ПОМАРАНЧЕВА КАДРОВА РЕВОЛЮЦІЯ. АБИ НЕ БУЛО БІДИ.

Помаранчева революція за своїми політичними наслідками має всі шанси перерости в революцію кадрову, що сколихне всю владну вертикаль. Вибори проходили під знаком вибору імен та біографій, а не майбутньої державної політики. За інерцією, медіа та виборці палко обговорюють та гадають, якими іменами буде названо стільці вищих державних чиновників, окрім уже визначених головних – президентського та прем’єрського.

За ключовим критерієм “нове обличчя” та участі в подіях на майдані процес кадрової революції набрав ажіотажного характеру. На приблизно 600 потужних (і привабливих) вакансій вже з’явилось більше 10 тис. пропозицій. Про цьому потік надходження пропозицій щоденно тільки зростає. Наявність такої кількості осіб, які вважають, що можуть виконувати обов’язки керівників у вищих органах влади змушує замислитись про мотиви і очікування “нових облич”.

Рівень професіоналізму більшості державних службовців у центральній владі завжди викликав сумніви, починаючи з 1993 року, коли тодішній прем’єр Л.Д.Кучма серйозно “почистив” Кабмін від старих радянських професіоналів. Тим не менше, прошарок професійних чиновників, які більше часу віддавали державній службі і трохи менше вирішенню особистих фінансових проблем, поступово сформувався. Ці апаратники більш-менш орієнтуються у нормативно-правовій базі державної політики, яку вони зобов’язані реалізовувати, можуть організувати процес прийняття рішень, вирішувати поточні проблеми адміністрування на місцях.

Адекватна оцінка адміністративної машини, створеної Кучмою, ще чекає свого часу. Проте, очевидними є її основні характеристики, про які часто нагадували опозиційні політики: роздутість штатів за низької офіційної оплати праці, жорстка вертикальна підпорядкованість адміністрації президента. Без жорстких керівників – “господарників”, які вправно володіють всім арсеналам дисциплінарного та морального тиску, машина виконавчої влади зразка Кучми працює досить важко.

Варто також звернути увагу на особливе явище в суспільній думці, яке супроводжувало еволюцію держапарату, особливо після скандалу навколо П.Лазаренка. Більш м’яко це явище називають недовірою до влади. Більш точно його можна визначити як впевненість громадян у її корупційному та кримінальному характері. Неформальне обговорення діяльності представників влади у більшості випадків зводилось до їх корупційних дій, махінацій із держаними коштами, використання службового становища для підприємницької діяльності та участі у приватизації. Такий стан суспільної думки призвів до того, що практично всі цікавились і оперували чутками про діяльність тих чи інших владних персон, при цьому практично не володіли цілком відкритою інформацією про повноваження та обов’язки того чи іншого відомства, еволюцію законодавства, держані програми та їх виконання. Іншими словами, державними справами цікавились тільки ті, кого це безпосередньо стосувалось з професійної точки зору. Практична чи об’єктивна основа таких уявлень про владу підтверджувалась на основі безпосередніх спостережень на місцях. Це адміністративний тиск на підприємців, корупція, очевидна невідповідність доходів високопосадовців їх видимій власності та способу життя. Процес остаточного закріплення недовіри до влади у більшості громадян відбувся у 2001 році у зв’язку з “касетним” скандалом, відставкою Ю.Тимошенко та В.Ющенка. На відміну від парламентської демагогії КПУ, відкриті виступи опозиціонерів із досвідом роботи в уряді щодо злочинності влади остаточно переконали громадськість.

Таке уявлення про владу стало настільки природнім, що навіть у більшості молодих людей, випускників ВНЗ чітко формувалась мотивація до кар’єри у найбільш “хлібних”, із точки зору хабарництва, відомствах та підрозділах місцевої виконавчої влади.

Навряд чи помаранчева революція здатна швидко змінити таке реліктове уявлення про владу. Найбільша небезпека криється у тому, що така мотивація та адміністративна “культура” притаманна і більшості “нових облич”. Варто також припустити, що більшість “нових облич” за своєю біографією є старими невдахами попереднього режиму.

