Збірка матеріалів міжнародної науково-практичної конференції «Молодь – громадські організації – громадське суспільство: матеріали міжнародної науково-практичної конференції» (1 частина)

Частина 2

ВІТАЛЬНІ СЛОВА

Ігор Когут,
Голова Ради ГО “Лабораторія законодавчих ініціатив”

“Tertium non datur” – “третього не дано” – казали ще давні римляни. Проблема вибору переслідує нас упродовж усього життя. Десять років тому ми обрали шлях незалежності і встановили ряд пріоритетів, серед яких основоположним є розбудова правової держави та встановлення громадянського суспільства. Проте, необхідний час для того, щоб кожен громадянин України усвідомив себе основною автономною одиницею суспільства, яка, самовідтворюючись, відтворює весь соціум. Адже все залежить тільки від особи, а держава виконує лише допоміжні функції зовнішньої страхуючої сили – коли не спрацьовують механізми внутрішньої саморегуляції.

Невід’ємною складовою громадянського суспільства є громадські організації. Активна участь громадського начала у державному житті є необхідним елементом будь-якої цивілізованої спільноти. Саме тому громадська організація “Лабораторія законодавчих ініціатив”, яку я очолюю, спільно зі Студентським науковим товариством Національного університету “Києво-Могилянська академія” виступили ініціаторами проведення цієї міжнародної науково-практичної конференції. Ідея проведення таких заходів не є новою. Для нас це наступний крок у нелегкій праці пошуку шляхів посилення ролі громадських, зокрема молодіжних, організацій у їх взаємодії з органами влади. Таким чином, пріоритетом нашої діяльності є організація діалогу між політиками-законодавцями, з одного боку, та громадськими організаціями, незалежними експертно-аналітичними інституціями – з іншого. Ефективність законодавчого процесу, на наше переконання, цілком залежить від рівня такого діалогу.

Законотворчість не повинна обмежуватись лише вищими сферами політики у повній ізоляції від соціуму. Такий стан справ суперечив би ідеям громадянського суспільства. Природнім для демократичного суспільства є налагодження такого зв’язку через інститут політичних партій, ідея розвитку і посилення яких є не менш ключовою у наших дослідженнях. Але норма права народжується у людському середовищі та відображає динаміку взаємодії індивідів і часом партійно-політичний спектр не задовольняє потреб волевиявлення суспільства у законах і нормах. Громадські організації є універсальним посередником між суспільством і державою, вони мають ширший спектр соціальних інтересів і повинні б краще розуміти природу окремих суспільних проблем та шляхи їх подолання. Глибокий аналіз законопроекту громадськими організаціями у конкретній галузі суспільних, економічних чи соціальних відносин є невід’ємним елементом його апробації. Лише за таких умов можливим є становлення громадянського суспільства – як саморегулюючої, самодостатньої системи, члени якої, задовольняючи власні потреби, сприяють досягненню суспільної мети. Саме це є найвищим проявом права: на зміну права сили приходить сила права. На жаль, сьогодні у прийнятті державних рішень перевага надається вузько груповим, корпоративним інтересам, не існує практики громадської експертизи та нагляду.

Отже, як я вже згадував на початку, українці віддали свої голоси на користь громадянського суспільства. Маючи вибір, ми обрали свободу, а відтак – відповідальність. Тут доречно згадати вислів Гегеля, який сказав: “Ми повинні тяжіти до чогось великого, але потрібно також уміти здійснювати велике, інакше це жалюгідне прагнення”. Саме тому мета нашої конференції визначена як сприяння знаходженню шляхів подолання відчуження між суспільством та владою, визначення форм участі громадських організацій у законодавчому та виборчому процесах, їхньої співпраці з органами державної влади, місцевого самоврядування, бізнес-структурами. Йдеться про накреслення реальних кроків, які необхідно здійснити громадським організаціям для досягнення ідеалів вільного розвитку людини і суспільства. Я щиро бажаю успіху та плідної праці молоді, яка тут зібралась.

Мейє Кіл,
перший секретар посольства Королівства Нідерландів в Україні

Я дуже задоволена, що молоді люди почали брати активну участь у діяльності громадських організацій. На мою думку, важливим є той аспект, що молоді люди, які в майбутньому будуть приймати важливі рішення, є активістами таких організацій. Гнучкість сьогоднішньої молоді також є дуже важливим фактором у прийнятті майбутніх значних рішень. Звичайно, попереду багато роботи, багато нових завдань. НУО можуть істотно впливати на державні органи за умови, якщо вони стануть професійнішими. Відповідно, позитивною рисою буде і те, що уряд зі свого боку почне прислухатися до порад неурядових організацій.

Нідерланди мають значний досвід та плідні традиції розбудови громадянського суспільства. Цей процес почався ще після Другої світової війни. У той час молоді представники різних релігійних громад почали об’єднуватись у різноманітні групи за інтересами. З плином часу ці релігійні групи поступово об’єдналися і вже на початок 70-х років Нідерланди мали повноцінне громадянське суспільство. Натепер у Голландії діє велика кількість НУО різного спрямування, починаючи від організацій на захист довкілля і закінчуючи організаціями любителів класичної музики. Дуже часто урядова політика здійснюється за допомогою таких неурядових організацій. Також уряд виділяє певні субсидії для неурядових організацій. Серед молодіжних громадських організацій виділяються спортивні організації, організації з обміну студентів для закордонних поїздок, екологічні організації. Молодь намагається бути якомога ширше залученою до таких організацій з метою бути в майбутньому конкурентноздатними на ринку праці. Щодо політичних організацій, то ще декілька років тому молоді люди ставились до них досить скептично. Сьогодні ситуація змінюється. Молодь досить активно бере участь у роботі різних “круглих столів”, семінарів, конференцій.

Я сподіваюсь, що цей голландський досвід стане у нагоді нашим українським колегам. Щиро бажаю успіху організаторам конференції та її учасникам.

Михайло Брик,
перший віце-президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Шановні учасники та гості конференції. Я радий вітати Вас у стінах нашої Академії, одного з найстаріших вищих навчальних закладів Європи. Києво-Могилянська академія в усі часи була вогнищем культури, освіти, усіх тих чинників, що спонукають до розвитку громадянського суспільства. Зараз мені приємно відзначати, що у назві нашої конференції на першому місці стоїть слово “молодь”. Адже майбутнє належить молодим і побудова громадянського суспільства також є одним із завдань молодої генерації.

Громадські організації формально існували і за часів СРСР. Але вони знаходились під повним контролем Комуністичної партії і виконували чисто декоративну функцію. Крім цього, участь молоді в таких “молодіжних” організаціях була надзвичайно обмеженою. Сьогодні ж діяльність молодіжних громадських організацій крок за кроком набуває реального змісту і я маю надію, що цей процес позитивно відіб’ється на розвитку української економіки, культури, освіти, науки.

Що ж до терміну “громадянське суспільство”, то слід зауважити, що існування суспільства взагалі ще зовсім не означає наявності громадянського суспільства. Це добре, що сьогодні багато політиків значну увагу приділяють використанню цього терміну, але мені здається, що до побудови реального громадянського суспільства в Україні ще далеко. Сьогодні українські громадські організації є маловпливовими, а державні органи просто нехтують ними. Тільки за умови врахування пропозицій неурядових громадських організацій державними органами влади з’явиться можливість появи реального громадянського суспільства в Україні. З цієї точки зору досвід розвинених країн Заходу видається дуже важливим.

Мені здається, що ми надто політизуємо наше життя, залишаючи поза увагою багато не менш важливих сфер. Відповідно, і кількість громадських організацій, у тому числі молодіжних, що займаються політичними проблемами, значно перевищує кількість організацій, що займаються іншими проблемами. На мою думку, такий дисбаланс є невиправданим, і є ще одним яскравим свідченням того, що наше суспільство називати громадянським ще зарано.

Громадські організації, на моє глибоке переконання, мають бути шановані, вони мають адекватно сприйматися владними структурами, а значить спільно вирішувати нагальні проблеми. Я вже не кажу про те, аби ми дожили до тих часів, коли неурядові організації будуть фінансово підтримуватися владними структурами. Але одночасно, це не значить, що громадські організації мають виступати в опозиції до державних структур. Має йти нормальна, зважена співпраця. Тому я ще раз закликаю неурядові організації всіх напрямків шукати своє місце під сонцем, набувати професіоналізму у своїй діяльності. Адже без розвиненого третього сектору ми ніколи не матимемо громадянського суспільства, а без громадянського суспільства нам ніколи не побудувати економічно розвиненої, культурно і духовно міцної Української держави.

Сергій Рябов,
професор кафедри політології Національного університету “Києво-Могилянська академія”,
директор Інституту громадянської освіти, м. Київ

Розуміння громадянського суспільства у контексті дилеми приватного та державного

Суспільні трансформації, що відбуваються у посткомуністичних країнах вже понад десять років, супроводжуються широким зверненням до концепту “громадянське суспільство”. Дещо призабута у попередні часи ця ідея враз набула широкої популярності, за її допомоги багато хто намагається пояснити і розв’язати геть усі вітчизняні проблеми. Лунають заклики до якнайшвидшої побудови громадянського суспільства, пропозиції вважати його найпершим завданням держави. Розпочато численні проекти, покликані сприяти розвитку громадянського суспільства в Україні, засновано інститут громадянського суспільства, проводяться конференції й семінари, а окремі ентузіасти навіть розробляють проект державного закону про розвиток громадянського суспільства.

Між тим від пересічних громадян іноді доводиться чути: “Нам нав’язують громадянське суспільство…” Схоже на те, що до нього ставляться як до чергового суспільного захоплення, нової соціальної утопії, втілення такої собі суспільної досконалості, новітнього образу світлого майбутнього. Виникає побоювання, що концепту громадянського суспільства на вітчизняних теренах загрожує перспектива бути забалаканим, перетвореним на безплідний трюїзм, на ще одне свідчення невмирущості революційної звички підміняти діло гаслом, думку – штампом.

Дехто не надто переймається коректним тлумаченням цього явища, задовольняється двома-трьома простецькими формулами, такими як от: громадянське суспільство – це суспільство громадян (справжніх громадян) або у кращому випадку – сукупність асоціацій, що діють незалежно від уряду. З тавтологічної дефініції громадянського суспільства як суспільства громадян виводять утопічний і абстрактно-порожній образ його членів – таких собі як один свідомих і відповідальних, самовідданих і непохитно спрямованих у осяйне майбутнє патріотів, готових жертвувати особистим благом заради добробуту держави. Але де ті критерії, за якими будуть оцінювати людей на відповідність громадянському суспільству та й хто має це робити, давати “перепустку” у таке суспільство? А куди дівати решту, “неідеальних”?

Напевне, це є наслідком того, що концепт громадянського суспільства усе ще залишається недостатньо опрацьованим суспільною наукою. Не дарма ж дискусії з його приводу не вщухають в академічних колах у цілому світі. Інтелектуальне осягнення феномену громадянського суспільства, популяризація коректного, адекватного його розуміння серед громадян, які лише й є відповідальними за його стан і розвиток – такий свідомий і цілеспрямований вплив на його розвиток може бути єдино прийнятним. Потребують, зокрема, з’ясування наступні питання: якою є сутність громадянського суспільства, його роль, функції, місія, які існують проблеми й перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні.

У повсякденному вжитку термін “громадянське суспільство” часто розуміють як мережу незалежних від держави інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів, саморегульовану систему недержавних інституцій, через які громадяни реалізують свої громадські інтереси.

Однак такий підхід теж викликає низку запитань, як от: яким має бути статус таких організацій? чи можна вважати складовими громадянського суспільства організації, що не зареєстровані у Мінюсті, чи є вони суб’єктами суспільно-політичного життя взагалі; коли вони формально й зареєстровані, мають печатку і банківський рахунок, але налічують два-три чоловіки, які займаються тим, що “прокручують” гроші у проектах, чи є це громадянським суспільством?

Громадянське суспільство ще визначають через ліберальне протиставлення його державі, урядовим структурам, констатацію обмеженості державної влади, заперечення її всеосяжності, властивих їй формалізму, ієрархічної субординації, централізації й директивних наказів – того, що називають етатизмом. Громадянське суспільство – це певний спосіб життя людей, коли воно є неказенним, цивільним (“штатським”), протікає поза офіційної регламентації уряду.

Однак, не слід забувати, що таке, ліберальне розуміння громадянського суспільства заперечує “класичне” його тлумачення, представлене, зокрема, у вченнях Аристотеля й Гегеля, коли громадянське та державне (політичне) начала не були розрізнені, а, навпаки, сприймалися як тотожні одне одному. Але чому це стало можливим? Чи не є це усього лише епістемологічним непорозумінням, чи не помилялися мудреці? Або, може, поняття політичної науки є настільки неусталеними, що у різні часи бувають можливими відмінні й навіть протилежні тлумачення одних і тих самих понять?

Вихід з колізії “класичного” та “ліберального”, “політичного” та “приватницького” розуміння громадянського суспільства може міститися у запропонованому, зокрема, Бенжаміном Барбером розумінні суспільства як моделі, що складається не з двох ланок (держава – громадянське суспільство), а з трьох – держава, приватне життя та громадянське суспільство.

Громадянське суспільство слід визначати радше як суспільство громад, пояснювати його не лише в термінах громадянина чи держави, а й у термінах порядку, влаштування й дотримання суспільної цілісності. З-серед форм такої цілісності головними визнають державну, громадську та родинну (“традиційну”). Громадянське суспільство є сферою медіації, посередництва між приватною особою (родиною) та державою.

Громадянське суспільство – це не ідеальний стан спільноти, а одна з форм суспільного життя (поряд з державною та “традиційною”). Вони тісно взаємопов’язані між собою й від розвиненості кожної з них залежить досконалість цілісного буття нації.

Характерним для традиційного способу суспільної організації є:

  • спільноти улаштовані за ознакою походження індивідів, їх кровно-родинна приналежність, з чого випливає й чим визначається місце особистості у суспільстві, її роль, характер і спосіб підпорядкування іншим людям та встановленим нормам;
  • патерналізм і закритість для інновацій як ззовні, так і зсередини, клановість, ієрархічність і централізованість;
  • це історично первісна форма соціальної організації;
  • ця парадигма людського співжиття не втрачає своєї значущості й понині і проявляє себе у хоча б у вартостях родинного життя.

Історично громадянське суспільство могло виникати як звільнення, емансипація людського життя від традиційних (родинних) форм залежності, практикування таких форм комунікації й солідарності, за яких спільні справи та рішення постають предметом публічного дискурсу, результатом спільних, свідомих, цілеспрямованих раціонально обґрунтованих, креативних зусиль, коли ієрархія й залежність між людьми існує не як понадлюдська данність, а встановлюється самими ж людьми.

Громадянське життя (цивільне), життя громадою породжується здатністю людей, які не є родичами, нічим не зобов’язані один одному за кровно-родинними ознаками, є вільними й рівноправними, жити громадою, встановлювати стосунки солідарності й відповідальної кооперації, підпорядковуватися імперативам, що мають конвенційне походження, а не є наперед заданими, спільно (публічно) розв’язувати проблеми спільного життя.

“Класичне” розуміння громадянського суспільства походило з того, що тривалий час до царини “громадянського”, “цивільного” відносили усе, що перебувало поза межами “традиційних” форм улаштування суспільного життя; через це за античних демократій до громадянського суспільства, вважалося, належить держава, а за середньовіччя – усе, що не підлягає клерикальній регламентації; держава певний час не мала тих ознак формалізму й бюрократизму, що стали її атрибутами у подальшому, не була апаратом професійного публічного адміністрування.

Формалізація й юридична кодифікація громадського життя, його підпорядкування офіційному урядуванню, розпочинається у Стародавньому Римі й призводить до розвитку і зміцнення державно-бюрократичних його складових, до відчуження публічних справ, розв’язання спільних проблем від власне “публіки”. Постає вид діяльності, антагоністичний щодо цивільного начала – професійне урядування, адміністрування, сперте на застосування влади казенне, формальне управління життям громад.

“Ліберальне” розуміння ідеї громадянського суспільства полягає у вимозі встановити розумну межу втручанню бюрократії, держави в життя людей, зупинити етатистську експансію, упорядкувати й регламентувати відносини між урядовцями та громадянами;

Передумовами й суттєвими ознаками громадянського суспільства називають ринкову економіку з властивою їй багатоманітністю форм власності й відкритою конкуренцією, структурованість суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому, множинність незалежних асоціацій індивідів, політичних сил і партій, недирективно формовану громадську думку; вільну особистість з розвинутим почуттям власної гідності й цінуванням приватності особистого життя.

Громадянське суспільство – це таке існування людини, коли вона має перед собою державу, дотримується її настанов, але усе ж не допускає того, щоб держава й її структури цілком поглинули її особистість і життя, завжди зберігає й цінує компонент приватного у власному ставленні до подій чи у їх здійсненні.

Отож, антитеза “класичного” та “ліберального” розуміння феномену громадянського суспільства може бути розв’язана, якщо під цим поняттям розуміти один із трьох способів соціальної організації поряд з такими як “традиційні” та державно-організовані суспільства. “Громадянське” (civil) означає порядок, що є соціальним артефактом – конвенційним улаштуванням і регулюванням суспільних відносин за допомоги норм, що встановлені людьми.

Громадянське суспільство – це здатність людей до спонтанної солідарності, до співіснування громадою, готовність і вміння встановлювати й дотримуватися певного порядку самостійно, без застосування до них імперативів традиційного суспільства (звичаєве право) чи директивного впливу держави (закони, карально-репресивний апарат, формально-бюрократичні приписи тощо); заперечення закритості й немобільності традиційно-родинного життя, з одного боку, та формально-казенної офіційності публічного життя, підпорядкованого бюрократичному адмініструванню держави, з іншого. Важливим, визначальним проявом громадянського суспільства, його атрибутом слід визнати комунітаризм (а не лише організації чи асоціації) – схильність і здатність людей до інтеграції у громаду, вміння разом розв’язувати спільні проблеми.

Кожна з головних форм суспільної організації форм (“традиційна”, громадянська та державна) покликана і спроможна доповнювати й урівноважувати одна одну. Усі разом вони складають цілісне життя людини, в якому присутні цінності родинної спорідненості, відкритість, свобода ініціативи й самореалізації у громадянському просторі, упорядкованість і законовідповідність, забезпечувані функціонуванням держави.

Держава має бути відповідальною за дотримання порядку й стабільності, за протидію відцентровим силам, що загрожують руйнуванням соціальної цілісності і які присутні у її додержавному чи позадержавному станах, коли людина керується лише власними інтересами й уявленнями про належне. У сучасному суспільстві доводиться зважати й на те, що спонтанна солідарність (громадянське суспільство) може бути пов’язана і з “тіньовими” формами суспільної взаємодії, набувати нелегітимного, кримінального, терористичного значення. Адже спільні цілі неурядових угрупувань, буває, досягають шляхом руйнування хмарочосів за допомоги викрадених літаків. Держава має бути відповідальною за розвиток соціальної кооперації, за дотримання порядку, збереження умов господарювання, протидію силам, що загрожують соціальній цілісності й спрямовані на руйнування “соціальної солідарності”.

Громадянське суспільство є запорукою “стримування” держави, контролю над владою; важливою складовою поділу влади поряд з велезвісними її “гілками”; через те, що держава, влада завжди тяжіє до абсолюту, суспільство потребує, щоб існували важелі “противаг” щодо неї. Порушення балансу між державою та громадянським суспільством призводить або до політики етатизму, або до некерованої й руйнівної аномії.

Держава не будує громадянське суспільство, воно створюється самими громадянами. Громадське суспільство не запроваджують законом, нехай навіть і основним у державі, воно виникає, формується спонтанно у суспільній історії мірою суверенізації життя особистостей та громад. Держава ж певним чином регламентує діяльність інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його.

Сама лише відмова від етатизму автоматично не призводить до утвердження громадянського суспільства, якщо зберігаються стосунки васально-клієнтельної, властивої феодалізму залежності. Аби воно дійсно відроджувалося, потрібні певні передумови, створення яких може бути предметом креативних зусиль. Це – політично й економічно вільний громадянин, свідомий своїх громадських інтересів. Це, далі, легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей. Йдеться не про саму лише приватну власність на майно, а перш за все про визнання за індивідами права на недирективне мислення і вільний вибір (у соціально-прийнятних межах, зрозуміло) їхнього життєвого шляху, шанування недоторканості особистого життя й пріоритетів – про усе те, що в англо-саксонській культурі позначається поняттям “privacy”. Власність при цьому постає лише умовою й гарантом поширення “приватного” стилю політичного, громадянського життя. Домінантним у філософії приватизації в Україні мало б бути не фарисейське прагнення перерозподілити “порівну” усе добро в державі, а формування елементарної культури приватності особистого життя як суттєвої засади структурованого громадянського суспільства.

Але чи не найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства слід визнати освіченого (компетентного) й активного громадянина. Важливим завданням у розвитку громадянського суспільства має бути піднесення демократичної культури, поширення і вкорінення серед людей цінностей відкритого суспільства, знань про права й державний устрій, вмінь відповідно діяти.

