ПРАВА ВЕТО: ІСТОРІЯ, МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА “УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА”

Конституція України 1996 року закріпивши за Президентом України право вето, водночас залишила деякі питання функціонування цього інституту в системі стримувань і противаг між різними гілками влади в Україні. Норми Основного Закону України, присвячені участі Президента України в завершальній стадії законодавчого процесу, з причин їх загального характеру дають досить широкий простір для тлумачення, що містить загрозу викривлення дійсних намірів законодавця і фактичного виходу глави держави за межі своєї компетенції. Для того, щоб чітко окреслити проблеми, які потребують вирішення, необхідно розглянути цей інститут в його історичному розвитку, дослідити міжнародний досвід та практику застосування права вето в Україні.

Історичний розвиток інституту вето

Ставлячи за мету обмеження королівської влади молодою буржуазією була висунута теза про необхідність розподілу державної влади на законодавчу виконавчу і судову. Як правило, цю концепцію пов’язують з іменами англійського автора Дж. Локка і французького письменника Ш.-Л. Монтеск’є.

Передбачалось, що перша буде належати парламенту, який обиратиме народ; друга – главі держави, вважалось, що йому буде підпорядкований уряд; третя влада – судова, повинна була здійснюватись незалежними судами за участю представників населення [1]. У сучасному світі теорія розподілу влад набула значного поширення, вона визнана атрибутом демократичної держави.

Уже під час першої спроби закріпити теорію розподілу влад у конституційних нормах (США, 1787 рік) перед творцями Конституції постало питання про збалансованість влад. Проблема зводилась до того, щоб жодна з гілок влади навіть у сфері своїх повноважень не залишалась безконтрольною, щоб в її діяльності не було свавілля. Ця проблема була вирішена шляхом запровадження системи стримувань і противаг: президент не міг розпустити конгрес, але і останній не міг змістити президента (крім випадків імпічменту); президент міг затримати закон конгресу за допомогою відкладального вето, але конгрес міг подолати його 2/3 голосів; міністри підпорядковувались президенту, але саме призначення міністрів президентом потребувало схвалення сенату; контроль за відповідністю дій державних органів конституції доручений судам.

У сучасних умовах система стримувань і противаг у тому чи іншому вигляді закріплена в конституціях багатьох держав. В окремих державах термін “стримування і противаги” безпосередньо включений в конституції, а в більшості застосовується як описовий. Безперечно, за різних політичних режимів ця система має відмінності, але ті чи інші її елементи завжди притаманні демократичній системі управління.

Одним з елементів системи стримувань і противаг є участь глави держави у законодавчому процесі. Глави держав багатьох країн мають право законодавчої ініціативи Після прийняття закону парламентом вони підписують його, після чого він стає законом держави або накладають на нього вето, тобто повертають законопроект до парламенту як неприйнятий.

Конституційна теорія в деяких державах розглядає главу держави як обов’язкового учасника законодавчого процесу. Конституції окремих країн (Великобританія, Індія і інші) включають главу держави в склад парламенту як його органічну частину. Юридичним вираженням цієї концепції є той факт, що законопроект вступає в силу тільки тоді, коли він санкціонується главою держави. Відмова дати санкцію – вето тягне за собою ряд серйозних правових наслідків [2].

Сам термін “вето” походить від латинського слова “veto”, що означає “забороняю”. В первинному значенні воно стосується повноваження одного з членів виборного органу, який приймає рішення запобігти дії такого органу [3]. В цьому сенсі можливість вето передбачає, що група (орган) може діяти тільки якщо її члени приймають рішення одноголосно. Таке вето одержало назву “ліберальне вето” – “liberum veto”, або “вільне вето” – “free veto”.

Історичним прототипом сучасного вето є саме ліберальне вето чи принцип одноголосності, яке існувало в Польщі. Воно базувалось на твердженні про абсолютну політичну рівноправність всіх польських мужів, які були представлені в законодавчому органі. В польському державному праві існував звичай, який вимагав повної одноголосності в рішеннях сеймів. Будь-яка особа, яка була правомірно присутня на відповідних зборах, при вирішенні питання могла використовувати право “nie pozwolam” (не дозволяю) і рішення в такому випадку вважалось не прийнятим [4]. Ця процедура робила законодавчий процес складним і малоефективним, крім того, вона могла стати об’єктом впливу іноземних дипломатів, які могли шляхом підкупу одного члена, значно ослабити державу.

Одноголосність як принцип державного устрою застосовувалась і в Київській Русі, але саме в Польщі цей принцип досягнув повного свого розвитку, вилився у досить сувору форму і здійснив значний вплив на весь хід державного життя. В 1589 році одноголосність остаточно було визнано необхідною умовою прийняття будь-якого рішення Сейму. Зловживання принципом одноголосності все ж призвели до того, що збори часто зривались, рішення не приймались і тим самим процес прийняття рішень ставав малоефективним. У зв’язку з цим почали вводитись обмеження, перше з яких з’явилось у 1768 року, коли всі справи з яких вимагалось рішення сейму поділялись на економічні і державні. Економічні повинні були вирішуватись більшістю голосів, а державні – одноголосно. А вже Конституція 1791 року відмінила право liberum veto.

Часто так зване ліберальне вето використовувалось під час проведення дипломатичних конференцій. На них, зазвичай, вимагалась одноголосність делегатів для прийняття відповідних резолюцій, як от, одноголосність вимагалась для органів Ліги Націй. На сучасному етапі численні міжнародні організації відступили від правила одноголосності, зокрема ООН приймає резолюції двома третинами голосів Генеральної Асамблеї, більшістю Економічної і Соціальної Ради. Хоча по своїй суті liberum veto є застосування принципу одноголосності у діяльності Ради Безпеки ООН. За статутом ООН кожен з постійних членів Ради Безпеки ООН може накласти вето на проект рішення з непроцедурного питання. Цим Статут ООН орієнтує Раду Безпеки на прийняття рішень консенсусом.