Підтвердженням загрози адміністративного реваншу за чинними правилами чи клонування старого апарату є те, що більш ніж надмірне переважання кадрових пропозицій над попитом не супроводжується запитаннями щодо адміністративної реформи або оплати праці державних службовців. За офіційною статистикою середня заробітна плата на державній службі становить трохи більше $100, що не відображає реальні потреби. Набір революційних новобранців відбувається в умовах, коли не вирішено питання перегляду чисельності та функцій чиновницького апарату. Державний апарат переобтяжений надмірною кількістю людей. Для багатьох, хто знайомий із роботою органів влади, очевидно, що у більшості випадків роботу окремих підрозділів органів влади ефективно може замінити один фахівець з елементарними навиками роботи з ПК та ІКТ.

Про компетентність “нових облич” революційна еліта говорить досить абстрактно. Якщо мова йде про оновлення влади на основі чесності та професійності, то очевидно, що нові посадовці повинні обиратись на основі чітко визначених і однакових для всіх критеріїв конкурсного відбору. Цим критеріям може відповідати чимала кількість чиновників старого режиму, рівень компетентності яких не перекриє чимало “нових” недосвідчених революціонерів. Якогось громадського та політичного обговорення цих критеріїв та принципів відбору не відбувається.

Варто згадати про надзвичайно модну тему політичної відповідальності уряду та міністрів. Після революції практично всі політики та політичні мислителі впевнені, що уряд та міністерства мають очолювати представники політичних сил, обраних більшістю електорату. Вони самі підбирають чиновників-технократів, які здійснюватимуть їх стратегічні політичні задуми. Один раз це зробити не вдалось і Кучма відмінив посади технократичних державних секретарів.

Зараз, концепція “політичних” міністрів подається так, наче ключові посади може зайняти будь-яка лояльна партійна “кухарка”, головне щоб успішно працювали професіонали бюрократи середньої та низової ланки. Належна державно політична компетентність за останніми тенденціями гарантуватиметься рекрутуванням “політичних” чиновників з парламенту. Зважаючи на гостроту перехідного моменту, вся ця схема може спрацювати в бік колапсу державної політики.

Аргументація цього досить проста і підтвердження їй можна знайти у бурхливій парламентській діяльності політиків. Якість законопроектів, які підписують депутати (вони їх рідко пишуть), дозволяє на перспективу уявити якість політичних рішень у виконавчій владі. В цьому контексті, опускаючи деталі, можна достовірно сказати про деякі загальні тенденції. Правова, державно-політична якість та грамотність властива переважно урядовим законопроектам, особливо після перших ста днів діяльності нового уряду. Сказати щось подібне про депутатські законопроекти досить важно за рідкісним виключенням. Більш-менш нормальний вигляд, депутатські законопроекти набувають на стадіях проходження в парламенті, після врахування урядових чи комітетських зауважень. Крім того, депутатським законопроектам властива ще й певна безвідповідальність щодо практичної доцільності та ефективності законодавчих ініціатив. Прикладів досить багато, особливо в царині ініціатив професійних лівих парламентарів, які рідко претендують на виконавчу владу. Недоречні інструменти державної політики були запроваджені в “соціалістичному” законі про відновлення знецінених заощаджень громадян. Ледве вдалось нейтралізувати “ліву” ініціативу про списання боргів за житлово-комунальні послуги, запровадження якої остаточно б зруйнувало житлово-комунальне господарство. Подібних прикладів безліч.

Політична відповідальність вищих державних службовців повинна супроводжуватись одним важливим елементом – компетентним усвідомлення того, за що ти відповідаєш. Риторичні вболівання за долю народу, як правило, нічим йому не допомагають. Необхідно досконало знати всі теоретичні та практичні тонкощі державної політики, володіти всім спектром інструментів здійснення політики та вмінням їх використовувати для досягнення загальнодержавного позитивного ефекту. Дійсно компетентні консультанти, як правило, пропонують декілька варіантів стратегій та їх реалізації. Обрання правильного та відповідального рішення залежить від досвіду, вправності та підготовки політично відповідального урядовця. Особливої компетентності вимагає період реформ, коли експерименти невігласів дорого обходяться пересічним виборцям. В українських умовах політично відповідальність це над-проблема, враховуючи високе мистецтво вітчизняних політиків виправдовуватись та перекладати свої прорахунки із хворої голови на здорову.

Іншими словами, на сучасному етапі кадрової революції необхідно поставити питання високих вимог до державно політичної компетентності політично відповідальних урядовців. Доступ партійних “кухарок” до уряду має бути принципово перекритий оновленими критеріями зайняття державних вакансій. Адже ситуація в державній політиці надскладна. Дякуючи проектам міжнародної технічної допомоги в Україну експортовані практичні всі провідні чи прогресивні інструменти реформування та розвитку різних сфер державної політики. Проте, позитивний ефект від цього незначний. Проблема в низькій якості адміністративної культури та мистецтва коректного застосування цих інструментів.

