Напрями забезпечення прозорості фінансування виборів в контексті нового закону про вибори Президента України

1. Новий Закон „Про вибори Президента України” та проблема прозорості фінансування виборів Президента України

18 березня 2004 року Верховною Радою України в першому читанні та в цілому було прийнято новий Закон „Про вибори Президента України”, яким суттєво удосконалено правове регулювання організації та проведення виборів глави держави в Україні. Істотних змін зазнав і порядок фінансування передвиборної агітації кандидатів на пост Президента. У зв’язку з цим постає питання: чи забезпечує новий виборчий Закон підвищення рівня прозорості фінансування виборів в Україні? Для відповіді на це питання необхідно розглянути основні новели Закону в частині фінансового забезпечення передвиборної агітації, регулювання самої передвиборної агітації, контролю за фінансуванням та відповідальності за порушення встановлених Законом заборонних приписів. Нижче розглядаються основні проблеми, пов’язані із забезпеченням прозорості фінансування виборчих кампаній кандидатів у Президенти та пропонуються шляхи їх законодавчого врегулювання.

1. Невідповідність встановленого законодавством граничного розміру витрат на передвиборну агітацію реальним потребам кандидатів

Граничний обсяг витрат коштів виборчих фондів є одним із чинників, які зумовлюють недостатній рівень прозорості фінансування виборчих кампаній. Частка документованих витрат на передвиборну агітацію у реальному обсязі витрат кандидатів зменшується, як свідчать результати окремих досліджень , обернено пропорційно до встановленої законодавством граничної суми витрат на передвиборну агітацію – чим нижчим є дозволений обсяг витрат коштів виборчих фондів, тим вищий рівень тіньового фінансування виборів. Так, наприклад, частка „офіційного” документованого фінансування кандидатами своїх виборчих кампаній на виборах 2002 року складала: 60,17% – для виборів до парламенту за списками партій і блоків; 58,75% – для виборів в одномандатних округах; 41,67% – для виборів до обласних рад; 44,29% – для виборів до міських рад; 25, 71% (!) – для виборів міських голів.

Новим Законом „Про вибори Президента України” граничний розмір виборчого фонду підвищено до 50 тисяч розмірів мінімальних заробітних плат. Передбачена можливість поповнення виборчих фондів кандидатів, включених до виборчого бюлетеня для повторного голосування (граничний розмір виборчого фонду при цьому збільшується на 15 тисяч  розмірів мінімальних заробітних плат). Відзначимо, що закріплення у Законі „Про вибори Президента України” норми, яка передбачає можливість здійснення внесків до виборчих фондів кандидатів, що вийшли у другий тур голосування заслуговує на позитивну оцінку – Закон „Про вибори Президента України” 1999 року, як відомо, такої можливості не передбачав і, відповідно, учасники другого туру голосування, по суті, були змушені вдаватись до нелегального фінансування передвиборної агітації у відповідний період. В той же час, виникає питання: чи доцільно було встановлювати обмеження на граничний розмір виборчого фонду кандидатів у Президенти взагалі? На наш погляд, реальної потреби у встановленні відповідного обмеження не було з декількох причин.

По-перше, досвід останніх парламентських виборів свідчить про те, що навіть десятимільйонний ліміт витрат не забезпечує реальних потреб багатьох учасників виборчого процесу. Наприклад, лише на пряму та непряму політичну рекламу однією з партій, що брала участь у виборах народних депутатів України 2002 року було витрачено 11.396.000 грн . Цілком очевидно, що повний обсяг витрат згаданої партії на виборчу кампанію був значно вищим. Взагалі, будь-який учасник виборчого процесу витратить на передвиборну агітацію рівно стільки коштів, скільки буде потрібно для досягнення поставлених цілей. Встановлення обмежень на розмір виборчого фонду є одним з вагомих чинників, які примушують учасників виборчої кампанії здійснювати тіньове фінансування передвиборної агітації.