В двопалатних парламентах, кожна палата, інколи, має повноваження застосовувати своєрідне право вето щодо дій іншої. Окремі науковці в США і інших країнах, де суди можуть визнавати акти законодавчого органу неконституційними, такі повноваження розглядають як “судове вето” [5].

Сьогодні ж поширеним є застосування вето виконавчою владою щодо рішень законодавчих органів.

Вперше в завершеному вигляді право вето, як спосіб участі президента в законодавчому процесі, було надано Президенту США. Відповідно до Конституції США будь-який законопроект, перш ніж стати законом, має бути підписаний Президентом протягом 10 днів, не включаючи неділь. У випадку незгоди з законопроектом Президент повертає його з своїми запереченнями в парламент, який може подолати вето 2/3 голосів кожної палати [6].

Творці американської Конституції задумували вето як захід “стримування та противаги” проти зазіхання Конгресу на владу Президента, а також як гарантія від необдуманого законодавства. Таким чином, вето задумувалось як інституційний засіб, наданий президентові для контролю за законодавчим процесом.

Право вето Президенту США було, на думку Дж. Медісона і А.Гамільтона, “природнім захистом”, “необхідним бар’єром” на шляху недосконалих законів. На думку В.Вільсона, реалізуючи його, Президент діє в ролі складової частини законодавчої влади. Отже, право вето є своєрідним способом участі Президента в законодавчому процесі. Саме натякаючи на право вето президент США Д.Ейзенхауер в 1959 році заявив: “Я є частина законодавчого процесу” [7].

Існування цього права обумовлюється необхідністю забезпечення співробітництва законодавчої і виконавчої влад, яке якраз і реалізується наданням главі держави права не підписувати, і як наслідок, не опубліковувати закон, а направити його в законодавчий орган на новий розгляд.

Сам термін “вето” досить рідко використовується в конституціях держав, він, як правило розкривається через складніші формулювання. Це зумовлено тим, що в конституційному регулюванні законодавчого процесу є важливим якраз визначити межі і спосіб участі у законодавчому процесі глави держави, а не просто дати назву цьому його повноваженню. Тому творці конституцій віддають перевагу створенню конструкцій, які окреслюють право вето глави держави в його змістовній частині і тим самим уникають двозначних тлумачень з приводу змісту цього права.

Практика застосування вето, наприклад в США, досить різноманітна і не піддається однозначній оцінці, так як вона часто змінювалась зважаючи на політичну ситуацію і співвідношення сил партій в державі. Сім перших президентів США не використовували вето. Після ж Дж.А. Гарфльда жоден президент не оминув нагоди скористатись своїм конституційним правом. З кінця ХІХ століття прослідковується тенденція до більш активного використання право вето. Його пік припадає на період президентства Ф.Рузвельта, який застосував вето 635 разів. В 60-70-х роках правом вето президенти почали користуватись значно рідше, ніж в 30-50-х роках, що, в принципі, відображає еволюцію у взаємовідносинах Президента і Конгресу. Сьогодні ж, глава держави має практику заручатись попередньою підтримкою парламенту при здійсненні своїх законодавчих програм. Право вето – досить ефективний засіб впливу на хід законодавчого процесу, оскільки Конгресу вдається подолати вето лише щодо 7% законопроектів, які були повернуті Президентом на повторний розгляд. Часто закони щодо яких було застосовано вето переглядаються парламентом і приймаються в прийнятному для Президента варіанті.

Досвід Сполучених Штатів свідчить про часте використання президентами цього повноваження, кількість подоланих вето – є незначною. Перші американські президенти, якими б не були їхні громадянські переконання, поділяли точку зору творців Конституції про те, що Конгрес найкраще репрезентує волю народу. Вето поширювалось тільки на ті законопроекти, що вважалися неконституційними. Але після Другої світової війни, вето стало основним засобом впливу президентів на законодавство. Однією з причин збільшення кількості вето став феномен роздільного урядування, коли одна партія контролює пост президента, а друга – Конгрес. У такій ситуації вето застосовується частіше і є частиною більш значної політичної боротьби.

Інколи сама загроза застосування вето має належний вплив на законодавців. Але все ж право вето є перш за все захисною негативною зброєю, за допомогою якої глава держави може тільки зірвати законодавчу ініціативу Конгресу, але не реалізувати свою. Тому, для Президента, який має позитивну програму законодавчих заходів, право вето не може служити основним інструментом. Тому, вето чи навіть загроза його застосування є частиною складного процесу політичних поступок, в якому Президенту належать суттєві повноваження.

Інститут вето не відразу набув такого змісту і розуміння як сьогодні. Цьому результату передував довгий процес еволюції інститутів, які були покликані сприяти підтриманню балансу повноважень всіх державних органів, всіх гілок влади і тим самим запобігти узурпації влади і зловживанням нею.

Міжнародний досвід застосування права вето

Відхилення главою держави прийнятих парламентом законів передбачено конституціями багатьох держав як з президентською, так і з парламентською формами правління. Існування такого права обумовлюється необхідністю забезпечити співпрацю законодавчої і виконавчої влад, яка реалізується наданням главі держави можливості не підписувати і тим самим не опубліковувати закон, а направити його в законодавчий орган на новий розгляд.

Світовій конституційній практиці відомі декілька видів права вето. В окремих країнах – монархіях, король (монарх) міг відмовитися затвердити закон, прийнятий парламентом. Така відмова глави держави затвердити прийнятий парламентом закон (вето) є остаточною і безумовною і не може бути подоланою, а отже таке вето є абсолютним. Абсолютне вето фактично пережитки монархій. Ним і досі формально володіють деякі монархи, як от Великобританії, Бельгії. Хоча там воно існує лише юридично, а на практиці це положення є недієвим. З точки зору сьогодення, абсолютне вето суперечить принципу розподілу влад, оскільки, фактично, нейтралізує роль парламенту як органу законодавчої влади.

Незважаючи на те, що формально в конституціях деяких держав не закріплено абсолютний характер вето, тим не менше процедура його застосування і подолання дозволяє говорити про прояви абсолютності в характері цього інституту.

У Норвегії відкладальне вето, яке належить формально королю, може бути подолано за допомогою такої складної процедури, що перетворює його майже в різновид абсолютного [8].

