Політична освіта в Україні: проблеми та перспективи розвитку

КОНЦЕПЦІЯ
ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Цю Концепцію створено Інститутом громадянської освіти Національного університету „Києво-Могилянська Академія” за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. Безпосередню участь у написанні Концепції взяли:

• О.П. Дем’янчук, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри політології НаУКМА,

• І.В. Жадан, кандидат психологічних наук, зав. лабораторією психології політичної освіти Інститут соціальної і політичної психології АПН України,

• Ю.Г. Кальниш, кандидат наук з державного управління, старший науковий співробітник, докторант Національної академії державного управління при Президентові України,

• І.О. Когут, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив,

• С.Г. Рябов, доктор філософських наук, професор кафедри політології, керівник Інституту громадянської освіти НаУКМА,

• Б.Ф. Сагалаков, кандидат філософських наук, директор Центру політичного маркетингу і менеджменту Товариства „Знання” України.

Подяка висловлюється експертам, які своїми критичними зауваженнями та конструктивними пропозиціями зробили значний внесок у розробку Концепції:

 Є.К. Бистрицькому, доктору філософських наук, виконавчому директору Міжнародного фонду „Відродження”,

• Ю.Б. Ключковському, кандидату фізико-математичних наук, народному депутату України, заступнику голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, директору Інституту виборчого права,

• О.М. Кошелю, кандидату історичних наук, заступнику голови правління Комітету виборців України,

• О.В. Курці, провідному спеціалісту департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України,

• Р.М. Павленку, кандидату політичних наук, завідувачу кафедрою політології НаУКМА,

• К.В. Плоскому, голові Центру політичної освіти,

• В.В. Тарану, заступнику директора Інституту політичної освіти,

• Ю.Ж. Шайгородському, кандидату психологічних наук, директору Українського центру політичного менеджменту.

Упродовж тринадцяти років після встановлення незалежності в Україні активно проголошуються демократичні принципи, докладаються зусилля для перевлаштування політичної системи відповідно до цих принципів. Між тим ефективність прогресивних перетворень безпосередньо пов’язані ще й зі зміцненням демократичної політичної культури громадян. Однак, як свідчать дослідження, сучасна політична культура українців характеризується браком знань про власні права й відповідальність за їх дотримання, відсутністю інтересу до участі у громадських справах і розв’язанні суспільних проблем, відстороненим ставленням до ухвалення суспільних рішень. Через це політична активність людей не супроводжується розвитком у них критичного мислення і не забезпечує формування відповідальної влади; високий рівень освіченості не породжує вміння відстоювати власні права; велика кількість політичних партій не приводить до масового залучення людей у громадське життя.

У країнах розвиненої демократії функціонує історично і культурно сформована впродовж століть система здійснення загального народовладдя. Вона спирається на відповідне національне законодавство, урядову політику й діяльність місцевих органів влади й самоврядування і, головне, передбачає належний рівень культури учасників політичного процесу. В Україні ж досі відсутня практика систематичного формування політичної культури, яка б відповідала демократичному стану суспільства та була одним із чинників його встановлення.

Цю концепцію розроблено як пропозицію загального уявлення про політичну освіту, її принципи, зміст і форми здійснення. Вона не претендує на вичерпні відповіді на всі питання, натомість покликана ініціювати дебати стосовно того, як задовольнити очікування суспільства у питаннях політичної культури й політичної освіти.

1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ

Політична освіта – це практика систематичного поширення і засвоєння громадянами знань про їхні права, свободи та механізми їх здійснення, про шляхи розв’язання проблем суспільного життя, політичну систему й інститути публічного урядування, процедури їхнього функціонування і способи впливу на них, що має наслідком компетентну участь громадян у суспільному житті.

Система політичної освіти:

• Перш за все це заклади, діяльність яких спрямовано на навчання й виховання майбутніх громадян (громадянська освіта).

• Різновидом політичної освіти є політичне інформування, спрямоване на пересічних громадян і покликане надати їм необхідні знання про існуючі суспільні проблеми та способи їх розв’язання, вміння брати участь у такому розв’язанні й мотивувати до цього.

• Самостійною ланкою політичної освіти є навчання тих, хто здійснює професійне керування процесами суспільно-політичного життя – державних службовців та політиків, що виборюють право визначально впливати на розв’язання проблем громад і нації. У цьому разі йдеться про політичну просвіту й її різновид – політичне навчання.

• Зрештою, складовою політичної освіти є академічне навчання, здійснюване у вищих навчальних закладах і спрямоване на підготовку фахівців у галузі політичної науки та її викладання.
Споживачами політичної освіти, тими, для кого вона здійснюється в суспільстві, є:

• громадяни різних вікових категорій, які потребують політичних знань для участі в житті громад, у діяльності неурядових організацій;

• політики, партійні активісти, громадські діячі, як такі, що прагнуть відігравати визначальну роль у політичних процесах, в ухваленні законів і визначенні норм суспільного життя, у розв’язанні суспільних проблем;

• державні службовці – посадові особи, що безпосередньо причетні до реалізації політичних рішень, адміністрування і здійснення суспільної політики;

• працівники органів охорони порядку та військовослужбовці,

• науковці, що здобувають нові знання про політику, розробляють методики політичного навчання і просвіти.

Мета політичної освіти полягає у підвищенні рівня політичної культури громадян України, коли люди добре розуміють головні ідеї й принципи демократії, здатні самостійно діяти для захисту власних прав та інтересів, інтересів своїх громад. Політична освіта – це своєрідний тренінг із громадянськості, школа, де людей навчають жити спільно, громадою. Вона має сприяти:

• поширенню правила, відповідно до якого будь-яку суспільну проблему належить розв’язувати лише шляхом взаємної згоди й поваги до інтересів усіх, а не через домінування інтересів окремих осіб;

• формуванню звички до діалогу, як сутнісної складової демократичної політичної культури;

• укоріненню цінностей відкритого й справедливого суспільства, поважання принципів і правил суспільного життя;

• підвищенню політичної відповідальності громадських і державних діячів.

Головне завдання політичної освіти – домогтися усвідомлення, прийняття і практичного здійснення людиною власних прав та політичної відповідальності.

Завдання політичної освіти обумовлюються загальними вимогами до організації політико-освітнього процесу, формування політичної культури в демократичному суспільстві:

• політична освіта має стосуватися всіх верств населення, в тому числі, пересічних громадян, політичних діячів, державних службовців, бути спрямованою на всі покоління громадян, охоплювати учнів, батьків, вчителів;

• уся освітня система має відповідати духу, потребам і цілям демократичного суспільства і бути зорієнтованою на формування активної, автономної, незалежної, уповноваженої, непатерналістської особистості, яка відчуває себе самодостатньою цінністю і сприймається як така суспільством;

• в усіх її проявах політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності й відповідальності особи, сприяти прийняттю людьми фундаментальних цінностей і принципів демократії.

Політична освіта має бути зорієнтована на формування політичних уявлень громадян, набуття ними відповідного досвіду політичної активності і вкорінення системи політичних ставлень особистості.

Формування політичних уявлень здійснюється через:

• засвоєння певних знань про права і свободи громадянина, способи й механізми їх здійснення і захисту, про влаштування суспільства й інститутів публічного урядування, процедури їхнього функціонування і способи впливу на них,

• опанування вмінь аналізувати, узагальнювати, систематизувати та структурувати інформацію, встановлювати зв’язки між окремими її блоками та будувати прогностичні моделі.

Досвід політичної активності здобувається шляхом засвоєння норм та опанування способів соціальної взаємодії, набуття вмінь захищати власні інтереси, протистояти тиску й маніпуляціям, розмірковувати з приводу власних мотивів, очікувань та можливих дій.

Система політичних ставлень включає:

а) ставлення до самого себе (ідентифікація себе як суб’єкта політичної взаємодії, спроможного здійснити самостійний політичний вибір, готового нести відповідальність за свій вибір і його наслідки, законослухняного громадянина, здатного обстоювати власні права);

 б) ставлення до інших людей (терпимість, повага до політичних прав і свобод інших, готовність до спільного вирішення політичних проблем, довіра і налаштованість на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших, політична відповідальність, прагнення зрозуміти мотиви вчинків і очікування інших);

в) ставлення громадянина до політичної системи (патріотизм як позитивне сприйняття своєї країни, лояльна налаштованість на фундаментальні цінності й конституційні принципи суспільства, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, інтерес до громадських справ, соціальна довіра і поширення правдивої інформації, вимогливість до пропозицій щодо перевлаштування суспільного життя);

 г) ставлення до інститутів влади (контроль за дотриманням меж повноважень влади, критична оцінка рішень і дій уряду, опір неконституційним діям влади, готовність до політичної участі у здійсненні суспільних справ);

д) ставлення до політичного світу (розуміння сучасного співвідношення глобального та національного начал суспільного життя, розуміння розмаїтості нинішнього світу, зацікавленість у збереженні миру й безпеки, готовність до участі в міжнародних кампаніях тощо).

2. ЗМІСТ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Вибудовуючи зміст демократичної політичної освіти, прагнучи надати поштовх розвитку політичної культури в умовах посттоталітарного суспільства, слід робити першочергові наголоси на таких ключових поняттях як „законослухняність”, „відповідальність”, „політична активність”, „ставлення до влади”, „індивідуальна свобода”, „толерантність”.

Законослухняність

Законослухняність як складова змісту політичної освіти і риса політичної культури, будучи інваріантною для різних суспільств, за демократичних умов має бути визначена як самообмеження людини, її відмова від частки власної свободи, суверенне забезпечення нею дотримання законів у власній поведінці. Адже за тоталітарних й авторитарних умов законослухняність виглядає радше вимогою здорового глузду, а не власною відповідальністю особистості за дотримання порядку в суспільстві.

Законослухняність демократичного зразка характеризується тим, що вона тісно пов’язана з вимогливим і критичним ставленням до влади. Здійснюючи демократичну політичну освіту, належить робити принципово припустимим і ментально зрозумілим критичне ставлення людей до уряду. Такий підхід робить можливим уникнути підміни демократичної законослухняності вірнопідданством тоталітарного штибу.

Відповідальність

Демократична громадянська відповідальність може бути визначена як підпорядкування індивідів вимогами порядку, стабільності та інтересами інших людей. Звідси походить потреба передбачати наслідки власних дій чи бездіяльності, узгоджувати задоволення індивідуальних потреб із суспільними інтересами.

Суттєвою ознакою типу відповідальності, співвідносного з демократичним суспільним ідеалом, є те, що відповідність діяльності індивідів та вимог чинного порядку досягається не через загрозу застосування санкцій, не лише як дисципліноване самообмеження свободи на користь вимог юридичного закону, а як прагнення відповідності окремих дій загальному інтересу, потребам громади. До того ж, демократичному суспільству властиво культивувати відповідальність сучасників перед майбутніми поколіннями.

Політична активність

Політична освіта покликана спонукати до піднесення рівня суспільної активності людей, що відповідає вимогам сучасної демократії (яку ще називають „партисипаторною), до озброєння їх знанням про прийнятні й ефективні форми діяльності з метою задоволення інтересів.

Політична активність – це безпосередня участь у впорядкуванні життя громади, до якої вони належать. Головним у політичній активності євплив людей на формування суспільного порядку денного (переліку актуальних питань їхнього безпосереднього життя, що потребують обговорення і розв’язання) та практична участь у здійсненні громадських справ. Формувати політичну активність – означає виховувати небайдужість і відповідальне ставлення людей до того, що відбувається у їхньому житті, плекати впевненість у тому, що вони спроможні вплинути на стан справ довкола себе. Найголовніше тут – спонукати суб’єктів політичної активності розв’язувати проблеми власноруч, не покладатися на благодіяння когось іншого. Політична активність, поведінкова сторона політичної культури особистості взаємопов’язана з характером і змістом політичних знань, якими вона володіє, структурою її життєвих цінностей.

Ставлення до влади

Формуючи політичну культуру демократичного типу, належить виховувати у громадян ставлення до влади, в якому поєднується визнання повноважень легітимної влади й імперативності її настанов та, разом із тим, критичність і вимогливість щодо її рішень і дій, заперечення фактів перевищення повноважень чи зловживання ними, вимога задовольнити законні інтереси й захистити права. Саме законослухняність (а не сама лише „владослухняність”, як це буває в умовах тоталітаризму), лояльне відношення людей до законів – визнання їх як справедливих, вимогам яких слід підкорятися, хоча вони й обмежують свободу – є однією зі складових демократичної культури ставлення до влади.

Особливість суспільств перехідного типу, до яких належить українське, полягає в тому, що тут доводиться розв’язувати задачу модифікації самої природи лояльного ставлення громадян до влади. Іншими словами, потрібно змінити критерії й джерела мотивації такого ставлення. Демократична політична освіта покликана формувати не самовіддане вірнопідданство, а такий тип ставлення до влади, що може бути визначений як „критична лояльність”.

