В Україні необхідно забезпечити системний та послідовний підхід до організації політичної освіти населення – висновок учасників круглого столу

Круглий стіл „Політична освіта в Україні: проблеми та перспективи розвитку” було організовано та проведено 05 квітня 2005 року Лабораторією законодавчих ініціатив та Інститутом громадянської освіти Національного університету „Києво-Могилянська Академія” за сприяння Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Тези виступів учасників круглого столу

„Політична освіта в Україні: проблеми та перспективи розвитку”

Дем’янчук Олександр,
кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри політології НаУКМА

Ми зібралися на цьому круглому столі для того, щоб обговорити одну дуже важливу тему. У світі дуже поширеним є процес надання громадянам знань про політику, про політичну систему, про політичні процеси, які відбуваються в Україні, в міжнародному середовищі. Ця робота в багатьох країнах ведеться систематизовано. В Україні, на жаль, ще й досі відсутній систематичний, послідовний підхід до організації політичної освіти населення. Я сподіваюся, що сьогодні ми з вами обговоримо основні вимоги, основні виклики, які змушують нас піднімати питання політичної освіти.

Ігор Когут,
Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив

Події, які відбулися в Україні та cколихнули не тільки наше суспільство, а й стали помітними для всієї Європи, в черговий раз змусили нас замислитися над тим, чи є ми громадянським суспільством та чи утримує воно належний рівень освітньої інформації. Доволі знаменними у цьому плані були події помаранчевої революції – навіть на ринку дебатували, використовуючи аргументи із статей Конституції. Що більш цікаво, люди з радіоприймачами ходили по вулицях, слухаючи засідання Верховного Суду. Це черговий раз спонукало експертів та науковців, які займаються проблематикою політичної освіти, звернути увагу суспільства, а не лише політичних середовищ, на проблеми політичної освіти.

Спеціально до круглого столу було підготовлено буклет із Концепцією політичної освіти та брошуру із дослідженням проблем політичної освіти. Їх підготував творчий колектив науковців, які тривалий час займаються цією проблемою, і сьогодні готові винести ці матеріали на обговорення.

Штудахер Вільгельм,
Генеральний секретар Фонду Конрада Аденауера

Ми можемо розповісти вам, як ми в Німеччині організуємо демократичне суспільство, стабілізуємо його, але воно не може бути рецептом для вас. Ви повинні знайти свій власний шлях до перемоги демократії. Ви можете прийти до нової демократії, адже в Україні громадяни беруть долю у власні руки, самі створюють собі життя і формують політику. Ви формуєте історію вашої країни. І помаранчева революція сьогодні є також предметом експорту демократичного мислення. Інші країни, думаю, будуть брати приклад з України. Такі, як, наприклад Ліван, Киргистан. У Білорусії також демократи, опозиційні сили спостерігають за Україною, в Росії багато людей сподіваються на новітні процеси у своїй країні. Ми пишаємося тими людьми, які провели демократичну помаранчеву революцію. Однак слід пам’ятати, що демократія це те, що не завойовується назавжди, її потрібно постійно розвивати – це процес, який постійно рухається. Тут, звичайно, велику роль відіграє і політична освіта, і залучення громадян до демократії за нових умов.

Фонд Аденауера – це та організація, яка на сьогоднішній день представлена в більш, ніж 70 країнах, а проекти провадить в більш, ніж 100 країнах. Вона також має інститут заохочення, навчання еліт, обдарованих молодих людей. Вони використовують свою кваліфікацію на благо суспільству, для того, щоб посідати чільні позиції в державі. Ми представляємо християнську демократію, яка має своє коріння. Ми досліджуємо це коріння, тому що та людина, яка не знає звідки вона, не знає, куди їй іти.

Також ми виступаємо як аналітичний центр, досліджуємо політичні процеси, які необхідні для політичної практики, намагаємося розробити моделі соціальної та  економічної політики, надати політикам спроможність відповідати на виклики, які постають кожного разу в суспільстві. Політика буде все більше вимагати знань і спроможності від активних політиків. Саме цим ми займаємося і робимо наголос на християнській демократії в Німеччині і в Європі.

Наступний напрям роботи – це політична освіта для дорослих. Цього року Фонд Аденауера буде святкувати 50 років свого існування і корені заснування знаходяться саме там. Виховання демократії – єдина передумова. Існують інші фактори, але цей – дуже важливий для розвитку суспільства і демократії.

Щоб демократія була успішна, важливо не тільки те, щоб були законодавчі передумови для цього. Центральним аспектом тут є громадянин, який сам формує свою долю, який впливає на політику та державу. Для цього потрібно, щоб, по-перше, цей громадянин мав необхідні знання про свої права та обов’язки. По-друге, громадянин також має розуміти, як він може їх реалізувати, тобто він має навчитись користуватися демократією. Громадянин має мати волю, щоб брати участь у виробленні рішень. У Німеччині ми спостерігаємо тенденцію, коли люди не терплять нав’язування чогось із боку політики, а йде рух за те, щоб вони самі брали долю в свої руки, вимагали від політиків тих чи інших кроків, тому що вони хочуть жити вільно і визначати своє життя самостійно.

Демократією необхідно жити, це більше, ніж суспільна форма, це форма та спосіб життя. Вона потребує культури демократії, до якої належить толерантність, терпимість, вміння слухати інших, критично займатися проблемами.

До адресату політичної освіти належить не тільки громадянин, а й сам політик. Демократія живе за рахунок того, що ми маємо демократичних політиків, які здатні її впровадити. Але, звичайно, тут можна багато чого покращити і в Німеччині в цьому сенсі. Через політичну освіту ми виховуємо політиків – це етика, служіння громадянину. Нам потрібні такі політики, які вміють користуватися політичними інструментами. Наш Фонд займається освітою комунальних політиків на місцевому рівні, тобто депутатів місцевих рад, навчаємо, що їм необхідно робити, як представляти інтереси своїх виборців, працюємо з політиками від партій, тому що партія представляє окремі інтереси, але найбільше вона повинна представляти інтереси загалу. І це – головна ділянка політичної освіти.

