«Часопис ПАРЛАМЕНТ» №6/2001

Проблеми законодавчого врегулювання статусу Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.


Про ефективну політичну систему

Ігор Когут,
голова Ради ГО “Лабораторія законодавчих ініціатив”

     Не ставлю собі за мету черговий політологічно-філософський опус про політичні системи, їх дефініції, якості та варіації. Хочу декількома словами описати власні враження практикуючого експерта в ділянці дослідження парламентаризму й політичного процесу стосовно проблеми ефективності сучасної української політичної системи. Власне, про діяльність деяких інститутів цієї системи, проблеми їх взаємодії та розвитку.
Будь-яку систему можна розглядати як комплекс взаємодії складових. Простою аналогією до політичної системи можна навести будь-яку механічну систему, де ефект загальної роботи системи чітко залежить від ефекту роботи кожної складової (деталі). Але оскільки механічні системи мають певні параметри, а політичні системи мають лише загальні форми, то таке порівняння є надто спрощене, але зрозуміле для більшості.
Безперечно, політичні системи різняться за багатьма ознаками. Сьогодні можна простежити суттєві цивілізаційні, культурні й навіть релігійні системоформуючі впливи. В силу хоча й слабких, але певних європоцентричних настроїв в Україні, і доволі віртуальної, за нинішнього стану громадянського суспільства, громадської думки, наша країна орієнтиром для себе має європейські стандарти політичної системи. Зрештою, це лише орієнтири. В Україні політична система існує, але характеризується нестійкістю, основні її інститути слабкі або обмежені в повноваженнях, і питання відмінності наших систем переноситься у площину їх ефективності.
Чи може бути ефективною державна влада, де не до кінця з’ясовані відносини між законодавчою та виконавчою гілками владами, де політичним партіям не створено умов для виконання їхньої природньої функції, трансформації суспільних настроїв у політичні та державні рішення, де чітко не розмежовуються управлінські та політичні функції, де панує “ручний” принцип керування у економічній сфері? За таких умов (це далеко не повний список) говорити про існування будь-якої системи, а не те що про її ефективність, здається передчасним. Звичайно, політична безсистемність не перетворилася у хаос, і це значною мірою пояснюється намірами владних еліт формувати сурогати політичної системи, беручи за основу інтереси влади й окремих груп. Але політична система, у котрій не передбачається участі громадянського начала, чи точніше громадянського суспільства, від самого початку є неефективною.
Для Лабораторії законодавчих ініціатив, в силу обраних предметів та галузей дослідження, визначальними є вивчення проблем ефективності роботи парламенту. Для нас цікавими є питання ефективності як законодавчого, так і політичного процесу. Звичайно, парламент і політичні партії є лише складовою політичної системи, але необхідно усвідомлювати всю значимість цих інститутів для її збалансування, стійкості та послідовного розвитку. Через це в полі нашої уваги постійно перебуває виборче законодавство, законодавство про політичні партії, місцеве самоврядування, адміністративна та судова реформи.
Ми вивчаємо теоретичні та практичні засади ефективної нормотворчості. Не перестає бути нашим пріоритетом організація діалогу між політиками-законодавцями та експертними інституціями. Ефективність законодавчого процесу, на наше переконання, напряму залежить від рівня такого діалогу. На жаль, сьогодні у прийнятті державних рішень перевага надається вузько груповим, корпоративним інтересам, не існує практики громадської експертизи та нагляду. Це пояснюється двома обставинами: тенденційністю політичної системи, коли її інститути формуються і якийсь час діють за принципами та інтересами окремих фінансово-політичних груп, і слабкістю незалежних експертних інститутів.
Неодноразово наголошувалося на тому, що призначенням організованих нами круглих столів та видання журналу “Часопис Парламент” є налагодження стійкого діалогу “парламент – суспільство”, “законодавці – експерти”. Це одна зі справ, котру ми робимо, щоб законодавчий процес був максимально ефективним і впливав на розвиток української політичної системи.

Проблеми законодавчого врегулювання статусу Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади. Виступи учасників круглого столу

Виступи учасників круглого столу

Манфред ЛОМАНН,
директор Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні

     Протягом 1997-2001 рр. з’явилась ціла низка Указів Президента, нормативних актів Кабінету Міністрів та інших органів державної влади, покликаних удосконалити систему державного управління. Головну увагу в них було приділено питанню реформування структури та повноважень уряду та центральних органів виконавчої влади. Прийняття нормативних актів у сфері адміністративної реформи призвело до позитивних наслідків. Зокрема, відбулось зменшення кількості міністерств – з 18 до 15, а також інших центральних органів виконавчої влади – з 89 до 46. В ході проведення реформи державного управління було також звужено сферу повноважень віце-прем’єр-міністрів шляхом зменшення їхнього контролю за діяльністю окремих міністерств.
Водночас у процесі реформування системи державного управління виникли і певні проблеми. Так, на даний момент все ще залишається відкритим питання розмежування повноважень як між окремими міністерствами, так і різними рівнями виконавчої вертикалі. Потребує нагального вирішення проблема науково-методичного та організаційного забезпечення адміністративної реформи та органів державної влади, покликаних втілювати її у життя.
Окремого аналізу потребує Указ Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, яким було запроваджено інститут державних секретарів. Підписання Главою держави цього документу породило цілу низку дискусій у наукових та громадських колах. Багато фахівців зійшлись на тому, що Указ “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” значно зміцнив вплив Президента на виконавчу гілку влади, оскільки до повноважень державних секретарів було віднесено не лише керівництво апаратами міністерств, але й матеріально-фінансові та організаційно-розпорядчі важелі впливу на діяльність цих органів. Натомість міністри, зважаючи на існуючу в Україні форму правління, так і залишились поза парламентським контролем. Виникли й інші проблеми. Серед останніх – недостатня відповідність запровадження цього інституту системі розподілу державної влади, принципам стримувань і противаг та балансу законодавчої та виконавчої влади; стабільне збереження високого рівня державних видатків на утримання системи органів державного управління (не зважаючи на скорочення загальної кількості центральних органів виконавчої влади); невисокий рівень доступу громадян до інформації про хід адміністративної реформи та їхнього контролю за діяльністю владних органів.
Особливого значення у зв’язку з підписанням Президентом вищезгаданого Указу набувають питання відображення його положень у законопроектах, що нині перебувають на розгляді парламенту.

Том КОРМ’Є,
керівник Представництва Національного демократичного інституту
міжнародних відносин в Україні

     На даному етапі розбудови української держави відносини, що склалися між законодавчою та виконавчою гілками влади, не можна назвати безпроблемними. Це викликає стурбованість, оскільки парламент у будь-якій демократичній державі є фундаментом громадянського суспільства. Він виступає виразником волі народу, місцем обговорення та узгодження позицій основних політичних сил та уряду щодо ключових питань суспільного життя. Протягом багатьох років український парламент уявлявся політично неструктурованим, що підривало віру в можливість консенсусу політичних сил в його стінах. Частково це твердження відповідає істині. Однак, на моє глибоке переконання, народні депутати все ж таки зрозуміли потребу в необхідності досягнення згоди щодо ключових питань державного будівництва, у тому числі і створення правового поля для побудови відносин між законодавчою та иконавчою гілками влади. Особливо це стає помітним у контексті підготовки до парламентських виборів.
На мою думку, однією з найголовніших проблем державного управління в Україні є невисокий рівень моніторингу діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади. Ця проблема набуває особливої актуальності у світлі встановленої Конституцією моделі організації державної влади, за якої практично всі органи державного управління наділені значними фінансовими та організаційними повноваженнями. Тому висвітлення діяльності цих органів сприятиме запровадженню дієвих форм не лише громадського, але і парламентського контролю за діяльністю уряду та центральних органів виконавчої влади. А це, у свою чергу, активізує співпрацю парламенту та уряду.

Ігор КОЛІУШКО,
народний депутат України,
перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України
з питань правової політики

     Нагальна необхідність проведення адміністративної реформи в Україні виникла у 1996 році. Тому одночасно з підготовкою проекту Конституції, Комісія Верховної Ради з питань правової політики та судової реформи розробила першу концепцію адміністративної реформи. Згодом було утворено Державну комісію з питань проведення адміністративної реформи, яка у 1998 році розробила принципово нову Концепцію адміністративної реформи. Останню і було затверджено відповідним Указом Президента у липні того ж року. Таким чином було визнано, що саме на основі цієї Концепції і повинні відбуватись подальші зміни в системі органів виконавчої влади. Водночас, слід відзначити, що реального втілення цієї Концепції у життя не відбувалось. На мою думку, основною причиною цього стало те, що протягом наступних років так і не було створено правової бази для проведення реформи. У відповідності до положень Концепції адміністративної реформи та Конституції України фундамент цієї бази повинні були утворити три закони: “Про Кабінет Міністрів України”, “Про центральні органи виконавчої влади” та “Про місцеві державні адміністрації”. Як відомо, Президент підписав лише останній з них. Поряд з цим, спроби на законодавчому рівні визначити статус Кабінету Міністрів закінчились нічим: шість разів Голова Верховної Ради підписував відповідний законопроект і направляв його на підпис Президенту, шість разів Глава держави повертав його на повторний розгляд законодавчого органу зі своїми пропозиціями. Згодом Президент відкликав свої пропозиції стосовно даного законопроекту і, внаслідок того, що діючим законодавством не передбачено процедури набуття таким актом чинності, його подальша доля стала незрозумілою. Тому на початку 2001 року Комітет Верховної Ради України з питань правової політики підтримав пропозицію внесення на розгляд парламенту нового проекту Закону “Про Кабінет Міністрів України”. Цей проект врахував чотирирічний досвід проведення адміністративної реформи в Україні та переважну більшість пропозицій Президента до ветованого законопроекту “Про Кабінет Міністрів України”. На сьогодні він прийнятий Верховною Радою України у першому читанні та підготовлений до другого читання, однак, за пропозицією Прем’єр-міністра України розгляд законопроекту у другому читанні перенесено на наступну сесію. Підготовку законопроекту до другого читання здійснював не Комітет з питань правової політики, а тимчасова спеціальна комісія на чолі із заступником Голови Верховної Ради України С.Гавришем. Все це переконливо свідчить про зусилля парламенту досягти консенсусу між Верховною Радою, Президентом та Кабінетом Міністрів щодо ключових положень цього проекту.
Без прийняття проекту Закону “Про Кабінет Міністрів України” неможливе подальше реформування центральних органів виконавчої влади. Зважаючи на повільні темпи проходження законопроекту “Про Кабінет Міністрів України” через парламент, у червні та вересні цього року мною на розгляд Верховної Ради було подано проекти Законів “Про центральні органи виконавчої влади” та “Про службу в органах виконавчої влади”. Всі три законопроекти спрямовано на реалізацію першого етапу адміністративної реформи – реформування статусу органів виконавчої влади. Другий етап цієї реформи полягає у впорядкуванні відносин органів державного управління та підприємств, установ та організацій.

     … реального втілення цієї Концепції у життя не відбувалось. На мою думку, основною причиною цього стало те, що протягом наступних років так і не було створено правової бази для проведення реформи.

У процесі підготовки законопроекту “Про Кабінет Міністрів України” до другого читання тимчасовою спеціальною комісією було обговорено досить складне питання – питання статусу членів Уряду та можливості поєднання їхніх посад зі статусом народного депутата України. Я запропонував внести зміни до діючого законодавства, у тому числі до Закону “Про статус народних депутатів України” з метою створення можливості для поєднання депутатського мандату з посадою члена Кабінету Міністрів. Це дало б змогу зробити членів вищого органу виконавчої влади більш самостійними у прийнятті політичних рішень та гарантувало б їм певну незалежність від президента та глави уряду. Однак більшість членів Комісії прийшла до висновку, що закріплення подібних положень у чинному законодавстві буде суперечити Конституції, а тому мої пропозиції підтримки не здобули.
Більшість положень неодноразово ветованого проекту Закону “Про Кабінет Міністрів України”, що були предметом жвавих дискусій між народними депутатами, представниками Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів, збереглись і у прийнятому у першому читанні законопроекті. Але з плином часу більшість з них втратило свій проблемний характер. Наприклад, одна з принципових позицій Адміністрації Президента, через яку глава держави повертав до Верховної Ради на повторний розгляд законопроект “Про Кабінет Міністрів України”, полягала у запереченні Президентом політичного статусу членів Уряду. Згодом двома Указами Президента посади членів Кабінету Міністрів було віднесено до категорії політичних посад.

     Більшість положень неодноразово ветованого проекту Закону “Про Кабінет Міністрів України”, що були предметом жвавих дискусій між народними депутатами, представниками Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів, збереглись і у прийнятому у першому читанні законопроекті. Але з плином часу більшість з них втратило свій проблемний характер.

Поряд з цим, окремі дискусії навколо питання про статус членів Уряду не припинились і дотепер. У першу чергу це стосується порядку вступу членів Кабінету Міністрів на свої посади. Якщо виходити з того, що члени Уряду є політичними діячами, вони повинні набувати своїх повноважень після складання присяги. Представники Адміністрації Президента з цим не погодились, аргументуючи свою позицію тим, що члени Уряду повинні приступати до виконання своїх обов’язків з моменту підписання Президентом відповідних Указів про призначення на посади. Також відсутня єдина позиція щодо порядку визнання актів Кабінету Міністрів недійсними. Виходячи зі змісту ст.55 Конституції України та окремих рішень Конституційного Суду, можна прийти до висновку, що урядові акти можуть бути визнані нечинними: з мотивів невідповідності їх положень Законам України – судами загальної юрисдикції, з мотивів невідповідності Конституції – Конституційним Судом. Але Кабінет Міністрів з цим категорично не погодився з огляду на реальну можливість перевантаження Уряду постійним представництвом своїх інтересів у судах.
Багато фахівців у галузі державного управління наголошувало на тому, що у зв’язку з підписанням Президентом України Указу “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, виникне потреба у доопрацюванні низки законопроектів, що перебувають на розгляді Верховної Ради України з метою закріплення в них новел Указу. Насправді доопрацювання потребуватиме лише проект Закону “Про центральні органи виконавчої влади”, оскільки законопроект “Про Кабінет Міністрів України” взагалі не визначає статусу державних секретарів міністерств, а тому не суперечить вищезгаданому Указу. Не можна погодитись і з тим, що проект закону “Про центральні органи виконавчої влади” був внесений на розгляд Верховної Ради під впливом запровадження Президентом інституту держсекретарів. Народні депутати неодноразово звертались до Глави держави з пропозиціями запровадження цього інституту. Їхні позиції і було відображено у проекті Закону “Про центральні органи виконавчої влади”. Зрозуміло, їхнє бачення статусу державних секретарів помітно відрізнялось, від варіанту, запропонованого Главою держави.
Окремо слід зупинитись на основних положеннях проекту Закону “Про центральні органи виконавчої влади”. Головною його метою є не лише визначення статусу відповідних органів, але і створення чітких критеріїв для відмежування міністерств від інших центральних органів виконавчої влади, у тому числі державних комітетів. Автори законопроекту враховували переважно зарубіжний досвід врегулювання подібних проблем, відмовившись від урахування існуючої в Україні практики. Тому досить важко досягти єдиної позиції з представниками виконавчої гілки влади, оскільки за умови прийняття цього Закону значна кількість центральних органів виконавчої влади буде ліквідована.

Олег БІЛОРУС,
народний депутат України

     Проблема законодавчого врегулювання статусу Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади обговорюється не вперше. 10-річний період незалежності України з точки зору реформування системи державного управління справедливо можна вважати періодом втрачених можливостей, оскільки організація та порядок функціонування виконавчої вертикалі не відповідає навіть Концепції адміністративної реформи в Україні. Саме це, на мою думку, і є основною причиною економічної та соціальної кризи, у якій зараз знаходиться Україна.

     Як на мене, то завдання Верховної Ради ще цього скликання – забезпечити прийняття Закону України <Про Кабінет Міністрів України>, який вирішить протиріччя й проблемні питання у сфері регулювання статусу вищого органу виконавчої влади України.