Індивідуальна свобода

Завдання політичної освіти у цьому вимірі полягає у подоланні стереотипу, згідно з яким, прагнення індивіда до свободи, намагання бути вільним у виборі своїх життєвих цілей, неминуче призводить до конфлікту з тими, хто його оточує. При цьому варто спиратися на розуміння свободи, в якому не заперечується жодна з її суперечливих сторін – автономія, відсутність перешкод та, з іншого боку, неодмінна детермінованість людського життя. Відповідно до такого розуміння, свобода буде визначатись як вільний вибір суб’єктом детермінант власного життя. Свобода – це певна співвимірність автономії індивіда та умов і обставин її здійснення, створюваних чинними суспільним ладом, порядком. Таке співвіднесення людиною себе, своїх інтересів, інтенцій, ресурсів із навколишнім світом, ставлення до себе та до світу, яке заслуговує бути названим втіленням вартостей свободи, передбачає, що індивід розуміє назване протиріччя свободи, добре знає цілі, яких прагне, вміє робити поміж них оптимальний вибір, освічений у питаннях регламентації його життєдіяльності – знає правила й норми, яким належить підпорядковувати свої зусилля.

Толерантність

Толерантність, терпиме ставлення індивіда до інших, визнання права кожного думати й діяти на власний розсуд є альтернативою конформізму, уніформізму, толерантність, запереченням властивої традиційному суспільству ментальної парадигми „ми-вони”. Вона постає „цементуючим” началом солідарності іншого, порівняно з традиційним, типу – громадянського, заснованого на усвідомленні вартості індивідуалізму й автономії. У сучасному світі толерантність – це умова і наслідок вільної самореалізації особистості, втілення принципу нонконформізму. Культура толерантності може бути сформована через усвідомлення людьми, що світ складений з незчисленної множини індивідуальних проявів, кожний з яких має право на існування. Толерантність як риса демократичної політичної культури безпосередньо пов’язана з іншими її ознаками, такими як плюралізм та компроміс.

Разом з тим є неприпустимим ототожнювати толерантність з терпимістю й байдужістю до антисоціальних й аморальних проявів. Толерантність – це терпиме ставлення до тих варіативних проявів людської життєдіяльності, що не становлять загрози цілісному, упорядкованому існуванню спільноти, життю й правам окремих людей, а перебувають у межах демократичної системи цінностей.

3. ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Демократичну політичну освіту пропонується розуміти як безперервний, багаторівневий процес, що охоплює різні періоди життя людини. Способи політичної освіти та її змістове наповнення змінюються щодо кожного вікового періоду життя людини відповідно до її потреб і характеру діяльності. При визначенні змісту політичної освіти та побудові логіки її викладання слід виходити з психолого-дидактичних особливостей кожної вікової категорії тих, хто навчається.

У дошкільному віці політична освіта може здійснюватися як епізодичне й фрагментарне включення в освітній процес інформації, цінностей та дій, що стосуються питань громадянства, держави, суспільного порядку тощо. Потужна роль у формуванні демократичної громадянськості тут належить сімейному вихованню. У шкільному віці елементи політичного навчання мають бути інкорпоровані у викладання таких предметів як історія, мови, географія. До того ж, у старших класах може йтися про самостійний предмет, спрямований на формування демократичної громадянськості – громадянську освіту. Політична освіта тут може здійснюватися під час виховних занять, позакласної роботи, у вигляді різноманітних проектів та заходів учнівського самоврядування. На етапі вищого і професійного навчання політична освіта здійснюється у вигляді спеціальних курсів, обсяг і концептуальна глибина яких корелюють із отримуваним фахом. Зрештою, на рівні освіти дорослих політична освіта знову набуває епізодичного характеру і може бути втілена шляхом підвищення кваліфікації, самоосвіти, просвіти за допомогою засобів масової інформації, лекторіїв, публічних дискусій тощо.

Політична освіта може здійснюватися у формі самостійних навчальних курсів, введення відповідних тем до вже існуючих дисциплін, під час виховних занять, позакласної роботи, у вигляді різноманітних проектів та заходів учнівського самоврядування. Завдання політичної освіти мають також розв’язувати засоби масової інформації шляхом періодичної публікації відповідних матеріалів, випуску навчальних теле- і радіопередач. Потужна роль у формуванні демократичної громадянськості має належати сімейному вихованню. Сприяти досягненню цілей політичної освіти значною мірою покликані різноманітні благодійні та філантропічні організації.

4. СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ

Суб’єктами (виконавцями) політичної освіти є навчальні заклади, установи, організації метою діяльності яких є надання освітніх послуг. У здійсненні демократичної політичної освіти значну роль покликані відігравати, зокрема, заклади середньої та вищої освіти, установи культури, засоби масової інформації, громадські (неурядові) організації – „третій сектор”, різноманітні благодійні та філантропічні організації. Здійснення процесу формування громадянської культури через освітню систему надає йому цілеспрямованої, методично вивіреної форми, дозволяє ефективно мобілізувати адекватні ресурси й чинники.

Заклади освіти та наукові установи – осередки формування громадянськості молодого покоління, а також проведення заходів із політичної освіти дорослого населення. Формування громадянськості через освітню систему надає цьому процесу цілеспрямованості, методичної виваженості, дозволяє ефективно мобілізувати необхідні ресурси. Суспільство потребує концептуального визначення цієї галузі педагогіки, розробки навчальних програм, написання й поширення матеріалів та навчальних посібників, підготовки й перепідготовки викладачів, визначення стандартів і критеріїв оцінки знань.

Роль неурядових організацій має полягати у сприянні практичному засвоєнню громадянами знань, ідеалів і практичного досвіду участі в конкретних справах. Громадські (неурядові) організації – правозахисні групи, колективи, що ініціюють і здійснюють різноманітні освітні проекти, асоціації вчителів тощо – можуть оперативно збирати потрібну інформацію з різних джерел, здійснювати її аналіз, формувати порядок денний громадських дискусій та влаштовувати їх проведення, висловлювати збалансовані й справедливі судження, практичні рекомендації. На конкурсних засадах неурядові організації, що об’єднують науковців, фахівців-педагогів, можуть реалізовувати проекти, пов’язані з розробкою навчальних посібників, підготовкою вчителів, здійснювати інші освітні заходи.

Потужним чином сприятиме досягненню цілей політичної освіти діяльність засобів масової інформації, спрямована на впровадження в мережу державного та комерційного теле- і радіомовлення, друкованих періодичних видань навчальних програм, які дозволять інформувати населення про конституційний устрій держави, законодавчі регламентації політичного життя, особливості проведення виборчої кампанії у доступній формі, із залученням реального матеріалу та відомих державних і громадських діячів. Особливе значення може мати заснування спеціалізованого журналу, присвяченого теоретичним та дидактичним розробкам у галузі політичної освіти, поширенню практичного досвіду тощо.

Важливими суб’єктами політичної освіти (і не лише під час виборчих кампаній, але й у періоди між ними) є політичні партії. Поширення й пропагування партіями власних програм, ідеологій та виборчих платформ може бути розцінене як різновид політичної освіти. При дотриманні рівноправності всіх політичних сил у пропагуванні своїх ідей і поглядів, кожна політична партія має прагнути до формування вищої політичної свідомості співвітчизників. Цим самим партія демонструє свою прихильність демократичним цінностям, готовність сприяти їх упровадженню.

У перспективі визначальним суб’єктом політичної освіти має стати Національна координаційна рада, до складу якої мають ввійти повноважні представники законодавчої й виконавчої влади, політичних партій, громадських та релігійних організацій, провідні науковці. Її завданням є вироблення основних принципів політичної освіти, координація заходів, моніторинг здійснення політичної освіти й оцінка її результатів, підготовка пропозицій щодо юридичного та організаційного забезпечення заходів політичної освіти.

Виглядає доцільним створення Державного центру політичної освіти – установи, головним завданням якої є проведення наукових досліджень у галузі політичної освіти, розробка навчальних методик і матеріалів, підготовка друкованих та інших видань, адміністративне й науково-методичне забезпечення роботи Національного координаційного органу з політичної освіти. Зокрема, виглядає доцільним, щоб Державний центр політичної освіти виступав засновником і видавцем всеукраїнського журналу „Політична освіта”, де публікуватимуться  наукові, навчально-методичні та інформаційні матеріали.

5. РЕСУРСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ

Для ефективного здійснення політичної освіти, вона має бути забезпечена відповідними матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами.

Матеріальні ресурси – це, перш за все, засоби навчання і матеріально-технічна база закладів освіти і культури. Поряд із цим, доцільно створити спеціальні засоби масової інформації (громадське телебачення/радіо, друковані ЗМІ тощо) або нові програми для тих, що вже існують. Як важливий ресурс розвитку політичної освіти в нашій державі має бути оцінена інфраструктура Товариства „Знання” України.
Ефективна політична освіта має спиратися на відповідні людські ресурси – корпус фахово підготовлених викладачів, лекторів і тренерів, аналітиків і науковців, активістів неурядових організацій і партій, які працюючи в освітніх закладах чи діючи на волонтерських засадах, надають освітні послуги тим, хто їх потребує. Для їх потреб можуть бути створені ресурсні центри, бази даних, мережа підвищення кваліфікації та обміну досвідом.

Фінансові ресурси. Фінансування заходів із політичної освіти громадян України може здійснюватися з державного та місцевого бюджетів, за рахунок коштів громадських об’єднань, благодійних фінансових установ, дослідницьких і видавничих грантів, політичних партій тощо. З коштів державного бюджету мають фінансуватися діяльність Національної координаційної ради з політичної освіти, Державного центру політичної освіти (частково), заходи політичних партій, що носять характер політичної освіти/просвіти (в період виборчих кампаній), окремі наукові та навчально-методичні розробки за спеціальним рішенням уряду.

* * *

Політична освіта є важливою суспільною справою, від успішності якої залежить стабільність політичної системи, доцільність рішень, що ухвалюються, ефективність громадських програм і урядового керівництва. Адже демократія – це не просто „правління народу”, а компетентна, зацікавлена і відповідальна участь людей і громад в ухваленні суспільних рішень та розв’язанні суспільних проблем. Сучасна демократія встановлюється й існує не лише зусиллями урядів та політиків, а й завдяки зацікавленню у ній громадян, їхній політичній культурі, сформованій у тому числі й засобами політичної освіти.

Сергій Рябов

До обґрунтування Концепції політичної освіти в Україні

Концепція – це пропозиція певного уявлення про політичну освіту, формулювання її принципів, основ змісту, способів здійснення, ініціювання дебатів з приводу політичної освіти, пошук відповідей на існуючі проблеми.

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ

Політика, політична діяльність людей, їх взаємодія між собою, політичні ідеї й інститути є невід’ємною складовою сучасного суспільного життя. Ефективність і результативність самореалізації особистості великою мірою бувають обумовлені її політичною освіченістю. Політична освіта – це надання людям знань про їхні права і свободи, способи й механізми їх здійснення і захисту, про улаштування суспільства й інститутів публічного урядування, процедури їхнього функціонування і способи впливу на них, це формування вміння і бажання людей ідентифікувати суспільні інтереси й домагатися їх задоволення.

Політична освіта населення має місце в будь-якому суспільстві, втілюючись у формах, відповідних історичній природі цього суспільства. На вітчизняних теренах здавна здійснювалася практика політико-освітнього впливу. Серед прикладів цього можна назвати такі історичні пам’ятки як „Руська правда”, „Слово про Закон і Благодать” (XI ст.), „Повчання” (ХІІ ст.), „Домострой” (XVI ст.) „Юности честное зерцало” (XVIII ст.). Ідеї політичної освіти містяться у творчій спадщині видатних педагогів – К. Ушинського, Б. Грінченка, А. Макаренка, Г. Ващенка, В. Сухомлинського, а також в доробку представників вітчизняної суспільно-політичної думки – Г. Сковороди, М. Драгоманова, М. Грушевського.

З кінця ХХ сторіччя у світі поширюється максима, відповідно до якої справедливе й стабільне суспільство, в якому ефективно діють механізми розв’язання соціальних проблем і задоволення інтересів, потребує впровадження політичної освіти, що спиралася б на засади систематичності, цілеспрямованості, безперервності і всеохопності, змістовної й методичної визначеності, відповідності основоположним правам людини й демократичним ідеалам.

Для розуміння природи політичної освіти важливо наголосити на тому, що зміст і методи викладання політичних знань диференціюються залежно від призначення таких знань та від способу їх використання. Цілісне пізнання світу політики, з’ясування сутності її явищ, тенденцій і закономірностей, розв’язання існуючих евристичних проблем – усе це характеризує академічний рівень політичного знання, політичну теорію. Отримання такого знання є прерогативою фахових науковців, а його поширення має бути визначене як вивчення політичної науки, що здійснюється на кафедрах університетів, в науково-дослідницьких інститутах.

Потреби практичного застосування людьми політичних знань для досягнення конкретних цілей у суспільній взаємодії спричиняють існування політичного знання прикладного характеру. Отримання таких знань буває спрямоване на якомога більш ефективну мобілізацію ресурсів для розв’язання поточних задач громад та окремих суспільних груп. Викладання таких знань, споживачами якого є державні службовці, громадські активісти, практичні політика, члени організацій, команд і груп підтримки, визначимо як політичне навчання.

Зрештою, політичні знання бувають потрібні пересічним громадянам для розв’язання проблем громадського життя, захисту їхніх інтересів, задоволення потреб. До того ж політична освіта є важливим засобом політичної соціалізації особистості, її інтеграції у політичну систему, формування рис громадянськості, що передбачає засвоєння нею чинних норм політичного життя, політичних ідеалів та цінностей, способів політичної взаємодії, прийомів впливу на владу та участі у розв’язанні спільних проблем. В такому значенні політичну освіту визначаємо як громадянську освіту.