По-друге, встановлення обмежень на розмір виборчого фонду не досягає цілей, заради яких таке обмеження запроваджується. Традиційно висловлюються два підходи щодо бачення цілей встановлення граничного розміру витрат коштів виборчих фондів: забезпечення рівності можливостей суб’єктів виборчого процесу та недопущення ситуації, коли обсяг витрачених коштів стає визначальним чинником перемоги кандидата (партії, блоку) на виборах. Чи забезпечує встановлення ліміту витрат на виборчу кампанію першої цілі? Очевидно, що не забезпечує – для різних суб’єктів виборчого процесу вартість виборів може бути різною: для партій або кандидатів, які представляють владу, виборча кампанія є більш дешевою, ніж для інших партій та кандидатів – перші спроможні безкоштовно використати державне телебачення для висвітлення своєї діяльності, залучити для проведення агітації підлеглих осіб, службовий транспорт і зв’язок; для других використання відповідних ресурсів на безоплатній основі є неможливим. Крім того, встановлення граничного обсягу витрат на виборчу кампанію не дозволяє учасникам виборів, які мають достатню кількість прихильників, готових пожертвувати відповідні кошти на участь підтриманих ними суб’єктів у виборах, залучити ці кошти у повному обсязі через наявність обмежень на розмір виборчих фондів. Відтак встановлення граничного обсягу витрат коштів виборчих фондів у даному випадку вигідніше для провладних сил, ніж для опозиційних.

Чи забезпечує встановлення граничного розміру витрат коштів виборчих фондів недопущення ситуації, коли обсяг витрачених коштів стає визначальним чинником перемоги кандидата (партії, блоку) на виборах? Практика останніх виборів показує, що сподіватись на перемогу на виборах завдяки активній агітації на телебаченні, радіо та підкупу виборців не варто. З чотирьох партій і блоків, витрати на передвиборну агітацію під час парламентських виборів 2002 року були найбільшими, в стінах парламенту опинився лише один учасник виборчої кампанії, не отримавши при цьому суттєвої підтримки виборців. В основному це зумовлено підвищенням політичної культури виборців та звуженням електорату, який піддається впливу ЗМІ (за окремими даними його частка становить лише близько 6%).

По-третє, заборону слід встановлювати лише тоді, коли створено механізм її дотримання. У Законі „Про вибори народних депутатів України” втілено надмірно жорсткий підхід до забезпечення дотримання граничного розміру витрат коштів на передвиборну кампанію – недотримання норми має наслідком скасування рішення про реєстрацію кандидатів. Підхід, покладений в основу Закону „Про вибори Президента України” взагалі не створює механізму дотримання встановлених ним обмежень – в умовах, коли санкцією за фінансування виборів за рахунок інших, ніж кошти виборчих фондів, коштів є оголошення попередження, про реалізацію заборонних приписів закону говорити не доводиться.

Як бачимо, запровадження обмежень на граничний розмір витрат на виборчу кампанію має більше недоліків, ніж позитивів. Крім того, наявність відповідного обмеження в Законі є одним з чинників, які зумовлюють тіньове фінансування виборчих кампаній.

2. Проблеми залежності кандидатів від суб’єктів фінансування їх виборчих кампаній та неадекватності можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації

Встановлення обмежень на здійснення внесків до виборчих фондів покликане досягти єдиної мети: недопущення залежності Президента від осіб, які здійснили фінансування його виборчої кампанії. Водночас при запровадженні обмежень на джерела та розмір внесків варто враховувати той факт, що зниження допустимого розміру внесків до виборчого фонду та переліку суб’єктів, які можуть їх здійснювати, не дозволяє у відведений на передвиборну агітацію час акумулювати достатні кошти для покриття необхідних витрат кандидатів на виборчу кампанію і, відповідно, зумовлює необхідність фінансування виборчої кампанії не тільки і не стільки за рахунок коштів виборчих фондів, скільки за рахунок тіньового фінансування. Відтак, запроваджуючи обмеження на здійснення внесків до виборчих фондів необхідно одночасно досягти двох цілей: з одного боку – не допустити залежність кандидатів від суб’єктів фінансування їх виборчих кампаній, а з іншого – встановити обмеження на такому мінімальному рівні, який би дозволив у відведений для передвиборної агітації строк залучити кошти, необхідні для фінансування виборчої кампанії у повному обсязі.
На жаль, новий Закон „Про вибори Президента України” досягнення оптимального поєднання згаданих цілей правового регулювання не забезпечує: По-перше, Закон фактично ставить кандидатів у залежність від промислово-фінансових груп, які здійснюють фінансування партій, що висунули кандидатів: розмір партійних внесків, на відміну від внесків громадян не обмежено; максимальний розмір внеску громадян знижено до 25 мінімальних заробітних плат, що унеможливлює формування виборчих фондів лише або переважно за рахунок коштів громадян, які підтримують кандидатів. По-друге, звуження кола осіб, які можуть здійснювати внески до виборчих фондів, обмеження розміру внесків громадян, зумовлює виникнення проблеми неадекватності можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації – якщо у партії, яка висунула кандидата недостатньо фінансових ресурсів для покриття витрат на передвиборну агітацію, у кандидата не залишається іншого вибору як вдатись до тіньового фінансування виборчої кампанії.

