Надходження та використання коштів виборчих фондів кандидатів у президенти: актуальні проблеми та шляхи удосконалення

Однією з важливих проблем, які потребують вирішення в ході удосконалення чинного законодавства, яким регулюється порядок організації та проведення виборів Президента, народних депутатів України, а також місцевих виборів є проблема оптимізації правового регулювання формування та використання коштів виборчих фондів.

Її актуальність зумовлена декількома чинниками:

1. Загальносвітовою є тенденція до підвищення витрат кандидатів та політичних сил, яких вони представляють, на виборчі кампанії. При цьому отримання достатньої кількості коштів для повноцінного фінансування останніх лише за рахунок партійних коштів або незначних пожертвувань, здійснених в період передвиборної агітації, є неможливим. У зв’язку з цим в багатьох державах партії та кандидати вимушені залучати для фінансування власних виборчих кампаній кошти тертіх осіб – окремих громадян, великих корпорацій, а в окремих випадках – іноземні та готівкові кошти. Практичний аспект цієї проблеми полягає у зростанні рівня корумпованості в політиці: адже не для кого не секрет, що у разі перемоги новообраний глава держави, міський голова або член представницького органу державної влади або самоврядування буде змушений „розраховуватись” з тими, кому він завдячує своєю пермогою. Ця проблема є актуальною у будь-якій державі світу, у тому числі – і в Україні.

2. Необхідність встановлення обмежень на джерела формування, обсяг внесків та витрат коштів на виборчу кампанію – не самоціль. Можна визначити три основних завдання, які має досягти їх встановлення: а) диверсифікація джерел фінансування виборів з тим, щоб недопустити залежність кандидата від обмеженого числа осіб, які фінансують його виборчу кампанію; б) надання виборцям змоги встановити, чиї інтереси представлятиме кандидат у разі його перемоги; в) запровадження механізмів, які б не дозволили перетворити суму витрачених на передвиборчу кампанію коштів на визначальний чинник перемоги тіє чи іншої політичної сисли на виборах. Висновок про ефективність законодавчих обмежень на фінансування виборів та витрати на агітацію можна зробити лише тоді, коли всі зазначені цілі, або, принаймні, дві перших з зазначених досягнуті. Передбачені ж українським законодавством обмеження на фінансування виборів за рахунок коштів виборчих фондів на виборах будь-якого рівня не дають змоги досягти жодної з вищезгаданих цілей.

3. Аналіз законопроектів про вибори народних депутатів України (реєстр. №№ 4285, 4285-1, 4285-2, 4285-3, 4285-4, 4285-5), про вибори Президента України (реєстр. №№ 2047 та 2047-1) свідчить про те, що їхні положення в частині встановлення обмежень на фінансування виборів, і, особливо, забезпечення достатнього рівня прозорості такого фінансування, також не сприяють досягнення цілей відповідних норм.

4. Зазвичай, проблемі фінансування виборів не приділяється достатньої уваги з боку вітчизняних політиків та експертів. Останні зосереджуються переважно на проблемах створення механізмів гарантування виборчих прав громадян та забезпечення рівності учасників виборів перед законом, зокрема – питаннях удосконалення порядку висування та реєстрації кандидатів на виборах, доступу кандидатів до ЗМІ; голосування і підрахунку голосів, оскарження рішень, дій та бездіяльності учасників виборчого процесу тощо. Питання фінансування виборів, так само як і проблема відповідальності за порушення виборчого законодавства (у цьому контексті варто відзначити, що всі внесені до парламенту „виборчі” законопроекти в частині відповідальності за виборчі порушення містять норми відсильного характеру, тоді як відповідні положення Кодексу про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу залишаються далекими від досконалості), відповідно, віднесені на другий план.

Завданнями цього дослідження є, по-перше, привернення уваги широкого кола фахівців у сфері виборчого права до актуальних проблем правового регулювання фінансування виборів, зокрема – виборів Президента, та активізація відповідної дискусії; по-друге, – напрацювання єдиного підходу до вирішення цих проблем; по-третє, – розробка законодавчих пропозицій щодо удосконалення виборчого законодавства в частині фінансування виборчих кампаній, у тому числі – Закону „Про вибори Президента України”.