На сьогоднішній день Уряд, фактично, не є вищим органом в системі органів виконавчої влади. Внаслідок невизначеності компетенції Кабінету Міністрів Адміністрація Президента України відіграє дедалі більшу роль не лише при формуванні Уряду, але й під час здійснення останнім своїх повноважень. Така ситуація порушує баланс між законодавчою та виконавчою гілками влади.
Існуюча в Україні неконституційна метаструктура має де-факто вищі повноваження, ніж Кабінет Міністрів. Це ненормально. У Верховній Раді вже неодноразово згадувалося, що треба врешті-решт урегулювати статус Кабінету Міністрів у сфері здійснення адміністративних функцій шляхом виконання положень Конституції. Необхідно відмовитися від становища, коли в державі існує фактично два уряди: один у формі Кабінету Міністрів, а інший у формі Адміністрації Президента. Така ситуація вносить великий дисбаланс, порушує рівновагу між трьома гілками державної влади – законодавчою, судовою та виконавчою. Захищаючи Конституцію, ми повинні чітко визначити повноваження і статус Кабінету Міністрів України.
Як на мене, то завдання Верховної Ради ще цього скликання – забезпечити прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, який вирішить протиріччя й проблемні питання у сфері регулювання статусу вищого органу виконавчої влади України.
Тільки маючи сильний уряд, підконтрольний парламенту, ми можемо говорити про проведення сильної економічної політики, формулювання національної стратегії розвитку, сильної соціальної політики і, врешті-решт, зовнішньої політики України.

Борис БЕСПАЛИЙ,
народний депутат України

     Я думаю, що про адміністративну реформу говориться так давно, що, крім планів, можна вже робити деякі висновки. і перше запитання, яке в мене постає з приводу врегулювання статусу Кабінету Міністрів та центральних органів виконавчої влади: навіщо потрібні закони, які не виконуються?
Я був серед тих ентузіастів, які у грудні 1999 року підтримали два укази Президента з питань адміністративної реформи, що дозволили, принаймні, суттєво скоротити чисельність міністерств. Хоча це і не має вирішального значення, але то були кроки у правильному напрямку. Через півтора року вийшов горезвісний третій указ про державних секретарів. То ж якими є особливості цього указу?

     Не можна сказати, що адміністративна реформа сьогодні не йде. Вона не йде згідно з ухваленою концепцією, але вона йде згідно з планами, уявленнями та вольовими рішеннями автора указу про запровадження інституту держсекретарів.

По-перше, я дуже сумніваюся в його конституційності і був одним з ініціаторів подання до Конституційного Суду, яке поки-що не розглядається. За Конституцією, викладені в ній повноваження Президента, зокрема й щодо призначення посадових осіб, є вичерпними. Указом було скасовано посади, прямо передбачені Законом України “Про державну службу”, яким встановлено посади перших заступників міністрів, заступників міністрів. Тобто, всупереч своїм конституційним повноваженням Президент поставив свій указ вище закону.
Не можна сказати, що адміністративна реформа сьогодні не йде. Вона не йде згідно з ухваленою концепцією, але вона йде згідно з планами, уявленнями та вольовими рішеннями автора указу про запровадження інституту держсекретарів. Сьогодні проблема загострюється також відсутністю у законодавців політичної волі, оскільки проект Закону України “Про Кабінет Міністрів України” приймався Верховною Радою шість разів, але був ветований Президентом.

     … міністри фактично перетворені на “спікерів” державних секретарів, і, не маючи реальних управлінських важелів, будуть змушені відстоювати проекти та подання, схвалені державними секретарями. Фактично, ці посадовці поставлені над міністрами.

У мене, крім зазначених вище, виникають і інші зауваження. Зокрема, щодо існування інституту віце-прем’єр-міністрів. За існуючої кількості міністрів – шістнадцять – необхідність у ньому може виникати лише за наявності певного політичного інтересу. З точки зору логіки виконавчої влади ці посади необов’язкові. Проте, річ у тім, що вони передбачені Конституцією. Тому їх не можна скасувати. Однак я вважаю, що під час внесення змін до Конституції можна розглянути хоча б питання про кількість віце-прем’єрів.
Інше питання: суміщення депутатського мандату з посадами в органах виконавчої влади. На мій погляд, там, де уряд формується парламентською більшістю, це є доцільним і навіть необхідним. Досвід парламентських країн це підтверджує. Але в Україні державні службовці призначаються Президентом. і якщо особа обіймає дві посади, однієї з яких її не можна позбавити, а з іншої її звільняє Президент, то чию волю вона виконуватиме? Якщо зараз ми маємо одного представника Президента у парламенті, то згодом в нас їх може бути двадцять. За даних умов це може поставити парламент під цілковитий контроль глави держави.
Повертаючись до указу про запровадження інституту державних секретарів, я хотів би зазначити, що згідно з цим указом міністри фактично перетворені на “спікерів” державних секретарів, і, не маючи реальних управлінських важелів, будуть змушені відстоювати проекти та подання, схвалені державними секретарями. Фактично, ці посадовці поставлені над міністрами. Я особисто не вірю в довготривалість цього варіанту розподілу повноважень, оскільки він має відверто конфліктний характер.
Нарешті, питання про зовнішні зв’язки Кабінету Міністрів, зокрема, з Адміністрацією Президента та місцевими державними адміністраціями. Великою проблемою є дуалізм відносин на рівні місцевої влади, коли законодавчо недостатньо врегульовано відносини між центральними та місцевими органами виконавчої влади. і це в той час, коли виникають ускладнення у сфері розподілу функцій між місцевими адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Одне з найголовніших завдань адміністративної реформи я вбачаю у врегулюванні саме цих проблем.
Я особисто досить песимістично налаштований з приводу можливої перспективи адміністративної реформи за цього Президента і за цього складу Кабінету Міністрів. Але я думаю, що на найближчих виборах є шанс змінити кадровий склад цих органів, а потім уже провести реформу. Однак, це не означає, що ми мусимо чекати, склавши руки. Необхідно вже сьогодні напрацьовувати певний матеріал та докладати зусиль до його реалізації.

Леонід КОСАКІВСЬКИЙ,
народний депутат України

     Я переконаний у тому, що сьогодні саме Адміністрація Президента України не зацікавлена в тому, щоб Кабінет Міністрів став незалежним конституційним органом виконавчої влади, і не поділяю оптимізму деяких моїх колег щодо можливості прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” в його сьогоднішній редакції.
Мені здається, що адміністративну реформу треба починати з того, щоб з’ясувати, яке місце в нашій державі реально відведене Адміністрації Президента. Чи це є канцелярія Глави держави, чи це орган, який має управлінські повноваження? Якщо так, то останні треба виписати в законах, внісши зміни до Конституції. інакше, навіть за наявності досконалого закону про уряд, його положень ніхто не дотримуватиметься.
Сьогоднішній уряд має навіть більш хиткий статус, ніж той, що існував за Радянської України. Оскільки таке втручання у діяльність уряду, яке відбувається сьогодні в Україні, є безпрецедентним. Я пам’ятаю ті часи, коли сьогоднішній Президент був Прем’єр-міністром України. У ті часи заступники міністрів, керівники комітетів, глави адміністрацій призначалися урядом і були підпорядковані йому. На жаль, з 1992 – 1993 рр. ситуація у цій сфері істотно змінилася. і мені здається, що Прем’єр-міністр, навіть при бажанні, не може сьогодні нічого змінити, адже він є, фактично, незахищеним, а для зняття його з посади не потрібна згода Верховної Ради.
Думаю, що в нас сьогодні відбувається гіперцентралізація влади. і це – головна вада нашого суспільства. Не позбувшись її, нам важко взагалі говорити про адміністративну реформу. Хоча показовим у цьому розумінні для нас міг би бути приклад Польщі, де основні адміністративні повноваження віддані сьогодні органам місцевого самоврядування.
Деякі закордонні представники сьогодні просто не розуміють, як у нас міністри можуть не з’являтися на вимогу Верховної Ради на засідання відповідних комітетів, ігнорувати рішення парламенту. У будь-якій цивілізованій країні світу це недопустимо. Тому наше завдання – реально підпорядкувати уряд Верховній Раді України.
Ми знаємо, що призначення міністрів сьогодні реально не відбувається за ініціативою прем’єр-міністра. Відомі факти, коли керівник уряду дізнавався про відповідні призначення з повідомлень преси. Траплялося, що візування відповідних указів Президента відбувалося, всупереч Конституції, вже після підписання самих указів. Не говорячи вже про те, що прем’єр-міністр, фактично, не має ніякого впливу на призначення голів місцевих адміністрацій. Цю прерогативу перебрала на себе Адміністрація Президента.

     Мені здається, що адміністративну реформу треба починати з того, щоб з’ясувати, яке місце в нашій державі реально відведене Адміністрації Президента. Чи це є канцелярія Глави держави, чи це орган, який має управлінські повноваження? Якщо так, то останні треба виписати в законах, внісши зміни до Конституції. інакше, навіть за наявності досконалого закону про уряд, його положень ніхто не дотримуватиметься.

Щодо регіонального аспекту взаємодії центральних органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування, то в розділі VІ Конституції України чітко записано, що місцеві органи виконавчої влади є підпорядкованими Кабінету Міністрів України. Але ми добре знаємо, що вони працюють сьогодні під керівництвом Адміністрації Президента України.
Я вважаю, що підпорядкування місцевих державних адміністрацій уряду є одним із важливих питань сьогодення. Це зазначалося колись у передвиборній програмі сьогоднішнього Президента, коли він ще обіймав прем’єрську посаду. Це важливо ще й тому, що сьогодні голови місцевих державних адміністрацій зайняті власними регіональними й політичними проблемами, мало пов’язуючи себе з центром. Хоча вони, за Конституцією України, мають представляти інтереси держави у певному регіоні. Місцеві питання повинні вирішуватися власними виконавчими структурами.
Отже, на мою думку, проблему врегулювання статусу Кабінету Міністрів України можна буде вирішити вже після виборів, коли з’явиться реальна політична більшість, що братиме на себе відповідальність за призначення і діяльність уряду, а у разі припинення останнім своїх повноважень йтиме разом із ним у відставку.

Георгій КРЮЧКОВ,
народний депутат України

     Я – песиміст, оскільки розумію, що в країні нічого позитивного не відбувається в плані реалізації демократичної адміністративної реформи. Я переконаний, що наступні вибори не дозволять змінити ситуацію на краще.
Думаю, що законодавче врегулювання статусу та організації виконавчих інституцій – це нагальна необхідність та одна з умов досягнення стабілізації в суспільстві. Однак для покращення ситуації в цій сфері необхідні радикальні кроки. Причиною цього є намагання Глави держави, всупереч Конституції, самостійно визначати стан справ у діяльності органів виконавчої влади.
Щодо запровадження інституту державних секретарів. Свого часу було створено Спеціальну комісію за участі представників Президента України та народних депутатів, метою якої було знаходження компромісу з цього питання. Однак незабаром Президент самостійно видав указ про запровадження інституту державних секретарів. Цим Глава держави, фактично, повністю підпорядковує собі виконавчу владу в державі.
Свого часу, балотуючись на свою теперішню посаду, Леонід Кучма наголошував на відмінностях американського та європейського підходів в галузі побудови системи влади, пропонував визначитися з формою державного правління, яка потрібна Україні. Виходячи з висловлювань самого Президента, ми прагнемо до Європи, хоча, очевидно, що таких конструкцій, які пропонуються для України, у Європі ніде немає.
І ще одне питання: як поєднати нам сьогоднішній рівень розподілу влад в Україні з фактом перетворення міністрів на політичні фігури. Бути їм чи не бути депутатами? За Конституцією України вони не можуть поєднувати ці посади, але вже дванадцять членів уряду є сьогодні депутатами.
Ми заплуталися у вирішенні цих питань. Виходом із такого зачарованого кола є розумний компроміс. Для того, щоб поставити все на свої місця, знадобляться радикальні рішення, зокрема й зміни до Конституції.
У більшості демократичних країн уряд має складати повноваження перед новообраним парламентом. А в Україні ні. Сьогодні уряд навіть не подає програми своєї діяльності парламентові. Дані положення треба чіткіше врегулювати в Конституції. Для призначення посадових осіб в уряд необхідно отримувати згоду парламенту і надати йому право виражати недовіру окремим членам уряду.

     Ми заплуталися у вирішенні цих питань. Виходом із такого зачарованого кола є розумний компроміс. Для того, щоб поставити все на свої місця, знадобляться радикальні рішення, зокрема й зміни до Конституції.

У процесі підготовки прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” фракція Комуністичної партії України внесла пропозицію щодо можливості передачі Президентом права формувати уряд партії, яка здобула більшість, навіть відносну, на останніх парламентських виборах. Якщо лідеру цієї партії не вдалося здобути підтримку своєї пропозиції у Верховній Раді, то слід доручити це другій за популярністю партії. Якщо згоди досягти не вдалося, парламент розпускається, і проводяться дострокові вибори. іншого виходу, на мою думку, немає. Наша фракція збирається виходити з такою пропозицією на пленарні засідання. Мені здається, що подібний варіант цілком відповідає світовій практиці.

Роман БЕЗСМЕРТНИЙ,
народний депутат України,
представник Президента України у Верховній Раді України

     Я більше ніж переконаний, що сьогодні існує декілька об’єктивних обставин, які не дозволяють розвивати адміністративну реформу в усіх напрямках. Тому нам варто торкнутися кількох основоположних аспектів адміністративної реформи.
Перше питання – це проблема децентралізації влади, розподілу державних повноважень та владного ресурсу. У нас немає сьогодні можливостей розподілити владу по всій вертикалі адміністративної системи так, щоб органи виконавчої влади надавали більшу кількість послуг населенню без того, щоб уникнути “провисання” владних повноважень на субрегіональному рівні і гальмування прийнятих рішень.
Цього року ми зіткнулися із згаданою проблемою, коли спробували на базі, здавалося б, непоганого Бюджетного кодексу скласти бюджетну модель України як незалежної держави по всій вертикалі та горизонталі бюджетного процесу.
Сьогодні зрозуміло, що нам доведеться слідувати принципу територіальної організації влади. У будь-якому іншому випадку дискусії з приводу гальмування адміністративної реформи продовжуватимуться.
Наступна проблема – співвідношення політичної й адміністративної складової в організації державної виконавчої влади. Яке начало має підпорядковуватися іншому й відігравати вирішальну роль в організації й функціонуванні виконавчої влади? Ми спробували вирішити це питання шляхом запровадження інституту державних секретарів. Але виявилося, що державні секретарі можуть бути такими ж політичними фігурами, як міністри, а міністри – такими ж виконавцями, як державні секретарі. Це був перший суттєвий удар по нововпровадженій системі. Хоча й стало ясно, що без диференційованого підходу в питаннях формування загальних засад діяльності органів виконавчої влади нам не обійтися. Думаю, це твердження може підтримати будь-хто.
Я хочу нагадати дискусії 1996 року з приводу Конституції, що діє нині. Було багато нарікань на неї. Однак усвідомлення необхідності законодавчого розвитку положень Конституції сьогодні наштовхується на концептуально різні позиції суб’єктів законодавчого процесу щодо нормативного забезпечення ходу адміністративної реформи. Відтак, створити необхідну нормативну базу сьогодні не вдається. Я можу навести приклад. Ми маємо закони “Про місцеве самоврядування” та “Про місцеві державні адміністрації”. Вони не в повній мірі задовольняють суспільні потреби сьогодення, але вони працюють. У нас ще законодавчо не врегульовано статус центральних органів виконавчої влади, Кабінету Міністрів. Чому це так? Можливо, в силу того, що суб’єкти законодавчого процесу, які мають повноваження щодо вирішення цих питань, таки не дійшли сьогодні компромісу. Мені здається, що до створення Спеціальної комісії Верховної Ради, яка була утворена запізно, навіть організаційних засад пошуку в Україні такого компромісу не існувало. Уряд розробляв своє бачення, Президент мав власне, а кожна фракція мала свої підходи до врегулювання діяльності центральних органів виконавчої влади та уряду.

     … виявилося, що державні секретарі можуть бути такими ж політичними фігурами, як міністри, а міністри – такими ж виконавцями, як державні секретарі. Це був перший суттєвий удар по нововпровадженій системі.

Необхідно зауважити, що під час вирішення цих питань ми зіткнемося з проблемами, на яких ніхто сьогодні не акцентує увагу. Скажімо, що таке на регіональному й місцевому рівнях органи управління з подвійним підпорядкуванням? Або що таке органи на місцевому рівні, у яких дотичні з місцевою владою функції, але які мають вертикальну систему регулювання? Усі ці питання не є сьогодні актуальними для нормативного регулювання, але можуть рано чи пізно бути підняті.
Звертаю вашу увагу на нормативну базу, яка діяла на території сучасної України до 1917 року. Нещодавно мені довелося передивитися “Городовое положение”, об’єм якого складає близько двох тисяч сторінок. Я зрозумів: працювати нам ще і не перепрацювати цю ниву, якщо сьогодні, на превеликий жаль, ми освоїли лише 10 % нормативного поля, яке необхідно для того, щоб реалізувати ст.19 Конституції з метою врегулювання діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
І на завершення хочу сказати, що дуже легко шукати винного, але дуже важко працювати над усіма цими питаннями. Тому я закликаю всіх не шукати винуватців, а працювати над тим, щоб уся необхідна нормативна база була сформована і реалізовувалась.