Тетяна Задорожна,
народний депутат України

Я вітаю усіх учасників конференції і хочу висловити щиру подяку організаторам цієї конференції, оскільки питання, що винесені на обговорюватись, зараз є надзвичайно актуальними. Іноді у Верховній Раді намагаються “протягнути” законопроекти, які покликані вирішити ту чи іншу проблему. У такі моменти я часто змушена втручатися і доводити, що проблема, яку начебто вирішує такий закон, сьогодні є занадто важкою, ми просто ще не дозріли до можливості її адекватного вирішення. На мою думку, такою проблемою є і проблема громадянського суспільства. На жаль, тепер можна стверджувати, що багато людей просто не знають, що це таке. Тому в цьому контексті громадянська або демократична освіта населення видається дуже важливою. Якщо ми не знаємо основних ідеологій, не знаємо цілей, ідей нашої нації зокрема, то ми просто не зможемо їх реалізувати. Я абсолютно переконана, що ми ніколи не зможемо жити краще, якщо будемо байдужі до самих себе, до того, що, насамперед, робимо ми самі. Адже, не може бути такого, що державі погано, а мені живеться добре. Звичайно, тут можуть бути винятки, але вони лише підкреслюють закономірність. Якщо кожний член суспільства, кожний громадянин держави буде думати лише про себе і не думати про інших, то ці загальні негаразди просто задавлять нас всіх. Тому насамперед ви, молодь, маєте вчитися, прагнути до знань, оскільки за вами майбутнє і ви маєте стати безпосередніми носіями громадянського суспільства.

Цього року Україна відзначила десяту річницю своєї Незалежності. Ця дата є надзвичайно відповідальною, зараз ми підводимо певні проміжні підсумки. На жаль, вони є невтішними. На сьогодні в Україні маємо значно більше проблем, ніж десять років тому. Головними проблемами для молоді залишається зростання злочинності, СНІД, проституція. Надзвичайно гостро стоять проблеми житлового забезпечення, проблема створення робочих місць для випускників вищих навчальних закладів освіти. Оскільки молодь є нашим майбутнім, то захист прав молоді має бути одним з головних пріоритетів державної політики. Молодіжна політика в Україні визначається багатьма законами та підзаконними актами. Цих нормативно-правових актів фактично достатньо, аби унормовувати молодіжну політику в Україні. Проблема полягає в іншому: значна кількість цих положень просто не виконується.

Об’єднання молоді в громадські організації є одним зі шляхів домагання здійснення ефективнішої молодіжної політики в Україні. Об’єднуючись, молоді люди стають спроможними вирішувати такі питання, самотужки вирішити які досить важко. Об’єднання молоді в громадські організації допомагає лобіювати свої інтереси на вищому рівні. Однією з найпотужніших таких молодіжних неурядових організацій України, що координує та захищає інтереси молодіжних організацій та молодіжної політики в цілому є Український національний комітет молодіжних організацій. Крім цього, Верховна Рада України щороку окремим рядком бюджету закладає певні кошти на задоволення потреб молоді.

Ще одним можливим засобом захисту молодіжних інтересів є співпраця з органами державної влади та місцевого самоврядування. Насамперед, це співпраця з Державним комітетом у справах молоді, спорту та туризму. Звичайно, таких державних органів на сьогодні ще мало, але з іншого боку молодіжні неурядові організації самі мають право ініціювати створення таких державних органів з метою розробки та здійснення державної політики.

Крім цього, молодіжні громадські організації, звичайно ж, мають право брати активну участь у законодавчому процесі. Адже ніхто краще за вас не знає ваші проблеми. Тому логічним виглядає те, що молодь має право брати участь у їх вирішенні на державному рівні.

Отже, я щиро бажаю вам щастя, успіхів; я дуже хочу, щоб ви були достойними громадянами нашої держави. Також я сподіваюся на плідну співпрацю у майбутньому.

ВИСТУПИ ПІД ЧАС РОБОТИ В СЕКЦІЯХ

Олег Коляса,
Львівський національний університет ім. І. Франка

Громадські організації у механізмі лобіювання

Поняття “лобізм” достатньо нове для нашого суспільства. Хоча в колишньому СРСР лобізм таки існував, незалежно від того чи визнавався він офіційною партійною владою, наукою, чи ні. Однак він був доведений, у певному розумінні, до абсурду. Тобто свої інтереси у державних рішеннях відстоювали люди, групи осіб, які, власне, і приймали ці рішення – тобто верхівка КПРС. А громадські організації, яких існувало чимало – одні формально, а всі гамузом – абсолютно під контролем тієї ж партії, брати участі у цьому процесі не могли. У нормальному ж демократичному суспільстві саме громадські організації є однією із складових механізму лобіювання. Причому, їх роль, вплив постійно зростають.Як відомо, класична модель лобіювання виглядає так: група інтересу – група тиску – лобі. Групою інтересу, на думку більшості дослідників, є: “Добровільне об`єднання людей з формальною основною структурою, де особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною, суспільною користю, і котрі виражають себе всередині своєї організації, або за допомогою співробітництва і впливу висловлюються відносно інших груп і політичних інститутів”. Дане визначення дозволяє нам сказати, що громадські організації є певною мірою групами інтересу. Більше того, як зазначають зарубіжні дослідники, у зв`язку з розвитком громадянського суспільства в країнах з високим рівнем розвитку демократії вони починають відігравати все помітнішу роль в механізмі лобіювання. Особливим стимулом у цьому процесі є, зокрема, децентралізація влади у цих країнах (найбільше у Західній Європі, США). Тому логічним буде припустити, що ГО у процесі своєї діяльності можуть стати групами тиску. Тільки той спосіб, яким вони це роблять, дещо відрізняється від того, який використовують, скажімо, політичні партії. Як ми знаємо, основна мета будь-якої громадської організації – вирішення конкретної проблеми (або низки проблем) суспільного життя. Це перша основна їх відмінність від політичних партій, які також першородно є групами інтересу і ставлять надто широкі цілі. І ці цілі є лише однією зі складових їх існування. Тобто створення групи тиску є однією з невід`ємних функцій політичної партії. У випадку ж з ГО – це, так би мовити, наслідок їх діяльності (хоча з цього правила є і винятки).Розглянемо приклад з реального життя. Якась громадська організація займається проблемою реформування середньої школи. Вона розробила проект, виграла ґрант, отримала під це гроші і, відповідно, реалізовує задумане. У процесі своєї діяльності вона проводить семінари, конференції, на які запрошуються спеціалісти з даної галузі (вчителі, директори шкіл), проводить різноманітні моніторинги, опитування серед споживачів – учнів та їх батьків. Результатом даної праці стає видання збірки матеріалів, в якій вказано найбільш оптимальні шляхи і способи реформування середньої школи. Дані матеріали розсилаються в законодавчі органи, комісії, урядові структури, тобто в ті установи, які займаються даною проблематикою, або ж можуть вплинути на вирішення даного питання. Окрім цього, ці матеріали розсилаються по всіх навчальних закладах. Отже, як ми бачимо, у даному випадку громадська організація стала одним з елементів механізму лобіювання. Адже, як ми знаємо, основна суть даного механізму полягає в інформуванні законодавців і спрямуванні їх роботи в потрібне русло. Хоча дана організація не виступає активним учасником завершальної стадії механізму лобіювання, однак, як бачимо, вона є його невід`ємною складовою. Далі дана програма реформування середньої освіти стає своєрідною основою для лобіювання. І, скажімо, її може використати у своїй боротьбі політична партія. Також вона стає документом, на який можуть посилатись працівники освіти, висуваючи певні вимоги до центральної чи місцевої влади. Адже в даній програмі пропозиції підкріплені соціологічними дослідженнями, тобто врахована думка громадськості. У процесі розробки цього документу щодо реформування середньої освіти, на відповідній проблемі загострюється увага суспільства. На цьому прикладі я намагався показати пасивну модель лобіювання ГО. Тобто коли ГО, а в даному випадку її продукт, стає інструментом у процесі лобіювання.

Інша модель, яка більш притаманна суспільствам з високим рівнем розвитку демократії, є так звана активна модель лобіювання ГО. Наведу один приклад. Громада певного району має потребу в дитячому садочку. Є два шляхи розв’язання даної проблеми: перший – “вибивати” гроші у місцевих органів влади, другий – побудувати садочок силами самої громади. У другому варіанті передбачається створення з членів даної громади певної ГО, яка б займалась збором коштів, наймала робітників, контролювала будівництво, виносила проблемні питання на розгляд жителів району. Після побудови садочка, дана організація або розпадається, або трансформується в ГО з іншими функціями.

Перший спосіб, як на мою думку, є складнішим з точки зору бюрократичної тяганини в коридорах місцевої влади і набагато менш ефективним з огляду на час, якість будови і т.д. Другий же спосіб набагато продуктивніший з усіх точок зору. Хоча він можливий лише у суспільствах з високим розвитком демократії і ступенем децентралізації влади. У такому соціумі громадянське суспільство є реальною діючою одиницею.

Як і в першому, так і в другому випадку даний процес передбачає задіяння механізму лобіювання, де ініціатором процесу виступає громада цього району через посередництво створеної нею ГО. У першому випадку маємо справу з класичним механізмом лобіювання, звичним для пострадянських суспільств, де основна функція ГО – це “вибивання” і контроль за надходженням коштів, будівництвом. Цей механізм ще називається класичним, бо дія здійснюється за класичним трафаретом: група інтересу (громада) – група тиску (ГО) – лобі (депутат від даного району або інша зацікавлена особа, яка здійснює безпосередній вплив на процес прийняття рішень в органах місцевої влади). Подібним чином протікає процес і в другому варіанті. Однак він може відбуватись без певних лобістських структур в органах влади, а тому вирішення проблеми є набагато менш залежним від влади, ніж у першому випадку. Проте, потрібно зазначити, що чим менший ступінь децентралізації влади, нижчий ступінь розвитку демократії і громадянського суспільства в певному соціумі, тим більше другий варіант за складністю проходження механізму лобіювання буде наближатись до першого.

Такий варіант участі ГО у процесі лобіювання є прикладом, так би мовити, лобізму на мікрорівні. Якщо говорити про подібні процеси на макрорівні, то тут ГО вже мають переважно чітку структуру, є офіційно зареєстрованими, тобто з формальної точки зору, вони є помітнішими, аніж ГО у першому варіанті. Наприклад, організація, яка об`єднує викладачів навчальних закладів всієї України, може виступати лобістом щодо розробки та прийняття законодавства, яке стосується даної галузі. Це – організація певних слухань для парламентарів, участь представників у парламентських комісіях, нарешті, залучення професійних лобістів (як це робиться, скажімо, у США, де цей механізм на відміну від України закріплений на законодавчому рівні). Так само можуть діяти й інші професійні об`єднання журналістів, архітекторів. Це, у свою чергу, забезпечило б високу якість законодавчого процесу, створило атмосферу співпраці і т.д. Однак, якщо дана процедура є популярною і ефективною у скандинавських країнах, де переважно поширена корпоративістська модель (трикутник: держава – профспілки – роботодавці), і США (плюралістична модель), де механізм лобіювання покладений на демократичну основу (хоча, наприклад, у Німеччині саме слово “лобі” є, так би мовити, словом – ізгоєм, його поява на шпальтах газет неминуче означатиме скандал). Україна, на жаль, на сучасному етапі перебуває у дещо іншому становищі, тут відсутнє будь-яке законодавче поле для легального лобіювання, але наявні низький ступінь децентралізації влади, величезний громіздкий бюрократичний апарат як у центрі, так і на місцях. Однак, незважаючи на всі ці перешкоди (хоча лобіювання у нас існує незалежно від того – легальне воно чи ні), ГО необхідно залучатись до процесу вирішення проблем методом саме лобіювання, як це робиться у цивілізованих державах. Адже, тільки тоді в Україні можлива справжня демократія і громадянське суспільство, коли зміни будуть відбуватися “знизу”, хоча й не без участі “верху”.

Катерина Сніцаренко,
Регіональна чорноморська мережа громадських організацій, м. Миколаїв

Народний парламент як механізм підвищення громадської самосвідомості та впливу громадськості на прийняття рішень

Положення України інакше як кризовим назвати зараз не можна: слабкість економіки, політичний безлад, тяжка екологічна ситуація, зловживання владою і, що найдивніше, – безмовність народу. Мабуть, у нас усіх є спільне бажання щось змінити. Населення має мінімальну інформацію про прийняття рішень або взагалі її не має. Процес реформ, закликаний змінити положення України буде довгим та небезболісним. Як відомо, все велике починається з маленького, так і перші кроки перетворень необхідно починати з регіонів.Змінити ситуацію, що склалася, покликаний Народний парламент – неформальна структура, дорадчий орган при голові міськадміністрації. З одного боку, парламент донесе інформацію про плани муніципалітету до усіх прошарків населення, з іншого – дозволить населенню брати участь у прийнятті рішень.Для того, щоб врахувати думки усіх секторів суспільства, Народний парламент повинен зібрати відповідальних представників влади (адміністрації), депутатів, контролюючих органів, бізнесу та громадськості. Діяльність парламенту буде складатись із щомісячних засідань. Склад парламенту буде змінюватись у залежності від причетності його учасників до теми обговорення. Кількість учасників засідання не повинна перевищувати 15 осіб. Проблемні питання, які будуть виноситись на розгляд парламенту, можуть бути запропоновані як представниками громадськості, так і іншими учасниками.

Безумовно, створення такого Народного парламенту залежить від зацікавленості у співробітництві з громадськістю міського голови, який повинен очолити парламент.

Важливою складовою частиною Народного парламенту є громадські організації міста, які зв’яжуть владу з народом. Їх авторитет значно залежить від можливостей впливати на прийняття рішень органами влади. Структура парламенту враховує, що кожна НУО через своїх представників може виносити проблеми та пропозиції місцевого населення на обговорення. Проект базується на залученні до парламенту НУО різних проблемних групувань, та, відповідно, має на меті охоплення якомога більшої кількості місцевих жителів.

Також важливим аспектом є висвітлення діяльності та рішень Народного парламенту у засобах масової інформації. Прозорість діяльності дозволить уникнути зловживань з боку представників місцевої влади при прийнятті рішень.

Ідея цього парламенту народилася рік тому, і базувалася на структурі Водного парламенту Франції, створеного ще у 1964 р., який об’єднав усіх представників суспільства. Мер міста Вознесенська Миколаївської області, Гержов Юрій Іванович, підтримав ідею створення такого Народного парламенту у своєму місті. Вже більше року така структура вдало діє у місті Джанкої (АР Крим), тільки називається вона Координаційна Рада. Але ж не в назві справа!

Створення такого Народного парламенту уявляється значним кроком в демократизації суспільства.

Kiril Sharapov,
The Lester B. Pearson Canadian International peacekeeping
Training Centre, Nova Scotia, Canada

The Third Sector and Human Rights Advocacy Perspectives in Ukraine

Introduction
It is now 10 years since 1991, the year when Ukraine plunged into another ambitious project named “Independence” having no clear understanding that being “independent” would not necessarily mean “free” and democracy would mean something more than just having a president instead of the Communist Party Secretary General. Since 1991 the notion of human rights has also gained some new meaning in Ukrainian reality, perhaps different from international understanding but, nevertheless, quite flexible to cover political killings, extrajudicial executions, systematic injustice, discrimination and degrading socio-economic conditions under “transition” period mask.The purpose of this paper is to stimulate discussion among Ukrainian NGOs on the role and meaning of human rights advocacy today, when there is an imminent need to mobilize Ukrainian nation across the spectrum of international human rights norms and build consensus around issues of democracy, plurality and social justice. The basic question posed is whether NGO activities might play a broader and active role in human rights protection by actively cultivating the preconditions and structures for human rights advocacy and supporting the structures and processes which strengthen the prospects for creation of strong civil society in Ukraine.As this paper will demonstrate, human rights advocacy might take many forms, from providing individual legal support to organizing public campaigns which seek to increase public awareness of existing situation. Despite increasing levels of involvement, NGOs are still coming to terms with how human rights advocacy should be approached and how it should be linked to “civil society” and the other elements of Ukrainian democracy. Today, democracy and human rights have been viewed by some as synonymous or co-dependent. However, it “human rights equals democracy”, then one would expect that wide-spread violations would diminish as soon as basic democratic institutions are established, but this is not necessarily the case. It would also appear that the very process of democracy-building often aggravates human rights by exacerbating socio-economic inequalities, by privileging certain groups over others, by increasing the stakes in the competition for political control and by introducing new structures and institutions which challenge the old ones.Many have suggested that with the beginning of the new “era” of Independence, the fall of authoritarian regime and increased international involvement new opportunities have been presented for human rights advancement. Nevertheless, these “positive” changes have been accompanied by new assertions of human rights abuses, corruption, renewed ethnic tensions and other phenomena, all of which have limited local NGOs capabilities to respond with advocacy and protection initiatives. As a result, the current context might be seen as one which presents new opportunities but also significant challenges.One of the challenges is a compelling need to strengthen existing and develop a new system of organizations and individuals actors ready and able to respond appropriately to various human rights concerns. There is also an urgent need to strengthen knowledge, awareness and communications on legal and human rights activities among individuals and organizations associated and acting in the sphere of human rights.

The following sections of the paper is a modest attempt to provide a general and in a way simplified analysis of NGOs potential for human rights advocacy drawn from selected experiences of development agencies in conflict and democracy-building situations throughout my tenure with the Lester B. Pearson Canadian International Peacekeeping Training Center in Nova Scotia, Canada.

1. Organizational Structure

Democratic and civil society systems imply that several different types of organizations or professionals are or could be involved in responding to human rights concerns at different levels:
– regional/local community-based organizations and networks;
– lawyers and human rights agencies;
– national human rights organizations and networks;
– and other service providers (such as health-care, educational-services providers, etc).

These participants are different with respect to their roles, their priorities, their services, contexts, and the barriers they face in their work. Consequently, the focus of their work and the constraints on their work are different.
The Table below serves to evaluate the main differences in this regard. Although the analysis is highly simplified, it identifies the basic starting point for efforts to develop the capacity of these organizations to address human rights violations and advance advocacy efforts.

The organizations described in the Table below relate to one another like intersecting circles. There are areas in which their needs and activities overlap, and there are areas in which their needs and activities complement each other. The potential to build on both of these aspects of the situation – both the overlapping areas and the complementary areas – depends largely on the environment in which these organizations are working, the extent of their capacity, and the links between them.

CURRENT ACTIVITIES AND CONSTRAINTS IN WORK ON HUMAN RIGHTS ADVOCACY EFFORTS
Organization Focus of activities Existing / possible constraints on activities Possible developmental opportunities

Community-based organizations

  • information and support for human rights victims
  • programs addressing specific issues (HIV/AIDS, gender discrimination, etc.)
  • training for staff and other agencies
  • limited funding or staffing for individual advocacy
  • limited time or opportunity for collective advocacy
  • lack of experience in advocacy
  • terms imposed by funders of projects (priorities, duration, etc.)
  • resources for individual advocacy
  • training and support for individual and collective advocacy
  • strategic planning for collective advocacy
  • access to legal services
  • links with organizations addressing related issues

Regional networks of community-based organizations

  • – training
  • strategic planning
  • development or sharing of resources
  • leadership in advocacy
  • capacity and participation of the member organizations
  • continuity of training and development over time
  • absence of a formal network in some regions
  • coordination of training sessions on human rights issues
  • more resources for planning, coordination, and support of advocacy

Private lawyers

  • some legal aid
  • some counsel to community-based organizations
  • networking with other lawyers on an ad hoc basis
  • limited ability of clients to pay
  • small number of lawyers involved
  • lack of collaboration between community-based organizations and lawyers
  • communication and networking among lawyers
  • planning and preparation for test-case litigation
  • stronger links with the community-based sector at the local and national levels

Specialized Human Rights Agencies

  • advice to and representation of individuals
  • court appearances in some cases
  • reference materials for lawyers

  • only a few strong agencies in the country
  • located only in major cities
  • limits on services provided through legal aid programs
  • networking and information-sharing among existing agencies and similar entities
  • resources and training on human rights issues for general legal programs

National Human Rights Network

NON-EXISTENT

  • research on and analysis of policy issues
  • international links and information on policy issues
  • reference documents for community-based organizations, lawyers
  • collaboration in selected legal interventions
  • collaboration in developing advocacy strategies at local and regional levels
  • collaboration in developing easy-to-use resources at the local and regional levels
  • collaboration in delivering advocacy training at local and regional levels

NON-EXISTENT

  • would require regional and local capacity and action
  • limited funding

2. Existing and Possible Constraints for Human Rights Advocacy
Currently, the potential for human rights advocacy in Ukraine through the activities of community-based organizations and lawyers is limited by several fundamental constraints.

2.1. Lack of funding for advocacy

Community-based organizations are in a position to provide both collective and individual advocacy. Generally, collective advocacy serves to ensure that programs and services are provided to address particular human rights concerns on local or regional level, when individual advocacy services serve to assist people in obtaining individual legal help and support. Collective advocacy is required to address systemic problems that are not resolved on a case-by-case basis. Individual advocacy enables individuals to obtain services and benefits to which they are entitled and to overcome procedural difficulties they encounter. However, currently there are no funding programs to facilitate such efforts on a continuous basis.