В Німеччині ми виходимо з принципу субсидіарності, тобто на першому місці стоїть громадянин, який важливіший, ніж держава сама по собі. Структура політики влаштована так, щоб навіть менша одиниця, частинка суспільства сама могла вирішувати свої питання, власними силами без втручання держави. Нам потрібна держава, щоб захищати права і свободи, але нам також потрібно забезпечити силу самого громадянина по відношенню до держави, щоб забезпечити демократію, принцип субсидіарності, який є дуже важливим критерієм. Саме цьому потрібно навчити громадян.

Демократія – це процес, виховання демократії – це постійний процес. Демократію не можна збудувати раз і назавжди, треба кожного разу боротися. Кожне покоління, кожна генерація повинна залучатися і виховуватися в дусі демократії. Сьогодні ми говоримо про моделі політичної освіти – їх потрібно постійно розвивати.

Ще одним важливим моментом є плюралізм політичної освіти. Політична освіта в Німеччині має плюралістичний характер, пріоритетом є суспільні ініціативи громадян перед ініціативою держави. Держава ж повинна сама займатися політичною освітою, щоб виправдовувати своє існування. В політичну освіту потрібно залучити більше суспільних груп. Тут має бути конкуренція політичних інтересів, дискусія, суперечка різних думок. Потрібно застосовувати різні підходи і стосовно політичної освіти для того, щоб загалом це все сприяло успішності демократії. Ми з цього виходимо і сподіваємося, що так буде відбуватися.

Плюралізм означає, що держава обмежується лише організацією політичної освіти в середніх школах. На федеральному рівні і на земельному рівні у Німеччині є спеціальні центри політичної освіти. Вони стоять над партіями і саме там розробляються концепції політичної освіти. Отже, немає спеціальної освіти, яка б мала певне політичне спрямування, система ця має надпартійний характер і незалежність. Держава фінансує її і контролює правильність використання цих коштів. Але Федеральний центр, Земельний центр політичної освіти виконують завдання на власну відповідальність.  Всі громадські об’єднання: церкви, молодіжні організації, профспілки, політичні партії займаються своєю власною політичною роботою, просвітницькою роботою. У Німеччині надзвичайно багато заходів з політичної освіти. Тільки Фонд Аденауера має 16 освітніх центрів в різних регіонах Німеччини. Фонд проводить кожного року заходи, в яких бере участь більше, ніж 100 тис. учасників. Це засвідчує, якого великого значення ми надаємо політичні освіті. Ви розумієте, які широкі підходи до цієї справи.

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

З одного боку політична освіта є вкрай важливим чинником демократичного розвитку та перетворень у суспільстві. І чим далі, тим більше людей, політиків, громадських діячів намагається це усвідомити. До того ж, чимало вже тривалий час робиться у цій справі в Україні. Я хотів би згадати факт запровадження центру політичної культури в Адміністрації Президента, про здійснення низки проектів в галузі громадянської освіти, тобто політичної освіти школярів, про існування кількох неурядових організацій, які предметом своєї діяльності мають саме політичну освіту. Тож, дещо робиться і це є свідченням того, що справа не видумана, не несподівана, що це не є забаганкою лише групи ентузіастів. Але, з іншого боку, робиться дуже мало. Надто мало уваги проблемам політичної освіти приділяється  в нашому суспільстві, як з боку владних структур, так і з боку наукової громадськості, політиків і громадських діячів.

Аби зрушити з місця цю ситуацію, надати поштовх розвитку політичної освіти, як це властиво сучасним демократичним суспільствам, група науковців, громадських діячів доклала зусиль для того, щоб створити документ під назвою Концепція політичної освіти. Ми б хотіли запросити вас долучитися до обговорення цієї справи, і разом працювати над проблемою того, як надати політичній освіті не просто значення справи обмеженої групи ентузіастів, а зробити її складовою суспільної політики в нашій державі.

Я гадаю, що сьогоднішня розмова має бути спрямована саме на те, щоб з’ясувати, що ми розуміємо під політичною освітою, що можна і треба зробити в даних умовах для того, щоб політична освіта почала діяти і виконувати свою функцію демократизації.

Юрій Ключковський,
кандидат фізико-математичних наук, народний депутат України, Заступник голови комітету ВРУ з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, директор Інституту виборчого права

Для мене, як людини, яка 15 років займається політичною діяльністю, завжди було ключовим питанням, завдяки чому можна зробити незворотними демократичні процеси. Чому достатньо громіздкий механізм демократії повинен сприйматися громадянами як найкращий?!

Практика привела мене до думки, що лише освічений та свідомий громадянин буде за переконанням демократичним. Це не означає, що він має знати твори Платона, Аристотеля, сучасних західних політологів і т.д., – не той рівень освіченості потрібен. Потрібні знання на рівні сприйняття і на рівні переконань. Дуже часто такі переконання виникають в ході політичної практики. Події грудня-листопада минулого року дали більше в плані політичної та громадянської освіти українського населення, ніж десятки років вивчення. Але такі події бувають не часто.

Питання політичної, громадянської освіти стає сьогодні на перше місце. Мене дуже зацікавили роздані матеріали і я хотів би звернути увагу на 5 цінностей, які потрібні для громадянської освіти: почуття ідентичності; користування певними правами; виконання відповідних обов’язків; ступінь зацікавленості й залучення до громадських справ; сприйняття основних суспільних цінностей.

Я б хотів почати з першого, мабуть, основного на сьогодні завдання громадянської освіти. На жаль, ми сьогодні не можемо сказати, що всі громадяни України, громадяни в юридичному плані, відповідають категорії громадянина, як людини, що ідентифікує себе в певній країні. На жаль, цього ступеня громадянства ще не досягнуто. Я би вважав це першим завданням політичної освіти. Лише в тому випадку, якщо громадяни України відчують себе причетними саме до цієї держави, якщо вона стане їм небайдужою, тоді можна говорити про те, що закладається коріння демократії в Україні.