Рамки дослідження: у дослідженні не розглядаються питання звітності кандидатів про обсяги та джерела надходження, напрями використання коштів виборчих фондів, здійснення контролю за достовірністю інформації, поданої у відповідних звітах, відповідальності за порушення норм в частині фінансування виборчих кампаній, а також проблеми, пов’язані зі здійсненням передвиборної агітації (зокрема – законодавчого врегулювання доступу кандидатів до ЗМІ, визначення поняття політичної реклами тощо). Ці питання розглядатимуться в наступних дослідженнях з даної проблематики

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ЧИННОГО ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ВИБОРЧИХ ФОНДІВ

1. Загальний огляд виборчого законодавства України в частині формування та використання коштів виборчих фондів кандидатів у Президенти

На сьогодні порядок формування та використання коштів виборчих фондів кандидатів у Президенти врегульовано Законом „Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 року, а порядок здійснення контролю за надходженням та використанням відповідних коштів – Постановою ЦВК від 24 червня 1999 року № 99. Основні положення цих документів наведено у нижчеподаній таблиці.

Таблиця 1. Надходження та використання коштів виборчих фондів за Законом „Про вибори Президента України”

Оскільки положення чинного Закону „Про вибори Президента” значною мірою застаріли (і правове регулювання фінасування виборчих кампаній кандидатів у цьому випадку – не виняток), варто також коротко охарактеризувати норми, якими пропонується врегулювати порядок надходження та використання коштів виборчих фондів кандидатів у Президенти і які знайшли відображення у внесених на розгляд парламенту законопроектах „Про вибори Президента України” [1].

Таблиця 2. Надходження та використання коштів виборчих фондів за проектами законів „Про вибори Президента України” (реєстр. №№ 2047, 2047-1 та 4286)

2. Основні проблеми законодавчого регулювання

Однією з головних проблем виборчого законодавства в частині регламентації фінансування виборів за рахунок коштів виборчих фондів кандидатів є недостатній рівень прозорості такого фінансування. Природа цієї проблеми обумовлена декількома факторами:

1) невідповідність встановленого законодавством граничного розміру витрат на на передвиборну агітацію реальним потребам кандидатів

Найбільш показовими у цьому випадку є Закони „Про вибори Президента України” та „Про вибори депутатів місцевих рад, сільких, селищних та міських голів”. Цілком очевидно, що провести передвиборну агітацію в загальнодержавному масштабі за USD 320.000 (в межах, визначених Законом „Про вибори Президента України”), або бути обраним міським головою, наприклад, Донецька або Києва, вклавши у передвиборну агітацію 800 грн (як передбачено відповідним законом), неможливо.

Про це переконливо свідчать результати реалізації проекту „Громадський моніторинг фінансування виборчої кампанії 2002”, що здійснювався в процесі організації та проведення чергових виборів народних депутатів України у 2002 році Коаліцією громадських організацій „Свобода вибору” та „Transparency International- Україна”. Не вдаючись до оцінювання позитивів та недоліків методології цього проекту відзначимо, що лише фактичні витрати на пряму та непряму політичну рекламу у ЗМІ 4 партій та блоків- учасників виборчого процесу в декілька разів перевищили допустимий обсяг витрат коштів виборчих фондів:

Таблиця 3. Суми коштів, витрачених на розміщення прямої та непрямої політичної реклами партій та виборчих блоків в ході передвиборної агітації на виборах 2002 року

Якщо врахувати інші непрямі витрати партій та блоків на виборчу кампанію, які не підлягали моніторингу, то перелік порушників встановленого Законом „Про вибори народних депутатів України” граничного обсягу витрат коштів виборчих фондів був би значно ширшим. Відтак можна стверджувати, що в межах 2.550.000 грн (прибл. 481.000 USD) профінансувати необхідні видатки на передвиборну агітацію на загальнодержавному рівні неможливо. Саме тому частка документованих витрат на передвиборну агітацію у реальному обсязі витрат кандидатів на виборах є незначною. Причому вона зменшується, як свідчать результати окремих досліджень [3], обернено пропорційно до встановленої законодавством граничної суми витрат на передвиборну агітацію – чим нижчий граничний обсяг витрат, тим вищий рівень тіньового фінансування виборів. Так, наприклад, частка „офіційного” документованого фінасування кандидатами своїх виборчих кампаній на виборах 2002 року складала: 60,17% – для виборів до парламенту за списками партій і блоків; 58,75% – для виборів в одномандатних округах; 41,67% – для виборів до обласних рад; 44,29% – для виборів до міських рад; 25, 71% (!) – для виборів міських голів [4].

Як бачимо, встановлення заниженого максимального обсягу витрат на агітаційну кампанію не створює умов для прозорого фінансування виборів.