2.2. Lack of funding for legal services

Unfortunately, few people whose human rights are violated can afford private legal fees. There are only a few organizations in the country that specialize in providing professional legal help and several of these are staffed mainly by law students. A few community-based organizations provide legal or paralegal services, but the capacity of community-based organizations to provide these services is limited by a lack of funding and competing priorities.

2.3. Limited time, energy, staff, and infrastructure in community-based organizations

Most community-based organizations are small relative to the needs in their locale. They do not have the time, energy, funds, staff, and infrastructure to provide legal information, referral, litigation, and advocacy services. While they recognize the need for collective advocacy, it comes at a cost: time devoted to research, analysis, planning, and advocacy is time taken away from delivering services. Similarly, while community-based organizations recognize the value of partnering with other organizations in order to share responsibility for services or advocacy, building and maintaining partnerships is labour-intensive and time-consuming. Moreover, staff turnover makes it difficult to develop or sustain initiatives, skills, systems, and links over time.

2.4. Weak links between lawyers and community-based organizations

There is not a strong collaborative engagement between community-based organizations and lawyers across the country. Most of the connections are local and occasional: community-based organizations are aware of a few lawyers to whom they can refer individuals or whose advice they can seek, should such services be required. There does not appear to be regular communication or strategic planning between community-based organizations and private lawyers.

3. General Guidelines to Ensure Successful Human Rights Advocacy

To be successful, capacity-building initiatives should be guided by a set of general principles:

3.1. Provide funding and support for advocacy

Advocacy is an essential component in human rights protection activities as human rights violations in Ukraine have a disproportionate impact on socially and economically marginalized populations. It would be counterproductive to embark on advocacy-initiatives without recognizing the need for and providing the funding for advocacy work by lawyers, paralegal workers, and staff in community-based organizations.

3.2. Provide funding and support for legal services

Public funding is required for legal services for people with no or limited income, and such funding must cover all areas of law that may affect populations affected by various human rights violations.

3.3. Develop concrete, specific, step-by-step, easy-to-use resources

The capacity of community and human rights organizations to identify and respond to various human rights concerns can be enhanced if they are provided with easy-to-use, step-by-step information on the main issues or problems they deal with on a regular basis. The needs of staff in community-based organizations will be different from the needs of lawyers – the former may need a procedures manual, whereas the latter may need a course module – but the same principle applies: the resource has to be relevant, concise, and easy to use. These resources may have to be tailored for each province and territory.

3.4. Build capacity through the combined initiative of local organizations, regional networks, and national organizations

Efforts to build capacity for advocacy should be collaborative. Local organizations can provide the impetus, resources, or leadership on a particular issue. Regional networks can provide occasions for exchange of information and training, coordinate the planning and implementation of initiatives, and provide leadership in advocacy. National organizations can provide expertise on specific issues, facilitate exchange of information and models among regions, manage national consultations and programs, and provide national leadership in advocacy.

3.5. Make a long-term commitment to a developmental process

The process of developing the capacity of individuals and organizations to identify, analyze, and address legal, ethical, and human rights issues is a long-term one. It takes time to establish partnerships, engage staff, develop resources, deliver training programs, sustain networks, and initiate and follow through on strategic planning. The initiators and funders of capacity-building initiatives must make a multi-year long-term commitment to a developmental process.

3.6. Evaluate the process and the outcomes of efforts to build capacity

It is important to incorporate evaluation into efforts to build capacity. First, it will be important to determine if efforts are meeting the needs they are intended to meet. Second, some initiatives may be breaking new ground, and should be regarded as experimental learning opportunities. Finally, the ongoing sustainability of capacity-building initiatives depends on their demonstrable effectiveness – for community-based organizations, for lawyers, for other professionals or services providers, and for funders.

4. Factors Affecting Human Rights Advocacy Efforts

The experiences of community-based organizations, specialized human rights agencies, private lawyers and agencies suggest that attempts at human rights advancement are conditioned by a host of factors such as the nature of political situation and the level of public awareness. The evidence also points to certain key elements which are likely to enhance or detract from prospects for success in the realm.

In the following section an attempt is made to identify some of the more important lessons learned about human rights advocacy. It is hoped that these lessons will help identify factors which are particularly salient to the successful practice of human rights advocacy efforts and provide some food for thought as to future directions.

In considering this list of factors several thoughts should be kept in mind. First, these factors are rather general, for this reason, they are obviously limited and should not be considered reflective of the full range of human rights protection activities. Secondly, each situation presents its own challenges and peculiarities, as a result each attempt at human rights advocacy will be “unique” and each case will yield its own lessons.

4.1. Local Factors Affecting Human Rights NGOs Operation

4.1.1. The nature of human rights abuses
The nature of human rights abuses in transitional societies may range from persecution of ethnic minorities on the part of nationalistic groups or indirect discrimination where state actors are involved indirectly to extrajudicial executions where the main responsibility is rested directly upon the State. The nature of human rights abuses will determine the types of response which are possible or appropriate and the prospects for effective participation of NGOs in human rights advocacy. Certain types of human rights violations are less amenable to the third sector intervention than others. Situation in which homosexual behavior is criminalized would be different from the situation where the framework for non-discrimination on the basis of sexual orientation exists but there is a need for its strong enforcement mechanisms to provide sufficient protection. Nevertheless, NGOs have found roles in such situations ranging from monitoring to advocacy or support to victims of abuses or grass roots community organizations.

4.1.2. Motivations to address human rights abuses

Changes in legislation, international organizations’ involvement and local community-based groups’ activities are not the only pre-condition for successful human rights campaigns, there is an imminent need for inclusiveness, i.e. brining all parties, including local populations into the process. Persistent human rights violations being brought to the attention of general public may present an opening for human rights advocacy initiatives supported by wide sectors of society.

4.1.3. The presence of moderate voices who can play a mediating role or support human rights advocacy efforts

The church, religious organizations and other service providers might be credited with being a moderate and supportive power helping to effectively address certain situations in which charity and tolerance are mostly needed, for example operating or supporting special institutions for the HIV/AIDS affected.

4.2. External Factors Affecting Human Rights NGOs Operation

4.2.1. The international profile of the country
There can be a little doubt that the gross human rights violations profile provide an undeniable opportunity for local organizations to sustain international attention and pressure over the years. In this respect local human rights organizations yield more opportunities and support resources for their activities. However, low profile countries’ suffering through similar or worse human rights neglect may be relatively invisible as example of Middle Asian countries testifies.

4.2.2. International Human Rights Advocacy involvement may exacerbate current situation

In some cases, international human rights advocacy efforts in the absence of major structural political and legal enforcement changes undertaken by national authorities may exacerbate existing situation by sending the message that international agencies oppose national government. At the same time, excessive international involvement linked to the government might be also a straining factor as it may contribute to the repression of local grass-roots organizations. This phenomenon reinforces the need to carefully assess the potential impact of international involvement and to link overall objectives to present political and social circumstances.

4.3. The Nature of Human Rights Advocacy

4.3.1. The question of who is involved and who is excluded from human rights advocacy initiatives is centrally important
In present circumstances it seems that more important than knowing how much human rights-related activities are occurring is knowing who is or is not involved in different kinds of these activities. Which groups are less involved in different kinds of decision-making, or in different kinds of participation, or in different kinds of benefits, or in different kinds of evaluation. For example, are women involved, youth groups, ethnic minorities, other victims of human rights violations? Is the process continuous and does it involve real empowerment of local communities and community-based organizations?

4.3.2. Human Rights Advocacy efforts should be modest, above board, and responsive to changing needs

The ability to be open and responsive to changing needs and not operating with pre-programmed expectations help to enhance the credibility of and trust in human rights advocates. However, it is worth keeping in mind that the prospects for influencing human rights situation in countries without strong and viable civil society can be quite limited and the chances of promoting human rights may be the slightest when the need is greatest.

4.3.3. Human Rights advocacy
should not take place without a clear understanding of the current situation (e.g. historic and political circumstances, factors influencing human rights situation, role of the government) and the capacity to gather and evaluate information as events unfold
Although NGOs have a reputation for being close to local communities, they may not always have the capacity to gather intelligence systematically and evaluate the possibilities for effective involvement. Thus, there is a need for better intelligence gathering mechanisms and sharing of information with other groups in advance of a decision on this or that particular project. This concern also highlights the importance of the local independent media who may and should contribute to human rights promotion by monitoring human rights violations in the country.

4.3.4. A long-term commitment is required for effective human rights advocacy

Concrete change in the country plagued by human rights disregard requires political will and long-term commitment. The current changes in some Central European countries, for example, has been spurred on by a long-term commitment to change by a multitude of local players as well as international community involvement. Because human rights advocacy is typically slow and low key, it does not always fit well into the short-term domestic political agendas of developing countries. This can limit the prospects for effective and sustainable techniques and take the focus away from longer term human rights and development needs.

4.4. NGO-specific Lessons

4.4.1. NGOs occupy a strategic position between the state and civil society which has consequences for their role in human rights promotion
For NGOs, this position is a two-edged sword because they may be helped or hindered from both directions – from state or societal forces. The introduction of NGOs from outside the established power networks, what is presently partially taking place in Ukraine, may alter the local coalition of forces and challenge local, as well as state interests. NGO workers may find themselves attacked by the government, or its security forces, for being “subversives” while being set upon by local communities as “representatives of the state”. Consequently, they may find themselves in the cross-fire as the situation unfolds.

4.4.2. NGOs may serve as a catalyst within civil society to enable people to assume control over their own lives and livelihoods

Rather than becoming institutionalized and bureaucratized, NGOs may serve as a catalyst in civil society which can help people assume control over their own lives. While it may appear that there is a potential tension for a strong state to implement such policies, it may not be a matter of “either-or”; rather it may be a matter of balancing state-channeled and society-channeled assistance with the goal of building up the capacities and inter-dependencies of both.

4.4.3. NGOs have a crucial role to play in monitoring, reporting and advocacy with respect to unfolding conflict situations

This is by no means a new role for NGOs, but it is a natural one govern their “closeness” to and understanding of local situations. Nevertheless, there may be a need to formalize and institutionalize this function. For example, the role of NGOs as a warning mechanism in respect to HIV/AIDS epidemics in Ukraine should be strengthened. In this particular case, if the early cries of warning from NGOs had been heeded, the loss of life and escalation of the epidemics may have been less.

5. Criteria for Successful NGOs Activities and Advocacy

There is a host of indicators that may be useful in assessing the impact of human rights advocacy initiatives. The scale of NGO activities will determine the scale at which the indicators are applied (local, regional, national). Human rights advocacy indicators might include:

Indicators, related to a particular situation: situation-related deaths and causalities, disappearances, political detainees, portion of GNP spent on social welfare, etc.

Psychological Indicators: perceptions of security among vulnerable and affected by human rights violation groups, etc.
Social Indicators: level and type of social interaction, political representation, number of multi-communal organizations.
Political Indicators: political participation of vulnerable and marginalized groups, etc.

Juridical Indicators: judicial freedom from political interference, equality under the law, repeal of discriminatory laws, etc.
Obviously some of these, such as psychological indicators, will be harder to measure than others. In some situations, more “basic” indicators will have to be devised to reflect more modest or “low key” NGO efforts. In such cases, indicators could include: local community committees established or meetings held, human rights projects jointly and successfully undertaken, etc.

In Lieu of Conclusion

In an effort to locate NGOs in the continuing debate on the civil society building in transitory countries racked by human rights violations, the paper has touched on a wide range of issues. One thing that is clear is that NGOs are already involved in human rights initiatives efforts under conditions of political, economic and social instability. To be seen to be engaging overtly in human rights advocacy may put them at even greater risk. NGOs are clearly still coming to terms with how human rights advocacy should be approached and how it should be linked to civil society and democracy and development and other elements of the process of transition.

Микола Єрін,
Асоціація підтримки громадських ініціатив “Ковчег”, м. Одеса

Взаємодія зі ЗМІ та ефективність соціального партнерства

Громадські організації України роблять значний внесок у суспільне життя країни. У той самий час громадяни нашої держави погано обізнані з діяльністю третього сектору, який знаходиться у фактичній інформаційній ізоляції від широкого загалу. Це шкідливо відбивається на суспільному іміджі громадських та благодійних організацій, заважає розвиткові довіри до них з боку клієнтів та спонсорів. Важливим питанням також є відсутність журналістів-фахівців з питань розвитку третього сектору. Тому третій сектор дуже часто відображається у ЗМІ не як важливий елемент суспільства, а як замкнена у собі система, яка може бути іноді цікавою, але від якої не має суспільної користі.Журналісти більше приділяють увагу скандалам у середовищі НДО, політичним аспектам їх діяльності, обминаючи увагою велику роботу, що здійснюють НДО у суспільстві. Це є природним, оскільки відповідає кон’юнктурі медіа-ринку.”Переважаюча більшість ЗМІ намагаються знайти і надати аудиторії інформацію з акцентом на сенсаційність, “скандальність” – , оскільки за думкою журналістів, саме ця інформація забезпечує комерційний успіх. <…> Існує штамп у голові головних редакторів “це не цікаво”. Газети стали формувати під себе читачів, якім не потрібна інформація, а потрібні скандальні історії. Журналісти орієнтовані на поверхневу роботу, що дещо протипоказано темі ГО”.1

Постає справедливе запитання, чи тільки журналісти винні в тому, що інформація про ГО майже завжди потрапляє на останні шпальти газет. Виходячи з принципів маркетингу, відповімо, хто є клієнтами ГО. Звичайно, клієнти – це ті хто купує послуги. Послуги українських НДО “купуються” не бізнесом чи владою, а міжнародними донорами. Тож ГО саме їх і обирають як цільову групу для своїх інформаційних потоків. Сумно, але об’єктивний принцип “Клієнт завжди прав” поширюється і на третій сектор.

Друга цільова група – це інші НДО, яких необхідно інформувати про свою діяльність для пошуку партнерів. То ж третій сектор замикається сам на собі, перетворюється в ізольовану інформаційну касту, яка не зацікавлена у встановленні контактів із зовнішнім світом. Звичайно, не можна сказати, буцімто інформування громадськості зовсім не має ніякого значення в успіху НДО. Однак, воно не є першочерговим пріоритетом, і є велика кількість ефективних ГО, діяльність яких маловідома як іншим секторам суспільства, так і широкому загалу.

Це є небезпечною тенденцію. Вже зараз накреслюється чітка тенденція до зменшення обсягів міжнародної допомоги та донорського фінансування. Симптоматичним є те, що благодійні фонди, які відносно довго працюють в Україні, поступово зменшуючи фінансування проектів НДО, одночасно роблять акцент на програмах розвитку соціального партнерства, тобто поширенні залучення до третього сектору державних коштів та локальних ресурсів корпоративного спонсорства.

Що станеться, якщо міжнародні фонди значно зменшать свою присутність в Україні? Чи буде третій сектор України здатний вижити в таких умовах? Залишимо ці запитання без відповіді.
Утворюється замкнене коло: громадські організації не можуть отримувати кошти від міжсекторної співпраці та звертаються до міжнародних фондів, вони стають залежними від ґрантів та нездатними залучити ресурси для основної діяльності з інших джерел.

Не можна розбудувати весь розгалужений третій сектор лише за рахунок коштів донорів. Є дві основні стратегії залучення місцевих коштів: соціальне замовлення та створення громадських фондів.

Якщо справа з розвитком соціального замовлення повільно, але рухається уперед, то досягнення у розвитку “community foundation” є значно скромнішими. Це не є дивним, адже головною умовою розвитку таких організацій є налагодження партнерських стосунків з бізнесом та звітність ГО перед громадянами. До речі, згідно із Законом України “Про благодійництво та благодійні організації” благодійні фонди зобов’язані публікувати у засобах масової інформації звіт про джерела надходження коштів та їх витрати. Мені відомі лише два благодійні фонди, які це роблять. Це ОБФ “Шлях додому” та ДМБФ “Доброта”.

Отже, сьогодні Україні конче потрібні програми, які б сприяли забезпеченню неупередженого та постійного інформування українського суспільства про діяльність третього сектору засобами масової інформації. Українські НДО можуть скористатися успішним досвідом аналогічних польських та російських організацій на кшталт московської АСІ.

Якими є ЗМІ, зацікавлені в отриманні інформації про ГО? З нашої точки зору, це, у першу чергу, місцева преса та телебачення, які відчувають потребу в отриманні якісної та структурованої інформації стосовно місцевої громади. Часто такі видання можуть дозволити собі передплату не більш, ніж одної стрічки новин. Такі ЗМІ орієнтовані на “середню” людину, яка не є “новим українцем” або працівником бізнесової сфери. Ці люди – потенційні “клієнти” ГО, тобто ті, хто потребує їхніх послуг. Зараз, перед виборами, ГО повинні сприяти прозорості цього процесу. Дуже важливо, щоб результати їхніх досліджень та моніторингів у зрозумілій формі були доступні для широкої громадськості. Важливо, щоб ГО успішно лобіювали у пресі необхідні для подальшого розвитку третього сектору законодавчі зміни. Тому створення інформаційної агенції громадського сектору є нагальною потребою.

Тільки поширюючи інформацію про свою діяльність ГО можуть стати справді громадськими, себто такими, що реально висловлюють інтереси тих суспільних прошарків, які вони репрезентують.

1 Социальная информация глазами российских СМИ: результаты исследования. – М.: Агентство социальной информации, 1998.

Лариса Безуглова,
Одеський міський центр соціальних служб для молоді, м. Одеса

Роль ЗМІ у соціальних процесах

Однією з дійсно існуючих проблем для практично усіх НУО, а надто для молодіжних, є відсутність власних засобів масової інформації, насамперед преси і насамперед – газет. Ця відсутність “охоплює” усю Україну й виявляється на всіх рівнях – державному, регіональному та місцевому, оскільки 1-2-3 газети типу “Молодь України”, “Україна молода” чи “Студент України” погоди в молодіжно-інформаційній сфері не роблять і зробити не можуть. Погоду, на жаль, роблять видання типу “Вот так”, “Сооl”, які в жодному сенсі не є та не можуть бути засобом здійснення молодіжної політики.Ємність молодіжно-інформаційного “ринку”, втім, є надзвичайно великою (різні шкільні вікові групи, групи “по інтересах” – пластуни, туристи, екологи, колекціонери, радіоаматори та ін., лінія “діти-батьки”, молоді подружжя, молодіжні професійні групи і так далі). А сам цей “ринок” має надзвичайну вагу у тактико-стратегічному плані розвитку суспільства та держави.Така порожність призводить до того, що часто активісти молодіжного руху, особливо в невеликих містах та сільській місцевості, просто не мають інформації про наявні можливості для роботи. І, мабуть, ніхто не скаже: онде, в Інтернеті можна знайти будь-яку інформацію на будь-яку тему! Бо всі ми знаємо, що Інтернет для багатьох з наших колег лишається поки що мрією.

Причини порожності молодіжно-інформаційного ринку особливо на регіональному та місцевому рівнях легко відшукуванні – це брак коштів, фахівців, оргтехніки, податковий тиск, недосконале законодавство у сфері інформації, неувага до проблем молоді з боку державної влади – цей перелік можна продовжувати чи не до нескінченності.

Утім, “якщо не хочеш робити – знайдеш 1000 причин, коли ж хочеш – знайдеш 1000 можливостей” – народ ніколи не помиляється.

Отже, існують об’єктивні причини, ми їх знаємо, ми до них звикли, нам з ними зручно жити, бо постійно можна ці причини наводити як мотиви самовиправдання чи обґрунтування якихось вимог.

Зупинюся на тому, як, на мою думку, можна спробувати долати ці негативні причини. З власного досвіду ми добре знаємо, що тільки-но в організації з’являється особа, яка усвідомлює роль та значення інформаційно-роз’яснювальної діяльності, починається й пошук відповідних конкретних шляхів для цієї діяльності. Дуже швидко активіст чи активісти доходять висновку, що співпраця з існуючими друкованими ЗМІ частіше за все перетворюється на оплату місця на шпальтах чи оплату замовленого матеріалу. Причому дуже швидко активісти доходять і висновку про те, що вони фактично не контролюють якість замовленого – ані літературно-художню, ані ідейну, ані дизайнерську. В останньому випадку йдеться про художній рівень верстання тієї чи іншої газети, особливо районного масштабу, в яких цей рівень зазвичай дуже низький.

Незадоволеність тим, що можуть надати інші призводить до думки про створення власної газети. І тепер я наведу свіжий приклад. Декілька організацій, серед них і дві молодіжні, стурбовані тим, що владні органи недостатньо вирішують чи взагалі нехтують вирішенням питань рівня “квартал”, “вулиця”, “мікрорайон”, звернулися до можливостей, які надає нам, громадянам України, закон про місцеве самоврядування щодо самоорганізації в межах територіальної громади. Йдеться ось про що: група людей, яка мешкає на території села, району в місті тощо – себто у тих межах, що визначені як “територіальна громада”, можуть самоорганізуватися та створити відповідний орган управління.

За законом такий орган визнається рівноправним органом місцевого самоуправління, він має власну компетенцію, відповідальність, фінансові, матеріальні та інші ресурси тощо.

Отже, молодь цілого спального району певного міста вирішила самоорганізуватися, дотримуючи усіх нормативних та процедурних вимог.

