органів виконавчої влади навряд чи є конструктивною з огляду на можливість президента застосувати право вето.
(2) Очевидним є той факт, що народні депутати відносно низько оцінюють роботу Головних управлінь Апарату Верховної Ради України, чиїм завданням є наукова та юридична експертиза зареєстрованих законопроектів. Ці управління були утворені з метою сприяння парламентарям в їхній повсякденній законотворчій діяльності та укомплектовані висококваліфікованими спеціалістами, думка яких може бути надзвичайно важливою практично на всіх етапах законотворчого процесу. Як показують результати опитування, позиція цих управлінь з питань, що виносяться на голосування, не належить до низки важливих чинників, що враховуються депутатами під час голосування. Від цього, в першу чергу, може страждати якість важливих законопроектів, що пропонуються окремими народними обранцями, через елементарний брак адекватного юридичного підірунтя законопроектів.
У цілому ми визначили, що для депутатів 13-го скликання найважливішими ролями у виконанні депутатських повноважень є:
а) представлення інтересів виборців;
б) законотворча діяльність;
в) сприяння розбудові Верховної Ради як стабільного інституту.
Всі три з вищеозначених орієнтаційних ролей у цілому відповідають результатам, отриманим при схожих опитуваннях парламентарів, обраних до законодавчих оріанів інших країн з демократичною формою правління. З цього випливає, зокрема, що народні депутати України в загальному мало відрізняються від парламентарів з країн розвинених західних демократій в розрізі розуміння своїх першочергових депутатських завдань.
Переважна більшість народних обранців України (97%) вважають хоча б одну з цих ролей найголовнішою. Отже, наведена вище класифікація орієнтаційних ролей дозволяє нам сфокусуватися на розгляді цих трьох найважливіших ролей у контексті їх співвідношення до уявлення народних депутатів про конкретні аспекти парламентської діяльності.
Першим питанням, що є надзвичайно важливим з огляду на прийняття ефективного законодавства, є відвідуваність народними депутатами засідань парламентських комітетів.

Робота в парламентських комітетах
Парламенти виконують фундаментальну роль представництва і взаємодії з виконавчою владою через складові частини власної організаційної структури (Olson, 1980, ст. 23). Одним з найважливіших компонентів внутрішньої парламентської структури є система профільних комітетів. Як зазначає Вільсон, комітети я тягловими конями законодавчої гілки влади (Wіlson,1885).

Парламентські комітети можуть сприяти проведенню переговорів між лідерством окремих партій. Вони часто є тим органом, за посередництвом якого керівники політичних партій та рухів можуть пояснити свою позицію членам чисельних парламентських фракцій. Комітети можуть також надавати можливість обговорення конкретних питань з участю представників виконавчої влади. Парламентські комітети є головним механізмом парламентського нагляду за виконавчою владою. Крім того, комітети виконують основну масу роботи з приготування законопректів для подальшого розгляду на пленарних засіданнях. Загалом, інституціоналізовані парламенти мають достатньо розгалуджену систему комітетів, що виконує об’ємну законотворчу діяльність (Polsby, 1968; Olson, 1980).
Одним з загальноприй-нятих критеріїв для оцінки важливості діяльності парламентських комітетів є частота засідань комітетів під час парламентської сесії. Крім того, наявність і активна робота комітетів посилює незалежність парламенту (Wіse, Brown and Pіgenko, 1999).

    Як демонструє графік, в українському парламенті 13-го скликання можна прослідкувати значну розбіжність в оцінках депутатами відвідуваності засідань комітетів, в порівнянні з категорією орієнтаційних ролей депутатської діяльності. Так, депутати, що вибрали найважливішою роллю прийняття законодавчих актів, вказують, що відвідуваність у їх комітетах сягає найвищого рівня (75,8%). Слідом за цією групою депутатів йдуть парламентарі, що головною роллю вважають забезпечення висловлення інтересів виборців (73,1 %). З іншого боку, народні депутати, які вважають, що головним пріоритетом для них є розбудова Верховної Ради як стабільного інституту, оцінюють регулярність відвідуваності своїх комітетів на рівні, нижчому за 50%.
Дані результати вказують на значні розбіжності в оцінці рівня відвідуваності парламентських комітетів, особливо з огляду на те, що на таку оцінку може впливати уявлення ієрархія пріоритетів народних депутатів по відношенню до їх орієнтаційних депутатських ролей.
Наступним питанням є питання оцінки депутатами тенденції відвідуваності парламентських комітетів з початку роботи сесії Верховної Ради України 13-го скликання.
Як наочно демонструють результати опитування, близько половини (45,5%) народних депутатів, які вважають головною роллю прийняття законодавства, дотримуються думки, що рівень відвідуваності парламентських комітетів знизився. За ними йдуть законодавці, що основним своїм завданням вважають вираження інтересів виборців (36,5%), і ті, що своїм пріоритетом вважають розбудову Верховної Ради як стабільного інституту (33,3%). У загальному, по трьох категоріях орієнтаційних ролей в отриманих результатах можна знайти підстави для тривоги, оскільки більше третини опитаних народних обранців вважають, що участь у роботі парламентських комітетів з початку роботи парламентської сесії 13-го скликання знизилась. Тенденція такої оцінки є приблизно одинаковою для трьох категорій орієнтаційних ролей.