Януш ГОНЦІАШ,
постійний представник проекту Tacіs
“Підтримка реформи уряду і центральиих органів виконавчої влади”

     Хотів би відзначити, що адміністративна реформа не є самоціллю. Результативності від неї можна очікувати лише тоді, коли будуть здійснені глибокі політичні зміни. В Україні, в умовах неструктурованості парламенту та партійної системи, досить складно здійснювати будь-які послідовні реформаторські кроки.
У цьому контексті хотілося б розглянути польський досвід реформ та його можливі уроки для України. Так, на початку 90-х років у польському Сеймі існувала така ж кількість фракцій, як і у Верховній Раді України цього скликання. Тоді було сформовано уряд Ганни Сухоцької, який спирався на підтримку семи фракцій і проіснував недовго. Однак завдяки внесенню змін до виборчого законодавства, якими було встановлено два загороджувальних бар’єри (5 % для партій і 7 % для виборчих коаліцій), у новосформованому парламенті утворилося лише 5 фракцій, а згодом – чотири. А починаючи з 1994 року, уряд спирається на підтримку двох партій. За результатами виборів до Сейму, що мають відбутись у 2001 році, можна сподіватись, що вперше в історії Польщі уряд матиме підтримку абсолютної більшості в парламенті. Таким чином, визначальною передумовою проведення широкомасштабних перетворень у всіх сферах суспільного життя є наявність політичної підтримки уряду з боку парламентської більшості. Переконливим свідченням цього є реформи М.Тетчер у Великобританії, які стали можливими лише тому, що 16 років поспіль на виборах перемагала консервативна партія. Поряд з цим, важливе значення для успішного проведення реформ має впорядкування відносин між політичними партіями та органами державної влади.
Необхідно визнати, що законопроекти, внесені на розгляд парламенту народним депутатом і.Б.Коліушком, містять достатню кількість положень, необхідних для побудови відносин між урядом та парламентом на тих засадах, які визнані в усіх демократичних державах Європи. Натомість Указ Президента, яким було запроваджено посади держсекретарів, враховує переважно американський досвід організації державного управління. Тому виникає логічне запитання: яка система влади формується в Україні? Змішані системи організації виконавчої влади, за яких використовується управлінський досвід держав з абсолютно різними підходами до побудови владних відносин, ніколи не будуть ефективно функціонувати. Найголовнішою проблемою згаданого указу є те, що, віднісши посаду міністра до категорії політичних, цей документ позбавив міністра політичного оточення. Мені, наприклад, невідомі випадки відсутності у міністра заступника з політичних питань. Україна тут – чи не єдиний приклад. Сподіваюся, що в подальшому необхідність запровадження в Україні посади заступника міністра з політичних питань стане очевидною. Також необхідно чітко врегулювати порядок призначення державних секретарів, що матиме на меті залучення до державної служби політично нейтральних фахівців у відповідній сфері.

     Найголовнішою проблемою згаданого указу є те, що, віднісши посаду міністра до категорії політичних, цей документ позбавив міністра політичного оточення. Мені, наприклад, невідомі випадки відсутності у міністра заступника з політичних питань. Україна тут – чи не єдиний приклад.

Слід наголосити й на тому, що для успішного проведення адміністративної реформи важливо не лише визначити її напрямки, але й зробити змістовним кожний її етап.
Однією з важливих передумов ефективного функціонування міністерств є політична незалежність кожного члена уряду. У Польщі, наприклад, кожен член уряду є депутатом Сейму, а тому, у випадку припинення його повноважень в уряді, здатний продовжувати політичну діяльність у стінах парламенту. Член Кабінету Міністрів України такої можливості не має. Крім того, запровадження інституту державних секретарів в Україні не створило достатніх умов як для покращення професіоналізму державних службовців, так і для призначення на посади державних секретарів виключно осіб, що мають достатній рівень підготовки та стаж роботи у відповідному міністерстві. На мою думку, польський досвід врегулювання цих питань може бути використаний в цих умовах.

Олег ПРОЦИК,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

     Я згідний з тим, що для вирішення адміністративних проблем необхідні політичні рішення. Уже згадувалася потреба політичної консолідації в Україні та ті кроки, що необхідно зробити для її досягнення. Поряд з підвищенням загороджувального виборчого бар’єру також необхідно говорити про державне фінансування найбільших політичних партій та інші важливі фактори. Посилення політичних партій може допомогти вирішенню проблеми протистояння законодавчої та виконавчої влад. Саме тоді існуватиме консолідована політична сила, голова уряду буде політично сильним, а Президент буде змушений більше рахуватися з останнім.
Можна навести приклади з досвіду Польщі (протистояння Л.Валенси з лівими, О.Кваснєвського з правими), коли консолідація в політиці допомогла зменшити тиск на виконавчу владу. У конфлікті між гілками влади виграє не тільки той, на чиєму боці закон, але й той, хто є політично сильнішим, легітимнішим. Однак я прихильник думки, що перспективи є: якщо наступні вибори дозволять сформувати консолідований парламент, то тоді може з’явитися політичне забезпечення здійснення адміністративної реформи.
Також хочу сказати, що однією з головних проблем державного управління є існуючий порядок призначення та звільнення керівників та членів уряду, центральних органів виконавчої влади. Наприклад, Кабінет Міністрів України має подвійне підпорядкування: і Президент, і Верховна Рада беруть участь у формуванні і припиненні його повноважень. Ця проблема, на мою думку, може бути вирішена лише за умов внесення змін до Основного закону.

Ігор ЖДАНОВ,
директор політико-правових програм
Українського центру політичних та економічних досліджень
ім. О.Разумкова

     Аналізуючи хід адміністративної реформи в Україні, слід окреслити її цілі. Основними з них є підвищення ефективності функціонування органів державного управління, приведення у відповідність завдань та цілей адміністративної реформи до потреб громадян, забезпечення прозорості процесу прийняття владних рішень.
Першими кроками на шляху проведення адміністративної реформи стало створення у 1997 році Державної комісії з питань проведення адміністративної реформи та затвердження Указом Президента відповідної Концепції. Процес удосконалення системи державного управління значно прискорився після підписання Президентом у грудні 1999 року указів, спрямованих на реформування центральних органів виконавчої влади; наближення структури державного апарату, у тому числі Кабінету Міністрів, до європейських стандартів; ліквідацію секторальних (галузевих) міністерств та впровадження функціональних; зміну статусу міністрів тощо. Важливу роль у вдосконаленні процесу функціонування уряду та центральних органів виконавчої влади відіграли й окремі постанови Кабінету Міністрів України. Зокрема, було утворено урядові комітети, змінено процедуру прийняття владних рішень на державному рівні тощо.
Положення Указу Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” породили в системі державного управління низку проблем, переважну більшість яких не вирішено і до цього часу. Скажімо, при запровадженні в Україні європейської моделі організації та функціонування міністерств не було здійснено функціональне обстеження останніх. Тому окремі центральні органи виконавчої влади (наприклад, Міністерство промислової політики) ліквідовувалися без достатніх на це підстав. Це, безумовно, призводило до зниження ефективності функціонування виконавчої гілки влади в цілому, розвалу окремих галузей господарства.
Непослідовно відбувався і процес зменшення загальної кількості державних службовців. Зокрема, відповідними нормативними актами було встановлено загальну кількість тих з них, які мали бути звільнені з посад, а потім – прийнято десятки рішень про збільшення кількості державних службовців. Основною причиною цього стала відсутність чітких критеріїв для визначення потреб держави у держслужбовцях.
Однією з важливих проблем адміністративної реформи є недостатнє її методологічне та інформаційне забезпечення. Так, згідно з проведеним у 2000 році дослідженням, не більше ніж 8 % населення України був відомий зміст указів Президента з адміністративної реформи. Окремі державні службовці не знають про її цілі та завдання. Ці проблеми також потребують нагального вирішення.

     … при запровадженні в Україні європейської моделі організації та функціонування міністерств не було здійснено функціональне обстеження останніх. Тому окремі центральні органи виконавчої влади (наприклад, Міністерство промислової політики) ліквідовувалися без достатніх на це підстав. Це, безумовно, призводило до зниження ефективності функціонування виконавчої гілки влади в цілому, розвалу окремих галузей господарства.

Загалом, Указ Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” містить небагато нових положень, спрямованих на реформування державної служби – перважна більшість його статей відтворює відповідні положення Концепції адміністративної реформи. Тому, на мою думку, підписанню Президентом цього Указу повинно було передувати громадське обговорення, урахування позицій експертів та політиків. Це б дало змогу уникнути його надмірної політизації. Адже інститут державних секретарів було передбачено і Концепцією адміністративної реформи в Україні, але коли він був запроваджений у конкретних історичних умовах (формування нового складу уряду), то цей крок розцінили як спробу Президента посилити вплив на функціонування виконавчої гілки влади. З такою позицією важко погодитись, особливо з огляду на те, що й до підписання Указу від 29 травня 2001 року глава держави був наділений значними організаційними та установчими повноваженнями, у тому числі правом призначення на посади міністрів та їхніх заступників (після підписання Указу Президент отримав право призначення на посади держсекретарів та їхніх заступників, які фактично, змінили перших заступників та заступників міністра).
Ще одним з проблематичних положень даного Указу є те, що ним створюється реальна можливість виникнення у кожному міністерстві двох кункуруючих між собою центрів влади, оскільки міністр, формально проголошений відповідальним за здійснення урядової політики, фактично позбавлений реальних важелів впливу на діяльність міністерства (організаційними, кадровими, фінансовими та іншими ресурсами наділений держсекретар).

     … інститут державних секретарів … був запроваджений у конкретних історичних умовах (формування нового складу уряду), то цей крок розцінили як спробу Президента посилити вплив на функціонування виконавчої гілки влади. З такою позицією важко погодитись, особливо з огляду на те, що й до підписання Указу від 29 травня 2001 року глава держави був наділений значними організаційними та установчими повноваженнями …

Указ Президента, запровадивши інститут державних секретарів, не врахував специфіки окремих міністерств, а отже і обсягу повноважень їхніх державних секретарів. Наприклад, складно уявити собі місце та роль Начальника Генерального Штабу в системі структури міністерства оборони після введення у ньому посади державного секретаря. Аналогічні проблеми виникають в Міністерствах охорони здоров’я та закордонних справ. В останньому, скажімо, державний секретар, окрім керівництва апаратом міністерства, забезпечує реалізацію певних напрямків зовнішньополітичної діяльності держави. Тому необхідно чітко визначитись: апаратом міністерства чи напрямками його діяльності керує держсекретар.

Олександр ПАСХАВЕР,
експерт проекту Tacіs
“Підтримка реформи уряду і центральних органів виконавчої влади”

     Необхідно замислитись над тим, як сформулювати зміст проведення адміністративної реформи однією фразою. Мова, звичайно, не йде лише про покращення державного менеджменту у тому значенні, щоб просто раціональніше здійснювати управління ресурсами. Основний зміст адміністративної реформи полягає у тому, щоб інституційно підпорядкувати бюрократію легітимній політичній владі. інструментом такого підпорядкування є розподіл політичної та адміністративної функцій.
Адміністративна реформа не зводиться до поділу посад міністра та державного секретаря, адже це не означає ні поділу функцій, ні відповідних процедур. Я погоджуюсь зі словами Романа Безсмертного, що саме тому деякі державні секретарі поводять себе, як політики, а деякі міністри – як службовці. Адже справа не в посаді, а в розподілі функцій.
Оскільки ми йдемо від конкретного до загального, то часто стикаємося з тим, що наша система не спрацьовує. Крім державних секретарів, які є зараз серйозною політичною темою, важливим є поділ потоку адміністративних та політичних документів. Неможливо керувати, затверджуючи лише документи, підготовані бюрократією. Політичне управління – це перш за все політичні директиви, що задають ідеологію, під якою бюрократія працює. Органом державної влади повинно бути не міністерство, як ми звикли, а міністр. Міністерство повинно бути апаратом цього органу. Слід сказати, що в грудневих Указах Президента не вдалося провести цю лінію. Генетичне споріднення з радянською бюрократією, яке є в нас зараз, робить неприйнятною ідею поділу адміністративно-політичної влади. Усі спроби запровадити у бюрократичну систему органи стратегічного управління не досягають успіху. Якщо ми приймемо ідею поділу адміністративних та політичних функцій як єдиний можливий інструмент підпорядкування бюрократії політиці, тоді багато питань і суперечок відійдуть на задній план.

     Органом державної влади повинно бути не міністерство, як ми звикли, а міністр. Міністерство повинно бути апаратом цього органу. Слід сказати, що в грудневих Указах Президента не вдалося провести цю лінію.

Питання про те, що таке політична влада та як вона повинна бути організована, полягає лише в тому, що ми назвемо правилами гри. Оскільки в нашій країні не існує табу на їх порушення, ми ще довго будемо мати політичну владу з неподіленими функціями.

Ігор КОЛІУШКО,
народний депутат України (заключне слово)

     Багато думок з приводу ускладнень ходу адміністративної реформи було висловлено. Це й відсутність політичної волі, і гіперцентралізація влади, яку ми спостерігаємо, і ідеї стосовно перспектив реформи виконавчої влади на місцевому рівні. Але все впирається в питання: потрібна реформа чи ні? Якщо Президент України і парламент не будуть її підтримувати, то й результату вона не матиме.
Я і мої колеги продовжуємо працювати над цими питаннями і не полишаємо спроб провести законопроект через парламентські слухання. Я переконаний: краще нехай ці питання хоча б піднімаються для того, щоб було, що обговорювати, можливо, й наступному складу парламенту. інакше доведеться просто опустити руки та констатувати свою неспроможність здійснити щось позитивне для країни.
Відтак я закликаю всіх не обмежуватися лише обговоренням зазначених вище проблем, а й докладати активних зусиль до їх вирішення.
Змушений констатувати, що проблема проведення адміністративної реформи в Україні дійсно вперлася у глухий кут протиріч між інтересами тих, хто володіє державною владою, чия політична воля є вкрай необхідною для проведення будь-якої реформи, і тих, хто ці реформи ініціює, розробляє моделі, концепції та інше.
Найближчі місяці покажуть результати пошуку компромісів через тимчасову спеціальну слідчу комісію на чолі із заступником Голови Верховної Ради України. Поки що вона не брала активної участі в цій роботі, але за умови подання Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента пропозицій, які радикально відрізнятимуться від концепції законопроекту, членам комісії доведеться визначитись.

Політичні та правові аспекти законодавчого визначення статусу Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади

Віталій Замніус,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

     Стаття 92 Конституції України встановлює, що організація і діяльність органів виконавчої влади визначається виключно законами України. Однак з часу ухвалення Основного Закону минуло вже понад п’ять років, а правове регулювання статусу вищого та центральних органів виконавчої влади на рівні законів не пішло далі закріплення засад діяльності місцевих державних адміністрацій та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Існуюче правове поле у цій життєво важливій для держави сфері сформоване, переважно, з указів Президента України. Не зважаючи на свою закономірність, така ситуація, очевидно, не відповідає вимогам Конституції.
Водночас не можна сказати, що Верховна Рада України не робила спроб виправити її. Так, парламент кілька разів намагався врегулювати статус Кабінету Міністрів України, не знаходячи при цьому спільної мови з Президентом. Це промовистий факт. Він свідчить не тільки про те, що уряд в Україні є досить вразливим до політичного тиску і що Конституція залишила багато прогалин у регулюванні владних відносин, але і про те, що єдиною умовою успішного завершення законопроектної епопеї навколо Кабінету Міністрів є врахування реального стану речей в українському політикумі. Це означає, що законодавець мусить відобразити у майбутньому Законі “Про Кабінет Міністрів України”, а так само і у Законі “Про центральні органи виконавчої влади” ту державно-правову практику, яка вже склалася (переважно з ініціативи Президента України). В іншому разі названі законопроекти не витримають “випробування Адміністрацією Президента” і так і залишаться у проекті.
Сьогодні у Верховній Раді України на розгляді перебувають два законопроекти “Про Кабінет Міністрів України”, один з яких був внесений народним депутатом і.Коліушком та прийнятий парламентом у першому читанні, а другий – Президентом України, та проект Закону “Про центральні органи виконавчої влади”. У таблиці 1 наведене порівняння окремих, найбільш принципових положень обох законопроектів про уряд України та відповідних положень Концепції адміністративної реформи в Україні. Цінність такого дослідження полягає у можливості побачити схожість та розбіжність підходів до вирішення питання побудови та організації вищого органу виконавчої влади.
В цілому можна сказати, що підходи до організації вищої ланки виконавчої вертикалі, викладені в законопроектах, що порівнюються, помітно різняться. Законопроект, внесений народним депутатом і.Коліушком, спрямований на посилення політичної ролі Кабінету Міністрів України та надання міністрам і очолюваним ними міністерствам оперативної самостійності, реальної можливості прийняття політично значущих рішень. Так, характерними його рисами є закріплення принципу обов’язкового попереднього консультування Президента України з Головою Верховної Ради України та керівниками депутатських груп і фракцій щодо кандидатури Прем’єр-міністра України (однак без будь-яких обов’язкових наслідків таких консультацій). Подібна процедура узгоджень передбачена і для формування всього складу уряду. Законопроект встановлює, що посади членів Кабінету Міністрів належать до державних політичних посад. Це положення підкріплюється деякими повноваженнями міністерств та міністрів, а також забороною уряду скасовувати акти міністерств.
У свою чергу, законопроект, внесений на розгляд парламенту Президентом України, не містить зазначених положень. Більше того, він відчутно звужує обсяг повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі виконавчої гілки влади. Зокрема, передбачене погодження з Президентом України у процесі здійснення урядом установчих повноважень щодо урядових органів державного управління, інших підвідомчих йому державних органів, установ та організацій.
Таблиця 2 має на меті проілюструвати принципову різницю у підходах законодавця та Президента України до побудови як внутрішньої структури міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, так і ієрархічних відносин усередині виконавчої вертикалі.

