МОНОПОЛІЇ У СФЕРІ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ: законодавче регулювання і деякі вітчизняні реалії

Хто платить, той замовляє …
З народної мудрості

Кожна монополія за означенням складає потенційну небезпеку для вільного підприємництва, а отже і для економіки в цілому. Зловживання монопольним становищем – дії суб’єктів господарювання, шкідливість яких визнана навіть на конституційному рівні, а боротьба з ними ведеться навіть кримінально-правовими засобами. Частина третя статті 42 Конституції України, зокрема, проголошує: “Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.”

Що ж стосується діяльності ЗМІ, увага держави та суспільства до їхньої діяльності з точки зору недопущення монополій та, тим більше, зловживання монопольним становищем мала б бути особливо пильною. Причини цього зрозумілі: ЗМІ є не тільки і не стільки суб’єктами господарювання – вони, передусім, виступають як суб’єкти інформаційної діяльності і тим самим забезпечують реалізацію іншого, також гарантованого Конституцією, права людини на свободу слова та свободу інформації.

Разом з тим, останніми роками в Україні, та й на усьому пострадянському просторі, відзначається поява низки істотних змін у технологіях, загальних для масових комунікацій усіх розвинутих країн, і насамперед – створення і впровадження нових засобів телекомунікацій (кабельних мереж, супутникового зв’язку, Інтернету, цифрового телебачення, оптично-волоконного зв’язку і т.п.), а також злиття індустрії зв’язку і засобів масової інформації (наприклад, телефонних і кабельних телекомпаній; надання операторами кабельних мереж послуг з розповсюдження телерадіопрограм, забезпечення доступу до мережі Інтернет, передачі даних, телефонії тощо). Ці зміни у матеріально-технічній базі ЗМІ призводять до централізації капіталів, що перебувають в обігу у сфері масових комунікацій; до виходу конкуренції між ЗМІ на якісно новий рівень; до формування могутніх інформаційно-фінансових груп зі своїми корпоративними інтересами. Ще одна важлива обставина – загальне погіршення економічної кон’юнктури в країні, викликане економічними негараздами. Це, з одного боку, поставило середні і дрібні ЗМІ, особливо в регіонах, на межу фінансового виживання, а з іншої – загострило проблему залежності журналіста від видавця і власника ЗМІ, що зловживають економічними важелями тиску на творчі колективи. З іншого боку, більш гострої форми набуває й конкуренція між ЗМІ за частку рекламному ринку, що пов’язано у тому числі і з проблемою забезпечення економічного виживання видань і телекомпаній.

Все наведене і є причиною того, що сьогодні можна (і необхідно) говорити про зростання негативних тенденцій, таких як концентрація ЗМІ в руках окремих власників; створення фінансово-інформаційних монополій; поглинання великими інформаційними “імперіями” середніх і дрібних газет та телекомпаній, особливо в регіонах; недобросовісна конкуренція на медійному ринку, а також втручання засновників чи власників ЗМІ у сферу професійної діяльності журналістів . Таким чином, вирішення проблем концентрації ЗМІ слугуватиме шляхом до вирішення проблем плюралізму (багатоманітності) та прозорості ЗМІ.

Чи здатне сьогодні вітчизняне законодавство поставити надійний заслон цим та іншим небезпекам, що супроводжують процеси монополізації ринку ЗМІ?

Антимонопольні обмеження, встановлені для ЗМІ законодавством України

Чинне медійне законодавство містить низку антимонопольних обмежень, що стосуються друкованих засобів масової інформації, телебачення і радіомовлення.

Стаття 10 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” встановлює, зокрема, що “монополізація загальнодержавних і регіональних громадсько-політичних друкованих засобів масової інформації в Україні не допускається”. При цьому фізична чи юридична особа не може бути засновником (співзасновником) чи контролювати більше 5 відсотків таких видань.

У зв’язку з цим виникає низка запитань. По-перше, які ЗМІ маються на увазі під поняттям “регіональних” друкованих ЗМІ, тобто, чи охоплюються обсягом цього поняття місцеві ЗМІ (міські, сільські та селищні, районні у містах)? Чи поширюються названі обмеження на районні та обласні друковані ЗМІ, чи, може, згадана норма не стосується т.зв. “районок”? Як випливає з пункту 5 частини першої статті 12  цього ж Закону, у даному випадку законодавець чітко розмежував місцеві та регіональні ЗМІ. Таким чином, Закон не обмежує концентрації друкованих ЗМІ на рівні територіальних громад і, передусім, міст. Очевидно, з часом це питання набуватиме гостроти, особливо для обласних центрів та інших великих міст, які не підпадають під означення “регіон” (всі міста з цієї категорії, крім Києва та Севастополя).