Тобто, абсолютний характер вето визначається не тільки нормою закону безпосередньо, а саме процедурою і можливостями його подолання парламентом, що і дозволяє охарактеризувати інструмент вето в тій чи іншій державі не як безумовну недемократичну заборону, а як важливий інструмент з боку глави держави, за допомогою якого він здійснює позитивний вплив на законодавчий процес і стимулює ефективну роботу парламенту.

Зустрічається думка, що фактично різновидом абсолютного вето стало так зване “кишенькове вето” президента, яке використовується в американській практиці. Суть його полягає в тому, що законопроект схвалений Конгресом в останні десять днів до закінчення сесії, не вступає в силу, якщо Президент відмовився його підписати і не підлягає обов’язковому поверненню в Конгрес. Широке використання такого вето до законів, які приймаються Конгресом спровокувало втручання Верховного суду, який визнав “кишенькове вето” антиконституційною практикою [9]. Таку позицію можна зрозуміти, оскільки парламент по-суті позбавлений можливості подолати президентське вето, що може призвести до зловживання президентом своєю правомочністю в законодавчому процесі і тим самим спровокувати дисбаланс влад, що є неприпустимим в демократичній державі.

Досить близьким за своїми практичними результатами до абсолютного вето є право Президента Індії відхиляти такі законопроекти легіслатур штатів, які відповідно до ст. 200 Конституції можуть бути зарезервовані для його розгляду губернатором відповідного штату. Як відзначається в літературі, в даному випадку практично не існує якого-небудь засобу, який би дозволяв подолати вето Президента. Така прерогатива глави держави розглядається індійськими спеціалістами з конституційного права як “один з засобів здійснення центрального контролю в умовах федерації, яка тяжіє до унітарної держави”.

Аналогічним правом володіє генерал-губернатор Канади щодо законопроектів провінцій (але він може відхилити і акт провінції, формально не зарезервований губернатором для одержання його схвалення) [10].

Більш поширеним є відносне або відкладальне вето. Характерним для нього є те, що відмова глави держави у підписанні закону не носить абсолютного характеру. У цьому випадку закон направляється главою держави на повторний розгляд у процесі якого парламент може не погодитись з позицією глави держави і повторно прийняти закон.

Закон після прийняття парламентом направляється президенту для підписання. Глава держави в установлений законом термін може, або підписати його, або застосувати вето. Як правило, відмова глави держави підписати закон оформляється відповідним посланням, в якому обґрунтовуються підстави застосування вето і викладаються заперечення або пропозиції глави держави щодо закону. Послання разом з законом повертається до парламенту, який може:

прийняти закон з урахуванням зауважень пропозицій президента шляхом внесення відповідних змін до закону; і відправити такий закон на повторне підписання главою держави;
прийняти закон у попередній редакції і, таким чином, подолати відкладальне вето.

Відкладальне вето, як правило, долається простою (Греція, Італія, Румунія) більшістю голосів членів парламенту або кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (Україна, Росія, США).

Відкладальне вето глави держави – вагома правомочність для активної його участі в законодавчому процесі, але вона має демократичний характер, на відміну від абсолютного вето, оскільки залишає можливість законодавчому органу не погодитись з позицією глави держави і подолати вето, а главі держави дає можливість завадити прийняттю недосконалих законів. У більшості країн, крім того передбачений, або обов’язок президента підписати закон у випадку якщо відкладальне вето подолано в установленому порядку, або підпис президента в такому випадку взагалі не вимагається. Тобто, таким чином захищаються повноваження парламенту як законодавчого органу від зловживань з боку президента.

Існують різні підходи щодо обсягу правомочності глави держави щодо промульгації чи відмови у підписанні закону. В одних випадках він може відмовити у промульгації всього закону. Таку правомочність називають загальним вето. Цей варіант є досить незручним, оскільки президенту інколи приходиться або схвалювати законопроект, незважаючи на деякі статті, з якими він не згоден, або ж принципово опротестувати в цілому досить прийнятний законопроект через кілька положень, з якими він не згоден. В такому випадку вето – інструмент негнучкий. Як правило, вето розповсюджується на закон в цілому, як в Україні, Росії, США. Але в деяких країнах (Франція, Аргентина, Мексика) президент має право застосувати вето до окремих статей і положень закону. Таку правомочність називають вибірковим вето. Вибіркове вето забезпечує більш гнучкий механізм президентського реагування і крім того, посилює роль президента в законодавчому процесі, хоча застосовується досить рідко.

В США неодноразово вносились пропозиції про надання Президенту права вибіркового вето, зокрема під час президентства Р.Рейгана [11].

Хоча вибіркове вето і є інструментом більш гнучким, ніж загальне, але в даному випадку відбулося б значне посилення і без того сильної виконавчої влади за рахунок законодавчої. В такому разі не була б виправдана основна мета права вето, як елементу стримувань і противаг гілок влади.

Право вето Президента характеризується певними особливостями в президентських, парламентських республіках та республіках зі змішаною формою правління. У державах з президентською формою правління право вето президента – це досить сильне повноваження, яке дає можливість президенту активно відстоювати інтереси виконавчої влади в законодавчій діяльності; в парламентських республіках характер права вето інший – це, як правило, досить слабке повноваження, яке застосовується досить рідко. Це пов’язано перш за все з тим, що для держав з президентською формою правління характерним є вето, для подолання якого встановлена складна процедура, у парламентських республіках ця процедура, як правило, є досить простою. Застосування права вето президентами змішаних республік залежить від відведеного місця президенту серед органів державної влади; Президент, як правило, керується своїм статусом глави держави і гаранта додержання Конституції. Не зважаючи на те, що існують певні закономірності функціонування права вето Президента у республіках з різними формами правління, проте міжнародна конституційна практика знає і випадки відходу від традиційного нормативного регулювання права вето в державах з певною формою правління.

При виборі того чи іншого виду вето для закріплення в конституції важливо зважити на те, щоб дане повноваження глави держави не порушувало загального балансу влад і вона була так розподілена і зрівноважена між главою держави і парламентом, щоб жоден з них не міг вийти за межі своїх законних повноважень, не зустрівши ефективного стримування і протидії з боку іншого.