Отож, система політичної освіти включає три головні сфери: а) політичну освіту дорослих та громадянську освіту юнаків, б) політичне навчання державних службовців і громадсько-політичних діячів, в) академічне вивчення політики як предмету наукового пізнання. Кожній з названих сфер властиві відповідні мета, зміст і форми політичної освіти. Мета академічної політичної освіти полягає у підготовці дослідників та викладачів політичної науки, її зміст складають поняття й теорії політичної науки, а формами є різноманітні види навчальної й дослідницької роботи. Щодо політичного навчання мета має бути визначена як формування професіоналізму суспільного керівництва і політичної дії, зміст – як технології керування, розв’язання конфліктів тощо, а форми – усілякі тренінги, семінари, курси тощо.

Мета політичної освіти дорослих відрізняється від громадянської освіти юнацтва тим, що це є політичне інформування, забезпечення участі людей у суспільних справах, а у випадку ж з громадянською освітою – політична соціалізація юнацтва. Зміст цих різновидів політичної освіти полягає відповідно у поясненні поточних подій, політичних рішень, суспільних проблем і способів їх подолання та, з іншого боку, у наданні політичних, економічних, юридичних, психологічних, етичних тощо знань. Формами такої освіти у першому випадку є лекції, бесіди, дискусії, зустрічі з політиками, а у другому – уроки, позакласна робота, позашкільний вплив тощо.

Названі сфери політичної освіти розрізняються й відповідними кожній інститутами здійснення такої освіти. Це – університети й дослідницькі інститути для академічної сфери, система навчання державних службовців, спеціалізовані тренінги й семінари, відповідна діяльність політичних партій для політичного навчання, сім’я й заклади освіти для громадянської освіти, дискусійні клуби й лекторії, неурядові організації й засоби масової інформації для політичної освіти дорослих.

Уся множина сфер політичної освіти, властивих їм задач, змісту і форм пронизується трьома головними цілями. Першу складають надання знань, інформації про права, закони, політичну систему, суспільні проблеми й політику їх подолання. Другу – формування ставлень до себе, інших, політичної системи і влади, політичного світу, ідеалів, цінностей і принципів демократії. Третю – мотивація до дії і навчання участі у розв’язанні суспільних проблем і захисті власних прав.

АКТУАЛЬНІСТЬ РОЗРОБКИ Й РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Починаючи з 90-х років минулого сторіччя на Заході поширюється переоцінка, переосмислення сутності демократії, розуміння того, що визначальними її сучасними рисами ознаками є статус громадянина та його участь у суспільних справах. Нові умови, що складаються останнім часом – глобалізація, європейська інтеграція, технологічні здобутки, утворення нових різноманітних політичних структур, – роблять громадянську освіту чи не визначальним напрямком зміцнення демократії, укорінення демократичної політичної культури. Завданням цілого суспільства, а не приватною справою окремих людей зараз стає надання кожному необхідних знань, розуміння та умінь у питання демократичного громадянства, можливості брати участь у житті суспільства. Поширеною й загальновизнаною в сучасній Європі та Америці стає думка про те, що справжня демократія будується на залученні громадян до суспільного життя.

Демократія – це, окрім іншого, ще й стан світосприйняття та самовідчуття людей, характер їхніх уявлень про самих себе, свої права, можливості та відповідальність, про умови стабільності й імперативності чинного порядку, засади авторитетності влади. У наш час боротися за демократію значить, перш за все, сприяти оновленню політичної культури, здійснювати політичну освіту громадян або громадянську освіту.

Сучасне розуміння демократії вочевидь потребує певного рівня компетентності громадян та, з іншого боку, політиків, громадських діячів, державних службовців. Розвиток політичної освіти є важливим завданням, що постає перед сучасними країнами цілого світу. При чому в суспільствах консолідованих демократій це завдання обумовлене необхідністю зберегти непорушність демократичних цінностей, інституцій та зразків поведінки. В тоталітарних і авторитарних суспільствах політична освіта виконує роль ідеологічної індоктринації. В суспільствах же, що, подібно до України, перебувають у фазі демократичного транзиту, переходу від тоталітарного чи авторитарного до демократичного врядування, завдання такої освіти пов’язане з необхідністю створити визначальну передумову перетворень – сприяти формуванню демократично налаштованих громадян, урядовців та політиків.

Демократична політична освіта має бути спрямована не на саме лише обслуговування політиків у їхньому прагненні завоювати владу, досягти успіхи в кар’єрі. Її головна мета – заохотити й навчити людей виявляти проблеми громадського життя і висувати їх до суспільного порядку денного, обговорювати шляхи їх розв’язання, домагатися здійснення необхідних заходів, мобілізовувати ресурси й самим залучатися до їх подолання. Від освітян і науковців значно більшою мірою, ніж від урядовців і політиків, залежить, чи будуть знайдені механізми результативного досягнення того, щоб таке залучення громадян було якомога більш успішним.

Політична культура в Україні не відповідає сучасним критеріям – вмінню й бажанню людей користуватися власними правами, захищати їх, відстоювати інтереси, виявляти проблеми громадського життя і висувати їх до суспільного порядку денного, визначати способи їх розв’язання і брати участь у ньому. Актуальність впровадження політичної освіти в Україні обумовлюється, зокрема, тим, що показником законослухняності серед співгромадян переважають ті, у кого він є середнім (50,3 %), нижчий за середній (18 %) та низький (5,6 %) [1]. Високий та вищий з середній рівень відповідальності продемонстрували лише 31,1 % опитаних [2]. 44 % засвідчили нижчий за середній і низький рівень готовності до політичної активності [3]. У ставленні до влади переважають середній (28 %) та нижчий за середній (47 %) рівні лояльності [4]. Вочевидь, політична освіта має сприяти його підвищенню. Майже 22 % опитаних демонструють низький або нижчий за середній рівень потреби у свободі [5]. Гостроти питання не знімає те, що ці показники є свідченням або некоректного розуміння респондентами феномену свободи, або ж нерозвиненості відчуття вартості свободи. Проблемою є й те, що тільки 14,2 % опитаних показали високий та вищий за середній рівень толерантності [6].

Розробка демократичної політичної освіти в Україні та її впровадження є актуальним ще й через те, що досі мають місце намагання перетворити політико освітній вплив на знаряддя партійно-ідеологічної індоктринації. Часто буває так, що, коли мова заходить про політичну освіту і політичну активність, то мають на увазі перш за все цілі перемоги на виборах, досягнення впливовості у суспільстві чи в політичній партії. Через це і політичну освіту часто розуміють як ще одну можливість забезпечити успіх у кар’єрі лідера, здобути переваги у політичних змаганнях. Політику, політичну діяльність не сприймають як діяльність по впровадженню ідеалів і принципів демократії, з’ясування проблем в житті громад та мобілізацію ресурсів на їх подолання. Відповідним має бути і розуміння політичної освіти, її цілей, завдань і очікуваних результатів.

Перед особливою необхідністю в політичній освіті постає суспільство, що перебуває у процесі перетворення від тоталітарного до демократичного стану. Суспільний розвиток України останніх тринадцяти років та політична криза, що спалахнула під час виборчої кампанії 2005 року, переконливо показали правдивість думки Монтеск’є про те, що народ, який надто різко порвав із своїм минулим, скоро підпадає під дію реакції, яка змушує його відступати. Аби суспільні перетворення дійсно відбувалися і були міцними, треба міняти не уряди, а суспільні звичаї.

Однією з особливостей посттоталітарного суспільства є відсутність інституційованого громадянського суспільства, яке могло б виступити партнером або (в необхідних випадках) опонентом держави в організації участі громадян в управлінні публічними справами. Це створює сприятливу ситуацію для маніпулювання громадською думкою з боку влади і провладних політичних сил – тих суб’єктів політичних процесів, які володіють ресурсами або мають вплив на розподіл цих ресурсів. Відповідно агітаційні й пропагандистські ресурси використовуються однобічно, що спотворює уявлення громадян про стан справ у країні.

Переважання у забезпеченні заходів з громадянської та політичної освіти державних фінансів, які в умовах глибинних економічних, соціальних і політичних перетворень є вкрай обмеженими, зводить політичну освіту лише до невеликої кількості тем у навчальних курсах для учнів і студентів навчальних закладів, тоді як більша частина громадян у своїй громадській діяльності користується знаннями й навичками, отриманими за комуністичних часів або шляхом самоосвіти, якій часто бракує системності й послідовності.

У період переходу від тоталітаризму до демократії держава у політичній сфері має вирішувати суперечливе завдання – забезпечення плюралізму й рівних можливостей діяльності різних політичних сил з одночасним обмеженням домінування окремих політичних партій чи об’єднань у впливі на свідомість громадян. При цьому держава як один з найпотужніших акторів у політичних процесах також має обмежувати саму себе, не допускаючи репресивних або індоктринаційних дій стосовно інших учасників цих процесів. Вирішення цього завдання можливе лише за умови встановлення і ретельного дотримання правил, однакових для всіх учасників політичних процесів, з постійним незалежним контролем з боку і цих учасників, і громадян країни.

Для посттоталітарної держави є вкрай важливою свідома підтримка громадянами країни дій, спрямованих на здійснення переходу до демократії. Одна з можливостей досягнення такої підтримки – збалансована й різнобічна політична освіта, у здійсненні якої братимуть участь різноманітні учасники: державні органи, політичні партії, громадські й релігійні організації, ділові кола тощо. При цьому, враховуючи слабкий розвиток недержавних акторів, держава має взяти на себе основну роботу з організації політичної освіти, мобілізуючи державні й благодійні ресурси, використовуючи міжнародну фінансову й матеріальну допомогу, а також досвід і знання провідних експертів з інших країн.

Специфіка політичної освіти в Україні полягає в тому, що вона має бути спрямована не лише на відтворення демократичних цінностей в суспільстві, а й на формування нової системи громадських цінностей. За політичної модернізації доводиться культивувати демократичні цінності, поширювати відповідні процедури, нові правила життя й стилі поведінки в умовах недемократичної дійсності. Коли в суспільному житті бракує демократизму, політична освіта сама здатна стати чинником розповсюдження демократії.

Проблему загострює те, що в Україні має місце брак або невизначеність суспільного замовлення на політичну освіту. Часто ідеал демократичного громадянина ототожнюють лише з патріотизмом, а політичну освіту обмежують патріотичним вихованням, яке визначають виключно на засадах мілітаризму й войовничості. Аби політична освіта відповідала соціальним вимогам, у демократичному й перехідному суспільствах, вона має бути систематичною й фаховою, спиратися на наукову розробку принципових питань, на коректне визначення її змісту, виходячи з ідеального образу її мети та реального стану й проблем політичної культури громадян.

МЕТА Й ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Мета політичної освіти – формувати й поширювати те, що є спільним для усіх членів суспільства у їхньому розумінні справедливості, порядку, свободи, рівності, участі тощо. Політична освіта має виконувати функцію трансляції до нових поколінь оптимальних способів суспільної взаємодії, вбираючи світові здобутки та зберігаючи автентичні традиції української культури. Сприяючи соціалізації молоді, політична освіта має навчати її рольовим моделям політичної поведінки.

Завдання політичної освіти – не формувати прихильність до якоїсь політичної сили, а підвищувати громадянську компетентність і відповідальність особистості, культивувати фундаментальні цінності й принципи демократії, мотивувати до участі у розв’язанні суспільних проблем. Громадянське суспільство передбачає існування громадян, які дебатують проблеми, що їх хвилюють, дискутують з приводу способів їх подолання, критикують уряд і домагаються аби їхня думка була врахована при виробленні державної політики. Мета політичної освіти полягає у формуванні духу громади, шануванні суспільного порядку й певного його образу (public spirit).

Політична освіта в перехідному суспільстві має допомогти людині звільнитися від атавізмів тоталітарного статусу як невіра у власну соціальну значущість, не шанування власної та чужої гідності, свободи, не відчуття рівності у стосунках з владою, власна нерішучість. Впровадження й розвиток політичної освіти має сприяти подоланню таких характеристик політичної свідомості, як нетерпимість, конфронтаційність, абсентеїзм, сприяти становленню культури толерантності, політичної коректності, стимулювати зацікавленість громадян у демократичних змінах в державі, їхню виборчу активність, відповідальне і поважне ставлення до результатів виборів, піднесення рівня професіоналізму й відповідальності громадських діячів, державних службовців.

Завдання політичної освіти полягають у створенні умов для формування справжнього громадянина, рівень знань, ставлень і участі якого відповідає вимогам сучасного демократичного суспільства.

ЗМІСТ І ФОРМИ ТА СУБ’ЄКТИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ

Зміст демократичної політичної освіти має охоплювати головні площини соціалізації особистості – когнітивну (знання та уявлення), конативну (досвід суспільної дії), афективну (сукупність цінностей суспільного життя). Формувати демократичну політичну культуру засобами політичної освіти, значить укорінювати відповідний різновид системи ставлень особистості. Така система складається із ставлення індивіда до самого себе (само ідентифікація) до інших людей, до політичної системи сучасного йому суспільства, до інститутів влади, до політичного життя у міжнародному вимірі.