Невдалим кроком, на наш погляд, є й прив’язка антимонопольних обмежень до однієї тематичної спрямованості видання – громадсько-політичний друкований ЗМІ. Очевидно, певних гарантій забезпечення плюралізму потребують також інші види видань, зокрема, інформаційно-розважальні та інші.

Потребує деталізації або, принаймні, тлумачення положення про 5 відсотків обмеження контролю над ЗМІ. Чи слід, зокрема, вираховувати цю частину від загальної кількості (суми) всіх громадсько-політичних видань, що мають загальнодержавну та регіональну сферу розповсюдження? Саме таке тлумачення є найбільш наближеним до “букви” Закону. Однак, цей підхід суперечить загальній логіці конкурентного права, згідно з якою про конкуренцію, а так само і про монополію, можна говорити лише щодо одного товарного ринку, що існує в одних територіальних межах. Очевидно, регіональні та загальнодержавні ЗМІ далеко не завжди виступатимуть у якості конкурентів, навіть на території поширення відповідних регіональних видань. За таких умов якщо й доцільно запроваджувати якісь антимонопольні обмеження, то лише з винятками та певними умовами, які б гарантували безперешкодний розвиток медійного ринку. Чи, може, згадана вище норма застосовується окремо для загальнодержавної та регіональної преси. Спірним є й питання про ефективність застосування при підрахунку антимонопольних порогів простого арифметичного складання чисельності відповідних друкованих ЗМІ, без урахування їхнього “значення” – тиражу. Очевидно, що друковане ЗМІ, яке має наклад 1-2 тисячі примірників і видається раз на місяць, не може розглядатися як конкурент щоденній газеті з накладом у кілька десятків тисяч примірників.

Ще одним, найчастіше критикованим положенням зі згаданих є прив’язка антимонопольних обмежень до поняття засновника (співзасновника) ЗМІ. Очевидно, категорія власності (володіння) більш адекватно відображає ті відносини між ЗМІ та особою, яка може здійснювати над ним контроль у той чи інший спосіб . Крім того, як випливає з логіки цивільного законодавства України, статус засновника (співзасновника) у більшості випадків (у випадку створення юридичної особи шляхом об’єднання осіб – товариства, а не об’єднання майна – установи) має правове значення, переважно, на початковому етапі існування  юридичної особи. Надалі зі складу товариства може вийти або бути виключеним хтось із засновників, а саме товариство може поповнитися новими учасниками, які вже не матимуть статусу засновників, однак братимуть участь в управлінні товариством.

Для ілюстрації вищеназваної проблеми наведемо приклад. У січні цього року Голова Антимонопольного комітету України О.Костусєв оприлюднив результати перевірки конкурентної ситуації на медійному ринку країни. Перевірка була розпочата у порядку реагування на депутатський запит Голови профільного – з питань свободи слова та інформації – Комітету Верховної Ради України М.Томенка щодо так би мовити уточнення характеру взаємовідносин низки політичних та державних діячів та окремих ЗМІ. Незважаючи на те, що контролери, за словами Голови АМКУ, вивчили тисячі документів, інформація про порушення антимонопольних вимог у сфері діяльності ЗМІ не знайшла жодного підтвердження. Однак, вже кілька місяців по тому народний депутат України В.Пінчук, прізвище якого також фігурувало у згаданому депутатському запиті, за повідомленнями авторитетного у світі інформаційного агентства “Рейтерс” (Reuters), сам підтвердив свою “причетність” до кількох вітчизняних ЗМІ, зокрема, телекомпаній ICTV, СТБ та “Новий канал” (вони також називалися у запиті). Зрозуміло, що у цьому випадку мова йде не про відносини засновництва, оскільки участь однієї особи у якості засновника (співзасновника) у телекомпаніях, які ведуть мовлення більш як по двох каналах мовлення на телебаченні, заборонена законом. Недоліки ж правового регулювання дозволяють В.Пінчуку відкрито заявляти про наведений факт . У цьому зв’язку важливо також звернути увагу на те, що, пояснюючи причини не зовсім “результативного” вивчення медіа ринку, О.Костусєв відзначив, що вони зумовлені, передусім, відсутністю законодавчих вимог щодо економічної прозорості ЗМІ (останні не зобов’язані публічно оголошувати інформацію про склад своїх засновників, власників, обсяг їхньої участі (розмір власності), про афілійованих осіб тощо).