3. Невідповідність документованих витрат на виборчу кампанію реальним витратам

Закон „Про вибори Президента України” передбачає відображення у фінансових звітах про надходження та використання коштів виборчих фондів кандидатів лише тих витрат, які були здійснені за рахунок коштів виборчих фондів на передвиборну агітацію. У таких звітах не відображуються, зокрема, витрати партій, здійснені після висування, але до реєстрації кандидатів, не документовані прямі та непрямі витрати, які здійснюються третіми особами на користь кандидата або самими кандидатами на цілі, прямо не пов’язані з передвиборною агітацією.

Необхідно також відзначити, що у переважній більшості зарубіжних країн виборчими законами встановлено вимоги щодо розкриття інформації не лише про загальний обсяг коштів, які надійшли на рахунки виборчих фондів та були використані на потреби передвиборної агітації з розподілом відповідно по джерелах надходжень та видаткам, але і інформації про осіб, які здійснили відповідні внески. Доступ громадян до такої інформації є одним з механізмів здійснення громадського контролю за фінансуванням виборів.

Натомість вітчизняне законодавство вимог щодо оприлюднення інформації про пожертвувачів, які здійснювали фінансову підтримку кандидатів, партій та блоків не містить. З офіційно оприлюднених ЦВК звітів партій та блоків виборець може отримати лише інформацію про загальну структуру надходжень до виборчих фондів (суми коштів, внесені партіями, самими кандидатами та фізичними особами). Роль конкретних осіб у фінансуванні виборчої кампанії того чи іншого кандидата залишається для виборця загадкою. Можливість загального доступу до інформації, яку наведено у фінансових звітах конкретних кандидатів, які висували кандидатури в одномандатних округах на місцевих або парламентських виборах відсутня взагалі.

Аналогічні недоліки містить не лише виборче законодавство, але і Закон „Про політичні партії в Україні”. Відповідно до ст. 17 Закону партія зобов’язана щорічно публікувати у загальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про свої доходи і видатки та звіт про майно. Однак вимог щодо розкриття інформації про осіб, які здійснюють фінансування партій, закон не містить. Для загалу залишаються невідомими обсяги та напрями витрат партій, здійснені після призначення виборів, але до офіційного початку передвиборної агітації (ні для кого не секрет, що саме у цей період витрати багатьох партій істотно підвищуються), відомості про джерела внесків, здійснених протягом цього періоду.

4. Політична реклама: неузгодженість окремих положень нової редакції Закону „Про вибори Президента України” із Законом „Про рекламу”

Оскільки чинним законодавством України не визначено особливий правовий режим політичної реклами, поширення останньої підлягає регулюванню Закону „Про рекламу”. Тому під політичною рекламою за Законом „Про рекламу” слід розуміти будь-яку інформацію про кандидата у Президенти, яка призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких кандидатів. Такий підхід ускладнює втілення принципу рівності кандидатів у проведенні передвиборної агітації. Наприклад, в інформаційних програмах може бути висвітлена діяльність лише тих кандидатів, які посідають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування (висвітлення їх діяльності без оцінок, що мають агітаційний характер, не відноситься до передвиборної агітації і, відповідно, політичної реклами). Кандидати, що перебувають на службі в органах державної влади та місцевого самоврядування можуть висвітлювати свою діяльність безкоштовно за ініціативою відповідного ЗМІ, тоді як інші кандидати повинні, згідно з ч. 9 ст. 61, ч. 6 ст. 63 Закону „Про вибори Президента України” укладати угоди на розміщення політичної реклами з друкованими ЗМІ та телерадіоорганізаціями. Фактично, у разі застосування положень Закону „Про рекламу” до передвиборної агітації може виникнути ситуація, коли згадка про будь-яких кандидатів, крім тих, які обіймають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, може бути зроблена телерадіомовником лише за умови, коли відповідний кандидат здійснить оплату розміщення відповідних матеріалів за рахунок власного виборчого фонду (розмір якого Законом „Про вибори Президента України” обмежено). Таким чином, застосування норм Закону „Про рекламу” до поширення політичної реклами ставить у нерівне становище кандидатів-службовців та кандидатів, які не обіймають посад в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Закон „Про рекламу” також ускладнює реалізацію норми Закону „Про вибори Президента України”, за якою ЗМІ у разі надання ефірного часу одному кандидату, не вправі відмовити у наданні ефірного часу та друкованих площ всім іншим кандидатам – із Закону „Про рекламу” випливає, що політична реклама включається до 15% квоти добового мовлення відповідного каналу. Відповідно, у випадку надання ефірного часу одному кандидату, канал може надати ефірний час іншому кандидату лише в межах і за наявності часу відповідної квоти.