Таблиця 2

Документ Законопроект І.Коліушка Законопроект Президента України Концепція адміністративної реформи в Україні
Критерій порівняння
Статус КМУ Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади.
Зв’язок з іншими владними інституціями Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. КМУ є відповідальним перед ПрезидентомУкраїни, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України.
Склад КМУ До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри України, Міністр закордонних справ України, Міністр юстиції України, Міністр фінансів України, Міністр оборониУкраїни, Міністр внутрішніх справ України та інші міністри України. За поданням Прем’єр-міністра України Президент України, крім керівників міністерств, може призначати міністрами осіб, членство яких у Кабінеті Міністрів України не пов’язане з очолюванням міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади України, але не більше двох. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри України та міністри України. За поданням Прем’єр-міністра України Президент України, крім керівників міністерств, може призначати міністрами осіб, членство яких у Кабінеті Міністрів України не пов’язане з очолюванням відповідного міністерства України. Особи, що входять до складу уряду – Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.
Статус членів КМУ Посади членів Кабінету Міністрів України за характером повноважень та діяльності призначених на них осіб належать до державних політичних посад, на них не поширюється законодавство про державну службу. Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, цим та іншими законами України. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів і тому, як політичний діяч (політик), не є державним службовцем.
Призначення Прем’єр-міністра Президент України вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України після консультацій з Головою Верховної Ради України та керівниками депутатських груп і фракцій. Президент України після вступу на пост або припинення повноважень Кабінету Міністрів України вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України (без обов’язкових консультацій – авт.). Слід враховувати те, що згідно з Конституцією Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу Кабінету Міністрів України.
Пропозиції щодо кандидатур членів КМУ Прем’єр-міністр України після консультацій з Головою Верховної Ради України та керівниками депутатських груп і фракцій вносить Президентові України подання щодо загальної чисельності, посадового і персонального складу Кабінету Міністрів України та одночасно інформує про них Верховну Раду України. На кожну посаду вноситься одна кандидатура. Прем’єр-міністр України вносить Президентові України подання щодо посадового і персонального складу Кабінету Міністрів України (без обов’язкових консультацій – авт.). На кожну посаду вноситься одна кандидатура.
Повноваження КМУ щодо ЦОВВ * Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади підвідомчі Кабінету Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.
1) За поданням Прем’єр-міністра України Президент України утворює, реорганізує та ліквідує Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
2) КМУ затверджує граничну штатну чисельність працівників апарату і розмір асигнувань на утримання ЦОВВ;
3) КМУ може скасовувати акти ЦОВВ (крім міністерств);
4) розглядає подання Прем’єр-міністра Президенту України щодо призначення на посади керівників ЦОВВ (крім міністерств);
5) призначає та звільняє заступників (у т.ч. – перших) керівників ЦОВВ; заслуховує звіти керівників ЦОВВ;
6) притягує до дисциплінарної відповідальності керівників ЦОВВ (крім міністерств), крім звільнення їх з посад.
Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України.
1) За поданням Прем’єр-міністра України Президент України утворює, реорганізує та ліквідує Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
2) КМУ затверджує граничну штатну чисельність працівників апарату і розмір асигнувань на утримання ЦОВВ;
3) КМУ може скасовувати акти ЦОВВ (у т.ч. міністерств);
4) КМУ затверджує і звільняє від обов’язків членів колегій міністерств та інших ЦОВВ;
5) КМУ заслуховує звіти керівників ЦОВВ;
6) притягує до дисциплінарної відповідальності керівників ЦОВВ, крім звільнення їх з посад.
Для ефективного здійснення Кабінетом Міністрів України функцій, пов’язаних з керівництвом підвідомчими органами виконавчої влади, йому повинні бути надані права щодо:
1) скасування повністю чи в окремій частині актів центральних і місцевих органів виконавчої влади;
2) погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем’єр-міністром відповідних матеріалів на розгляд Президенту України;
3) призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ;
4) Слід надати Прем’єр-міністрові право вживати заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до керівників центральних, а також інших органів виконавчої влади.
Відносини КМУ з урядовими органами Кабінет Міністрів України може утворювати урядові органи (департаменти, служби, інспекції) в системі відповідних міністерств. Кабінет Міністрів України призначає на посади та звільняє з посад керівників урядових органів за поданням відповідного міністра та затверджує положення про кожен урядовий орган, в якому визначаються його завдання, функції, підпорядкованість, звітність та інші питання. Кабінет Міністрів України за погодженням з Президентом України може утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати урядові органи державного управління, інші підвідомчі йому державні органи, установи та організації, в тому числі для здійснення окремих функцій з управління державним майном. Кабінет Міністрів України затверджує положення про ці органи, установи та організації, граничну штатну чисельність працівників і розмір асигнувань на їх утримання, призначає на посади керівників та заступників керівників цих установ та організацій, застосовує до них заходи дисциплінарної відповідальності та звільняє з посад. До групи урядових установ і організацій повинні бути віднесені установи і організації, ключові установчі та кадрові питання, що вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому числі стосовно тих урядових установ і організацій, що безпосередньо підпорядковані міністерствам, – за поданням відповідних міністрів.
Забезпечення діяльності КМУ Організаційне, інформаційно-аналітичне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів України. Для здійснення організаційного, експертно-аналітичного, правового, інформаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України діє Секретаріат Кабінету Міністрів України, підпорядкований Прем’єр-міністрові України. Зміни в організації роботи КМУ зумовлюють необхідність реорганізації його апарату, завданням якого повинно бути, зокрема, організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне та інше обслуговування Кабінету Міністрів, урядових комітетів (рад). Апарат КМУ пропонується назвати Секретаріатом Кабінету Міністрів, що більшою мірою відповідає визначеним для нього завданням та функціям.
Керівництво Секретаріатом КМУ Секретаріат Кабінету Міністрів України очолює Урядовий секретар, який призначається на посаду та звільняється з посадиКабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України, в порядку, визначеному законодавством про державну службу. Очолює Секретаріат Урядовий секретар. Урядовий секретар призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-Міністра України. З урахуванням того, що Секретаріат Кабінету Міністрів повинен зберігати <інституційну пам’ять> та наступництво у роботі Кабінету Міністрів як колегіального органу, очолювати Секретаріат повинен державний службовець, призначений на цю посаду Кабінетом Міністрів України. Дану посадову особу пропонується назвати Державним секретарем (Главою Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністром Кабінету Міністрів).
Строк повноважень керівника Секретаріату КМУ Припинення повноважень Кабінету Міністрів України не є підставою для розірвання трудового договору з працівниками Секретаріату Кабінету Міністрів України. Припинення повноважень Кабінету Міністрів України не є підставою для розірвання трудового договору з працівниками Секретаріату Кабінету Міністрів України. Він (Державний секретар) не може бути звільнений з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України.
Повноваження керівника Секретаріату КМУ Урядовий Секретар організовує діяльність Секретаріату Кабінету Міністрів України, координує та спрямовує роботу керівного органу управління державною службою. Положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України затверджує Кабінет Міністрів України (законом не регулюється). Державний секретар забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України як колегіального органу, а також Прем’єр-міністра з керівництва роботою уряду. Державний секретар здійснює керівництво роботою апарату Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також через своїх заступників, і несе відповідальність за виконання покладених на апарат завдань і функцій, організовує його взаємодію із Секретаріатом Верховної Ради України, Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності. Він бере участь у реалізації заходів щодо розвитку державного управління, вдосконалення організаційних структур виконавчої влади, координації, спрямовування та контролювання роботи керівного органу управління державною службою.
Документ Законопроект про ЦОВВ Указ Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”
Критерій порівняння
Поняття міністерства Міністерство України є центральним органом виконавчої влади, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики у відповідному секторі державного управління. Міністерства – це центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя (секторах державного управління).
Статус міністерства Між міністерствами розподіляються всі питання державної політики, за винятком тих, реалізація яких віднесена до повноважень органів виконавчої влади зі спеціальним статусом і окремих членів Кабінету Міністрів України, які не очолюють міністерств. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.
Керівний склад міністерства До керівного складу міністерства входять міністр, заступник міністра, державний секретар міністерства та керівники департаментів міністерства. Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств. У зв’язку із введенням посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників ліквідувати інститут перших заступників та заступників міністрів.
Статус міністра Міністр та заступник міністра є державними політичними діячами (політиками), які призначаються на посаду для реалізації політичної програми Кабінету Міністрів України. Посади міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України “Про державну службу”.
Повноваження міністра (в загальному) Міністр України очолює міністерство та є членом Кабінету Міністрів України. Міністр підзвітний і підконтрольний Кабінету Міністрів України, відповідальний перед Прем’єр-міністром України за стан справ у відповідному секторі державного управління, а також перед Президентом України з питань, що належать до конституційних повноважень Президента України. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.
Порядок призначення та звільнення керівників ЦОВВ Центральний орган виконавчої влади України – це підвідомчий Кабінету Міністрів України орган виконавчої влади, керівник якого призначається та звільняється Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Керівників центральних органів виконавчої влади в установленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.
Визначення структури міністерства Структуру апарату міністерства затверджує міністр за погодженням з Прем’єр-міністром України. Структуру апарату міністерства затверджує міністр за погодженням з Прем’єр-міністром України.
Забезпечення діяльності міністерств Для правового обслуговування, організаційного та матеріально-технічного забезпечення діяльності міністерства у його апараті діє секретаріат міністерства. Організовує роботу апарату (і секретаріату – авт.) міністерства державний секретар міністерства. Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності міністерств організовується державними секретарями міністерств.
Призначення державного секретаря міністерства Державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів України за поданням Державного секретаря Кабінету Міністрів України, погодженим з відповідним міністром. Державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.
Можливі причини звільнення державного секретаря міністерства Державний секретар міністерства може бути звільнений з посади лише у разі закінчення терміну його повноважень чи неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, винесення судового рішення щодо порушення ним чинного законодавства, а також за власним бажанням. Відставка Кабінету Міністрів України чи зміна міністра не може бути підставою для звільнення з посади державного секретаря міністерства. Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальних вироків суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України “Про державну службу”. Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників.
Можливі причини звільнення державного секретаря міністерства Державний секретар міністерства може бути звільнений з посади лише у разі закінчення терміну його повноважень чи неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, винесення судового рішення щодо порушення ним чинного законодавства, а також за власним бажанням. Відставка Кабінету Міністрів України чи зміна міністра не може бути підставою для звільнення з посади державного секретаря міністерства. Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальних вироків суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України “Про державну службу”. Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників.

* Aбревіатура ЦОВВ позначає центральні органи виконавчої влади.

     Так, законопроект “Про центральні органи виконавчої влади”, на відміну від Указу Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, залишає за міністрами право мати заступника, який також має статус політичного діяча. На нашу думку, це підвищує статус міністра як члена уряду, оскільки наявність у нього заступника розширює його можливості у політичній діяльності.
Важлива відмінність між нормативними актами, що порівнюються, полягає у порядку призначення державного секретаря міністерства. Так, згідно з проектом Закону “Про центральні органи виконавчої влади” відповідне право належить Кабінету Міністрів України, у той час як, згідно з Указом Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, його здійснює Президент. Різниця прослідковується і у статусі державних секретарів. Зокрема, відповідно до законопроекту вони організовують роботу апарату міністерства, у той час як Указ наділяє їх повноваженнями із забезпечення діяльності самих міністерств.
Підсумовуючи, можна ще раз зауважити, що серед політичної еліти держави немає згоди щодо основоположних засад організації вищої та центральної ланки виконавчої влади. Крім того, жоден із законопроектів, які перебувають сьогодні на розгляді у парламенті, а так само укази Президента України, не передбачають повної реалізації конституційних принципів побудови владної вертикалі, згідно з якими Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, уряд є органом колегіальним, а міністри як члени уряду покликані формувати і реалізовувати державну політику у відповідних сферах, і тому є політиками, а не звичайними адміністраторами.

Окремі аспекти проведення адміністративної реформи та організація центральної виконавчої влади в країнах світу

