Статус народного депутата України — питання, яке вже протягом довгого часу є предметом багатьох експертних обговорень, а такі його складові, як депутатський імунітет, внаслідок риторики різних політичних сил навіть перетворились на елемент агітації. Однак проблеми посилення зв’язку народних обранців із їх виборцями та партіями, за списками яких вони пройшли в парламент, та славнозвісної депутатської недоторканості серйозно впливають на те, як працює український парламент. Тому до цих питань слід ставитись виважено, а також з урахуванням міжнародного досвіду.

Якщо говорити про зв’язок депутата з виборцями, слід відзначити, що після переходу до пропорційної виборчої системи він, безумовно, послабшав. Голосування виключно за списки партій призводить до деперсоніфікації виборів. Крім того, необхідно згадати і про закриті виборчі списки, які також не дозволяють встановити чіткий зв’язок виборців з тими, кого вони власне обирають. Зарадити проблемі може перехід від одного загальнонаціонального виборчого округу (як це є зараз), де розподіляються всі депутатські мандати, до кількох округів по всій країні, від кожного з яких будуть обиратися по 10—30 депутатів. Зрозуміло, що в окрузі, де розподіляються 15 мандатів, зв’язок депутата з виборцем буде більш тісним, ніж в тому, що охоплює всю країну і від якого обираються всі 450 депутатів. Іншим механізмом може бути запровадження відкритих списків.

Також сьогодні при висуванні кандидатів від партій немає жодних вимог щодо представництва всіх регіонів країни в її списку. Відповідно, багато партій спираються на електоральну підтримку певної території — в їх фракціях присутні представники виключно окремих територій. Таке явище яскраво виявляється в Україні. Звичайно, не можна сказати, що в списку тієї ж Партії регіонів немає жодного представника західних регіонів, але так чи інакше ця партія в парламенті представлена в основному людьми зі східної та центральної України. А чи можуть такі депутати нормально представляти інтереси людей з регіонів, які не є для них базовими в електоральному плані — це питання. Зараз фракції нібито самі закріплюють своїх депутатів за кожним регіоном країни. Однак, разом з тим, не передбачено жодних реальних санкцій у випадку, якщо парламентська фракція не здійснить такий розподіл, або ж якщо депутат жодного разу не з’явиться в тому місті, за яке він, начебто, відповідає. За таких умов багато народних обранців формально представляють інтереси всього народу, але фактично не ведуть ніякої роботи з конкретними виборцями. Навіть партійне керівництво в даному випадку ніяк не може вплинути на ситуацію — «спонсори» партії, які протягом свого депутатства не працювали з людьми, зазвичай все одно долучаються до виборчих списків. Якщо депутат і говорить, що він представляє інтереси якогось округу, перевірити це немає жодної можливості. Дуже часто таке представництво є лише формальним.

За такої ситуації доцільним, на перший погляд, виглядає введення імперативного мандату, тобто повернення до радянської практики, коли виборці мали можливість відкликати депутатів. Але це суперечить багатьом міжнародним стандартам. Крім того, процедура відкликання депутата і підстави для цього не передбачені діючою Конституцією. Слід також враховувати складність організації відкликання того чи іншого депутата. Тому більш ефективною виглядає все ж зміна діючої виборчої системи, а саме її персоніфікація. Виборець має знати, хто пройде в парламент за списками партії, якій він віддав свій голос. В цьому може допомогти введення голосування за так звані «напіввідкриті списки», коли виборець обирає зі списку партії одного кандидата, і цей голос вважається голосом за партію та конкретно за цього депутата. Разом з тим, можна ввести і повністю відкриті списки, коли партія взагалі не може впливати на порядок проходження своїх кандидатів в парламент. За такої системи виборець голосує лише за того чи іншого кандидата, і той проходить залежно від кількості набраних голосів.

Зв’язок депутатів із партіями також є важливим чинником ефективної роботи Верховної Ради. Зараз у нас закріплений механізм «фракційного» імперативного мандату, тобто політична сила може позбавити депутатства того члена парламенту, який туди потрапив за її виборчими списками, однак не увійшов до її фракції або ж вийшов з неї. Варто відзначити, що у такому вигляді, як він існує в Україні, імперативний мандат зустрічається в країнах, які важко назвати демократичними: Білорусі, Ефіопії, Північній Кореї, Зімбабве, Намібії тощо. Зрештою імперативний мандат в Україні реально не почав діяти. Скажімо, якщо депутат голосує за власним бажанням але формально залишається у фракції і заяву про вихід із неї не подає, то жодних санкцій щодо нього не застосовують. Крім того, як показав досвід 2007 року, імперативний мандат може бути використаний із деструктивною метою — задля дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Для цього потрібно, щоб 150 депутатів написали заяви про вихід зі своїх фракцій. Немає гарантій, що в майбутньому опозиція не скористається цим для дестабілізації роботи парламенту. Тому діючий механізм імперативного мандата слід переглянути.

Можливим засобом посилення зв’язку депутата з партією може стати, як не дивно, чітке розмежування відповідальності між президентом та урядом. Річ у тому, що нинішня Конституція не дозволяє визначити, хто ж, власне, несе відповідальність за стан держави — президент чи сформований парламентською більшістю Кабінет Міністрів. Як наслідок, жодна партія в Україні не відчуває себе відповідальною за те, що відбувається в країні. Безвідповідальність партій породжує і безвідповідальність їхніх депутатів. Загалом же всі депутати у нинішній Верховній Раді орієнтуються або на уряд, або на президента, або ж перебувають в опозиції і до тих, і до інших. В цьому контексті конституційна реформа, яка б чітко визначила сфери відповідальності уряду, сприяла б посиленню зв’язку між депутатами та партіями, від імені яких було сформовано Кабінет Міністрів. Іншими засобами, що можуть зарадити даній проблемі, є обмеження розміру внесків на користь партії збоку однієї особи (що обмежить диктат так званих «донорів партій», яких цікавить не стільки доля партії чи її ідеологія, а представництво власних інтересів у парламенті) та підвищення ролі місцевих партійних організацій при формуванні виборчих списків. Останнє можливо здійснити через закріплення обов’язкових квот для регіональних партійних організацій на з’їздах, де обираються кандидати в депутати.

І нарешті, депутатський імунітет. Необмежений характер депутатської недоторканості, яку мають українські народні обранці, не є типовим для Європи. Втім не можна назвати типовим і відсутність імунітету у членів європейських парламентів. Найбільш розповсюдженим є обмежений депутатський імунітет. Скажімо, в Австрії, Франції, Данії чи Польщі депутат може бути притягнутий до кримінальної відповідальності у випадку його затримання на місці злочину. В деяких інших країнах депутат може користуватись недоторканістю лише під час парламентських сесій (наприклад, у Швеції та Фінляндії) або ж тільки протягом перебування на засіданнях парламенту та під час дороги туди чи звідти (Ісландія, Норвегія, Ірландія). Подібне обмеження імунітету народних обранців виглядає цілком доцільним і в Україні.

Адреса статті: http://izvestia.com.ua/?/articles/2009/07/16/193406-13