Політична освіта має складатися з широкого кола знань про улаштування суспільства, політичну систему й державу, політичні організації й інституції, про принципи, процедури й регламенти суспільної взаємодії, права громадян, виборчу систему, історію Вітчизни тощо. Демократична політична освіта має починатися з усвідомлення людьми власних прав і вміння їх відстоювати. Вона покликана забезпечувати засвоєння таких понять як основоположних концептів демократії як „громадянин”, „права людини”, „відповідальність громадян”, „свобода”, „суспільство”, „держава”, „влада”, „уряд”, „улаштування й відповідальність влади”, „демократія”, „головні принципи й цінності демократії”, „політичне представництво”, „конституційне правління”, „участь громадян” (у виробленні рішень, впливі на владу тощо).

Політична освіта – це не лише засвоєння певної суми знань, а ще й культивування засадничих цінностей демократії, формування готовності особистості діяти відповідно до вимог законності та справедливості. Вона скеровує на улаштування повсякденного життя згідно з цими вимогами. Важливою складовою змісту політичної освіти має підготовка особистості до компетентної й відповідальної участі у житті громади, нації.

Сучасна політична освіта має бути здійснювана як органічне поєднання індивідуальної та групової роботи, лекційного монологу та інтерактивних методів (ділові ігри, „мозкові штурми”, ситуаційні випадки, круглі столи, дискусії тощо), залучення юнацтва до участі в дослідницьких проектах, конференціях, публічних обговореннях актуальних проблем, в тому числі в пресі. Для учнів старшого віку потужним засобом тут може служити шкільне самоврядування. Головним у шкільному самоврядуванні, таким, що стосується усіх учнів, має бути не лише набуття навичок обирати своїх представників, а й прищеплення потреби бути представленим, культивування демократичної вартості представництва.

Так само вираженням творчої активності, що має дидактичне значення, є участь у громадському житті. Вона може полягати не лише у збиранні макулатури чи епізодичному наведенні чистоти на суботнику. Як складова політичної культури та освіти така участь означає використання юнаками й дівчатами „простору” й ресурсів для самостійного розв’язання проблем їхнього повсякденного життя. Наслідком цього має бути формування учнів як критично мислячих, небайдужих і відповідальних особистостей, що вміють висувати конструктивні пропозиції, поступове позбавлення їх споживацької звички вважати, що їхні проблеми за них має вирішувати хтось інший.

Політична освіта, будучи суттєвим чинником політичної соціалізації особистості, у демократичному (а так само і в перехідному до демократичного) суспільстві має полягати у культивуванні цінностей прав, свобод і гідності людини, розвитку вміння відстоювати власні права в разі зазіхань на них з боку інших людей чи влади, формуванні громадянської компетентності, прихильності до цінностей демократії, поширенні критичного ставлення людей до уряду й продукованих ним настанов і рішень, мотивуванні індивідів до участі у розв’язанні проблем громадського життя. Демократичне суспільство – це невпинний пошук і утримування рівноваги між дотриманням імперативів, генерованих інституціями політичної системи, та їх конструктивною критикою й оновленням. Політична освіта – це навчання людей тому, як жити за умов сучасної держави, як дотримуватися її законів, але водночас і не дозволяти владі порушувати їхні права, домагатися від неї задоволення їхніх правомірних потреб. Здійснювати політичну освіту – значить, навчати людей тому, що вони повинні знати, вміти, будучи громадянами демократичної держави, маючи справу з владою, з її органами й іншими політичними інституціями, перебуваючи у компетентній взаємодії і відповідальній співпраці з ними.

Пропонується розрізняти такі вікові етапи політичної освіти:

1) дошкільне виховання й початкова освіта,

2) шкільна освіта,

3) вища і професійна освіта,

4) освіта дорослих.

Перший з названих етапів є початком соціалізації особистості, коли відбувається формування головних цінностей та установок людської поведінки, відчуття людської гідності, поваги до інших, культури толерантності, схильності до несилових способів розв’язання конфліктних ситуацій, почуття солідарності й готовність співпрацювати з іншими людьми. На другому етапі відбувається формування системи цінностей і настанов людської поведінки, коли дитина отримує систематичні, всеохоплюючі знання про влаштування суспільства, його інститути й керівні органи, про закони й правила, що визначають стосунки людей між собою та з владою, перебіг суспільних процесів, про права, свободи, привілеї та, з іншого боку, про відповідальність і обов’язки людини та держави, формує вміння, необхідні для життя в суспільстві.Третій етап – це розширення й поглиблення знань про права людини, осмислення філософських, культурних, юридичних і економічних передумов, формування громадянської позиції та суспільно-політичної орієнтації особистості. Зрештою, на четвертому етапі політична освіта покликана сприяти безперервній реадаптації дорослої людини до змін, що відбуваються в суспільстві та її власному соціальному статусі.

ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

Виходячи із стану політичної культури громадян України, вітчизняна політична освіта має бути спрямована на формування компетентної й відповідальної взаємодії, співпраці громадян з владою, на формування у них культури законослухняності з урахуванням внутрішньої суперечності такої культури. Зміст занять з політичної освіти має бути побудований з урахуванням необхідності підвищення рівня відповідальності громадян та їхньої вимогливості, очікування відповідальності від політиків. Політична активність і участь громадян у розв’язанні суспільних проблем, ухваленні суспільних рішень та їх реалізації в кінцевому підсумку є очікуваним результатом політичної освіти, отож, на її формування і розвиток має бути спрямовано зміст останньої. Важливим також (особливо з урахуванням залишків тоталітарної культури) є навчання тому, як зберігати власну автономію у стосунках з іншими людьми та державою, ефективно захищати власні інтереси – як відчувати й захищати власну свободу. Зрештою в сучасному багатоманітному світі культура толерантності є вже не просто ознакою хороших манер і виховання, а умовою виживання й збереження стабільності суспільства, успішності публічних заходів.

Очікуваним результатом демократичної політичної освіти в Україні має бути громадянин, якому властиві такі риси:

– цінування ідеалів свободи, рівності, справедливості,

– відчуття власної гідності й цінування прав,

– готовність дотримуватися чинних норм і законів,

– потреба в ефективній і стабільній політичній системі,

– здатність визначати проблеми суспільного життя, бажання і вміння вимагати їх розв’язання,

– вмотивованість і вміння впливати на владу.

Очікуваним результатом політичної освіти є також підвищення професіоналізму державних службовців, їхня здатність спирати свою діяльність на ідеали й принципи демократії, поважання прав і гідності громадян. Завдяки політичній освіті в Україні має бути досягнуто ситуацію, коли державні службовці, працівники урядових установ всіх рівнів вбачатимуть професіоналізм своєї діяльності в тому, щоб забезпечувати якомога більш ретельне дотримання законів і регламентів у здійсненні суспільних справ, а не прислужуватися якійсь одній із політичних сил. Очікується також, що політична освіта надасть можливість практичним політикам засвоїти сучасні цивілізовані методи впливу на громадськість, взаємодії з суперниками та союзниками, керуватися у своїй діяльності не лише вузько партійними цілями, а й завданнями встановлення і дотримання в суспільстві принципів демократії.

* * *

Політична освіта у демократичному суспільстві має стосуватися всіх вікових і соціальних груп населення – освітні заходи мають охоплювати як учнів і студентів, так і вчителів та батьків. Ціла освітня система має відповідати духу, потребам і цілям демократичного суспільства і бути зорієнтованою на формування активної, автономної, незалежної, уповноваженої, непатерналістської особистості, яка почувається і сприймається суспільством як самостійна цінність, а інтереси її визнаються пріоритетними. На кожному рівні політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності і громадянської відповідальності особи, сприяти аргументованому прийняттю фундаментальних цінностей і принципів демократії.

Серед проблем, що існують у розвитку політичної освіті в Україні й потребують якнайшвидшого розв’язання, – визначення її змісту, застосування відповідних йому методів викладання, розробка навчальних програм та посібників, використання інформаційних технологій у процесі навчання, підвищення кваліфікації викладачів.

Реалізація Концепції політичної освіти в Україні дозволить:

•  надати політикоосвітнім процесам демократичного і кваліфікованого, теоретично обґрунтованого і методично виваженого характеру;

•  зміцнити соціально-політичну стабільність в українському суспільстві;

•  підвищити політичну відповідальність громадських діячів;

•  стимулювати виборчу активність громадян, зважене ставлення до претендентів на виборах;

•  оптимізувати процеси політичної соціалізації молоді;

•  залучити і поширити існуючий досвід у галузі громадянської освіти.

Аби справити реальний вплив на розвиток і зміцнення демократії, належить робити ставку не на того чи іншого політика, а на цілий народ, на вдосконалення політичної культури й громадянської освіченості населення, на культивування цінностей відкритого суспільства. Політична освіта, будучи однією з підойм розвитку громадянського суспільства, надаючи людям елементарну громадянську компетентність, озброюючи їх вміннями, необхідними для життя в демократичному суспільстві, здатна забезпечити істотну протидію політичній дестабілізації, конфронтації й загрозам національній безпеці.

Україна, перебуваючи в процесі трансформування, надзвичайно потребує досконалої політичної освіти як потужного знаряддя політичної соціалізації, інтегрування особистості у політичну систему, зміцнення громадянського суспільства на фундаментальних засадах рівності, взаємної відповідальності й почуття власної гідності, вдосконаленню політичної системи, її децентралізації, налагодженню й розвитку міжрегіонального співробітництва.

[1] Жадан І., Кисельов С., Кисельова О., Рябов С. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні. – К.: Тандем, 2004. – С. 22

[2] Там само. – С. 27.

[3] Там само. – С. 31.

[4] Там само.

[5] Там само. – С. 33.

[6] Там само. – С. 37.

МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Розвиток політичної освіти в Україні потребує відповідної державної політики, яка включала б широке коло освітніх, інформаційних, організаційних заходів. До розробки й здійснення заходів державної політики з розвитку політичної освіти мають бути залучені Міністерство освіти і науки України, Академія педагогічних наук, Національна Академія державного управління при Президентові України, Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту, Міністерство інформації, Міністерство культури, Держтелерадіо, видавництво „Вища школа”, Товариство „Знання” України, Українська Асоціація політологів, інші освітні заклади, науково-дослідницькі установи, добродійні організації й фонди.

Належить розробити програму політичної освіти на всіх етапах розвитку особистості, наповнити її сучасним, демократичним змістом, спорядити методичним інструментарієм, розгорнути роз’яснення з питань її практичної реалізації серед вчителів, викладачів вузів, керівників освітньо-виховного процесу на місцях.

Потребує коригування й узгодження, орієнтації на цінності культури громадянськості вже існуюча практика викладання дисциплін суспільствознавчого циклу, розробка й запровадження в них нових методик навчання, таких як ділові ігри, ситуативні методи, тестування тощо. Слід запозичувати, узагальнювати й адаптувати досвід і практичні напрацювання у цій справі з української національної спадщини, з практики сусідніх держав.

Нагальною є потреба у виданні навчальних посібників, мануалів, буклетів, хрестоматій, засобів наочності, які у дохідливій формі виховували б молодь на ідеалах прав людини, демократизму, громадянськості, конституційності, законослухняності, зацікавленої політичної залученості, патріотизму.

Належить розгорнути вивчення Конституції України, документів, що визначають права людини й механізми їх здійснення, викладання знань, пов’язаних з політичними виборами, роз’яснення урядової політики. З цією метою слід відновити діяльність лекторських організацій, сприяти виступам науковців, викладачів, громадських діячів і державних посадових осіб, в яких роз’яснювалися б основи демократизму, державності, конституціоналізму. Велику роль у цій справі покликані виконати засоби масової інформації.

Вагомим чинником формування політичної культури є освіта учасників виборчих кампаній, організовувати і здійснювати яку повинні органи місцевої влади, виборчі комісії всіх рівнів, політичні партії й громадські організації.

Здійснення політики підвищення політичної культури громадян України має спиратися на найновіші ідеї суспільної науки і педагогіки. Науковим і навчальним закладам належить включити проблематику формування політичної культури до дослідницьких планів, передбачити проведення науково-теоретичних конференцій і семінарів, практично-методичних нарад з актуальних проблем політичної освіти, конкурсів наукових робіт серед науковців, викладачів та студентів.

Зусилля по розвитку політичної культури виконавців і керівників суспільно-політичних процесів мають бути спрямовані на підвищення рівня їхньої професійної кваліфікації. З цією метою має бути передбачене поглиблене вивчення конституційно-правових засад політичної системи, державного правління, організаційних основ виборчого процесу. Належить систематизувати підготовку й перепідготовку працівників державного управління, громадських діячів, виконавців виборчої кампанії.

Спільними зусиллями науково-дослідницьких центрів та фахівців з вищих учбових закладів належить розробити програми й методичні розробки по вивченню теорії і практики управління державно-політичними процесами, проведення виборчої кампанії. Видавництву „Вища школа” здійснювати видання і поширення навчальних і методичних посібників, довідково-інформаційних матеріалів з проблем політичної культури. Варто розглянути питання про доцільність створення самостійного періодичного видання, що спеціалізувалося б на питаннях політичної освіти.

Належить налагодити взаємодію з міжнародними організаціями і установами з метою запозичення досвіду і здобуття підтримки у справі підвищення кваліфікації громадсько-політичних діячів, організаторів виборчих кампаній.

Координувати й забезпечувати здійснення державної програми з політичної освіти має Національна Координаційна рада, до складу якої входитимуть представники уряду, Міністерства освіти і науки, Центральної виборчої комісії, провідних ЗМІ, лідери партій і громадських організацій. Виглядає також доцільним створення науково-дослідного і методологічного центру, який забезпечуватиме вивчення проблем політичної освіти, розробку сучасних методик її здійснення, сприятиме проведенню політико освітніх заходів.