Впадає в око також та обставина, що стосовно друкованих засобів масової інформації законодавець зробив спробу більш ґрунтовно підійти до запобігання можливій концентрації, закріпивши поняття контролю над такими ЗМІ. Слід, однак, зауважити – і це не потребує детального аналізу – що спроба ця є, очевидно, не зовсім вдалою, оскільки відповідну норму так і не вдалося наповнити скільки-небудь вичерпним змістом.
Набагато складніше та заплутаніше прописані чинним законодавством антимонопольні обмеження стосовно телебачення і радіомовлення. Цим питання, зокрема, присвячені положення статті 7 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Частиною другою згаданої статті встановлено, що юридична чи фізична особа не може бути засновником (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення більш як по двох каналах мовлення на телебаченні та трьох каналах мовлення – на радіо на територію всієї країни, області, міста або іншого регіону. Якщо на разі не зупинятися на питанні доцільності застосування саме обраного законодавцем критерію антимонопольного обмеження – за загальною кількістю каналів мовлення, на яких мовить телерадіоорганізація, засновником (співзасновником) якої є особа (фізична чи юридична), – постає питання щодо вдалості нормативної конструкції, за допомогою якої визначено територію, на яку здійснюють мовлення відповідні телерадіоорганізації. З неї, зокрема, незрозуміло, чи дозволяється одній особі бути засновником (співзасновником), наприклад, трьох телекомпаній, дві з яких ведуть мовлення на загальнонаціональному рівні, а одна – на рівні області. Чи Закон має на увазі, що одна особа може бути засновником (співзасновником) лише двох телекомпаній і трьох радіокомпаній (точніше, компаній, які здійснюють мовлення відповідно лише на двох та трьох каналах мовлення) – незалежно від території, на яку здійснює мовлення кожна з таких організацій?

Закон також встановлює окремі обмеження й для самих телерадіоорганізацій. Зокрема, передбачається, що жодна з них не має права експлуатувати понад два канали для потреб власного телемовлення та понад три – для потреб власного радіомовлення. Телерадіоорганізаціям, що ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах, не може надаватися одночасно більше половини каналів мовлення на територію всієї країни, області, міста або іншого регіону.

Щодо останнього обмеження, то конструкція його правового оформлення також викликає запитання. Зокрема, з наведеної норми незрозуміло, які саме канали мовлення маються на увазі: лише ті, що в конкретний момент використовуються, чи ті, які вже прораховані для використання на відповідній території, однак, з тих чи інших причин не використовуються чи є непроліцензованими. Кожне з наведених тлумачень має свої вади і породжує певні проблеми (або може їх породити). Так, кількість використовуваних на певній території каналів – величина, що принаймні час від часу змінюється; з іншого боку, зрозуміло, що кількість каналів, які потенційно можуть бути використані для мовлення на відповідній території є завідомо більшою, ніж та кількість каналів, що на них можуть мовити телерадіоорганізації, засновані однією й тією ж особою, – внаслідок дії вже згаданих антимонопольних обмежень.

У контексті розгляду антимонопольних обмежень для ЗМІ варто відзначити, що чинне конкурентне законодавство досить детально і порівняно якісніше регулює відповідні питання. Зокрема, Закон України “Про захист економічної конкуренції” визначає як поняття монопольного становища на ринку, встановлює відповідні критерії, так і закріплює досить детальну класифікації можливих видів контролю над суб’єктом господарювання, визначає обмеження щодо концентрації. Так, згідно з Законом, монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку складає понад 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Передбачається, що становище суб’єкта господарювання на ринку може бути визнане монопольним (домінуючим) також у разі, якщо його частка дорівнює або є нижчою 35 відсотків, однак, він не зазнає значної конкуренції. Остання обставина може мати місце, зокрема, у випадку, якщо частки конкурентів на ринку є невеликими.