Дмитро КОТЛЯР,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

     Починаючи з 1980-х років більшість західних демократій у тій чи іншій формі вдалися до спроби реформування власних управлінських систем. Якщо відсторонено подивитись на цей процес, то побачимо, що він характеризується, по-перше, доволі активною реформаторською діяльністю, а, по-друге, вкрай різнобічним за своєю суттю та природою змін і наслідків трансформуванням публічного адміністрування. Діапазон змін, які відбувались (подекуди – відбуваються) під вивіскою реформи управління в державному секторі, коливається від модифікації державної служби до приватизаційних програм. При цьому, як правило, зачіпався один чи кілька сегментів такого багатоохоплюючого явища, як адміністративна реформа.
У цілому, використовуючи класифікацію російського вченого В.Лобанова, можна виділити два типи сучасних адміністративних реформ, що проводяться у світі. По-перше, це реформи, що здійснюються одночасно зі зміною політичної системи (як правило, вони слідують за зміною суспільного ладу та полягають у створенні нової системи державного управління, реорганізації державного апарату, формування державної служби, розвитку місцевого самоврядування тощо). Подібні реформи властиві пост-соціалістичним країнам (Україна, Польща, Угорщина, Чехія, Росія та ін.), хоча до цього типу можна також віднести адміністративну реформу, що триває у Японії і супроводжується певним видозміненням політичних ролей у системі державного управління (хоча й у меншому масштабі). По-друге, це реформи, що проводяться у межах сталої політичної системи та спрямовані на модернізацію всієї адміністративної системи або її окремих частин. Однією з особливостей подібного процесу реформування є те, що більшість змін мають якісний характер, тобто не стосуються зміни структури. Інакше кажучи, в існуючі організаційні форми привносяться нові елементи якісного характеру, наприклад, стосовно етичної поведінки державного службовця, адміністративної культури, психології державного управлінця, позиціювання влади у відносинах з громадянином, вдосконалення внутрішньоуправлінських зв’язків тощо. Більшість реформ проходять під гаслом впровадження Нового Державного Управління, яке характеризується новим підходом до управління, а саме орієнтацією на якість та результат, покращення рівня надання управлінських послуг, привнесення ринкових механізмів та ідеології в публічний сектор, функціонального відмежування процесу прийняття рішень від їх імплементації тощо. Такі реформи характерні для розвинених демократій і різняться за своїми масштабами, глибиною, характером та цілями.
Різноплановість та різномасштабність трансформаційних процесів, а також переважно інша структура змін в країнах світу з якісно іншими вихідними умовами, порівняно з українськими практикою та цілями адміністративної реформи, зумовлюють практичну неможливість проведення широких паралелей та узагальнень українського та закордонного досвіду. Проте, певний інтерес в контексті аналізу практики здійснення реформування державного управління в Україні (такого його елементу, як формування ефективної організації виконавчої влади) можуть становити відомості як про структуру, схему побудови вищих органів виконавчої влади, так і окремі сторони реформи в деяких країнах світу, що можуть мати цінність як приклади створення сучасної системи державного управління.
ПОЛЬЩА. Адміністративна реформа в Республіці Польща проходила в три етапи: запровадження місцевого самоврядування з відповідним розподілом повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування; реформування центрального рівня виконавчої влади та державної служби; зміна адміністративно-територіального поділу. Адміністративна реформа в Польщі хронологічно слідувала за успішним широкомасштабним трансформуванням економіки. Це частково пояснюється політичними особливостями, а саме наявністю на той час слабких правлячих коаліцій та частими урядовими змінами, що обумовлювалось, зокрема, фрагментованою партійною системою. Відповідно до Конституційного закону Польщі (т.зв. Мала Конституція від 1992 року) Голова Ради Міністрів призначається Президентом Республіки, як і склад Уряду (при цьому враховуються рекомендації партії або коаліції партій, що мають більшість у парламенті). Призначений Прем’єр-міністр повинен представити на розгляд Сейму (нижньої палати польського парламенту) програму діяльності Уряду з проханням про вотум довіри (що виражається абсолютною більшістю голосів).
Справжнім поштовхом до стрімкого прискорення реформування державного управління стала інтенсифікація польських намагань приєднатись до Європейського Союзу. Здійснення адміністративної реформи стало розглядатись як ключовий елемент комплексу заходів з євроінтеграції. Серед польських урядовців, які безпосередньо впливали на процес прийняття рішень, поширилось переконання у тому, що надії Польщі стати повноправним членом Європи значною мірою залежатимуть від створення сучасного управлінського апарату, що задовольняв би європейські вимоги. Головний інтерес для нас становлять реформи центральної адміністрації в 1996 році. Ці зміни посилили роль Прем’єр-міністра, реорганізували урядові функції в консолідованих міністерствах, які стали відповідальними за політику “керманичами” відповідних галузей управління, зумовили подальшу децентралізацію відповідальності до рівня воєводств, організаційно посилили євроінтеграційну політику шляхом створення відповідного виконавчого органу з міністерським статусом. Ключовим елементом реформи стало саме посилення ролі Прем’єр-міністра, який за допомогою законодавчих та конституційних поправок отримав можливість обирати міністрів, визначати природу та кількість міністерських портфелів, вимагати від міністрів дотримання загальноурядової політики. Повноваження голови уряду стали підтримуватись створеною Канцелярією, що забезпечує кадрове та інформаційне забезпечення внутрішньої прем’єрської служби та спрямовує її роботу. Реформи 1996 року істотним чином вплинули й на міністерські функції шляхом скасування галузевого прикріплення міністерств, натомість покладаючи на останні обов’язки розробки стратегічної політики та контролю за її впровадженням. Була запроваджена нова внутрішня міністерська структура, в основі якої -чіткий розподіл між політичними (міністри та заступники міністрів) та адміністративними посадами (генеральний директор офісу та його підлеглі). Крім того, змін зазнала й сама структура уряду. Було створено величезне Міністерство економіки, яке перебрало багато функцій від кількох ліквідованих міністерств; Міністерство фінансів виконує завдання у сфері публічних фінансів. Традиційно потужний центральний планувальний офіс був реорганізований на сучасніший та подібний до європейських структур Державний центр стратегічних досліджень з функціями аналізу, моніторингу та оцінки. Загальну кількість міністерств було скорочено з 48 до 16. З метою досягнення згоди з конкретних питань та ініціювання й підготовки урядових рішень в окремих сферах державної політики уряд може створювати постійні урядові комісії в якості допоміжних, рекомендаційних органів Ради міністрів, що складаються з членів уряду (існували Комітет з економічних питань, Комітет із соціальних питань і Комітет з питань безпеки). Члени цих комітетів та їх голова призначаються Прем’єр-міністром. Посаду секретаря комітету займає державний секретар або його заступник з Канцелярії Прем’єр-міністра. Роботу Уряду, Прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністрів та урядових комітетів забезпечує Канцелярія Прем’єр-міністра на чолі з Головою Канцелярії. Секретар Ради Міністрів організує та забезпечує проведення урядових засідань. Він відповідальний за передачу проектів урядових рішень від їх ініціаторів до Ради Міністрів, підготовку протоколу рішень, прийнятих на засіданнях Уряду, підготовку документів, що розглядаються Радою Міністрів та Прем’єр-міністром, координацію роботи юридичної служби Ради Міністрів та Прем’єр-міністра. В структурі Канцелярії Прем’єр-міністра існує “політичний кабінет”, голова якого організує та спрямовує роботу радників Прем’єр-міністра. Особи, які займають посади державних секретарів та їх заступників Канцелярії Прем’єр-міністра, мають делеговані від Прем’єр-міністра та Голови Канцелярії повноваження з керування та контролю за роботою департаментів та інших організаційних утворень Канцелярії Прем’єр-міністра.
Реформа в адміністративній сфері значно наблизила Польщу до сучасних стандартів управління та бюрократії держав-членів Європейського Союзу, обумовила можливість більш інформованого та адекватного формулювання державної політики, більш координованого процесу прийняття рішень, що в цілому стало важливим фактором стрімкого просування Польщі на шляху євроінтеграції, а також може слугувати гарним прикладом для країн Центральної і Східної Європи, зокрема, для України.
ЯПОНІЯ. Економічні труднощі, які спіткали Японію у 1990-х роках, виявили багато слабких місць країни, зокрема у сфері державного управління. Багато експертів, у тому числі й іноземних, стверджували, що єдиним шляхом для відновлення японської економіки та довготривалого процвітання є проведення регуляторної та адміністративної реформ. Випадок Японії є вельми цікавим, оскільки пік перетворень припадає саме на 2001 рік. Адміністративна реформа в Японії, яка фактично почалась у 1996 році та була законодавчо оформлена в 1999 році, спирається на кілька основних програмних цілей: встановлення системи з ефективнішим політичним лідерством; реструктуризація національних адміністративних органів; досягнення більшої прозорості в управлінні; раціоналізація органів центральної влади. Дореформна урядова структура ускладнювала процес вироблення чіткої політики через “розсіювання” владних повноважень серед численних різноманітних державних органів.
Перший блок реформ був спрямований на перетворення Кабінету на реальний ефективний інструмент формування та здійснення політики шляхом посилення урядових функцій, закріплення лідерства Прем’єр-міністра на законодавчому рівні, реформування та зміцнення структури організаційної та іншої підтримки діяльності Кабінету й Прем’єр-міністра. В основі реформи лежало, зокрема, прагнення позбутися негативної практики, за якою Прем’єр-міністр нерідко розглядався ледве не як головуюча посадова особа серед напівнезалежних міністрів, які насамперед були віддані своєму міністерству (справа навіть доходила до того, що ставилось під сумнів юридичне право Прем’єра подавати за власною ініціативою пропозиції на розгляд Кабінету). Тому з метою посилення управлінського лідерства Кабінету та Прем’єр-міністра внаслідок реформування було запроваджено нові посади в Секретаріаті Кабінету, створено новий Офіс (Службу) Кабінету, введено посади міністрів для спеціальних завдань, створено Ради з важливих питань, запроваджено нові політичні за призначенням посади – державний секретар та парламентський секретар – усередині кожного міністерства.
Згідно із законодавством, яким було запроваджено адміністративну реформу, на Секретаріат Кабінету, який безпосередньо допомагає Прем’єрові, покладено обов’язки з розробки основних принципів з найважливіших питань політики Кабінету (зовнішні відносини, національна безпека, адміністративна, фіскальна та бюджетна політика, макроекономічні питання, організація та служба державного управління). Секретаріат очолюється Головним секретарем Кабінету, який є членом Уряду та прирівнюється до міністра. Цей посадовець, а також його три заступники та п’ять Помічників-секретарів Кабінету, призначаються Прем’єр-міністром після консультацій з Кабінетом. У разі, якщо Кабінет змушений колективно піти у відставку, вказані особи мають бути або перепризначені новим Урядом, або замінені. Ці особи можуть призначатись не лише з різних міністерств, але й з неурядових організацій.
Новий урядовий Офіс замінив собою старий Офіс Прем’єр-міністра та має на меті, поряд з наданням допомоги Секретаріату у формулюванні основної стратегії Уряду, також міжміністерське планування та узгодження. Офіс Кабінету, який очолюється Прем’єр-міністром, по суті, має бути адміністративною, координуючою та дослідницькою рукою Секретаріату Кабінету. Для того, щоб наголосити на його важливості у вирішенні комплексних політичних питань, Офіс Кабінету має вищий статус за будь-яке міністерство. Розширення та трансформування Секретаріату Кабінету, а також створення Офісу Кабінету мають забезпечити існування механізму контролю та координування діяльності Уряду з боку Прем’єр-міністра.
У рамках Офісу Кабінету було створено спеціальні ради з важливих питань, що мають комплексний характер. Формальним головою таких рад є член Уряду, який таким чином є міністром без портфеля. 6 січня 2001 року (дата набрання чинності більшості положень реформаторських законів) було створено чотири такі Ради: з економічної та фіскальної політики; науки та технологій; з надзвичайних ситуацій; статевої рівності.
Однією з головних інституційних інновацій, спрямованих на встановлення системи з ефективнішим політичним лідерством, стало запровадження посад державного секретаря та парламентського секретаря у кожному міністерстві. Державні та парламентські секретарі підпорядковані відповідному міністру, але за статусом вони вище за заступника міністра, який є найвищим державним службовцем. Головною різницею між парламентськими та державними секретарями є те, що за першими закріплюється конкретна сфера або питання, що досліджуються, та обов’язок різнобічно забезпечувати діяльність міністра в цьому напрямі, тоді як державні секретарі повноцінно заміщають міністра на час його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов’язків.
Вказані реформаторські дії є, по суті, конкретними кроками на шляху проведення політичної реформи. Важливим у цьому аспекті є з’ясування передумов подібних змін у розміщенні політичних акцентів в державному механізмі Японії. Так, японська післявоєнна Конституція, закріплюючи парламентську систему, наділяє Кабінет Міністрів під головуванням Прем’єр-міністра виконавчою владою. При цьому, звичайно, Кабінет несе відповідальність перед виборним парламентом. Проте, з плином часу та збільшенням проблемних питань, що поставали перед країною, значимість та впливовість парламенту значно впала, порівняно з тими повноваженнями з прийняття політичних рішень, що перебрали на себе державні службовці. Справа дійшла до того, що члени Кабінету почали вважатись (та самі вважати себе) представниками та захисниками усередині Уряду інтересів тих управлінських органів, які вони очолювали, але не членами колективного органу виконавчої влади, відповідального за розробку та подання на розгляд парламенту пропозицій з питань державної ваги. Тому в основі реалізації політичної частини реформування системи публічного управління лежало бажання виправити спотворений баланс політичних інтересів та відновити природний ланцюжок політичного лідерства в умовах парламентської урядової системи: політична партія, що має більшість у стінах парламенту, формує уряд, перебирає на себе політичне лідерство та управляє країною. При цьому більша частина функцій правлячої партії, у тому числі формулювання державної політики та стратегічне планування, передаються уряду. Тому здійснені в Японії у поточному році реформи, особливо в частині передачі головних повноважень у всіх міністерствах до політичних висуванців, які вищі за статусом від міністерських службовців, спрямовані на перерозподіл владних повноважень між виборним парламентом та Кабінетом Міністрів як його політичним продовженням бюрократичним апаратом, а також підвищення прозорості процесу прийняття політичних рішень.
Іншим елементом масштабної адміністративної реформи в Японії стала реструктуризація центральних виконавчих органів. Серія заходів у межах цього блоку реформ мала на меті створення достатньо ефективних можливостей для планування та розробки державної політики, забезпечення справедливого, неупередженого та прозорого процесу прийняття рішень, перетворення його на більш ефективний та дієвий інструмент та, у цілому, покращення урядової придатності до розробки та впровадження політики на основі принципу розподілу функції формулювання та виконання політики. Нові міністерства та інші управлінські органи мають створюватись на підставі наступних принципів: організація міністерств на функціональній основі; реорганізація та злиття з метою управління широкими функціональними сферами; міжміністерське збалансування; взаємна координація міністерств, виходячи з функцій та обов’язків кожного міністерства. В основі подібних змін лежить переконання у тому, що тісні зв’язки між посадовцями, які відповідальні за розробку політики, та тими, хто її впроваджує (що було неминучим за умови поєднання вказаних функцій у межах одного міністерства у передреформні часи), призводять до непрозорості у рішеннях та конфлікту інтересів. Крім того, паралельно до розподілу функцій відбувався процес передачі частини управлінських повноважень у приватний сектор та від центрального уряду до органів самоврядування. До того ж було скорочено кількість міністерств (з червня 2001 року з 23 до 13), інших управлінських органів (на 25 % – зі 128 до 96) та їх структурних підрозділів (на 20 % – з 1200 до 1000), скорочено чисельність державних службовців приблизно на 25 %.
Після розмежування повноважень з розробки та впровадження державної політики біля 90 урядових функцій (наприклад, стосовно мережі державних музеїв, дослідницьких центрів тощо) було передано до відання Незалежних Управлінських Установ, які мають незалежний юридичний статус (хоча й створюються урядом) та знаходяться поза державною організаційною управлінською структурою. Більшість з цих установ розпочали свою діяльність з квітня 2001 року, причому 59 – на законодавчій основі. Метою створення мережі подібних установ є покращення якості й ефективності надання управлінських послуг та забезпечення прозорості в управлінні певними сферами. Це досягається, зокрема, завдяки тому, що діяльність Незалежних Управлінських Установ оцінюється сторонньою, незацікавленою особою; використовуються основні принципи приватних компаній щодо ведення фінансової бухгалтерії; більшість інформації стосовно їх діяльності є відкритою; працівники вказаних установ отримують винагороду залежно від виконаного (при цьому частина з них отримує статус державних службовців). Передбачається, що уряд кожні 3-5 років перевірятиме діяльність та переглядатиме доцільність існування Незалежних Управлінських Установ.
Таким чином, Японія стала однією з країн, що випробувала на собі стрімку та широкомасштабну реформу державного сектору управління, сподіваючись створити державну адміністрацію, яка б відповідала викликам та потребам ХХі століття і забезпечила населення країни необхідними суспільними послугами за найменших витрат.
ЧЕХІЯ. Уряд Чеської Республіки складається з Прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів (без встановленої кількості та заборони суміщати з посадою міністра) та міністрів (у тому числі міністра без портфеля). Прем’єр-міністр та міністри призначаються та звільняються Президентом Чехії. Віце-прем’єр-міністри координують та відповідають за здійснення політики у визначених сферах діяльності (на сьогоднішній день це сфери зовнішніх відносин, внутрішня та оборонна політика, економічна політика, соціальна та правова політика). Урядовий Офіс є консультативним та обслуговуючим органом, що здійснює інформаційне, технічне та організаційне забезпечення діяльності Уряду. Його голова призначається (та звільняється) Урядом, а також є безпосередньо відповідальним перед Урядом. Міністерства відповідальні за впровадження урядової політики у відповідній сфері. Немає закріпленої єдиної внутрішньої організації міністерств, вона вирішується кожним міністром (але всі міністерства мають у своєму складі юридичне, кадрове, організаційне, фінансове управління та управління Європейської інтеграції). Функція політичного координування всередині міністерств покладена переважно на секретаріат міністра та регулярні зустрічі міністра та його заступників. Міжміністерська координація здійснюється двома шляхами. По-перше, цю функцію часто виконують урядові консультативні органи (їх утворення та призначення членів здійснюється Прем’єр-міністром). По-друге, міністри або їх заступники можуть створити комісії ad hoc (тимчасові) для виконання спеціальних завдань (наприклад, міжміністерська комісія з питання реформування державного управління, створена в Міністерстві внутрішніх справ та очолена заступником міністра внутрішніх справ, до кола функціональних обов’язків якого входить реформування державного управління; до комісії також входять заступники всіх міністерств та голови окремих центральних органів виконавчої влади).
ІТАЛІЯ. Італія є чистою парламентською республікою, де уряд формується за результатами виборів до Палати депутатів. Призначення Прем’єр-міністра та міністрів здійснюється Президентом, при цьому схвалення з боку парламенту має отримати весь склад Ради Міністрів. До складу Уряду входять Голова Ради Міністрів, міністри, заступники Голови, міністри без портфеля, заступники міністрів, генеральний секретар Офісу (бюро) Ради Міністрів. Рада Міністрів визначає загальну політику уряду та координує адміністративну діяльність, приймає рішення по всіх аспектах політичного курсу, визначеного на основі довіри спільно з парламентом, вирішує спори про компетенцію між окремими міністерствами. За неписаним правилом міністри є членами парламенту. При здійсненні своїх повноважень Голова Уряду спирається на апарат Офісу Ради Міністрів. Основною структурою є Загальний секретаріат Офісу Ради Міністрів, очолюваний генеральним секретарем, який призначається Головою Уряду. Останній також утворює департаменти Офісу Ради Міністрів, визначає їх компетенцію, організаційну структуру та керівників. Посади генерального секретаря та керівників департаментів є політичними призначеннями, тому зміна уряду тягне за собою і ротацію відповідних посадовців. В Італії існує два види міністрів: ті, які очолюють окремі міністерства, та ті, хто відають певними напрямками, але не є главами відомств (міністри без портфеля, які виконують функції на підставі доручення Прем’єр-міністра). У рамках італійської Ради Міністрів існує т.зв. Рада Кабінету, орган, відповідальний за вирішення найважливіших політичних проблем та контроль за виконанням урядових програм. Ця Рада складається з обмеженої кількості міністрів, які представляють всі партії правлячої коаліції. Голова Ради Міністрів може також утворювати міжміністерські комітети, до складу яких входять міністри. Зазначені комітети координують діяльність Ради Міністрів в окремих секторах (контроль за цінами, промисловість, навколишнє середовище, загальна економічна політика). Комітети міністрів попередньо розглядають питання, що відносяться до спільного відання, обговорюють та досягають згоди стосовно важливих проблем, що виносяться на розгляд уряду. Заступники міністрів є секретарями по зв’язках з парламентом. Вони можуть брати участь в дискусіях, відповідати на інтерпеляції (депутатські запити) лише відповідно до вказівок міністра, який несе персональну політичну відповідальність за діяльність свого відомства. Призначення на посаду заступника міністра має політичний характер, а обсяг повноважень повністю залежить від міністра. У своїй діяльності останній спирається на секретаріат, до якого входять юридична, аналітична служби, прес-служба. Керівник секретаріату змінюється після призначення нового міністра. Ключовими підрозділами міністерств є генеральні дирекції, повноваження яких фіксуються на законодавчому рівні. існує єдина організаційна модель для всіх міністерств: генеральні дирекції поділяються на відділи та секції, їх очолюють генеральні директори.
РУМУНІЯ. Уряд складається з Прем’єр-міністра, урядових міністрів (державні міністри, міністри та міністри з делегованими повноваженнями, прикріплені до Прем’єр-міністра) та державних секретарів (тобто заступників міністра), які входять до Уряду (інші державні секретарі можуть відвідувати урядові засідання замість міністра, але без права голосу). Порядок денний урядових засідань затверджується Прем’єр-міністром за пропозицією Головного Секретаря Уряду. Фактично, порядок денний складається Головним Секретарем та доводиться до відома Прем’єра.
У контексті проведення адміністративної реформи основна частина урядових зусиль у цьому напрямі скерована на покращення організації та діяльності центральної адміністрації шляхом вдосконалення процесу підготовки урядових рішень. Зокрема, наголошується потреба в делегуванні урядових повноважень усередині виконавчої вертикалі, покращенні міжміністерських контактів та консультацій. Робота міністерств сьогодні характеризується значною централізацією повноважень у рамках Уряду як колегіального органу. Відповідно, можливості для самостійного прийняття рішень міністерствами істотно обмежені. Сучасні урядові ініціативи спрямовані на досягнення розумного балансу між колегіальним прийняттям рішень та індивідуальною міністерською відповідальністю. Одночасно, існує переконання у тому, що всередині міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які очолюються урядовими міністрами, спостерігається надмірна концентрація повноважень та відповідальності на рівні міністра. Службовці у міністерських лінійних підрозділах часто не наважуються приймати рішення під власну відповідальність. Крім того, інформаційні потоки між політичною верхівкою та управлінським апаратом є недостатніми. З метою перетворення консультацій та спілкування між міністерствами з номінальних на реальніші та дієвіші було запроваджено посаду головного секретаря у всіх міністерствах. Реформа також мала на меті покращення координації на центральному рівні, яка погіршувалась через надмірний бюрократизм, викликаний функціонально-інституційною спеціалізацією та диференціацією сучасних румунських міністерств. Крім того, реформа передбачає заохочення секторальних розробок політики (у певній сфері), на відміну від тих, що орієнтуються на окремі виконавчі органи. Для цього передбачається, насамперед, підсилити центральні установи, особливо Головний Секретаріат, який перетвориться зі звичайної служби Кабінету Міністрів на впливовий орган центрального управління.
Здійснюючи реформування системи державного управління, румунський Уряд зіткнувся з кількома проблемами. По-перше, виявилась загроза фрагментації у центрі. За умови значного розростання центральних органів стає важко встановити чітке розмежування повноважень між центральними установами, а також між останніми та лінійними міністерствами. Стосовно цього постає питання розподілу праці між Головним Секретаріатом Уряду, з одного боку, та численними спеціалізованими виконавчими органами, голови яких не підпорядковуються Головному Секретаріату, з іншого. По-друге, певні хвилювання викликала практика покладення на міністрів обов’язків з управління центральними органами. Керовані міністрами, а не службовцями вищого рівня, центральні органи можуть перетворитись на мініатюрні міністерства. Замість того, щоб діяти як координуючі органи у конкретній сфері державної політики, вони таким чином стають схильними до перетворення на рівноважні сили по відношенню до міністерств. Ця тенденція підсилюється за умов існування коаліційного уряду, де тертя між міністерствами та іншими центральними установами посилюється міжпартійними конфліктами. Крім того, проблемним є також те, що всередині центральних урядових установ первинні функції адміністративного забезпечення та неупередженого політичного консультування не розмежовані з функціями політичної підтримки та надання порад з вироблення політики. Це не вважається проблемою організаційного характеру, але є наслідком сучасного румунського законодавства про державну службу, яке не встановлює чіткої різниці між політичними висуванцями та політично й партійно нейтральними кар’єрними державними службовцями.
У контексті визначення відносин між урядовим центром та лінійними міністерствами важливою є також урядова ініціатива стосовно призначення позапартійних головних секретарів (генеральних секретарів) усередині кожного міністерства. Указ Кабінету Міністрів про призначення головних секретарів був прийнятий у січні 1998 року. Міністерський головний секретар є вищим державним службовцем усередині міністерства та діє в якості адміністративного голови (ця посада подібна до британського постійного секретаря або німецького державного секретаря). В основі подібного нововведення було намагання покращити координацію як усередині міністерств, так і за їх межами. Таким чином, головний секретар діє як головна з’єднувальна ланка між міністерськими лінійними підрозділами та політичним керівництвом міністерства (сюди входять: міністр, державний секретар або заступник міністра, та керівники підрозділів). До того ж, важливим є те, що головні секретарі створюють мережу з Головним секретарем Кабінету Міністрів у центрі. Та, передбачені щотижневі зустрічі всіх міністерських головних секретарів під головуванням заступника Головного секретаря Уряду. Ці зустрічі, крім іншого, відіграють ключову роль у піготовці засідань Уряду.