Сьогодні є проблема свідомого застосування виборчого законодавства. Знову звертаємося до подій листопада-грудня, які будуть ще довгий час точкою відліку у багатьох політичних питаннях. Лише свідоме застосування широкими масами українських виборців виборчого законодавства, а точніше свідома реалізація і захист своїх виборчих прав можуть стати основою для того елементу демократії, які пов’язані з обранням влади.

Як зробити, щоб люди навчилися цьому, щоб члени не лише територіальних виборчих комісій, не лише дільничних виборчих комісій, а всі виборці розуміли свої виборчі права? Вони мають це почути, і почути неформально, почути не в плані нав’язування, а в плані такому, який дозволить їм це сприйняти. Як це робити, мають сказати фахівці, тому сьогоднішнє обговорення дуже потрібне.

Гаральд Гайс,
Федеральний центр політичної освіти

Я вже 30 років працюю в системі політичної освіти в Німеччині, а саме – в Федеральному центрі політичної освіти. Ця робота відіграватиме надзвичайну роль в цій доповіді. Я намагатимуся дати загальну характеристику політичній освіті, після цього звернуся до деяких специфічних питань, які розв’язує саме Федеральний центр.

За деякими позиціями я можу продовжити те, що казав п. Штаудахер. Помаранчева революція перетворилася на предмет експорту з України, але тепер дуже важливо, щоб ця революція стабілізувалася, тому надзвичайно важлива роль припадає політичній освіті.

Я хочу вам розкрити німецьку модель, традицію, яка сталася історично. Не треба сприймати це, як точку для відштовхування в подальшому обговоренні, адже вам треба створити систему, яка буде найкраще підходити саме вам та забезпечить успіх у майбутньому.

Однак, хочу підкреслити, вам треба усвідомлювати, що в плані політичних перспектив на західну орієнтацію України, то тут необхідно дотримуватися певних стандартів. Ці стандарти, а саме наближення політичної системи до західних зразків, має усвідомити більше населення. Цього досягти можна лише за допомогою політичної освіти. Отже, не можна забувати про ці процеси, не можна забувати, в якому напрямку ви збираєтеся рухатися, як у внутрішньому розвитку, так і в зовнішньому руслі. Це європейська перспектива, яку завжди треба мати перед очима.

Я вже підкреслював, що німецька модель склалась історично. Я не буду зараз окреслювати окремі етапи, але не можна не помічати, що політична освіта в Німеччині в першу чергу відштовхувалася від наслідків поразки в Другій Світовій війні. Це була вихідна точка для створення системи політичної освіти. Ви можете сказати, що тут мало спільного з Україною, адже Україна щойно пережила перемогу Помаранчевої революції, але я думаю, що вихідна точка досить подібна. Можна порівняти Німеччину та Україну, в Німеччині в 1945 році існували структури, які треба було ліквідувати, подолати, треба було здійснювати демократію, перевиховувати населення, створювати нову орієнтацію. В Німеччині це скеровувалося згори.

Якщо ми поставимо собі запитання, що після 1945 року було метою політичної освіти в Німеччині, то тут можна виділити два важливих елементи: виховання у дусі демократії, розвиток свідомих громадян; по-друге, після поразки, це був перегляд власної історії, було вивчення та переосмислення історії соціалізму, голокосту, окупаційної політики, всі ці явища в Україні добре відомі, адже Україна була жертвою всіх цих діянь. Отже, це подолання минулого. Це був дуже важливий аспект політичної освіти. Мені здається, що на іншому рівні, але і у вас це явище матиме певне значення. Треба здійснити інвентаризацію минулого, без цього не можливо рухатися в майбутнє, адже треба переосмислити власне минуле в усіх його критичних фазах.

Ми можемо виділити три різні форми навчання. Можна сказати, що політична освіта складається з трьох видів. З одного боку, це соціальне навчання, навчання соціальних позицій, тобто, як треба поводитися людям між собою. Це соціальне навчання починається у родині, продовжується у дитячому садочку, в школі і охоплює все життя. Соціальне навчання починається найшвидше.

Друга форма – це навчання самого поняття „демократія”, це не лише питання про те, як поводитися з іншими людьми, а й як здійснюється процес ухвалення рішень у житті, в родині, в школі, в суспільному середовищі. Все це стосується не лише приватного або суспільного життя, а й ставлення до держави.

Третя форма – навчання політиків, тобто, як можна перенести навички здійснення демократії на державний рівень, як встановити зв`язок між суспільними та державними рівнями. Важливо демократично поводитися не лише в суспільстві, але й демократично оформлювати політичні процеси на рівні, де йдеться про владу, про здійснення державної влади, щоб при укладенні рішень до них залучалися і громадяни. А щоб брати в цьому участь, громадянам треба навчитися політичному життю. Отже, я намагався представити вам ступінчасту модель, але, звичайно, всі три форми навчання залежать одна від одної. Не можна сказати, що кожна з них завершується, адже не можна до кінця навчитися соціальній поведінці та демократії.

Те, що я вам сказав, не залежить від того, в якій країні здійснюється політична освіта. Ці принципи можна застосувати в будь-якій країні в якій створюється демократія.

В Німеччині система політичної освіти складалася протягом 60-ти років. Цей процес був тривалий і не позбавлений суперечностей. В 50-ті роки було багато людей, які вважали, що навчатися демократії набагато важливіше, ніж навчатися політиці. Головне –це знищити державу. Дискусії такі вже залишилися в минулому.

Існує три засади, на які можна спиратися в політичній освіті. Вони були вироблені у 1955 році, коли фахівці з політичної освіти після тривалих дискусій досягли спільної точки зору, мінімального консенсусу щодо того, як саме її треба здійснювати.