Слід також відзначити, що використане у Законі „Про рекламу” поняття недобросовісної реклами (її поширення заборонено) поширюється і на політичну рекламу як особливого різновиду реклами. Фактично, будь-які матеріали політичної реклами відповідно до Закону „Про рекламу” можуть бути визнані недобросовісною рекламою (за визначенням, недобросовісна реклама – це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження). Цілком очевидно, що у Законі „Про рекламу” необхідно передбачити, що поняттям недобросовісної реклами політична реклама не охоплюється.

5. Дієвість інституту юридичної відповідальності за порушення норм законодавства в частині фінансування виборчих кампаній

Законом „Про вибори Президента України” 1999 р. та чинним Законом „Про вибори народних депутатів” за порушення положень законодавства встановлювались санкції, неадекватні за суворістю рівню суспільної небезпеки порушень. В той же час потенціал інституту адміністративної (фінансової) відповідальності за порушення норм виборчих законів в частині фінансування використовувався недостатньо – за переважну більшість порушень виборчих законів передбачалась конституційно-правова відповідальність у вигляді скасування рішення про реєстрацію кандидатів. Новоприйнятий Закон передбачає іншу крайність – неадекватність м’якості покарання суспільній небезпеці діяння. Вчинення більшості тих діянь, за які Законом „Про вибори Президента України” передбачалось скасування реєстрації, за новоприйнятим Законом має наслідком лише оголошення попередження. На нашу думку, такий підхід не є достатньо обґрунтованим і виправданим – дотримання обмежень і заборон можливе лише тоді, коли законодавством встановлено адекватні санкції за їх порушення. Саме тому сумнівною є доцільність встановлення відповідальності у вигляді оголошення попередження за фінансування виборчих кампаній за рахунок інших, ніж кошти виборчих фондів, коштів; за використання кандидатами, що обіймають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування підлеглих осіб, транспорту, зв’язку тощо. На нашу думку, за вчинення відповідних дій порушники мали б притягатись не до конституційно-правової, а до адміністративної відповідальності.

2. Пропозиції по забезпеченню прозорості фінансування виборів глави держави

1. Невідповідність встановленого законодавством граничного розміру витрат на на передвиборну агітацію реальним потребам кандидатів

З точки зору цілей правового регулювання фінансування виборчих кампаній, запровадження обмежень на обсяг витрат коштів виборчих фондів кандидатів є невиправданим. З огляду на це вважаємо за доцільне скасувати обмеження на граничний розмір витрат коштів виборчих фондів кандидатів.

2. Проблеми залежності кандидатів від суб’єктів фінансування їх виборчих кампаній та неадекватності можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації

Для вирішення проблеми залежності кандидатів від суб’єктів їх фінансування необхідно встановити обмеження на розмір внесків до виборчих фондів, незалежно від джерел їх здійснення. Адже відсутність обмежень на розмір партійних внесків ставить кандидатів у залежність від партій та фінансово-промислових груп, які стоять за ними. Саме тому у перспективі на законодавчому рівні слід встановити граничний розмір внеску, який може бути здійснений партією до виборчого фонду кандидата.

Вирішення проблеми неадекватності можливостей із залучення фінансових ресурсів потребам передвиборної агітації лежить у площині підвищення розміру внесків, які дозволяється здійснювати до виборчих фондів. Цілком очевидним є той факт, що у разі встановлення заниженого ліміту допустимих внесків до виборчих фондів кандидат буде неспроможний акумулювати за короткий відведений для передвиборної агітації час достатню кількість коштів у виборчому фонді, а відтак – буде вимушений здійснювати фінансування власної передвиборної кампанії за рахунок „тіньових” коштів. З огляду на це передбачений Законом „Про вибори Президента” максимальний допустимий розмір внеску фізичної особи – громадянина України до виборчого фонду кандидата варто підвищити (наприклад, до 170 000 грн.)