Ясна річ, організаційно-заснувальницький період процесу самоорганізації потребує від НУО, зокрема, серйозних пропагандистських заходів. А що може в цьому плані бути кращим за невеличку власну газету?! Саме газету, бо усі інші засоби масової інформації, особливо електронні, є практично недосяжними: ефірний час уже давно поділений та переділений, вимагає ліцензій, дозволів й т.і.; Інтернет також лишається практично неприступним для переважної більшості наших громадян. Та й було б наївним розраховувати, що молоді люди за 4-5 гривень за годину кинуться читати Інтернет-видання – далебі про немолодих вже й годі казати..

Газета ж як організаційно-пропагандистський засіб виявляється набагато дешевшим, набагато незалежнішим та набагато, так би мовити, “довгограючим” засобом.

На жаль, НУО в цілому – і молодіжні, й немолодіжні, як показала діяльність опитаних організацій в Одесі, значно недооцінювали роль саме газетного напрямку у своїй інформаційно-пропагандистській роботі, вважаючи, що в наш час газети втрачають чи вже втратили актуальність саме як засіб праці з людьми. Причому така точка зору певною мірою зумовлена була ще й стереотипним ставленням до газети – люди не будуть читати, бо мають переконаність, що всі газети, вибачте, “куплені” та брешуть. Ставку вони робили на більш сучасне – насамперед телебачення, вважаючи, що телебачення є більш об’єктивним. Але виявилося, що витрати на телебачення чи радіо, у співвідношенні з їхнім ККД саме в цьому випадку, не виправдовують себе.

Заснування ж газети не має жодних законодавчих перешкод. Як відомо, у нас діє не дозвільна, а реєстраційна система заснування. За умови, що в заяві на реєстрацію сказано про безоплатність поширення газети серед цільової аудиторії, реєстрація також відбувається безоплатно.

У нашому випадку йдеться навіть не про газету типу “Голосу України” чи “Київських відомостей”, але про просте 4-полосне видання, яке легко й недорого підготувати на звичайному комп’ютері, застосовуючи навіть шаблони редактора “Word”. Тобто, якщо організація не має професійного дизайнера чи редактора, починати можна з найпростішого варіанту. Практика показує, що через певний час до ентузіастів все одно прийдуть інші ентузіасти, як правило – вже більш професійно підготовлені до такої діяльності, а отже – доволі швидко створюється колектив однодумців. І якщо видання їм щастить роботи цікавим, насамперед, за змістом, то воно набуває популярності та розголосу. Прикладами можуть бути одеські газети “Правое дело”, “Романіпе”, “Буква закону” та інші. Починали вони саме таким шляхом.

Фінансове забезпечення на першому етапі знов-таки припадало на ентузіастів. Перші номери газет поширювалися методом “з рук у руки”, тобто молоді люди брали по 20-30 примірників (часто видрукуваних навіть на ксероксі) і роздавали їх іншим молодим людям, зразу ж пояснюючи що це за видання, запрошуючи на зустрічі, пропонуючи писати, звертатися – іншими словами – поширюючи й саму ідею. З досвіду знаємо, що один відгук припадає приблизно на 10-12 примірників – це на початковому етапі. Згодом, якщо, як я сказала, газета є цікавою та змістовною, торкається справді питань та проблем, котрі цікавлять та турбують цільову аудиторію, виникає можливість переходити до другого етапу фінансового забезпечення. Створюється коло постійних читачів та зацікавлених осіб, і оскільки газета є безкоштовною, продавати її не можна, то до читачів звертаються із проханням підтримувати видання шляхом цільових добровільних пожертв на рахунок неурядової організації. Знов-таки з досвіду знаємо, що таким чином можна збирати достатні кошти для переходу до третього етапу – збільшення накладу та тиражування не на ксероксі чи різографі, а у друкарні. На другому ж етапі організація може починати й роботу з ґрантодавцями – різноманітними фондами та організаціями, які підтримують незалежну пресу. Головне у тому, що цим фондам подається не просто ідея, а готовий продукт, вже певною мірою “розкручений”.

Оксана Маньковська,
член правління Центру молодіжних ініціатив “Тотем”, Херсон

П’ять варіантів співпраці МГО зі ЗМІ. Як ми це робимо

У Херсоні молодіжних громадських організацій, не включаючи осередків по області, 40, і це тільки офіційно зареєстрованих. Отож, вони є, їх достатньо, та про більшість з них ніхто й нічого не знає, окрім людей, що читали брошуру “Молодіжний рух на Херсонщині”, видану МГО “Нова генерація”. Може, деякі організації і не хочуть, щоб про них почули. Та в більшості є таке бажання. Одним із варіантів є налагодження зв’язків із засобами масової інформації. Але, як показує досвід, у газеті з великим накладом навряд чи з’явиться інформація про МГО, бо вас не знають читачі і їм ви нецікаві. На телеканалі тим більше. Що ж робити?

Варіант №1.
З 40 зареєстрованих у Херсоні 5 організацій є “припартійними”. Їм легше у тому плані, що сама партія активно займається PR: рекламні кампанії, телевізійні ролики і т.і. Така молодіжна організація, як відгалуження якоїсь партії, є частиною цього PR-у. І все це для кожної партії роблять професіонали. Такі міні-партії-організації використовують навіть емблему “дорослої” партії та й над назвою не думають. Крім того, у партії є гроші як на рекламні статті, так і на різні PR акції. Є тільки одне “АЛЕ”: у квітні цього року закон “Про політичні партії в Україні” заборонив громадським організаціям “прямо або опосередковано” співпрацювати з політичними партіями під загрозою виключення з реєстру неприбуткових організації. Проте, у Херсоні “припартійні” МГО продовжують свою співпрацю з політичними структурами, бо не мають іншого вибору – я маю на увазі брак досвіду самостійної роботи, незалежного фінансування, відсутність власних програм і PRу.

Варіант №2.
Зайнятися самостійно підняттям свого рейтингу за допомогою участі у всіх можливих фестивалях, конкурсах тощо. Цей варіант дуже ефективно використовує наша організація – Центр молодіжних ініціатив “Тотем”. В Україні, а з цього року – і за її межами, “Тотем” знають завдяки його щорічній участі у регіональних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах, фестивалях молодіжної преси, кіно, телебачення та засобів електронної інформації. Майже з усіх подібних заходів “ТОТЕМ” повертається з призовими місцями та дипломами лауреатів. Усі задоволені: газети друкують про нас матеріали, за які не потрібно платити журналісту, а журналіст отримує цікаву і теж безкоштовно надану інформацію. Згодом, ця взаємодія зі ЗМІ продовжується наче автоматично, бо організацію вже знають. Та потрібно не забувати про те, що зникати надовго з поля зору журналістів не можна, час від часу (хоча б раз на місяць) ЗМІ потрібно “підгодовувати” новою інформацією, цікавими заходами, участю в нових фестивалях. Проте треба зазначити, що такі успіхи “Тотему” визначаються специфікою організації – “Тотем” розпочинався як телестудія, і лише за чотири роки сформувався як громадська молодіжна організація. Зараз ця робота вимагає від нас постійної, професійної роботи в “третьому секторі”.

Варіант №3.
Мати власне друковане видання. Зараз багато НДО на Україні видають якщо не власну газету, то принаймні інформаційний бюлетень, часто – в Інтернеті. “Тотем” також видає молодіжну газету “Бивні”, яка посіла друге місце на V Міжнародному фестивалі дитячої творчості, телебачення та преси. І це друковане видання є однією з найважливіших складових частин PR “Тотему” як громадської організації. Треба зазначити, що проблема газет і бюлетенів НДО полягає в тому, що частіше за все вони просто не читаються, бо для їхньої читабельності потрібна робота професіоналів, як журналістів, так і дизайнерів – а всі ці ресурси НДО не завжди може залучити.

Варіант №4.
Платити за рекламні статті журналістам. Це вихід. Та потім, з часом може виникнути відчуття, що ви когось обманюєте: чи себе, чи читачів. Ми ж начебто громадська організація, наші ідеї і заходи мають бути корисні і цікаві і для преси, і для громадськості.Центр молодіжних ініціатив “Тотем” доволі успішно співпрацює з засобами масової інформації на місцевому рівні. Ми не платимо за статті, журналісти самі просять акредитацію на наших заходах, ми маємо на обласному телебаченні стільки ефірного часу, скільки нам потрібно, активно співпрацюємо з органами місцевого самоврядування. Складовою цієї успішної співпраці є те, що усі проекти ЦМІ “Тотем” частково мають і журналістську спрямованість. Лише за минулий рік було реалізовано 3 проекти: створено журналістський Центр “Журналіст 21-го століття”, організовано діяльність молодіжного громадського прес-центру “Рупор”, який розповсюджує інформацію про молодіжні програми на ЗМІ (особливо віддалених сільських районів) та НДО, виготовлено 24 радіопрограми по права засуджених. Зараз триває реалізація проекту “Молоді голоси” – видання незалежної молодіжної газети “Бивні”.Отже, як найбільш ефективний ми пропонуємо Варіант № 5: передбачати у своїй діяльності напрямок роботи зі ЗМІ, займатися цим постійно і професійно. Цю роботу необхідно стратегічно планувати, наприклад, у нашій організації цим займається окрема штатна одиниця – менеджер у зв’язках з громадськістю.На завершення хочу сказати, що на сьогоднішній день українське законодавство стверджує, що громадська організація не може бути прибутковою. Завдяки програмам міжнародного співробітництва ми мали можливість вивчити досвід американських НДО. У них існує таке поняття, як “Громадські ЗМІ”, які мають усі пільги як неприбуткові організації, проте фінансують себе самі за рахунок тієї ж реклами, спонсорів, членських внесків, ґрантів. Це цілком нормально, і до того ж законно. У нас цей механізм поки не відпрацьовано, чомусь громадські організації бояться самі заробляти гроші на свої програми. Та я думаю, що це справа по-перше – часу, а по друге – професіоналізму НДО, який з кожним роком зростає.Ми сподіваємося, що з часом з’явиться і життєздатне всеукраїнське молодіжне видання, тому що недостатня поінформованість про всеукраїнські та міжнародні молодіжні програми не дає молоді змоги брати у них участь, заважає налагодженню зв’язків та обміну громадських організацій цікавим, корисним досвідом. Студентські видання, як правило, доволі кон’юнктурні і, у більшості випадків, “живуть” не дуже довго. З цієї точки зору, молодіжна газета “Бивні”, що видається ЦМІ “ТОТЕМ”, є унікальною, бо існує вже два роки, за які з’явилося 25 номерів. Розповсюджується вона безкоштовно, а її редакційна колегія та журналісти працюють на волонтерських засадах. Ми б із задоволенням ділилися своїм досвідом з молоддю інших регіонів України і самі навчалися чогось нового. Саме тому ми і вирішили взяти участь у цій конференції, яка може стати ще однією сходинкою до формування міжнародного молодіжного інтегрованого інформаційного простору.

Віталій Мороз,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”, м. Київ

Чи можлива інтервенція громадських організацій у простір ЗМІ?

У сьогочасній термінології поняття “громадська організація” закріпилося перш за все за непрофесійними організаціями, які ставлять перед собою досить складні професійні завдання. Статус некомерційності, звідси неприбутковості, обмежує такі організації в повноцінній діяльності, а тому нерідко фінансові ін’єкції з боку державних або комерційних інституцій визначають ритм життя організації. Тимчасовість фінансової допомоги не дозволяє громадській організації зупинитись в своєму розвитку, а є швидше тестом на виживання – організація або навчиться справлятись з поставленими цілями самотужки або відмовиться від активної діяльності. Однією з проблем, яка потребує власного вирішення, є налагодження дієвих контактів ГО зі ЗМІ, тобто проблема присутності ГО в інформаційному просторі України. Англійці використовують щодо цього досить влучний термін “publicity”.Претензійність заголовка даної доповіді обумовлена бажанням спровокувати виклик з боку ГО до ЗМІ і, зрештою, може вважатись просто тезою для роздумів. Спершу, я б хотів з’ясувати засадничі терміни, які будуть використані в даній доповіді. Під терміном “інтервенція” з боку ГО мається на увазі здатність ГО активно просуватись на медіа просторі за рахунок провокування інтересу до своєї діяльності.Простір ЗМІ або інакше “інфопростір” – це середовище обміну, трансформації та поширення інформації, канали якого – усі наявні форми ЗМІ: від телебачення до Інтернет видань.

Запропоную також базові принципи (або тези) даної доповіді:

  • сучасний інформаційний простір (ЗМІ) комерціоналізований
  • принцип відбору інформації для її поширення не на основі громадського інтересу, але особистих уподобань, очікувань індивіда
  • ГО має широкі можливості отримувати зовнішню інформацію і досить малі – віддавати (поширювати) свою інформацію
  • за рідкими винятками інформація про ГО висвітлюється у “позамасових” ЗМІ.
  • інтервенція на медіа простір з боку ГО можлива за умов зваженого аналізу принципів діяльності ЗМІ.
Успіх ГО* з реалізації своєї програми (проекту) залежить не тільки від якості виконання завдання, але й здатності знайти найдієвіші шляхи донесення інформації про цей проект до пересічного індивіда. Результати реалізації проектів кожної окремої організації ніколи не можуть проявитись у повній мірі на макрорівні – тобто позначитись конкретними видимими змінами в суспільстві. Тому рівень успіху будь-якого проекту – досить абстрактний та вимірюється донорами (ґрантодавцями) за кількісним співвідношенням, як правило, двох базових чинників – ресурсних витрат (Money) відповідно до кількості учасників проекту (Number). Інші показники: видання довідкової літератури, відкриття Інтернет-сайту, створення лекторських груп, продовження проекту – є похідними від перших величин.Дані вимоги з боку ґрантодавців залишають місце для маніпулювання з боку ГО цими показниками через взаємозаміну діалектичних понять “зміст та форма”. На приклад, проект на вирішення конкретної проблема (низький рівень правової культури) потребує залучення до її вирішення широкого кола членів суспільства. Вирішення може бути замасковане через факт донесення інформації до громадськості про завдання та суть проекту (форма). У такому разі громадськість може “впізнати” (ідентифікувати) проблему, але “не визнати” її на рівні персонального залучення індивідів як способу її вирішення. Таке ігнорування проблеми є прикладом нищення змісту.Ілюзія про вирішення проблеми за маскою поінформування може успішно насаджуватись завдяки діяльності ЗМІ.
Проте, не будемо недооцінювати роль ЗМІ у висвітленні діяльності ГО. Співпраця з ЗМІ завжди присутня в планах реалізації проекту, і в ідеальному варіанті вони розглядаються як надійний партнер, співучасник проекту. Але, досить часто вимоги, які ставлять ЗМІ для того, щоб пропустити інформацію в “інфопростір”, тобто прокласти місток між джерелом інформації та масовою аудиторією, досить жорсткі. Економічна доцільність є першочерговою для діяльності ЗМІ. Тому за інформацію поширену в ефірі або сплачують замовники, або вона здатна привабити рекламодавця, тобто дозволить собі вмістити певну кількість інформаційного сміття – реклами. Потрібно завжди пам’ятати, що поряд з відсутністю будь-яких віртуальних обмежень для інформації, фізично на інфопростір накладаються рамки – на телебаченні він обмежений кількістю годин в добі, в газеті – кількістю виданих шпальт. Тільки якийсь відсоток від усієї інформації потрапляє у фізичний інфопростір. Констатуємо той факт, що нерідко ЗМІ не зацікавлені у використанні запропонованої інформації.Чому так важливо для ГО бути в інфопросторі? Будь-яка діяльність спрямовано на когось або до когось. Результати діяльності можуть бути досконалими, але їх можуть не помітити, так само як столичний клерк по дорозі на роботу в поспіху не помічає пішоходів. Природнє завдання, що стоїть перед майбутньою матір’ю – народити дитину, за сцієнцістським визначенням – надати їй природнє місце в біосфері. Для виживання компанії IBM – зацікавити користувача комп’ютерів у своїй останній розробці означає включити його в обіг техносфери. Одним з найскладнішим завдань, що стоїть перед ГО – включитись в “інфосферу”, тобто отримувати інформацію, керувати нею у своїх цілях, і особливо – віддавати інформацію до широкого загалу.”Інфосфера” серед інших подібних “сфер” була осмислена в минулому столітті і її теперішня вартість навіть не піддається обрахунку. Її послугами користуються як невеличкі периферійні ГО, так і такі гіганти бізнесового світу як IBM. Залежність організацій відносно чіткого функціонування “інфосфери” зростає прямо порційно їх розмірам.
Індивіди вимагають для себе ту інформацію, яку вони можуть розпізнати. Через абсолютний суб’єктивізм людини у визначенні власних пріоритетів ми не маємо права говорити вслід за Г.Маркузе про “хибні потреби” індивіда в інформації. Вибір інформації для індивіда визначається її ступенем індивідуальності, уподобань, культури. Ми не маємо права давати ціннісні зауваження відносно його вибору – якісна чи неякісна, вартісна чи невартісна інформація. Інакше це видається посяганням (втручанням) на свободу світоглядів, слова…

У той же час суспільство, як складна надіндивідуальна інституція не може в повній мірі знати про свої потреби, а тому стандарти виставляються державою – політичним утворенням в рамках людської спільноти. Це стосується не тільки інформації. Держава як монополіст на ринку соціальних потреб будучи замовником і водночас споживачем соціальних послуг не може завжди правильно визначити пріоритети, ефективно розподіляти наявні ресурси**.

Звідси випливає – чим більш розумний господар (мається на увазі – держава) при розділенні цього пирога (з погляду оптиміста) чи розгрібанні сміття (з погляду песиміста), тим більшу частину роботи він запропонує своєму партнеру (мається на увазі – громадські організації з третього сектору), як виконавцю соціальних програм. При цьому держава відшкодовує певну частину витрат виконавцям, проте ці розрахунки переважно непрямі – і одним з них є доступ до інформації. Здавалось би тут проблема інформації для ГО як виконавців соціальних програм вирішується – держава дає згоду на доступ до певної інформації, так само як надає можливість ГО поширювати свою інформацію в ЗМІ. Однак вони нерідко являють собою “позамасові” ЗМІ, тобто дотаційні, такі що не здобули прихильність споживача.

Проте, якщо антропосфера у великій мірі належить до регулювання з боку держави (освіта, виховання, соціальний захист, демографія, міграційні процеси), то інфосфера ніколи не була винятково сферою державного регулювання. У змаганні за контроль над “інфосферою” чи навіть за об’ємами частки в загальному інфопросторі держава невпинно програє ринковим інституціям (відкритому суспільству). Подібна ситуація і в суспільстві, якому задали західних цивілізаційних координат. ЗМІ були чи не першим сегментом лібералізації економіки.

Вільний конкурентний ринок відразу комерціоналізував “інфосферу”, оскільки, за словами Тоффлера, сьогодні “інформація стала найважливішим та найуспішнішим бізнесом”. Державний інфопростір невпинно зменшується і тепер існує тільки завдяки дотаціям. Він, як правило неякісний, мало об’ємний, односпрямований та необхідний. Необхідний, у першу чергу, для самої держави. Донесення владних рішень до громадськості є основою для легітимації цієї самої влади. Навіть такі владні інститути (які односпрямовані й не потребують зворотного зв’язку) як закони – вважаються “законними” після виходу їх тексту назовні, ознайомлення з ними громадськості (якщо воно навіть формальне).

Звідси припускаємо: потреби ГО в інформаційному просторі не вичерпуються долею ДІП (державного інформаційного простору). У такому разі ГО змушене входити на рівних засадах до вільного ринку ЗМІ. На відміну від державного ситуація тут кардинально відмінна. Цей простір обумовлений постійною конкуренцією за ефірний час з боку бізнесу (просування власних інтересів) та продукту, що задовольняє “інформаційний голод” середньостатистичного індивіда (прогноз погоди, спорт, кіно, гарячі новини скандали, велика політика, світське життя). Вони буквально витісняють інші можливі варіанти інформаційного продукту. (Тим паче, того, що стосується не конкретного телеглядача по той бік екрану, а спеціалізованої спільноти, об’єднаної у ГО, територіальних общин, клубів, політичних партій тощо). ГО має завжди усвідомлювати, що їм треба або виробляти досконалий продукт, або ж знаходити можливі способи видати, що це якісний продукт. Ще більше шансів імпортувати свій продукт в інфопростір – переконати в ексклюзивності та гіперактуальності даного продукту (на приклад – даний проект вирішує проблему забезпечення старості), або ж пов’язати його із сильними емоційними почуттями глядача (подолання епідемії СНІДу).

Проте, все одно такі проекти співвідносяться не з індивідуальним рівнем, а з абстрактної спільнотою, а тому знайти універсальні цінності, які об’єднають індивідів на противагу усьому різноманіттю їх особистих преференцій, фактично не можливо. На приклад, індивід може усвідомлювати проблему поширення СНІДу в Україні, він може визнавати, що є певні групи людей, які хворіють на СНІД, проте очікувати від індивіда ідентифікації з цією проблемою (віднесення себе до цієї проблеми) не приходиться. Індивід може бути переконаний, що особисто йому це захворювання не загрожує.

Продукт ГО не має комерційного характеру, так як майбутніми “прибутками” скористається не конкретний індивід, а спільнота загалом. (поширення СНІДу може бути обмежене в рамках певної спільноти).

