ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ ЧИ ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ – український вибір

Розробка нового законодавства нерідко характеризується пошуками рішень і вжиттям заходів, які мають задовольнити потреби усіх суб’єктів. При цьому інколи використовуються конструкції, апробовані в закордонних правових системах, хоча не завжди таке “запозичення” є виправданим, тим більше в разі простого копіювання “чужих” правових рішень.

Яскравим прикладом недоцільного використання юридичних конструкцій, запозичених з інших правових систем, є закріплення в українському законодавстві конструкції “довірчої власності”.

Відомо, що концепції права власності в цілому, і відносини з управління майном зокрема, істотно різняться в англосаксонській та континентальній правових сім’ях. Так, поділ права на “право загальне” та “право справедливості” (властивий англійській системі та з якого веде своє походження траст) не знає жоден правопорядок континентальної правової системи, у тому числі український, тоді як англо-американському праву невідомим є поділ прав на речові та зобов’язальні.

Ця особливість була повною мірою відображена в первинному тексті Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), ухваленому 16.01.2003 р. Характерним є те, що глава ЦКУ (Глава 70) має назву “Управління майном” та знаходиться в Розділі ІІІ “Окремі види зобов’язань”. Таким чином, кодекс у своїй первинній редакції безумовно визнав зобов’язальний характер юридичної конструкції довірчого управління, а також уникнув вживання терміну “довірчий”, що є однією з характерних рис цього зобов’язання (про це йтиметься далі).

Відповідно до положень кодексу, за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом. Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника управління та від майна управителя. Майно, передане в управління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться окремий облік.

Установником управління є власник майна. У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення. Вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління. Установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).

Договір управління майном припиняється у разі: 1) загибелі майна, переданого в управління; 2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв’язку із закінченням його строку; 3) смерті фізичної особи – вигодонабувача або ліквідації юридичної особи – вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором; 4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором; 5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті; 6) відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном; 7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором; 8) визнання фізичної особи – установника управління банкрутом.

На підставі аналізу положень ЦКУ щодо договору управління майном можна визначити такі характерні ознаки управління майном за українським цивільним законодавством:

1) правовідносини, пов’язані з управлінням майном, складаються між рівними, майново самостійними та незалежними один ввід одного суб’єктами цивільного права: власником майна, управителем та вигодонабувачем (бенефіціаром), які не мають права впливати на особу контрагента, як це має місце, наприклад, у взаємовідносинах власника майна та суб’єкта права повного господарського відання (оперативного управління);

2) безпосередньою підставою виникнення управління майном у всіх випадках є договір, що укладається між власником майна та управителем;

3) правовідносини, пов’язані з управлінням майном, не відносяться до числа особисто-довірчих (фідуціарних) правовідносин, хоча їм і властивий принцип особистого виконання боржником (управителем) своїх обов’язків. Передача власником майна в управління, безперечно, пов’язана з ризиком його втрати та вимагає певного ступеня довіри у відносинах між установником управління та управителем, проте ця довіра має фактичний характер і не впливає на правову природу відповідного правовідношення;

4) управління майном являє собою зобов’язальне правовідношення. Здійснення управителем у межах, визначених законом та договором управління майном, повноважень власника по відношенню до майна, переданого в управління, не є свідченням делегування йому власником речово-правових повноважень, але являє собою зміст його зобов’язань перед власником в якості боржника за зобов’язанням управління майном, що виникає з договору, укладеного між власником майна та управителем;

5) виконуючи свої зобов’язання перед власником майна, управитель виступає перед третіми особами в якості титульного володільця майна, який діє від свого імені, але в інтересах власника або призначеного ним вигодонабувавча;

6) зобов’язання з управління майном має складний предмет, що включає два види об’єктів: фактичні та юридичні дії управителя з управління майном; саме майно, передане в управління;

7) зобов’язання з управління майном має двосторонній та, як правило, оплатний характер. Про двосторонність свідчить наділення управителя правом на відшкодування необхідних витрат, здійснених ним при управлінні майном, за рахунок доходів від використання майном. Оплатний характер випливає з відповідних положень ЦКУ, за якими управитель має право на винагороду, передбачену договором управління майном.

За своєю цільовою спрямованістю, зобов’язання з управління майном можна віднести до категорії зобов’язань з оплатного надання послуг, оскільки управитель надає послугу зі здійснення прав власника по відношенню до визначеного майна.