У зв’язку зі сказаним варто відзначити, що про антимонопольні обмеження для ЗМІ прийнято говорити лише у контексті розгляду згаданих вище норм спеціального – з питань діяльності відповідних видів ЗМІ – законодавства. Це, однак, не означає, що загальне конкурентне законодавство не поширюється на ЗМІ. Інша справа, що питання забезпечення плюралізму у ЗМІ потребують більш детального, спеціального врегулювання саме у законодавстві про ЗМІ. Такий підхід був би виправданий вже з огляду на те, що діяльності ЗМІ, їхній прозорості та незалежності у кожному суспільстві та на міжнародному рівні традиційно приділяється особлива увага, а послідовний виклад відповідних норм у спеціальному законодавстві сприяв би уникненню багатьох колізій, неоднозначних тлумачень, юридичних помилок тощо.

За такого підходу необхідно визначитися щодо того, як застосовувати загальні для конкурентного права обмеження щодо ЗМІ. На нашу думку, ключовою проблемою при цьому є визначення обсягу відповідного ринку і, як наслідок, – максимальної частки на цьому ринку, яка може належати одному суб’єкту. Як вбачається, найбільш виправданим є метод визначення відповідного порогу виходячи з загального для відповідного ринку тиражу – для друкованих ЗМІ та загальної потенційної аудиторії – для аудіовізуальних ЗМІ. Ці загальні показники (обсяги ринку) традиційно (принаймні, для країн Європи) визначаються шляхом додавання відповідно тиражів та потенційної аудиторії (всіх теле- чи радіоприймачів або глядачівслухачів на відповідній території) всіх відповідних ЗМІ.

Не менш важливими є й положення конкурентного законодавства щодо визначення поняття концентрації та встановлення щодо неї обмежень. Відсутність таких обмежень звела б, фактично, нанівець інші антимонопольні обмеження, оскільки, очевидно, не так важливо, яку частину ринку може контролювати один суб’єкт господарювання, якщо одна й та ж особа може здійснювати юридичний чи фактичний контроль над кількома такими суб’єктами, які, хоч окремо й не посідатимуть домінуючого становища на ринку, разом, однак, робитимуть свого власника чи особу, яка контролює їх в інший спосіб, монополістом на ринку.

Не переповідаючи положень антимонопольного законодавства України, які визначають поняття концентрації та закріплюють обмеження щодо неї, звернемося до європейського досвіду у відповідній сфері, який, як вбачається, може слугувати за взірець вітчизняному законотворцю.

Європейський досвід правового регулювання концентрації у ЗМІ

Щодо концентрації засобів масової інформації можна виділити дві ключові концепції контролю, що домінують у країнах Європи.

Відповідно до першої концепції, юридична чи фізична особа здійснює контроль над ЗМІ тільки у тому випадку, якщо її акціонерний капітал та/чи право голосу дозволяють впливати на склад чи процес прийняття рішень органів управління такого ЗМІ. Регулятивні органи при підготовці проектів правил, спрямованих на запобігання концентрації, як правило, використовують цю концепцію контролю, яка аналогічна концепції, що використовується в торговому праві.

Друга концепція більш широка. Відповідно до неї, особа здійснює контроль над ЗМІ, коли вона здатна на свій розсуд керувати справами цієї організації будь-якими способами: прямо чи побічно. Для визначення того, чи має особа таку можливість, разом з врахуванням належних їй акціонерного капіталу та права голосу, до уваги беруться й інші характеристики. Ці фактори включають особисті зв’язки з керівництвом, фінансові та договірні зв’язки зі ЗМІ. Зокрема, відповідно до цієї концепції, угоди на постачання і розподіл обладнання, інших чинників, необхідних для роботи відповідного ЗМІ, також входять до числа подібних факторів, так само, як і угоди щодо придбання телерадіопрограм, а також засобів поширення і прийому телерадіопрограм.
Широка концепція дає точніші показники того, хто фактично контролює ЗМІ. Наприклад, відповідно до такої концепції, загальнонаціональна радіостанція, що уклала мережевий договір на надання більшої частини своїх програм і значної частини фінансування невеликій місцевій радіостанції, може фактично контролювати цю невелику місцеву станцію. І це дійсно так, якщо загальнонаціональна станція приймає за місцеву станцію ключові рішення, що стосуються змісту мовлення чи рекламної політики. Відповідно ж до першої концепції контролю, загальнонаціональна радіостанція не володіла б контролем над місцевою станцією, оскільки перша не має ані права голосу, ані акцій останньої.