Основними заходами державної програми здійснення Концепції політичної освіти в Україні може бути наступне:

• Створення дослідницько-методичного центру „Демократична політична освіта”.

• Створення бази інформаційно-аналітичних даних.

• Організація соціологічних досліджень стану політичної культури громадян, їхньої активності та чинників, що її визначають (Інститут соціології НАН України, Інститут соціальної та політичної психології).

• Вивчення зарубіжного досвіду політичної освіти, запозичення методик і адаптування їх до вітчизняних умов.

• Узгодження і координування заходів і проектів з планами діяльності відповідних міністерств і відомств, недержавних фондів, громадських організацій.

• Розгляд на засіданнях управлінь, відділів і колегій стану політичної освіти, планування заходів для її пожвавлення (обласні державні адміністрації, Міністерства – освіти і науки, культури, у справах сім’ї, молоді і спорту).

• Включення до учбових програм і планів навчальних закладів всіх рівнів циклу дисциплін чи окремих тем з політичної освіти. Розробка необхідних методичних матеріалів з урахуванням принципів наступності і системності навчання (Міністерство освіти України, Інститут педагогіки НАН України, Інститут психології НАН України, Інститут вищої освіти АПН).

• Підготовка і видання методичних, інформаційно-довідникових та ілюстративних матеріалів з питань культури громадянськості для вчителів і викладачів освітніх закладів.

• Проведення учбових занять з політичної культури і виборчого права серед державних службовців (Національна Академія державного управління при Президентові України).

• Наповнення політико-освітньою і виборчою проблематикою планів і програм гуманітарної підготовки особового складу військових підрозділів (Міністерство оборони України).

• Поповнення бібліотечних фондів літературою з питань політичної і виборчої освіти (Міністерство культури України).

• Проведення семінарів з авторами підручників і навчальних посібників з культури громадянськості і освіти виборців, журналістами, працівниками культури, присвячених питанням реалізації політики підвищення політичної культури громадян України.

• Створення регіональних навчально-інформаційних центрів, клубів, лекторіїв, семінарів та інших форм політичної освіти (обласні державні адміністрації, Товариство „Знання” України).

• Проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції „Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні” (Інститут соціальної та політичної психології).

• Проведення регіональних конференцій й семінарів з питань підвищення політичної культури громадян (обласні і районні державні адміністрації).

• Навчання основам політичних знань, конституційного права, виборчих знань учнів середніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів, студентів вузів, військовослужбовців, слухачів системи підвищення кваліфікації державних  службовців (Міністерство освіти і науки України, Міністерство оборони України, Міністерство юстиції України).

• Організація на загальнонаціональному і місцевому рівнях циклу публікацій, теле- і радіопрограм, конкурсів і вікторин про Конституцію України, права людини, виборче законодавство, спрямованих на формування громадянськості, демократичної свідомості, патріотизму (Держтелерадіо, Міністерство інформації).

• Проведення олімпіад серед школярів на краще знання основ конституційного права, політичної системи, виборчого права (Міністерство освіти і науки).

• Проведення студентських конференцій і конкурсів рефератів з питань політичної освіти (Міністерство освіти і науки України).

• Підготовка, видання і поширення серед населення популярних юридичних довідників, збірників законів України, що стосуються основ громадянського життя, коментарів до них, листівок, буклетів і плакатів з метою роз’яснення і популяризації головних положень виборчого законодавства України.

• Проведення занять з проблем конституційної освіти, виборчого права, прав людини у системі галузевих закладів підвищення кваліфікації фахівців (галузеві управління освіти).

• Організація консультацій і семінарів-нарад з лідерами і представниками політичних і громадських організацій з питань політико-правової освіти, культури суспільної взаємодії, технологій проведення виборчих кампаній.

• Організація навчання членів виборчих комісій всіх рівнів з правових і процедурних питань виборчої кампанії (Центральна виборча комісія, Національна Академія державного управління при Президентові України, Інститут виборчого права).

• Підготовка у вищих навчальних закладах спеціалістів з питань формування політичної культури громадян (Міністерство освіти і науки України).

• Узагальнення і поширення досвіду роботи з підвищення політичної культури громадян.

• Залучення коштів фондів і установ, організація отримання грантів для проведення заходів політики підвищення політичної культури громадян України.

• Розробка галузевих та регіональних програм розвитку політичної культури.

• Організація навчальних програм з політичної культури на телебаченні і радіо.

• Проведення оглядів-конкурсів на кращу організацію, політичної освіти у навчальних закладах.

Олександр Дем’янчук

Політична освіта в різних країнах світу: порівняльна перспектива

Головне завдання цієї статті – дати загальний огляд підходів і концепцій політичної освіти у різних країнах світу. При цьому автор не претендує на вичерпність цього огляду, а прагне обговорити особливості побудови і процедур здійснення політичної освіти, виходячи з доступних літературних та Інтернет-джерел.

Перш за все, слід зазначити відсутність одностайності у баченні співвідношення між громадянською й політичною освітою та соціалізацією. Скажімо, члени Міжнародного дослідницького колективу „Громадянство для 21-го століття”, лише в окремих випадках виділяють політичну освіту як компоненту виховання громадянина. Варто процитувати міркування авторів цих досліджень стосовно атрибутів громадянства, щоб побачити, наскільки нерозривно пов’язані поняття „громадянської” та „політичної” освіти:

„Сучасні політичні системи у своєму успішному функціонуванні залежать від концепції громадянства. Її можна в явному вигляді викласти в Конституції, Декларації прав чи інших подібних документах, або знайти в прихованому вигляді в національних традиціях та інституціях. Зазвичай вона є поєднанням і того, й іншого: явних приписів і неявної практики. Але в будь-якому разі концепція громадянства містить в собі розуміння знань, навичок, цінностей і ставлень, якими в ідеалі мають володіти громадяни.

Ці атрибути громадянства відрізняються між собою в залежності від природи політичної системи, частиною якої вони є, але в загальних термінах їх можна класифікувати по трьох категоріях:

• Почуття ідентичності;

• [вміле, охоче] користування певними правами;

• виконання відповідних обов’язків;

• [певний видимий] ступінь зацікавленості й залучення до громадських справ; і

• сприйняття основних суспільних цінностей.

Усі п’ять атрибутів виражаються найрізноманітнішими інституціями, як урядовими, так і громадськими… Громадянська освіта в найширшому сенсі є важливим завданням будь-якого сучасного суспільства” [1].

Якщо у цій цитаті ми замінимо „громадянську” освіту на „політичну”, то виявимо, що вона прямо описує основні завдання застосування політичної освіти як інструмента підвищення політичної культури населення.

Українські дослідники вже давно сперечаються про співвідношення між „громадянською” та „політичною” освітою [2], про те, „що є частиною чого”. В цитованих вище дослідженнях політична освіта виступала у всіх трьох значеннях – і як „громадянська освіта”, тобто, виховання свідомого [3] громадянина, і як „політична освіта” для підвищення політичної активності населення в умовах партисипаторної демократії, і як „соціалізація”, в першу чергу для адаптації іммігрантів та громадян з вадами фізичного й розумового розвитку.

При підготовці цього огляду автор використав сучасні засоби отримання інформації, зокрема, за допомогою кількох пошукових систем (серед яких найзручнішою виявилася система „Google”) зібрав інформацію з ряду англо- та російськомовних джерел.

Федеративна Республіка Німеччина

Завдяки послідовній, цілеспрямованій та систематичній роботі Фонду Конрада Аденауера, уявлення про систему політичної освіти в Німеччині є, напевно, найвичерпнішими з усіх країн, поданих у цьому огляді. Тому, напевно, логічно буде почати огляд саме з цієї країни.

Не наміряючись повністю описати всю систему [4], автор прагне підкреслити основні її риси, які, на його думку, відбивають характер політичної системи в країні й стан політичної культури населення, а також специфіку розвитку ФРН протягом останніх років.

Перш за все, варто зазначити роль держави у діяльності всієї системи політичної освіти, що вносить стрункість і цілісність у цю систему. Це проявляється і в принципах фінансування заходів політичної освіти, і в достатньо жорсткій координації діяльності суб’єктів політичної освіти. Але при цьому авторові не вдалося помітити нав’язування державою якихось рамок щодо змісту і форм політичної освіти – кожен суб’єкт політичної освіти, будь то державна установа, як, наприклад, Федеральний центр політичної освіти або відповідні центри в окремих землях, навчальні заклади, політичні партії чи громадські організації розробляють і здійснюють різноманітні заходи самостійно, дотримуючись при цьому певних загальних принципів, про які можна сказати, що вони разом складають певну публічну політику здійснення політичної освіти в країні.

З численних зустрічей з німецькими фахівцями, відвідань різних установ та організацій, що займаються політичною освітою, автор виніс загальне враження, що головним завданням політичної освіти в ФРН є встановлення і підтримання партнерських взаємозв’язків між державою (незалежно від того, яка політична партія знаходиться при владі) та громадянським суспільством. Через свої федеральний та земельні центри політичної освіти, за допомогою фінансових та організаційних важелів держава забезпечує формування й розвиток політичної культури як корінного населення, так і іммігрантів, засвоєння ними знань про політичне життя країни і про свої права й відповідальність у цьому житті, вироблення умінь і прагнень брати участь у політичних процесах, формування громадянської позиції й демократичних цінностей. Значну частину заходів з політичної освіти складає інформування населення про публічні політики в різних галузях, які здійснює держава, та про політичні процеси в країні [5]. Можна сказати, що ті атрибути, про які йшлося у вступній частині цієї статті, повною мірою присутні в системі політичної освіти ФРН.

У документах і матеріалах суб’єктів політичної освіти, виступах їхніх представників не часто зустрічається термін „демократія”, проте самі принципи й процедури здійснення політичної освіти прямо вказують на високий ступінь демократичності цієї діяльності, незважаючи на провідну роль держави. Про це свідчить політичний та ідеологічний плюралізм у можливостях різних суб’єктів політичної освіти пропагувати свої погляди, проводити семінари, лекції, навчальні й практичні тренінги і отримувати для цього фінансування з державного бюджету [6].

Хоча компоненти політичної освіти присутні в курсах суспільствознавства у середніх школах, усе ж найбільший ефект від здійснення політичної освіти, очевидно, пов’язаний з роботою серед дорослого населення. Значну частину „навчальних” заходів складають обговорення нагальних проблем територіальних або місцевих громад, поточних політичних, економічних або культурних подій, практичних дій по захисту своїх громадянських прав.

Окремої уваги заслуговує здійснення політичної освіти засобами політичних партій. Своїм завданням у цих заходах партії вважають забезпечення політичної комунікації – повідомлення населенню про свої політичні погляди й ідеали, вивчення нагальних суспільних проблем, які необхідно відобразити в порядку денному публічної політики, публічне обговорення можливих способів їх вирішення. Ця робота має допомогти досягненню і збереженню підтримки більшості населення не лише під час виборів, але й у ході здійснення поточних і стратегічних заходів розвитку нації.

Значний внесок у здійснення політичної освіти роблять релігійні та громадські організації. Напевно, головним позитивним впливом діяльності цих організацій є утвердження загально-людських цінностей, формування толерантності й поваги до громадського порядку.

Вкрай важливими учасниками політичної освіти є засоби масової інформації. Зокрема, громадські канали телебачення, які фінансуються самими громадянами (щорічна плата становить 20 євро на рік), не лише інформують населення з різних питань суспільно-політичного життя, але й дають змогу самим громадянам, політичним, неурядовим та релігійним організаціям висловлювати свої думки, піднімати проблеми й добиватися включення їх у порядок денний урядових установ.

Ще одним важливим аспектом діяльності системи політичної освіти Німеччини є поширення заходів з політичної освіти за межі країни. Урядові установи на зразок Інституту Готе, організації політичних партій, як, наприклад, Фонд Конрада Аденауера та інші, проводять семінари, тренінги, зустрічі з громадянами країн Західної, Центральної та Східної Європи, організують обмін вченими, громадськими та політичними діячами, видають велику кількість інформаційних матеріалів. Ось, наприклад, як Інститут європейської політики визначає свою місію:

„Ми встановлюємо важливий зв’язок між теорією і практикою в цій галузі [політичної освіти]. ІЄП співпрацює з європейськими академічними установами й організаціями в галузі політичної освіти і проведення тренінгів у Німеччині та в Європі. …Знання європейської політики, кваліфікований штат ІЄП і зв’язки з іншими дослідницькими центрами й інститутами дає нам змогу здійснювати навчальні й тренінгові програми, що визначаються поточними потребами та індивідуально орієнтовані” [7].

Плюралізм системи політичної освіти відображений і в принципах її фінансування. Так, значну частину коштів виділяє федеральний уряд (у 2003 р. на проведення заходів з політичної освіти було витрачено близько 40 млн. євро). Крім того, бізнесові структури, благодійні фонди, політичні та релігійні організації також фінансують окремі заходи – семінари, тренінги, лекції, зустрічі з населенням, на яких люди мають змогу отримати інформацію з суспільно-політичних питань, обмінятися думками про нагальні проблеми, здобути знання в галузі політики і права.