2) неадекватність можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації.

Зниження допустимого розміру внеску до виборчого фонду, звуження кола осіб, які можуть здійснювати такі внески, не дозволяє у відведений на агітацію час аккумулювати достатні кошти для покриття необхідних витрат кандидатів на виборчу кампанію. Законом „Про вибори Президента України” визначено достатньо широкий перелік осіб, що можуть здійснювати внески до виборчих фондів. Водночас Закон обмежує максимальний розмір такого внеску 1.700 грн. В результаті для залучення встановленї Законом максимальної суми в 1.700.000 грн необхідно залучити кошти більш, ніж 1000 фізичних та юридичних осіб. При цьому досвід останніх виборів до Верховної Ради України свідчить про те, що частка внесків фізичних осіб до виборчих фондів партій та блоків становить лише близько 8%. Оскільки очікувати на серйозну фінасову підтримку від громадян кандидатам сподіватись не варто, для них існує лише дві можливості покриття необхідних витрат – за рахунок третіх осіб, які фінансують виборчу кампанію кандидата від свого імені та за власні кошти, або за рахунок партій та блоків, які висунули кандидатів  (другий спосіб є дієвим лише у тому випадку, коли сума внеску до виборчого фонду такої партії або блоку не обмежується, або встановлені обмеження – незначні; тому за чинним Законом „Про вибори Президента України” єдиним можливим шляхом покриття необхідних витрат кандидата на виборчу кампанію є її фінансування третіми особами). В обох вищеназваних випадках неможливо дати відповідь на запитання про те, чия фінансова допомога сприяла перемозі кандидата на виборах – у першому випадку витрати на виборчу кампанію взагалі не відображуться у фінансових звітах; а у другому випадку – складно, якщо взагалі можливо встановити, з яких джерел партії отримали кошти, перераховані до виборчих фондів кандидатів.

Таким чином, чинний Закон „Про вибори Президента України”, порівняно з діючим Законом „Про вибори народних депутатів України” забезпечує повну неадекватність можливостей із залучення фінансових ресурсів кандидатами потребам передвиборної агітації та зумовлює поглиблення „тінізації” фінансування виборчих кампаній кандидатів.

3) недосконалість механізму встановлення реального обсягу та напрямів витрат кандидатів.

Витрати на виборчу кампанію можна поділити на декілька видів: витрати партій поза рамками передвиборної агітації на, фактично, передвиборну агітацію (за Законом „Про вибори Президента України” – будь-які витрати, що здійснюються партією до реєстрації висунутого нею кандидата, за Законом „Про вибори народних депутатів України” – витрати, здійснені за 50 днів до проведення виборів, – обидва види витрат законодавчо не обмежуються і документуються лише у партійних звітах); документовані витрати кандидатів, що здійснюються за рахунок коштів виборчих фондів на передвиборну агітацію, недокументовані прямі та непрямі витрати, які здійснюються третіми особами на користь кандидата або самими кандидатами на цілі, прямо не пов’язані з передвиборною агітацією. До недокументованих витрат слід віднести витрати на утримання персоналу виборчих штабів, агітаторів та осіб, які здійснюють збір підписів на підтримку кандидатів, на нелегальний випуск друкованої продукції агітаційного характеру без зазначення даних про видавника, на соціальну допомогу значній кількості виборців (газифікацію сіл, будівництво об’єктів соціальної інфраструктури тощо), на використання власних приміщень кандидатів, власних ЗМІ тощо. Ці витрати не відображуються у фінансових звітах кандидатів.

Здійснення окремих недокументованих витрат проконтролювати і врегулювати на законодавчому рівні неможливо. Не можна, наприклад, заборонити партії агітувати на свою підтримку за рік до проведення виборів, так само як неможливо проконтролювати окремі непрямі витрати (наприклад, безкоштовну агітацію громадян від власного імені за кандидатів, надання матеріальної допомоги виборцям, використання так званого „адміністративного ресурсу”, надання соціальної допомоги (будівництво доріг, газифікація населених пунктів тощо).

В той же час значний обсяг витрат на виборчу кампанію перебуває „в тіні” внаслідок недосконалості чинного законодавства в частині регулювання відповідних питань.

ШЛЯХИ ТА МЕХАНІЗМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ РЕГУЛЮВАННЯ НАДХОДЖЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ВИБОРЧИХ ФОНДІВ

Необхідно визначити можливі шляхи законодавчого врегулювання трьох проблем, коротко розглянутих у попердньому розділі.