“Українська специфіка” права вето

Відповідно до Конституції України Президент є гарантом додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Тому превентивний “захист” його інтересів як виразника волі всього народу шляхом накладення вето попереджає прийняття таких законодавчих актів, які йдуть урозріз із суспільними інтересами. Володіючи правом вето, Президент України отримує можливість активно впливати на зміст і спрямованість законодавчого процесу, а не бути його пасивним учасником.

У Конституції України термін “вето” не вживається, а є тільки словосполучення “право вето”. Конституція України використовує наступну конструкцію, яка характеризує це повноваження Президента України – повернення закону зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду (ст.94 Конституції України). А в статті 106, де визначаються повноваження Президента України вживається і словосполучення “право вето” та використовується наступне формулювання – має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. (п.30 ст. 106 Конституції України)

Така дія Президента можлива лише на стадії підписання закону, яка завершує законодавчий процес. Одержавши той чи інший закон для промульгації, Президент України має право вибору: або підтримати цей закон, або спробувати не допустити введення його в дію.

Главі держави для підписання і опублікування законів надається певний термін після прийняття їх парламентом. В США цей строк складає 10 днів, в Росії – 14 днів, у Франції – 15 днів, в Румунії – 20 днів, в Польщі – 30 днів. Досить довгий строк, протягом якого президент може не підписувати отриманий ним з парламенту законопроект, передбачений законодавством Фінляндії – три місяці. Такого права позбавлені монархи Японії і Швеції, які повністю відсторонені від участі в законотворчій діяльності парламенту [12].

Президенту України на перегляд схваленого Верховною Радою України тексту закону відводиться 15 днів після його отримання. У разі, коли глава держави протягом цього строку не повернув до парламенту закон для повторного його розгляду, він вважається схваленим Президентом і має бути ним підписаний та офіційно оприлюднений (ч.3 ст.94 Конституції України).

Як показала практика минулих років, проблемним моментом реалізації права вето Президентом України є затягування строків підписання законів і відповідно порушення Президентом Конституції України строків повернення законів. Так, закон “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” повернуто через 20 днів, “Про Рахункову палату” – 18 днів, “Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997-1998 роках” – 21 день. В таких випадках Президентом просто ігнорується положення Конституції, а Верховна Рада приймає від Президента повернутий ним закон після спливу 15-денного строку, наданого главі держави для підписання та оприлюднення закону чи повернення його для повторного розгляду.

Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) №11-рп від 07.07.1998 року розтлумачив, що перебіг даних строків має здійснюватися в календарних днях; строки підписання та офіційного оприлюднення Президентом України законів України, визначені частинами третьою та четвертою статті 94 Конституції України потрібно розуміти так, що вони починаються з наступного дня після отримання законів Президентом України, а якщо їх закінчення припадає на вихідний або святковий день, то днем закінчення цих строків є наступний робочий день.

Оскільки така негативна по своїй суті практика мала місце, то було б доречно створити механізм, який попереджав би виникнення таких ситуацій, коли глава держави не підписує і не повертає на повторний розгляд поданий йому для промульгації закон протягом визначеного Конституцією строку та по суті ігнорує припис Конституції. В Конституції Грузії така норма виписана категорично: “Якщо протягом встановленого строку Президент не опублікує закон, його підписує і публікує Голова парламенту”. Аналогічний припис міститься в ст.71 Конституції Литви [13].

Сама процедура застосування права вето полягає в тому, що глава держави складає послання, в якому викладаються його заперечення.

В Рішенні за конституційним поданням 73 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) здійсненого Президентом України права вето стосовно прийнятого Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до статті 98 Конституції України” та пропозицій до нього (справа щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України) № 6-рп/2003 від 11 березня 2003 року Конституційний Суд України визначив вето Президента України як акт глави держави, юридичним наслідком якого є скасування результатів голосування за закон і відкриття процедури його повторного розгляду Верховною Радою.

Реалізація Президентом України таких повноважень, як підписання закону, здійснення права вето, повернення закону на повторний розгляд Верховної Ради, оформляється ним документально у формі листа з викладеними у ньому вмотивованими і сформульованими пропозиціями. Такий лист, виданий Президентом України у відповідності зі своїми конституційними повноваженнями, є офіційним документом, який юридично відтворює волевиявлення глави держави щодо відмови у підписанні закону і спричиняє правові наслідки: скасовує результати голосування за закон у Верховній Раді України, зобов’язує Парламент повторно розглянути закон. За своєю правовою природою цей документ є актом, що має юридичне значення. В ньому обґрунтовано викладаються заперечення Президента України і висловлюються вмотивовані пропозиції. Конституція не ставить ніяких вимог до цього акту і до його змісту, крім вимог щодо вмотивованості пропозицій, що також може тлумачитися главою держави неоднозначно і може спровокувати певне знехтування цією вимогою у зв’язку з таким загальним врегулюванням Конституцією підстав видання такого акту Президентом України і його змісту.

Такий акт направляється у Верховну Раду України, де опрацьовується відповідним комітетом, Науково-експертним управлінням та готується до повторного розгляду у Верховній Раді України.

У разі повернення Президентом України закону зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до парламенту, він може врахувати пропозиції Президента, повторно розглянувши і схваливши закон, і знову направити главі держави на підпис. Однак, Верховна Рада України може і не погодитись із пропозиціями Президента та подолати президентське вето. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш як 2/3 від її конституційного складу, Президент зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів (ч. 4 ст.94 Конституції України).

Із статті 94 Конституції України можна зробити висновок про відкладальний характер вето Президента України. Це обумовлюється можливістю парламенту під час повторного розгляду закону прийняти його, не погодившись з пропозиціями Президента, кваліфікованою більшістю голосів, не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Президент може здійснити право вето лише щодо закону в цілому; Конституція України не передбачає вибіркового вето.