Таким чином бізнес-структура чи підприємець мають більше можливостей потрапити в інфопростір. Їх погляди на інфопростір сформовані суто утилітарними принципами – вони дивляться на нього як на засіб, що веде, у кінцевому результаті, до одної цілі – прибутку. Талант підприємця допоможе йому спрогнозувати усі можливі ризики “наймати час”. У такому разі витрати на перебування в інфопросторі мають перекритися в майбутньому очікуваними доходами. ГО не може претендувати на майбутні матеріальні прибутки, її ціль – запобігти збиткам для усієї спільноти в майбутньому.

Тим самим ринок вимагає бути від ГО вдвічі вимогливішими до поставлених цілей, вдвічі кмітливішими та творчими у роботі зі ЗМІ. Головні принципи роботи ЗМІ – сенсації та екстремальні випадки. ГО в Україні не є головним джерелом інформація, оскільки їм відведена чітко визначена сфера – розбудова громадянського суспільства.

Головні фінансові джерела стихійних ГО (мається на увазі не професійних, а створених як реакція на суспільну проблему, що виникла як наслідок процесу трансформації суспільства ) – ґранти та допомога фондів, які тим самим ставлять у певні рамки ГО – тобто проблеми, які державний сектор не вирішує, так як вони не підпадають під основні фонди бюджету – з інформаційної точки зору – “бідні” або “прісні”. Такі проекти реалізуються багатьма ГО, бо спонсоруються фондами, що прийшли із Заходу. Важко вказати на фонд підтримки, який разом з матеріальним та технічним забезпеченням не привносив західні системи цінностей.

Фактично, усі творчі фантазії для ГО вичерпуються проблематикою досягнення “welfare state” та впирається в стіну західних ідеалів, за якими не видно нічого.

Сучасні ЗМІ в Україні все більше використовують західні патрени діяльності. Їх – головні принципи – стислість, оперативність (що іноді виключає достовірність), прямі репортажі з місця подій. У той же час – ЗМІ не спокушаються на висвітлення подій, процесів з діяльності ГО в України. Діяльність ЗМІ та ГО на Україні нагадує дві паралельні прямі, які ніколи не перетнуться: ЗМІ – технології західні, новини – переважно місцеві, для ГО також: технології реалізації проектів – західні, аудиторія – українська, місцева.

ЗМІ можуть прийти до ГО, якщо вони вийдуть за власні рамки саморозвитку та запропонують радикально інноваційні кроки (проте, ґрантодавці не люблять нічого радикального), або інноваційне на благо спільноти. З боку ЗМІ хотілось би теж очікувати руху назустріч з огляду тільки на те, що ідеали гармонійно розвинутого суспільства таки існують, і не остання роль у наближенні до них належить ЗМІ як четвертій гілці влади.

На завершення, щоб не залишити дані роздуми в теоретичному вигляді, варто запропонувати можливі варіанти вирішення проблеми залучення ЗМІ до висвітлення діяльності ГО. Ними можуть стати:

  • перетворення проекту в метапроект шляхом залучення до нього багатьох ГО, що збільшить рівень зацікавлення з боку ЗМІ
  • укладання субконтрактних договорів ГО зі ЗМІ про співпрацю
  • створення в ГО спеціалізованих PR-відділів, що сконцентрують увагу на роботі зі ЗМІ
  • лобіювання висвітлення процесів “третього сектору” з боку ґрантодавців
  • створення власної мережі ЗМІ з боку ГО, орієнтованих на масового споживача
  • реалізація проектів з боку ГО, що прив’язані до певних усезагальних акцій, видовищ, свят тощо
  • розширення меж традиційного плану реалізації проектів – інноваційні підходи.

* Крім ГО які формально мають цей статус і реалізують проекти з альтернативними джерелами фінансування. Зокрема це можуть бути аналітичні центри (Think Tanks), дослідні інститути etc. Як правило, до їх планів не входить піддавати широкому розголошенню результати їх налітичної роботи, так як ця інформація має свою цінність для приватного або корпоративного замовника.

** Найгірше з даним завданням справляється планова економіка, яка за Гаєком є найменш ефективною, так як вона губиться в потоці інформації (запитів), і тільки ринок, як дієвий регулятор інформації, встигає “переробити” її (Ф.Гаєк “Пагубная самонадеянность”).

Андрій Курасов,
віце-президент молодіжного клубу “Співдружність”, м. Бердянськ

Взаємодія як взаємо розвиток

Україна. 2001 рік. Перехід часів. Зміна епох. Зараз у країні відбуваються перебудови, але куди ми прямуємо сказати важко. У ці роки Україна знаходиться в піку хвороби, після якого або буде гірше, або в державі почнеться оздоровлення та відродження. Я не буду та не хочу критикувати сучасний стан в державі, я хочу просто показати, що саме в цей час Україна – це Клондайк можливостей. Саме зараз кожен з нас може знайти те, що дозволить самореалізувати, проявити себе.Давайте згадаємо, для чого виникають громадські організації? Для вирішення суспільних проблем, а проблем зараз вистачає. Тому це природно, що виникають така кількість НУО. Можливо їх ще не досить, але зростання їх кількості – це факт. І це добре.Існують різноманітні організації: загального спрямування – молодіжні, екологічні та вузького, специфічного – організація із захисту прав велосипедистів, організація з розведенню кролів. І хто зможе професійніше подбати про свого клієнта? Тому розвиток НУО безумовно потрібен.

А що треба для ефективного розвитку кожної НУО? Я вважаю, взаємодія. Взаємодія з усіма: з мас-медіа, з бізнесом, з іншими НУО, з кожним з нас окремо. Не останню роль у процесі взаємодії грає і взаємодія з владою як на державному рівні, так і на місцях.

Роль цієї взаємодії важко переоцінити. Адже саме захисники велосипедистів можуть подати найнеобхідніший проект закону для захисту своєї специфічної клієнтури, тільки організація по розведенню кролів більш професійно може дати, що необхідно їх підопічним.

Існують різні форми взаємодії з владою. Я би хотів одразу ж все доводити на прикладах відносин з владою свого міста – Бердянська – та моєю організацією.

У нашому місті взаємодія розвивалась поступово, сходинка за сходинкою. Спочатку була проста допомога збоку влади, яку отримує, мабуть, кожна організація, це технічна, транспортна, організаційна допомога. Але не фінансова. Наступним кроком був корпоративний проект. Це сторонній внесок коштів для виконання відповідного проекту. Так моя організація виконувала два подібних проекту протягом двох останніх років. Одним з корпоративних партнерів виступала міська мерія, а іншу половину грошей залучали від фондів. Зараз у нашому місті створюється комісія з розгляду соціальних проектів від НУО міста. Це ще одна сходинка у двосторонніх відносинах громадських організацій і влади. І в найближчих планах міської влади є соціальний контракт.

Саме комісія з розгляду проектів та соціальний контракт вимагають певної конкуренції серед громадських організації. А, як відомо, конкуренція – це шлях до досконалості. Організації вимушені розробляти ефективніші проекти, значно економічніші. В цьому й полягає позитив.

Відкритість політики міської влади дозволяє громадським організаціям бртаи участь у самоврядуванні містом. Дякуючи численним громадським слуханням, які проводяться у Бердянську з приводу багатьох питань, громадськість може на практиці впливати майже на будь-яке рішення, яке стосується нашого міста.

Слухання проводяться з приводу всіх найважливіших питань міста, починаючи з розгляду шляхів розвитку міста до формування міського бюджету. Тобто громадськість може впливати на складання бюджетних статей.

Молодіжний клуб “Співдружність” разом з міськвиконкомом приймала участь у підготовці та проведенні громадських слухань за темою “Озеленення та благоустрій міста”. Саме ця доступність до влади й дозволяє відчувати себе не стороннім від справ міста, навпаки, впливовою силою.

Ви всі чудово знаєте про приклад з роялем та його ніжками. Одна з них – влада, інша – бізнес, а третя – НУО. І коли якась з них буде нижче або вище, то рояль не буде стійко стояти. Так ми усі повинні зрозуміти. Громадська організація не повинна бути нижче і просити щось від влади, також ми не повинні бути вище та вимагати чогось. Ми повинні бути рівні – ми повинні взаємодіяти!

Олег Цапко,
Всеукраїнська молодіжна громадська організація
“Демократичні перетворення України”

Виховання майбутньої політичної еліти України шляхом залучення сучасних лідерів та активу молодіжних організацій до участі у виборах до місцевих рад

Події останніх років яскраво свідчать про політичну кризу в Україні. Основними чинниками цієї кризи, на наш погляд, є відсутність чіткої державної ідеології та філософії суспільного розвитку. У чому ж причина такої кризи? На момент розпаду СРСР основоположною ідеєю в Україні стала ідея незалежності держави, яку реалізовували істинні патріоти, які присвятили власні свободу й життя цій великій меті. Мету було досягнуто – Україна стала незалежною і суверенною державою. Але потім країна опинилась на роздоріжжі: нові ідеологічні та філософські орієнтири розвитку держави і суспільства не були сформовані. Чому ж, запитаєте ви? Тому, що після перших ейфорійних років незалежності до влади повернулись функціонери колишньої системи, не здатні мислити національними інтересами. Єдиним логічним виходом з кризи було б бачити прихід нових, молодих політиків, які відстоювали б суто українську державницьку ідеологію, з глибоким розумінням інтересів української держави, носіїв нової ідеології і суспільної філософії.

Але ж звідки взятися тим новим реформаторам, які б добре розуміли причини кризи, проблеми, які заважають подальшому розвитку?

Лише останнім часом держава почала розуміти необхідність виховання нових кадрів. Але на сьогодні створена лише система підготовки державних службовців. Виховання ж політичних лідерів, філософів, ідеологів держави і до сьогодні залишається проблемою.

Потенційно такими політичними діячами, лідерами, можуть стати сучасні лідери молодіжних організацій. Але ж яку ситуацію бачимо ми на сьогодні? Переважна більшість молодіжних організацій є “припартійними” структурами, керованими і підконтрольними тим же колишнім функціонерам при владі. Політична і суспільна ініціатива таких молодіжних лідерів та активістів жорстко обмежується інтересами партій, які їх контролюють. Більшість же інших молодіжних організацій грають переважно ситуативну роль під час виборів, виконуючи чиїсь замовлення. У такій ситуації виховання майбутніх державних лідерів є НЕМОЖЛИВИМ!

Молодь на сьогодні є невиправдано пасивною, або ж недостатньо активною в процесі розвитку політичної думки та державотворчого процесу. Щоб подолати пасивність молодих людей, необхідно широко залучати їх до участі у виборах та політичному житті країни.

Тут ми стикаємось з наступним рядом проблем. По-перше, балотування до Верховної Ради України, обласних та міських рад потребує достатнього досвіду політичної боротьби та значних капіталовкладень. Ні того, ні іншого молодь, звичайно, не має.

У цій ситуації єдиним логічним виходом є балотування молоді до місцевих рад – сільських, селищних та районних в містах. З одного боку на цьому рівні не має надто фінансово і адміністративно потужних конкурентів, а з іншого боку місцевий рівень є більш близьким для розуміння молоді.

Таким чином, місцеві ради стають необхідним базисом для реалізації політичної, управлінської та господарської ініціативи молодих політиків, необхідним для виховання потрібного політичного досвіду та виховання майбутньої політичної еліти України.

Ще одним необхідним кроки для вирішення цієї важливої проблеми нашої держави є подолання політичного й суспільного нігілізму молоді, її пасивності, причиною яких є невпевненість у власних силах та відсутність належної мотивації. Для цього необхідно проводити ретельну інформаційно-роз’яснювальну та освітню роботу, до якої необхідно залучити широкі кола молодіжних організацій. Отже, основними завданнями стають:

  • Мотивування молоді до участі у виборчому процесі, тобто балотування молоді до місцевих рад;
  • Надання молодіжним лідерам та активу молодіжних організацій необхідної теоретичної та практичної підготовки;
  • Створення консультаційних центрів для сприяння молоді у виборах до місцевих рад.

На сьогодні нами розробляється комплексна програма залучення молоді до участі у виборчому процесі. Окремі елементи такої підготовки навіть уже впроваджуються деякими організаціями. Але головним завданням все ж стоїть мотивація молоді до участі у політичному житті країни.

У цьому контексті безцінним був би досвід молодіжних та громадських організацій з інших країн. Особливо важливим є досвід створення і організації роботи центрів підготовки молодих політиків, створення матеріально-технічної, методичної та організаційної бази.

Головною ж запорукою виховання майбутніх політиків є, безперечно, навчання філософського мислення, розуміння процесів, що відбуваються у державі та світі, розвиток персональної відповідальності, критичне ставлення до себе, відчуття гідності й патріотизму, пріоритет духовних і моральних цінностей. Така позиція серед молоді дасть реальну змогу відродити честь і славу нашої держави.

Шкребтієнко Наталія,
Християнсько-демократична молодь України, м. Луганськ

Молодіжний рух України: тенденції і перспективи розвитку

На сьогодні кількість громадських об’єднань порівняно зросла -налічується більше 60 всеукраїнських організацій та кілька сотень регіональних. І це лише зареєстрованих. Проблеми у більшості з них однакові: відсутність розгалужених та міцних організаційних структур, брак яскравих особистостей серед лідерів (котрих, власне, й лідерами можна назвати лише умовно, бо правильніше буде керівниками), відсутність чітких політичних принципів та консолідуючою ідеї.

Загалом же молодіжні організації України залишилися маргінальним явищем у молодіжному середовищі, позбавлені підтримки й розуміння з боку своїх однолітків.

Ні десятиліття тому, ні сьогодні “молодіжки” не можна назвати цілком незалежними, оскільки незмінною залишається їхня партійна, владна орієнтованість, з тією хіба різницею, що коли раніше в стосунках із партіями як політичними організаціями “старших товаришів” зберігалася видимість рівності та партнерства, то сьогодні така молодіжна структура просто відпрацьовує гроші, виконуючи певне політичне замовлення, а конкретно створює ілюзію підтримки певної політичної сили молоді.

У більшості випадків провід такої номінальної всеукраїнської організації перетворюється на кабінетне утворення певного кола молодіжних функціонерів, що зацікавлені у власних дивідендах (кар’єрних і фінансових, про периферію не думають, бо потрібна не організація, а лише назва, “торгова марка”). Молодіжні організації початку 90-х також не могли похизуватися ні чисельністю, ні потужністю, ні особливою впливовістю, але їх “тримали на плаву” три компоненти:

1. відчуття “інакшості” від “дорослих” громадських та політичних партій, яке не дозволяло асимілюватися у цих ідейно близьких структурах;
2. спільна ідея;
3. харизматичний (у рамках організацій) лідер.

Сьогоднішня молодь не є гіршою чи кращою від попереднього покоління. Просто стимулами цієї активізації сьогодні служать інші цінності – цілком матеріальні.

Для існування молодіжної організації наявність авторитетного лідера, відчуття єдності в межах організації завдяки конкретним спільним справам та “тусовочний” характер останньої набувають особливого значення. Тому саме харизматичності бракує новим всеукраїнським провідникам молодіжних організацій.

На підставі вищесказаного можна прогнозувати подальше зростання локальних молодіжних об’єднань, але з кожним роком сила зростання “молодіжок” зменшується, що говорить про поступову стабілізацію політичної системи України.

Юлія Богоявленська,
Житомирська обласна молодіжна громадська організація
“Зелена молодь України”

Організаційна поведінка молодих лідерів у громадянському суспільстві

Метою даної доповіді є з’ясування ролі молодих лідерів у громадянському суспільстві, висвітлення сучасного стану і динаміки розвитку їхньої організаційної поведінки і побудова ефективної організаційної моделі їх поведінки.

Усе більш наполегливо й активно пробивають собі шлях у нашій країні соціальні й економічні процеси, які породжують новий прошарок людей, що професійно займаються громадською діяльністю. Громадська діяльність молодих лідерів на сучасному етапі розвитку держави тісно пов’язана з виконанням ними основних управлінських функцій, а саме управління своєю організацією, членами свого колективу, однодумцями. І на цьому етапі особливо важливим виступає формування команди – єдиної і неділимої. Тому особливо необхідно відзначити, що даний крок вимагає ґрунтовних знань провідних наук з управління поведінкою людини, організації процесу діяльності і знання менеджменту як такого.

Особливістю вищезазначених наук є те, що вони в даному конкретному випадку виступають і як класичні, ґрунтовні, і як специфічні для даного конкретного сектору суспільства, а саме – третього, громадського сектору.
З перших слів визначимо, що є початком ефективного управління у громадянському суспільстві. Ефективність управління починається з вміння усвідомити свої особисті цілі й цілі членів конкретного колективу, розуміти й адекватно оцінювати себе та інших людей, особливо внутрішній стан (праксеологічний підхід), доцільно розподіляти час. своєчасно приймати оптимальні рішення, активно діяти, і, що теж є важливим, нормально одягатися та красиво жити.

Лідер – людина, яка професійно здійснює функцію організації і управління у системі громадянських відносин. Він повинен розуміти природу організаційних і управлінських процесів, вміти розподіляти відповідальність за рівнями управління, знати політологію, соціологію, економіку, психологію, інформаційні технології, вміти планувати, прогнозувати розвиток діяльності своєї організації. Особливо йому необхідно бути фахівцем при роботі з людьми – членами свого колективу і з його оточенням; вміти будувати взаємовідносини з ними (організацією та суспільством, іншими громадськими організаціями і об’єднаннями громадян); та швидко приймати рішення в складних ситуаціях; чітко, формулювати свої думки.

Лідер повинен володіти високою психологічною культурою, яка є невід’ємною частиною загальної культури людини. Зазначу, що психологічна культура включає три необхідні елементи:

1. Пізнання себе та іншої людини.
2. Вміння спілкуватися з людьми.
3. Вміння регулювати свою поведінку.

Перевірено, що успіх діяльності будь-якої організації, підприємства на 2/3 залежить від бажання людей працювати, а також їх взаємовідносин і вміння спілкуватися.

Досліджуючи політичні, соціальні, економічні та психологічні сили, які діють в розвинутих країнах, і, вивчаючи вплив цих сил на тих, хто займає керівні посади, можна зробити корисні узагальнення про мінливість змісту роботи керівника у третьому секторі. Ці узагальнення дозволяють передбачити ті здібності та вміння, які вимагаються від вмілого лідера у теперішній час і в майбутньому.

Проте перед цим хочеться відзначити різницю між керівниками, визначення яких ми найбільше використовуємо в своїй мові, і лідерами.

Лідери – це ті люди, які роблять правильні речі.
Керівники ж роблять речі правильно.
Різниця. Коли ми думаємо про правильні речі, ми думаємо про майбутнє, про стратегічні цілі, і можемо, навіть, помріяти. А коли ми обмірковуємо, як зробити те чи інше правильно, ми думаємо про контроль.

За Бенісом, характер лідера складається з:
Лідер = компетентність + амбіційність + цілісність
Лідера визначають п’ять характеристик:
1. Бізнес-освіченість.
2. Концептуальні здібності (творчий, винахідливий інтелект).
3. Попередній досвід.
4. Якість судження (прийняття швидких та правильних рішень при недостатній інформації).
5. Вміння працювати з людьми (зацікавити їх, повести за собою і дати нагоду їм розкритися; мужність підібрати людей, які не “підлакують”, а висловлюють при потребі власну, нехай навіть протилежну, думку).

Головним покликанням лідерів у перспективі буде вивільнення інтелектуальної енергії членів свого колективу. Лідери повинні створити в своїх організаціях таку атмосферу, щоб люди генерували в ній ідеї, цікаві теорії, розробляли і втілювали в життя нові проекти, яких потребує на даному етапі наше суспільство. Чим більше імпровізацій, тим краще!

Професор Бенніс дає короткий курс порад, як стати справжнім лідером:

 

  • будьте самим собою;
  • визначте, що вам краще за все вдається;
  • оточіть себе професіоналами і поводьтеся з ними так, як би воліли, щоб поводились з вами;
  • будьте не диктатором, а диригентом (якщо порівнювати організаційну структуру із симфонічним оркестром, який скоряється кожному помаху руки талановитого диригента);
  • визначиться з однією-двома головними, стратегічними цілями;
  • порадьтеся із колегами, членами свого колективу, як найкраще всього досягти наміченого;
  • похваліть всіх за зроблену справу.Щоб виховати в собі риси та якості, які впливають на ефективність організаційної і управлінської роботи, лідерові постійно і систематично потрібно працювати над собою. Цьому сприятиме розробка особистого плану розвитку.

    Особистий план розвитку повинен бути конкретним і реальним, він повинен мобілізувати всі ваші здібності і вимагати від вас повної віддачі. Декілька основних правил, перевірених на практиці, допоможуть вам у розробці такого плану.