По-перше, це заборона вимог у політичній освіті. Особливо в школі вчитель не має права нав’язувати свою думку учням. Цей принцип можна перенести й на дорослих, заборона нав’язувати свою думку. Ви розумієте, що в школі вчитель завжди має потужну позицію, за які він виставляє оцінки. Але, на відміну від математики (якщо зробив 10 помилок, отримаєш погану оцінку), в політичній освіті ідеться про інше, про формування думки, про формування волі. І ця думка не може нав’язуватися тим, хто навчає. Отже, заборона нав’зування власної думки – це важлива перша засада.

Друга засада – це принцип плюралізму. Він означає, що ті обставини, які для суспільства в політиці мають суперечливий характер, щоб в політичній освіті вони теж представлялися в такому суперечливому характері і відповідно до цього обговорювалося, принаймні, в головних їх аспектах, адже політична освіта – це створення думки, а не індокринація.

Третій принцип – самовизначена активізація. Політична освіта має не лише той аспект, щоб передавати знання, але має давати орієнтацію на дії. І тут кожний школяр, школярка або кожний, хто проходить політичну освіту, кожна людина повинна аналізувати свої власні інтереси і шукати шляхи чинити вплив в дусі власних інтересів на наявну політичну ситуацію.

Отже, політична освіта виходить з того, що різні люди мають різні інтереси. Якщо ми говоримо про орієнтацію на дії, на діяльність, то кожна людина має оцінювати ситуацію, виходячи з власних інтересів. І повинна навчитися самостійно ухвалювати рішення про те, як вона заангажовується в політичному плані. Отже, політична освіта не може переслідувати мету, примушувати чи заохочувати людину вступити до тієї чи іншої політичної партії. Отже, встановлюється самосвідома активізація.

Я би хотів коротко звернутися до структури політичної освіти Німеччини. Хочу, щоб ви дійсно усвідомили поняття принципу субсидіарності, оскільки воно для політичної освіти надзвичайно важливе. Субсидіарність означає, що існують різні суб’єкти політичної освіти, які поділені інституційно і та у своїх світоглядних позиціях.

Але в Німеччині також існує і державна політична освіта, яка має три основних завдання.

По-перше, політична освіта пропонує продукт громадянам. Цей продукт концентрується на тому, що інші інституції політичної освіти цього не роблять. Те, що не роблять інші, має робити державна система, тому що є надзвичайно дорогі заходи. Наприклад, на мою думку, кожному українському громадянину з певного віку, коли він уже може читати, слід надати Конституцію України. І це дуже простий приклад. Також є й інші заходи, наприклад, пов’язані із використанням Інтернет-мережі. У Німеччині дуже багато матеріалів передається і поширюється через цю мережу. Федеральна концепція освіти пропонує до використовувати такі матеріали, однак це дорого коштує, тому значна частина таких заходів фінансується державою. Федеральний центр політичної освіти робить те, що інші члени політичної освіти не спроможні забезпечити в тій же якості та кількості. Цей принцип ми називаємо принципом субсидіарності. Федеральний центр активно співпрацює із іншими суб’єктами. Адже не треба все робити самому, можна кооперуватись з тими, хто може зробити щось краще, проводити спільні заходи, видавати спільні публікації. Федеральний Центр виступає патентом, тому що в нього більше коштів, тому він забезпечує фінансування.

Третій момент, це специфічно німецька річ. Залежить від вас, чи ви хочете влаштувати таку політичну освіту і спрямовувати на цю ділянку. Федеральний Центр політичної освіти управляє фінансовими коштами держави і надає їх незалежним носіям політичної освіти. Тобто, є певні критерії, які необхідно виконувати для того, щоб подати заявку на отримання фінансування через Федеральний центр політичної освіти.

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

Я можу запропонувати деякі міркування щодо системи, як можна уявляти собі систему політичної освіти в Україні. Це матеріал для того, щоб додатково стимулювати дискусію з приводу предмета обговорення.

Отже, перш за все, що ми розуміємо під концепцією. Це не просто декларативний документ. Концепція – це пропозиція, уявлення про те, чим є політична освіта, якими мають бути її принципи, зміст, способи здійснення. Проект Концепції політичної освіти має бути запропонований в дискусії для того, щоб дійти до консенсус у суспільстві, яким має бути зміст, структура, функція, інституційні, функціональні аспекти політичної освіти.
Багато проблем виникає під час такого обговорення і Концепція – це лише один із способів, з етапів пошуку відповідей на ці запитання.

І останнє, чому потрібно думати про політичну освіту, чому потрібно з цього приводу дискутувати. Робоча група, яка створювала Концепцію свого часу сформулювала декілька пар суперечностей, проблем, які обґрунтовують і доводять необхідність розробки Концепції і впровадження політичної освіти. Деякі суперечності стосуються суспільних перетворень. Всі ми відчуваємо в них потребу, прагнемо їх, але, з іншого боку, ці перетворення та їх впровадження натикаються на брак політичної культури, як громадян, так і політиків, і це призводить до гальмування цих перетворень.

Наступне протиріччя. З одного боку, маємо високий рівень політичної активності людей, який спалахує та спадає. Ми говоримо про досить високу готовність людей брати участь в політичному житті. А, з іншого боку, ця участь супроводжується, поєднується з браком критичного мислення, відповідальності влади та вимогливості, критичності громадян до влади.

Ще одне питання щодо того, що високий рівень освіченості громадян супроводжується невмінням відстоювати свої права, захищати власні потреби. Маємо велику кількість політичних партій і разом з тим відсутнє масове залучення людей у громадське життя. Йдеться не обов’язково членство в партії. Ми спостерігаємо як систематичне, зважене, цілеспрямоване політичне життя тільки розпочинається.