Наступним питанням є оцінка народними депутатами стосунків між парламентськими комітетами та урядовими міністерствами на різних етапах законодавчого процесу.

Парламентські комітети та галузеві міністерства
Як можна простежити з результатів опитування, представлених на графіку,переважна більшість народних депутатів України вважають, що їхні профільні комітети багато співпрацюють з галузевими міністерствами.

Тенденція високо оцінювати рівень і частоту співпраці з міністерствами є особливо наглядною у випадку категорії депутатів, які вважають своїм головним завданням розбудову Верховної Ради як стабільного інституту (100%). 81,8% депутатів в категорії, що визначає основним пріоритетом прийняття законодавчих актів вважає, що рівень співпраці з галузевими міністерствами є високим. Нарешті, 75% законодавців, що головною депутатською роллю називають забезпечення представництва інтересів виборців вважають рівень співпраці комітетів і міністерств високим.
У питанні щодо того, яка функція є найважливішою для комітетів, 78.9% всіх опитаних народних депутатів визначили, що комітети повинні готувати законопроекти. Різниця в оцінках депутатів з цього питання, з огляду на визначені орієнтаційні ролі, вказує на важливий взаємозв’язок між ставленням законодавців до законопроектів, підготованих галузевими міністерствами для подання на розгляд профільного комітету Верховної Ради та рівнем відвідуваності засідань комітетів окремими депутатами . Відповідно 75% і 84.2% депутатів, що оцінюють рівень відвідуваності комітетів між 50% а 100%, вважають, що галузеві міністерства дуже часто зацікавлені в отриманні відгуку на власні законодавчі ініціативи.
Ця кореляція дозволяє проаналізувати один з найважливіших аспектів діяльності парламентських комітетів – їх співпрацю з найближчим виконавчим оточенням та галузевими міністерствами. Кілька чинників характеризують ефективність такої взаємодії: (1) рівень обміну інформацією (включно з відгуком комісій на надану міністерствами інформацію); (2) кооптація (участь сторін в робочих групах та спільних засіданнях, що розглядають питання взаємного зацікавлення); і (3) ефективність через леіітимізацію (можливість впливати на наступний етап проходження законопроекту за посередництвом двостороннього діалогу, пояснюючи свою точку зору та підстави для прийняття тих чи інших законотворчих ініціатив). Останній аспект є надзвичайно важливим для виконання галузевими міністерствами своїх завдань у профільних галузях. Рівень співпраці тут є тим вищим, що вищою є оцінка ефективності процесу співпраці між законодавчою та виконавчою гілками влади. Визначальним чинником тут є рівень відвідуваності народними депутатами засідань профільних комітетів, що слугує своєрідним індикатором для міністерств про наявність шляхів співпраці між гілками влади.
Прохання про відгуки на законопроекти від законодавчої гілки влади не тільки сприяє міністерствам у покращенні процесу підготовки законодавчих ініціатив з точки зору задоволення інтересів виборців, підвищуючи шанси на проходження цих ініціатив через парламент, а й сприяє кращому розумінню інтересів електорату. З огляду на орієнтаційні ролі, висловлені народними депутатами України в даному опитуванні, це питання є дуже важливим.
Важливим висновком розглянутих вище результатів є те, що відвідуваність засідань профільних парламентських комітетів є одним з найбільш ефективних механізмів для виконання депутатських повноважень, як вказали народні депутати при визначенні орієнтаційних ролей. Графік демонструє, що депутати оцінюють законодавчу ініціативу міністерств в залежності від того, як посадові особи відвідують засідання комітетів. Цей факт дає нам можливість зробити один простий, проте важливий висновок: що частіше депутати з’являються на засіданнях комітетів, то вища зацікавленість міністерств у двосторонньому діалозі з законодавчою гілкою.