    1. Поставте перед собою чітке завдання. Люди іноді терплять невдачу, тому що слабо уявляють собі мету, до якої прагнуть. Постарайтеся подумки уявити для себе кінцевий результат, якого ви бажаєте досягти, і запишіть його як можна детальніше.
    2. Визначте, за якими ознаками вибудете робити висновок про успіх. Завдання стають більш корисними, якщо їх можна виміряти.
    3. Будьте задоволені скромним прогресом. Часто говорять, що великий дуб виростає з малого жолудя. Імпульсивна людина, яка хоче змінити себе за одну мить, рідко досягає цього.
    4. Ризикуйте у незнайомих ситуаціях. Часто-густо потрібно вибирати між ризиком та поверненням у безпеку. У той же час невизначеність нової ситуацій є негативним фактором і гальмує прогрес.
    5. Пам’ятайте, що своїм розвитком управляєте головним чином ви самі. У кінцевому рахунку кожен самостійно відповідає за свій розвиток. Особиста ефективність вимагає, щоб ви навчилися відповідати за своє власне життя.
    6. Ваша зміна може викликати занепокоєння оточуючих. Підвищення особистої ефективності призводить до успіхів і зростання вашої компетенції, це може викликати заздрість або ворожість оточуючих.
    7. Не втрачайте можливостей. Поки ви працюєте над особистим планом розвитку, можуть виникнути нові можливості. Можна покращити відносини з оточуючими, створити колективи, просунути вперед справи, завести нові зв’язки. Вміння розпізнавати та використовувати можливості відрізняє людей, які працюють над собою.
    8. Будьте готові вчитися в інших. В оточуючих можна багато чому навчитися. Їх підхід, відношення до роботи, навички, заслуговують уваги, щоб знати причини їх успіхів або невдач.
    9. Навчайтеся на своїх невдачах та помилках. Якщо ви помиляєтесь в чомусь, будьте готові визнати це. Розглядайте свої невдачі та помилки як обернений зв’язок з практикою, навчайтеся на них.
    10. Розберіться у політиці вашої організації. У діяльності кожної організації є поточні аспекти, тому потрібно вміти передбачити наслідки цього.
    11. Беріть участь у відвертих дискусіях про свої погляди та принципи. Сталі погляди, переконання та забобони можна змінити, якщо винести їх на відкрите обговорення та відверто проаналізувати. Виділіть людей, з якими вам важко спілкуватися – їх думки, що розходяться з вашими, можуть виявитися особливо стимулюючими.
    12. Приносьте користь організації, де працюєте. З багатьох точок зору відносини між людиною та організацією – це угода, з якої кожна сторона намагається здобути якомога більше прибутку. Якщо ви не приносите помітної користі, то нерозумно розраховувати, що вам нададуть великі можливості.
    13. Визначте реальні строки. Удосконалення ділових якостей відбувається безперервно. Зміни вимагають постійної уваги та реалістичних строків виконання.
    14. Слова не повинні розходитися із справами. Про вашу компетентність люди будуть судити не із слів, а із справ.

 

Отримуйте задоволення від свого розвитку. Навчання проходить більш успішно, коли можна отримати задоволення, бо через недосягнення цілей ви легко можете втратити ентузіазм і зацікавленість. Найбільш продуктивний для навчання такий клімат, який примушує долати справжні перешкоди і надає шанси на успіх.

Організаційна поведінка молодих лідерів сьогодні вимагає нових підходів в управлінні організацією, вміння співпрацювати з оточуючим її середовищем, вимагає дипломатії у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів, а також нових рішень у стимулюванні діяльності членів організації і їх заохочуванні. Вона вимагає від лідерів найголовнішого – вміння залишатися самим собою і, при цьому, бути прикладом для інших. Своєю поведінкою сприяти формуванню нового громадянського суспільства, побудованого на засадах, викладених в основних законодавчих і нормативних документах нашої держави, і, що найголовніше, – у Конституції України.

Надежда Семёнова,
президент благотворительной организации
“Лига конституционализма и правовой культуры”, г.Киев

Европейские модели сотрудничества неправительственных аналитических центров с Властою

Празднование десятилетия независимости нашего молодого государства заставило всех нас оглянуться назад, критически оценить свершения и неудачи, задуматься о новых путях решения наболевших проблем и поиске инновационных “технологий” для ускорения осуществления реформ. Важную и – как показывает практика наших западных соседей – всё возрастающую роль в этом деле призваны играть и новые организационные формы сотрудничества неправительственных организаций – аналитических “мозговых центров” с органами государственной власти. “Молодёжная составляющая” таких организаций имеет то несомненное преимущество, связанное с естественной непредвзятостью молодых учёных и общественных деятелей, их открытостью к восприятию новых идей, энтузиазмом, энергией, инициативностью (без по-советски непременного определения наказуемости оной). Эти качества, усиленные гражданской позицией и предприимчивостью (в любом деле, а не только в бизнесе), призваны утвердить роль молодёжи как ключевого фактора для ускорения и увеличения эффективности реформ в Украине.В своём выступлении мне хотелось бы рассказать о формах международного сотрудничества, способных облегчить и ускорить процесс доступа к новым идеям и технологиям в области правовой реформы. Эти формы характеризуются оптимальным (с точки зрения достижения результата) сочетанием предмета деятельности (чувствительного для интересов каждого государства) – сфера публичного права и государственного управления,1 состава её участников (учёные и государственные деятели) и атмосферы (открытости, инновационности, конструктивности, рациональности). Всё это наиболее эффективным и очень “европейским” образом (с инициативой, идущей изнутри, а не насаждаемой сверху) дополняет другие преимущества деятельности в рамках “третьего” сектора (форум для непредвзятых дискуссий, научного и личностного общения) и эффективно уменьшает длину пути между артикуляцией достижений современной правовой науки, их “прорастанием” в национальные доктрины и последующим акцептированием национальным (в нашем случае – украинским) правом. Таким образом, формируется “профессиональный” срез третьего сектора, чей вес в науке – как показывает практика – в развитых странах неуклонно увеличивается.

Потенциал подобной деятельности в условиях Украины (также как и его прогнозируемая результативность) огромен, до конца не оценён и не востребован. Её развитие – при поддержке, как минимум первичной, и сотрудничестве со стороны государства – способно дать резонансный (по результативности) отклик в отношении эффективизации всего процесса правовой реформы.

Итак, разрешите представить неправительственную организацию – Центр европейского публичного права в Афинах (Греция). В конце 80-х, в ситуации бурно развивающегося процесса европейской интеграции стала явно ощущаться потребность в теоретическом осмыслении новых реалий, подготовке учебных материалов для университетов, развитии доктрины для её применения на практике – непосредственно в праве. В то время в ЕС ещё не существовало какой-либо общественной профессиональной организации-инициативы в области публичного права, которая бы могла сконцентрировать научные силы в этой сфере.

К тому же, публичное право всегда считалось наименее интернациональной областью права. По своему определению оно призвано быть инструментом организации и осуществления государственной власти внутри той или иной юрисдикции, формируя последнюю. Тем не менее, динамический характер европейской интеграции, приобретение ею – в дополнение к экономическим – политических черт не оставили сомнения в появлении новой и очень важной тенденции интернационализации этой области права. В ответ на эволюционные изменения всё более острой становилась потребность сближения национальных доктрин и практик их осуществления и выработки согласованных позиций по развитию новой области права – Европейского публичного права. Сейчас актуальность этой потребности проявляется не только внутри ЕС, но и – с нарастающей интенсивностью – в странах с переходной экономикой, пожелавших присоединиться к ЕС, и, конечно, в Украине.

В марте 1988 года, ещё до Маастрихта (1991), в Париже дискуссии трёх молодых, инициативных и по-хорошему амбициозных (как это показала впоследствии их карьера) профессоров публичного права из разных стран ЕС привели к идее создания всеевропейской инициативы в области публичного права. Инициатива заключалась в создании некоей организационной инфраструктуры, объединяющей юристов – ученых и практиков – этой области права и способствующих их сотрудничеству и обмену идеями. Дискуссии увенчались созданием трёх проектов:

 

  • Группы европейского публичного права (действует как Европейский Научный Совет Центра);
  • Европейского публичного-правового ревю (ежегодно публикуемых четырёх томов общим объёмом 1200 страниц с научными работами на 5 языках);.
  • Центра европейского публичного права (организационной оболочки всей деятельности); и, созданную несколько позже учебную ветвь –

Академии Европейского публичного права, состоящей сейчас из сети 33 европейских университетов, деятельность которой нацелена на продвижение идеи Европейского публичного права через обучение и тренинги, подготовку нового поколения высококвалифицированных юристов.Центр имеет статус неприбыльной организации, учреждённой Актом Парламента Греции. В соответствии с уставом этой исключительно неполитической организации, его членами могут быть международные организации, государства и (или) отдельные органы государственной власти и университеты. Международный характер Центра проявляется во всей его деятельности, которой управляют члены Центра через своих представителей в Совете Директоров. На сегодня Совет Европы, Европейская Комиссия, три страны и 12 университетов (включая две Парижские Сорбонны) уже воспользовались правом стать членами Центра. Источниками финансирования проектов Центра являются, преимущественно, гранты по различным программам Европейской Комиссии и других доноров. Существенную помощь Центру (особенно на этапе становления) оказало Греческое государство, официальные лица которого – включая руководителей высшего звена – часто являются гостями Центра и участниками его многочисленных мероприятий.

Ключевыми направлениями деятельности Центра являются:

  1. Движение в направлении создания Европейского публичного права, в рамках которого была проведена огромная исследовательская работа в таких тематических зонах как, например,
    • Процедуры административных актов;
    • Приватизация публичного права в Европе;
    • Движение к унифицированной судебной защите граждан в Европе;
    • Сравнительный анализ административного права (в рамках 15 стран ЕС);
    • Развитие принципов Европейского публичного права;
    • Валидация правовых знаний и умений служащих публичной сферы и управленцев;
    • Европейское Экологическое право.
  2. Вклад в развитие демократизации в Центральной и Восточной Европы. Подготовлено и реализовано впечатляющее количество проектов с финансированием не только со стороны ЕС (таких как PHARE, TACIS, TEMPUS), но и непосредственно делегациями ЕС в странах региона (проекты имели место в 14 странах), с целью продвижения понимания европейских идеалов и их реализации в праве.
  3. Программы для продвижения деятельности Центра во всём мире.
  4. Другая деятельность, куда входит консультационная и экспертная деятельность, проводимая на базе научного потенциала Центра.

Центр поддерживает самые тесные связи с всемирными аналитическими центрами – как, например, Международная Ассоциация конституционного права (МАКП). Эта Ассоциация была создана в 1981 году с целью аккумуляции знаний (в глобальном масштабе), их эффективного распространения и организации профессионального общения ученых-компаративистов в отрасли конституционного и граничащего с ним областей права. За почти двадцать лет своей деятельности МАКП заявила о себе как о настоящем мозговом центре всемирного масштаба в области наиболее фундаментальной сферы знаний об организации общественно-политической жизни человечества.Ассоциация действует в рамках ЮНЕСКО как автономная, научная и профессиональная организация на основании своего Устава и представляет из себя постоянно действующую (благодаря современным информационным технологиям) всемирную сеть- форум национальных Ассоциаций, отдельных институтов и индивидуальных ученых-конституционалистов по обмену знаниями и опытом. Целями Ассоциации являются исследование и сравнение общих понятий, проблем и явлений конституционализма; разработка новых проблем конституционно-правовой сферы, выдвигаемых практикой общественной жизни, идентификация подходов к их разрешению и др.

Будучи студенткой и, впоследствии, дипломанткой Академии Европейского публичного права в Афинах , автор этой статьи – впервые в Украине – инициировала начало сотрудничества украинских учёных с МАКП и Центром Европейского публичного права.2 Сейчас в Украине уже есть 4 индивидуальных и один корпоративный члены МАКП. Полученные в результате обучения и профессионального общения знания и опыт сыграли определяющую роль при создании автором благотворительной организации “Лига конституционализма и правовой культуры – Киев”. Сейчас Лига активно развивает сотрудничество с Центром Европейского публичного права и МАКП (подготовлены первые совместные проекты) и заинтересована в привлечении в свои ряды молодых квалифицированных учёных и лидеров, интересующихся изложенной выше проблематикой.

(Для дополнительной информации см. статьи автора в газете “Юридическая практика” (см. № 26, 37 за 2001 и 31 за 2000 год)

1 Именно в этой области малейшие девиации способны вызвать несоизмеримо больший отклик всей системы общественных отношений.

2 В Роттердаме в 1999 году на Всемирном Конгрессу МАКП “Конституционализм. Универсализм. Демократия” автором был подготовлен и представлен доклад “Проблемы и парадоксы конституционной реформы в Украине”.

Василь Чурсін,
Спілка молодих економістів та підприємців

Сучасний стан і динаміка розвитку третього сектору в Україні

Будь-який перехід до демократії вимагає мобілізації громадської думки. Враховуючи, що НДО виробляють надзвичайно важливі громадські блага: довіру, чесність та лояльність, а дані цінності складають частину так званого статутного капіталу суспільства, сприяють його довгостроковому прогресу, то розвиток третього сектору в Україні є нагальною необхідністю сьогодення. Цікавими, на мій погляд, є висновки, які було зроблено після отримання результатів дослідження Міжнародної Фундації Виборчих систем (опитано 1500 чол., дата проведення : 28.11 – 05.12.2000 року).Виявлено, що громадські організації користуються високим рівнем довіри (40-50%), але членами таких організацій є невелика кількість людей (12%- профспілки (має місце сплата членських внесків), 2%- належність до релігійних організацій). Надія та увага спільноти спрямована на недержавні організації (до речі, їх зараз нараховується близько 28000 (1800 правозахисних)), але громадяни України масово не підтримують такі організації. Населення у своїх поглядах розділене на дві половини: тих, хто підтримує та не підтримує необхідність таких організацій. У той же час, дуже мало людей хотіли б вступити до таких організацій та дуже мало людей звернулися б до них за допомогою для вирішення своїх проблем. Тяжко уявити, що у найближчому майбутньому цей сектор набуде широкої підтримки мас, що у свою чергу буде мобілізуючим фактором, який веде до змін. Українці в даний час у своїй масі очікують, що їх представники та лідери зможуть вирішити проблеми, які стоять перед країною. Наявна інформація наводить на думку, що реформи та рух до вирішення проблем країни повинні прийти зверху, а це уможливить швидкі зміни у близькому майбутньому. (Цікавим також є факт, що найвищий рівень довіри українці демонструють до церкви, як соціальної установи. Також існує постійно зростаюча тенденція, відповідно до якої все більше українців ідентифікують себе з тією чи іншою церквою).

Але події, які відбулися пізніше – зникнення Г.Гонгадзе, “касетний скандал” та численні виступи опозиції, з ним пов’язані, урядова криза, діяльність Кабміну В.Ющенка та відставка останнього, наводять мене на думку, що “зверху” всі проблеми країни вирішити важко, якщо відсутня достатня підтримка “знизу”. Суспільство на даний час ще не дозріло до стану громадянського. Не вірячи в те, що Україна є демократичною державою, жаліючись, що реформи відбуваються занадто повільно та вважаючи, що країна навіть не рухається до демократичного суспільства, більшість українців (59%) не вживатимуть ніяких заходів, якщо вищі політичні чиновники замінять їх обраного представника своїм кандидатом, а дана цифра говорить сама за себе.

Враховуючи, що 2/3 суспільства підтримує “старі ідеї”, то виникає запитання, хто ж впроваджує соціальні зміни? І яка група матиме політичну волю це здійснити?

Я вважаю, що саме проведення аналогічних конференцій, на яких представники різних організацій будуть обмінюватися своїми думками, і буде сприяти, в деякій мірі, об’єднанню зусиль різних громадських організацій для досягнення спільної мети – побудови демократичного громадянського суспільства. Адже, як сказав Анн Герберт, великі переміни відбуваються не від стрімких ідей, і не від розумних енергійних людей, а від довгих обговорень і мовчазних пауз, між людьми, які знають різне і хочуть пізнати різне.
Що ж, на мій погляд, необхідно зробити громадським об’єднанням, щоб прискорити позитивні процеси у суспільстві:

1. Домогтися прийняття Верховною Радою України нового закону на підтримку НДО. Проект потрібно буде попередньо обговорити “знизу”.

2. Потрібен також закон, який зробить вигідною підтримку підприємцями НДО. Час робити ставку на внутрішні фінанси, а не не постійну підтримку Заходу (ґранти, цільове фінансування проектів та ін.).

3. НДО повинні розвивати власний бізнес або залучати до своїх організацій бізнесменів, юристів та колишніх державних службовців.

4. Необхідно створювати великі всеукраїнські об’єднання громадських організацій (асоціації), для спільного вирішення нагальних проблем сьогодення.

Що нам заважає:
1. Деякі НДО створені партіями або “під партії” з єдиною метою – допомогти якійсь певній партії прийти до влади. Такі НДО не здійснюють суспільне корисних програм, а лише рекламують своїх патронів, чим псують імідж всього третього сектора, породжують недовіру у влади, громадян та у закордонних партнерів (особливо після отримання фінансування та наступного його нецільового використання).

2. Лідери НДО, особливо молодіжних, мало опікуються грамотною побудовою своїх організацій, створенню команди, іміджу, позитивної репутації. У них часто спостерігається непослідовність у визначенні мети й завдань, “хитання” між різними політичними силами, боротьба за лідерство нецивілізованими методами, що теж сіє недовіру у влади й громадян до третього сектору.

3. НДО слід вчитися грамотно користуватися системою правосуддя, бо громадські діячі часто скаржаться на беззаконня влади, але рідко пишуть заяви у прокуратуру, а ще рідше доводять справу до суду.
Отже, для побудови громадянського суспільства в Україні, нам треба більш наполегливо та професійно підходити до вирішення існуючих проблем, допомагаючи один одному та “підставляючи ніжку” спільним опонентам.

Тетяна Глорі,
Міжнародний альянс “Мирослава”

Особливості та перспективи розвитку 3-го сектору в Україні

В Україні сталися два дива: перше – Україна здобула Незалежність, друге – з’явився закон “Про об’єднання громадян”; так почався процес демократизації країни, яка до цього мала тоталітарну систему.Законом та Конституцією громадянам надано право на громадську діяльність, яка передбачає принципово нові стосунки у суспільстві, відкриті, горизонтальні, в основі яких лежать права людини та їх захист. Звичайно, враховуючи історію минулих десятиріч, це диво. Але зараз ми не можемо назвати Україну правовою державою, у якій дотримуються права людини. І це не тільки тому, що правозахисні організації недостатньо доносять ідеї демократії та прав людини, а, насамперед, тому що населення не може широко сприйняти нові умови життя з новими можливостями, бо в Україні має місце посттоталітарне мислення.

У підсвідомості людини склалися стереотипи та звички до вертикальних стосунків, які спрацьовують автоматично. Країні треба прикласти чимало зусиль і витратити багато часу, щоб подолати наслідки “рабства” у розумах людей. І у цьому процесі авангардом мають бути саме Недержавні організації. А молода генерація, у якій нема такої кількості закріплених стереотипів, як у старшого покоління, має більш сприятливі умови для досягнення успіху в цьому.

Громадянське суспільство – це, насамперед, добре сформований професійний третій сектор. Так, у країнах демократії на 1000 населення доводиться 4 недержавні організації. Щоб в Україні посилилась демократія, треба щоб було у 400 разів більш НДО, ніж зараз є. І тут ідеться не про загальну кількість організацій, а про організації дійсно діючі.

Тут виникають нові проблеми. По-перше, це відсутність професіоналізму третього сектору в Україні. Якщо, на приклад, у США лідери НДО можуть отримати спеціальну освіту в галузі менеджменту НДО в університетах, то в Україні така освіта відсутня. Ми маємо тільки окремі програми і вони, як правило, закордонні. Українську аналогічну підготовку, яка б враховувала особливості українського менталітету, специфіку посттоталітарних умов у суспільстві та відсутність досвіду громадської діяльності, тільки має бути створено. Враховуючи це, стає зрозумілим чому молоді НДО мають небезпеку потрапити під вплив державних та політичних структур, особливо під час виборів, та загубити свою незалежність.

Так, недержавні організації України проходять перші етапи становлення, але третій сектор має величезний потенціал і з часом зміцніє до належного рівня. Уже зараз є недержавні українські організації, які сформувались як демократичні інститути, високо професійні та які вийшли на світовий рівень, але їх кількість повинна збільшуватись.

Чому ж зараз треба приділити увагу? По-перше, вивченню досвіду роботи професійних НДО, розробці та реалізації спільних програм. Такі програми мають дати не тільки конкретні результати, але й допоможуть відчути дух незалежності недержавної організації, те від чого можна відштовхнутися у своїй діяльності, як створити свій стиль, свою ауру, які будуть притаманні тільки своїй НДО та не будуть дублювати інші організації.

Усі повинні розуміти, що сила НДО є не в тому, щоб мати фінансування та добре технічне забезпечення (які, звичайно є необхідними, але це тільки частина успіху), а в унікальності діяльності організації, постійному її розвитку зсередини та підвищенню професійності, гнучкості та незалежності. Співпраця з європейськими організаціями та демократичними інститутами необхідна ще й тому, що Україна є європейською країною і для її плідної інтеграції до європейської спільноти необхідне взаєморозуміння, чому й будуть сприяти такі стосунки недержавних організацій. Напруга виникає там, де виникає нерозуміння та побоювання, з цієї причини така співпраця також необхідна для встановлення довірливих відносин між суспільствами та країнами світу.