1) невідповідність встановленого законодавством граничного розміру витрат на виборчу кампанію реальним потребам кандидатів

Оскільки встановлений Законами „Про вибори Президента України” та „Про вибори народних депутатів України” граничний обсяг витрат коштів виборчих фондів є, як зазначалось, одним із чинників, які зумовлюють недостатній рівень прозорості фінансування виборчих кампаній, його доцільно підвищити.
Виборчим законодавством зарубіжних країн Європи пропонується декілька підходів до визначення граничної суми витрат на виборчу кампанію: 1) фіксований розмір у національній валюті (Болгарія, Литва, Модова, Росія, Словаччина, Угорщина) або у вигляді певної кількості одиниць, помножених на показник, що динамічно змінюється, наприклад – мінімальну заробітну плату (Вірменія); 2) формульний розрахунок за принципом „сума витрат, помножена на кількість зареєстрованих виборців” (Боснія та Герцеговина, Македонія) або на основі інших методик (у Польщі наприклад, для виборів до Сейму і Сенату встановлено 2 способи обмежень максимального розміру витрат: окружний ліміт – у разі реєстрації кандидатів в одному окрузі – вираховується за формулою: (кількість зареєстрованих виборців в цілому по країні) / 560 * кількість мандатів для округу * 1 злотий), та загальнодержавний ліміт – у разі реєстрації кандидатів у декількох округах), і дорівнює сумі окружних лімітів, вирахуваних за вищевказаною формулою); 3) відсутність будь-яких обмежень на розмір виборчого фонду (Хорватія, Албанія, Латвія тощо).

Висловлюючи своє ставлення до можливості запровадження одного з цих підходів в Україні зазначимо, що кожен з них має свої недоліки. У випадку, наприклад, обмеження витрат на передвиборну агітацію певною чітко визначеною сумою, не враховуються макроекономічні показники (індекс інфляції, зростання цін тощо), що зумовлює необхідність постійного коригування величини допустимих витрат перед кожними виборами (у противному випадку розширюватиметься тіньове фінансування). Крім того, як свідчить українська практика, розмір таких обмежень визначається без належного обгрунтування і, відтак, є відірваним від реалій. Більш об’єктивним критерієм при встановленні обмежень є використання динамічно змінюваних показників, які мають тенденцію до зростання (наприклад, розміру мінімальної заробітної плати). Саме цей підхід був закладений експертами Лабораторії законодавчих ініціатив в концепції проекту Закону „Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку із запровадженням державного фінансування політичних партій” (відповідний Закон 27.11.2003 було підписано Президентом України).

Але на нашу думку, з точки зору цілей правового регулювання фінансування виборчих кампаній, запровадження обмежень на обсяг витрат коштів виборчих фондів кандидатів є невиправданим. Чи не єдиний аргумент на користь встановлення таких обмежень – недопущення виникнення ситуції, за якої сума витрат на виборчу кампанію визначає перемогу того чи іншого кандидата на виборах. Однак досвід останніх чергових виборів до Верховної Ради України спростовує цей аргумент – партія, яка вклала у вибори найбільшу суму коштів (див. Таблицю 3) отримала на свою підтримку лише 6,27% голосів виборців.
В той же час необхідно зауважити, що скасування обмежень граничного обсягу витрат виборчих фондів кандидатів потребує одночасного встановлення обмежень щодо джерел та обсягів надходження таких коштів, удосконалення процедур контролю за формуванням і використанням коштів виборчих фондів, встановлення відповідальності за порушення у відповідній сфері (у тому числі – і розпорядників виборчих фондів).

2) неадекватність можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації.

