Проблема соціальних стандартів у законотворчій діяльності

Запровадження нової системи соціальних стандартів на основі прожиткового мінімуму здійснювалось у відповідності до Конституції України і стало ключовим етапом реформування соціальної політики. Необхідне базове законодавство, було прийнято парламентом ІІІ скликання і цей процес особливої політичної напруги не викликав.  Кардинально змінилась ситуація після парламентських виборів 2002 року і початку роботи Верховної Ради IV скликання. Встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати почало супроводжуватись жорстким протистоянням деяких опозиційних та лояльних до уряду сил парламенту. Таке протистояння відбувалось у формі політичних дискусій у ході бюджетного процесу, а також супроводжувалось бурхливою законотворчою активністю. До останнього часу залишається відкритим питання щодо природи такого протистояння: чи це політична боротьба з використанням проблеми соціальних стандартів, чи – боротьба за ефективність реформи соціальної політики? Тим не менше, не залежно від відповіді на це питання, парламентська дискусія щодо прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати виявила чимало актуальних проблем забезпечення державних соціальних гарантій.

Запровадження нової системи соціальних стандартів на основі базового показника прожиткового мінімуму виявилось передчасним і непідготовленим кроком. Ні законодавча, ні виконавча влада протягом 5 років не змогла забезпечити ефективність цієї системи та дотримання соціальних стандартів навіть в умовах сталого економічного зростання. Зокрема, щодо таких основних соціальних стандартів як прожитковий мінімум та мінімальна зарплата можна зробити наступні висновки.

З часу затвердження “першого” прожиткового мінімуму у 2000 році, його розмір номінально зріс з 270 грн. до 362 грн. у 2004 році, тобто на 25%. За цей же період зростання цін на споживчі товари та послуги склало 32,5%. Очевидно, що встановлені розміри прожиткового мінімуму не відповідали реальній вартості споживчого кошика.

Щодо застосування прожиткового мінімуму варто відзначити непослідовність використання цього базового соціального стандарту для здійснення соціальних платежів, пенсій та інших соціальних стандартів. На даний момент прожитковий мінімум застосовується тільки для встановлення розміру державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям та сім’ям з дітьми, соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам. Не зважаючи на вимогу Конституції, прожитковий мінімум не застосовується до визначення мінімальної зарплати, мінімальної пенсії, пільгових пенсій та допомог.

Як і у випадку з мінімальною зарплатою, проблема прожиткового мінімуму стала предметом політичних дискусій у парламенті під час визначення прожиткового мінімуму на 2004 рік. Представники лівої та правої опозиції висловили сумніви щодо реальності запропонованого урядом розміру. Знову ж виникла проблема розрахунків вартості споживчого кошику на основі статистичних показників інфляції та індексу споживчих цін. Опозиціонери стверджували, що урядом не враховане реальне зростання споживчих цін та інфляції. Проблема методики розрахунку вартості споживчого кошику підтвердилась самим урядом, який щодо прожиткового мінімуму на 2004 рік пропонував поетапно різні цифри: 356 грн., 358 та в кінцевому результаті 362 грн.

В ході парламентських дискусій висловлювались також сумніви щодо адекватності набору товарів мінімального споживчого кошика. Зокрема, це стосується неврахування ряду необхідних товарів для мінімального споживання працездатних осіб. Загалом, існує проблема строгої відповідності набору та обсягу товарів мінімального споживчого кошика медичним стандартам.

Таким чином, щодо застосування прожиткового мінімуму як базового соціального стандарту варто відзначити ряд актуальних проблем, як-от: необхідність забезпечення використання цього стандарту відповідно до Конституції для всіх соціальних виплат та державних гарантій; удосконалення методики встановлення розміру прожиткового мінімуму задля забезпечення максимальної відповідності цього стандарту реальній вартості споживчого кошика та послуг; потреба перегляду набору товарів та послуг в бік їх, відповідності реальним життєвим потребам людини та медичним стандартам.

Найсерйознішої уваги потребує вирішення проблеми використання прожиткового мінімуму для встановлення розміру соціальних виплат. Чинна система використання в бюджетному законодавстві, так званого, рівня забезпечення прожиткового мінімуму (РЗПМ) взагалі нівелює значення прожиткового мінімуму, як такого. Навіщо взагалі приймати прожитковий мінімум, якщо в законах про державний бюджет урядом повторно встановлюється його розмір у середньому на 70% нижче офіційно прийнятого. “Ручне” управління соціальними виплатами на основі РЗПМ допускає ганебні форми порушення соціальних прав жінок, які виховують дітей до 3 років. Їх право отримувати допомогу на рівні прожиткового мінімуму для дитини до 6 років обмежується двічі. Спочатку, з посилкою на економічну нестабільність прикінцевими положеннями ЗУ “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” їм гарантується допомога тільки на рівні 25% прожиткового мінімуму. Далі щороку в законі про державний бюджет за допомогою РЗПМ їм встановлюється допомога тільки на рівні 13% прожиткового мінімуму.

Вирішення цієї проблеми потребує, як мінімуму, чіткого обґрунтування і визначення поняття “ економічної нестабільності держави” із зазначенням конкретних макроекономічних показників, які означатимуть досягнення стабільності та забезпечення соціальних прав, передбачених Конституцією України. На основі такого обґрунтування необхідно протягом певного періоду вилучити із законодавства всі положення про РЗПМ і обмежити право уряду використовувати цей інструмент при підготовці державного бюджету.

Питання мінімальної зарплати набуло неабиякої політичної гостроти, в першу чергу, через низьку ефективність планування соціально-економічної політики президентською та виконавчою владою. За Основними напрямками соціальної політики на 1997-2000 роки, затвердженими Указом Президента, в 2002 році мінімальна заробітна плат повинна була складати 60% середньої заробітної плати. Спираючись саме на ці “прогнозні” аргументи, опозиційні фракції парламенту скористались ситуацією і почали ініціювати запровадження зазначеного рівня мінімальної зарплати без врахування об’єктивних можливостей державного бюджету фінансувати збільшену зарплату працівників бюджетної сфери. Крім цього, використовувався також інший “правовий” аргумент, а саме вимога встановлення мінімальної зарплати на рівні прожиткового мінімуму.

Тривалі політичні дебати виявили чимало проблем, пов’язаних із забезпеченням державних гарантій в оплаті праці. Серед них, відсутність однакових підходів навіть в середовищі однорідних політичних сил щодо фінансово-бюджетного обґрунтування запровадження того чи іншого розміру мінімальної зарплати, проблеми узгодженості стандарту мінімальної зарплати з тарифною системою оплати праці працівників бюджетної сфери тощо.

Таким чином, варто відзначити наступні проблемні питання щодо мінімальної зарплати. По-перше, президентська адміністрація, ініціюючи соціальні реформи, не могла забезпечити належне стратегічне планування соціальних перетворень та економічного розвитку. Вимоги законодавства щодо встановлення мінімальної зарплати на рівні прожиткового мінімуму до останнього часу не виконуються. Заплановані президентом строки такого вирівнювання не були виконані. Крім того, не вирішена проблема, поставлена чинним президентом ще у 1997 році – використання урядом мінімальної зарплати як “технічного” нормативу, а не державного стандарту, який виконує захисні функції.. По-друге, очевидною стала проблема забезпечення конкретного порядку обчислення мінімальної зарплати та фінансово-бюджетного обґрунтування дотримання цього соціального стандарту в бюджетній сфері.

Сергій ПАНЦИР,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

Залишити відповідь