Терор, який стався у США, показує як важливо об’єднати зусилля для поширювання миротворчих ідей та діяльності по усьому світі. У преамбулі ЮНЕСКО сказано: “Думки про війну виникають в умах людей, тому в свідомості людей треба укореняти ідею захисту миру”. Хто ж як не недержавні організації, які пронизують усі верстви населення, повинні поширити ці ідеї та сприяти створенню демократичного соціально захищеного суспільства?

Сьогодні, на конференції, ми маємо можливість зробити крок до сприяння розвитку європейської спільноти та миру, у основі якого має бути посилення українського третього сектору та подолання посттоталітарних стереотипів мислення.

Міжнародний Альянс “МИРОСЛАВА” планує відкриття своїх представництв по Україні та у Європі. Альянс є професійною міжнародною миротворчою організацією, яка використовує у своїй діяльності 9-річні напрацювання у галузі НДО. Альянс створено на базі першої жіночої Харківської НДО – клубу “МИРОСЛАВА”, який є клубом ЮНЕСКО, членом Генеральної Федерації жіночих клубів, діяльність якої поширюється на території 43 країн.

Таким чином, я пропоную скористатись можливостями цієї Конференції щодо відкриття представництв, які мають сприяти співпраці між українськими та іншими європейськими організаціями, та широкого використання досвіду, який маємо. А Києво-Могилянська Академія може стати таким осередком миротворництва. І хочу наприкінці нагадати слова Великих: “Молоді завжди праві, бо їм жити!”

Ксенія Данілюк,
Міжнародний альянс “Наші діти”, м. Одеса

Соціальне замовлення як найдієвіший механізм вирішення соціальних проблем

Сьогодні Україна переживає глибоку та всеохоплюючу економічну кризу, яка є причиною великої кількості негативних явищ та процесів, що відбуваються у суспільстві. За весь період незалежності нашої держави, найбільше постраждала соціальна сфера, про що свідчать такі негативні фактори як:1. Порушення прав працівників (неадекватна система оплати праці (зниження заробітної платні в 5-6 раз за останні 10 років), не має охорони та безпеки праці, безробіття (сьогодні більш ніж 11% економічно активного населення є безробітними, а скрите безробіття охоплює більш ніж 40% населення), втрата кадрового потенціалу, інтенсифікація процесу маргіналізації населення).

2. Криза наукової та освітньої сфери.

3. Негативна зміна соціальної структури суспільства (різкий розподіл населення, 75,6% населення, які повинні б становити робочий клас, зараз належать до верств бідного та маргінального населення).

4. Існуюча державна система соціального захисту населення виявилась неспроможною вирішувати поставлені перед нею завдання та надавати необхідну соціальну допомогу незахищеним верствам населення.

5. Державні борги населенню по заробітній платні, пенсіям та соціальним виплатам.

6. Загострення соціально-демографічної ситуації (за період 1990-1996 років коефіцієнт смертності виріс більш ніж на 20%).

7. Криміналізація всіх рівнів влади.

Усе це призводить до втрати довіри широких мас населення до політичної еліти, до загострення суспільно-політичних конфліктів. Тому для вирішення цих глобальних та масштабних проблем потрібно побудувати нові, більш адекватні механізми роботи соціальних інститутів та їх суспільного партнерства, механізми їх взаємодії з населенням для надання можливості контролю процесів і запобіганню криміналізації структур.

Якщо ми розглядаємо соціальне партнерство, з позиції міжсекторальної взаємодії (мається на увазі процес об’єднання ресурсів трьох секторів для вирішення існуючих соціальних проблем), то потрібно усвідомлювати, що цей підхід створюватиме ряд проблем, викликаних різними підходами до причин та механізмів вирішення останніх, існуючих у членів різних верств. Але співпраця необхідна, оскільки жоден з існуючих секторів невзмозі вирішити проблеми, що виникають, самостійно. А необхідними умовами для подолання цього бар’єру є інформованість секторів про специфіку діяльності, правові аспекти та проблеми сторін, з якими планується співпраця, а також чітка характеристика своєї організації, з чітким обґрунтуванням цілей та необхідності діяльності для всіх сторін, знання потреб конкретних цільових груп, з якими планується робота.

Таким чином, потрібен чітко структурований, закріплений законодавством, механізм соціального партнерства державних інституцій із суспільством, яким і є соціальне замовлення. При даному виді взаємодії функцією держави є визначення пріоритетів соціальної політики, формування цільових соціальних програм, розміщення на конкурсній основі соціальних замовлень на їх виконання та контроль за виконанням соціальних контрактів.

Соціальне замовлення здійснюється між замовником, який виступає від імені державної влади, місцевого самоврядування та НДО, яка перемогла на конкурсі. Критеріями вибору мають бути підготовленість, організаційна спроможність, професіоналізм організації та наявність ресурсів. У свою чергу НДО має можливість на договірній основі залучати до здійснення соціального замовлення спонсорів з бізнес-сектору чи організацій, що надають ґранти.

Основними проблемами, які заважають впровадженню соціального замовлення, є:

  • неприйняття НДО як рівноправного партнера, реальної суспільної сили;
  • переважання внутрішньовідомчих інтересів та небажання ділитись отриманими ресурсами.Соціальне замовлення є інструментом введення нової соціальної політики та надає можливість вирішити не тільки перелічені проблеми, але ще й підвищити результативність та ефективність, шляхом роздержавлення соціальної сфери, підвищення якості соціальних послуг, зниження витрат, впровадження комплексних програм системного вирішення соціальних проблем.
    Організаційною основою соціального замовлення є цільова соціальна програма. А це означає, що ресурси надаються не структурі чи організації, але на комплекс засобів по вирішенню проблеми.Технологічними перевагами соціального замовлення є:
  • Забезпечення відкритості всіх процедур
  • Деталізоване опрацювання програми
  • Формування жорстких критеріїв оцінки та контролю якості соціальних послуг, що надаваються
  • Необхідність здійснення пілотних проектів
  • Незалежність та об’єктивна зовнішня оцінка
  • Висока можливість інновацій тощо.Для якісного здійснення процесу він поділяється на декілька стадій:

  • Виявлення та формулювання проблеми цільової соціальної групи
  • Формулювання завдання
  • Конкурс
  • Укладання соціального контракту
  • Здійснення при контролі замовника необхідних процедур
  • Моніторинг.Розробка всіх документів та матеріалів по соціальному замовленню здійснювалась в місті Одеса, Асоціацією підтримки громадянських ініціатив “Ковчег” за допомогою Інституту соціальних досліджень та постійно діючої комісії з поліпшення структури керування містом. Зараз Рада затвердила часткове фінансування соціального замовлення по вирішенню проблем безпритульності, соціальної підтримки інвалідів та проблем людей похилого віку. Зараз відбувається розробка проектів НКО по вирішенню першої проблеми. Тому, ми, уже на практиці, можемо бачити перші кроки із втіленню нової політики вирішення соціальних проблем.

    Tomasz Czuczak,
    Maria Curie-Sklodovska University, Lublin, Poland

    Anticorruption activities of NGOs in Poland

    Corruption is very common problem that every country has to wrestle with. Unfortunately, this problem appeared in Poland too. We started to talk about corruption in 90’s. To fight with this problem we arrange NGO’s.Transparency International is a global organization and in 1998 we created a branch of it in Poland which is an association. This organization is trying to draw public’s attention to the corruption and exert pressure on governmental and self-governmental administration which are pressured to make an anticorruption law.

    The main aims of TIP are:

  • Counteraction corruption
  • Creating wide NGO’s coalition to work out clear rules of community life
Developing legal methods of prevention and counteracting the corruption.There are some programs that are helping TIP to realized their aims:
1. An Intervention Program – in cooperation with “Rzeczpospolita” newspaper, which indicate all the cases of corruption in Poland mainly and abroad.2. A Raising up Ethics Standards Program in Business – towards businessmen. They can take part in this program. Sign and obey all the anticorruption rules.3. A Transparency Local Governments Program – towards councilors and local leaders. This program includes courses about administrative law. Audit follows the anticorruption rules and principles of spending public money.

4. A Transparency Public Health – Care Program, the main aim of which is to work out clear rules of reaching the contracts about medical services with health – care institute.

5. Program realized in the cooperation with Central Board of Customs in order to exam the level of corruption in customs.

In 2000, in the cooperation with Batory Foundation and Helsinki Found Human Rights we created Against Corruption Program. It’s completely different from others similar programs. Its main aim is to support and prompt the community to rebuild the trust to the administration. It’s realized by creating local groups and community associations. After a year of operation, there is a few local groups in Warsaw, Lublin, Wroclaw, Czestochowa. In this year, we are planning to create the next which will exist in other cities.

Besides this ACP has following aims:
1. Building up the social knowledge by different education actions and information campaigns which should make the political establishment and community know how dangerous is to succumb to the corruption. Until now, we manage to organize media campaign, create web-site and edit a legal brochure and the report about anticorruption mechanism in OECD country. We have also managed to carry out sociological polls.

2. Propagating legislative changes to guarantee wider community participation in decisionmaking process and making it more clear.

3. Supporting independent media in their work, especially by promotion of investigation journalism. In May on TIP and ACP initiative, we created Anticorruption Coalition of NGOs. The Coalition had made an appeal to politicians for transparency political life. The next initiative of the Coalition was sending out to all election committees the questionnaire about the corruption and political ethics. All given answers were published.

To recap I can say that the corruption’s problem is commonly perceptible and all the political parties must take the stand on this problem. But the most important issue is to make the community realize that only under their pressure the politicians will bring the anticorruption rules and laws into effect. Thanks to the organizations like TIP and ACP we will finally reach the lower level of corruption and make the community get wider knowledge about this global problem.

Євгенія Палій,
Львівський національний університет ім. І.Франка,
Асоціація студентів європейського права ELSA

Правовий статус профспілок та їх роль у державотворенні

Зміни у політичній, економічній та ідеологічній сферах України призвели до появи альтернативних профспілок. Після 1990 року крім тих, що існували раніше, правонаступником яких є Федерація профспілок України, утворились нові. Вони мають різні назви: “солідарності”, “вільні”, “незалежні” тощо. Новоутворені профспілки проявляють активність у взаємовідносинах із роботодавцями та найманими працівниками, намагаються дієво захищати їх інтереси. Профспілковий плюралізм – нормальний процес, який сприяє змаганню між різними профспілками у захисті трудових прав працюючих. Таким чином, сьогодні профспілки перейшли від організаційного “монізму” до плюралізму. Зміни в структурно-організаційних формах профспілок вимагають визначення нового їх правового статусу у регулюванні трудових відносин.Протягом тривалого періоду в Україні діяв Закон СРСР “Про професійні спілки, права та гарантії їх діяльності” від 10 грудня 1990 року, а також Положення про права профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР ще від 27 вересня 1971 року.

Зміни, які відбуваються в житті нашої країни вимагають від профспілок переоцінки головних напрямків своєї діяльності, змушують відшукувати шляхи утвердження їх в суспільстві та активного впливу на процеси, що проходять в ньому.

Саме з цією метою 15 вересня 1999 року був прийнятий новий Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”. З цього моменту повноваження профспілок регламентуються й іншими законодавчими актами, але лише в частині, що не суперечить цьому законові.

Ст. 1 Закону дає таке визначення: “профспілка – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності. Діяльність профспілок, як і усіх громадських організацій, базується на таких правових принципах:

1. Законність

2. Незалежність і самоврядування – профспілки незалежні у своїй діяльності від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Цей принцип забезпечується також прямою забороною будь-якого втручання органів державної влади та їх посадових осіб у діяльність профспілок, яке може призвести до обмеження прав профспілок або перешкодити законному здійсненню їх статутної діяльності; майновою самостійністю; правом самостійно розробляти і затверджувати свої статути; визначати організаційну структуру профспілки.

3. Добровільність – громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення створювати профспілки, вступати та виходити з них, брати участь у їх роботі.

4. Рівність – усі профспілки рівні перед законом і мають рівні права незалежно від чисельності та будь-яких інших ознак. Таким чином, у законодавстві знайшов своє відображення профспілковий плюралізм – наявність не однієї, а декількох, альтернативних профспілок.

5. Гласність – інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною.
Права профспілок у сфері праці – основна частина їх правового статусу, тобто сукупних прав і обов’язків у всіх галузях. Окрім прав у сфері праці профспілки володіють широкими правами у сфері дії інших галузевих прав: правами юридичних осіб, правом власності, участі у керівництві державним соціальним фондом, у галузі екології, приватизації тощо.

Хоча основною функцією профспілок на етапі переходу до ринкових відносин є захисна функція, профспілки в інтересах своїх членів зацікавлені також в належній організації виробництва і дисципліни праці на підприємствах.
Профспілки України беруть також активну участь у договірному регулюванні оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на умовах найму. Питання оплати праці вирішується профспілками не лише на локальному, але й на загальнодержавному рівні. Так, відповідно до ст. 10 Закону України “Про оплату праці”, пропозиції щодо встановлення чи перегляду розміру мінімальної заробітної плати, як державної соціальної гарантії, Уряд може вносити до Верховної Ради України лише після обговорення з об’єднанням профспілок і роботодавців. Законом України “Про межу малозабезпеченості” визначено, що склад “споживчого кошика” для розрахунків її вартісної величини має формуватися за участі профспілок.

За наполяганням профспілок стан заборгованості із заробітної плати та забезпечення законодавчих гарантій трудящим у сфері праці розглядався двічі у серпні 1996р. Кабінетом Міністрів України та на колегії Генеральної прокуратури. Було утворено Міжвідомчу комісію з питань контролю за своєчасністю виплати заробітної плати, грошового забезпечення, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.

Таким чином, завдяки профспілкам темпи зростання заборгованості стали меншими, хоча питання своєчасної виплати заробітної плати все ще цілком не вирішено.

Статтею 21 закону не тільки закріплюється повноваження профспілок та їх об’єднань захищати право громадян на працю, але й повноваження щодо участі в розробленні та здійсненні державної політики у сфері трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту, що є одним із важливих елементів політики соціального партнерства між працівниками, роботодавцями і державою. Новою та важливою нормою є те, що проекти законів, які стосуються трудових відносин, і прийняття яких відноситься до їх компетенції, розробляються з урахуванням думки відповідних профспілок.

Слід відмітити, що зазначена норма узгоджується із порядком внесення проектів рішень до Кабінету Міністрів, викладеним у Положенні про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, затвердженому постановою КМУ від 8 липня 1993 р. №523, у редакції постанови від 16 лютого 1998 р. №148. Порядок погодження законопроектів, актів Президента України, КМУ, що є предметом Генеральної угоди, з профспілковою стороною передбачено у додатку №3 до Генеральної угоди на 1999-2000 рр.

Ст. 21 Закону надає право профспілкам та їх об’єднанням реалізовувати свої пропозиції щодо прийняття, скасування, внесення змін до законів, інших нормативно-правових актів, які стосуються соціально-трудової сфери, шляхом подання їх суб’єктам законодавчої ініціативи.

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні розглядати проекти нормативно-правових актів, що стосуються трудових відносин та соціального захисту громадян, з урахуванням думки відповідних профспілок, їх об’єднань.

Отже, провівши аналіз вище сказаного, можна стверджувати, що профспілки левову частку своєї діяльності приділяють встановленню на виробничому, регіональному, галузевому, державному рівнях колективних умов праці, представляють працівників та захищають їхні інтереси не лише на рівні підприємства, але й на державному рівні.

Алла Шестакова,
Одеське відділення Української академії управління, м. Одеса

Молодь в системі громадського самоврядування

Становлення української держави, демократизація суспільства вимагають нових підходів до процесу формування політичних інститутів, у тому числі й інституту самоврядування.Процес становлення та розвитку ефективної системи місцевого самоврядування передбачає вирішення цілого ряду як теоретичних, так і практичних проблем.Створення ефективно діючої моделі самоврядування є актуальним для України.

Навколишній світ і соціальний простір не терпить застою, а кожний день спрямовує нас в його активне пізнання, взаємодію і перетворення. Але від того, яка буде наша соціальна позиція – активною або пасивною, еволюційно-етичною або байдужою, залежить стан цього світу.

Важливим елементом життя людини є його ціннісна орієнтація. Велику роль у формуванні ціннісних орієнтацій особистості грає виховання, освіта, традиції, цілеспрямований вплив. Ціннісні системи формуються і розвиваються разом з розвитком суспільства.

Оскільки процес задоволення потреб виступає як цілеспрямована діяльність, потреби є джерелом активності особистості. Виховання потреб – одна з центральних задач формування особистості. Дуже важливе питання розвитку мотивів, передусім, з точки зору виховання і самовиховання особистості. Важливо, щоб молодь спиралася у своєму житті й діяльності на норми моралі, еволюціонізму, екологічності, взаємопов’язаності.

З метою пробудження соціального інтересу серед молоді проводиться робота з формування системи громадського самоврядування, для вирішення актуальних для міста і регіону проблем в рамках громадських ініціатив.

Свідомість і глибоке усвідомлення мети – це той стимул, який здатний переінакшити життя, спростувати укорінені звички і риси характеру, можлива повна трансформація свідомості, сконцентрованої на досягненні певної мети. Відкрита свідомість дає змогу для сприйняття нових можливостей, для творчості і вдосконалення.

Основною соціальною цінністю є суспільне благо, яке було введене ще Аристотелем (“Політика”); воно складається з ідеї справедливості, соціального єднання в досягненні найбільш значущих суспільних цілей, що забезпечує добробут суспільства.

Тут же виникає соціальне управління – системна діяльність соціальних інститутів і організацій, спрямована на регулювання соціальних процесів. Соціальне управління суспільством здійснюється на основі взаємопов’язаних ідеологічних, політичних і економічних концепцій, всебічного урахування соціально-психологічних закономірностей, воно покликано забезпечити прогресивний розвиток суспільства.

Ефективність соціального управління залежить від урахування інтересів і волі всіх соціальних груп суспільства. Його найважливішою задачею є стимулювання активної соціально позитивної діяльності всіх членів суспільства через формування відповідних потреб і мотивів поведінки, пріоритету соціальних цінностей. При цьому, цілі й засоби прогресивного розвитку суспільства визначаються на основі знання закономірностей розвитку.

Демократично орієнтоване соціальне управління закликано забезпечити соціальну захищеність особистості, реалізацію її основних прав, оптимального рівня життя, необхідного для розвитку особистості.

Соціальне управління являє собою суспільний механізм пропозицій обґрунтованих програм соціального розвитку, адекватних засобів розв’язання соціальних проблем, ієрархічної структури його підсистем, їх функціональної диференціації і стратегічної інтеграції.

Сила суспільства виявлена через вільно самостворюючу, соціально відповідальну особистість. Тоді суспільство зможе функціонувати як саморегулююча система. Основна задача соціального регулювання полягає в охороні цивільних механізмів громадської саморегуляції.

У громадянському суспільстві вільно розвивається його публічна частина – асоціативна самоорганізація його членів (масові рухи, партії, різні об’єднання). Влада держави децентралізована на користь місцевого самоврядування.

Соціальне регулювання забезпечує впорядкованість життєдіяльності суспільства, його поступальний розвиток. Воно пов’язане з прийнятою в даному суспільстві системою цінностей, визначається рівнем суспільної свідомості.

Однією із задач інститутів громадського самоврядування є виховання активних творців навколишнього світу, самоактуалізованих особистостей, що уміють формувати соціальний простір свого життєвого прояву на принципах колективної стратегії розвитку, колективної співпраці; принципах інтеграції у світову спільноту, інтернаціоналізації.

Андрій Музичук,
Львівський національний університет ім. І.Франка

Про механізми зв’язку ГО з органами місцевого самоврядування на прикладі Студентського товариства Львівського національного університету ім. І.Франка (СТ ЛНУ)

В умовах демократизації українського суспільства важливо, щоб громадська активність молодої людини формувалась на всіх етапах її становлення: у школі, у вузі, на місці професійної діяльності. У центрі нашої уваги – становлення студента як громадянина. Насамперед, маємо на увазі залучення студентів до громадської діяльності під егідою Студентського товариства Львівського національного університету ім. І. Франка.Діяльність Студентського товариства спрямована на збереження та розвиток культурного, духовного, фізичного, а особливо національного рівня молоді, а також професіоналізму у науковій сфері. Про це свідчать, наприклад, всеукраїнські студентські конференції з прикладної математики та інформатики, конференції з фізики та філології, виставка “Комп’ютер і студент”, що проводились протягом останніх чотирьох років, англомовні табори у Карпатах, поїздки з вертепом по Україні (на схід). У цій ГО активними членами є студенти, магістри та аспіранти різних факультетів Львівського національного університету та інших вузів міста Лева.

Оскільки СТ ЛНУ є неприбутковою організацією, тому потрібно різними способами знаходити фінансування проектів. Одним з можливих та досить важливих варіантів є співпраця з органами місцевого самоврядування. Це не є найважливішим джерелом прибутків, оскільки не всі акції фінансуються, і організація має бути незалежною від політичного впливу, а приймати якусь сторону виключно при власному бажанні.