Як зазначалось, однією з багатьох причин розвитку тіньового фінансуваня виборів Президента є неадекватність можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації (максимальний внесок до виборчого фонду кандидата обмежено 1.700 грн). Постає питання: чи доцільно у проекті внесення змін до Закону „Про вибори Президента України” застосовувати підхід до правового врегулювання цієї проблеми, відображений у Законі „Про вибори народних депутатів України”? Останнім передбачено, що право здійснювати внески до виборчих фондів кандидатів у народні депутати, виборчих фондів партій і блоків мають відповідно, самі кандидати (якщо вони зареєстровані в одномандатних округах), фізичні особи – громадяни України та політичні партії. При цьому згаданий Закон встановив максимальний розмір внесків лише для кандидатів, які висунули свої кандидатури в одномандатних округах та фізичних осіб; розмір внесків політичних партій до виборчих фондів на законодавчому рівні не обмежено. Саме тому виборчі фонди партій та блоків на парламентських виборах 2002 року на 90% були сформовані за рахунок коштів партій, які висунули списки кандидатів самостійно або ввійшли до складу виборчих блоків. У зв’язку з цим необхідно дослідити питання про те, чи достатньо прозорими є партійні фінаси, за рахунок якого формувались виборчі фонди на виборах 2002 року. Цілком очевидно, що за рахунок лише членських внесків та внесків фізичних осіб жодна партія була б неспроможна здійснювати свої статутні завдання, збільшувати кількість територіальних осередків тощо. Відтак можна з впевненістю констатувати, що насьогодні фінансування політичних партій знаходиться в тіні. Тому говорити про прозорість фінансування виборів за рахунок партійних коштів не доводиться. На нашу думку, запропонований законодавцем підхід до формування виборчих фондів партій і блоків мав би застосовуватись лише у тому випадку, коли партії були б більш незалежними від великого капіталу, а їх фінанси – більш прозорими. Натомість відсутність обмежень на максимальний розмір внеску до виборчого фонду зумовлює виникнення двох проблем: 1) більша частина коштів виборчих фондів формується за рахунок партійних коштів, реальні джерела походження яких встановити складно; 2) ті витрати, які через низькі межі допустимих витрат на вибори не можуть бути покриті партіями, покриваються за рахунок третіх осіб і не відображуються у фінансових звітах. Навіть у випадку зняття будь-яких обмежень на розмір виборчих фондів, здатність партій „покрити” всі потреби передвиборної агітації не варто переоцінювати, оскільки фінансова основа їх діяльності є слабкою.

Таким чином, підхід законодавця до врегулювання порядку надходжень коштів до виборчих фондів кандидатів у народні депутати неспроможний забезпечити підвищення прозорості формування виборчих фондів, тому його навряд чи можна покласти в основу удосконалення Закону „Про вибори Президента України”.

Варто відзначити, що у багатьох державах Східної Європи проблема фінансової залежності партій від фінансово-промислових структур також була і є актуальною. Саме тому на початкових етапах розвитку політичної системи в таких країнах робились спроби зміцнення легальної фінансової основи партійної діяльності. У Польщі, наприклад, партіям було дозволено здійснювати господарську діяльність (змінами до Закону „Про політичні партії” 2001 року, щоправда, відповідне право було істотно звужено), в окремих країнах допускається фінансування партій за рахунок коштів юридичних осіб. У більшості держав Європи запроваджено державне фінансування політичних партій. Якщо говорити про майбутню роль коштів Державного бюджету України у формуванні партійних „кас”, то вона навряд чи буде значною навіть після набрання чинності відповідним Законом, тобто з 1 січня 2005 року.

Тому  з метою забезпечення більш прозорого формування коштів виборчих фондів як кандидатів на пост Президента, так і кандидатів народні депутати необхідно на законодавчому рівні врегулювати два питання:

1) У законі „Про політичні партії в Україні” передбачити можливість фінансування статутної діяльності партій за рахунок коштів юридичних осіб. При цьому вбачається за доцільне встановити максимальний розмір внеску такої особи, та, з метою недопущення фінансової залежності партій від вузького кола пов’язаних між собою осіб, встановити обмеження на фінансування партій афілійованими особами. Після збільшення обсягів державного фінансування політичних партій юридичні особи повинні бути позбавлені права участі у фінансуванні статутної діяльності партій.

2) В процесі удосконалення Законів „Про вибори Президента України”, „Про вибори народних депутатів України” в частині регулювання порядку формування виборчих фондів необхідно виходити, на нашу думку, з наступного: а) доцільно обмежити максимальний розмір внеску політичної партії до виборчого фонду (розробники проектів змін до Закону „Про вибори Президента України” № 2047, 2047-1 пропонують встановити відповідні обмеження для фізичних осіб на рівні 85.000 грн; можливо, цю цифру у відношенні до партійних внесків доцільно підвищити у декілька разів); б) дозволити здійснювати внески до виборчих фондів юридичних особам, обмеживши при цьому їх максимальний розмір.