Юридична конструкція зобов’язання з управління майном мала б завершений і послідовний характер, якби Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України № 980-IV від 19.06.2003 р. до Кодексу не було внесено ряд змін, які можна трактувати як введення помилкової конструкції “права довірчої власності”. Зазначеним Законом статтю 316 Цивільного кодексу України було доповнено частиною другою, відповідно до якої “особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном”. До ЦКУ також було внесено положення, з якими договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. При цьому законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя. Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (нова частина четверта статті 1033 ЦКУ).

Зазначені зміни до Цивільного кодексу виправдовувались необхідністю узгодження кодексу з прийнятими 19 червня 2003 року законами України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” (№979-IV) та “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” (№978-IV). Таким чином, законодавець погодився пристосувати положення базового акту цивільного законодавства під новоприйняте спеціальне законодавство, що є неприпустимим як з точки зору законодавчої техніки, так і забезпечення системності вітчизняного законодавства, а разом з тим і верховенства права. Обґрунтуємо зроблений висновок.

Одним з основних постулатів континентальної правової системи є неможливість встановлення двох однакових прав власності на одне й те ж майно. Право власності в його континентальному, у тому числі українському, розумінні неможливо “розщепити”: воно або повністю зберігається за власником, або повністю втрачається ним. При будь-якому іншому підході виникає невирішувана колізія прав власників, кожний з яких бажає розпорядитися своїм майном на власний розсуд.

Історія виникнення інституту трастуДовірча власність виникла у своїй первісній формі (use) у ХІІ-ХІІІ ст.ст. в Англії. Її появу пов’язують з необхідністю подолання різноманітних обмежень та заборон на відчуження землі, зокрема на користь церкви, що були властиві англійському феодальному устрою, а також з особливостями спадкування землі (земля могла перейти у власність лише спадкоємця за законом) .Основна мета англійського інституту довірчої власності полягала в тому, щоб обійти заборони для окремих суб’єктів бути власниками певних видів майна. Саме цим пояснювались фікції – закріплення права власності за особою, яка фактично не використовувала його наслідки, створення фігури номінального власника. Першочерговими ставала відносини між таким номінальним власником та вигодонабувачем, якому повинні належати реальні вигоди, захист його інтересів від недобросовісного номінального власника. Природно, що такі відносини не могли мати суто формальний характер, інакше обхід закону ставав очевидним. Звідси фідуціарний, довірчий характер відносин.

Історія походження та розвитку довірчої власності свідчить про те, що цей інститут є не закономірним результатом розвитку принципів римського права, але, навпаки, наслідком специфічних та багато в чому унікальних обставин, характерних для правової та судової системи Англії.

Сутність відносин довірчої власності (трасту) за англо-американським правом полягає в тому, що одна особа – засновник довірчої власності, який є власником майна (settlor), передає своє майно іншій особі – довірчому власнику (trustee) для управління в інтересах вказаної ним особи – бенефіціара (beneficiary). При цьому власник майна – засновник трасту – в якості бенефіціара може призначити самого себе. Не виключається ситуація, коли власник призначає себе навіть в якості довірчого власника. З точки зору змісту правовідносин, пов’язаних із заснуванням довірчої власності, слід відзначити, що незалежно від підстав їх виникнення (за законом або договором) довірчий власник виступає в майновому обігу від власного імені як власник майна. Він має право використовувати майно, розпоряджатися ним, укладати будь-які угоди.

Сутність конструкції права власності в українському законодавстві ґрунтується на таких положеннях. Відповідно до частин першої та другої статті 319 ЦКУ власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Однією з форм реалізації правомочності розпорядження майном або способом здійснення власником належних йому правомочностей є передача майна в управління. При цьому не повинно відбуватись встановлення нового права власності.

Інститут управління майном, закріплений Цивільним кодексом України, не має нічого спільного з інститутом “довірчої власності” (трасту), що введений у вітчизняне цивільне законодавство під впливом абсолютно чужих йому англо-американських підходів.