Указ Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ


Про чергові заходи щодо дальшого здійснення
адміністративної реформи в Україні

     На реалізацію основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні (810/98) та з метою вдосконалення системи державного управління, забезпечення ефективної діяльності Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади, а також їх апаратів постановляю:

1. Установити, що організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів країни та міністерств організовується відповідно Державним секретарем Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств.

2. Державний секретар Кабінету Міністрів України очолює Секретаріат Кабінету Міністрів України, організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром України та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.

     Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства. Державний секретар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з міністром структуру міністерства, а також за погодженням з Міністерством фінансів України – штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на посади та звільняє з посад відповідно до законодавства працівників центрального апарату міністерства та керівників територіальних підрозділів міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління.

     Кандидатури для призначення на посади працівників патронатних служб у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та центральних апаратах міністерств вносяться відповідно Прем’єр-міністром України, Першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр міністрами та міністрами.

3. Державний секретар Кабінету Міністрів України, державні секретарі міністерств мають першого заступника та заступників.

     Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняє з посади Президент України. Державний секретар Кабінету Міністрів України, державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.

     Державний секретар Кабінету Міністрів України, державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади в установленому порядку відносяться до відповідних категорій посад державних службовців. Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств.

4. Порядок подання пропозицій щодо призначення на посади та звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників визначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

5. Державний секретар Кабінету Міністрів України, державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України “Про державну службу” (3723-12).

     Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників. Звільнення з посад керівників інших центральних органів виконавчої влади також не тягне за собою звільнення з посад їх перших заступників та заступників.

6. У зв’язку із введенням посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників ліквідувати інститут перших заступників та заступників міністрів.

7. Главі Адміністрації Президента України розробити за участю Державного секретаря Кабінету Міністрів України та внести у двомісячний строк пропозиції щодо створення ефективної системи взаємодії між Адміністрацією Президента України, Секретаріатом Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств у виконанні покладених на них завдань.

8. Для поліпшення організації та прискорення проведення в Україні адміністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концептуальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації ввести посаду Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи.

     Главі Адміністрації Президента України внести у двомісячний строк проект Положення про Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи, а також пропозиції щодо організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення його діяльності.

9. Внести до Указів Президента України такі зміни:

     1) в Указі Президента України від 15 грудня 1999 року N 1572 (1572/99) “Про систему центральних органів виконавчої влади”:

     а) у статті 1: частину другу замінити трьома новими частинами такого змісту:

     “До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

     Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції (254к/96-ВР) і законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України (550-2000-п) та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів України. Перший віце-прем’єр-міністр та віце-прем’єр-міністри згідно з розподілом повноважень забезпечують виконання Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, координують виконання заходів з відповідних питань міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, не здійснюючи при цьому безпосереднього керівництва їх роботою.

     Посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України “Про державну службу” ( 3723-12).
У зв’язку з цим частини третю – сьому вважати відповідно частинами п’ятою – дев’ятою;

     частину шосту викласти в такій редакції:

     “Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

     Порядок виконання обов’язків Міністра у разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України”;

     б) у статті 2: частину третю викласти в такій редакції:

     “Керівників центральних органів виконавчої влади в установленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України”;

     в) частини третю та четверту статті 3 викласти в такій редакції:

     “Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник.

     Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України”;

     г) частину другу статті 5 після слів “у встановленому порядку” доповнити словом “відповідний”;

     2) частину першу статті 2 Указу Президента України від 15 грудня 1999 року N 1574 (1574/99) “Про склад Кабінету Міністрів України” викласти в такій редакції:

     “Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України (далі – Секретаріат). Секретаріат очолює Державний секретар Кабінету Міністрів України, якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняє з посади Президент України”.

10. Кабінету Міністрів України:

    • прискорити завершення функціональних обстежень відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, внесення за їх результатами пропозицій щодо дальшого проведення адміністративної реформи, які б передбачали, зокрема, спрощення системи державного управління, ліквідацію її неефективних ланок, запровадження уніфікованих структур апаратів центральних органів виконавчої влади, впорядкування та підвищення рівня заробітної плати державних службовців, маючи на меті створення реальних умов для здійснення відбору державних службовців на конкурсних засадах;
    • вжити відповідних заходів для забезпечення законодавчого врегулювання питань правового статусу членів Кабінету Міністрів України, прискорення узгодження проблемних позицій та прийняття законів “Про Кабінет Міністрів України”, “Про адміністративно-територіальний устрій”, а також про Раду міністрів Автономної Республіки Крим, про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, про державний контроль у сфері діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб, про внесення змін до Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації” тощо;
    • подати у двомісячний строк пропозиції щодо внесення до законів та актів Президента України змін, які випливають із цього Указу;
    • внести відповідно до порядку, передбаченого статтею 4 цього Указу, пропозиції щодо призначення на посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників, а також звільнення з посад перших заступників та заступників міністрів;
    • внести пропозиції щодо приведення положень про міністерства у відповідність із цим Указом, визначивши, зокрема, повноваження державних секретарів міністерств з урахуванням особливостей відповідних міністерств;
    • привести свої рішення у відповідність із цим Указом.

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ,
29 травня 2001 року
N 345/2001


Список державних секретарів України

Державний секретар Кабінету Міністрів України Володимир Яцуба
Міністерство аграрної політики України Сергій Рижук
Міністерство внутрішніх справ України Олександр Гапон
Міністерство екології і природних ресурсів України Сергій Гошовський
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України Володимир Першин
Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи України Василь Луцько
Міністерство закордонних справ України:
державний секретар
державний секретар з питань європейської інтеграції
Юрій Сергіїв
Олександр Чалий
Міністерство культури і мистецтв України Василь Стасюк
Міністерство оборони України
Міністерство освіти і науки України Валентин Зайчук
Міністерство охорони здоров’я України Сергій Шевчук
Міністерство палива і енергетики України Володимир Лушкін
Міністерство праці та соціальної політики України Петро Овчаренко
Міністерство промислової політики України Віктор Падалко
Міністерство транспорту України Олег Петренко
Міністерство фінансів України Микола Каленський
Міністерство юстиції України Олександр Лавринович

Інститут державних секретарів в Україні: аналіз проблемних аспектів

Про ефективну політичну систему

Денис Ковриженко,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

     Одним з головних завдань адміністративної реформи в Україні, поряд з реформуванням адміністративно-територіального устрою, державної служби та муніципальною реформою, є вдосконалення організації та функціонування центральних органів державної влади. Останнє досягається як шляхом удосконалення структури та принципових засад, за якими має функціонувати система органів виконавчої влади, так і шляхом оптимізації внутрішньої організації окремих органів виконавчої влади. Підписавши 29 травня 2001 року Указ “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, Президент вніс суттєві зміни саме до внутрішньої структури органів виконавчої влади. Цим правовим актом передбачено запровадження посад державних секретарів міністерств та їх заступників, Державного Секретаря Кабінету Міністрів України, з одночасним скасуванням посад заступників міністра, Урядового секретаря та його заступників. Розглянемо головні проблемні сторони даного Указу і прийнятих на його основі нормативних актів.

Доцільність запровадження інституту державних секретарів

     Одним з найвагоміших позитивів даного Указу є запровадження ним поділу уряду та міністерств на політичну та управлінську частини, що сприятиме зміцненню системи державної служби у Кабінеті Міністрів та міністерствах, посиленню засад професіоналізму в діяльності центральних органів виконавчої влади. З іншого боку, необхідно відзначити, що чи не найголовнішим чинником ефективного функціонування інституту державних секретарів та поділу уряду на політичну і адміністративну частини є існування в державі парламентської форми правління, за якої глава уряду та міністри обираються політично структурованим парламентом та несуть перед останнім колективну й індивідуальну відповідальність за свою діяльність. За таких умов прем’єр-міністр та міністри призначаються на посади за ознакою належності до партій більшості, є виразниками інтересів цих партій, несуть перед парламентом політичну відповідальність, а отже – належать до політичних фігур. Тому і виникає потреба у забезпеченні ефективності політичних за формою та професійних за змістом дій уряду та міністерств. Саме з цією метою у країнах з парламентською формою правління запроваджено інститут державних секретарів, головною функцією яких є керівництво повсякденною роботою міністерств, у тому числі і в умовах розпаду парламентської більшості та, як наслідок, припинення повноважень глави уряду та міністрів. Таким чином, забезпечується стабільність функціонування центральних органів виконавчої влади. Однак встановлена Конституцією України президентсько-парламентська форма правління не створила достатніх передумов для запровадження інституту державних секретарів (та поділу уряду на політичну та адміністративну частини): діяльність Кабінету Міністрів та окремих міністерств не набула яскраво вираженого політичного характеру, оскільки визначальну роль у вирішенні кадрових питань виконавчої влади відіграє Президент, а не Парламент; міністри не несуть індивідуальної відповідальності перед останнім і у переважній своїй більшості не пов’язані з жодною політичною партією, представленою у Верховній Раді.