Сполучені Штати Америки

На відміну від ФРН, у цій країні держава практично не втручається в здійснення політичної освіти, принаймні, тут немає таких координуючих урядових органів, як Федеральний центр політичної освіти у Німеччині. Можна сказати, що урядовою увагою користуються лише ті заходи й аспекти політичної освіти, які стосуються загальної програми громадянської освіти, що охоплює навчальні заклади, дослідницькі центри та організації по роботі з іммігрантами. Саме програми громадянської освіти, як наукові розробки, так і практичні навчальні заходи активно підтримуються урядовими органами. Політична ж освіта абсолютною більшістю її суб’єктів вважається справою неурядових та політичних організацій. Відповідно зміст політичної освіти спрямований на доросле населення й стосується обговорення поточних і регулярних проблем суспільно-політичного життя, організації підтримки або протесту стосовно певних дій федерального й місцевих урядів.

Основними суб’єктами політичної освіти в США є:

• університети й коледжі, де проводяться наукові дослідження з відповідних напрямків, організуються семінари, тренінги й інші заходи не лише для студентів і працівників, але й для широкої громадськості, проводиться підготовка фахівців у галузі політичних наук і зокрема з питань політичної освіти;

• професійні організації, які інформують своїх членів про особливості публічної політики у галузях, що зачіпають їхні інтереси. Наприклад, Асоціація працівників засобів масової інформації США як професійне об’єднання має Комітет з політичної освіти, який здійснює програми політичної освіти, що включають у себе надання через друковані й електронні засоби різного роду навчальної, наукової та практичної інформації – про структуру державного управління, громадські й професійні організації, правничі питання тощо [8]. Американська медична асоціація також має свою програму з політичної освіти [9] під назвою „AMPAC political education program”, за допомогою якої надає інформацію про різні питання публічної політики, збирає пропозиції й відгуки не лише членів своєї організації, а й інших громадян, оприлюднює їх, подає відповідні роз’яснення з наукової, юридичної, політичної точки зору, залучаючи до цього необхідних фахівців.

• релігійні організації, причому не обов’язково пов’язані з конкретною конфесією. Наприклад, релігійна організація „Нова віра” провадить заходи з політичної освіти через спеціально створений Центр громадської освіти й політичної дії [10], діяльність якого не обмежується лише Сполученими Штатами, а й поширюється далеко за межі своєї країни, надаючи знання про політику, висвітлюючи політичні й соціальні проблеми, навчаючи людей знати і захищати свої права.

Канада

До недавнього часу те, що громадяни вивчали стосовно політики, можна радше назвати „громадянською”, а не суто „політичною освітою”, оскільки головним завданням цієї діяльності вважалася передача суми знань про структуру й характер діяльності державного управління, історичне підґрунтя розвитку канадської держави, а не сучасні процеси й проблеми суспільного життя. Досить поширеним було сприйняття громадян країни як потенційних виборців, а не як активних учасників політичного й суспільного життя. Проте останніми роками з’явилося чимало програм, що здійснюються і урядовими, і недержавними та політичними організаціями, які орієнтовані на проблеми й процеси сучасності, на стимулювання активної участі, критичне сприйняття політичних подій державного й місцевого рівня [11].

Характерним прикладом політичної освіти в Канаді є організація „Кленовий листок” (Ma-pleleaf) [12]. На Інтернет-сайті цієї організації можна знайти такі розділи: „Виборча реформа”, „Канадський уряд”, „Інститути й організації”, „Політичні науки”, „Політичні події (міжнародні та внутрішні)” тощо. Вражає глибина наукової інформації, а також велика кількість відгуків відвідувачів цього сайту та учасників семінарів і тренінгів, які проводяться організацією.

Австралія

На прикладі виборів у Парламент штату Новий Південний Уельс можна уявити собі, як здійснюється тут політична освіта виборців. Автор матеріалу „Коротка, різка політична освіта” Марк Култан [13] розглядає розміри фінансування виборчих кампаній різних політичних партій, зокрема, на проведення заходів з політичної освіти.
Принцип фінансування виборчих кампаній простий – ті партії або політики, що набрали на виборах понад 4 % голосів, отримують по 1,94 австралійських долара за кожен голос з державного бюджету. При цьому вони не мусять звітуватися про свої фактичні витрати на виборчу кампанію. Автор наводить приклад Полін Хансон, яка здобула 4,5 % голосів на виборах у Сенат і при цьому, не вигравши боротьбу, отримала майже 200 тисяч доларів компенсації своїх витрат [14].

З обговорення структури витрат на виборчу кампанію можна судити про те, які заходи з політичної освіти здійснюють кандидати. Скажімо, державні кошти можуть витрачатися на „розсилку поштових матеріалів та інформації, незалежно від того, чи містять вони лише матеріали стосовно цієї партії”. Водночас державні кошти не можуть витрачатися на передвиборчі поїздки кандидатів, але їх можна використовувати для оплати праці агітаторів і членів виборчих штабів. Скажімо, Австралійська лейбористська партія на останніх виборах отримала 800 000 доларів компенсації за свої заходи з політичної освіти, в тому числі з цих коштів було покрито 60 % заробітної платні. Інші заходи, оплачені з державного бюджету, включали в себе: семінари-тренінги для працівників ЗМІ (1363 дол.), дослідження й розвиток менеджерських умінь працівників (6909 дол.) і навіть „чай, каву й печиво для семінару в білому Домі” (57,50 дол.).

Ліберальна партія подала запит на повернення коштів, витрачених на політичну освіту, зокрема: на часткову оплату праці (від 22 до 88 % зарплатні), телефонні дзвінки (7 482 дол.), комп’ютерні послуги (16 625 дол.), ксерокопіювання (29 159 дол.), оренда приміщень і їх прибирання (47 070 дол.), не кажучи про дрібні суми на миючі засоби, чай та пігулки від головного болю.

Не лише правлячі, але й малі партії отримують кошти з Фонду політичної освіти. Наприклад, Партія зелених на останніх виборах отримала 157 000 доларів, попри те, що цим Фондом керують Голова виборчої комісії (який має бути політично незалежним), представник від Прем’єр-міністра та представник від лідера опозиційної партії, тобто, їм легко забезпечити більшість при голосуванні проти виплати коштів малим партіям.

Хочеться звернути увагу на те, що заходи з політичної освіти, здійснювані політичними партіями, ніяким чином не контролюються за змістом і формою з боку держави. Предметом контролю є лише відповідність витрат на них встановленим нормам виборчого закону. З цих та інших матеріалів, розміщених на австралійських Інтернет-сайтах, важко судити про цілісну систему політичної освіти в країні, проте можна зробити загальний висновок про її плюралістичний і демократичний характер, відносну відкритість для контролю з боку громадськості.

Китай

Огляд підходів і систем політичної освіти не можна обмежити лише прикладами з демократичних країн. У Китаї, де фактично домінує Комуністична партія Китаю, політична освіта є помітно ідеологізованою і здійснюється за традицією у добровільно-примусовий спосіб. Навчальні заклади, політичні організації правлячої партії, громадські організації у здійсненні заходів з політичної освіти керуються чітко вираженими ідеологічними мотивами і „виховують” громадян країни в дусі вірності ідеалам марксизму-ленінізму. Зокрема, це видно з того, як здійснюється підготовка викладачів і фахівців з політичної освіти в Університеті Фошан: факультет політичної освіти об’єднує кафедри політичних наук, марксизму-ленінізму, історії, педагогіки та психології [15]. Навчальні плани підготовки фахівців з цієї спеціальності, як і з інших, розробляються централізовано Міністерством освіти Китаю і є обов’язковими для всіх навчальних закладів незалежно від форми власності.

Деякі дослідники прямо зазначають, що політична освіта в Китаї здійснюється з метою утвердження влади партії над особистістю. З початкової школи і до університету учні отриму-ють політичну освіту, що відповідає принципам комуністичної партії [16].

Російська Федерація

Політична освіта в РФ не розглядається державними акторами як окрема галузь діяльності. Скажімо, у різних документах Міністерства освіти РФ ідеться в першу чергу про громадянську освіту, частиною якої є освіта політична. Наприклад, у „Концепции гражданско-правового образования” [17] принципи здійснення політичної освіти не виписані окремо, а інтегровані в загальну систему громадянської освіти. Ось як визначаються цілі та завдання громадянської освіти у цій Концепції:

„…[гражданское] образование должно быть нацелено на формирование у будущего выпускника:

• ответственности за собственное благосостояние и состояние общества;

• освоения молодыми поколениями основных социальных навыков, практических умений в области социальных отношений;

• социальной мобильности в обществе, в том числе через освоение молодыми людьми быстрой смены социальных ролей;

• умений отстаивать свои права, участвовать в создании и деятельности общественных организаций;

• толерантности, терпимости к чужому мнению, умения вести диалог, искать и находить содержательные компромиссы;

• знаний основополагающих правовых норм и умений использовать возможности правовой системы государства.

Таким образом, построение правового общества – как задача государства, построение гражданского общества – как задача социального развития, воспитание социально ответственного гражданина – как задача реформирования школьного образования связываются в единый узел и решаются посредством гражданско-правового образования в школе”.

Отож, держава зосереджує громадянську і політичну освіту в навчальних закладах, залишаючи більшість дорослого, а отже, потенціально активного в політичному житті населення поза її впливом. Останніми роками цю нішу все активніше заповнюють політичні партії. За Законом РФ „Про політичні партії” [18], „Основными целями политической партии являются: формирование общественного мнения; политическое образование и воспитание граждан; выражение мнений граждан по любым вопросам общественной жизни, доведение этих мнений до сведения широкой общественности и органов государственной власти”. Частина партій сумлінно виконує цю місію, працюючи зі своїми потенційними виборцями, готуючи партійний актив, розробляючи навчально-методичні та практичні матеріали. Так, наприклад, „Союз правых сил” здійснює політичну освіту через свої осередки в областях, не лише пропагуючи свою політичну платформу, але й навчаючи людей основам права, обговорюючи актуальні проблеми сьогодення. Партія „Яблуко” ще у 1998 році створила Навчальний центр, у якому діє ряд програм з політичної освіти.

„Основными направлениями деятельности Центра являются: политическое образование, подготовка партийного актива, обучение избирательным технологиям. Основными формами работы Учебного Центра является проведение школ, семинаров, конференций, круглых столов с привлечением крупных специалистов и экспертов.

Приоритетным направлением деятельности Учебного Центра являются Школы Политического Образования, на которых преподают ведущие отечественные и зарубежные политологи, социологи, философы, экономисты. Каждая школа включает цикл из четырех недельных сессий. Для участия в школе будущие слушатели пишут конкурсную работу и представляют рекомендацию от региональной организации. Уже в продолжение учебной сессии они защищают домашние работы, работают на семинарах и коллоквиумах” [19].

На думку деяких російських дослідників, дії нинішньої державної влади в Росії спрямовані на формування „піддансько-активістської” (за висловом Алмонда і Пауелла) позиції більшості населення [20], що відбивається і в діях засобів масової інформації, і в програмах навчальних закладів усіх рівнів, і в явно недостатній увазі державної влади до політичної освіти дорослих.

ВИСНОВКИ

З цього короткого огляду основних підходів до розвитку і здійснення політичної освіти в різних країнах можна зробити деякі узагальнення.

1. Безумовно, політична культура і політична освіта нерозривно пов’язані між собою, і характер політичної культури значною мірою визначає можливості й реалізацію політичної освіти у суспільстві. Демократична політична культура, що притаманна демократичним державам, підкріплюється відповідно різноманітною плюралістичною політичною освітою, в якій держава грає роль не стільки розпорядника, скільки координатора і „арбітра” у вирішенні спірних питань. Відповідно у недемократичних суспільствах політична освіта перетворюється на індоктринацію – нав’язування системи поглядів, цінностей і ставлень правлячої верхівки, або профанацію – зведення політичної освіти до передачі примітивних знань для полегшення маніпулювання громадською думкою.

2. Важливо відзначити також, що в демократичних суспільствах основна увага в політичній освіті приділяється дорослому населенню, тоді як для дітей та молоді пропонується значно ширша і загальніша система знань і умінь, назва якій – „громадянська освіта”. Це стає очевидним, коли поглянути на методи і зміст політичної освіти: поряд з передачею фундаментальних знань про суспільство і політику, правовим навчанням і освітою виборців політична освіта пропонує її учасникам широкий спектр заходів, спрямованих на осягнення суспільно-політичної реальності. Про це свідчать програми діяльності осередків політичної освіти ФРН, США, Кана-ди та інших демократичних країн, оскільки в них значне місце займають семінари, організовані на місцевому рівні для обговорення нагальних загальнодержавних і місцевих суспільних проблем, з’ясування позиції причетних до цих проблем суспільних груп та окремих індивідів, спільне вироблення можливих шляхів їх вирішення.

3. Таким чином, долучаючи населення до участі у виробленні та здійсненні публічних політик через систему політичної освіти, держава підвищує стабільність у суспільстві, запобігає фатальним помилкам у державному управлінні і різким змінам політичного курсу у випадку приходу до влади нової політичної сили, забезпечує свідому підтримку своїм публічним політикам з боку тих, на кого вони спрямовані і в кінцевому підсумку досягає соціального, політичного й економічного прогресу.