В Україні процедура повторного розгляду ветованих Президентом законів є досить жорсткою. Конституція України 1978 року із змінами і доповненнями передбачала, що Президент зобов’язаний підписати ветований ним закон у разі його прийняттям парламентом при повторному розгляді більшістю голосів від фактичної кількості народних депутатів, повноваження яких визнано і не призупинено достроково в порядку, встановленому законом (ст. 104).

Порівняно з Конституцією 1978 року Конституційний договір, укладений 8 червня 1995 року, зафіксував суворішу процедуру подолання парламентом президентського вето. Потрібний у цьому разі кворум уже було визначено двома третинами голосів від фактичної кількості депутатів (ст. 23).

Конституція 1996 року порівняно з Конституційним договором ще більше ускладнила процедуру подолання вето. Як уже згадувалося, для повторного прийняття парламентом повернутого Президентом закону тепер потрібно не менше двох третин голосів не від фактичного, а від конституційного складу Верховної Ради (ст. 94 Конституції України).

Однією з об’єктивних причин застосування права вето главою Української держави є невисокий рівень якості законів, прийнятих Верховною Радою України. Тому відповідне повноваження Президента можна розглядати як важіль вдосконалення результатів законотворення, а наявність у Конституції норми, що вимагає відхилення президентського вето лише кваліфікованою більшістю голосів, озброює главу держави дієвим засобом превентивного характеру. Так, про ефективність цього президентського повноваження в США свідчить те, що часто президенту досить лише оголосити свій намір накласти вето, як парламентарі, не чекаючи його дій, ідуть на компроміс із главою виконавчої влади.

Звичайно, для виникнення такого правила потрібен високий рівень політичної культури членів представницького органу і усвідомлення ними важливості конструктивного компромісу між гілками влади для задоволення національних інтересів. Відсутність тривалого попереднього функціонування демократичних державних інститутів не дає змоги використати зазначений досвід взаємовідносин Президента і Конгресу США в державотворчій практиці сучасної України.

Матеріали практики реалізації конституційного повноваження Президента України права вето на прийняті представницьким органом закони дають підстави для висновку про досить широке використання Президентом права вето.

Осмислення цієї проблеми в зв’язку з конституційним регулюванням процедури подолання вето Президента рельєфно виявляє, що посилення розглядуваної тенденції збігається з нормативним посиленням цієї процедури. В 1995 році кількість ветованих законів зросла на базі Конституційного договору, який підвищив кворум подолання вето у порівнянні з попередньою Конституцією, також динаміка зростання кількості ветованих главою держави законів посилилась на першому році дії чинної Конституції.

Керуючись Конституцією 1978 року, Президент України ветував 10 законів, з яких на першій сесії 13 скликання – 1, на другій – 3, на третій – 6. Під час дії Конституційного договору кількість ветованих Президентом України законів досягла 13, а з часу, що минув після прийняття Конституції 1996 року і до вересня 1997 року, кількість законів різко зросла – до 42. Це вдвічі більше, ніж за два з половиною попередні роки [14].

Ветування такої кількості законів засвідчує політичне протистояння Президента і Парламенту. Широке використання Президентом права вето не є позитивною характеристикою законодавчого процесу та взаємовідносин між гілками влади. Практика США і деяких інших держав свідчить, що часте застосування права вето спостерігалося тільки в часи істотного загострення відносин між президентом і парламентом.

Як зазначає В.М. Шаповал, накладення вето на прийняті конгресом закони – це “двосічна зброя”, надмірне використання якої може не лише спричинити політичну кризу, а й порушити баланс між гілками влади, органами, що їх уособлюють [15].

Крім того, значний обсяг ветованих законів негативно позначається на змісті й порядку діяльності Верховної Ради України. Адже повернення Президентом прийнятих парламентом законів на повторний розгляд призводить до збільшення обсягу роботи парламенту, змін у порядку денному сесії, знижує рівень організації й результативності діяльності представницького органу народу.

Регламенти в державах, як правило, передбачають першочерговий порядок повторного розгляду законів, відхилених президентом, обов’язковий виступ на засіданнях парламенту представника президента, заслуховування висновків відповідного комітету чи спеціально створеної комісії.

Регламент Верховної Ради України передбачає, що у випадку, коли Президент України використав право відкладального вето, закон повертається в Секретаріат Верховної Ради. Повторний розгляд закону, повернутого Президентом України, є невідкладним (ч.3, ч.4 ст.6.10.2 Регламенту Верховної Ради України).

Не потребують додаткового голосування для включення в порядок денний закони, повернуті для повторного розгляду з пропозиціями Президента України. Розгляд відбувається за правилами другого читання законодавчої процедури, визначеними Регламентом Верховної Ради України. Зауваження Президента України до повернутого ним закону розглядаються за процедурою внесення змін і доповнень з новим голосуванням щодо закону в цілому. Розгляду підлягають структурні частини закону, щодо яких Президент України зробив зауваження, а також пов’язані з ними. Наслідки повторного розгляду визначаються Конституцією (ч.4 ст. 6.10.2 Регламенту Верховної Ради України).

Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України від 7 липня 1998 року встановлена в частині четвертій статті 94 Конституції України вимога щодо повторного прийняття закону Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу поширюється лише на закони, пропозиції Президента України до яких повністю або частково відхилені. Ця вимога стосується прийняття закону в цілому.

Якщо пропозиції Президента України до закону у пропонованій ним редакції враховано повністю, повторного прийняття закону не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України не вимагається.

Якщо під час розгляду пропозицій Президента України до закону будуть внесені зміни, не передбачені цими пропозиціями, Президент діє відповідно до частини другої статті 94 Конституції України: Президент має право повернути цей закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями для нового розгляду Верховною Радою України або підписати його, взяти до виконання та офіційно оприлюднити.

Особливий порядок голосування для подолання вето Президента в США. Голосування в обох палатах проводиться поіменно в формі відповіді “так” чи “ні” і імена осіб, які голосували за чи проти законопроекту, заносяться в журнал відповідно кожної палати [16].

Такий порядок голосування не є застарілим в епоху комп’ютеризації, оскільки, незважаючи на тривалість такої процедури, голосування відбувається письмово і особисто, тим самим уникається можливість голосування карткою іншого депутата чи інші неточності і порушення.