Отже, як повинна виглядати система політичної освіти? Пропонується розуміння політичної освіти як такої, що складається з кількох сфер. Головними компонентами називаємо сферу політичної освіти, першою з яких називаємо (першою не за ієрархією значень, а тому, що в ідеалі з неї повинно починатися знайомство для людини з політичною матерією) громадянську освіту школярів. Йдеться про формування громадянина, про його становлення, соціалізацію зусиллями або можливостями, які надаються у навчальному процесі у школі. Мету цієї освіти визначимо як політичну соціалізацію особистості, зміст – як інформацію про економічні, політичні, юридичні, психологічні, етичні знання, аспекти суспільного життя для того, як позиціонувати людині себе в політичному житті, форми – типові, класичні, нормативні форми навчання, уроки, позакласна робота, а також позашкільний вплив, який має місце в цій сфері політичної освіти.

Зараз в Україні ми спостерігаємо і включаємося в діяльність по розвитку громадянської освіти. Можна сказати, що ця сфера зусиллями неурядових організацій, зарубіжних партнерів, міністерств освіти і науки в Україні потроху зрушується з місця. Інша справа, що там залишається ще чимало невирішених концептуальних та організаційних проблем.

Що стосується політичної освіти дорослих, то про неї мало хто говорить, мало хто думає. І це незвично, особливо після періоду потужного партійно-політичного впливу, який мали в радянські часи. Зараз громадяни залишилися нікому не потрібними в плані політичної освіти, хіба що періодично під час виборів партії накидаються на них із своїми пропозиціями, і таким чином виявляється своєрідна підміна політичної освіти.

Отже, метою політичної освіти дорослих є, на відміну від соціалізації в школі, політичне інформування, надання інформації для  того, щоб людина могла орієнтуватися і критично ставитися до подій навколо неї.

Інша важлива мета політичної освіти – це формування залученості, участі людей у суспільних справах, при чому не тільки і не скільки в загальнодержавних справах, в справах державного будівництва, скільки в розв’язанні проблем безпосереднього життя людей, громад. Форма, зміст цієї сфери освіти – це суспільні проблеми, безпосередньо проблеми поточного життя, це політичні рішення, які ухвалюються для розв’язання цих проблем, аналіз, оцінка, критичне міркування з приводу подій, рішень, які ухвалюють системи уряду на різних рівнях, починаючи з центрального і закінчуючи локальним рівнем. Формами такої освіти можуть бути лекції, бесіди, дискусії, зустрічі з  політиками.

Наступна сфера політичної освіти – це політичне навчання. Йдеться про специфічний освітній вплив, який спрямований на людей, які професійно займаються в галузі політики, це політики, громадські діячі та державні службовці. Мета такої освіти полягає в підвищенні професіоналізму людей, для яких політика, громадська діяльність є професією, або потужним хобі, як для громадських діячів. Зміст цієї освіти може бути визначений, як знання про технології впливу, керування, розв`язання конфліктів, вирішення проблем. Форми – це тренінги, семінари, курси як приклади таких специфічних форм, які не виключають попередні, але в даному випадку йдеться про специфічні форми для даної сфери.

Четверта сфера – це освіта фахівців не у галузі політики, освіта не пересічних громадян, а освіта політичних науковців, тобто людей, які професійно займаються розробками концепцій, формулюванням теоретичних аспектів, теоретичним розв’язанням існуючих проблем. Це люди, які працюють з поняттями, теоріями, які пропонують суспільству, які принципи можуть бути застосовані у розв’язанні проблем влаштування життя. Мета політичної освіти в цій галузі полягає в підготовці науковців, викладачів політичної освіти, при чому всіх рівнів, як на рівні політичної науки, так і у сфері політичного навчання громадянської освіти і освіти дорослих. Тренери і викладачі мають методично, кваліфіковано, систематично готуватися саме тут, у цій ніші. Форми проведення такої освіти – це навчальна, дослідницька робота, в усій множині її проявів. Суб’єкти, чинники, фактори здійснення цих сфер політичної освіти, розрізнивши, диференціювавши різноманітні сфери, ми можемо диференційовано визначати, що кожній сфері відповідає той чи інший чинник здійснення політичної освіти.

Якщо йдеться про першу сферу (громадянську освіту школярів), то найперше слід згадати сім`ю, заклади освіти. Вони є основними способами, чинниками формування громадянської освіти, соціалізації людей, дітей, школярів, надання їм необхідних знань для наступного відповідального, кваліфікованого, компетентного включення в суспільне життя і захист своїх прав розв’язання суспільних проблем.

Коли ми говоримо про політичну освіту дорослих, способи здійснення цієї освіти мають бути в дискусійній траєкторії засобів масової інформації, неурядових організацій.  Так уявляються чинники та структури, які можуть виконувати перелічені задачі політичної освіти дорослих.

Що стосується політичного навчання, це система навчання державних службовців. Ми знаємо, що в Україні існує досить розвинена система освіти державних службовців. І, напевне, зараз необхідно лише вирішити, яким чином система освіти державних службовців повинна бути імплементована у політичну освіту, чи вона має бути складовою занять викладання політології, політичної науки, чи вона має додаватися до курсів, які вже читаються з політичної науки, чи вона має замінити політологію. Тут можливі такі варіанти. Політичне навчання політиків, громадських діячів, державних службовців може здійснюватися у вигляді тренінгів. Крім того, сюди слід віднести політичні партії, які цілеспрямовано, зацікавлено займаються підвищенням професіоналізму, звичайно, в першу чергу, і часто винятково власних партійних функціонерів, людей, які у різні способи включаються у розв’язання партійних задач і цілей під час виборчих кампаній.

Як здійснюється політична освіта у сфері науки, університетська освіта? Всім відомо, що в більшості університетів існують кафедри політології, в більшості університетів готують дипломованих спеціалістів, є дослідницькі інститути в столиці і в областях, які так само фахово, спеціалізовано займаються теоретичним вивченням проблем політичного життя. Слід додати ще й неурядові дослідницькі центри у цій сфері, діяльність яких подібна до академічних інститутів, але, на відміну від них, вони є незалежними, вільними, самофінансованими. І, як наслідок, їхня продукція відрізняється від формальної академічної.