4. Тому цілком виправданим є принаймні часткове фінансування державою заходів з політичної освіти, що здійснюються недержавними організаціями. В умовах громадського контролю за витрачанням коштів державного бюджету таке державне фінансування запобігає однобічному маніпулюванню свідомістю громадян, тиску на виборців чи на членів громад для досягнення корпоративних або вузькопартійних цілей, підміні партисипативної демократії елітистськими способами здійснення державної влади.

[1] John J.Cogan, Ray Derricott, Citizenship for the 21st Century: An International Perspective on Education. London: Kogan Page Ltd., 2000. с. 2.

[2] Див., наприклад: Микола Іванов, „Що таке „громадянська” і що таке „політична” освіта? Політичний менедж-мент, № 2, 2003 (41-49).

[3] До визначення „свідомий громадянин” потрібно ставитись з певним застереженням, оскільки завдяки ідеологіч-ному тиску, міфологізації, маніпулюванню свідомістю певні політичні режими можуть досягати „свідомої підтри-мки” по суті антинародних або антигуманних дій влади. (Прим. авт.)

[4] Детально система політичної освіти у ФРН була описана на семінарі з проблем політичної освіти, який відбувся у Києві 16-17 листопада 2004 р. за підтримки Фонду Конрада Аденауера (Прим.авт.)

[5] І у слов’янських, і в німецькій мовах термін „політика” вживається для позначення і процесів політичної боротьби (англійською мовою „politics”), і здійснення заходів з управління суспільним життям (“policy”). Докладно про відмінності між цими термінами див. Г.К. Колбеч, Політика. К., Видавничий дім КМ „Академія”, 2004. У цій стат-ті, щоб розрізнити ці два процеси між собою, термін „policy” буде вживатися як „публічна (або державна) політи-ка”.

[6] Звичайно, фінансування значної частини заходів здійснюється на конкурсній основі, що змушує суб’єктів полі-тичної освіти забезпечувати належний науковий і професійний рівень цих заходів, запрошувати провідних фахів-ців, замовляти наукові й практичні розробки, що, у свою чергу, стимулює розвиток суспільних наук у країні. (Прим.авт.)

[7] „Training & Political Education”. http://www.iep-berlin.de/polbildung/index_en.htm

[8] CWA-COPE (Communication Workers of America – Committee on Political Education). http://www.cwa-cope.org/

[9] American medical association. http://www.ama-assn.org/ama/pub/category/6275.html

[10] The Center for Civic Education and Political Action. http://www.newfaith.addr.com/table.htm

[11] Roland Case, Kenneth Osborne, Kathryn Skau. Canada. У кн. John J.Cogan, Ray Derricott, Citizenship for the 21st Cen-tury: An International Perspective on Education. London: Kogan Page Ltd., 2000. с. 57-66.

[12] http://www.mapleleafweb.com/main.shtml

[13] Mark Coultan, “A short, sharp political education”. http://smh.com.au/news/Opinion/A-short-sharp-political-education/2005/01/07/1104832307315

[14] Загалом на останніх виборах з кишені платників податків на фінансування кандидатів було витрачено 41 926 159 доларів (Прим.авт.)

[15] Foshan University School of Humanities and Sciences. http://www.fosu.edu.cn/ehtml/e_rwfy_political.html

[16] Цикл статей „The Epoch Times”. http://www10.epochtimes.com/9pingdownload/russia/9ping_russia_1.doc.

[17] Концепция гражданско-правового образования. http://www.civicedu.ru

[18] Федеральный закон от 11 июля 2001 г. N 95-ФЗ «О политических партиях» (с изменениями от 21 марта, 25 июля 2002 г.).http://www.femida.info/11/fzopp001.htm

[19] Учебный Центр Объединения “ЯБЛОКО”. http://www.politedu.yabloko.ru/school/book.pdf

[20] http://pravoved.jurfak.spb.ru/old/default.asp?cnt=219

Ірина Жадан

Політична культура та політична освіта (психологічний контекст)

Події останніх місяців року, що минув, а також перші кроки нової влади актуалізували проблеми політичної культури в Україні. Від впевненості у незворотності несподівано різкого зростання політичної культури суспільства ми прийшли до цілої низки запитань щодо рівня цієї культури у представників політичної еліти. Словосполучення „політична культура” все частіше лунає з вуст не лише журналістів інформаційних програм, а й політтехнологів, викладачів, науковців. Позбуваючись ейфорії помаранчевих тижнів і тверезо аналізуючи передумови і мотивацію політичної активності українців, знаходимо підтвердження тим об’єктивним показникам, які були отримані ще в лютому 2004 року [1]. Так, справді рівень толерантності українців помітно зріс, як і усвідомлення необхідності самостійно визначати власну долю. Однак говорити про політичну компетентність, активність ще передчасно, позаяк у переважної більшості громадян домінує протестна мотивація політичної участі. Цей значний протестний потенціал суспільства не може бути знятий лише зусиллями, спрямованими на підвищення добробуту громадян та діяльністю неурядових організацій, які ситуативно докладають зусиль для підвищення політичної компетентності виборців. Потрібна система політичної освіти, орієнтована на всі вікові групи населення України, яка б підтримувалась і спрямовувалась державою, що проголосила європейський вибір і прагне поширення європейських політичних цінностей.

Питання про те хто, як, у який спосіб може й повинен впливати на процес політичної соціалізації, чи можна і чи слід його прискорювати та інші сьогодні залишаються без відповіді, як зрештою не визначений і зміст політичної освіти як чинника формування політичної культури. Причиною цього є концептуальна невизначеність моделі бажаного майбутнього.

У вітчизняній і зарубіжній соціальній психології робилося чимало спроб виділити стержневі психологічні особливості культури, які пронизують всі її елементи, регулюють і визначають поведінку представників даної культури. Серед таких вимірів культури найчастіше називають: індивідуалізм-колективізм, міру толерантності, рівень активності (залученості, участі), потребу у формальних правилах, маскулінність-фемінність, рівень емоційного контролю, дистанцію між індивідом і владою тощо. Цей перелік далеко не повний, і може змінюватись (шляхом доповнення чи вилучення певних компонентів) відповідно до завдань і специфіки досліджуваної культури, однак в кожному разі, намагаючись оцінити чи певним чином вплинути на процес політичної соціалізації, слід визначити стержневі виміри політичної культури.

В сучасній соціальній психології домінує уявлення про особистість, як таку, що здатна активно конструювати свій внутрішній світ і світ соціальної взаємодії. Прийнявши цю тезу, можна припустити, що продуктивним при визначенні засад побудови змісту політичної освіти може бути підхід до особистості як суб’єкта життя, здатного розв’язувати протиріччя, відповідального за свою діяльність і її наслідки. За такого підходу психологічний ефект політичної соціалізації буде визначатися мірою соціальної відповідальності особистості, її толерантності, готовності до взаємодії, політичної ідентифікації тощо. Визначення особливостей формування цих структур на різних етапах політичної соціалізації дасть змогу побудувати психологічну модель змісту політичної освіти підростаючого покоління, яка б відповідала завданням громадянського виховання і забезпечувала умови для самоактуалізації особистості.

В сучасному світі політична освіта здійснюється за різноманітними моделями. Для нашого випадку особливий інтерес представляє дилемно-контроверсивна модель, орієнтована на розвиток критичності, використання набутих знань для побудови прогностичних моделей майбутнього, залученість до процесу прийняття рішень на різних рівнях. Такий підхід пов’язаний з переходом на інноваційний тип навчання, пошук і розробку нових освітніх технологій. Все розмаїття освітніх технологій, які вже набули певного поширення і апробовані в навчальних закладах різних типів, можна умовно поділити на три групи: 1) технології участі, зорієнтовані на конструювання на основі життєвого досвіду моделей політичної поведінки; 2) когнітивно-розвивальні технології, зосереджені на формуванні когнітивного компоненту політичної культури; 3) репрезентативні, зорієнтовані на попереднє вивчення індивідуального досвіду і реалізацію індивідуального підходу при формуванні політичних уявлень, мотивації участі тощо. Вибір тих чи тих технологій здійснюється відповідно до завдань політичної освіти, основними з яких на нашу думку є:

– трансляція способів політичних взаємодій, відомих в світовій культурі з наголосом на традиційних для української політичної культури і домінуючих в конкретно-історичних умовах;

– навчання рольовим моделям політичної поведінки;

– забезпечення умов для формування ціннісних політичних уявлень і моделей ідентифікації.

Виділяють два принципово важливих напрями політичної соціалізації – пряму політичну соціалізацію, яка відбувається в процесі засвоєння інформації про принципи політичного устрою, права та обов’язки громадянина тощо, та непряму, латентну, що являє собою значно складніший процес, в якому основними чинниками є характер взаємин, ступінь свободи громадянина, можливості захисту ним своїх прав і апелювання до встановлених законів і правил.

З огляду на те, що завдання формування демократичної політичної культури молоді має вирішуватись в умовах відсутності демократичних традицій і норм, обмежених можливостей впливу на цей процес з боку батьків, вважаємо за доцільне визначити загальні вимоги до організації освітнього процесу, спрямованого на формування демократичної політичної культури суспільства:

– політична освіта має поширюватись одночасно на всі покоління громадян: оскільки свобода політичного вибору, як фундаментальна умова демократії охоплює індивідуальні й колективні аспекти самоуправління або автономії, очікувати, що можна сформувати потребу і здатність до вільного політичного вибору без відповідної соціальної ситуації розвитку не слід. Іншими словами, освітні або просвітницькі зусилля слід одночасно спрямовувати на батьків, вчителів і дітей;

– вся освітня система має відповідати духу, потребам і цілям демократичного суспільства і бути зорієнтованою на формування активної, автономної, незалежної, уповноваженої, непатерналістської особистості, яка почувається і сприймається суспільством як самостійна цінність, а інтереси її визнаються пріоритетними;

– на кожному рівні політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності й громадянської відповідальності особи, сприяти аргументованому прийняттю фундаментальних цінностей і принципів демократії.

Політична освіта, на нашу думку, має бути зорієнтована на ідеальну модель, центральним утворенням якої є особистість як суб’єкт ставлень, позаяк всі складові психічної організації особистості пов’язані з системою її ставлень, яка визначає характер переживань, особливості сприймання та поведінкових реакцій на зовнішні впливи.

Ставлення мають суспільну природу, джерела розвитку, суспільний зміст і форми об’єктивації, відображають взаємозв’язки особистості і суспільства і визначають спосіб включення її у суспільні відносини. В процесі розвитку системи ставлень особистість відтворює суспільні відносини у внутрішньому плані, присвоює їх і змінюється сама, набуваючи нової якості – суб’єктності. Ставлення акумулює в собі результати пізнання об’єкта дійсності, інтеграції всіх емоційних і поведінкових відгуків на цей об’єкт, а також особливий рівень і форму самовизначення та самопізнання. Існує певний простір прояву і формування ставлень – вони проявляються повною мірою тоді, коли індивід діє в суб’єктивно значущій ситуації. Психологічні ставлення особистості, реалізуючись в діях, відображають систему зв’язків особистості із світом політики, набувають стійкості, вираженості, значущості, стають характерними для особистості, визначають її вчинки та переживання. Психологічну модель політичної освіти можна представити у вигляді системи політичних ставлень, які визначають стосунки індивіда та спільноти:

– ставлення до самого себе (ідентифікація себе як суб’єкта політичної взаємодії, спроможного здійснити самостійний політичний вибір, готового нести відповідальність за свій вибір і його наслідки, законослухняного громадянина, здатного обстоювати власні права);

– ставлення до інших людей (терпимість, повага до політичних прав і свобод інших, готовність до спільного вирішення політичних проблем, довіра і налаштованість на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших і політична відповідальність, прагнення зрозуміти мотиви вчинків і очікування інших);

– ставлення громадянина до політичної системи (патріотизм або позитивне ставлення до своєї країни, лояльне ставлення до фундаментальних конституційних цінностей і принципів, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, увага до громадських справ, соціальна довіра і поширення правдивої інформації);

– ставлення громадянина до інститутів влади (спрямованість на різні форми політичної участі, контроль за дотриманням повноважень влади, оцінка роботи уряду, оцінка окремих пропозицій щодо реформування суспільного життя, опір неконституційним діям влади);

– ставлення громадянина до політичного світу, (розуміння глобального значення дотримання прав людини, толерантність до політичної різноманітності світу, відповідальність за збереження миру і активна позиція щодо політичних подій у світі, готовність до участі в роботі міжнародних організацій тощо).

Формування виділених груп ставлень відбувається з раннього дитинства. Відповідно до потреб і провідної діяльності в кожний віковий період змістове наповнення та форми пред’явлення інформації варіюють. Одночасно розвиваються і соціально-психологічні механізми політичних ставлень – відповідальність, толерантність, соціальна активність, ідентифікація.

У запропонованій нижче моделі представлені три блоки ефектів політичної соціалізації, на формування яких має бути зорієнтований зміст політичної освіти – когнітивний (політичні уявлення), конативний (досвід політичної активності) і афективний (система політичних ставлень та соціально-психологічні механізми політичної активності).