Мета запровадження інституту державних секретарів

     Відповідно до преамбули аналізованого Указу Глави держави, запровадження інституту державних секретарів спрямоване на реалізацію основних положень адміністративної реформи в Україні, забезпечення ефективної діяльності Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади. В дійсності ж передбачений Указом порядок призначення державних секретарів на посади (згідно з ч.3 Указу Державного секретаря Кабінету Міністрів, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України Президент України) не відповідає не лише Концепції адміністративної реформи в Україні, але і двом проектам Закону “Про Кабінет Міністрів України” (один з яких було внесено на розгляд Верховної Ради Президентом) – відповідно до положень цих правових актів правом на призначення на посади державних секретарів та звільнення їх від виконання обов’язків наділений виключно Прем’єр-міністр України.
Одночасно можна погодитись з тим, що запровадження інституту державних секретарів певною мірою підвищить ефективність функціонування Кабінету Міністрів та окремих міністерств, оскільки дозволить сконцентруватися Уряду та відповідним міністрам на ключових проблемах державної політики у відповідних галузях, сприятиме удосконаленню роботи апаратів міністерств та Секретаріату Кабінету Міністрів. Але обсяг повноважень державних секретарів – право вирішення широкого кола кадрових питань міністерства, створення та ліквідації його територіальних органів та структурних підрозділів, розпорядження коштами, передбаченими на утримання центрального апарату міністерства і його територіальних органів в умовах відсутності у відповідних міністрів та Глави Уряду права на звільнення з посади державного секретаря (його заступників) може призвести до протилежних наслідків – утворення у міністерствах конкуруючих між собою центрів владних повноважень в особах відповідно міністра та державного секретаря міністерства. Останнє може негативно позначитись на якісних показниках роботи міністерства.
Укази Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” та “Про затвердження примірного положення про державного секретаря міністерства” містять також низку інших положень, що значно послаблюють роль Уряду та міністерств у сфері здійснення ними виконавчої влади. Так, порядок подання пропозицій щодо призначення на посади та звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників, відповідно до ч.4 Указу Президента від 29 травня 2001 року, визначає Президент України; згідно абз.3 ст.6 Указу “Про затвердження примірного положення про державного секретаря міністерства” Глава держави визначає і кількість заступників державних секретарів у міністерствах. Як бачимо, запровадження інституту державних секретарів лише побічно спрямовано на реалізацію положень Концепції адміністративної реформи в Україні. Головною ж метою прийняття даного Указу є посилення ролі Президента у формуванні та функціонуванні Уряду та міністерств.

Державні секретарі в міністерствах з “особливим” статусом

     Численні дискусії викликає також питання доцільності запровадження посад державних секретарів у Міністерствах закордонних справ, внутрішніх справ, оборони, Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи. Особливістю цих міністерств є особливий порядок призначення їх керівників на посади, характер виконуваних ними функцій та специфіка розподілу повноважень по виконанню покладених на ці органи повноважень між заступниками міністра. Скажімо, кожен із заступників Міністра внутрішніх справ відповідно до чинного законодавства здійснював чітко визначені функції – очолював Головне управління МВС по боротьбі з організованою злочинністю, по роботі з особовим складом міліції громадської безпеки або ж здійснював керівництво МВС у певному регіоні (м. Києві, Південно-Східному регіоні, Автономній Республіці Крим тощо). Так само у Міністерстві оборони повноваження між заступниками міністра розподілялись залежно від виду збройних сил, очолюваних ними, у той час як перший заступник Міністра оборони за посадою був Начальником Генерального Штабу Збройних Сил України. Водночас відповідно до ч.6 Указу Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” у зв’язку з введенням посад державних секретарів, їх перших заступників та заступників, інститут перших заступників та заступників міністрів скасовується. Однак з необхідністю скасування цих посад у названих міністерствах навряд чи можна погодитись. Так, Указом передбачено, що до повноважень державного секретаря міністерства належать організація забезпечення діяльності міністра та поточної роботи міністерства, координація роботи його територіальних органів, керівництво апаратом міністерства. У той же час можливість виконання цієї суто адміністративно-апаратної роботи, скажімо, Начальником Генерального Штабу Збройних Сил чи Начальником Головного управління МВС у м. Києві (які до підписання розглядуваного Указу Президента обіймали посади перших заступників міністрів відповідно оборони та внутрішніх справ) викликає значні сумніви. Так само неприпустимим є і призначення на посаду заступника держсекретаря Начальника Генерального Штабу – особи, яка відповідає за стратегічне планування застосування Збройних Сил та інших військових формувань, визначає завдання та порядок розвідувального та інформаційно-аналітичного забезпечення штабів і військ, створює систему управління Збройними Силами. З огляду на це особливості функціонування інституту державних секретарів у кожному з названих міністерств доцільно було б відобразити в окремих правових актах.

Статус Державного секретаря Кабінету Міністрів України
Важливим нововведенням Указу “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” стало скасування посади Урядового секретаря та запровадження посади Державного секретаря Кабінету Міністрів, діяльність якого, відповідно до ст.ст. 1, 2 Указу спрямована на здійснення організаційного, експертно-аналітичного, правового, інформаційного та іншого забезпечення діяльності Кабінету Міністрів. Державний секретар Кабінету Міністрів очолює Секретаріат Кабінету Міністрів, організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, призначає на посади та звільняє з посад його працівників. Як бачимо, Указ Президента лише у загальних рисах визначає компетенцію Державного секретаря Кабінету Міністрів та недостатньо чітко визначає його права, обов’язки, засади взаємодії з державними секретарями міністерств, керівниками центральних органів виконавчої влади тощо. Це, безумовно, є значним недоліком цього правового акта. Водночас вагомим позитивом Указу слід вважати те, що Державний секретар Кабінету Міністрів України наділяється значно більшими повноваженнями у порівнянні з Урядовим секретарем. Якщо до прийняття Указу керівник Секретаріату Кабінету Міністрів очолював лише Служби віце-прем’єр-міністрів та Службу Урядового секретаря, то після підписання Президентом Указу керівник Секретаріату (Державний секретар Кабінету Міністрів) фактично очолив також Службу Прем’єр-міністра України (згідно з Тимчасовим Положенням про Службу Прем’єр-міністра України від 6 квітня 2000 р. остання підпорядковувалась безпосередньо Главі Уряду). Даним Указом також значно посилено повноваження Державного секретаря Кабінету Міністрів у сфері матеріально-технічного забезпечення діяльності Уряду (надано право на затвердження кошторису видатків Секретаріату Кабінету Міністрів) та вирішення кадрових питань Секретаріату. Тим самим було створено умови для формування єдиного центру по забезпеченню діяльності вищого органу виконавчої влади. Але не слід забувати й про те, що надмірна концентрація повноважень по забезпеченню діяльності Уряду в руках Державного секретаря Кабінету Міністрів (право на звільнення якого з посади має виключно Глава держави), в умовах відсутності Закону, який би чітко визначав його права та обов’язки, засади взаємодії з державними секретарями міністерств та керівниками центральних органів виконавчої влади, та недостатньо ефективних механізмів контролю за його діяльністю з боку Прем’єр-міністра України може призвести до зменшення ефективності функціонування Уряду.

Поєднання статусу державного секретаря з партійною діяльністю

     Однією з проблем, яка виникла у зв’язку з введенням посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств, стала можливість поєднання статусу державних секретарів та їх заступників з активною партійною діяльністю. Загальновідомо, що окремі призначені відповідними Указами Президента державні секретарі на момент призначення були членами політичних партій. Не припинили вони зв’язків з відповідними партіями і на даний момент. Натомість в умовах, коли міністр особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує діяльність міністерства на виконання Програми діяльності Уряду, приналежність державного секретаря міністерства до певної політичної партії (особливо такої, програма та завдання якої не узгоджуються з політикою Уряду) може негативно позначитись на якісних показниках роботи міністерства. Не вирішує цієї проблеми і Закон “Про державну службу”, оскільки ним не передбачено жодних обмежень щодо можливості поєднання статусу державних службовців з партійною приналежністю. З огляду на це виникає потреба у внесенні до законодавства про державну службу відповідних змін.

Взаємодія державних секретарів з державними органами

     Статтею 7 Указу від 29 травня 2001 року Главі Адміністрації Президента України доручалось розробити за участю Державного секретаря Кабінету Міністрів та внести у двомісячний строк пропозиції щодо створення ефективної системи взаємодії між Адміністрацією Президента, Секретаріатом Кабінету Міністрів та державними секретарями міністерств у виконанні покладених на них завдань. Хоча і було здійснено окремі кроки на шляху виконання поставленого Главою держави завдання (між Секретаріатом Кабінету Міністрів та апаратами міністерств узгоджено порядок розробки урядових нормативних актів), проблема на даний момент так і залишається невирішеною по суті. Зокрема, неврегульованими залишились питання узгодження проектів Постанов Кабінету Міністрів між державними секретарями окремих міністерств, принципи взаємодії Секретаріату Кабінету Міністрів та апаратів міністерств та комітетами Верховної Ради України при розробці законопроектів тощо.

Перспективи законодавчого оформлення інституту державних секретарів

     Нині на розгляді парламенту перебуває низка законопроектів, спрямованих на законодавче врегулювання питань, пов’язаних з організацією та функціонуванням Уряду та центральних органів виконавчої влади. Серед них – два законопроекти “Про Кабінет Міністрів України”, внесені відповідно Президентом України та народним депутатом І.Коліушком, та проект Закону “Про центральні органи виконавчої влади”, поданий на розгляд Верховної Ради І.Коліушком. Якщо останній законопроект був внесений вже після підписання Президентом України Указу “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, а тому враховує всі новели цього акту, то проект Закону “Про Кабінет Міністрів України” суттєво відрізняється від названого Указу. З огляду на це, перспективи його подальшого успішного проходження через парламент і, особливо, підписання Главою держави видаються доволі примарними. Тому виникає необхідність у подальшому доопрацюванні положень проекту та в узгодженні проблемних питань між Верховною Радою та Президентом.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” нарешті підписано

30 жовтня 2001 року під законопроектом про вибори народних депутатів з’явився президентський підпис. З 21 січня 2001 року, коли законопроект, внесений народними депутатами Г.Пономаренком та А.Пейгалайненом, уперше був схвалений Верховною Радою України, документ п’ять разів ветувався Президентом. Лише шоста спроба встановлення нових правил гри на виборчому полі стала успішною. Так, 18 жовтня 2001 року Верховна Рада 234 голосами схвалила новий варіант багатостраждального законопроекту, більшість принципових положень якого були узгоджені представниками колишніх “більшовистських” фракцій та груп з Президентом Л.Кучмою. Результатом кінцевого компромісу стало закріплення таких основних параметрів виборчого закону:

  • змішана виборча система (225 народних депутатів обираються за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, інші 225 народних обранців – за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних округах);
  • 4-х відсотковий загороджувальний бар’єр;
  • 90-денна виборча кампанія;
  • заміна збору підписів як умови реєстрації кандидатів у депутати на виборчу заставу (255 тис. грн. для реєстрації виборчого списку партії чи блоку та 1020 грн. для кандидата-мажоритарника);
  • формування окружних виборчих комісій, насамперед, за поданнями політичних партій, які подолали 4% бар’єр на попередніх виборах народних депутатів, та партій, які у поточному складі Верховної Ради України мають свої партійні фракції (фракції блоків);
  • надання права висувати кандидатів у депутати лише партіям, що були зареєстровані за рік до дня виборів (виборчим блокам партій за умови, що до їх складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів);
  • встановлення граничної суми витрат виборчого фонду партії (блоку) у розмірі 150 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (2550 тис. грн.), а кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі, – 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170 тис. грн.) та ін.

     Тема виборчого законодавства є однією з пріоритетних у діяльності Лабораторії законодавчих ініціатив. Згаданий виборчий законопроект неодноразово ставав об’єктом аналітичного дослідження експертів організації. Цьому ж питанню присвячувалось багато місця й на сторінках власного інформаційно-аналітичного видання Лабораторії законодавчих ініціатив журналу “Часопис ПАРЛАМЕНТ”. Нижче наводимо поетапний календарний план перебігу виборчого процесу, підготовлений експертами Лабораторії законодавчих ініціатив.

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ
за Законом України “Про вибори народних депутатів України”
(№2766-ІІІ від 18.10.2001)