У своїй неофіційній пропозиції, вираженій у Директиві про право власності на засоби масової інформації на внутрішньому ринку, Європейський Союз віддає перевагу другій концепції. Ця пропозиція також містить тест із двох частин для визначення особи, яка контролює ЗМІ.

По-перше, регулятивний орган повинен оцінити: (а) обсяг акцій і права голосу відповідної особи, а також її можливості щодо призначення членів ради директорів відповідного ЗМІ; (б) фінансові зв’язки відповідної особи з відповідним ЗМІ (зокрема, фінансування капіталовкладень і заборгованість); (в) зв’язки між відповідною особою і редакційним персоналом та керівництвом відповідного ЗМІ (взявши до уваги, у тому числі, й афілійованих осіб та членів родин); (г) договірні зв’язки між відповідною особою і відповідним ЗМІ (зокрема, взявши до уваги угоди про надання програм і угоди, що стосуються мереж поширення сигналу і систем умовного доступу).

По-друге, регулятивний орган, що розглядає перелічені фактори, повинен оцінити, чи здатна відповідна особа керувати справами відповідного ЗМІ на власний розсуд.

Ще детальніше загальні питання концентрації (не лише щодо ЗМІ) на європейському рівні регулюються Положенням Ради ЄС №4064/89 про контроль над концентрацією підприємств та Повідомленням Комісії ЄС про концепцію концентрації відповідно до Положення Ради ЄС №4064/89 про контроль над концентрацією підприємств (98/С 66/02) . У згаданих актах деталізуються поняття концентрації. Остання, зокрема, визначається як сукупність двох категорій: (а) концентрація, яка виникає внаслідок злиття двох (кількох) підприємств, що існували раніше; (б) концентрація, яка виникає внаслідок здобуття контролю. В останньому випадку контроль також визначається згідно з його широкою концепцією.

Щоб проілюструвати сказане, відзначимо, що більшість європейських країн також використовують у своєму законодавстві, що стосується права власності на ЗМІ, більш широку концепцію контролю. Наприклад:

– Федеральний договір про мовлення у Німеччині відносить частку аудиторії мовника на рахунок контролюючої його компанії. Під контролюючою компанією мається на увазі будь-яка компанія, що прямо чи побічно володіє 25 відсотками акціонерного капіталу чи прав голосу в структурі управління мовником. До цієї категорії також належать будь-які компанії, що володіють схожим на згаданий контролюючим впливом на мовника. Сюди також включаються компанії, що регулярно заповнюють своїми програмами значну частину ефірного часу такого мовника, та компанії, що в силу контракту, статуту чи на інших підставах посідають становище, що дозволяє їм приймати ключові рішення щодо програмної політики, закупівлі і виробництва програм. У Федеральному договорі про мовлення Німеччини також вказано, що при розгляді й оцінці контролю компанії над мовником регулятивні органи зобов’язані брати до уваги й існуючі сімейні відносини.

– В Італії вважається, що мовники контролюються юридичною особою, яка здобуває концесію чи дозвіл на управління мовником. Крім того, мовники контролюються юридичними особами, які прямо чи побічно контролюють голоси акціонерів і склад ради директорів. Подібний непрямий контроль може також здійснюватися через використання керуючих компаній, договорів чи відносин з третіми особами. Мовники також контролюються юридичними особами, доходи від реклами яких перевищують 50 відсотків від загального обсягу продажів такого мовника. Вони також контролюються продюсерами і розповсюджувачами аудіовізуальної продукції, обсяг поставок яких телевізійним мовникам, які транслюють некодований сигнал, перевищує 35 відсотків щоденного мовлення чи 35 відсотків мовлення у “прайм-тайм”.

– У Франції право власності встановлюється за оцінкою потенційної аудиторії радіомережі. Потенційна аудиторія будь-якого конкретного власника не повинна перевищувати 150 мільйонів чоловік. Таким чином, щоб визначити, чи є правомірним  власність на радіокомпанію, французький уряд складає потенційні аудиторії всіх радіокомпаній, що належать до тієї чи іншої радіомережі. При визначенні факту належності мовника до тієї чи іншої мережі французька влада бере до уваги не тільки те, хто має право власності на акції, чи хто здійснює більшість прав голосу. Враховується також, чи збігається програмна політика відповідної радіокомпанії з політикою інших радіокомпаній, що входять у ту ж мережу.