Кадрова революція і державна соціальна політика

Наразі не відомо, на які з міністерських посад найбільший попит. Оскільки процес де-сакралізації влади в Україні тільки розпочався, можна припустити, що схема пріоритетів істотно не змінилась. На першому місці залишаються відомства, які забезпечують владний контроль над економічними та фінансовими ресурсами, прибутковими галузями та суб’єктами підприємницької діяльності. Ресурсні потужності забезпечуватимуть і належний політичний вплив. Безперечно, керівництво над такими відомствами буде доручено авангардним революційним кадрам. Здається не має значення, хто персонально займе “ресурсні” посади. Враховуючи проблему олігархічних груп, максимальний контроль на цьому полі матиме новообраний президент держави.

Більш цікава доля ключових “соціальних” та гуманітарних міністерств – Міністерства праці та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та науки.  Вони ніколи не користувались особливою популярністю, хоча відіграють принципову роль у забезпеченні конституційних прав громадян, зокрема, у гострих питаннях соціального захисту. Вони скеровують або безпосередньо надають найважливіші соціальні послуги держави, контролюючи розгалужені мережі закладів та установ, які надають ці послуги. Вони не особливо популярні, хоча контролюють більшу частину видатків державного бюджету. Більшість із цих видатків відносять до так званих “захищених” статей бюджету, тобто ручне управління цими коштами практично не можливе і потрапляють вони за призначенням.

Звичайно, що гуманітарні міністерства не рівноцінні між собою за критерієм “хлібного” місця. Для чиновників Міністерства охорони здоров’я “хлібними” чи проблемними з точки зору неформальних прибутків чиновників є повноваження щодо централізованої закупівлі медичного обладнання та лікарських засобів за державні кошти, здійснення заходів щодо розвитку підприємництва у сфері охорони здоров’я, здійснення контролю за додержанням санітарного законодавства, державна акредитація закладів охорони здоров’я, здійснення державної реєстрації та контролю за виробництвом лікарських засобів, забезпечення лікування громадян за кордоном. Як відомо, особливо відома у питаннях корупції та тиску на підприємців санітарно-епідеміологічна служба. Не менш популярні у народі теми сертифікації лікарських засобів та “шаманської” діяльності цілителів.

При цьому варто зважати на серйозні проблеми у виконанні основних функцій МОЗ. За оцінкою фахівців в системі соціальної політики сфера охорони здоров’я в Україні залишається найбільш проблемною. Ключовими проблемами довший час залишаються: зростання смертності у всіх вікових групах, скорочення народжуваності, зростання кількості захворювань зокрема на туберкульоз та ВІЛ, скорочення видатків на з державного бюджету за 10 років у 8 разів, зростання кількості платних медичних послуг, витрат населення на медичні послуги з відповідним поширенням відмов хворих громадян від лікування.

Щодо системи управління охороною здоров’я, крім недостатнього бюджетного забезпечення основною проблемою є нераціональність використання коштів.  В середньому за десять років 90% коштів витрачаються на високо вартісні та не ефективні види допомог. Первинна медико-санітарна допомога фінансується за залишковим принципом,  в середньому на рівні 5% витрат. Стаціонарна допомога фінансується на рівні 80% про тому, що 30% випадків госпіталізації є безпідставними. Неефективність витрат зумовлює також структура фінансування відповідно до кількості ліжок та чисельності персоналу.

Все це вже давно вимагає серйозного реформування державної політики щодо охорони здоров’я. Останній раз реформа була ініційована президентською владою. Указом президента від 7 грудня 2000 року було затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я, яка визначила такі завдання реформи: ефективне використання державних витрат на охорону здоров’я, переорієнтація системи на профілактичні заходи та попередження захворювань, створення багатоканальної системи фінансування охорони здоров’я.

Концепцією пропонується запровадження трьох рівнів медичної допомоги. Пріоритетною з точки зору фінансування є перинна медична допомога, яка включає профілактичні заходи, амбулаторне лікування та базову стаціонарну допомогу. Два інших рівня включають спеціалізовану та високотехнологічну допомогу при лікуванні складних заорювань.