З огляду на двосторонність процесу обміну інформацією, зокрема надання інформації галузевими міністерствами, ми можемо спостерігати схожу тенденцію. Рівень відвідуваності засідань парламентських комітетів позитивно співвідноситься з рівнем надання інформації міністерствами. Цей взаємозв’язок прослідковується на графіку менше, ніж у попередньому випадку, де міністерства є зацікавленими у відгуку депутатів на їхні законодавчі ініціативи, проте він достатньо очевидний, щоб говорити про статистичну значимість отриманої кореляції.
Як видно з поданого нижче наступного графіка, 75% і 70% опитаних народних депутатів, які оцінюють частоту відвідуваності засідань парламентських комітетів відповідно на рівні від 50% до 100%, вважають, що міністерства надають інформацію щодо впровадження законодавчих актів. Ця категорія є такою, що визначає важливі функціональні аспекти діяльності парламенту України: (1) нагляд за виконавчою гілкою влади, як елемент системи балансів та противаг, і (2) покращення законотворчого процесу через обмін інформацією щодо ефективності дії вже прийнятих законів (ефективності роботи парламенту в цілому і профільних комітетів зокрема. Висновок з розгляду попереднього питання повторюється і тут: чим вищим є рівень співпраці між законодавчою та виконавчою гілками влади, тим вищою є ефективність діяльності парламенту у забезпеченні виконання трьох найважливіших для депутатів орієнтаційних ролей.

Тепер перейдемо до розгляду співвідношення відвідуваності засідань парламентських комітетів у розрізі ефективності їхньої діяльності з початку парламентської сесії 13-го скликання .

Як видно з графіка вгорі, існує значна взаємозалежність між оцінкою парламентарями змін у якості роботи комітетів і відвідуваністю засідань комітетів . Що вища оцінка відвідуваності засідань окремими депутатами, то вищою є тенденція до позитивної оцінки зміни ефективності роботи комітетів.

Конституція як тривала угода і ставлення до дотримання її положень
У даному питанні ми прослідкуємо взаємозв’язок між ставленням до Конституції України (чи вважають народні обранці, що Конституція є тривалою угодою між політичними силами в суспільстві) та переконаністю про необхідність дотримання її положень у стосунках між законодавчою та виконавчою владами, що безпосередньо включають принципи розмежування влади.
Як демонструє графік внизу, існує значна залежність між ставленням народних депутатів до Конституції та до можливості чи неможливості дотримання її положень. Парламентарі, які вважають Конституцію довгостроковою угодою між політичними силами в суспільстві, одночасно переконані, що дотримання її положень є найкращою стратегією під час виконання їх депутатських повноважень у контексті стосунків з виконавчою владою.
Це питання прямо пов’язане з напрямком конституційного процесу та прийняттям Конституції України влітку 1996 року. Теоретично, здатність парламентського органу інтеірувати та задовольняти різноманітні політичні інтереси є свідченням законодавчої інституціоналізації. Отже, ставлення політичної еліти до конституції є важливим чинником розуміння того, чи парламент як оріан законодавчої влади спроможний виконувати стабілізаційну роль у суспільному житті.
Останнім питанням нашого дослідження є аналіз взаємозв’язку між орієнтаційними ролями народних депутатів України і їх ставленням до характеру Конституції країни.

 Як видно з графіка, поданого вгорі, результати опитування вказують на значну розбіжність у поглядах депутатів у розрізі цих двох суміщених питань. Найбільш несподіваним є те, що переважна більшість депутатів, що вважають найголовнішим пріоритетом депутата представляти інтереси своїх виборців, переконані, що Конституція є тимчасовою угодою між політичними силами в суспільстві. (82,7%). На противагу цьому незначна більшість депутатів, що висловили переконання в тому, що найважливішою роллю для депутатів є прийняття законодавчих актів, вважають Конституцію довготривалою угодою (51,6%). Ці результати опитування демонструють, що орієнтаційні ролі українських депутатів і їх ставлення до характеру конституційної системи в Україні є взаємопов’язаними і, вірогідно, мають значний вплив на ставлення парламентарів до взаємостосунків законодавчої і виконавчої влад. Є вірогідним також висновок, що поняття конституціоналізму і його дотримання в повсякденній парламентській діяльності для значної групи українських депутатів 13-го скликання залежало від оцінки власної ролі як депутата та від інституційного та політичного оточення депутатів.