Перерахувавши сфери і способи здійснення політичної освіти, хочу сказати, що усім цим сферам мають бути властиві спільні задачі. Це, перш за все, надання знань про такі речі, як права людини, чинні закони, політична система, яка встановлена в суспільстві, актуальні суспільні проблеми, перешкоди подальшого розвитку суспільного життя,  пропоновану політику подолання цих проблем. Наступним спільним завданням політичної освіти, поряд з наданням знань, пропонується розуміти формування ставлень до себе, до інших, ставлення до політичної системи, політичного навколишнього світу, до ідеалів, цінностей демократії. Ставлення може бути таке, як вірування в безперечну цінність, цінування себе, своїх прав. Воно також може бути байдужим, або негативним. Формування таких ставлень є одним із завдань політичної освіти.

Зрештою, третє важливе завдання поряд з наданням інформації та формуванням ставлення, мотивація до дії. Сама по собі інформація та ставлення не мають значення, якщо вони не втілюються у готовності особистості до дії на захист своїх прав та розв’язання суспільних проблем. Демократична людина, по-перше, має бути мотивована до дій. По-друге, знаючи, як коректно діяти у тих чи інших конкретних умовах для того, щоб відстоювати свої права та інтереси.

На завершення хочу запропонувати таку думку – політична освіта має стати однією з функцій політичної науки. Цього поки не сталося. З іншого боку, політична освіта має стати однією з проблем політичної науки. Поки що політична наука займається глобальними питаннями, державотворчими проблемами або суто теоретичними відстороненими проблемами. Проблеми формування демократичної освіти, культури і свідомості громадян ще не достатньо стали предметом вітчизняної політичної науки. Я це констатую з прикрістю і закликаю до спільних зусиль на подолання такої ситуації.

Отже, політична освіта має бути знаряддям демократизації суспільства, збереження стабільності і безпеки. Система політичної освіти включає громадянську освіту школярів, освіту дорослих, політичну навчання та вивчення політичної науки. Кожна з перелічених сфер має мету, зміст, форму і засоби їх здійснення. Політична освіта має стати предметом публічної політики, держави з одного боку та неурядових організацій з іншого боку.

Запитання.
Наталя Горнійчук, «Комітет виборців України»: Як ви плануєте мотивувати пересічного дорослого громадянина залучатись до політичної освіти?

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

Це дуже важлива проблема. Ми про неї говорили, дискутували. Це дійсно потужна перешкода у нашому суспільстві. Зацікавити, робити політичну освіту атрактивною для пересічного громадянина в наших умовах не просто. Тут додається і минуле, про яке вже згадували, і сучасне вносить свою лепту. Я би хотів не запропонувати вам якусь готову відповідь, а запросити до спільної дискусії.

Напевне, мають бути включені мотиви, міркування, які б показували людині, що елементарне знання, обізнаність, компетентність у питаннях політичного життя створює для неї можливість ефективного захисту своїх прав, можливість апелювати до тієї чи іншої структури з тим, щоб захиститися. Зараз ми знаємо, що після грудневих виборів минулого року, дуже активно почалися ці події, процеси, коли люди ґуртуються і вступають на захист своїх прав. Перед цим цього не було. З різних причин: люди не вірили та не знали, що це можна робити. Отже, людям слід показати, що політична освіта може бути безпосередньо пов’язана з їхніми безпосередніми інтересами. Тут абсолютно не спрацює механізм, коли ми говорили, що вивчати політичну освіту потрібно для того, щоб держава була демократичною. Це надто абстрактно, це не діє. Обов`язково апелювати до безпосередніх інтересів людей.

Як продовження вашого питання, хочу додати наступне. Я для себе зробив несподіване відкриття, що ми неправильно мотивуємо пересічних громадян до участі у виборах. Ми це робимо так, як нас провокують робити політичні партії. Ми орієнтуємо їх на перемогу громадян. Це логіка, риторика партій, які зацікавлені в перемозі. І вони накидають на виборців свою лексику. Звичайно, якщо таким чином іти, то громадянин рано чи пізно приходить до таких міркувань: «якщо ми переможемо, то навіщо мені голосувати» або «якщо ми не переможемо, то навіщо мені голосувати», тобто така мотивація парадоксальним чином призводить до демотивації. Треба говорити виборцям про те, що переможемо чи ні, брати участь у виборах слід для того, щоб після виборів мати право апелювати до влади. Отже, можна не тоталітарним чином мотивувати до вивчення політичної освіти.

Запитання.
Лілія Ганюкова, доцент кафедри політології Національної академії державного управління при Президентові України: Яка роль держави у політичній освіті?

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

Можливі три варіанти відповіді на ваші запитання про роль держави. Перший варіант – це тоталітарний варіант, держава повинна робити все в політичній освіті, визначати програми, концентрувати, мобілізувати ресурси, засоби, надавати та розподіляти їх, контролювати, карати, якщо є порушення тощо. Другий варіант – недержавна політична освіта. Нам дещо важко її уявити, адже, якщо не держава, а хто ж? Хто знає, що зроблять громадські організації та політичні партії в політичній освіті без належного контролю, методичного розпорядження, позиції тощо.

Однак, як це можна побачити з сучасного досвіду, громадські організації можуть діяти за принципом субсидіарності, коли держава доручає, адресує громадським організаціям, уповноважує їх робити те, що робила вона – це третій варіант. Звичайно, за умов забезпечення належного рівня компетентності. Політичну освіту можна розглядати як своєрідний тендер, коли громадські організації, до складу яких входять науковці, професіонали, педагоги, журналісти пропонують свої послуги в обмін на ресурси, гранти, бюджетні кошти, за право на ліцензію виконувати певну функцію політичної освіти, але вони виборюють це право. І, звичайно, роблять це у взаємодії з державою. Тобто, пропонується модель поєднання ролі держави і недержавного сектору, коли фактичними виконавцями є громадські організації. Головне завдання держави полягає в забезпеченні умов, в наданні можливості, можливо, контролі, коли діяльність недержавних структур виходитиме за межі прийнятного. Отже, головним виконавцем, на моє переконання, має бути не держава, хоч її цілком виключати з цього процесу не варто.