Потенційні функціональні можливості індивіда у будь-якій діяльності, в тому числі і політичній, можуть виявитись лише на рівні активно позитивного ставлення до її завдань. Тому центральною категорією, наскрізною у запропонованій моделі, виступає інтерес як ставлення індивіда до умов життя, що виявляється у прагненні впливати (створювати чи змінювати) та пізнавати їх. Інтерес в цьому контексті розглядається в широкому сенсі – як фундаментальна спонукальна сила поведінки.
Одним із перших і найскладніших завдань, на вирішення яких має бути спрямований зміст політичної освіти, є усвідомлення індивідом взаємозв’язку власних потреб та інтересів з потребами та інтересами суспільства і прийняття останніх як своїх власних. Йдеться про прийняття суб’єктом соціальних цілей у якомога ширшому їх спектрі і актуалізацію відповідної мотивації для спонукання до діяльності, спрямованої на їх досягнення.
Предметом політичного інтересу є сутнісні зв’язки особистості із політичним світом, а відображенням його – особистісні смисли. Політичні інтереси репрезентуються у ставленні до себе, як суб’єкта чи об’єкта політичної активності, до інших, до політичної системи, до інститутів влади, до політичного світу. Інтерес може бути спрямований на виявлення сутнісних особливостей політичного життя або ж на зовнішні його прояви – окремі факти, події, явища. Відповідно, і політична активність індивіда спрямовується на пошук проблем і постановку нових завдань або ж зводиться до реагування на зовнішні впливи (ситуативні, реактивні інтереси).
Серед характеристик інтересу – спосіб самореалізації індивіда в системі ставлень. Опозиція власних політичних інтересів інтересам інших реалізується у толерантних чи інтолерантних ставленнях, політичній відповідальності, комунікативній спрямованості індивіда, здатності сприймати іншого як суб’єкта, ставитись до нього як до цілі, а не засобу.
Інтерес виникає за умови включення у певні відносини, які можуть забезпечити індивіду реалізацію „Я”. Діяльність індивіда в межах таких відносин створює умови для виникнення ставлення. Таким чином відбувається розвиток інтересу – він піднімається на новий рівень, стає більш стійким, дієвим.
Запропонована модель є циклічною – наявний ступінь узагальненості політичних уявлень, досвід політичної активності на кожному з етапів політичної освіти актуалізує відповідні соціально-психологічні механізми, завдяки чому забезпечуються умови для виникнення якісно нового рівня політичних ставлень, відповідних особистісних смислів, мотивів, способів дій, моделей поведінки. Рівень розвитку суб’єкта політичної активності на кожному етапі є свідченням міри і глибини політичної соціалізації, а отже і адекватності змісту політичної освіти її завданням.

[1] Див. : І.Жадан, С.Кисельов, О.Кисельова, С.Рябов Політична культура та проблеми громадянської освіти в Украї-ні// Аналітичні матеріали — Київ, Тандем, 2004.

ТЕЗАУРУС

В „Тезаурусі” наведено визначення понять і термінів, використаних в Концепції політичної освіти в Україні.

Громадянин – людина, яка ідентифікує себе з певною країною, що породжує в неї певні духовно-моральні почуття щодо встановлених в ній порядків, її історії й культури, а також наділена відповідним юридичним статусом, що є підставою для володіння певними правами (приміром, такими, як право на державне забезпечення й захист, виборче право, право на представництво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки і власності тощо). Набуваючи статусу громадянина конкретної держави (громадянського стану), людина стає суб’єктом політико-правових відносин – отримує встановлені у цій державі права громадянина, можливість домагатися їх дотримання, захисту державою (як всередині країни, так і поза її межами), покладає на себе певні обов’язки перед нею, коло яких головним чином зводиться до сплати податків, дотримання законів, виконання повинностей.

Громадянство – формально-юридичний статус особистості, який надається їй після досягнення відповідного віку або шляхом натуралізації і засвідчується врученням їй відповідного документа. Громадянський статус пов’язаний з отриманням людиною певних юридичних, політичних, економічних тощо прав та накладанням відповідальності за дотримання встановлених в державі порядків.

Громадянська освіта – складова політичної освіти, що характеризується спрямованістю на пересічних громадян (на відміну від науковців та політиків у випадку вивчення політики та політичного навчання), є засобом політичної соціалізації особистості, передбачає вивчення елементарних знань з теорії політики, економіки, юриспруденції, соціології, історії тощо.

Громадянське суспільство – поняття, що вживається для позначення сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, сфери життєдіяльності громади й окремих індивідів, що є цивільною, не казенною, приватною, перебуває поза впливу держави, її директивного регулювання й регламентації. Його існування втілюється у приватному житті громадян, у функціонуванні вільного ринку, у безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних тощо цінностей, у добровільно сформованих асоціаціях та організаціях громадян, в усій множині вільно здійснюваних ними міжособових зв’язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо).

Громадянські права – свободи й привілеї, що надаються громадянам внаслідок їхньої приналежності до тієї чи іншої держави і можуть бути різними у різних суспільствах та за різних епох. Приміром, це може бути право голосувати на виборах або домагатися свого обрання, право належного застосування закону, право захисту від політичної та соціальної дискримінації. Ідея громадянських прав виростала від традиційного визнання прав людини (таких, як рівність перед законом, свобода слова й совісті) до утвердження прав політичних (приміром, права голосу на виборах) та соціальних (охорона здоров’я, пенсійне забезпечення тощо). Будь-які обмеження громадянських прав за ознаками статі, расової, класової чи релігійної приналежності розцінюються як ураження статусу громадянина, що суперечить ідеалам демократії.

Громадянськість – духовно-моральна вартість, світоглядно-психологічна характеристика людини, що обумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомленням приналежності до конкретної країни. З цим пов’язане більш або менш лояльне ставлення людини до встановлених в державі порядків, законів, інституцій влади, відчуття власної гідності у стосунках з представниками влади, знання й поважання прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність і вміння домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальне ставлення до своїх обов’язків перед громадою. Громадянськість є наслідком тривалого виховного, формуючого впливу, громадянської соціалізації особистості. Почуття громадянськості може зберігатися в людини навіть після втрати нею формального громадянства, підданства тієї чи іншої країни.

Демократія (від грец. demos – народ і kratos – влада) – організація та функціонування державної влади на засадах справедливості, рівності, стабільності й загального добробуту. Демократія – це формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, стосовно якого влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демократії (тобто влади народу) є, далі, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою демократичних порядків вважається й переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке визначення порядку проведення політичних процедур та суспільних заходів за допомоги регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма державного правління парламентського чи президентського типу.

Законослухнянiсть – здатність людини поважно ставитися до існуючих у суспільстві норм, правил суспільного життя, настанов та імперативів влади, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати зобов’язання, покладені на неї громадою (див.: Лояльність).

Ідентифікація (від лат. identicus – однаковий, тотожний) – в суспільно-політичній практиці характеристика людини чи організації, визначення їх сутності через порівняння з існуючими структурами й цінностями, через констатацію тотожності з ними чи, навпаки, відмінності від них, через усвідомлення людиною своєї приналежності до тієї чи іншої спільноти.

Компроміс (від лат. compromіssum – угода, згода) – згода, порозуміння з політичним противником, що досягнуті шляхом взаємних поступок. Компроміс у політичній взаємодії є однією з суттєвих ознак демократичного суспільства, важливим, визначальним його принципом, згідно з яким учасники політичного процесу мають погоджуватися на поступки, вміти жертвувати певною другорядною часткою своєї позиції заради досягнення згоди у головному, для встановлення взаємної прийнятності намірів та рішень. Компроміс є важливим засобом запобігання соціально-політичним, етнічним, міжнародним зіткненням, пом’якшення конфронтації, подолання внутрішньополітичних криз, уникнення розколу в суспільстві. Він буває можливим, коли його наслідком постає можливість уникнути втрат більших, ніж жертви компромісу. Політика компромісу є нагальною вимогою сучасного політичного процесу, коли за умов розвиненої соціальної багатоманітності будь-який безкомпромісний, непоступливий, “принциповий” курс, заснований на негнучких ідеологічних настановах та принципах, на “неухильній послідовності”, призводить до ізоляції політичної спільноти й до виникнення кризових станів у ній.

Компроміс слід відрізняти від безпринципності, непослідовності та непередбачуваності в політиці (див.: Плюралізм, Толерантність).

Концепція (від лат. conceptus – думка, поняття) – система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння, загальний задум якоїсь справи.

Критичне мислення – здатність особистості долати в собі схильність до однозначно-догматичного сприйняття світу, вміння аналізувати ту чи іншу проблему з різник боків, користуватися інформацією з різних джерел, відрізняючи об’єктивний факт від суб’єктивної думки про нього, логічний умовивід від упередженого припущення чи забобону. Це вміння людини адекватно визначати причини й передумови наявних в її житті проблем, готовність докладати зусиль для їх практичного (а не лише риторичного) подолання.

Лояльність (від франц. loyal – вірний, чесний, відданий) – ознака громадянськості, що полягає у визнанні людьми чинних законів, у згоді перебувати в межах законності, в чинному “правовому полі”, у вмінні дотримуватися встановлених норм, правил, вимог та настанов влади. Це здатність громадянина до самоорганізації через підпорядкування своєї поведінки чинним законам держави. Лояльність, як елемент культури громадянськості, визначається рівнем правосвідомості людей – їхнім розумінням і визнанням того, що є законним, а що незаконним. Разом з цим лояльність не заперечує критичного ставлення особистості до влади та її настанов (див.: Законослухняність).

Партійно-ідеологічний пропагандистський вплив – ідеологічний вплив, здійснюваний з метою обґрунтувати й виправдати позиції та курс якоїсь окремої політичної сили (партії), на формування підтримки цього курсу й готовності брати участь у його реалізації. Здійснення партійно-ідеологічного пропагандистського впливу є окремою справою кожної конкретної партії, такий вплив не може й не повинен бути обов’язковим для всіх громадян, для цього не повинні використовуватися державні освітні структури, спеціалісти та кошти.

Патріотичність (від грец. πατριωτης – земляк, співвітчизник) – ознака культури громадянськості, що пов’язана із приналежністю особи до якоїсь конкретної країни, із її підданством. Це позаполітична громадянська чеснота, що полягає в любові до своєї вітчизни, шануванні її історії, у здатності перейматися її сьогоднішніми проблемами, долею співвітчизників. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не лише у часи її розквіту, але й у скруті, коли владою володіють недостойні, на його думку, люди. Патріот любить країну, а не державу, не владу. Влада має бути лише предметом поштивого, але критичного і вимогливого ставлення підвладних. Громадянською ж чеснотою є любов до вітчизни, причому за будь-якої влади.

Плюралізм (від лат. pluralis – множинний) – демократичний політичний принцип, який означає визнання людьми права на існування усієї множини існуючих у суспільстві цінностей, інтересів, уподобань, думок, позицій і, відповідно, політичних сил та інституцій, партій, що їх виражають і відстоюють. Плюралізм – це визнання права й поважання свободи висловлювати різні думки й уподобання допоки вони не суперечать принципам гуманізму, ідеалам прав людини й соціальній стабільності. Сповідування принципу плюралізму передбачає визнання й інших принципів демократизму – толерантності, компромісу. Альтернативою плюралізму є властивий тоталітарному суспільству ідеологічний та організаційний монізм (див.: Толерантність, Компроміс).

Політична освіта – викладання політичних знань на рівнях практично-політичної взаємодії та повсякденного буття. Зміст політичної освіти складають конкретні проблеми й наявні конфлікти, прийоми й методи суспільної взаємодії, впливу на маси та на державно-політичні інституції, технології партійно-політичної роботи, адміністративного управління, способи проведення політичних кампаній, політичний аналіз та прогнозування, прийняття рішень тощо. Знання про політику можуть призначатися тим, для кого вона не є фаховою галуззю. В такому разі політична освіта, за винятком партійно-ідеологічної пропаганди, буває громадянською освітою, засобом формування культури громадянськості.

Право – система загальновизнаних, традиційно усталених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм та вимог, що регулюють суспільні відносини, упорядковують суспільне життя, відбивають інтереси панівних верств. Вираженням права найчастіше бувають державні закони. Однак те, що закони держави можуть бути й неправовими, а також існуюча в світі практика прецедентного права застерігають проти ототожнення права і закону. Право є вираженням всезагальної волі народу, нації, а державні закони часто бувають вираженням тільки окремої волі парламентської більшості або політичного „істеблішменту”.

Правосвідомість – розуміння людьми того, що у їхній взаємодії між собою є прийнятним, таким, що відповідає існуючим правилам і нормам (зокрема, чинним законам), ознакам справедливості й порядку, їхні знання про норми суспільного регулювання.

Принцип (від лат. principum – начало, основа) – ідея, що лежить в основі якогось вчення, наукової теорії, поведінки людей (зокрема, діяльності політиків). Ідея, яку визнано принципом, стає правилом, нормою взаємодії, вимогою, зверненою до інших, метою прагнень. Дотримання принципів уможливлює узгодженість і послідовність помислів та дій, їхню відповідність певним істинам, політичним позиціям, духовним цінностям (наприклад, принципи міжнародного права, принципи лібералізму, принципи справедливості).

Свободи політичні – надана громадянам державою можливість захищати й відстоювати свої інтереси та права у визначеному законом порядку. Політичні свободи спираються на основоположні права людини, перш за все на право на вільний розвиток особи. Серед суто політичних свобод – свобода зборів, право засновувати спілки й товариства, свобода волевиявлення (виборче право).

Толерантність – (від лат. tolerantis – терплячий) – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-політичного устрою (див.: Компроміс, Плюралізм).

Залишити відповідь