Реформа фінансування медичної допомоги передбачає забезпечення базової медичної допомоги за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а також коштів системи загальнообов’язкового державного медичного страхування. Такий вид страхування вже був передбачений з 1998 року рамковим ЗУ “Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Приватні потреби у медичному обслуговуванні задовольняються за рахунок добровільного медичного страхування та накопичувальних медичних фондів органів місцевого самоврядування.

Запровадження медичного страхування виявилось досить проблемним. Відповідні законодавчі ініціативи уряду роками не можуть набути чинності. Проти страхування самі лікарі та підприємці, яким доведеться сплачувати медичні страхові внески. Основною проблемою прийняття закону став висновок Конституційного Суду про невідповідність Конституції України, яка гарантує безоплатність медичних послуг концепції про соціальне страхування, яке передбачає солідарну оплату громадянами медичних послуг через сплату страхових внесків. Ця проблема загнала медичну реформу практично у безвихідь. До інших проблем, пов’язаних із запровадженням пенсійного страхування відноситься фінансове обґрунтування розмірів страхових внесків (що особливо хвилює підприємців та роботодавців), адекватності надходжень до фонду соціального страхування необхідним обсягам фінансування закладів охорони здоров’я. Проблема визначення обсягів фінансування також впирається в питання розроблення медичних стандартів за різним видами допомоги.

При цьому варто зважати на серйозні проблеми у виконанні основних функцій МОЗ – забезпечення надання населенню безоплатних медичних послуг. Крім того, в перспективі значення міністерства може зменшитись у зв’язку із запровадженням медичного страхування. З 1998 року “Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” вимагають запровадження медичного страхування та передання адміністрування медичних послуг фонду медичного страхування. Для більшості лікарів-чиновників така перспектива не є привабливою.

Пост-революційний розвиток МОЗ та системи охорони здоров’я вимагає серйозних кадрових рішень. Новий міністр та його команда повинні нарешті безболісно запровадити медичне страхування та забезпечити підготовку професійних управлінців та менеджерів у сфері охорони здоров’я. Професійна підготовка таких кадрів в Україні тільки запроваджується, відчувається серйозний дефіцит професіоналів. Неконтрольована кадрова революція в системі МОЗ, прихід лікарів-управлінців старого гарту з “новими обличчями” може істотно затягнути реформу всієї системи.

Не менше корупційних больових точок у системі Міністерства освіти та науки. Це поле влади стало улюбленим щодо боротьби з корупцією навіть для старої президентської адміністрації. Щоправда, стара влада боролась із дрібними корупціонерами-викладачами переважно в регіонах. З точки зору розподілу бюджетних коштів, “хлібними” можна вважати повноваження щодо матеріально-технічного забезпечення освітніх закладів: інформатизація, придбання автобусів, підручників та навчального обладнання. Цікавими є повноваження щодо акредитації вищих навчальних закладів, особливо приватних. Як відомо, освітній бізнес зараз один із найбільш прибуткових, кількість приватних вищих навчальних закладів в більшості регіонів у декілька раз перевищує потребу, породжуючи найвищий рівень безробіття саме серед молоді, а також працевлаштування молодих спеціалістів не за фахом. Не менш “привабливими” є повноваження щодо присвоєння вчених звань, атестації педагогічних працівників та контроль у сфері авторського права.

Система освіти є досить розгалуженою і ефективне управління нею, пов’язане із непростими проблемами. Освітні мережі включають майже 22 тис. загальноосвітніх шкіл, близько тисячі професійно-технічних закладів, та більше тисячі вищих навчальних закладів. На постійній основі освітніми послугами користується майже 9 млн. осіб. Найбільше проблем виникає на рівні забезпечення загальноосвітньої та професійно-технічної підготовки. В першу чергу, це низький рівень фінансування з держбюджету матеріальної бази освітніх закладів та оплати праці вчителів та викладачів. Через низький рівень оплати праці та півмільйонну заборгованість по зарплаті. дефіцит кадрів в середній освіті  сягає майже 10 тис. вакансій. Все це безперечно має наслідком низький рівень якості освіти та значні труднощі у подальшому соціально-професійному становленні молоді. Професійно-технічна та вища освіта ні як не можуть стикуватись із потребами економіки. Кількість ВНЗ на декілька десятків перевищує чисельність професійно-технічних закладів при тому, що промисловість України потребує 2 млн. кваліфікованих робітників. Негайного вирішення потребують питання непомірно роздутого державного замовлення на фахівців з вищою освітою для державного сектору економіки. Наприклад, в аграрному секторі держзамовлення складає більше 50% всіх студентів, при тому, що державних підприємств  у цій сфері практично не залишилось.