Запитання.
Сергій Кисельов, кандидат філософських наук, доцент кафедри політології НаУКМА, виконавчий директор Фонду „Освіта для демократії”: Питання стосується розведенню змісту понять. Наскільки я зрозумів сьогодні на цьому круглому столі, всі доповідачі, крім пана Гайса, фактично ототожнювали поняття «навчатися демократії» та «навчатися політиці», тобто демократичну і політичну освіту. Тільки п. Гайсом було сказано декілька фраз, які розводили ці поняття. Оскільки пан Рябов в своїй доповіді торкнувся навіть трьох понять, то хочу почути, як він розуміє зміст поняття “політична освіта”, “громадянська освіта” та “демократична освіта”.

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

Моє бачення цього питання полягає в тому, що в усіх суспільствах має місце політична освіта – в тоталітарних, демократичних, авторитарних. Але вона відповідним чином може бути демократичною, тоталітарною чи авторитарною. Завдання перехідного суспільства полягає в тому, щоб не реанімувати, не відроджувати постійно штампи чи стереотипи тоталітарного політичного вчення, яке фактично було перетворено на пропаганду, а закласти основи демократичної і політичної освіти. Я глибоко переконаний, що це чи не найважливіший чинник, значно більший, ніж обрання демократичного президента чи прийняття нової Конституції. Формування політичної культури найбільш визначальним чином здатне перетворити тоталітарне чи посттоталітарне суспільство на демократичне. В умовах тоталітарного суспільства можна впроваджувати демократичну політичну освіту, коли робити акцент на цінностях людини, на значущості прав, на відповідності закону суспільного життя. Натомість, тоталітарна освіта – це “народ і партія єдині”. Це і є головною відмінністю: політична освіта може бути або не бути демократичною.

Запитання та доповнення.
Олександр Городецький, кандидат політичних наук, доцент, зав. кафедри політології і соціології Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету:

Кілька слів щодо того, на що ми орієнтуємося в плані інтелектуального чи  соціального продукту, коли ця Концепція починає реалізовуватись. Що ми можемо виставити в якості емпіричних критеріїв, щоб свідчити, чи робота проведена успішно. П. Сергій цілком слушно зауважив, що різні моделі суспільства в якості зразків освітньої діяльності, в якості суспільних продуктів мають різні емпіричні процеси. Якщо подивитися на практику, яка складається в західноєвропейському освітньому просторі, то дуже часто наші колеги, говорячи про еталони чи соціальні цілі політичної освіти, користуються таким поняттям як «ключові компетенції», якими має володіти випускник університету чи коледжу, іти з цими внутрішніми характеристиками до розв’язання ряду практичних завдань. Я помітив, що сьогодні акцент вміщується з такої форми енциклопедичної підготовки випускника у сторону прагматичну, у сторону реалізації тих знань у фактичному житті. Мені здається, якщо ми говоримо про наш емпіричний вимір демократичної освіти, то це здатність людини, оперуючи певною підготовкою чи певними знаннями, робити коректний вибір у різних сферах практичної поведінки. Це стосується участі чи неучасті в демонстраціях, участі або неучасті у виборах, підтримки певного кандидата. Мені здається, що ми мали б відобразити якимось чином цей момент. В наших документах він мав би бути якимось чином вималюваний. Це те, що народилося в плані пропозицій.

Тепер питання. Якщо ви помітили, у форматі старої освіти помічена тенденція до певної міри скорочувати обсяги економічного навантаження у ряді гуманітарних дисциплін, зокрема, курс соціології традиційно викладався в обсязі двох українських кредитів (це 108 годин), наступного року цілий ряд спеціальностей нашого університету переходить на викладання в рамках одного кредиту. Я б хотів звернути увагу на виступ п. Гайса, що є таке поняття як соціальна освіта. Мені здається, якщо ми не будемо вимальовувати певні рекомендації в плані освітянського міністерства, то наші вимагання часто будуть видаватися донкіхотством. Мені здається, що частинами наших практичних рішень  повинні бути рекомендації стосовно забезпечення нормального академічного простору у вузах для виконання завдання, який ставить перед собою проект демократичної освіти.

Сергій Рябов,
доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА

Щодо збереження розширення економічного простору суспільних наук. Мені раптом спало на думку, що це питання може бути предметом політичної освіти і політичної діяльності. Можна в два способи реагувати на цю тенденцію, про яку ви згадали. Можна її констатувати, нарікати і сподіватися, коли прийде розумний міністр чи заступник міністра і змінить щось, а можна згуртовуватися, можна формувати професійні асоціації науковців, можна формулювати вимоги (не обов`язково ходити до міністерства з плакатами та намети там розбивати). Але певні способи доводити, формувати громадську думку про те, що відбувається неправильна тенденція в розвитку вітчизняної суспільної освіти, яка може мати шкідливі наслідки, пропонувати конкретні дії. Міністерство скаже, що немає коштів, часу, але потрібно пропонувати такі резерви, які можна було б знайти. Тобто питання політичної освіти може бути так само предметом політичної освіти і так само предметом громадської політики, коли б люди домагалися певного впорядкування політики освітньої, не кажучи про її зміст, коли б люди не тільки споживали запропонований державою продукт, але й робили б замовлення на цей продукт.

Запитання та доповнення.
Ростислав Павленко, кандидат політичних наук, зав. кафедри політології НаУКМА:

Повертаю дискусію до питання механізму реалізації. Досить багато говорилося про роль держави як цілісного інституту, який надає стандарти, вступає у відносини з громадськими організаціями. Я хотів би прокоментувати про конкретику такої діяльності.