Управитель, якому власник довірив своє майно, отримує можливість володіти, користуватися і навіть розпоряджатися цим майном, у тому числі брати з цим майном участь у цивільному обігу від свого імені, але не у своїх інтересах. На відміну від цього, траст або довірча власність – це складна система відносин, за якої засновник трасту – власник наділяє своїми правами управителя, котрий, виступаючи в цивільному обігу у ролі власника, повинен віддавати отриманий доход вигодонабувачу, діючи в його інтересах. При цьому вважається, що кожен з названих учасників відносин трасту в певному обсязі має правомочності власника, тобто кожен з них є суб’єктом права власності.

Взаємовідносини засновника трасту і управителя передбачають високий ступінь довіри, що відповідає уявленням про справедливість (equity), якими керуються суди при вирішенні спорів і які лише й дають можливість належним чином проконтролювати дії управителя-трасті. Такі уявлення про справедливість вироблені особливою гілкою прецедентного права – “правом справедливості” (law of equity), що звичайно протиставляється “загальному праву” (common law).

Довірча власність у сучасному вигляді, як і раніше, ґрунтується на концепції “розщеплення” власності: одна частина правомочностей (управління і розпорядження майном) належить довірчому власнику; інша частина (отримання вигоди і доходів від використання майна) – бенефіціару.

При оцінці юридичної конструкції трасту з властивих континентальному правопорядку підходів неминуче утворюється парадоксальна ситуація. Жоден з учасників правовідносин трасту не володіє всією сукупністю правомочностей власника, але кожен з них зберігає у себе їх певну частину. Виходить, що єдине право власності ніби “розщеплюється” між кількома суб’єктами і тому неможливо сказати, хто ж усе таки з них є власником переданого у траст майна. В англо-американській системі така ситуація не породжує протиріч, оскільки там право власності складається з багатьох різноманітних правомочностей (елементів) і здатне в різних поєднаннях дати до півтори тисячі варіантів цілком самостійних прав власності. Ці складні побудови, що ґрунтуються на багатовікових традиціях прецедентного права і що уходять своїм корінням у феодальний правопорядок, є зовсім чужі для континентальної правової системи .

Остання ґрунтується на теорії речових прав (розвинулась у ХІХ ст., коли стала альтернативою ідеї “розділеного права власності”, що панувала в європейському праві в епоху феодалізму), що не допускає уже згадуваного “розщеплення” права власності.

Теорія речових прав не допускає одночасного права власності на один об’єкт. При цьому передача, як зазначалось, власником частини або навіть усіх своїх правомочностей іншій особі, у тому числі управителеві, сама по собі не веде до втрати права власності, яке не вичерпується класичною “тріадою”. Така передача в дійсності являє собою спосіб здійснення власником своїх правомочностей, але не спосіб відчуження належних йому прав або майна.

Ця концепція розвивається російськими цивілістами, які вказують на те, що у випадку “довірчого” управління (у російському цивільному законодавстві вживається термін саме “довірче управління”, хоча коментатори вказують на традиційність такого формулювання, що не означає довірчого характеру відповідних правовідносин з юридичної точки зору) має місце навіть не передача власником правомочностей, оскільки останні фактично виникають в управителя з договору управління . Виконання управителем зобов’язань, які випливають з договору управління майном, по відношенню до третіх осіб лише виглядає як здійснення правомочностей власника, але не більше.

Слід враховувати, що перед третіми особами управитель виступає в якості особи, яка виконує свої зобов’язання перед власником – установником управління майном. Адже, вчиняючи будь-які юридичні чи фактичні дії з майном, переданим в управління, управитель зобов’язаний повідомляти відповідних третіх осіб про те, “що він є управителем, а не власником майна”! (ч. 2 ст. 1038 ЦКУ, яка, між іншим, зайвий раз свідчить про штучність і невдалість “вписування” конструкції довірчої власності в українське цивільне законодавство).

При цьому вкрай важливим є те, що установник управління майном зберігає не лише своє право власності (як таке) на майно, передане в управління, але й усі свої правомочності. Для власника – установника управління виключається реалізація лише тих правомочностей, які створюють неможливість виконання управителем зобов’язань, що випливають з договору управління майном (наприклад, володіння майном). Останнє пов’язано із зобов’язальним характером управління, тим що власник майна за відповідним договором разом з правами також бере на себе зобов’язання утримуватись від дій, що перешкоджають управителеві виконувати свої зобов’язання, які випливають з договору управління майном.