У разі недосягнення Верховною Радою України зазначеного кворуму для подолання вето, прийнятий нею закон не має юридичної сили. У разі подолання президентського вето Верховною Радою України, Конституція покладає на Президента України обов’язок його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Практика повторного розгляду закону парламентом в Україні є ближча до американської системи взаємовідносин Президента США і Конгресу; в Україні, як і в США необхідною є кваліфікована більшість для подолання вето Президента, неможливим є застосування вибіркового (постатейного) вето.

Досить близька українська процедура до практики США, де у нормі Конституції США (розділ 7) зазначено: “Якщо Президент схвалює закон, він підписує його, якщо не схвалює, то повертає з своїми запереченнями…”. Ця норма кореспондує з українською нормою: “Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями…” (ст. 94 Конституції України).

Але наслідки подолання вето різняться. Згідно з американською Конституцією, законопроект, ветований главою держави, у разі його повторного прийняття двома третинами голосів обох палат Конгресу стає законом і підпису Президента на цій стадії законодавчого процесу не вимагає. В Україні ж і після повторного прийняття закону підпис Президента необхідний. Цей жорсткий процесуальний режим певною мірою принижує конституційну роль Верховної Ради України.

Конституційна практика США не знає випадків не підписання чи не опублікування законів, оскільки після подолання конгресменами вето Президента законопроект “стає законом”.

Така регламентація наслідків подолання президентського вето зумовлена тим, що міжнародна політична практика знає випадки, коли після подолання вето парламентом глава держави ігнорував його волю і не підписував закон, в результаті доля його залишалась юридично невизначеною, оскільки без підпису глави держави закон не міг бути обнародуваний.

В таких випадках створювалася критична ситуація, коли президент порушував конституційні вимоги про підписання і публікування ним законодавчих актів, а у парламенту не було способів реалізувати до кінця свою законодавчу функцію.

Такі ситуації спостерігались в Україні, оскільки, чинна Конституція України не передбачає дієвих правових засобів примусити гаранта Конституції виконати свій безумовний обов’язок.

Випадки не підписання Президентом України закону після подолання Верховною Радою вето мали місце, незважаючи на припис статті 94 Конституції України. В таких випадках інститут президентського вето виступає як інструмент протистояння глави держави та Верховної Ради України. З цього приводу Верховна Рада України 15 серпня 1997 року прийняла навіть звернення до Президента України. Причиною звернення послужило повернення Президентом України втретє на повторний розгляд Верховної Ради України закон “Про місцеві державні адміністрації”. На той момент Верховна Рада уже двічі долала відкладальне вето у встановленому Конституцією порядку – двома третинами від конституційного складу парламенту. Але тим не менше закон не був схвалений і підписаний Президентом.

Напевне взагалі не є доцільним зобов’язувати Президента України підписувати й офіційно оприлюднювати закон, який під час повторного розгляду був прийнятий кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів депутатів, тобто вето було подолане. Нелогічним є встановлення імперативної норми про підписання законодавчого акта вищою посадовою особою держави, з положеннями якого вона не згідна.

В цьому контексті позитивним вважалось би внесення змін до Конституції. Різні проекти законів про внесення змін до Конституції містили положення про альтернативні механізми у разі невиконання Президентом України конституційного обов’язку. Науковці і законодавці помітили цю до певної міри прогалину у Конституції України і тому пішли поступальним шляхом пристосування частини четвертої статті 94 Конституції України до реалій здійснення Президентом України права вето. Тому, в прийнятому 8 грудня 2004 року Законі України “Про внесення змін до Конституції України” частину четверту статті 94 доповнили реченням про те, що у разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України за його підписом. Як працюватиме і, чи працюватиме, це положення можна буде говорити лише після набрання ним чинності і дослідження практики реалізації положень статті 94 Конституції України. Тому поки ще не йде мова про остаточне розв’язання проблеми забезпечення виконання Президентом України вимог частини четвертої статті 94 Конституції України.

Як позитивну можна оцінити іноземну практику, яка часто використовує механізм звернення Президента в судові інстанції з приводу конституційності проекту, як засіб впливу Президента на зміст законодавчої діяльності парламенту.

В Українській Конституції не передбачена можливість звернення Президента України до Конституційного Суду щодо конституційності закону на стадії промульгації. Але Конституція України надає в руки інструмент звернення до органу конституційної юрисдикції Президенту уже під час дії закону.

Оцінка закону щодо його конституційності чи неконституційності по праву належить органам конституційної юрисдикції. З боку Президента така оцінка носить односторонній характер. Варто звернути увагу на конструктивний підхід Конституційного Трибуналу Польської республіки до оцінки змісту прийнятого закону. Якщо невідповідність Конституції стосується не закону в цілому, а окремих його положень, а Конституційний Трибунал не визначить, що конкретні приписи нерозривно зв’язані зі всім законом, то після консультацій з Сеймом Президент підписує закон, виключаючи положення, визнані такими, що не відповідають Конституції, або повертає закон Сейму для усунення невідповідності. Така коректність у взаємовідносинах трьох основних носіїв державної влади, безумовно позитивно впливає і на політичну практику.

Іншим проблемним питанням, на яке звертають свою увагу законодавці іноземних держав при врегулюванні питання здійснення права вето президентом – це право вето щодо конституцій чи законів, якими вносяться зміни до них. Така увага пояснюється тим, що процедура прийняття конституції і внесення до неї змін відрізняється від звичайної законодавчої процедури. Предметом її регулювання є фундаментальні політико-правові і суспільні відносини, конституція складає основу правової системи будь-якої країни та її законодавства; конституції притаманна найвища юридична сила.

Не у всіх державах є нормативно закріплена класифікація законів. Такого закріплення нема і в Україні. Хоча, безумовно, таке закріплення дозволило би виокремити певні види законів від загальної їх маси і застосовувати до них особливий порядок як розгляду, прийняття, так і, зокрема здійснення президентом права вето.