Іншим важливим питанням, крім визначення поняття та з’ясування природи концентрації ЗМІ, є встановлення щодо неї розумних, обґрунтованих та необхідних у демократичному суспільстві обмежень. Зазначимо, що з цього питання, крім вже названих та інших актів ЄС, існує й відповідне регулювання актами Ради Європи. З числа останніх виділимо, зокрема, Рекомендацію №R(99)1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам стосовно заходів зі стимулювання плюралізму в засобах масової інформації від 19 січня 1999 року.

Як випливає зі згаданої Рекомендації, дозволені рівні концентрації у ЗМІ можуть ґрунтуватися на одному показнику чи на сполученні декількох показників, таких як частка аудиторії компанії, обсяг обігу чи обмеження на капітал. Принцип порогу частки аудиторії для компаній друкованих ЗМІ, радіо і телебачення, розрахований як відсоток від загальної аудиторії телеглядачів, радіослухачів чи читачів газет на території передачі/поширення продукції певного засобу масової інформації, широко обговорювався в останні роки на національних і європейському рівнях і стає домінуючим законодавчим підходом для захисту плюралізму. Навпаки, заходи, що базуються на обмеженні частки капіталу в компаніях ЗМІ все менше використовуються державами-учасниками Ради Європи, тому що компаніям їх легше обминути і, отже, вони менш ефективні.

Стверджувалося, що введення обмежень в 30 відсотків частки аудиторії для компаній, що працюють у пресі та в мовленні, на території їхнього поширення, а також встановлення верхньої межі загальної власності компанії відповідного ЗМІ в 10 відсотків ринку, на якому вона працює, могли б бути прийнятним порогом для забезпечення розумного рівня плюралізму, оскільки забезпечується мінімум по чотири компанії в радіо-, телебаченні та газетному секторі і десять компаній-постачальників на ринку в цілому. Проте, Рекомендація тільки виступає з пропозицією до держав-учасниць РЄ вивчити можливість визначення максимальних порогів, але не вказує, якими повинні бути ці верхні межі. Рішення про обмеження частки аудиторії, частки капіталу чи доходів на певній межі повинне прийматися на національному рівні, з урахуванням того, який рівень різноманіття власності є економічно вигідним та політично обґрунтованим для даного ринку .

Таблиця: Досвід деяких європейських країн у сфері правого регулювання запобігання концентрації ЗМІ

Інші проблеми, визначальні в контексті запобігання монополізації ЗМІ

Питаннями власності та пов’язаного з нею контролю, що має економічний характер, проблема монополізації ЗМІ не вичерпується. Для цілей цього короткого огляду зупинимося лише на деяких з інших її аспектів.

Проблема багатоманітності джерел змісту інформаційних повідомлень, програм та публікацій.

Слід зазначити, що, хоча існування різноманітних та автономних власників мовлення та друкованих ЗМІ, безумовно, сприятиме політичному і культурному плюралізму, наявність різних власників ЗМІ (деконцентрація) не завжди буде гарантією розмаїтості продукції таких ЗМІ. Очевидно, що, у разі, якщо ЗМІ покладаються на спільні джерела інформації та продукції, важко очікувати від них багатоманітності підходів, думок, новин тощо. Зважаючи на викладене, держава (і зокрема законодавець) мала б подбати про урізноманітнення таких джерел.

Вирішення поставленого завдання можливе за допомогою різних засобів. Варто, зокрема, поширити законодавчу практику встановлення спеціальних антимонопольних обмежень і на інформаційні агентства, які відповідно до Закону України “Про інформаційні агентства”, є суб’єктами інформаційної діяльності, що діють саме з метою надання інформаційних послуг.

Ефективними (звичайно, за умови відповідного контролю) є, на нашу думку, також законодавчі вимоги щодо обов’язкової мінімальної частки продукції власного виробництва. У такий спосіб певною мірою гарантується наявність у ЗМІ принаймні двох різних джерел продукції, одне з яких (сам ЗМІ), у принципі, завжди має бути оригінальним.

Проблема монополізації доступу до “рекламного пирога”

За нормальних ринкових умов кожен ЗМІ, як правило, має не надто широкий вибір джерел постійного та так би мовити “традиційного” фінансування: надходження від реклами та кошти (майно), що здобуваються у результаті продажу тиражу, абонентського доступу тощо. За “ненормальних” умов до цих джерел додаються також “дотації” власника (законного, неформального, політичного тощо).