3. Невідповідність документованих витрат на виборчу кампанію реальним витратам

Слід погодитись, що окремі не документовані витрати кандидатів на вибори не підлягають законодавчій регламентації, або не можуть бути проконтрольовані. Масштаб окремих категорій непрямих витрат – наприклад, використання адміністративного ресурсу, витрати на комерційні проекти (пільгове кредитування, підвищення заробітної плати тощо), на соціальну допомогу виборцям, а також прямих витрат, зокрема – на нелегальний випуск матеріалів передвиборної агітації, оплатну допомога виборцям, важко оцінити, а самі витрати проконтролювати; неможливо встановити і причетність кандидата до вчинення відповідних діянь. Відтак про повне виведення з тіні коштів, за рахунок яких здійснюється фінансування передвиборної агітації говорити не доводиться.

В той же час до Закону „Про вибори Президента України” доцільно внести ряд змін, які б дозволяли більш об‘єктивно оцінити вартість виборчої кампанії кандидатів та визначити коло суб’єктів, які під час виборів надавали фінансову підтримку кандидатам.

По-перше, у Законі „Про вибори Президента України” необхідно закріпити норму, відповідно до якої за рахунок коштів виборчих фондів здійснюється не лише фінансування передвиборної агітації, але і покриття інших витрат на виборчу кампанію.

По-друге, – обмежити фінансування виборчої кампанії кандидата за рахунок коштів третіх осіб, які не є суб‘єктами виборчого процесу. Якщо встановлення заборони здійснювати агітацію громадянами України від власного імені і за власні кошти суперечитиме Конституції, то закріплення такого виду обмеження щодо юридичних осіб, як і встановлення адміністративної відповідальності за його порушення, було б доцільним. Тим самим було б звужено сферу використання непрямого недокументованого фінансування виборчих кампаній кандидатів. Щоправда на сьогодні встановлення такого обмеження може позбавити опозиційних кандидатів джерел фінансування їх виборчих кампаній. Тому вирішення проблеми фінансування виборів за рахунок коштів третіх осіб слід віднести на перспективу.

По-третє, з метою доступу громадськості до інформації про вартість виборчої кампанії кандидатів та осіб, які здійснили фінансування останньої, на законодавчому рівні слід деталізувати вимоги щодо змісту фінансових звітів про надходження та використання коштів виборчих фондів кандидатів (зокрема – передбачити оприлюднення інформації про осіб, що здійснили внески до виборчих фондів, які перевищили певну суму (наприклад, 17 000 грн), передбачити обов’язкове оприлюднення інформації про джерела надходження та напрями використання коштів партіями у період між початком виборчої кампанії та реєстрацією висунутих партіями і блоками кандидатів, опублікування вартості політичної реклами та соціальної реклами, розміщеної в ЗМІ за рахунок коштів виборчих фондів кандидатів. На ЦВК необхідно покласти обов’язок оприлюднити відповідну інформацію у загальнодержавних офіційних друкованих ЗМІ, встановити відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації відповідно розпорядниками виборчих фондів, партіями та засобами масової інформації.

4. Політична реклама: неузгодженість окремих положень нової редакції Закону „Про вибори Президента України” із Законом „Про рекламу”

На нашу думку, цілком виправданим є закладений в основу Закону „Про рекламу” жорсткий підхід до визначення поняття реклами. Аналогічний підхід має бути застосований і при визначенні поняття політичної реклами. Оскільки виборець може схилятись до голосування за або проти кандидата не тільки і не стільки завдяки прямій передвиборній агітації, а скоріше, завдяки рівню цитованості кандидата у ЗМІ або частоті його появи на телебаченні (у друкованих ЗМІ), то і будь-яка згадка про кандидата має вважатись політичною рекламою. Не повинна відноситись до політичної реклами інформація про діяльність кандидатів, які обіймають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, яка не містить оціночних суджень (при цьому ЗМІ повинні надавати ЦВК інформацію про вартість друкованих площ та ефірного часу для висвітлення такої інформації, а ЦВК – здійснювати її оприлюднення в офіційних ЗМІ). Слід підтримати закладений в концепцію нової редакції Закону „Про рекламу” підхід, відповідно до якого оплачена соціальна реклама (соціально-політична реклама) повинна вважатись відповідно рекламою або політичною рекламою. В той же час, з метою забезпечення рівності доступу кандидатів до ЗМІ та рівності можливостей кандидатів у здійсненні передвиборної агітації необхідно узгодити положення Закону „Про рекламу” з нормами Закону „Про вибори Президента України”. Насамперед, необхідно скасувати заборону на поширення політичної реклами до офіційного початку передвиборної агітації, відмовитись від включення політичної реклами до 15% обсягу мовлення на рекламу (оскільки за Законом „Про рекламу” політична реклама включається до 15% рекламної квоти, унеможливлюється рівний доступ кандидатів до ЗМІ), покласти на ЗМІ обов’язок оприлюднення не лише вартості одиниць площі в газетах або одиниці ефірного часу, але і наявного обсягу такої площі та ефірного часу (це істотно б зменшило кількість випадків відмови у розміщенні матеріалів передвиборної агітації на підставі відсутності необхідних обсягів площі або ефірного часу), а також обов’язок ЗМІ надати ЦВК інформацію про вартість та обсяг політичної реклами, соціальної реклами, профінансованої конкретними кандидатами. Дію Закону „Про рекламу” в частині заборони поширення недобросовісної реклами не слід поширювати на політичну рекламу