У теорії права акти про внесення змін до конституції, як правило, визначаються як конституційні закони, які після їх прийняття стають органічною частиною Конституції. Як уже зазначалось, особливими ці закони, як і Конституція, є і за своїм змістом, і за процедурою прийняття. Тому важелі впливу на процес творення таких законів, логічно, різняться з тими, які використовуються в звичайному законодавчому процесі. В більшості демократичних країн, законодавці розуміючи важливість і значення таких законів передбачають окрему процедуру прийняття їх, як правило, жорсткішу, ніж для звичайних законів. Часто до процедури прийняття конституційного закону долучають авторитетний орган судової конституційної юрисдикції для контролю за процедурою прийняття такого закону, а роль Президента і його участь у такій процедурі зводять до мінімуму. Це дозволяє повно реалізовувати законодавчому органу, як виразнику волі народу свою установчу функцію.
Така регламентація має сенс у зв’язку з тим, що Конституція демократичної держави і зміни до неї повинні прийматись представницьким органом і цей процес має бути позбавлений будь-якого тиску чи впливу політичних сил, які можуть мати місце при зловживанні правом вето.

Не найкращим варіантом регламентації президентського вето є абсолютне (необмежене) вето в Азербайджанській Республіці щодо конституційних законів, яке є неподоланним для парламенту, що є нетиповим для розвинутих демократичних держав. “Якщо Президентом Азербайджанської Республіки не будуть підписані конституційні закони Азербайджанської Республіки, то вони не вступають в силу” (ст.123 Конституції Азербайджанської Республіки) [17]. Право вето щодо конституційних законів явно домінує над законодавчими прерогативами парламенту, а система стримувань і противаг фактично не працює.

Ще одним прикладом не дуже вдалого регламентування цього питання є Конституція Білорусії, яка визначає, що заперечення Президента щодо змін і доповнень до Конституції, тлумачення Конституції, прийняття програмних законів повинні бути повторно обговорені і проголосовані не менш ніж трьома четвертими голосів від повного складу палат, в той час як для подолання президентського вето щодо звичайних законів вимагається кворум у розмірі – двох третин [18]. Тут очевидним є прерогатива одноособової влади Президента над повноваженнями Парламенту. Крім того, що Конституція закріплює право президентського вето щодо конституційних законів, вона збільшує кворум необхідний для його подолання, що спотворює законодавчі функції парламенту і надає Президенту можливість безпосередньо вирішувати долю Конституції.

На противагу, в Російській Федерації федеральні конституційні закони підлягають обов’язковому підписанню главою держави (ст.108 Конституції Російської Федерації) – він не вправі відхилити їх як звичайні федеральні закони (ч.3 ст.107 Конституції Російської Федерації) [19].

Також Конституція Чеської Республіки не поширює положення про право президентського вето на конституційні закони. В ст. 50 Конституції Чеської Республіки визначається, що Президент республіки має право повернути прийнятий закон, за винятком конституційного закону, з своїми зауваженнями на повторний розгляд.

Каменем спотикання питання здійсненні Президентом України права вето щодо законів про внесення змін до Конституції стало і в конституційній практиці України. Хоча прямо воно не закріплено в Конституції, але нечіткість деяких конституційних норм призвели до різних тлумачень Конституції.

Адже, по-перше Конституція України не класифікує закони; по-друге, розділ ХІІІ Конституції України встановлює “особливості подання до Верховної Ради та прийняття нею законопроектів про внесення змін до Конституції України”, не визначаючи повну процедуру підписання і оприлюднення такого закону; по-третє, у положеннях щодо підписання, оприлюднення Президентом України законів, прийнятих парламентом, та застосування права вето щодо них (ст.ст. 94, 106 Конституції України) також нема винятків щодо окремих категорій законів.

Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним поданням 73 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) здійсненого Президентом України права вето стосовно прийнятого Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до статті 98 Конституції України” та пропозицій до нього (справа щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України) № 6-рп від 11 березня 2003 року висловив позицію, змістом якої стало визнання таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), здійснене Президентом України право вето щодо прийнятого Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до статті 98 Конституції України” із поверненням його на повторний розгляд Верховної Ради України.

Застосування права вето до законів про внесення змін до Конституції видається не зовсім демократичним, за своєю правовою природою конституційний закон не є тотожним будь-якому закону, який приймається парламентом.

Верховна Рада України, приймаючи Конституцію України, діяла як орган установчої влади, яка в Україні належить народу, і від його імені Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Оскільки Основний Закон України прийнято органом установчої влади, то логічним є внесення змін до нього саме цим органом. Згідно з імперативною нормою, викладеною в пункті 1 статті 85 Конституції України, внесення змін до Конституції України здійснюється в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції України, і ніяких застережень щодо застосування інших норм ця норма не містить. Встановлена Конституцією України особлива процедура внесення змін до Основного Закону України Верховною Радою України в порядку здійснення нею установчої влади свідчить про виключність таких її повноважень. Участь у цій процедурі на певних її стадіях можуть брати лише вказані в розділі ХІІІ Конституції України суб’єкти. Участь Президента України у прийнятті, підписанні і оприлюдненні Конституції не передбачається. Президент України зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В здійсненні Президентом права вето щодо законів про внесення змін до Конституції вбачається розширення його повноважень, що є неприпустимим в умовах демократичної правової держави.

Крім того, в Україні Конституція передбачає обов’язковий попередній конституційний контроль щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України, який здійснює єдиний орган конституційної юрисдикції – Конституційний Суд України. Визнавши здійснене Президентом право вето щодо закону про внесення змін до Конституції конституційним, Конституційний Суд України певною мірою визнав за Президентом України право перевіряти правильність висновків органу конституційної юрисдикції щодо законопроектів про внесення змін до Конституції і тим самим поставив під сумнів саму доцільність таких висновків. Така ситуація призведе до дисбалансу повноважень органів державної влади в рамках принципу розподілу влад.

Здійснення права вето Президентом України щодо законів про внесення змін до Конституції втрачає сенс також з точки зору процедури його подолання. Адже нормативно-правовий акт про внесення змін до Конституції України обов’язково приймається Верховною Радою України кваліфікованою більшістю – двома третинами голосів від її конституційного складу. Така ж кількість голосів необхідна для подолання президентського вето щодо звичайних законів.