Дата Стадія (підстадія) виборчого процесу Кількість днів до (після) виборів
1. до 31 грудня 2001 року Оголошення початку виборчого процесу (ч.2 ст.15) 90
2. до 31 грудня 2001 року Утворення ЦВК одномандатних округів (ч.3 ст.16) 90
3. до 3 січня 2002 року Затвердження форми виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку) (ч.7 ст.40) 87
4. до 5 січня 2002 року Внесення подань політичними партіями (виборчими блоками) для формування складу окружних виборчих комісій (ч.1 ст.20) 85
5. до 8 січня 2002 року Проведення жеребкування щодо включення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій (виборчих блоків), які не подолали чотирьохвідсотковий бар’єр на попередніх виборах народних депутатів України, та партій (блоків), які у поточному складі Верховної Ради України не мають своїх партійних фракцій (фракцій блоків) (ч.2 ст.20) 82
6. до 10 січня 2002 року Утворення окружних виборчих комісій (ч.1 ст.20) 80
7. до 10 січня 2002 року Встановлення Національним банком України (за погодженням із Центральною виборчою комісією) порядку відкриття і закриття рахунку виборчого фонду політичної партії (виборчого блоку), кандидата у депутати (ч.2 ст.34) 80
8. до 10 січня 2002 року Встановлення засобами масової інформації розцінок вартості за одиницю друкованої площі та за одиницю ефірного часу (ч.6 ст.53) 80
9. до 15 січня 2002 року Складання загальних списків виборців, які проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті (п.3 Розділу ХІІІ) 75
10. до 20 січня 2002 року Складання окружною виборчою комісією єдиного кошторису видатків для підготовки і проведення виборів із включенням до нього видатків окружної виборчої комісії та видатків для потреб дільничних виборчих комісій одномандатного округу (з наступним затвердженням Центральною виборчою комісією) (ч.6 ст.33) 70
11. до 20 січня 2002 року Опублікування телерадіоорганізаціями в друкованих засобах масової інформації розцінок вартості однієї хвилини (секунди) ефірного часу і надіслання цих розцінок Центральній виборчій комісії та окружним виборчим комісіям (ч.1 ст.54) 70
12. з 5 січня до25 січня2002 року Висування кандидатів у депутати (ч.4 ст.38) починається за 85 – закінчується за 65 днів
13. до 25 січня 2002 року Прийняття рішення про вихід партії зі складу виборчого блоку (зі збереженням права висунути кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі та в одномандатних округах) (ч.4 ст.48) 65
14. до 25 січня 2002 року Прийняття рішення про розпуск виборчого блоку (зі збереженням права партій, що входили до блоку, самостійно висунути кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі та в одномандатних округах) (ч.8 ст.48) 65
15. до 28 січня 2002 року Подача до Центральної виборчої комісії рішення про вихід політичної партії із складу виборчого блоку та витягу з протоколу з’їзду (зборів, конференції) про розгляд цього питання (ч.1 ст.48) 62
16. до 30 січня 2002 року Подання документів до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в одномандатному окрузі (ч.2 ст.46) 60
17. до 30 січня 2002 року Подання документів до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі (ч.2 ст.45) 60
18. до 30 січня 2002 року Встановлення Центральною виборчою комісією разом з Національним банком України та центральним органом виконавчої влади з питань зв’язку порядку контролю за надходженням, обліком і використанням коштів виборчих фондів (ч.11 ст.36) 60
19. до 4 лютого 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію кандидата у депутати в одномандатному окрузі або про відмову в його реєстрації (ч.5 ст.46) 55
20. до 4 лютого 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі або про відмову в їх реєстрації (ч.7 ст.45) 55
21. до 4 лютого 2002 року Повторне подання партією (блоком) заяви до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі (ч.12 ст.45) 55
22. до 4 лютого 2002 року Повторне подання заяви до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидата у депутати в одномандатному окрузі (ч.6 ст.46) 55
23. до 6 лютого 2002 року Прийняття остаточного рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку) (ч.12 ст.45) 53
24. до 6 лютого 2002 року Прийняття остаточного рішення про реєстрацію кандидата у депутати в одномандатному окрузі (ч.6 ст.46) 53
25. до 6 лютого 2002 року Повідомлення Центральною виборчою комісією про початок передвиборної агітації в засобах масової інформації (ч.1 ст.50) 53
26. до 7 лютого 2002 року Видача посвідчень кандидатам у депутати, зареєстрованим в багатомандатному окрузі (ч.9 ст.45) 52
27. до 7 лютого 2002 року Оприлюднення виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку) разом з рішенням Центральної виборчої комісії про реєстрацію (ч.9 ст.45) 52
28. до 7 лютого 2002 року Видача посвідчення кандидату в депутати, зареєстрованому в одномандатному виборчому окрузі (ч.7 ст.46) 52
29. до 9 лютого 2002 року Утворення виборчих дільниць (ч.7 ст.17) 50
30. до 9 лютого 2002 року Оприлюднення переліку кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатному окрузі, у газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” (ч.8 ст.46) 50
31. до 9 лютого 2002 року Відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку), кандидатів у депутати від якої зареєстровано в багатомандатному окрузі, кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі (ч.1 ст.34) 50
32. до 9 лютого 2002 року Початок передвиборної агітації (ч.1 ст.50) 50
33. до 10 лютого 2002 року Повідомлення установою банку Центральній виборчій комісії або відповідній окружній виборчій комісії про відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку), кандидата у депутати (ч.6 ст.34) 49
34. до 16 лютого 2002 року Подання політичними партіями (виборчими блоками) та кандидатами в депутати списку осіб для включення їх до складу дільничних виборчих комісій (ч.5, 6 ст.21) 43
35. до 24 лютого 2002 року Утворення дільничних виборчих комісій (ч.1 ст.21) 35
36. до 24 лютого 2002 року Прийняття партією, що входить до блоку, рішення про її вихід із складу блоку (ч.1 ст.48) 35
37. до 24 лютого 2002 року Прийняття партіями, що входять до блоку, рішення про розпуск виборчого блоку (ч.7 ст.48) 35
38. до 24 лютого 2002 року Виготовлення інформаційних плакатів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатомандатному окрузі (ч.1 ст.52) 35
39. до 24 лютого 2002 року Виготовлення інформаційних плакатів для кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах (ч.3 ст.52) 35
40. до 27 лютого 2002 року Затвердження форми і тексту виборчого бюлетеня для голосування в багатомандатному окрузі та форми виборчого бюлетеня для голосування в одномандатних округах (ч.1 ст.62) 32
41. до 1 березня 2002 року Передача уточнених списків виборців дільничним виборчим комісіям (ч.2 ст.30) 30
42. до 1 березня 2002 року Перевірка достовірності відомостей, внесених до декларації про майно та доходи кандидата у депутати та членів його сім’ї за 2001 рік (ч.2 ст.44) 30
43. до 6 березня 2002 року Передача бланків відкріплювальних посвідчень дільничним виборчим комісіям (ч.6 ст.31) 25
44. до 6 березня 2002 року Затвердження тексту виборчого бюлетеня для голосування в одномандатному окрузі (ч.1 ст.62) 25
45. до 11 березня 2002 року Передача інформаційних плакатів на виборчі дільниці (ч.10 ст.52) 20
46. до 11 березня 2002 року Надання Центральній виборчій комісії пропозицій щодо реєстрації офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій (ч.1 ст.61) 20
47. до 16 березня 2002 року Подання дільничною виборчою комісією уточнених списків виборців для загального ознайомлення (ч.1 ст.31) 15
48. до 16 березня 2002 року Скасування рішення в частині реєстрації в багатомандатному окрузі окремого кандидата в депутати, включеного до виборчого списку партії (блоку) за рішенням партії (блоку), яка висунула кандидата у депутати (п.2 ч.1 ст.49) 15
49. до 16 березня 2002 року Скасування рішення про реєстрацію кандидата у депутати за зверненням партії (блоку), яка висунула кандидата у депутати в одномандатному виборчому окрузі (п.2 ч.3 ст.49) 15
50. з 16 березня 2002 року Заборона засобам масової інформації усіх форм власності, що діють на території України, поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки щодо партій (блоків) та кандидатів у депутати (ч.14 ст.56) 15
51. до 16 березня 2002 року Прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій (ч.2 ст.61) 15
52. до 21 березня 2002 року Повідомлення виборців дільничною виборчою комісією про час і місце голосування (ч.2 ст.66) 10
53. до 21 березня 2002 року Виготовлення в централізованому порядку виборчих бюлетенів (ч.1 ст.63) 10
54. до 26 березня 2002 року Внесення подання до окружної виборчої комісії про реєстрацію офіційного спостерігача від партії (блоку), кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі (ч.4 ст.60) 5
55. після 28 березня 2002 року Передача виборчих бюлетенів дільничним виборчим комісіям (ч.2 ст.64) 3
56. о 24 годині 29 березня 2002 року Закінчення передвиборної агітації (ч.2 ст.50) 1
57. до 20 години 30 березня 2002 року Письмове звернення виборця, який за станом здоров’я не може прибути до приміщення для голосування, з проханням забезпечити йому голосування за межами приміщення для голосування (ч.1 ст.67)
58. 31 березня 2002 року День проведення виборів народних депутатів України (ст.77 Конституції України)
59. до 5 квітня 2002 року Подання до Центральної виборчої комісії розпорядниками виборчого фонду партії (блоку), розпорядниками виборчого фонду кандидата у депутати фінансового звіту про надходження та використання коштів виборчого фонду (ч.4 ст.35) 5 (після дня виборів)
60. до 15 квітня 2002 року Встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів в багатомандатному окрузі (ч.1 ст.76) 15 (після дня виборів)
61. до 20 квітня 2002 року Офіційне оприлюднення результатів виборів у газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” (ч.1 ст.78) 20 (після дня виборів)
62. до 27 квітня 2002 року Повернення окружною виборчою комісією на рахунок Центральної виборчої комісії не використаних нею на підготовку і проведення виборів коштів Державного бюджету України (ч.8 ст.33) 27 (після дня виборів)
63. до 30 квітня 2002 року Подання до Центральної виборчої комісії фінансового звіту про надходження та використання коштів Державного бюджету України на підготовку і проведення виборів окружною виборчою комісією (ч.9 ст.33) 30 (після дня виборів)
64. до 10 травня 2002 року Подання особи, обраної народним депутатом, до Центральної виборчої комісії документу про її звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом та (або) копії зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандата, поданої до відповідної ради (ч.1 ст.79) 40 (після дня виборів)
65. до 10 травня 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію обраного народного депутата (ч.3 ст.79) 40 (після дня виборів)
66. до 17 травня 2002 року Видача особі, зареєстрованій народним депутатом, тимчасового посвідчення народного депутата України (ч.6 ст.79) 47 (після дня виборів)
67. Не пізніш як на сьомий день після складання присяги народного депутата України Видача посвідчення народного депутата України (ч.1 ст.80)
Дата Стадія (підстадія) виборчого процесу Кількість днів до (після) виборів
1. до 31 грудня 2001 року Оголошення початку виборчого процесу (ч.2 ст.15) 90
2. до 31 грудня 2001 року Утворення ЦВК одномандатних округів (ч.3 ст.16) 90
3. до 3 січня 2002 року Затвердження форми виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку) (ч.7 ст.40) 87
4. до 5 січня 2002 року Внесення подань політичними партіями (виборчими блоками) для формування складу окружних виборчих комісій (ч.1 ст.20) 85
5. до 8 січня 2002 року Проведення жеребкування щодо включення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій (виборчих блоків), які не подолали чотирьохвідсотковий бар’єр на попередніх виборах народних депутатів України, та партій (блоків), які у поточному складі Верховної Ради України не мають своїх партійних фракцій (фракцій блоків) (ч.2 ст.20) 82
6. до 10 січня 2002 року Утворення окружних виборчих комісій (ч.1 ст.20) 80
7. до 10 січня 2002 року Встановлення Національним банком України (за погодженням із Центральною виборчою комісією) порядку відкриття і закриття рахунку виборчого фонду політичної партії (виборчого блоку), кандидата у депутати (ч.2 ст.34) 80
8. до 10 січня 2002 року Встановлення засобами масової інформації розцінок вартості за одиницю друкованої площі та за одиницю ефірного часу (ч.6 ст.53) 80
9. до 15 січня 2002 року Складання загальних списків виборців, які проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті (п.3 Розділу ХІІІ) 75
10. до 20 січня 2002 року Складання окружною виборчою комісією єдиного кошторису видатків для підготовки і проведення виборів із включенням до нього видатків окружної виборчої комісії та видатків для потреб дільничних виборчих комісій одномандатного округу (з наступним затвердженням Центральною виборчою комісією) (ч.6 ст.33) 70
11. до 20 січня 2002 року Опублікування телерадіоорганізаціями в друкованих засобах масової інформації розцінок вартості однієї хвилини (секунди) ефірного часу і надіслання цих розцінок Центральній виборчій комісії та окружним виборчим комісіям (ч.1 ст.54) 70
12. з 5 січня до25 січня2002 року Висування кандидатів у депутати (ч.4 ст.38) починається за 85 – закінчується за 65 днів
13. до 25 січня 2002 року Прийняття рішення про вихід партії зі складу виборчого блоку (зі збереженням права висунути кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі та в одномандатних округах) (ч.4 ст.48) 65
14. до 25 січня 2002 року Прийняття рішення про розпуск виборчого блоку (зі збереженням права партій, що входили до блоку, самостійно висунути кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі та в одномандатних округах) (ч.8 ст.48) 65
15. до 28 січня 2002 року Подача до Центральної виборчої комісії рішення про вихід політичної партії із складу виборчого блоку та витягу з протоколу з’їзду (зборів, конференції) про розгляд цього питання (ч.1 ст.48) 62
16. до 30 січня 2002 року Подання документів до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в одномандатному окрузі (ч.2 ст.46) 60
17. до 30 січня 2002 року Подання документів до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі (ч.2 ст.45) 60
18. до 30 січня 2002 року Встановлення Центральною виборчою комісією разом з Національним банком України та центральним органом виконавчої влади з питань зв’язку порядку контролю за надходженням, обліком і використанням коштів виборчих фондів (ч.11 ст.36) 60
19. до 4 лютого 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію кандидата у депутати в одномандатному окрузі або про відмову в його реєстрації (ч.5 ст.46) 55
20. до 4 лютого 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі або про відмову в їх реєстрації (ч.7 ст.45) 55
21. до 4 лютого 2002 року Повторне подання партією (блоком) заяви до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати в багатомандатному окрузі (ч.12 ст.45) 55
22. до 4 лютого 2002 року Повторне подання заяви до окружної виборчої комісії для реєстрації кандидата у депутати в одномандатному окрузі (ч.6 ст.46) 55
23. до 6 лютого 2002 року Прийняття остаточного рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку) (ч.12 ст.45) 53
24. до 6 лютого 2002 року Прийняття остаточного рішення про реєстрацію кандидата у депутати в одномандатному окрузі (ч.6 ст.46) 53
25. до 6 лютого 2002 року Повідомлення Центральною виборчою комісією про початок передвиборної агітації в засобах масової інформації (ч.1 ст.50) 53
26. до 7 лютого 2002 року Видача посвідчень кандидатам у депутати, зареєстрованим в багатомандатному окрузі (ч.9 ст.45) 52
27. до 7 лютого 2002 року Оприлюднення виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку) разом з рішенням Центральної виборчої комісії про реєстрацію (ч.9 ст.45) 52
28. до 7 лютого 2002 року Видача посвідчення кандидату в депутати, зареєстрованому в одномандатному виборчому окрузі (ч.7 ст.46) 52
29. до 9 лютого 2002 року Утворення виборчих дільниць (ч.7 ст.17) 50
30. до 9 лютого 2002 року Оприлюднення переліку кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатному окрузі, у газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” (ч.8 ст.46) 50
31. до 9 лютого 2002 року Відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку), кандидатів у депутати від якої зареєстровано в багатомандатному окрузі, кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі (ч.1 ст.34) 50
32. до 9 лютого 2002 року Початок передвиборної агітації (ч.1 ст.50) 50
33. до 10 лютого 2002 року Повідомлення установою банку Центральній виборчій комісії або відповідній окружній виборчій комісії про відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку), кандидата у депутати (ч.6 ст.34) 49
34. до 16 лютого 2002 року Подання політичними партіями (виборчими блоками) та кандидатами в депутати списку осіб для включення їх до складу дільничних виборчих комісій (ч.5, 6 ст.21) 43
35. до 24 лютого 2002 року Утворення дільничних виборчих комісій (ч.1 ст.21) 35
36. до 24 лютого 2002 року Прийняття партією, що входить до блоку, рішення про її вихід із складу блоку (ч.1 ст.48) 35
37. до 24 лютого 2002 року Прийняття партіями, що входять до блоку, рішення про розпуск виборчого блоку (ч.7 ст.48) 35
38. до 24 лютого 2002 року Виготовлення інформаційних плакатів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатомандатному окрузі (ч.1 ст.52) 35
39. до 24 лютого 2002 року Виготовлення інформаційних плакатів для кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах (ч.3 ст.52) 35
40. до 27 лютого 2002 року Затвердження форми і тексту виборчого бюлетеня для голосування в багатомандатному окрузі та форми виборчого бюлетеня для голосування в одномандатних округах (ч.1 ст.62) 32
41. до 1 березня 2002 року Передача уточнених списків виборців дільничним виборчим комісіям (ч.2 ст.30) 30
42. до 1 березня 2002 року Перевірка достовірності відомостей, внесених до декларації про майно та доходи кандидата у депутати та членів його сім’ї за 2001 рік (ч.2 ст.44) 30
43. до 6 березня 2002 року Передача бланків відкріплювальних посвідчень дільничним виборчим комісіям (ч.6 ст.31) 25
44. до 6 березня 2002 року Затвердження тексту виборчого бюлетеня для голосування в одномандатному окрузі (ч.1 ст.62) 25
45. до 11 березня 2002 року Передача інформаційних плакатів на виборчі дільниці (ч.10 ст.52) 20
46. до 11 березня 2002 року Надання Центральній виборчій комісії пропозицій щодо реєстрації офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій (ч.1 ст.61) 20
47. до 16 березня 2002 року Подання дільничною виборчою комісією уточнених списків виборців для загального ознайомлення (ч.1 ст.31) 15
48. до 16 березня 2002 року Скасування рішення в частині реєстрації в багатомандатному окрузі окремого кандидата в депутати, включеного до виборчого списку партії (блоку) за рішенням партії (блоку), яка висунула кандидата у депутати (п.2 ч.1 ст.49) 15
49. до 16 березня 2002 року Скасування рішення про реєстрацію кандидата у депутати за зверненням партії (блоку), яка висунула кандидата у депутати в одномандатному виборчому окрузі (п.2 ч.3 ст.49) 15
50. з 16 березня 2002 року Заборона засобам масової інформації усіх форм власності, що діють на території України, поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки щодо партій (блоків) та кандидатів у депутати (ч.14 ст.56) 15
51. до 16 березня 2002 року Прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій (ч.2 ст.61) 15
52. до 21 березня 2002 року Повідомлення виборців дільничною виборчою комісією про час і місце голосування (ч.2 ст.66) 10
53. до 21 березня 2002 року Виготовлення в централізованому порядку виборчих бюлетенів (ч.1 ст.63) 10
54. до 26 березня 2002 року Внесення подання до окружної виборчої комісії про реєстрацію офіційного спостерігача від партії (блоку), кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі (ч.4 ст.60) 5
55. після 28 березня 2002 року Передача виборчих бюлетенів дільничним виборчим комісіям (ч.2 ст.64) 3
56. о 24 годині 29 березня 2002 року Закінчення передвиборної агітації (ч.2 ст.50) 1
57. до 20 години 30 березня 2002 року Письмове звернення виборця, який за станом здоров’я не може прибути до приміщення для голосування, з проханням забезпечити йому голосування за межами приміщення для голосування (ч.1 ст.67)
58. 31 березня 2002 року День проведення виборів народних депутатів України (ст.77 Конституції України)
59. до 5 квітня 2002 року Подання до Центральної виборчої комісії розпорядниками виборчого фонду партії (блоку), розпорядниками виборчого фонду кандидата у депутати фінансового звіту про надходження та використання коштів виборчого фонду (ч.4 ст.35) 5 (після дня виборів)
60. до 15 квітня 2002 року Встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів в багатомандатному окрузі (ч.1 ст.76) 15 (після дня виборів)
61. до 20 квітня 2002 року Офіційне оприлюднення результатів виборів у газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” (ч.1 ст.78) 20 (після дня виборів)
62. до 27 квітня 2002 року Повернення окружною виборчою комісією на рахунок Центральної виборчої комісії не використаних нею на підготовку і проведення виборів коштів Державного бюджету України (ч.8 ст.33) 27 (після дня виборів)
63. до 30 квітня 2002 року Подання до Центральної виборчої комісії фінансового звіту про надходження та використання коштів Державного бюджету України на підготовку і проведення виборів окружною виборчою комісією (ч.9 ст.33) 30 (після дня виборів)
64. до 10 травня 2002 року Подання особи, обраної народним депутатом, до Центральної виборчої комісії документу про її звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом та (або) копії зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандата, поданої до відповідної ради (ч.1 ст.79) 40 (після дня виборів)
65. до 10 травня 2002 року Прийняття рішення про реєстрацію обраного народного депутата (ч.3 ст.79) 40 (після дня виборів)
66. до 17 травня 2002 року Видача особі, зареєстрованій народним депутатом, тимчасового посвідчення народного депутата України (ч.6 ст.79) 47 (після дня виборів)
67. Не пізніш як на сьомий день після складання присяги народного депутата України Видача посвідчення народного депутата України (ч.1 ст.80)

Залишити відповідь