Отже, в Концепції передбачено створення двох органів, які від імені держави будуть працювати в галузі політичної освіти – це Національний координаційний орган, як представницький інститут, і Державний Центр політичної освіти, як адміністративний методологічний центр, який буде працювати над стандартами. Є декілька питань, які краще вирішити зараз, поки ця Концепція не спрямована на безпосереднє виконання.

Щодо Координаційного органу, то йдеться про залучення гілок законодавчої та виконавчої влади, політичних партій, громадських та релігійних організацій, провідних науковців. Політичних партій 126, фахових громадських організацій десятки, не говорячи про релігійні організації, провідних науковці так само досить велика кількість. Кого можна залучати, за якими критеріями? Тут треба було б говорити про певні критерії. Залучати всі політичні партії, які безпосередньо впливають на вироблення державної політики, чи партії, які отримали на виборах більше відсотка голосів, а отже, представляють в суспільстві певні соціальні групи? Можна говорити й про певні критерії щодо громадських організацій.

Щодо Державного центру політичної освіти, то незрозуміла його позиція в структурі органів державної влади. Чи це адміністративна реформа, про яку говорить уряд, тобто секторальний підхід, де під кожним віце-прем’єром є декілька міністерств, чи під кожним міністерством є орган виконавчої влади, які відповідають за конкретні питання, чи цей Центр має бути в секторальному підпорядкуванні до Міністерством освіти, чи це є окремий орган? Яке його місце і яким чином він взаємодії з органами виконавчої влади?

Дем’янчук Олександр,
кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри політології НаУКМА

Це питання багато обговорювалося. Це окрема дуже серйозна проблема, проблема впровадження цієї Концепції, проблема розвитку політичної освіти. Стосовно необхідності, в мене складається враження, що ніхто не заперечує проти того, що політична освіта потрібна і її необхідно розвивати. Питання постає, як це зробити, якою має бути стратегія, довготривала, середньо термінова, якою має бути тактика на перших порах, в перші дні, місяці, роки існування саме системи політичної освіти, як певного цілісного комплексного підходу до формування громадянського суспільства, формування демократії в Україні.

Ми довго дискутували і стосовно Центру політичної освіти. Біда в тому, що, незважаючи на перемогу Помаранчевої революцію та демократичні перетворення, які я особисто поки що не бачу чи вони не дуже поширені, в наших традиціях є формування керівництва органами державного управління за певним партійним принципом. Відповідно, в тих самих традиціях є формування державної політики діяльності в певному секторі відповідно під оком міністра відповідної політичної орієнтації. А отже, якщо Центр політичної освіти буде пов’язаний з будь-яким  міністерством або з віце-прем’єром, є ризик певної політичної індокринації. Тому, край важливо, щоб Центр політичної освіти був максимально незалежним у формуванні своєї політики, своїх планів і програм.

Яким чином це зробити в нинішніх умовах, зараз ще дуже важко сказати. По-перше, це потребує досягнення певної згоди з боку основних дійових осіб, держави, політичних партій, місцевих органів. Згоди розгорнути процес створення системи політичної освіти. Коли система політичної освіти почне свою діяльність, уже буде легше говорити про якісь окремі форми, нюанси, особливості цієї системи, особливості процесу політичної освіти. Зараз важливо визначити, яким чином в нинішніх умовах, умовах парламентських виборів, що невідворотно наближаються, зробити перші кроки у створенні системи демократичної політичної освіти. Можливо, що цей майбутній Центр буде зараз створюватися на громадських засадах, а можливо в його створенні має проявитися політична воля, наприклад, Президента України, Кабінету Міністрів або Верховної Ради. Принципи формування цього Центру можуть бути змінені через декілька років, як можуть бути змінені відповідні пріоритети і акценти у здійсненні політичної освіти. Але зараз потрібно почати діяти.

Доповнення.
Олександр Воробйов, проект “Сприяння організації виборів в Україні” (SEAUP):

Треба внести зміни до Закону України «Про освіту», де має бути визначена політична освіта, а держава тільки піклується наданням ресурсів для існування, тобто оренда приміщень для того, щоб проводити заходи за державний кошт.

Щодо змісту, то держава не повинна втручатися, навіть ніяка політична партія, тому що це позапартійний статус.

Щодо терміну, який вживається, «демократична освіта». Демократична освіта – це освіта виборців.

Пройшла Помаранчева революція, пройшла політична реформа і нас знову позбавили права висувати кандидатів, що нам подарувала стара КПРС. Знову маємо монополію партій на висування кандидатів. Помаранчева революція, на мій погляд, не мала ідеологічного забарвлення. Фактично, ми не виховували виборців, як здійснювати реалізацію свого виборчого права усвідомлено. Згадаймо першого Президента України. Яка політична сила привела його? Ці дві політичні партії досі існують. Другого Президента України, які політичні сили приводили? Вони існують. А де політична відповідальність? Немає, тому що виборці, на мій погляд, не розуміють, за кого голосують. Скажуть, Л.Кучма винен за те, що було. А я хочу сказати, що винні політичні сили, які приходили до влади. Але ми ж про це мовчимо. Тому, демократична освіта має бути у формуванні суспільної думки щодо реалізації саме виборчих прав. Ми маємо навчити суспільство, щоб на наступні вибори народ був освічений. Саме від виборчих прав залежить, чи буде існувати громадянське суспільство, перетворення має відбуватися у цій точці. Цьому питанню потрібно приділяти дуже багато уваги.

За детальнішою інформацією звертайтеся за телефоном: 238 24 69 (контактна особа – Наталя Синьоока) або електронною поштою:info@laboratory.kiev.ua.

 версiя для друку Наверх  наверх
 надiслати лiнк  У попереднiй роздiл

Залишити відповідь