Значною мірою від якості кадрів міністерства залежить якість освіти і забезпечення її зв’язку з ринком праці в умовах ринкової економіки. Останнім часом у МОН запанувала, здається, радянська ідеологія, якій не заважає безплідна демагогія щодо Болонського процесу. Наприклад, із програм підготовки економістів вилучають дисципліни з ринкової економіки, запроваджуючи вже забуту політекономію. Щодо зв’язку з ринком праці, то лише останнім часом почала налагоджуватись співпраця МОН та Мінпраці щодо практичної координації на місцях діяльності навчальних закладів, служб зайнятості та роботодавців. Від політики нового уряду та нового керівництва МОН залежатиме продовження цього важливого процесу.

Міністерство праці та соціальної політики за своїми повноваженнями здається найменш привабливим, не зважаючи на те, що розподіляє основні соціальні ресурси з держбюджету. Справа в тому, що внаслідок соціальної реформи та запровадження соціального страхування з-під тотального контролю Мінпраці випадають фінансові ресурси передбачені на соціальний захист від безробіття, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, тимчасової втрати працездатності і, що найважливіше, пенсійні ресурси. Система соціального страхування передбачає, що розпорядження цими ресурсами здійснюють страхові фонди, які діють практично як громадські організації і не надто підконтрольні уряду. Уряд є однією із трьох сторін, які здійснюють управління фондами на основі трипартизму (уряд, профспілки, організації роботодавців). При цьому політичну відповідальність, зокрема, в парламенті, за систему соціального страхування несе Мінпраці. У результаті, така “хлібна” справа як надання ліцензій недержавним пенсійним фондам, зосереджується в руках виключно Пенсійного фонду. Повноваження Міністерства в цьому випадку визначені лише як право здійснення контролю за дотриманням законодавства у системі соціального страхування та солідарній пенсійній системі.

Відповідно до ЗУ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” можна передбачити ще два “прибуткових” повноваження: ліцензування посередницької діяльності у працевлаштуванні за кордоном та у сфері надання платних соціальних послуг. Привабливість корупційних заробітків на працевлаштуванні за кордоном останнім часом стала сумнівною. Потужний контроль з боку органів парламентського контролю, громадських організацій типу “Ла страда”, пожвавлений інтерес із боку преси та встановлення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, відбивають бажання ризикувати на заробітчанських ліцензіях.

Для людей, які ознайомились із ЗУ “Про соціальні послуги” та відповідними постановами КМУ, які визначають перелік та вартість платних соціальних послуг, стає зрозуміло, що на цьому ліцензуванні багато не заробиш, враховуючи надзвичайно низький рівень платоспроможності постачальників соціальних послуг.

Залишається ще одна потенційно приваблива сфера – пільги та фінансова підтримка організацій інвалідів. За чинним законодавством, розподіл бюджетних ресурсів для організацій та підприємств інвалідів здійснюється, знову ж таки, тільки за участі представників Мінпраці. Рішення приймаються за безпосередньої участі представників декількох міністерств та відомств, парламенту та керівників найбільших організацій громадських об’єднань інвалідів. Щодо впливу та тиску на суб’єктів підприємницької діяльності, найбільш проблемним залишається підпорядкований Мінпраці Фонд соціального захисту інвалідів. Фонд докладає особливих зусиль у справі стягнення штрафів за невиконання 4%-ї квоти працевлаштування інвалідів.

Поряд із нечисельними джерелами потенційних корупційних доходів, Мінпраці переобтяжене обов’язками, неналежне виконання яких створює серйозні дисциплінарні та політичні проблеми. В першу чергу, це забезпечення механізмів соціальних виплат та пільг за десятками законів та підзаконних актів. За кожним із законів передбачається особливий порядок обчислення та здіснення виплат пенсій та соціальних допомог чисельним категоріям “звичайних” та пільгових пенсіонерів, малозабезпеченим сім’ям, різним категоріям військовослужбовців, ветеранів, учасників бойових дій та членів їх сімей, інвалідів, “чорнобильців” тощо. До цього варто додати програму надання житло-комунальних субсидій, враховуючи особливий порядок ліквідації заборгованості по сплаті за відповідні послуги. Будь-які неточності, порушення порядку обчислення та організації виплат породжують проблему заборгованості чи масового невдоволення соціально вразливих категорій населення, яке моментально підтримується опозиційними силами в парламенті. Загальновідомі політичні скандали з перерахунком пенсій при запровадженні пенсійного страхування, погашенням заборгованості по “чорнобильських” соціальних програмах, пенсійним забезпеченням військовослужбовців. Крім того, на політичні неприємності та негативне ставлення громадськості Мінпраці наражається попередньо в ході бюджетного процесу, намагаючись забезпечити виплати відповідно до стандартів прожиткового мінімуму. В більшості випадків, погодити з Мінфіном необхідний обсяг фінансування практично неможливо. Тоді доводиться вигадувати антиконституційні конструкції типу гарантованого прожиткового мінімуму, що є по суті ручним механізмом обмеження розміру соціальних виплат.