Про збереження власником – установником управління своїх правомочностей свідчить і його можливість відмовитись у будь-який момент від договору на власний розсуд за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором (п. 7 ч. 1 ст. 1044 ЦКУ).

Передача майна в управління не тягне за собою втрати власником своїх правомочностей або їх делегування (передачу) управителеві ще й тому, що управління здійснюється в інтересах власника майна (або вказаної ним особи), котрий тим самим отримує вигоду від використання майна. Передача майна в управління не є одномоментним актом передачі власником своїх правомочностей управителеві, але, навпаки, тривалий (упродовж усього часу дії договору управління майном) процес отримання власником доходів від використання його майна, тобто процес реалізації власником своїх правомочностей.

У практичному плані запозичення юридичної конструкції “довірчої власності” за відсутності “права справедливості” призведе до повної безконтрольності управителя у його відносинах із власником – засновником трасту, у тому числі який виступає в ролі вигодонабувача. Адже, “довірчість” відносин за українським цивільним законодавством означає лише можливість їх невмотивованого розірвання у будь-який момент без відшкодування завданих збитків (наприклад, згадуваний п. 7 ч. 1 ст. 1044 ЦКУ, а також у такому фідуціарному правочині як договір доручення – ч. 2 ст. 1008 ЦКУ). Очевидно, що для власника, який не володіє потрібною компетентністю (що й має місце у випадку, наприклад, іпотечного кредитування) і вступає у ці відносини з метою передачі свого майна або його частини в управління професійного підприємця, такі наслідки “довірливості”, як і обов’язок управителя надавати періодичні звіти, не дають жодних гарантій дотримання майнових інтересів власника.

Висновки

Уведення в українське законодавство юридичної конструкції “права довірчої власності” слід визнати невиправданим, нелогічним і необґрунтованим. Більше того, за існуючих суспільних відносин і стадії розвитку вітчизняного цивільного законодавства відсутні будь-які передумови та/чи підстави для запровадження цієї конструкції.

Можна стверджувати, що конструкція зобов’язального права у вигляді договору управління майном є цілком достатньою для вирішення задач правового регулювання відносин з управління чужим майном. Про це свідчить і аналіз положень двох актів законодавства, які й зумовили внесення змін до Цивільного кодексу: законів України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” та “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” .

Частина перша статті 26 Закону “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, що містить визначення “довірчої власності” є не лише свідченням нерозуміння розробниками закону основ цивільного права, але й прикладом край невдалої правової дефініції. Так, довірча власність за цим Законом визначається як “особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Управитель відповідно до цього Закону є довірчим власником іпотечних активів. Право довірчої власності управителя обмежено управителем”. Розуміння власності як форми, хоча й особливої, договірних відносин не потребує коментарів.

Цілком очевидно, що відносини в “системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном” (Преамбула Закону) могли б і повинні були бути врегульовані саме з використанням “механізму управління майном” у рамках юридичної конструкції договору управління майном, без запровадження штучної конструкції довірчої власності та руйнування системи зобов’язальних і речових прав, вибудованої новим Цивільним кодексом України. Це повною мірою стосується і Закону “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, який регулює таку делікатну сферу відносин як “залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування масового будівництва житла та особливості управління цими коштами” (ст. 1 Закону).

Довірче управління в українському та російському правіКонцепція трасту ніколи не була властиву українському праву, зокрема в часи перебування у складі Російської імперії та за визначального характеру російської цивілістичної доктрини. Дореволюційному російському цивільному праву були властиві випадки управління чужим майном, що являли собою окремі елементи різноманітних цивільно-правових інститутів: опіки, спадкування, конкурсного провадження. Проте, пояснюючи правову природу відповідних правовідносин, російські цивілісти ніколи не звертались до концепцій трасту або “розщеплення” права .

У радянський період розвитку українське цивільне право також не виключало можливості управління чужим майном, яке як і раніше, залишалось елементом інших цивільно-правових конструкцій. Так, відповідно Цивільного кодексу УРСР 1964 р. державне майно, закріплене за державними організаціями, знаходилось в оперативному управлінні цих організацій, які здійснювали у межах, встановлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна право володіння, користування і розпорядження майном. Проте, держава визнавалась єдиним власником усього державного майна (зазначені положення збереглись і у чинному Законі України “Про власність”, зокрема в ст. 37). Тому слід визнати необґрунтованою аргументацію окремих авторів, які в оперативному управлінні державним майном знаходять елементи відносин довірчої власності .