5. Дієвість інституту юридичної відповідальності за порушення норм законодавства в частині фінансування виборчих кампаній

Перш за все, з метою забезпечення прозорості фінансування виборів необхідно конкретизувати поняття підкупу виборців та встановити критерії відмежування підкупу від діянь, які можуть бути віднесені до легальних способів ведення передвиборної агітації. Наприклад, Законом „Про вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації” прямо передбачено, що кандидатам, політичним партіям, виборчим блокам, їх уповноваженим та довіреним особам, а також іншим особам і організаціям при проведенні передвиборної агітації забороняється проводити пільговий продаж товарів, безоплатно розповсюджувати будь-які товари, за винятком друкованих матеріалів та значків, спеціально виготовлених для передвиборної кампанії, а також надавати послуги безкоштовно або на пільгових умовах. Таким чином, дозволеними способами ведення передвиборної агітації у даному випадку є лише безкоштовне розповсюдження вузького переліку товарів – друкованої продукції та значків; безкоштовне розповсюдження інших товарів, у тому числі і особами, які не пов‘язані домовленостями з учасниками виборчого процесу віднесено до заборонених способів здійснення передвиборної агітації (підкупу) і має наслідком юридичну відповідальність. Такий підхід, на нашу думку, слід було б закріпити і в Законі „Про вибори Президента України”.

У діючому виборчому законодавстві визначено лише перелік діянь, які необхідно вважати порушеннями вимог закону. Санкції ж за їх вчинення мають встановлюватись іншими законодавчими актами. Зауважимо, що закріплення подібних відсильних норм у „виборчих” законопроектах вже стало традиційним. В той же час, прийняття останніх відбувалось і відбувається без приведення у відповідність до них Кримінального Кодексу України та Кодексу про адміністративні правопорушення. Крім того, далеко не всі підстави адміністративної відповідальності можна визначити шляхом внесення змін лише до Кодексу про адміністративні правопорушення. Оскільки дія КУпАП поширюється лише на фізичних осіб, то, на наш погляд, підстави відповідальності юридичних осіб за порушення встановленого порядку фінансування виборчих кампаній, так само як і санкції за них, слід визначати у відповідних виборчих Законах.

У КУпАП необхідно передбачити відповідальність за неподання або несвоєчасне подання фінансового звіту про надходження та використання коштів виборчих фондів, надання неповних або недостовірних відомостей про надходження або використання коштів (у даному випадку суб’єктами відповідальності мають бути розпорядники виборчих фондів), проведення передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям безплатно або на пільгових умовах товарів (крім друкованої продукції, друкованих матеріалів та значків, спеціально виготовлених для передвиборної кампанії), послуг, цінних паперів, грошей, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей (суб’єктами відповідальності у даному випадку мають бути громадяни, які здійснюють агітацію за або проти кандидатів), за здійснення передвиборної агітації у заборонений час або у заборонених місцях тощо.

Безпосередньо у виборчих законах необхідно передбачити адміністративну (а не конституційно-правову) відповідальність юридичних осіб за проведення передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям безплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, інших матеріальних цінностей; використання партією (блоком) на здійснення передвиборної агітації крім коштів виборчих фондів також інших коштів. Найбільш адекватним стягненням за вчинення відповідних порушень, на нашу думку, має бути штраф, кратний сумі відповідних коштів.