3) недосконалість механізму встановлення реального обсягу та напрямів витрат кандидатів

Як зазначалось, окремі недокументовані витрати кандидатів на вибори не підлягають законодавчій регламентації, або неможуть бути проконтрольовані. До них, насамперед, слід віднести витрати партій на політичну рекламу, здійснені  до офіційного початку агітаційної кампанії. Масштаб окремих категорій непрямих витрат – наприклад, використання адміністративного ресурсу, витрати на комерційні проекти (пільгове кредитування, підвищення заробітної плати тощо), на соціальну допомогу виборцям, а також прямих витрат, зокрема – на нелегальний випуск матералів передвиборної агітації, оплатну допомога виборцям, важко оцінити, а самі витрати проконтролювати; неможливо встановити і причетність кандидата до вчинення відповідних діянь.

Головним завданням удосконалення правового регулювання в частині здійснення витрат на виборчу кампанію є не повна їх детінізація (оскільки вона неможлива), а ускладнення здійснення таких витрат, встановлення механізмів, які б дозволяли проконтролювати окремі з них.

Насамперед, актуальним є питання визначення базових термінів законодавства, яким регулюється порядок проведення передвиборної агітації, зокрема – понять прямої та непрямої політичної реклами, відмежування інформаційного повідомлення від агітації за або проти кандидата. Необхідно чітко передбачити, що витрати на розміщення у ЗМІ непрямої політичної реклами можуть бути здійснені виключно за рахунок коштів виборчих фондів кандидатів.

Необхідно також закріпити норму, відповідно до якої за рахунок коштів виборчих фондів здійснюється не лише фінансування передвиборної агітації, але і покриття інших витрат на виборчу кампанію.
Не менш важлива проблема – обмеження фінансування виборчої кампанії кандидата за рахунок коштів третіх осіб, які не є суб‘єктами виборчого процесу. Якщо встановлення заборони здійснювати агітацію громадянами України від власного імені і за власні кошти суперечитиме Конституції, то закріплення такого виду обмеження щодо юридичних осіб, як і встановлення адміністративної відповідальності за його порушення, було б доцільним. Тим самим було б звужено сферу використання непрямого недокументованого фінансування виборчих кампаній кандидатів.

ВИСНОВКИ

1. До основних проблем, пов’язаних з надходженням та використанням коштів виборчих фондів кандидатів у Президенти слід віднести невідповідність встановленого законодавством граничного розміру витрат на виборчу кампанію реальним потребам кандидатів, неадекватність можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації; недосконалість законодавчого механізму встановлення реального обсягу та напрямів витрат кандидатів

2. Для вирішення проблеми невідповідності граничного розміру витрат на виборчу кампанію реальним потребам кандидатів необхідно скасувати обмеження максимального розміру виборчого фонду кандидатів.

3. З метою забезпечення більш прозорого формування коштів виборчих фондів кандидатів необхідно внести зміни до Закону „Про політичні партії в Україні”, які б передбачали можливість фінансування статутної діяльності партій за рахунок коштів юридичних осіб (тимчасово, до розширення обсягу державного фінансування політичних партій), з одночасним обмеженням максимального розміру відповідних внесків, та виборчого законодавства. Зміни до виборчих законів повинні передбачати обмеження максимальних розмірів внесків політичних партій до виборчих фондів; надання права здійснення внесків юридичним особам, з обмеженням їх максимального розміру.

4. Метою удосконалення механізму встановлення реальних витрат кандидатів має стати ускладнення здійснення тих витрат на виборчу кампанію, які неможливо або складно проконтролювати. У виборчих законах доцільно визначити базові терміни, які безпосередньо визначають можливість/неможливість здійснення контролю за використанням коштів на виборчу кампанію (поняття політичної реклами, непрямої політичної реклами), встановити заборону на здійснення передвиборної агітації за рахунок юридичних осіб, які не є суб’єктами виборчого процесу, та адекватні санкції за її порушення.

Денис Ковриженко,

експерт Лабораторія законодавчих ініціатив

– – – – – – – – – – – – –

[1] У проектах враховано норми чинного Закону „Про вибори народних депутатів України” та практику їхнього застосування на останніх парламентських виборах.

[2] О.Шумельда. Фінансування українських політичних партій: залаштунковий погляд // Матеріали „круглого столу” „Реалії політичного фінансування в Україні”. – К.: ТОВ „Агентство „Україна”, 2002. – С.30-44.

[3] Там само. – С.38.

[4] У другому випадку передбачається, що здійснювати внески до виборчих фондів юридични особам заборонено.

Залишити відповідь