Надходження від продажів рекламного часу та площі є не тільки одним з найсуттєвіших засобів заробітку для ЗМІ (слід також враховувати, що вітчизняні аудіовізуальні ЗМІ, фактично, позбавлені можливості заробляти на продажах абонентського доступу), але й досить об’єктивним індикатором їхнього значення для споживачів інформаційної продукції. Це обґрунтовує причини посиленої уваги експертів до рівномірності розподілу “рекламного пирога”, у тому числі й у контексті вивчення характеру конкурентного середовища у сфері масової інформації. Що ж з цієї точки зору можна сказати про вітчизняний медіа ринок?

За оцінками Всеукраїнської рекламної коаліції , у 2003 році телебачення у цілому отримало від реклами орієнтовно 130 млн. доларів США. З них 90 дісталися телекомпаніям, що мовлять на загальнонаціональних каналах (таких в Україні сьогодні 11 із загальної кількості телекомпаній, що становить трошки більше 500). Надходження від реклами принаймні однієї телекомпанії – “Інтер” – перевищили 35 відсотків обсягу відповідного ринку (загальні надходження всіх телекомпаній, що мовлять на загальнонаціональних каналах) і сягли 40 відсотків.

Які висновки можна зробити з наведеної інформації? По-перше, у вітчизняному телепросторі є щонайменше один суб’єкт, продукція (послуги) якого за кількісними показниками посідає домінуюче становище на відповідному ринку. По-друге, очевидним також є брак рекламного бюджету країни для забезпечення нормального функціонування телеіндустрії. Справді, якщо розділити 40 млн. доларів США, що залишилися для регіональних та місцевих телекомпаній, між майже 500 такими ЗМІ, сума, яку отримає у середньому кожний – 80 тисяч доларів США на рік –  є, очевидно, мізерною. У даному контексті остання обставина важлива тому, що вона посилює і, навіть, робить неминучою як подальшу концентрацію ЗМІ, так й існуючу монополію окремих суб’єктів відповідного ринку.

Проблема доступу споживачів інформаційної продукції до ЗМІ

В силу ситуації, яка склалася історично, окремі ЗМІ в Україні є монополістами по суті, хоч їх і не можна запідозрити у якихось діях, спрямованих на досягнення такого становища. Не секрет, що у багатьох регіонах держави населення має змогу приймати програми лише 2-3 телекомпаній (це, переважно, загальнонаціональні НТКУ та “Ера”, що мовлять на каналі УТ-1, “Студія “1+1”, що мовить на каналі УТ-2, та “Інтер” – канал УТ-3). Аналогічна ситуація склалася і у сфері радіомовлення (значна кількість населення, особливо у сільській місцевості, є споживачами лише радіопрограм, що транслюються по проводовій радіотрансляційній мережі). Якщо обрати за критерій монополізації ЗМІ визначення частки його аудиторії у загальній аудиторії відповідного виду ЗМІ, очевидно, ми матимемо всі підстави говорити про обмеженість, а іноді й повну відсутність конкуренції на певних ринках, що існують у відповідних територіальних межах.

Ознаки штучного загострення ситуації можна спостерігати також у сфері друкованих ЗМІ. Такий стан справ зумовлений практикою використання т.зв. “адміністративного ресурсу” у ході проведення передплати на окремі видання (централізована передплата на відомчі ЗМІ, безкоштовна передплата на окремі друковані видання у певних місцевостях чи для певних категорій громадян тощо).

Підсумовуючи, можна ще раз констатувати, що вітчизняний медіа ринок характеризується, безумовно, надвисокою концентрацією. Особливо, якщо зважити на відсутність в Україні сталих демократичних традицій. Очевидно також, що на разі передумов до покращення ситуації немає. Не в останню чергу це зумовлено недосконалістю та недостатністю відповідного правового регулювання.

Разом з тим, як було показано вище, проблема концентрації і – ширше – монополізації у сфері ЗМІ носить комплексний характер. Вона визначається не тільки відсутністю та/чи недотриманням законодавчих вимог, але й певною специфікою вітчизняного рекламного ринку, політичною кон’юнктурою, історичним “багажем”, суттєвою технічною “слабкістю” медійної сфери тощо. Відповідно, вирішувати означену проблему також необхідно комплексно. Корисним у цьому зв’язку видається використання європейського досвіду, про який йшлося вище. 

Віталій Замніус,

експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

Залишити відповідь