Висновки
Дане дослідження визначило компоненти, з яких складалася культура повсякденної парламентської діяльності народних депутатів України 13-го скликання на основі сучасної конституційної теорії з питань конституціоналізму та законодавчої інституціоналізації.
По-перше, орієнтаційні ролі, визначені народними депутатами як основні у виконанні депутатських повноважень (представництво інтересів виборців, законодавча діяльність і сприяння розбудові Верховної Ради як стабільного інституту), в загальному відповідають орієнтаційним ролям парламентарів в інституціоналізованих законодавчих оріанах західних демократій.
У відповідях українських законодавців яскраво виділяються “представницька роль” (представництво інтересів свого електорату), що є домінантною, та “роль учасника законотворчого процесу” (прийняття законодавства), що має субдомінантні характеристики. Внаслідок цього виникає певна невідповідність між уявленням депутатів про свою основну роль в парламенті та діяльністю, спрямованою на виконання основних депутатських завдань, таких як робота на пленарних засіданнях та засіданнях парламентських комітетів. Ця невідповідність пояснюється тим, що законодавча діяльність у демократичному парламенті повинна бути багатовимірною, а не спрощено-одновимірною, спрямованою на виконання однієї, навіть якщо й найважливішої, на думку депутата, парламентської ролі. Подальша інституціоналізація парламенту, встановлення формальних і розвиток неформальних норм на всіх етапах роботи парламенту приведе до зменшення рівня цієї невідповідності, яка може також характеризуватись як перехідна культура повсякденної парламентської діяльності, що нездатна враховувати всі необхідні компоненти законотворчого процесу.
По-друге, залежно від орієнтаційних ролей, визначених народними депутатами України 13-го скликання як пріоритет парламентської діяльності, їхнє ставлення до конкретних і надзвичайно важливих аспектів законотворчості може значно варіюватись. Через призму існуючих орієнтаційних ролей, значна відмінність між депутатами, що вважають представництво інтересів виборців найважливішим завданням і двома іншими категоріями щодо питання про тимчасовий чи довготривалий характер Конституції України тягне за собою висновок, що визначена депутатами для себе орієнтаційна роль істотно впливає на уявлення парламентарів про природу конституційних положень. Звідси виникає розбіжність у розумінні ролі і завдань Конституції, що неодмінно відбивається на культурі повсякденної парламентської діяльності.
Ми можемо лиш припускати, що зі збільшенням обсягу співпраці між політичними силами в парламенті, а також з позапарламентськими інститутами, особливо з оріанами виконавчої влади, домінантна частина орієнтаційних ролей зміститься у бік багатовимірного балансу, що сприятиме підвищенню оцінки важливості конституційних положень як міцної підвалини політичної та інституційної взаємодії і розвиткові відповідного уявлення про конкретні завдання, які повсякденно належить виконувати депутатам.

Використана література:
Kraynak, Robert P. 1987. Tocquevіlle’s Constіtutіonalism. The Amerіcan Politіcal Scіence Revіew, 81 (4): 1175-1195.
Loewenberg, Alfred and Samuel Patterson. 1979. Comparing Legіslatures (Boston: Lіttle, Brown).
Maddox, Graham. 1982. A Note on the Meaning of “Constіtutіon”. The Amerіcan Politіcal Scіence Revіew, 76 (4): 805-809.
Olson, Davіd M. 1980. The Legіslatіve Process. A Comparatіve Approach (New York: Harper and Row).
Olson, Davіd M. 1997. “Paradoxes of Іnstіtutіonal Development: The New Democratіc Parliaments of Central Europe,” Іnternatіonal Politіcal Scіence Revіew 18: 401-416.
Pogany, Іstvan. 1996. Constіtutіon Making or Constіtutіonal Transformatіon іn Post-Communіst Socіetіes? Politіcal Studіes XLІV, 586-591.
Polsby, Nelson. 1968. “Іnstіtutіonalizatіon of the US House of Representatіves,” Amerіcan Politіcal Scіence Revіew 62: 144-168.
Wіse, Charles R. and Trevor L. Brown. 1996a. “Laying the Foundatіon for Іnstіtutіonalizatіon of Democratіc Parliaments іn the Newly Іndependent States: The Case of Ukraіne,” The Journal of Legіslatіve Studіes 2: 216-244.
Wіse, Charles R. and Vladіmіr Pіgenko. 1999. “The Separatіon of Powers Puzzle іn Ukraіne: Sorting out Responsіbіlitіes and Relatіonshіps between Presіdent, Parliament, and Prіme Mіnіster,” іn Paul D’ Anіerі, Robert S. Kravchuk and Taras Kuzіo, eds., State and Іnstіtutіon Buіlding іn Ukraіne (New York: St. Martіn’s Press)

Залишити відповідь