Вважається необхідним наголосити також на особливостях закону, прийнятому на референдумі. Застосування до нього загального порядку підписання і оприлюднення також не узгоджується з положенням про визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Конституції демократичних держав визнають народ – джерелом влади. Народ може здійснювати владу через органи державної влади, а також безпосередньо за допомогою форм безпосередньої демократії. У випадку прийняття закону на референдумі – народ реалізує свою владу безпосередньо, тому втручання органів державної влади не є необхідним, а навпаки слугує підставою говорити про порушення основоположних принципів демократичної держави.

Враховуючи спірну ситуацію здійснення Президентом права вето щодо закону про внесення змін до Конституції України, а також досвід розвинутих демократичних держав український законодавець при підготовці проекту змін до Конституції України, врахував недосконалість норми в чинній Конституції України, виклавши це положення в наступному вигляді: “Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховній Раді України”. Це свідчить про поступальний рух українського законодавця в сторону демократизації інституту права вето як чинника системи стримувань і противаг в загальній системі розподілу влад.

Проте, згадки про закони, прийняті на референдумі у цьому положенні не має. Можна припустити, що це пов’язано ще не з тривалою практикою використання демократичних інститутів, і відсутністю реальних прецедентів з цього питання. Це ще раз доводить те, що недостатнім є закріплення певного демократичного механізму у Конституції, а важливою є демократична практика його реалізації. Можливо у зв’язку з практичною необхідністю з’явиться колись необхідність окремо визначити неможливість здійснення Президентом України права вето щодо законів, прийнятих на референдумі; а можливо, це питання і не постане, у зв’язку з реальним усвідомленням Президентом ролі народу як єдиного джерела влади.

Висновки

Підсумовуючи аналіз правової природи інституту вето глави держави можна зазначити, що становлення цього інституту відбувалось впродовж довгого історичного відрізку часу, протягом якого державознавці намагались віднайти інструменти, за допомогою яких можна було б підтримувати загальний баланс повноважень всіх державних органів. Одним з таких важливих інструментів у системі стримувань і противаг стало право вето.

Праву вето відведено важливу роль у процесі попередження надцентралізації влади і конституційних порушень. Однак, водночас вето може стати інструментом зловживання. Загалом, вето – це той інститут, існування якого вирізняє конституційне правління, при якому вся влада обмежена дією закону, від диктатури, яка заснована на принципі максимальної централізації влади.

При виборі того чи іншого виду вето для закріплення в конституції важливо зважити на те, щоб дане повноваження глави держави не порушувало загального балансу влад і вона була так розподілена і зрівноважена між главою держави і парламентом, щоб жоден з них не міг вийти за межі своїх законних повноважень, не зустрівши ефективного стримування і протидії з боку іншого.

Хоча Конституція України і закріпила демократичний інструмент впливу глави держави на законодавчий процес в загальній системі стримувань і противаг, практика його реалізації Президентом України продемонструвала “українську специфіку” цього інституту. Вона пов’язана з складнощами перехідного періоду в політичному і економічному середовищах, розбалансованим і нестійким характером політичної системи, значним впливом попередньої ідеології на політичну природу і обставини формування інституту Президента загалом, недовготривалою практикою ефективної взаємодії Парламенту і Президента.

Можна із впевненістю стверджувати, що недостатньо закріпити певний інститут в Конституції, необхідно щоб він пройшов апробацію на практиці і лише тоді можна робити висновки про його ефективність. Практика застосування інституту права вето Президента України дозволила виявити ряд серйозних проблем. Тому зараз можна говорити про необхідність суттєвого доопрацювання нормативного регулювання права вето глави держави задля підвищення ефективності його здійснення.

Деякі кроки у сторону демократизації механізму здійснення Президентом України права вето зроблено шляхом внесення змін до Конституції України. Але тим не менше, всі проблеми не можна вважати розв’язаними. Адже ці норми не є чинними на сьогоднішній день і, відповідно, не склалася практика їх реалізації.

[1] Сравнительное конституционное право. – М.: изд. фирма «Манускрипт», 1996. – С.428.

[2] Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: Белые альвы, 1999. – С.193.

[3] The Encyclopedia Americana. – 1998. – Vol. 28. – P. 70.

[4] Юридическая энцеклопедия / под ред. М. Ю. Тихомирова. – М., 2001. – С.121.

[5] The Enceclopedia Americana. – 1998. – Vol. 28. – P. 70.

[6] Сахаров Н. А. Институт президенства в современном мире. – М.: Юрид. лит., 1994. – С.122.

[7] Там само. – С.122.

[8] Конституционное право зарубежных стран / под общ. ред проф. Баглая. М.:НОРМА, 2001. – С. 229.

[9] Там само. – С. 229.

[10] Сравнительное конституционное право. – М.: изд. фирма «Манускрипт», 1996. – С. 617.

[11] Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: Белые альвы, 1999. – С.196.

[12] Сравнительное конституционное право. М.: «Манускрипт», 1996. – С. 619.

[13] Окуньков Л. А., Рощин В. А. Вето Президента. – М., 1999. – С. 142.

[14] Федчишин М. Право законодавчої ініціативи і право вето // Віче. – 1998. – № 11. – С.48.

[15] Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997. – С.237.

[16] Окуньков Л. А., Рощин В. А. Вето Президента. – М., 1999. – С. 136.

[17] Конституции государств Европы : в 3-х томах. / под общей ред. Л. А. Окунькова. – М.: изд. НОРМА, 2001. – Т. 1. – С. 155.

[18] Там само. – С. 319.

[19] Конституции государств Европы : в 3-х томах. / под общей ред. Л. А. Окунькова. – М.: изд. НОРМА, 2001. – Т. 3. – С. 42.

Василина Данилів,

Головний спеціаліст відділу організації і координації

законопроектної роботи

Центру правової реформи та законопроектних робіт

при Міністерстві юстиції України

Залишити відповідь