Кожна акція Студентського товариства проводиться не тільки для членів товариства, але й для молоді різних вузів, а також учнів старших класів. Так, наприклад, в Англомовному таборі 2001 учасниками були студенти різних факультетів Львівського національного університету та інших навчальних закладів і шкіл. Хоча коштів Львівська міська рада не виділила, таборування пройшло за підтримки центру краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді. Причина відсутності коштів – напружене політичне становище (“касетний” скандал, студентські страйки, пікетування Львівської міської та обласної ради). Розглянемо ще один приклад співпраці Студентського товариства зі міською радою: до Свята Героїв був організований конкурс дитячого малюнка та молодіжної фотографії “Моя Україна – країна героїв” (2000 р.). На цей захід міська рада виділила певні кошти. Отже, фактично основною формою співпраці (взаємодії) Студентського товариства з органом місцевого самоврядування є написання проекту з боку товариства і розгляд цього проекту в міськраді.

Звичайно, не всі проекти проходять. Основні вимоги з боку міської ради – прикріплення проекту до конкретного свята і залучення до акції якомога більшої кількості учасників. Це дуже добре, що міська рада підтримує заходи із політичним підґрунтям, але, на мою думку, потрібно приділяти велику увагу й заходам, що формують професіоналізм молоді, залучають її до майбутньої діяльності.

На теперішній час є труднощі із набором нових кадрів. Можливо, це пояснюється небажанням щось робити, незацікавленістю, байдужістю, зайнятістю, непоінформованістю студентів, а можливо це пов’язано із діяльністю органів місцевого самоврядування. Одним з найдієвіших, на мою думку, способів залучення студентів до участі у ГО є проведення одного або декількох заходів, які б зацікавили молодь, а звідси сприяли її вступу до відповідних організацій. Для цього важливим є вираження атмосфери, що панує в організації, її принципів і політичного спрямування, а також ознайомлення з колективом. Яскравим підтвердженням цього є розкопки, організовані студентським товариством і проведені цього року в Жидачівському районі в с.Зеліски. Учасниками заходу були молодь від 15 до 26 років. Атмосфера, яка панувала в таборі, була настільки хорошою, що привернула увагу студентів, які там відробляли практику і сприяла залучення багатьох з них до Студентського товариства. Звичайно, самими заходами обійтись, на жаль, не можна, бо не у всіх є можливість взяти участь у відповідних акціях. Тому раз у рік потрібно проводити презентації ГО. Також обов’язковим є наведення контактів із мас-медіа. Бажано, щоб була людина або група людей, які б через радіо й газети своєчасно інформували молодь про проведення тих чи інших акцій.

Якщо нам і вдалося залучити певну кількість студентів до вступу у відповідну ГО, то переважна більшість з них не має досвіду в організації заходів, а мають лише бажання щось робити. На перших порах потрібно допомагати новим членам, направляти їхню діяльність у відповідне русло. Потрібно передати досвід співпраці з органами місцевого самоврядування.

Хоч і міська рада не є основним джерелом коштів на різні заходи, але є достатньо важливою, і співпраця з нею ілюструє можливу й ніколи не зайву взаємодію органів місцевого самоврядування і ГО на прикладі СТ ЛНУ.

Юлія Гаєвська,
Житомирське регіональне відділення Української асоціації планування сім’ї “Вибір”

Волонтерство – шлях залучення молоді до громадської діяльності

Керувати громадською організацією (ГО) – це важка робота. Вона вимагає багато енергії, наполегливості, сил, щоб зберегти ГО діючою та такою, що розвивається за складних соціальних, політичних та економічних умов в Україні. Сучасний керівник громадської організації дуже схожий на Юлія Цезаря, який міг одночасно займатися декількома справами. Тобто він є і керівником, і бухгалтером, і виконавцем. Така собі універсальна людина. Часто це зумовлено зовсім не надзвичайним талантом універсалізму, а браком ресурсів в організації, щоб залучати необхідних спеціалістів. Ресурси є обмеженими, відсутність орієнтованої на громадян демократичної політичної системи, а також слабка економіка створюють несприятливе середовище для виживання громадської організації. Ці зовнішні фактори роблять набагато важливішим для керівників недержавних організацій усвідомлення ролі і використання цінного місцевого ресурсу – волонтерів.Виконуючи цінну роботу і, таким чином, заощаджуючи гроші ГО, волонтери підвищують продуктивність та ефективність організації. У штатних працівників звільняється час для завдань, що тільки вони можуть виконати; це оптимізує використання людських ресурсів і створює можливість максимальної ефективності та надання послуг. Доручення завдань волонтерам, коли це зроблено належним чином, також знижує стрес штатних працівників і, отже, підвищує їх продуктивність, ефективність та ступінь задоволення роботою. Волонтери також надають чудову можливість для розвитку персоналу в таких галузях як менеджмент та управління діяльністю волонтерів. Через розвиток персоналу підвищується їхня ініціативність та впевненість у власних силах, так само як і відбуваються більш об’єктивні речі – персонал стає більш досвідченим, має більше навичок.

Волонтери приносять з собою масу життєвого досвіду, знань, навичок і талантів, що збагачують організацію на кількох рівнях. Користю для організації від використання волонтерської праці є їх внесок – навички, знання та досвід – допомога у виконанні конкретних проектів та заходів. Проте, важливо не недооцінити силу різноманіття та його потенціал для посилення громадської організації. Через урізноманітнення складу організації за рахунок волонтерів громадська організація розширює свою спроможність охопити більшу кількість населення у галузі надання послуг, залучення волонтерів та зв’язків з громадськістю. Важливо пам’ятати, що коли організація приводить до себе волонтера, разом з цим індивідом приходить ланцюжок інших людей: сім’я, друзі та колеги по роботі. Крім того, різні люди приносять різні ідеї; це зміцнює організацію у плані вирішення проблем, стратегічного планування, зв’язків з громадськістю та фандрейзингу.

Волонтери також роблять значний, непомітний, хоч трохи відчутний внесок в організаційні якості: відчуття командної роботи, згуртованість та натхнення. Ці якості виробляються завдяки колективній праці людей із спільною метою. Хоч і непомітна, їх важливість є найвищою тому, що вони живлять громадську організацію для того, щоб вона досягла своїх цілей.

Людину ще в давнину характеризувало прагнення творити добро. Проте це прагнення змінювалося протягом соціального, культурного та економічного розвитку суспільства. І якщо розглядати сьогоденний стан розвитку України, то волонтерський рух тут далеко не на першому місці. Доказом цього може бути хоча б проста необізнаність населення щодо поняття “волонтер”.

Волонтер – це людина, яка безкоштовно допомагає некомерційним організаціям. Безкоштовно – не значить дарма. У відповідь він отримає нову професію або позбавиться самотності. Серед найпоширеніших мотивів, що приводять молоду людину у лави волонтерів, можна виділити такі:

  • “Хочу допомагати іншим”
  • “Почуття громадянського обов’язку”
  • “Хочу щось змінити у світі”Часто поруч з альтруїстичними причинами є й інші мотивації:

  • “Хочу отримати досвід роботи та набути нових навичок”
  • “Мені подобається знаходити нових друзів та робити спільну справу”

“Це мені дає можливість відчути себе потрібним”Вивчення складу волонтерських груп при центрах соціальних служб для молоді науковцями Українського інституту соціальних досліджень (1998) дозволило розподілити волонтерів на чотири групи: за віковою категорією, місцем навчання, роботи, рівнем освіти.

Перша група – підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середніх спеціальних закладів, які складають актив різних груп при центрах соціальних служб для молоді.

Друга група – студенти вищих навчальних закладів (переважно з відділень педагогіки, психології, соціальної роботи/соціальної педагогіки), які звертаються до центрів ССМ з приводу практичної допомоги у навчанні за профілем діяльності центрів або проходять в центрах навчальну практику.

Третя група – батьки проблемних дітей та підлітків (дітей-інвалідів, неповнолітніх груп ризику), які об’єднуються у групи самодопомоги.

Четверта група – волонтери фахівці (психологи, педагоги, соціальні педагоги, соціальні працівники, юристи, лікарі), які надають консультативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практично допомагають клієнтам соціальних служб.

Волонтери, які входять до вищевказаних груп, значно відрізняються за мотивами своєї участі у доброчинній діяльності, за професійними можливостями, інтенсивністю включення до волонтерської роботи.

Для підлітків головною причиною участі у волонтерській діяльності є можливість самоутвердитися в очах однолітків, батьків, вчителів, бажання знайти нових друзів, можливість спілкування з однолітками, можливість набути нових навичок та знань і проведення власного дозвілля. Професійна кваліфікація волонтерів-підлітків, звичайно, досить низька, проте вони володіють іншими якостями та здібностями, тому ця категорія волонтерів є незамінною у практичній діяльності. Підлітки абсолютно мобільні, у них немає комунікаційних проблем з дітьми і підлітками – об’єктами соціальної роботи, на яких спрямована значна частина програм. Це дозволяє через волонтерів мати будь-яку інформацію для широкого кола дітей та молоді, а також для груп ризику. Крім того, бажання підлітків оволодіти новими знаннями та навичками дозволяє підключати їх до нових, ще не розроблених програм, коли паралельно з роботою йде активне навчання, пошук нових форм і методів.

У студентів-волонтерів дещо інші мотиви для добровільної соціальної роботи. Насамперед їх цікавлять професійні проблеми. Вони можуть бути як формальними – одержання заліку, проходження практики, так і реальними – набуття фахових знань з майбутньої спеціальності, напрацювання навичок спілкування з клієнтами. Причому на відміну від підлітків-волонтерів їх певною мірою хвилює проблема міжособистісної комунікації. Для них більш важливі спілкування з професіоналами в обраній спеціальності, знайомство з новими методиками і технологіями, все, що може допомогти їм у подальшому стати висококваліфікованими фахівцями й працевлаштуватися. Студентів-волонтерів цікавлять тільки ті види соціальної роботи, які безпосередньо пов’язані з майбутньою професією.

Мотивація участі волонтерів-батьків проблемних дітей в соціальній роботі – бажання допомогти собі особисто, а разом з тим і іншим сім’ям з подібними проблемами: сім’ям дітей-інвалідів, алкоголіків, наркоманів тощо.

Рівень кваліфікації батьків може бути різним, проте всі вони мають великий життєвий досвід проживання у кризовій сім’ї та спілкування із собі подібними, знання про можливості виживання у кризовій ситуації, і тому дуже потрібні.

Вибір напряму соціальної роботи, за яким працюють волонтери-батьки, визначений особистою проблемою волонтера: батьки дітей з ДЦП працюють з сім’ями, де є діти з таким захворюванням, батьки дітей-наркоманів працюють з сім’ями наркоманів.

Основним рушійним мотивом участі волонтерів-спеціалістів у волонтерському русі є реалізація особистих професійних можливостей. Іноді вона має альтруїстичний характер, іноді спеціаліст намагається розширити коло своїх інтересів, іноді йому необхідне професійне чи особисте самоутвердження. Тому дуже важливо посилити цю мотивацію шляхом публікацій у пресі відгуків та подяк чи інших форм оцінки соціальної значущості їхньої роботи.
Проте, існує проблема незнання та невміння більшості організацій використовувати волонтерську працю. Перш ніж, набирати волонтерів на роботу, потрібно розробити волонтерську програму, в якій будуть обґрунтування нових позицій для волонтерів, розробити стратегію набору, підготувати персонал до стосунків з волонтерами, знати, як мотивувати волонтерів, наглядати за їх роботою, оцінювати, визнавати, утримувати тощо.

Для того, щоб волонтери відчували себе щасливими від своєї роботи, потрібні три умови: вони повинні їй відповідати, вони не повинні працювати надмірно і повинні відчувати її успішність. Крім того, волонтери працюють лише в тих організаціях, де сприятливий моральний клімат.

Є десять заповідей роботи з волонтерами, давно відкритих людьми, які з успіхом створювали добровільні організації. Ці заповіді “працюють” і в Америці, і в Англії, і в Україні.

1. Плануючи реалізацію проектів, передусім доцільно визначити, де можуть бути корисними волонтери, а потім добирати відповідних людей.

2. Залучаючи до роботи волонтера, необхідно врахувати його інтереси, бажання, можливості, у тому числі й можливості тимчасового навантаження, місце проживання, можливості тимчасового навантаження, місце проживання, фізичні можливості, освіту.

3. Не думати, що волонтери можуть виконувати тільки “чорну” роботу, а всю змістовну роботу мають виконувати оплачувані професіонали. По-перше, можна знайти волонтерів-професіоналів у різних сферах, по-друге, волонтерів можна й потрібно навчати з метою підвищення їх загального професійного рівня.

4. Не слід набирати волонтерів заради волонтерів, а тільки у разі потреби. Але коли людина сама приходить до вас, без вашого запрошення, поміркуйте, як себе вести, щоб не відштовхнути її, навіть якщо на даному етапі в ній немає потреби.

5. Пояснити новій людині, за яким принципом працює конкретна організація, чого ви прагнете, хто за що відповідає.

6. Чітко формулювати обов’язки і відповідальність самого волонтера, вимоги до нього.

7. Варто ставитися до волонтера як до колеги.

8. Потрібно дякувати, заохочувати до успіхів.

9. Забезпечити волонтеру можливість росту в організації, набуття досвіду різного характеру;

10. Враховувати думку волонтера при вирішенні різних питань або проблем в організації.

У різних регіонах залучення людей до діяльності волонтерами відбувається різними шляхами й на основі різних принципів. В усьому світі головним об’єктом волонтерства є недержавні організації: дитячі, молодіжні, жіночі тощо. На Україні громадські організації ще недостатньо включені у соціальну роботу, тому послугами волонтерів в основному користуються соціальні служби для молоді. Найбільш розповсюджений варіант – залучення студентів відповідних спеціальностей (соціальних робітників, психологів, юристів, медиків) до соціальної роботи через волонтерські групи. Безумовно, це досить продуктивний шлях залучення добровольців до соціальної роботи. По-перше, він дозволяє досить просто вирішити саму проблему участі студентів в соціальній роботі, причому в багатьох областях центри соціальних служб для молоді підписали угоди про взаємодію з вищими навчальними закладами. Реально студенти проходять навчальну практику соціальних службах, тобто мають винагороду у вигляді заліку по практиці. Але це не робота за власним бажанням, а в певному розумінні примусова участь у соціальній роботі. Водночас факт залучення фахівців до соціальної роботи на етапі навчання є позитивним явищем, оскільки соціальна робота – одна з професій, де пряма передача досвіду “із уст в уста” є невід’ємною складовою в оволодінні професією. Важливим мотивом участі фахівців у соціальній роботі стала можливість для них підвищити свій освітній рівень.

Дуже важливо зацікавити волонтера, створити певний мотиваційний механізм. Так, волонтер не отримує зарплати, однак Ви можете, якщо організація має такі ресурси, оплачувати деякі його витрати, наприклад обіди, коли він проводить весь день в офісі, канцтовари тощо. Мотивацією може бути й доступ до комп’ютерного обладнання, адже більшість волонтерів – студенти, яким увесь час потрібні реферати, курсові та дипломні. Волонтера можна направити у відрядження, тим більше, що така можливість навіть передбачена. У такому випадку, витрати на відрядження відшкодовуються за рахунок організації. Крім того, можна час від часу заохочувати добровольців матеріально, наприклад зробити подарунок на день народження або до ювілею роботи в організації.

Олександр Титарчук,
радник з правових питань Альянсу Партнерства Каунтерпарт, м. Київ

Правовое обеспечение неприбыльных организаций

Основная суть этой проблемы, помимо регистрации неприбыльных организаций и других организационных моментов, заключается в том, как заработать деньги. К сожалению, многие попросту не знают с чего начать. Для многих представителей “третьего сектора” зарабатывание денег сводится к “попрошайничеству”: собиранию грантов, “выбиванию” субсидий, участию в различных акциях. Именно таким образом выживает большинство неприбыльных организаций в Украине.Однако, как показывает опыт крупных продвинутых общественных организаций, уже сегодня украинское законодательство предоставляет реальные механизмы, которые позволяют “третьему сектору” абсолютно легально зарабатывать деньги для развития своей деятельности. При этом очень многие вопросы упираются в две проблемы. Первая проблема – это незнание руководителями организаций о таких возможностях. Вторая – это низкая квалификация персонала налоговых администраций. Кроме того, всегда очень важно помнить, что залогом успеха в поиске финансовых средств обязательно является знание национального законодательства.

Такое незнание “третий сектор” приобретает в силу несовершенства получения информации. Информация о возможностях добывания денег только тогда является полезной, когда она является целевой. Имеется ввиду, что если это какой-либо тренинг, то он должен быть посвящён чётко определённому вопросу, например, тренинг по товарному кредиту или тренинг по работе с ценными бумагами.

Деньги хотят получать все. Но при этом я столкнулся с одной очень удивительной проблемой: деньги, выделенные из госбюджета для использования общественными организациями, часто остаются невостребованными. Имеют место такие ситуации, когда неприбыльная организация выигрывает тендер на использование денег, которые выделяются центром по делам молодёжи при горисполкоме, но при этом отказывается ими воспользоваться по одной простой причине: они боятся. Боятся, что к ним придёт КРУ, другие проверяющие органы, то есть они не знают, как правильно распорядиться бюджетными деньгами. Тут следует себе уяснить, что время “детства” общественных организаций уже прошло. Поэтому надо действовать. А для того, чтобы действовать, нужно учиться. И учиться смелее и активнее.

Предположим, что вы благотворительная организация. Есть необходимость профинансировать группу людей, которые занимаются экспертной деятельностью в области экологии. Брать таких людей в штат или по совместительству элементарно невыгодно: приблизительно половину денег вам придётся отдать государству. Это особенно обидно, если это грантовые деньги. Как избежать этого. Надо внимательно читать нормативные акты. Так, не облагаются подоходным налогом стипендии за научно-технические разработки, что сразу же позволяет сэкономить 30% зарплаты эксперта. Кроме этого, существует масса других способов. Одним из них является работа с авторскими правами. Дело в том, что авторское право можно использовать несколькими способами. Например, по гранту вы получили сумму. Есть вариант “услуги переводчика”. Вы можете подписать с переводчиком контракт. Если же вы оплатите роялти, то есть авторское вознаграждение, заключив с этим переводчиком авторский договор, то таким образом вы сэкономите массу денег и ваши налоговые отчисления могут быть значительно снижены.

Если вы хотите получить от спонсора определённые финансовые средства, то самый нелепый способ – это прийти к нему и сказать: “Дай денег”. Тут есть два варианта. Первый – наличные, что приводит к тому, что после уплаты налоговых платежей, он должен вам уплатить и благотворительную помощь. Второй вариант – благотворительный взнос. Тогда получается, что такой благотворительный взнос он имеет право уплатить только с показанной прибыли. При этом уплатив вам 4 гривны со 100, что является всего 4%, он должен отдать государству в несколько десятков раз больше. Понятно, что никакой нормальный бизнесмен на такой вариант тоже не пойдёт. Какой же выход. Выход заключается в том, что у каждой неприбыльной организации есть что продать. Поэтому, чтобы получить деньги очень важно учитывать две вещи. Первое: необходимо понять, что неприбыльная организация – это бизнес. Только этот бизнес с другими целями. А это значит, что с бизнесменами нужно общаться на их языке. Язык бизнеса – это язык интереса. Никакой бизнесмен не будет ничего делать, если ему это невыгодно. Это значит, что просто приходить к бизнесмену со словами “дай денег” бесполезно. Надо понять, почему он их даст. И таких причин много. Например, очень многие детские дома умудряются найти средства у тех бизнесменов, которые имели тяжёлое детство, были сиротами. Для этого они создают своеобразную картотеку своих выпускников, кто чего достиг. Таким образом, каждая организация имеет свои методы, свою мотивацию.

Теперь предположим, что бизнесмен уже согласился дать вам деньги, но при этом он хочет не остаться в убытке. Что же делать? Второй основной постулат после мотивации – это технология получения денег. И тут мы можем вернуться к вопросу о том, что можно продать. Например, у вас есть логотип. Вы потратили 85 гривен на то, чтобы его зарегистрировать. При этом авторское право знает возможность продавать права на использование товарного знака. Так, вы приходите к спонсору и продаёте ему авторское право на свой логотип, а вырученные деньги оформляете как роялти. Идеальным является вариант проведения какой-нибудь рекламной акции. Вы договариваетесь со спонсором, например, конфетной фабрикой, о том, что у вас есть желание провести серию детских утренников с раздачей конфет этой фабрики. Но также вы хотите, чтобы на части продукции стоял ваш логотип. Чтобы сделать условия договора взаимовыгодными, вы предлагаете фабрике свои услуги по доставке продукции. Для этой цели вы приглашаете несколько волонтёров. Таким образом, ваша организация получает двойную выгоду: деньги на определённую деятельность и рекламу.

Общим вариантом решения проблемы финансирования деятельности “третьего сектора” является соединение интересов власти, бизнеса и неприбыльных организаций. Такая формация называется “комьюнити фонды”. Наше законодательство позволяет её осуществить уже сейчас. “Комьюнити фонд” – это фонд территориальной общины. Он не является подменой органа местного самоуправления и не требует бюджетных денег. Это специализированная структура, призванная заменить “карманные” фонды чиновников, куда бизнесмены вынуждены скидываться. То есть это специальный благотворительный фонд, который работает с бизнесом с целью сбора средств для нужд территориальной общины.

 

 

Залишити відповідь