Іншим політично проблемним напрямом діяльності є регулювання сфери соціальних стандартів та оплати праці працівників бюджетної сфери. Обмеженість бюджетних коштів, роздутий адміністративний апарат та значна чисельність працівників бюджетної сфери вимагають “викручування” із порядком визначення мінімальної зарплати, забезпечення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці. Нездатність уряду забезпечити належні доходи держбюджету та здійснити ефективну адміністративну реформу змушують соціальних чиновників виправдовуватись нісенітницями на кшталт нездатності економіки забезпечити належний рівень доходів.

Окрему та специфічну проблему створюють повноваження Мінпраці в питаннях захисту прав працівників щодо забезпечення належних умов та оплати праці в рамках соціального партнерства. За ЗУ “Про колективні угоди та договори” відповідальність профспілок та роботодавців за невиконання колективних угод чітко не визначена. Проте політична відповідальність уряду, який представляє в соціальному партнерстві Мінпраці, цілком очевидна. Саме під тиском виконавчої влади, а не профспілок забезпечується укладення колективних та трудових договорів, які гарантують належний рівень оплати праці. Переговори щодо укладення Генеральної угоди між урядом, всеукраїнськими профспілками та організаціями роботодавців, які відбуваються кожні два роки, не є простим процесом. За висновками спеціального дослідження Міжнародної організації праці всеукраїнські профспілки та організації роботодавців не переймаються своїми безпосередніми правозахисними та представницькими функціями і  їх діяльність часто концентрується на підтримці політичного іміджу та кар’єри своїх лідерів. Відтак, переговори, особливо у передвиборчій період, перетворюються у складний процес політичного торгу. При цьому компетентність у сфері праці представників профспілок та роботодавців на досить високому рівні. Відповідно, від належного фахового рівня представників уряду залежить адекватність та реалістичність домовленостей сторін.

Не меншої головної болі завдає виконання міжнародних зобов’язань у сфері праці та соціальної політики. На відміну від інших міністерств та відомств Мінпраці відповідає за дотримання близько сотні конвенцій Міжнародної організації праці та підготовка ратифікації багатьох інших. Всього МОП прийняла 182 конвенції та 190 рекомендацій. Зазначені міжнародні зобов’язання передбачають не тільки запровадження міжнародних норм в українське законодавство, але й забезпечення дієвості механізмів їх запровадження в життя. Як відомо, найбільші проблеми виникають із забезпеченням належних умов безпеки та оплати праці, соціального захисту працівників. На додаток,  щорічно необхідно проходити горнило звітування в МОП. Очевидно, що від керівництва Мінпраці суттєво залежить і міжнародний імідж України.

Основні реформаторські заходи у сфері праці та соціальної політики на даний момент вже відбулись і подальші завдання полягають у належному та надійному налагодженням виконавчої складової державної соціальної політики. Саме на цьому етапі надзвичайно важливі надійність та професійність кадрів. Очевидно, що необхідно ставити питання про сучасні професійні вимоги до апарату, оптимізацію його структури, удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації. Проте, різкі, революційні чи просто бездумні кроки щодо “заміни облич” можуть створити серйозні проблеми щодо забезпечення прав працівників та  надання соціальних послуг соціально вразливим категоріям населення. Очевидно, що в кінцевому результаті це загрожує політичною поразкою.

Сергій Панцир,

експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

 версiя для друку Наверх  наверх
 надiслати лiнк  У попереднiй роздiл
bigmir TOP100
© 2003 – 2012. Лабораторія законодавчих ініціатив
Технічна підтримка Stearling Studio

 

Залишити відповідь