Лише в ході становлення новітнього українського законодавства до вітчизняного права вводиться конструкція довірчої власності, хоча й не в розвиненому вигляді. Так, 17 березня 1993 року Кабінетом Міністрів було затверджено Декрет “Про довірчі товариства” (№23-93), стаття 1 якого визначала довірче товариство як товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників (майном довірителя є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя). При цьому, довіритель майна, юридична особа або громадянин, передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору. Хибність застосованої конструкції, навіть в такому урізаному вигляді, підтвердилась наступними “численними фактами зловживань та шахрайства з фінансовими ресурсами, що спричинило значні матеріальні і моральні збитки громадянам, завдало шкоди майновим інтересам держави” (з постанови Кабінету Міністрів від 01.11.1995 №873 “Про результати комплексних перевірок діяльності довірчих товариств”). У свою чергу, Верховна Рада України в Постанові від 31.10.1996 №452/96-ВР відзначила, що “Декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” від 17 березня 1993 року не вирішив проблеми створення та нормального функціонування первинного ринку приватизаційних цінних паперів, не виконав завдань з метою зниження ризику покупців у процесі розміщення вкладів в об’єкти приватизації”.

“Перехворіла” на довірчу власність і Російська Федерація, де в період т.зв. конституційної реформи (вересень-грудень 1993 року), коли Президент РФ здійснював не лише виконавчу, але й законодавчу владу , з’явився Указ Президента від 24 грудня 1993 року №2296 “Про довірчу власність (траст)”, який, як відзначають російські науковці, одразу отримав історичне значення як зразок юридичної безграмотності та неповаги до правових традицій . Указом передбачалось “ввести в цивільне законодавство Російської Федерації інститут довірчої власності (траст)”. Передбачений Указом траст ґрунтувався на класичній англо-американській концепції “розщеплення” власності, про що свідчила норма, за якою до права довірчої власності застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами і договорами про заснування трасту. При заснуванні трасту засновник повинен був передати майно і майнові права на визначений термін довірчому власнику, а останній був зобов’язаний здійснювати право власності на довірене йому майно виключно в інтересах бенефіціара відповідно до угоди про заснування трасту та іншого законодавства.

Ось як тоді оцінили “введення” конструкції трасту відомі російські цивілісти. В.А.Дозорцев зазначав, що “заснування довірчої власності означає саме по собі припинення державної власності та виникнення права власності “довіреного”. Чи не призведе це до ще більш інтенсивного та безкарного розкрадання державного майна? Особливо, коли немає підстав вважати, що всі управителі заслуговуватимуть повної “довіри” і можна виключити їх зловживання у власних інтересах. За відсутності спеціального механізму, коріння якого уходить в іншу систему права, знайти управу на них було б достатньо складно” .

Є.А.Суханов вважав, що російському правопорядку намагались нав’язати довірчу власність “шляхом прямого буквального запозичення аналогічного інституту англо-американського права…”. “Інститут довірчої власності (трасту), – писав Є.А.Суханов, – відсутній в континентальних правопорядках, оскільки ґрунтується на досить своєрідних середньовічних традиціях англійського права, запозичених у подальшому американською правовою системою… Траст не можна відносити ані до речових, ані до зобов’язальних прав, оскільки такий поділ майнових прав невідомий правопорядку, що його породив. Саме тому “введення” цього інституту у вітчизняний правопорядок президентським указом було вкрай невдалою і непродуманою спробою використання чужорідних конструкцій, розрахованих на зовсім іншу “систему координат” .

У подальшому російське право “перебороло” цей чужорідний елемент, схваливши новий Цивільний кодекс, вже в Частині першій якого (ст.209) закріплювалось, що власник може передати своє майно в довірче управління іншій особі (довірчому управителеві). “Передача майна в довірче управління не тягне за собою переходу права власності до довірчого управителя, який зобов’язаний здійснювати управління майном в інтересах власника або вказаної ним третьої особи”. Можливо, включення подібної запобіжної норми застерегло б і сучасних законотворців України від “вдосконалення” цивільного законодавства такими конструкціями як “довірча власність”.

Дмитро КОТЛЯР,
експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

Залишити відповідь